Проблемні питання щодо застосування правила ч. 3 ст. 267 Цивільного кодексу України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблемні питання щодо застосування правила ч. 3 ст. 267 Цивільного кодексу України

Петро Дмитрович Гуйван,

докторант Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук

Гуйван П.Д. Проблемні питання щодо застосування правила ч. 3 ст. 267 Цивільного кодексу України

Стаття присвячена критичному аналізу чинного цивільного законодавства України в частині запровадження правила про застосування позовної давності судом виключно у разі заяви про це з боку сторони процесу. Автор наголошує, що такий підхід не ґрунтується на реальній сутності взаємин, що насправді мають місце, більше того, він спотворює одне із основоположних понять цивілістики - суб'єктивного матеріального права та його змісту. Адже це правило не узгоджується з визнаною загальнотеоретичною концепцією правової природи цивільних матеріальних строків та їх значення для здійснення суб'єктивних прав та обов'язків. Новація чинного цивільного законодавства не тільки знівелювала значення позовної давності як межі існування даного охоронного права, вона поставила його в залежність від реалізації наявного у сторін процесу суб'єктивного права на заяву про сплив позовної давності. Дане право, як і право сторони у спорі робити будь-які інші заяви, є процесуальним, оскільки воно не може бути реалізованим поза межами процесу. Відтак, існування матеріального повноваження на судовий захист поставлене у залежність від факту реалізації чи нереалізації певного процесуального повноваження. Такий підхід навряд чи задовольнить суспільні потреби у стабільності цивільних відносин, які були покладені в основу запровадження давнісного інституту. В роботі піддана критиці позиція окремих науковців, котрі запровадження правила про обов'язковість заяви сторони у спорі для застосування судом позовної давності оцінюють як прояв принципу диспозитивності. Позиція, за якою застосування позовної давності лише за заявою сторони спору є проявом загальноцивілістичних принципів диспозитивності та здійснення цивільних прав своєю волею та в своєму інтересі, є відверто непереконливою. Пропонується інший юридичний механізм, що дає змогу вирішити проблему із безмежною невизначеністю тривалості позовної давності: надати відповідачеві право зробити заяву про відмову від застосування давності.

Ключові слова: позовна давність, пропуск строку, заява про застосування. законодавство цивільний суд

Guyvan P. D. Problematic issues regarding the application of the rule of Part 3 of Art. 267 of the Civil Code of Ukraine

The work is devoted to a critical analysis of the current civil legislation of Ukraine in terms of the introduction of the rule on the application of the statute of limitations by the court only in the case of a statement by the party. The author emphasizes that such an approach is not based on the real nature of the relationship that actually takes place, moreover, it distorts one of the fundamental concepts of civilization - subjective substantive law and its content. After all, this rule is not consistent with the recognized general theoretical concept of the legal nature of civil material terms and their significance for the exercise of subjective rights and responsibilities. Indeed, the civil law period is the period of time with the onset or expiration of which occur legally significant phenomena. In this case, the term is an element of the subjective substantive law of the person, and its expiration, as well as the exhaustion of other characteristics of the latter (in terms of scope of authority, behavior, etc.) leads to the termination of subjective rights. The innovation of the current civil law not only eliminated the importance of the statute of limitations as a limit to the existence of this protection right, it made it dependent on the implementation of the parties' subjective right to a statement on the expiration of the statute of limitations. This right, as well as the right of the party to the dispute to make any other statements, is procedural, as it cannot be exercised outside the process. Therefore, the existence of substantive authority for judicial protection is made dependent on the fact of realization or non-exercise of a certain procedural authority. In other words, if the process has not started, the claim has an indefinite period of existence. This means that the statute of limitations does not in fact affect the viability of the claim, for which there is only a certain probability that it will be declared lost in the future. Such an approach is unlikely to meet the social needs for stability of civil relations, which were the basis for the introduction of the ancient institution. The paper criticizes the position of some scholars, who assess the introduction of the rule on the binding nature of the party's statement in the dispute for the application of the statute of limitations as a manifestation of the principle of dispositiveness. They consider the application of the statute of limitations only at the request of the defendant to be a manifestation of this principle in the process. In fact, it is not. The article argues that the statute of limitations is not evidence in the case, the evidence may be any factual evidence of the expiration of the statute of limitations. To assess the course of the statute of limitations, a set of arguments is sufficient to establish the facts of the legal relationship, its violation by the obligor, etc. Therefore, the position that the application of the statute of limitations only at the request of the party to the dispute is a manifestation of the general civil principles of discretion and exercise of civil rights voluntarily and in their own interest is frankly unconvincing. Another legal mechanism is proposed, which allows to solve the problem of unlimited uncertainty of the duration of the statute of limitations: to give the defendant the right to make a statement of waiver of the statute of limitations.

Key words: statute of limitations, missed deadline, application for application.

Постановка проблеми. Загальновизнаним є те, що право на звернення до суду про розгляд спору та винесення відповідного рішення є процесуальним, і не обмежене позовною давністю [1, с. 21-22]. Таке правило закріплене у ч. 2 ст. 267 ЦКУ і фактично характеризує те, що право на позов у процесуальному сенсі не задавнюється: особі не може бути відмовлено у прийнятті позовної заяви у зв'язку з пропуском давнісного строку. Обов'язок прийняття судом до розгляду заяви про захист цивільного права чи інтересу незалежно від спливу позовної давності повністю узгоджується з положеннями цивільного закону про необхідність захисту права у разі поважності причин її пропуску. Однак зазначена взаємодія двох цих норм може бути порушеною з урахуванням положення закону про застосування давності лише за заявою сторони у спорі про її сплив (ч. 3 ст. 267 ЦКУ). Тож у ситуації, коли пропуск позивачем давнісного строку є загальноочевидним, за такої юридичної конструкції питання про задавнення вимог взагалі може не виникнути при розгляді справи судом.

Аналіз досліджень і публікацій. У науковій цивілістичній літературі ці питання досліджувалися у працях Б. Черепахіна, К. Скловського, Д. Лоренца, К. Лєбедєвої, В. Рахміловича, В. Цікала та ін. Та попри численні публікації єдиного підходу до юридичного оформлення порядку судового застосування позовної давності не напрацьовано. Певної плутанини додає нечіткість сучасного цивільного законодавства та неоднозначність правозастосовних підходів у досліджуваній царині. Варто визнати, що до остаточного рішення ще далеко, прописана в законодавстві правова побудова постійно наштовхується на проблеми її практичного застосування та вступає у суперечність із загальноцивілістичними доктринальными постулатами. Тому необхідно здійснити більш ретельний аналіз конкретної сутності відносин, що складаються під час застосування судами позовної давності. Його проведення становить мету цього дослідження.

Основні результати дослідження. Більш докладно розглянемо коментований правовий інструментарій. В Україні наразі діє закон, за яким суд не вправі відмовити у позові позивачеві, що прострочив позовну давність, якщо відповідач упродовж процесу до винесення рішення по суті не зробить відповідної заяви. Ми виступали і продовжуємо категорично виступати проти такого підходу, бо вважаємо, що він не ґрунтується на реальній сутності взаємин, що насправді мають місце, більше того, він спотворює одне із основоположних понять цивілістики - суб'єктивного матеріального права та його змісту [2, с. 36; 3, с. 22-23]. Ще можна було б вести мову про доцільність даного механізму в межах доктрини єдиної десятилітньої позовно-набувальної давності, що була закріплена у законодавстві понад півтора століття тому [4, с. 4-5]. Адже ця концепція застосовувалася виключно для задавнення речового права, і позиція нетитульного набувача щодо застосування давності мала істотне значення. Як вказував І. Енгельман, "десятилітній строк є лиш minimum, зі спливом якого для давнісного володільця проявляється можливість так чи інакше проявити своє рішення скористатися давністю. Поки ж воно не виявлене у якійсь формі, давність не може здійснити своєї юридичної дії, бо відсутня наявність для того умови - прояву волі володільця" [5, с. 137]. У наш же час, коли інститути позовної та набувальної давностей регулюються різним правовим інструментарієм і не пов'язані один з одним, правило про обов'язковість посилання на давність є щонайменше невиваженим.

Попри недосконалість і незручність самого коментованого механізму, що, зрештою, можна було б усунути законодавчо, він має такі вади, котрі коригуванню чи зміні не підлягають. Йдеться про його вплив на загальнотеоретичне обґрунтування правової природи цивільних матеріальних строків та їх значення для здійснення суб'єктивних прав та обов'язків. Цивільно-правовий строк - це проміжок часу, із настанням чи спливом якого відбуваються юридично значущі явища. При цьому строк є елементом суб'єктивного матеріального права особи, а його сплив, як і вичерпаність інших характеристик останнього (щодо обсягу повноважень, способу поведінки тощо), призводить до припинення суб'єктивного права. Про це більш детально вже вказувалося у наших попередніх роботах [6; 7]. Скажімо, початок перебігу позовної давності забезпечує появу в особи охоронного повноваження - позовного домагання, а закінчення її перебігу разом з фактом непред'явлення позову означає припинення охоронного права на позов.

Новація чинного цивільного законодавства не тільки знівелювала значення позовної давності як межі існування даного охоронного права, вона поставила його в залежність від реалізації наявного у сторін процесу суб'єктивного права на заяву про сплив позовної давності. Це право, як і право сторони у спорі робити будь-які інші заяви, є процесуальним, оскільки воно не може бути реалізованим поза межами процесу. Тому існування матеріального повноваження на судовий захист поставлене у залежність від факту реалізації чи нереалізації певного процесуального повноваження. Інакше кажучи, якщо процес не розпочався, позовне домагання має невизначений строк існування [8, с. 147]. Приміром, особа протягом тридцяти років не звертається з наявною вимогою до суду. У неї продовжує існувати матеріальне право на позов, позаяк його закінчення пов'язане з дією, яка може бути вчинена тільки у ході судового розгляду спору. Так як сплив позовної давності сам по собі не впливає на дієвість домагання, а заяву про її закінчення можна зробити лише в процесі, мусимо вважати матеріальне право на позов існуючим протягом усього строку від моменту його виникнення (правопорушення) до як мінімум пред'явлення позову. Це означає, що позовна давність фактично не впливає на життєздатність домагання, стосовно якого існує лиш певна вірогідність визнання його в майбутньому втраченим. Погодьтеся, у правоволодільця немає жодних підстав вважати належне йому право на судовий захист погашеним, хоча, з іншого боку, він протягом усього часу після закінчення номінального давнісного перебігу не може бути певним щодо належності йому права на позов. Адже рішення суду про втрату права на позов буде прийняте "заднім числом". Такий підхід навряд чи задовольнить суспільні потреби у стабільності цивільних відносин, які були покладені в основу запровадження давнісного інституту.

Як ми щойно зазначали, процесуальне право на позов не підлягає дії позовної давності, натомість матеріальні домагання підлягають задавнюванню. З цим погоджуються абсолютно усі док- тринальні авторитети. Однак за нових умов коментована норма починає тлумачитися, як правило, про безстроковість і матеріального права на позов. Бо саме так виглядає правило закону, в якому вказується на здійснення права, строк якого скінчився, якщо боржник чомусь забув чи не зміг повідомити кредиторові та суду про факт його нечинності. Тривалість реалізації охоронного повноваження вже не обмежується нормативним строком, адже зовсім не виключено, що кредитор, пред'явивши позов поза межами давнісного строку і не маючи жодних поважних причин для його відновлення, все ж отримає судовий захист з огляду на відсутність заяви відповідача про застосування позовної давності до заявлених вимог. Фактично відповідач тепер наділений правом не тільки визначати долю судового спору після спливу давності, а й встановлювати кінцевий термін реалізації права на позов, який залежатиме від його заяви. У сучасних умовах, як бачимо, право на позов у матеріальному сенсі не тільки не припиняється після закінчення давнісного перебігу, а й взагалі може існувати вічно, позаяк відповідної заяви не зробить сторона у спорі.

Визначена засадами самоорганізації й диспозитивності структура правового регулювання приватноправової царини забезпечує регламентаційний вплив відповідних взаємоузгоджених комплексів правових засобів на окремі групи особистих немайнових і майнових відносин [9, с. 122]. Відтак запровадження правила про обов'язковість заяви сторони у спорі для застосування судом позовної давності деякими дослідниками оцінюється як прояв принципу диспозитивності. Застосування позовної давності лише за заявою відповідача вони вважають проявом даного принципу у процесі [10, с. 96; 11, с. 74; 12]. Давайте проаналізуємо, чи так це насправді. Закон надає заяві відповідача про сплив давнісного строку за пред'явленими вимогами статусу будь-якого іншого факту, яким обґрунтовуються вимоги позивача та заперечення проти них: оскільки вони не доводяться сторонами, дані обставини не мають значення для справи. Адже суд вправі лише оцінювати надані сторонами аргументи, а не збирати їх [13, с. 111-115]. Тож, коли сторона, яка має можливість заперечувати проти позову з посиланням на давність, цього не робить, такий аргумент, навіть за умов його безспірності, втрачається. Ця позиція обґрунтовується у наукових публікаціях як диспозитивне правило про надання доказів сторонами, що беруть участь у розгляді справи [10, с. 96]. Та справа у тому, що із застосуванням цього принципу в коментованій ситуації погодитися не можна.

Бо, по-перше, в даному випадку йдеться не про збирання доказів, а про їхню оцінку. Адже, як відомо, будь-які інші обставини справи, крім фактів, що посвідчують пропуск давності, навіть якщо про них не заявляє сторона, можуть бути з'ясовані юрисдикційним органом. По-друге, посилання сторони на давність має принципову відмінність від інших доказів, що надаються нею при вирішенні спору. У літературі висловлюється позиція, що застосування позовної давності не розглядається як вимоги сторони у спорі, оскільки законодавець вказує на застосування цієї давності за заявою сторони, а не за її вимогою [14, с. 139]. Диспозитивність полягає у вільному виборі сторонами процесу доказів, які вони використовують на обґрунтування своїх вимог чи заперечень [15, с. 8; 10, с. 96]. Однак, як правильно вказує Г. Гордієнко, позовна давність не є доказом у справі, доказами можуть бути будь-які фактичні дані, що свідчать про сплив позовної давності [16, с. 50]. Для оцінки перебігу позовної давності достатньо сукупності аргументів, які дають змогу встановити факти наявності правовідношення, його порушення зобов'язаною особою тощо. Отже, коли відповідач навіть не посилається на давність при запереченні позовних вимог, зі змісту наданих ним та іншою стороною доказів можна достеменно встановити спливла позовна давність, чи ні. При розгляді справи суд повинен ретельно дослідити надані сторонами докази. Це означає, що юрисдикційний орган мусить проаналізувати їх всебічно і дійти висновків, які, можливо, не вказувалися у вимогах та запереченнях сторін.

З наявних у справі матеріалів, як правило, легко зробити висновок про момент виникнення у позивача права на позов. Здебільшого цей термін збігається з часом правопорушення (особливо це стосується договірних відносин), а факт порушення цивільного права є тією обставиною, що підлягає обов'язковому з'ясуванню при розгляді спору, інакше просто унеможливлюється юрисдикційний захист. Відтак, суд, встановивши час початку перебігу, а отже, і момент спливу позовної давності, не має наразі можливості застосувати його наслідки без відповідної заяви сторони у спорі. Як ми вже неодноразово зазначали, строк є істотною складовою змісту матеріального права, існування цього права за його межами неможливе. Отже, якщо з матеріалів справи з усією очевидністю випливає, що строк давності на час пред'явлення позову минув, то видається нелогічним позбавлення судового органу права надати юридичну оцінку встановленому ним факту.

Та, якщо все ж погодитися, що посилання сторони у процесі на сплив позовної давності є проявом диспозитивності, то неодмінно мусимо здійснити більш широке застосування даного принципу. Тому такого ж значення набувають і інші заперечення відповідача при розгляді справи. Скажімо, між сторонами був укладений договір щодо постачання певних ресурсів протягом 2019 року. У пред'явленому позові, мотивуючи свої вимоги невиконанням даного договору щодо оплати товару, позивач вимагає стягнути з відповідача заборгованість за 2019-2020 роки. Як бачимо, із поданих позивачем документів явно простежується відсутність договірних відносин щодо частини пред'явлених вимог. Відповідач, звісно, може надати необхідне заперечення щодо цього факту, але у процесі цього не робить (він може бути зацікавлений у "перекачці" коштів, недостатньо юридично освічений чи просто відсутній на засіданні). Тож, користуючись принципом диспозитивності, а точніше - тим правилом, яке хочуть видати за цей принцип, суд не вправі розглядати питання, не поставлені стороною при розгляді справи, отже, мусить задовільнити вимоги повністю. Абсурд? Звісно, та до нього ми дійшли шляхом буквального тлумачення коментованого квазіпринципу.

Отже, вельми непереконливою виглядає теза, за якою застосування позовної давності лише за заявою сторони спору є проявом загальноцивілістичних принципів диспозитивності та здійснення цивільних прав своєю волею та в своєму інтересі. Адже диспозитивність як один з головних принципів - це можливість осіб, що беруть участь у справі, з активною допомогою суду розпоряджатися правами [17, с. 275], а не одноосібно встановлювати їхні межі. Багато дослідників питання виступали проти розширеного тлумачення диспозитивності у цивільному процесі. Так, П. Єлисейкін зводить її до права заінтересованої сторони при розгляді спору добиватися захисту або відмовитися від нього та право вибору форми захисту у встановлених законом межах [18, c. 90]. М. Гурвич також визначав поняття диспозитивності у цивільному процесуальному праві як одне з положень, за яким виникнення, розвиток і закінчення процесу відбувається за вимогами і заявами сторін та інших учасників судового розгляду з метою захисту прав та інтересів як сторін, так і держави, і суспільства в цілому [19, c. 30]. Диспозитивність є основоположною ідеєю, що втілює свободу зацікавленого суб'єкта визначати форми і способи захисту порушеного права, предмет судового розгляду та долю предмета спору і процесу у різних правозастосовних циклах.

Водночас, насправді, заявлення чи незаявлення відповідачем про сплив давності аж ніяк не виглядає як здійснення права. Посилання на позовну давність, строго кажучи, не є доказом у справі, тоді як диспозитивність у процесі передбачає виключне право учасника посилатися саме на докази, у тому числі й такі, що мають значення для застосування позовної давності [16, с. 50]. Слід також згадати думку з цього приводу Г. Тимченка, який присвятив низку ґрунтовних досліджень питанню диспозитивності у цивільному процесі. Він, зокрема, підкреслює значення диспозитивності як можливості учасників процесу інтерпретувати приписи чинного процесуального законодавства таким чином, щоб їхня діяльність стосовно здійснення своїх прав за самостійним вибором своєї поведінки, заснована на цих принципах, успішно вела до виконання по конкретній справі загальних завдань цивільного судочинства [20, с. 214].

Відтак автор цілком слушно вказує, що у цивільному судочинстві та науці закріпився погляд, відповідно до якого принцип диспозитивності, будучи одним із безумовних і непорушних засад цивільного процесу, як і будь-який інший принцип права, має свої межі і тільки в них може вважатися непорушеним. Він дає такий зміст принципу диспозитивності у процесі. Це насамперед право заінтересованої особи на позов, і тим самим на порушення цивільної справи. Другим складником є право позивача визначати предмет позову і розмір позовних вимог. Третім - виступає право сторін розпоряджатися своїми вимогами безпосередньо в ході розгляду спору, тобто об'єктом процесу. Воно виражається у таких їхніх правомочностях, як відмова від позову, визнання позову та укладення сторонами мирової угоди. Також до групи прав сторін, що належать до сфери дії принципу диспозитивності, входять їхні права оскаржити ухвалене судове рішення повністю або частково [21, с. 155].

Як бачимо, у ч. 3 ст. 267 ЦКУ йдеться не про диспозитивність, а про необхідність подання певної заяви, сам формальний факт існування якої впливатиме на обсяг повноважень особи щодо захисту в судовому порядку. І вже перші проблеми це правило про застосування наслідків спливу давності зустрічає за відсутності в судовому засіданні одного чи обох учасників. Як враховувати їх волю, коли вони її не виявили? Приміром, у наказному провадженні, коли закон передбачає розгляд спору взагалі без участі відповідача. Тим більше, що новітні процесуальні кодекси значно розширили можливості правозастосовного органу щодо розгляду позовних проваджень без участі і навіть повідомлення сторін. Заочний розгляд справ фактично виключає можливість застосування позовної давності судом першої інстанції, відповідно, порушується баланс інтересів сторін. Особливо це стосується таких категорій справ, як стягнення заборгованості за кредитними договорами, визначення додаткового строку для прийняття спадщини, визнання права власності тощо [22, с. 236].

Висновки

Незважаючи навіть на очевидні вади суто теоретичного плану, коментована правова конструкція рясніє суто практичними незручностями. Це покликало пошук нових більш привабливих юридичних побудов. Ми не можемо погодитися з точкою зору, що небажання відповідача заперечувати проти позову з посиланням на збіг позовної давності прирівнюється до прямої заяви його про це суду. Причини непосилання на давність можуть бути різними: від недостатності кваліфікації до неявки в засідання. Тому пропонується правовий механізм, який запровадив би таке правило: замість того, щоб ставити існування права на судовий захист у залежність від можливого майбутнього волевиявлення сторони у спорі, відповідачеві може бути надане інше процесуальне право - зробити заяву про відмову від застосування давності. Відтак, така заява могла б слугувати ще однією (поряд із визнанням судом поважності пропуску строку) підставою для відновлення давнісного строку, а, точніше кажучи, для захисту порушеного матеріального права поза межами існування позовного домагання [23, с. 80]. Слід зазначити, що таке право відповідача передбачене, наприклад, у ст. 2220 Кодексу Наполеона. Інший варіант - надання боржникові, закріпивши це у законі, додаткового повноваження на подовження позовної давності упродовж її перебігу шляхом надсилання письмової заяви до кредитора, як це, наприклад, передбачено у п. 2 ст. 22 Конвенції про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу. З огляду на викладене можемо сказати, що новітнє цивільне законодавство, надаючи зобов'язаній особі право на заперечення проти позову з посиланням на пропуск давнісного строку та визначаючи факт реалізації даного права як підставу для судового застосування позовної давності, порушує доктринальні положення щодо сутності змісту матеріального права, зокрема, в частині його темпоральних критеріїв та певною мірою нівелює ті публічно-правові чинники, котрі були покладені в основу запровадження даного інституту: забезпечення визначеності та впорядкованості приватно-правових відносин, підвищення дисципліни їх учасників. Враховуючи зазначене та інші проблеми правозастосовного порядку, пов'язані з запровадженням вказаної законодавчої новели, її слід кваліфікувати як таку, що не відповідає сутності опосередковуваних взаємин.

Список використаних джерел