Нормативно-правові засади діяльності органів охорони суспільного порядку та збройних сил за доби української центральної ради: історико-правовий аспект сучасних інтерпретацій

Размещено на http://www.allbest.ru

Нормативно-правові засади діяльності органів охорони суспільного порядку та збройних сил за доби української центральної ради: історико-правовий аспект сучасних інтерпретацій

Марина Валеріївна Чубата, кандидат юридичних наук, доцент Інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Резюме

Чубата М.В. Нормативно-правові засади діяльності органів охорони суспільного порядку та збройних сил за доби Української Центральної Ради: історико-правовий аспект сучасних інтерпретацій.

У статті здійснено стислий історіографічний аналіз досліджень вітчизняних істориків права, присвячених вивченню законодавчих засад діяльності органів охорони суспільного порядку та збройних сил за доби Української Центральної Ради. Зроблено акцент на значенні праць істориків та правознавців української діаспори, які внесли вагомий вклад у дослідження різних аспектів проблеми. Основну увагу авторкою приділено узагальненню наукового доробку сучасних вітчизняних істориків права. Зроблено висновок, що такі аспекти проблеми, як вивчення законодавства про військове правосуддя, про діяльність військових судів в Україні, становлення військово-кримінального права, морського права, досвід функціонування прокуратури в період діяльності Центральної Ради та деякі інші аспекти проблеми в працях правознавців висвітлені фрагментарно та потребують подальшого дослідження.

Ключові слова: Українська Центральна Рада, Українська революція 1917-1921 рр., національна державність, закон, законодавство, право, історіографія.

Резюме

Чубатая М.В. Нормативно-правовые основы деятельности органов охраны общественного порядка и вооруженных сил периода Украинской Центральной Рады: историко-правовой аспект современных интерпретаций.

В статье осуществлен краткий историографический анализ исследований отечественных историков права, посвященных изучению законодательных основ деятельности органов охраны общественного порядка и вооруженных сил в период Украинской Центральной Рады. Сделан акцент на значении трудов историков и правоведов украинской диаспоры, которые внесли весомый вклад в исследование различных аспектов проблемы. Основное внимание автором уделено обобщению научных изысканий современных отечественных историков права. Сделан вывод, что такие аспекты проблемы, как изучение законодательства о военном правосудии, о деятельности военных судов в Украине, становлении военно-уголовного права, морского права, опыт функционирования прокуратуры в период деятельности Центральной Рады и некоторые другие аспекты проблемы в работах правоведов освещены фрагментарно и нуждаются в дальнейших исследованиях.

Ключевые слова: Украинская Центральная Рада, Украинская революция 1917-1921 гг., национальная государственность, закон, законодательство, право, историография.

Summary

орган центральна рада

Maryna Chubata. Regulatory and legal framework for the activities of public order protection bodies and the armed forces in the times of the Ukrainian Central Rada: historical and legal aspect of modern interpretations.

The article provides a brief historiographical analysis of studies of domestic historians of law, devoted to the study of the legislative framework of public order and the armed forces during the Ukrainian Central Rada. It is emphasized that the study of the experience of reforming the army, law enforcement agencies and law enforcement agencies in the initial period of the Ukrainian Revolution of 1917-1921 will have not only theoretical but also practical significance. Emphasis is placed on the significance of the works of historians and jurists of the Ukrainian diaspora, who have made a significant contribution to the study of various aspects of the problem. The opinion of researchers is emphasized that the leaders of the Central Rada, despite the pronounced national-state character of the Ukrainian military movement, clearly underestimated the importance of the national armed forces in the general complex of state-building. It is noted that the works of jurists on military issues of the period under study are still isolated.

The author focused on the generalization of scientific achievements of modern domestic historians of law. It is noted that researchers divide the judicial reform in the UPR into two stages, and the second stage is associated with the development of the law “On the organization of the courts of the Republic of the lands”, which has not been implemented. Based on research, the authors concluded that judicial reform in the UPR, despite all the efforts of the Central Council, was not completed, the existing judicial bodies often acted unsatisfactorily, but despite all the shortcomings of the judicial process in the Ukrainian People's Republic changes. The analysis of the legislation gave researchers reason to believe that many important issues of state building remained unresolved, in particular, the mechanism of interaction between branches of government, power structures and their bodies was not regulated, primarily due to uncertainty of legal status.

It is noted that the analysis of the legislation that related to the activities of the General Court gave grounds to researchers to emphasize that it also temporarily performed the functions of the Main Military Court. A feature of the specialization of the General Court, according to scientists, was the granting of the right to consider cases related to the commission of crimes not only by civilians, but also by military persons, that is, by special subjects of legal proceedings, which resulted in the temporary administration of justice in the field of activity of the Main Military Court.

It is concluded that such aspects of the problem as the study of legislation on military justice, on the activities of military courts in Ukraine, the formation of military criminal law, maritime law, the experience of the prosecutor's office during the period of the Central Rada and some other aspects of the problem in the works of jurists are covered fragmentarily and require further research.

Key words: Ukrainian Central Rada, Ukrainian Revolution of 1917-1921, national statehood, law, legislation, law, historiography.

Постановка проблеми. Важливою ланкою державного будівництва за доби Української Центральної Ради (далі - УЦР) стало реформування збройних сил та системи судових і правоохоронних органів України. Свідомо не вживаємо тут термін «становлення», бо, на наш погляд, зміни, які охопили цю сферу, відбувалися не на порожньому місці. Саме на цьому зроблено наголос П. Михайленком1, що «зміна державного правління в країні завжди призводила до перегляду (реформи) державно-правових інститутів і насамперед судових установ», а також у роботі О. Копиленка та М. Копиленко, де вказується, що при проголошенні УНР в ІІІ Універсалі пролунали «програмні цілі Центральної Ради на ниві реформи судової системи» (підкреслення наші. - М.Ч.)2. Зважаючи на певні труднощі, які вже не один рік супроводжують процеси реформування армії, силових структур та правоохоронних органів сучасної України, вважаємо, що вивчення досвіду реформування цих структур у початковий період Української революції 1917-1921 рр. буде мати не лише теоретичне, а й практичне значення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Важливі питання досліджуваної проблеми розглядалися в працях Ю. Вовка, Н. Єфремової, М. Дриги, О. Копиленка, М. Копиленко, В. Клочкова, В. Марчука, О. Миро- ненка, П. Михайленка, В. Німченка, Л. Ортинського, В. Сердюка, Б. Тищика, М. Хавронюка, П. Шумського та ін. Що стосується проблеми військового будівництва за доби УЦР, то значний внесок у її вивчення внесли також історики української діаспори. Варто зазначити, що праці правознавців з військової проблематики досліджуваного періоду все ще залишаються поодинокими.

Метою статті є здійснення стислого історіографічного аналізу наукового доробку правознавців, присвяченого з'ясуванню законодавчих основ функціонування органів охорони суспільного порядку та збройних сил за доби Української Центральної Ради, а також виокремлення малодосліджених та дискусійних аспектів проблеми, які потребують подальшого дослідження.

Виклад основного матеріалу. Відразу наголосимо, що до цього аспекту проблеми, порівняно з багатьма іншими аспектами національного державотворення революційної доби, зверталася невелика кількість правознавців. Більше того, єдиною серед них публікацією, безпосередньо присвяченою аналізу законодавства, що стосувалось діяльності судових та правоохоронних органів, є підрозділ під назвою «Закони Центральної Ради про суд» у книзі П. Михайленка3.

Аналізуючи закон «Про заснування Генерального Суду», який був прийнятий УЦР 2 грудня 1917 р., автор наголошує, що «Центральна Рада прийняла за основу організації і діяльності вищого судового органу України, яким був Генеральний Суд, структуру і функції існуючого в дореволюційній Росії Урядового Сена- ту»4. У публікації П. Михайленка проаналізовано також закон Центральної Ради від 17 грудня 1917 р. «Про запровадження апеляційних судів», охарактеризована низка статей проєкту Конституції УНР, які стосувалися судоустрою та правоохоронних органів, а також здійснено стислий критичний аналіз пояснювальної записки Міністра судових справ УНР М. Чубинського5 до законопроєкту про апеляційні суди, яким доповнювався закон Центральної Ради від 17 грудня 1917 р. і деякі інші акти. Вважаємо за необхідне внести суттєве уточнення до останнього твердження П. Михайленка: М. Чубинський ніколи не був «Міністром судових справ УНР», він був Міністром судових справ гетьманського уряду, а отже, не міг бути й автором пояснювальної записки до вказаного законопроєкту. Генеральним секретарем судових справ, а потім Міністром судових справ УНР доби Центральної Ради був М. Ткаченко, тому саме він, а не М. Чубинський, був автором цього документа.

Стислий аналіз закону «Про упорядження прокураторського нагляду на Україні» від 4 січня 1918 р. знаходимо у книзі П. Шумського, причому назву закону, на жаль, автором видозмінено - «Про урядження (в оригіналі - «упорядження». - М.Ч.) прокураторського догляду (в оригіналі - «нагляду». - М.Ч..) на Украї- ні»6. Навряд чи можна вітати такий новаторський підхід автора, скоріше навпаки - таку практику слід вважати недопустимою, а в даному випадку варто враховувати ще й той факт, що це видання розраховане на студентство. Аналізуючи інші законодавчі акти, які стосуються судових та правоохоронних органів, П. Шумсь-

Maryna Chubata, Ph.D. in Law, Associate Professor of the Institute of Law of Taras Shevchenko National University of Kyiv кий справедливо наголошує, що їх прийняттям Центральна Рада продовжувала мурувати правовий фундамент самостійної держави7.

Окремі аспекти щодо діяльності органів прокуратури стисло відображено в статті В. Клочкова8. Правда, вже сама назва статті викликає запитання: невже термін УНР стосується тільки доби Центральної Ради, а як же бути з поняттями «Друга УНР» та «Директорія УНР»? У цілому слід зазначити, що аспект проблеми, пов'язаний з вивченням діяльності прокуратури в період діяльності Центральної Ради, залишається мало- дослідженим.

На думку О. Копиленка та М. Копиленко, важливий крок на шляху формування власної судової системи Центральна Рада зробила прийняттям 30 грудня 1917 р. закону «Про заведення апеляційних судів» та 23 грудня 1917 р. закону «Про умови осадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційних судів», причому претенденти могли навіть не мати вищої освіти9. Дослідники також вказують на спробу УЦР приступити у березні 1918 р. до реформування всієї судової системи відповідно до нового адміністративно-територіального поділу УНР, що виявилося у ході утопічного, на їх думку, проєкту закону «Про організацію судів Республіки по землях»10. Завершуючи аналіз законодавства, автори наголошують, що багато важливих питань залишилися неврегульованими, зокрема не було врегульовано сам механізм взаємодії «гілок влади», що зумовлювалося знов-таки невизначеністю правового статусу кожного з цих органів11.

Значний внесок у дослідження проблеми здійснив серією своїх публікацій О. Мироненко12. Згодом дослідник поглибив та узагальнив напрацьований матеріал, виокремивши у своїй монографії спеціальний параграф «Судова влада. Правоохоронні органи»13. Щодо аналізу законодавства, то О. Мироненко дав оцінку прийнятого 25 листопада 1917 р. закону про правонаступництво, згідно з яким всі російські закони, видані до 25 жовтня 1917 р., залишались у силі, а Центральна Рада мала право видавати закони нові й скасовувати старі від імені УНР14. У роботі також стисло охарактеризовано грудневий 1917 р. закон «Про заведення апеляційних судів» та закон про вибори до Установчих зборів УНР. Щодо останнього, то дослідник наголошує, що в законодавстві УНР досить широко застосовувались позбавлення політичних прав щодо громадян15. На думку О. Мироненка, судова влада УНР діяла, головним чином, за старим кримінальним і цивільним законодавством зі змінами, внесеними Тимчасовим урядом, діяли майже всі статті Кримінального уложення 1903 р., не зазнали змін ні самодержавний тюремний статут, ні тюремна інструкція16. Стисло охарактеризував дослідник і діяльність міліції за доби УЦР, наголосивши, що вона будувалась на основі тих же законів Тимчасового уряду від 17 квітня 1917 р.17, лише інколи до цих актів вносились деякі зміни та доповнення.

Однією з перших спроб узагальнення діяльності судових органів УНР доби Центральної Ради стало дисертаційне дослідження Ю. Вовка, проте власне «законодавчі сюжети» висвітлюються автором лише побіжно18.

Більш ґрунтовне узагальнення цього аспекту проблеми здійснюють у розділі «Судова система та судочинство в Українській Народній Республіці» своєї колективної монографії Н. Єфремова, Б. Тищик та В. Марчук19. Проведення судової реформи в УНР дослідники поділяють на два етапи, причому другий етап пов'язують із розробкою закону «Про організацію судів Республіки по землях», який так і не було введено у дію. На підставі проведених досліджень автори дійшли таких висновків: судова реформа в УНР, незважаючи на всі зусилля УЦР, не була проведена до кінця, судові органи, що існували, здебільшого діяли незадовільно, однак попри всі недоліки розвиток судового процесу в УНР зазнав прогресивних змін20. Високо оцінюючи узагальнюючий характер дослідження, все ж зазначимо, що воно більше стосується історії судочинства, ніж аналізу законодавства, що стосувалось становлення судової системи УНР доби Директорії.

Окремим аспектом можна охарактеризувати стан висвітлення істориками права діяльності військових судів. Про правові основи функціонування військових судів у судовій системі УНР періоду Центральної Ради вміщено стислий сюжет до статті Ю. Вовка21. Деякі аспекти цієї проблеми розглянуто також у дисертації та серії статей Л. Бородича22, хоча основну увагу автор сконцентрував на дослідженні правоохоронних органів часів Української Держави 1918 р.

Серед перших законів УЦР, які, на думку В. Німченка та В. Сердюка, стосувались і військового правосуддя, в їх статті аналізується закон від 19 листопада 1917 р. «Про амністію», за яким «сила цього закону простягається на справи, підсудні як загальним і мировим установам, так і військовим судам, і виконання постанови цього закону доручити також і військовому морському начальству, військовим окружним і військовим місцевим судам»23. Аналізуючи статті закону від 2 грудня 1917 р. «Про утворення Генерального Суду», автори наголошують, що він тимчасово виконував і функції Головного Воєнного Суду. Особливістю спеціалізації Генерального Суду, на думку авторів, було надання йому права розглядати справи, пов'язані зі скоєнням злочинів не тільки цивільними, а й військовими особами, тобто спеціальними суб'єктами судочинства, що й вилилося у тимчасовому здійсненні правосуддя у сфері діяльності Головного Воєнного Суду24.

Однією з найновіших публікацій, що стосуються досліджуваного нами аспекту проблеми, стала стаття узагальнюючого характеру М. Дриги та М. Хавронюка у спеціальному збірнику, присвяченому історії військових судів України, в якій виокремлено підрозділ «Про діяльність військових судів на території України після революції 1917 р.»25, проте написана вона в описовому стилі, а аналітичний матеріал про становлення національного законодавства в досліджуваній нами галузі фактично відсутній. Єдине, що безпосередньо стосується предмета нашого дослідження, це висновок авторів, що «за часів свого існування Центральна Рада не встигла прийняти жодного законодавчого акта, який регулював би питання військово-кримінального права»26.

Щодо публікацій, в яких досліджується проблема організації та діяльності збройних сил УНР доби Центральної Ради, то, незважаючи на те, що військово-творчій тематиці присвячено величезний масив літератури, створеної і вітчизняними, і зарубіжними авторами, майже всі ці праці написані істориками або професійними військовими і стосуються переважно бойових дій українських військових формувань, тобто захисту національної державності України, а історико-правових досліджень про законодавчі засади військового будівництва вказаного періоду на сьогодні створено дуже мало. Фактично національна військова проблематика до початку 1990-х рр. була об'єктом дослідження лише зарубіжних авторів. Ще у 1920-1930-х рр. виникло кілька центрів її дослідження в Австрії, Польщі, Франції, Чехословаччині.

Ознайомлення з основними публікаціями зарубіжних авторів дає нам підстави стверджувати, що дослідники дійшли висновку, що лідери Центральної Ради, незважаючи на яскраво виражений національно- державницький характер українського військового руху, явно недооцінювали значення національних збройних сил у загальному комплексі державного будівництва. Відірваність від джерельної бази не давала можливості історикам та правознавцям діаспори ґрунтовно дослідити законотворчу діяльність УЦР щодо військового будівництва27.

У колективній монографії «Військове будівництво в Україні у ХХ столітті» зроблено більш категоричний, порівняно з науковцями діаспори, висновок про «нездатність Центральної Ради вирішити невідкладні проблеми державного будівництва, в тому числі й створити власні збройні сили на новій основі»28.

Серед сучасних вітчизняних правознавців одним із перших до аспекту про законодавчі засади військового будівництва періоду УЦР звернувся О. Мироненко, виокремивши у своїй монографії спеціальну главу «Військове будівництво. Військова політика»29. Досить ґрунтовно автор досліджує діяльність генерального секретарства військових справ, його постанови. Дуже важливим для справи військового будівництва, на думку О. Мироненка, було прийняття 23 листопада 1917 р. Генеральним секретаріатом постанови про проголошення Південно-Західного і Румунського фронту єдиним Українським фронтом, взяття його під своє підпорядкування і переведення українських частин з інших регіонів в Україну, причому все майно колишньої російської армії переходило у власність УНР30. Не менш важливим було прийняте 23 грудня 1917 р. рішення уряду УНР «Про відпустку солдатів-великоросів», яким малось на меті прискорення українізації військових частин шляхом вилучення з них росіян31. Аналізуються автором і організаційні заходи УЦР зі створення у грудні 1917 р. морського міністерства. Дослідник переконаний, що закон про скасування примусової служби у військовому флоті та деякі інші законодавчі акти та заходи призвели до «практичного руйнування флоту Центральною Радою»32.

Щодо затвердження 17 грудня 1917 р. Статуту української народної армії, то автор вважає, що цей документ відкидав ідею постійного війська і передбачав поступове переформування армії у народну міліцію, що фактично розпочалось з прийняттям 3 січня 1918 р. Центральною Радою закону про утворення Українського народного війська (народної міліції)33. Тобто, колишніх вояк планувалось поступово демобілізувати і у майбутньому взагалі скасувати регулярну армію. О. Мироненко наголошує, що 13 березня всі національні військові формування проголошувались демобілізованими і повинні були бути розпущеними34. Завершує автор аналіз правових основ військового будівництва за доби Центральної Ради констатацією, що 25 квітня 1918 р. прийом до війська новобранців було припинено остаточно, а всім призовникам передбачалось видати посвідчення про звільнення їх від військової служби у зв'язку з демобілізацією армії та доходить висновку, що «головне керівництво УЦР безвідповідально, особливо у останні два місяці свого існування, ставилось до військового будівництва»35.

Окремі аспекти проблеми висвітлено також у дослідженні О. Копиленка та М. Копиленко. Автори наголошують, що ще у перші місяці діяльності УЦР чітко визначилися два напрями в ставленні до питання про українські національні збройні сили: перший репрезентований військовим клубом ім. Полуботка з М. Міх- новським на чолі, який виступав за організацію регулярної української армії як основи майбутньої самостійної України, і другий - представлений тодішніми лідерами Центральної Ради36.

На думку цих вчених, правові основи військового будівництва були закладені такими законами: «Про одстрочку призова на військову службу і одкомандирування з неї громадян Української Республіки», «Про утворення Комітету по демобілізації армії» і, нарешті, 3(16) січня 1918 р. - тимчасовим законом про утворення українського народного війська37. Автори роблять висновок, що реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, тому повернувшись до Києва на початку березня 1918 р. Центральна Рада змінює військову концепцію. Та було вже пізно. Однак, констатують дослідники, «причини загибелі Центральної Ради не варто шукати лише в її прорахунках на військовій ниві - вони тільки доповнили ряд фатальних помилок, що їх припустилася Центральна Рада за свою недовгу історію»38.

Зовсім протилежну точку зору висловив з цього приводу В. Ортинський, на думку якого «відмова соціалістичних лідерів Центральної Ради від утворення власної регулярної армії коштувала народові втрати державної незалежності й соборності земель»39.

Висновки

Таким чином, саме правознавці української діаспори першими звернулись до проблеми дослідження законодавчих засад державного будівництва за доби Української Центральної Ради. Ними випущено сотні публікацій, присвячених аналізу як окремих законодавчих актів досліджуваного періоду, так і перші комплексні та узагальнюючі праці з проблеми. Відірваність дослідників від архівних джерел, зосереджених в основному в Україні, спричинила низку помилок у їхніх працях, а багато законодавчих актів залишилось поза увагою правознавців. Проте, попри все сказане, науковий доробок істориків права української

діаспори щодо дослідження законодавчих засад національного державного будівництва за доби Центральної Ради став своєрідним фундаментом для ґрунтовного осмислення та подальшого комплексного дослідження проблеми сучасними вітчизняними правознавцями.

Щодо сучасних вітчизняних історико-правових досліджень з проблеми, то в них значно розширено її діапазон багатьма аспектами, які зарубіжними науковцями фактично не досліджувалися: законодавство про військове правосуддя та про діяльність військових судів в Україні, проблеми військово-кримінального права, становлення морського права за доби УЦР тощо. Проте ці аспекти в історико-правових працях висвітлені фрагментарно та потребують подальшого вивчення. Аналіз літератури також свідчить, що проблеми, пов'язані з вивченням функціонування прокуратури в період діяльності Центральної Ради, також залишаються малодослідженими.

Література

Михайленко П.П. Про судочинство в Українській Народній Республіці. Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія України. Статті, доповіді, рецензії: у 3 т. Київ: Генеза, 1999. С. 403.

Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917-1920. Київ: Либідь, 1997. С. 62.

Михайленко П.П. Про судочинство в Українській Народній Республіці. Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія України. Статті, доповіді, рецензії: у 3 т. Київ: Генеза, 1999. С. 403-408.

Там само. С. 403.

Там само. С. 406.

Шумський П.В. Історія розвитку і становлення функцій прокуратури. Прокуратура України. навч. посіб. для студ. юрид. вузів та факультетів. Київ: Вентурі, 1998. С. 24.

Там само. С. 25.

Клочков В. Прокуратура України часів УНР, Гетьманату та Директорії. Вісник прокуратури. 2001. № 1. С. 105-108.

Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917-1920. Київ: Либідь, 1997. С. 64.

Там само. С. 64-65.

Там само. С. 65.

Мироненко О. Суд і судочинство в УНР (березень 1917 - квітень 1918). Вісник академії правових наук України. 1994. Вип. 2. С. 60-68; Мироненко О. М., Бенько О. П. Правоохоронні органи Центральної Ради (березень 1917 - квітень 1918). Київ; Дніпродзержинськ, 1993. 32 с.

Мироненко О. Світоч української державності. Політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради. Київ, 1995. С. 69-94.

Там само. С. 84.

Там само. С. 82.

Там само. С. 80.

Там само. С. 94.

Вовк Ю.Є. Судові органи Української Народної Республіки та Української Держави (1917 -1920 рр.): автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Львів, 2000. 19 с.

Єфремова Н., Тищик Б., Марчук В. Суд і судочинство в Українській Народній Республіці, Українській Державі, Західноукраїнській Народній Республіці (1917-1920 рр.). Одеса; Львів: Фенікс, 2007. С. 16-33.

Там само. С. 30-31.

Вовк Ю.Є. Створення Центральною Радою судової системи в Україні (1917 -1918 рр.). Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету Волинського державного університету імені Лесі Українки. 1999. Вип. 4. С. 9-15.

Бородич Л.В. Внутрішні й прикордонні війська в Україні у 1917-1941 рр. (історико- правовий аспект): автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Нац. юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого. Харків, 1999. 22 с.; Бородич Л. В. До питання про організацію та правове становище спеціальних військових та охоронних підрозділів у період Української революції (19171920 рр.). Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. 1999. № 3. С. 3-11.

Німченко В., Сердюк В. Військові суди в Україні у 1917-1919 роках (історико-правовий аспект). Право України. 2000. № 6. С. 112.

Там само. С. 112.

Дрига М., Хавронюк М. Військове правосуддя в Україні від сивої давнини до сьогодення. Військові суди - органи правосуддя у Збройних Силах України. Київ: Реферат, 2002. С. 5-34.

Там само. С. 22.

Більш ґрунтовно про це див.: Капелюшна М.В. (Чубата М.В.). Історико-правові дослідження законодавчих засад державного будівництва в Україні (1917-1921 рр.): аналітичний огляд наукового доробку правознавців української діаспори. Часопис Київського університету права. Київ, 2013. Вип. 2. С. 61-66.

Військове будівництво в Україні у ХХ столітті: історичний нарис, події портрети / за заг. ред. Кузьмука О.І. Київ: «Ін Юре», 2001. С. 47.

Мироненко О.М. Військове будівництво. Військова політика. Світоч української державності. Політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради. Київ: 1995. С. 241-276.

Там само. С. 258-259.

Там само. С. 259.

Там само. С. 270.

Там само. С. 261-264.

Там само. С. 266.

Там само. С. 276.

Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917-1920. Київ:: Либідь, 1997. С. 53.

Там само. С. 54.

Там само. С. 54-55.

Ортинський В.Л. Силові структури Західно-Української Народної Республіки / Львівський юридичний інститут МВС України. Львів, 2004. С. 243.

Размещено на Allbest.ru