Аксіологічно-антропологічні засади парламентаризму в Конституції Пилипа Орлика як втілення ідеї народовладдя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аксіологічно-антропологічні засади парламентаризму в Конституції Пилипа Орлика як втілення ідеї народовладдя

Іванов Сергій Богданович, аспірант кафедри філософії права

та юридичної логіки Національної академії внутрішніх справ, помічник-консультант народного депутата України

Анотація

конституція пилипа орлика державне управління

У сучасних умовах українського державотворення та триваючих реформ державного управління актуальним залишається питання ефективного розподілу повноважень між органами влади. Вирішенню цієї проблеми сприятиме врахування історичного конституційного досвіду регламентації принципу розподілу влад, звернення до найбільш знакових документів української політичної та правової думки, дослідження питання спадкоємності вітчизняного конституційного процесу та парламентаризму. Є підстави стверджувати, що на законодавчому рівні в Україні принцип розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову вперше був закріплений саме у Конституції Пилипа Орлика 1710 р. У статті досліджено досвід конституювання на початку XVIII ст. парламентського органу Війська Запорізького - Генеральної Ради. Розкрито питання народного представництва у Генеральній Раді через інститут генеральних радників, повноваження «козацького парламенту» та особливості його функціонування, місце в системі державного управління.

Метою статті є аксіологічно-антропологічне обґрунтування закріплення природних прав людини в Конституції 1710 р.

Наукова новизна полягає в спробі філософсько-правового осмислення аксіологічних та антропологічних підстав народовладдя в Конституції П. Орлика за допомогою дослідження статусу законодавчого органу Війська Запорізького.

Висновки. В Конституції П. Орлика чітко відображені ідеї народовладдя, які простежуються крізь призму виборчого права, вільного волевиявлення, збереження і охорони давніх «прав та вольностей», народному представництві через інститут генеральних радників, котрі делегувалися для роботи в законодавчому органі. У документі простежуються новаторські для початку XVШст. ознаки парламентаризму, характерні для прогресивної правової системи, які були унормовані конституційно та мали прогресивний характер. Явище парламентаризму потребує подальшого дослідження з філософсько-правової точки зору, з позицій сучасних реалій демократичного суспільства та розвитку теорії народного представництва.

Ключові слова: народовладдя, парламент, суверенітет, конституція, розподіл влад, Орлик, виборче право, природне право.

Abstract

AXIOLOGICAL AND ANTHROPOLOGICAL FUNDAMENTALS OF PARLIAMENTARISM IN CONSTITUTION OF PYLYP ORLYK AS AN IMPLEMENTATION OF THE IDEA OF SOVEREIGNTY OF THE PEOPLE

In the current conditions of Ukrainian state-building and ongoing public administration reforms, the issue of effective division of powers between the authorities remains relevant. The solution of this problem will be taken into account by taking into account the historical constitutional experience of regulating the principle of separation of powers, referring to the most significant documents of Ukrainian political and legal thought, studying the succession of the domestic constitutional process and parliamentarism. There is reason to believe that at the legislative level in Ukraine the principle of separation of powers into legislative, executive and judicial was first enshrined in the Constitution of Pylyp Orlyk in 1710. The article examines the experience of regulation at the beginning of the XVIII century of the parliamentary body of the Zaporozhian Army. The issues of people's representation in the General Council, the powers of the «Cossack Parliament» and the peculiarities of its functioning, as well as the place in the system of public administration are revealed.

The purpose of the article is the axiological and anthropological fundamentals of the consolidation of natural human rights in the Constitution of 1710.

Scientific novelty lies in the attempt to philosophical and legal understanding of the axiological and anthropological foundations of democracy in the Constitution of Pylyp Orlyk by studying the status of the legislature of the Zaporozhian Army.

Conclusions. In the Constitution of Pylyp Orlyk clearly reflects the ideas of democracy, which can be traced through the prism of suffrage, free will, preservation and protection of ancient «rights and freedoms», people's representation through the institute of general advisers delegated to the legislature. The document traces the groundbreaking for the beginning of the XVIII century signs of parliamentarism, characteristic of a progressive legal system, which were constitutionally regulated and had a progressive character. The phenomenon of parliamentarism needs further research from a philosophical and legal point of view, from the standpoint of modern realities of democratic society and the development of the theory of popular representation.

Key words: democracy, parliament, sovereignty, constitution, separation of powers, Orlyk, suffrage, natural law.

Постановка проблеми

У сучасних умовах українського державотворення актуальним залишається питання ефективного розподілу повноважень між владними структурами. Вирішенню цієї проблеми, поза сумнівом, сприятиме врахування історичного конституційного досвіду щодо регламентації принципу розподілу влад. На законодавчому рівні в Україні цей принцип вперше був закріплений саме у Конституції П. Орлика 1710 р. Як справедливо відзначають науковці, за сформульованими в ній засадами державного ладу та демократичним рухом вона була однією з найвизначніших правових пам'яток тогочасної Європи [1, с. 1].

Напередодні її прийняття українська конституційна думка другої половини XVII - початку XVIII ст. не запропонувала шляхів розвитку парламентських органів, а практика їх скликання не була сталою. Протягом 1689-1694років уряд І.Мазепи запропонував вирішення деяких питань, зокрема про оподаткування, через волевиявлення народу методом прямої демократії, що за змістом виконувало функцію сучасного референдуму. Проте принципи репрезентативної демократії не були усталеними й тоді [2, с. 215].

Розробники Конституції П. Орлика врахували негативний досвід попередніх гетьманів, за яких перестали скликатися Генеральні та Старшинські ради. У ст. 6 документу про це сказано наступне: «...деякі гетьмани Війська Запорізького, привласнивши собі несправедливо та протиправно владу самодержавну, самовладно узаконили таке право - як хочу, так і велю» [3]. Фактично, за підрахунками А. І. Козаченка, за гетьмана Б.Хмельницького менше ніж за 10років відбулося щонайменше 16-18 козацьких рад, із них - 12-13 Генеральних. Після його смерті у 1657 р. і до 1710 р. - всього 14-15 рад. Генеральна Рада у зазначені періоди так і не стала постійно діючим вищим органом влади із законодавчо врегульованими нормами представництва [4, с. 47]. Цей інститут перетворився, радше, на традиційний церемоніал, покликаний легалізувати рішення, ухвалені вузьким колом наближеної до гетьмана старшини. Прикладом такого трактування ради була Переяславська 8січня 1654р. [5, с. 238]. Є всі підстави говорити про те, що лише у Конституції 1710 р. були закладені основи інституту парламентаризму у Війську Запорізькому [2, с. 215].

Разом із тим, досліджуючи аксіологічні підстави історичного досвіду вітчизняного конституціоналізму, не можна не звернути увагу на його «людиноцентричний», люди-номірний аспект, забезпечення природних прав людини в конкретному часі та соціо- культурному просторі. У цьому контексті важливою видається позиція М. М. Цимбалюка, який вважає, що ми не тільки не можемо мати жодного знання про об'єктивне буття поза контекстом форм його соціокультур-ної даності суб'єктові та інтерсуб'єктивних механізмів смислоутворення, але й сам ак-сіологічний зміст поняття «буття» вже стає невід'ємним від смислових координат «буття людини у світі». Зазначений «антропологічний поворот» означає, що правова аксіологія не повинна ігнорувати того образу людини, що складається в результаті суперечливої взаємодії спрямувань основних векторів реалізації людської свободи буття у світі. Адже саме на цій основі кристалізуються основні («невід'ємні») права людини, котрі визначаються як базові критерії легітимації правових норм. Тому посткласична правова онтологія є немислимою поза її фундаментальними антропологічними вимірами, що, очевидно, складають найглибший рівень буттєвої укоріненості права [6, с. 6-7].

Також важливим при цьому, на думку Ю. С. Симона, є використання підходу герменевтики як «філософської археології», котра крім дешифрування буквального смислу тексту, що здійснюється за допомогою лінгвістичного тлумачення, дозволяє розкрити зміст правового контексту. У текстах нормативно-правових актів є чимало символічних понять, що потенційно інтерпретуються. Дотримання вимог правової герменевтики забезпечує чіткість формулювань, визначеність та узгодженість мови закону [7, с. 198].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання врегулювання поділу влади, виборчого права, політико-правової природи парламентаризму та розвитку його засад в Конституції П. Орлика досліджували такі вчені, як Ю. Г. Барабаш, Р. Б. Бедрій, І. Й. Бойко, М. П. Василенко, В. М. Горобець, В. М. Єрмо-лаєв, М. В. Костицький, О. В. Кресін, Л. О. Окін-шевич, О. Ф. Скакун, Ю. М. Тодика, Т В. Чухліб та інші.

Погоджуючись у прогресивності та історичному значенні Конституції П. Орлика для національного державотворення, серед вчених та дослідників досі тривають дискусії стосовно розуміння та значення окремих її положень, зокрема щодо розмежування повноважень між Генеральною та Старшинською радами. Досі немає однозначності в розумінні політико-правової класифікації цього документу, тому в науці зустрічаються такі його назви: договір, угода, конституційний акт, перша Конституція України, перша світова конституція, конституція Війська Запорізького тощо. Висуваються припущення, що ідея розподілу влад, описана Ш. Монтеск'є в трактаті «Про дух законів», була запозичена ним саме у П. Орлика. В цілому Конституція 1710 р. залишається не повною мірою дослідженою у філософсько-правовому, конституційному, соціокультурному вимірах.

Мета статті полягає в застосуванні філософсько-правової рефлексії до аксіологіч- но-антропологічних підстав закріплення в Конституції П. Орлика природних прав людини, зокрема через принципи виборчого права та вільного волевиявлення, на прикладі досвіду унормування законодавчої гілки влади - Генеральної Ради, яка відігравала роль своєрідного «козацького парламенту». Це дозволить у подальшому, у тому числі, прослідити спадкоємність українського державотворчого та конституційного процесу, зокрема у функціонуванні інституту парламентаризму, та виявити його праксеологічні проблеми.

Виклад основного матеріалу

Ідея розподілу влад найповніше знаходить своє відображення у працях Ш. Монтеск'є та Д. Локка, вчення яких істотно вплинуло на розвиток структурно-функціонального визначення кожної із гілок влади. Сутність теорії поділу влад Монтеск'є полягає у тому, що в кожній державі існують три незалежні одна від одної гілки влади - законодавча, виконавча та судова. Вони діють в межах своєї компетенції в рамках закону, та перебувають у стані рівноваги, яка, при необхідності, підтримується за допомогою системи противаг. Відправною точкою вчення Монтеск'є є визначення індивідуальної свободи як блага, що повинно бути захищеним [8, с.13]. На відміну від Монтеск'є, Локк виділяв законодавчу, виконавчу та федеративну гілки влади. Перша встановлює норми поведінки громадян, друга вживає заходи щодо застосування законів, а третя визначає політику держави на міжнародному рівні. Судову владу Локк не відмежовував від виконавчої. При цьому, виконавча влада підпорядкована законодавчій та може бути за її бажанням змінена або зміщена [9, с. 166].

Як зазначає І. Й. Бойко, реалізація Конституції П. Орлика була обмежена внаслідок несприятливої міжнародної ситуації, постійних військових дій та поразки українців у Полтавській битві 1709 р. Однак упродовж кількох років конституційні положення частково діяли на території Правобережної України завдяки походам 1711 і 1713 рр. військ П. Орлика та визнанню його влади місцевим населенням. Вона особлива тим, що створила демократичні стандарти поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову задовго до опублікування у 1748 р. трактату Ш. Монтеск'є «Про дух законів» [10, с. 19].

Функція законодавчого органу в Конституції П. Орлика була відведена Генеральній Раді, про яку в ст. 6 сказано наступне: «Для цього тепер, при елекції гетьмана, одностайною ухвалою призначаються три Генеральні Ради щорічно, які мають відбуватися в гетьманській резиденції: перша - на Різдво Христове, друга - на Воскресіння Христове, третя - на Покрову Пресвятої Богородиці. На них не тільки пани полковники зі старшиною своєю та сотниками, не тільки з усіх полків генеральні радники, а й посли від Війська Запорізького Низового для вислуховування та обговорення, після отримання від гетьмана доручення, мають прибувати, дотримуючись призначеного терміну» [3].

При цьому в ст. 6 мова йде як про Генеральну Раду, так і про загальну. В Енциклопедії історії України Інституту історії України НАН України вказано, що зустрічаються різні назви козацької ради - загальна, генеральна, повна. Це була політична інституція Війська Запорізького, започаткована на Запорізькій Січі [11, с.93]. Л.О.Окіншевич вказує також і на інші варіації назв козацької ради: «зупо-лная» (має відтінок повноти зборів, їх численності), чорна (з широкою участю рядового козацтва «черни»), військова [12, с. 3]. Отже, можна стверджувати, що під назвами «генеральна» та «загальна» в Конституції П. Орлика йдеться про один і той самий орган.

До складу Генеральної Ради, відповідно до вищезазначеної ст. 6, входили Генеральна Старшина (першість серед радників), городові полковники (зі статусом громадських радників), посли від Запорізької Січі та обрані генеральні радники, про яких сказано наступне: «...до загальної ради треба вибрати по одній визначній, розсудливій та заслуженій особі від кожного полку. Генеральні радники обираються за згодою гетьмана» [3].

Варто зазначити, що в даному випадку переклад цього положення сучасною українською мовою, який розміщений на офіційному веб-порталі Верховної Ради України [3], не дозволяє однозначно ствердити, що в обох реченнях мова йде про одних і тих самих осіб - генеральних радників, які обираються до загальної ради, а не про виборних осіб від полків та генеральних радників окремо. Якщо звернутися до тексту оригіналу староукраїнською мовою, то спірна частина виглядає так: «надто з кождого полку поедной начной, старинной, благоразумной и заслужоной особі мЪютьбыти до общойРадыенералнії совітники, за согласіемьгетман-скимьизбраны» [13, с. 160], що знімає дане питання та підтверджує виборність по одній особі від кожного полку за згодою гетьмана саме генеральних радників.

Останній абзац ст. 6 також говорить про виборність генеральних радників: «Особливо ж генеральні радники, кожен у своєму полку, в якому буде обраний, владні будуть разом з городовим полковником стежити за порядком, а інші мають загальною радою управляти, заступаючись за кривди людські» [3]. Разом із тим, у даному випадку вочевидь також має місце неточний переклад староукраїнського слова «оные» на «інші», внаслідок складається враження, що є, по-перше, радники, котрі спільно з городовим полковником стежать за порядком», та, по-друге, інші радники, котрі управляють загальною радою. У перекладі В. Шевчука, опублікованого в четвертому томі Антології пам'яток державотворення Х-ХХст., дане положення викладене так: «Особливо генеральні радники, кожен із них у своєму полку, з якого на дорадництво вибрані, сильні будуть разом із паном полковником городовим доглядати порядків і ними спільною радою управляти, постаючи за кривди й утюження людські» [14, с. 35].

Р.Б. Бедрій зазначає, що запровадження інституту генеральних радників було політичним завершенням процесу утворення старшинської аристократії («значного військового товариства») у Гетьманщині [1, с. 4]. Важливо підкреслити, що в Конституції 1710 р. була закріплена ідея народовладдя, яка ґрунтувалася на вільному волевиявленні народу при виборах не тільки генеральних радників, а ще й гетьмана, урядників, сотників, підскарбіїв. У теперішній час повага до основних прав людини, зокрема права вільно обирати, визнана Європейською комісією за демократію через право (Венеційська комісія) одним із основоположних принципів виборчого процесу [15, с. 6].

До функцій Генеральної Ради передовсім належала законотворча, а про всі справи щодо «цілісності Вітчизни, її добробуту та всі справи публічні» гетьман мав радитися з Радою, та без волі останньої ніяких рішень не приймати. У період між засіданнями Генеральної Ради вирішення питань оперативного управління країною покладалося на раду Генеральної Старшини. Цей інститут існував і доволі ефективно функціонував ще з часів Богдана Хмельницького (на відміну від Генеральної Ради), але його статус значною мірою залежав від доброї волі гетьмана, а не був унормований сталою політичною традицією. За Конституцією 1710 р. участь Генеральної Старшини у вирішенні справ мала відбуватися незалежно від волі гетьмана [5, с. 244].

З огляду на те, що значення та функціонування вищезазначених органів у різні періоди існування козацької держави була різною, враховуючи різні переклади та трактування Конституції П. Орлика в науковій літературі, досі тривають дискусії стосовно розмежування повноважень між ними, їх статусу, складу тощо. В. М. Горобець називає Старшинську раду дорадчим органом при гетьмані, який мав виконавчі повноваження [16, с. 37]. В. М. Єрмолаєв вказує і на представницьку функцію Старшинської ради. Він зазначає, що Конституція П. Орлика відображає переосмислення державницького досвіду, демократичні устремління, закріплює ідеї народовладдя, яке базувалося на представництві двох рівнів Генеральної і Старшинської рад, тобто закладалася модель демократичної парламентсько-гетьманської республіки з двопалатним парламентом [4,с.54]. М.П.Василенко у своїй опублікованій в 1929 р. в Москві розвідці «Конституція Пилипа Орлика», яка фактично була першим історико-правовим дослідженням цього документу, звертає увагу, що в Конституції Генеральна Рада прямо не названа законодавчим органом, а гетьманові не заборонялось видавати універсали. Таким чином, йому надавалася можливість, як і раніше, творити законодавство шляхом універсалів, але те, що до компетенції Ради було віднесено справи, що стосувалися загального добробуту, свідчить, що Генеральна Рада планувалась як орган законодавчий [17, с.23]. Л. О. Окіншевич прямо зазначав, що Конституція встановлювала «парламентський інститут Генеральних Рад» [4, с. 52].

Варто зазначити, що в багатьох сучасних демократичних країнах законодавчі повноваження належать не лише парламенту, але й виконавчій гілці влади. Венеційська комісія таке делегування поділяє на безумовне (виконавча влада має право приймати закони з будь-яких питань) та умовне (виконавча влада потребує дозволу для врегулювання питань на рівні закону). Вочевидь, в останньому випадку мова йде, у тому числі, за прикладом сучасної України, про право законодавчої ініціативи, яке має виконавча влада також, але законодавчі повноваження залишаються виключно за парламентом. При цьому Венеційська комісія застерігає від беззастережного делегування таких повноважень виконавчій владі, бо це суперечити-ме принципу поділу влад. Як зазначає Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. «суспільство, в якому не передбачено поділу влади, не має Конституції». Втім, важливо пам'ятати, що і законотворчість, і виконання законів є вираженням суверенітету народу, його волі [18, с. 10].

У Конституції П. Орлика гетьман займав посаду сучасного спікера парламенту, був уповноважений скликати засідання, а періодичність сесій законодавчо врегульовувалася. До повноважень Генеральної Ради належали також бюджетні повноваження, зокрема розгляд звіту про генеральну ревізію майна чиновників, проведення якої мало відбутися після звільнення з-під московського підданства (ст 12), вирішення питань відновлення військового скарбу (ст. 15).

Крім того, ст. 6 містить обов'язок учасників Генеральної Ради «добропорядно, без своєї чи чужої користі, без душогубних заздрощів та ворогування зобов'язані будуть радити так, щоб ці поради не призвели до шкоди для честі гетьманської, загальних тягарів Вітчизни, розорення та, не дай Боже, згуби» [3], що свідчить про закріплення в Конституції П. Орлика засад своєрідного кодексу депутатської етики.

У ст. 79 чинної Конституції України передбачено, що перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України таку присягу: «Присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу. Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників». Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата. Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги [19]. В Конституції П. Орлика у ст. 6 з приводу присяги закріплено, що для забезпечення взаємної довіри між гетьманом, Генеральною Старшиною, полковниками та радниками кожен з них повинен «скласти формальну присягу шляхом публічно здійсненої клятви на вірність Вітчизні, на відданість своєму регіментареві, на дотримання своїх повноважень відповідно до посади, яку вони коли-небудь обійматимуть» [3].

Положення, які були конституйовані три століття тому, знайшли своє відображення у чинному Основному Законі України, між яким та Конституцією 1710 р. у питанні присяги спільним є: а) необхідність складення присяги; б) присяга повинна бути складена насамперед на вірність Вітчизні; в)дбати про суспільне благо, а не особисті інтереси. За своїм змістом присяга народного депутата означає добровільне взяття обов'язку бути вірним Україні, усіма своїми діями боронити її суверенітет і незалежність, дбати про благо Вітчизни і добробут громадян України. Факт складення присяги є не лише юридичною формою легалізації його статусу, а й морально-політичним актом, який є проявом суб'єктивного ставлення парламентаря до здійснення ним депутатських повноважень [20, с. 59-60].

Важливо наголосити, що парламентський орган в Конституції П. Орлика був наділений також контрольною функцією. Відповідно до ст. 6 «Якщо у діях Ясновельможного гетьмана буде помічено щось несумісне з правами та вольностями, шкідливе та некорисне для Вітчизни, тоді Генеральна Старшина, полковники і генеральні радники будуть уповноважені вільними голосами чи приватно або, якщо виникне така необхідність, й публічно на раді висловити Його Вельможності докір щодо порушення прав та вольностей без осудження та найменшої образи високої регіментарської честі. На ті докори Ясновельможний гетьман не має ображатися та мститися, а навпаки, намагатися виправити недоладності» [3].

Ю. Г. Барабаш звертає увагу на критерій, яким повинні були користуватися представники козацтва при оцінці діяльності гетьмана - відповідність дій гетьмана вимогам справедливості, поваги до прав козацтва та захист інтересів Вітчизни. Безперечно, така оцінка має більше політичний, аніж правовий характер. Водночас ми бачимо значну прогресивність тогочасних ідей П. Орлика відносно підстав політико-правової відповідальності глави держави. Якщо проаналізувати сучасне конституційно-правове регулювання інституту імпічменту Президента України, то він безумовно входить до сфери контрольної діяльності парламенту [21, с. 179].

На переконання О. І. Сироїд, демократичний розвиток України вже демонструє необхідність перегляду балансу влади. І розпочинати потрібно саме із посилення парламентського контролю. Найперше, потрібно гарантувати, щоб уся виконавча влада, тобто влада розпоряджатися грошима і застосовувати силу була під парламентським контролем. Цього можна досягнути двома способами. Або слід посилити парламентський контроль за Президентом, в тому числі змінивши і спростивши процедуру імпічменту. Або ж уся виконавча влада, яка сьогодні є в руках Президента, починаючи з призначення і звільнення посадовців виконавчої влади, має бути передана Прем'єр-міністру та уря-ду[22,с. 77].

Загалом же, пропонована Конституцією модель функціонування Генеральної Ради була справді новаторською, оскільки доти нічого подібного в політичному житті Гетьманату не існувало. Характерно, що розвиток політичної системи в післяполтавські десятиліття відбувався у напрямі, цілком відмінному від того, який пропонували навесні 1710 р. під час обрання на гетьманство П. Орлика. Чи не найпоказовішим у цьому сенсі є проведення Іжовтня 1727 р. Генеральної Ради у Глухові, що була скликана для реалізації указу ПетраІІ від 20червня 1727 р. «О бытии в МалойРоссиигетмана и генералнойстаршины по прежнему». Роль Ради в цьому акті було зведено до мінімуму. Зокрема, в інструкції від 22липня 1727 р. російському представникові на виборах - стольнику Федору Наумову вказувалося, що, незважаючи на декларовану царем обіцянку повернути козакам право «выбратьпо-прежнемугетмана и старшину», це написано «для лица», бо імператор висловив «соизволениебытьгетманоммиргородскому полковнику Данилу Апостолу» [5, с. 241].

Конституція П. Орлика підтвердила на практиці стійкість традиційних уявлень українських і європейських мислителів С. Оріховського, Ф. Прокоповича, Г. Гроція, Б. Спінози, Д. Локка щодо договірного походження держави. Ця теорія заперечувала сакральність влади монарха та його домінування над суспільством. Зокрема, Г. Гроцій у 1625 р. запропонував радикально нове бачення держави як «досконалого союзу вільних людей, укладеного заради дотримання права кожного громадянина і права загальної користі для всього суспільства». Принципи державницької доктрини Г. Гроція, як показує текст Конституції, були не тільки відомі українським інтелектуалам, але й відображені у правовому документі [23, с. 64].

Як зазначає І. Й. Бойко, Конституція П. Орлика займає важливе значення в історії національного державотворення. Прийнята у часи панування переважно абсолютистських монархій, вона стала передовим у тогочасному європейському суспільстві державним актом, який визначав Україну як демократичну християнську республіку з виборною гетьманською владою. Конституція 1710 р. випереджала свій час, оскільки була прийнята тоді, коли французькі та англійські просвітники ще тільки приступали до розробки тих антифеодальних ідей, які вже були закладені в ній. Уперше в історії українського державотворення було сформовано модель вільної й незалежної держави, заснованої на природному праві української нації на свободу і політичне самовизначення [10, с. 24].

На думку О. Ю. Тодики, є всі підстави вважати, що Конституція П. Орлика в своєму тексті звернула увагу на всі основоположні елементи механізму народовладдя, торкнулася як представницьких органів влади і їх взаємодії, так і форм безпосередньої демократії, насамперед виборів та організації місцевого самоврядування. На той період історичного розвитку це був досить прогресивний документ з точки зору уявлення ідеальної моделі демократії і народовладдя, і в історії українського конституціоналізму він посідає чільне місце. Деякі ідеї в цьому документі знайшли закріплення раніше, аніж в Конституції США 1787 р. [20, с.56].

В огляді Дослідницької служби Конгресу США «SeparationofPowers: AnOverview» зазначається, що розроблена Ш. Монтеск'є і Дж. Локком теорія поділу влади до Американської революції залишалася здебільшого теоретичним матеріалом, не підкріпленим практичним досвідом, який «філософією ігнорувався» [24, с. 3]. Втім є підстави стверджувати, що Конституція П. Орлика 1710 р. у юридичній формі закріпила елементи поділу влад та стала першим українським внутрішнім конституційним проектом.

Вона встановлювала у Війську Запорізькому форму правління, яку можна визначити як парламентсько-президентську республіку. Вперше в українській історії було створено правові основі представницького правління та парламентаризму [2, с. 219].

Висновки

У Конституції П. Орлика були чітко відображені ідеї народовладдя, які простежуються крізь призму виборчого права, вільного волевиявлення, участі народу при прийнятті рішень на місцевому рівні, рівності, збереження та охорони давніх «прав та вольностей», народного представництва через інститут генеральних радників, котрі делегувалися для роботи в законодавчому органі - Генеральній Раді, яка була своєрідним «козацьким парламентом».

У складеному три століття тому документі простежуються ознаки парламентаризму, характерні для прогресивної правової системи: наявність представницького органу, участь осіб із представницьким мандатом, наявність функції парламентського контролю та повноважень у бюджетній сфері, сесійність роботи, складення присяги, засади кодексу депутатської етики. Унормування функціонування Генеральної Ради мало новаторські підходи для поч. XVIII ст.

Прогресивність Конституції 1710 р. полягає і в тому, що створена в час, коли в Європі тільки починалося Просвітництво з його антифеодальними ідейними течіями, українська еліта на чолі з П. Орликом вже законодавчо обмежила владу гетьмана та запропонувала форму суспільного договору, збудованого на підвалинах народного суверенітету, виборчого права, поділу влад, балансу в системі державної влади, системи «стримувань і противаг».

Список використаних джерел

1. Бедрій Р. Б. Розподіл влад за Конституцією Пилипа Орлика. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2008. № 3. С. 1-6.

2. Кресін О. В. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII століття : монографія. К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. 468 с.

3. Договори і постанови прав і свобод військових між Ясновельможним Його Милості паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорізького, і між генеральними особами, полковниками і тим же Військом Запорізьким з повною згодою з обох сторін. Підтверджені 5квітня 1710року. URL: http:// gska2.rada.gov.ua/site/const/istoriya/1710.html (Дата звернення 14.01.2022).

4. Єрмолаєв В. М. Про представницькі органи державної влади та місцевого самоврядування за Конституцією П. Орлика. Державне будівництво та місцеве самоврядування: збірник наукових праць. № 11. Харків : Право,

2006. С.45-54.

5. ГоробецьВ. Устроєва модель Гетьманату за Конституцією 1710 року: чи існували внутрішні підстави для реалізації проекту? Матеріали Міжнародної наукової конференції Adfontes до 300-річчя Бендерської Конституції 1710 р. «Пилип Орлик: життя, політика, тексти» (м.Київ, 14-16 жовт. 2010 р.). К.: Пульсари, 2011. С. 234-247.

6. ЦимбалюкМ.М. Світоглядно-парадиг-мальні трансформації онтології права. Право ісуспільство. 2012. № 1. С. 3-7.

7. Симон Ю. С. Герменевтичний підхід у філософсько-правових дослідженнях: теоре-тико-методологічний і техніко-юридичний аспекти. Матеріали ХУВсеукраїнської науково-практичної конференції з проблем розвитку та функціонування державної мови (м.Київ, 28лист. 2019р.). К.: НАВС, 2019. С. 196-199.

8. Бородін І. Судова влада у теорії поділу влад. Право України. 2002. № 10. С. 11-14.

9. Козинець О., Пророченко В. Становлення та розвиток теорії поділу влади в історії світової політико-правової думки. Підприємництво, господарство і право. 2020. №1. С.165-169. doi: https://doi. org/10.32849/2663-5313/2020.1.30.

10. БойкоІ.Й. Конституція України 1710 р. та її місце в багатовіковій історії національного державотворення. Часопис Київського університету права. 2020. №4. С.16-25. doi: https://doi.org/10.36695/2219- 5521.4.2020.01.

11. Енциклопедія історії України Інституту історії України НАН України / редкол.:

В.А. Смолій та ін. Т 9. К.: Наукова думка,

2012. 944 с.

12. Окіншевич Л. О. Генеральна рада на Гетьманщині XVII - XVIII ст. К.: Друкарня Всеукраїнської академії наук, 1929. 177 с.

13. ВовкО. Б. Конституція Пилипа Орлика: оригінал та його історія. Архіви України. 2010. №3-4. С. 155-166.

14. Пилип Орлик. Угода й Конституція (переклад В. Шевчука). Україна: антологія пам'яток державотворення Х-ХХст. у 10 т. Т 4: Спроби реанімації Козацької держави / редкол.: І.М.Дзюба та ін. К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2008. С. 27-42.

15. CompilationofVeniceCommissionopinionsandreportsconcerningthestabilityofelectorallaw. No CDL-PI(2020)020. Strasbourg,

2018. URL: https://www.venice.coe.int/web forms/documents/default.aspx?pdffile=CDL- PI(2020)020-e (Дата звернення 14.01.2022).

16. Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України. К.: Інститут історії України НАН України, 2009. 271 с.

17. ПетрівМ. Конституція України 1710р.: Орлик і Василенко. К.: Українська Видавнича Спілка, 1997. 36 с.

18. CompilationofVeniceCommission

opinionsandreportsconcerningseparationofpowers. CDL-PI(2020)012. Strasbourg, 2020. URL: https://www.venice.coe.int/webforms/

documents/default.aspx?pdffile = CDL- PI(2020)012-e (Дата звернення 14.01.2022).

19. Конституція України від 28.06.1996 р. URL: https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2% D1%80#Text (Дата звернення 14.01.2022).

20. ТодикаО.Ю. Механізм народовладдя згідно з Конституцією Пилипа Орлика. Державне будівництво та місцеве самоврядування: збірник наукових праць. № 11. Харків : Право, 2006. С.55-60.

21. БарабашЮ.Г. Розвиток засад парламентаризму в Україні. Державне будівництво та місцеве самоврядування: збірник наукових праць. № 11. Харків : Право, 2006. С. 175-183.

22. СироїдО.І. Контрольна функція парламенту: щоб країна була заможною і в безпеці. К.: Друкарський двір Олега Федорова,

2019. 88 с.

23. ІвановаЛ. Еволюція концепції державного устрою в суспільно-політичній думці України XVIII ст. Науковий часопис НПУ ім. М.П. Драгоманова. Серія: історичні науки. 2015. №13. С.61-71.

24. Matthew E. Glassman. SeparationofPowers: AnOverview. CongressionalResearchService. 2016. URL: https://sgp.fas. org/crs/misc/R44334.pdf (Дата звернення 14.01.2022).

References:

1. Bedriy,R.B. (2008). RozpodilvladzaKonstytutsiieiuPylypaOrlyka. NaukovyivisnykLvivskohoderzhavnohouniversytetuvnutrishnikhsprav, 3, 1-6 [inUkrainian].

2. Kresin,O.V. (2001). Polityko-pravova spadshchynaukrainskoipolitychnoiemihratsiipershoipolovynyXVIIIstolittia.Kyiv: Instytutderzhavy i pravaim. V.M. Koretskoho NAN Ukrainy [inUkrainian].

3. Orlyk,P. (1710). Dohovory i postanovyprav i svobodviyskovykhmizhYasnovelmozhnym

YohoMylostipanomPylypomOrlykom, novoobranymhetmanomViiskaZaporizkoho, i mizhheneralnymyosobamy, polkovnykamy i tymzheViiskomZaporizkym z povnoiuzghodoiu z obokhstorin.Pidtverdzheni 5 kvitnia 1710 roku. URL: http://gska2.rada.gov.ua/site/const/

istoriya/1710.html (Lastaccessed: 14.01.2022) [inUkrainian].

4. Yermolayev,V. M. (2006). Propredstavnytskiorhanyderzhavnoivladytamistsevohosamovriaduvanniaza Konsty- tutsiieiu P. Orlyka. Derzhavnebudivnytstvotamistsevesamovriaduvannia, 11, 45-54 [inUkrainian].

5. Gorobets,V. (2011). UstroievamodelHetmanatuzaKonstytutsiieiu 1710roku: chyisnuvalyvnutrishnipidstavydliarealizatsiiproektu? MaterialyMizhnarodnoinaukovoikonferentsiiAdfontesdo 300-richchia BenderskoiKonstytutsii 1710r. «PylypOrlyk: zhyttia, polityka, teksty».Kyiv: Pulsary [inUkrainian].

6. Tsymbalyuk,M.M. (2012). Svitohliadno- paradyhmalnitransformatsiiontolohiiprava. Pravo i suspilstvo, 1, 3-7 [inUkrainian].

7. Simon,Yu. S. (2019). Hermenevtychnyi

pidkhid u filosofsko-pravovykh doslid- zhenniakh: teoretyko-metodolohichnyi i

tekhniko-yurydychnyi aspekty. MaterialyXVVseukrainskoi naukovo-praktychnoi kon- ferentsii z problemrozvytkutafunktsionuvanniaderzhavnoimovy.Kyiv: NAVS [inUkrainian].

8. Borodin, I. (2002). Sudovavlada u teoriipodiluvlad. PravoUkrainy, 10, 11-14 [inUkrainian].

9. Kozinets,O. Prorochenko,V. (2020). Stanovlenniatarozvytokteoriipodiluvlady v istoriisvitovoi polityko-pravovoi dumky. Pidpryiemnytstvo, hospodarstvo i pravo, 1, 165169. doi: https://doi.org/10.32849/2663- 5313/2020.1.30 [inUkrainian].

10. Boyko,I.Y. (2020). KonstytutsiiaUkrainy 1710 r. tayiimistse v bahatovikoviiistoriinatsionalnohoderzhavotvorennia. ChasopysKyivskohouniversytetuprava, 4, 16-25. doi: https://doi.org/10.36695/2219- 5521.4.2020.01 [inUkrainian].

11. Smoly, V. A. (2012). EntsyklopediiaistoriiUkrainyInstytutuistoriiUkrainy NAN Ukrainy, tom 9. Kyiv : Naukovadumka [inUkrainian].

12. Okinshevich,L.O. (1929). HeneralnaradanaHetmanshchyni XVII - XVIII st.Kyiv: DrukarniaVseukrainskoiakademiinauk [inUkrainian].

13. Vovk,O.B. (2010). KonstytutsiiaPylypaOrlyka: oryhinaltayohoistoriia. ArkhivyUkrainy, 3-4, 155-166 [inUkrainian].

14. Dzyuba, I. M. (2008). Ukraina: antolohiiapamiatokderzhavotvorennia X-XXst., tom4. Kyiv: VydavnytstvoSolomiiPavlychko «Osnovy» [inUkrainian].

15. VeniceCommission. (2020).

Compilationofopinionsandreportsconcerningthestabilityofelectorallaw. NoCDL-PI(2020)020. URL: https://www. venice.coe.int/webforms/documents/default. aspx?pdffile=CDL-PI(2020)020-e (Last

accessed: 14.01.2022).

16. Gorobets,V. (2009). VladatasotsiumHetmanatu. Doslidzhennia z politychnoi i sotsialnoiistoriirannomodernoiUkrainy. Kyiv: InstytutistoriiUkrainy NAN Ukrainy [inUkrainian].

17. Petriv,M. (1997). KonstytutsiiaUkrainy 1710r.: Orlyk i Vasylenko.Kyiv: UkrainskaVydavnychaSpilka [inUkrainian].

18. VeniceCommission. (2020).

Compilationofopinionsandreportsconcerningseparationofpowers. NoCDL-PI(2020)012. URL: https://www.venice.coe.int/webforms/

documents/default.aspx?pdffile = CDL- PI(2020)012-e (Lastaccessed: 14.01.2022).

19. VerkhovnaRadaUkrainy. (1996).

KonstytutsiiaUkrainy.No 254к/96-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0 %BA/96-%D0%B2%D1%80#Text (Last

accessed: 14.01.2022).

20. Todika,O.Yu. (2006). Mekhanizmnarodovladdiazghidno z KonstytutsiieiuPylypaOrlyka. Derzhavnebudivnytstvotamistsevesamovriaduvannia, 11, 55-60 [inUkrainian].

21. Barabash,Yu.G. (2006). Rozvytokzasadparlamentaryzmu v Ukraini. Derzhavnebudivnytstvotamistsevesamovriaduvannia, 11, 175-183 [inUkrainian].

22. Syroyid, O. I. (2021). Kontrolnafunktsiiaparlamentu: shchobkrainabulazamozhnoiu i v bezpetsi.Kyiv: DrukarskyidvirOlehaFedorova [inUkrainian].

23. Ivanova,L. (2015). Evoliutsiiakontseptsiiderzhavnohoustroiu v suspilno- politychniidumtsiUkrainy XVIII st. Naukovyichasopys NPU im.M.P.Drahomanova, 13, 61-71 [inUkrainian].

24. Glassman,E.M. (2016). SeparationofPowers: AnOverview.CongressionalResearchService. URL: https://sgp.fas.org/crs/misc/ R44334.pdf (Lastaccessed: 14.01.2022).

Размещено на Allbest.ru