Шляхи розвитку антикорупційної політики в Україні крізь призму науки публічного менеджменту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Шляхи розвитку антикорупційної політики в Україні крізь призму науки публічного менеджменту

Ліпич Л.Г.

доктор економічних наук, професор, професор кафедри підприємництва, торгівлі та логістики, Луцький національний технічний університет

Рубльов В.В.

кандидат економічних наук, доцент кафедри менеджменту, Волинський національний університет імені Лесі Українки

Хілуха О.А.

кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри економіки підприємства та інформаційних технологій, ЗВО «Львівський університет бізнесу та права»

Анотація

У статті досліджено особливості національної антикорупційної політики у світлі євроінтеграційних процесів та розвитку громадянського суспільства. Охарактеризовано поняття корупції та антикорупційної політики, її нормативне підґрунтя і інституційне забезпечення. Окреслено ключові недоліки сучасної антикорупційної політики. Обґрунтовано, що публічно-управлінська трансформація в Україні, перехід від класичного державного управління до практики публічного управління та нового публічного менеджменту є одним із ключових каталізаторів ефективної антикорупційної політики держави. Узагальнено потенційні переваги від впровадження принципів New Public Management на зміну традиційним підходам державного управління. Доведено, що перехід до принципів публічного менеджменту дозволить підвищити ефективність вироблення та реалізації публічної політики, ухвалення публічно-управлінських рішень, що може стати об'єктивним рішенням для удосконалення державної антикорупційної стратегії. Запропоновано шляхи удосконалення методології розробки та реалізації антикорупційної політики з урахуванням принципів публічного менеджменту.

Ключові слова: корупція, антикорупційна діяльність, антикорупційна політика, публічне управління, державне управління, публічний менеджмент.

Annotation

Despite the full-scale military invasion of the russian federation into Ukraine, the processes of reforming several spheres of state policy continue in our country. The processes of democratization, liberalization and European integration, which intensified after the Revolution of Dignity and intensified in war conditions, continue.

The condition for achieving the status of developed democracy, ensuring mutual trust between the government and society, developing market relations and free competition, creating equal opportunities for the development of all citizens, business entities and state authorities and local self-government bodies and, ultimately, Ukraine's full entry into the global civilization there is room for the existence and implementation of an effective and balanced state anticorruption policy. Taking into account the need for Ukraine to implement the Association Agreement with the European Union, the key tasks for preparing for full integration with the European community, as well as taking into account the relevant requirements of the European and world community, one of the most urgent tasks of public administration and public management today is to strengthen policies, tools and mechanisms for combating corruption at various levels.

The article examines the peculiarities of the national anti-corruption policy in light of European integration processes and the development of civil society. The concepts of corruption and anti-corruption policy, its normative basis and institutional support are characterized. The key shortcomings of the modern anti-corruption policy are outlined. It is substantiated that the public management transformation in Ukraine, the transition from classical public administration to the practice of public administration and new public management is one of the key catalysts of the effective anti-corruption policy of the state. The potential advantages of implementing the principles of New Public Management to replace traditional public management approaches are summarized. It has been proven that the transition to the principles of public management will increase the effectiveness of the development and implementation of public policy and the adoption of public management decisions, which can become an objective solution for improving the state's anti-corruption strategy. Ways of improving the methodology of development and implementation of anti-corruption policy, taking into account the principles of public management, are proposed.

Keywords: corruption, anti-corruption activity, anti-corruption policy, public administration, public administration, public management.

Вступ

На сьогоднішній день, не дивлячись на повномасштабне військове вторгнення російської федерації в Україну, у нашій державі тривають процеси реформування низки сфер державної політики, продовжуються процеси демократизації, лібералізації та європейської інтеграції, що активізувались після Революції Гідності та інтенсифікувались в умовах війни.

Умовою досягнення статусу розвиненої демократії, забезпечення взаємної довіри між владою та суспільством, розвиток ринкових відносин і вільної конкуренції, створення рівних можливостей для розвитку усіх громадян, суб'єктів господарювання і органів державної влади та місцевого самоврядування і, зрештою, повноцінне входження України до глобального цивілізаційного простору є наявність та реалізації ефективної і зваженої державної антикорупційної політики. Враховуючи необхідність виконання Україною Угоди про Асоціацію з Європейським Союзом, ключові завдання для підготовки до повноцінної інтеграції з європейським співтовариством, а також беручи до уваги відповідні вимоги європейського та світового співтовариства, одним з найбільш актуальних завдань державного управління та публічного менеджменту на сьогодні є посилення політик, інструментів та механізмів боротьби з корупцією на різних рівнях.

Питаннями з'ясування сутності поняття корупції та дослідженням антикорупційної політики України займалися низка вітчизняних авторів, зокрема В. Башкатова, О. Бусол, Р. Гречанюк, В. Журавський, Л. Зубкова, М. Кравчук, С. Лашкет, О. Маркєєва, А. Новак, О. Світличний та ін. Хоча науковий доробок за цим напрямком доволі суттєвий, потребує подальшого вивчення питання щодо тлумачення феномену корупції, а також особливостей розробки державної антикорупційної політики у контексті реформування публічного управління в Україні та впровадженні у практику теорії нового публічного менеджменту.

Отже, метою статті є теоретико-методологічне обґрунтування механізмів протидії корупції, а також державної антикорупційної політики крізь призму науки публічного менеджменту.

Результати

антикорупційна політика публічне управління

Демократичні процеси під егідою європейської інтеграції відбуваються в Україні з 2014 року. Завдяки Революції Гідності українське суспільство чітко означило свою позицію у питаннях зовнішньої та внутрішньої політики держави. Одним з ключових суспільних запитів, що пов'язаний як зі злочинами режиму Януковича, так і з євроінтеграційними прагненнями стало подолання корупції.

У зв'язку з непростою історією розвитку суверенної України, яка протягом тривалого часу потерпала від кланово-олігархічних кровопивць, динамічне зниження рівня корупції у відповідь на суспільні запити та для виконання критеріїв європейської інтеграції передбачає складні процеси реформування регулювання публічно-управлінських, політичних, правових та економічних. Зрештою, антикорупційна політика має наскрізне значення для ефективної реалізації інших євроінтеграційних реформ. Застрілі публічно-управлінські відносини, збереження протиправних схем досягнення приватних інтересів окремих економічних та політичних груп, надмірна бюрократизація та зарегульованість у різних сферах публічного управління значною мірою стають на заваді реформам.

Як випливає з аналізу світових рейтингів, доповідей експертів, представників зарубіжних політичних та аналітичних груп, усупереч проведеним з 2014 р. реформам Україна усе ще залишається країною з надзвичайно високим рівнем корупції. Практика розвинених країн Європи та світу однозначно доводить, що низький рівень корупції є одним з ключових каталізаторів високого рівня економічного та соціального розвитку, а також ефективності публічного управління в державі в цілому. Практика нового публічного менеджменту, яка лежить в основі публічного управління європейських країн та до якої прагне Україна, не передбачає місця в ній корупційним проявам.

Виходячи з викладеного, одним із ключових завдань держави на сучасному етапі розвитку є не просто посилення окремих заходів боротьби з корупцією, але застосування системного підходу і розбудова відповідних механізмів, що засновуються на дієвій антикорупційній політиці як одній з пріоритетних складових внутрішньої політики держави.

На сьогоднішній день у науковій доктрині публічного менеджменту корупція розглядається як реальна загроза економічній безпеці держави у складі глобальнішої системи національної безпеки. Як слушно зауважує А. Нагорняк, «поширення корупції несе загрозу національній безпеці та демократичному розвитку країни» [7].

Слід відзначити, що саме поняття корупції, яке лежить в основі антикорупційної політики у доктринальному вимірі має значну кількість визначень. У Законі України «Про запобігання корупції» закріплено наступне визначення: використання особою, зазначеною у частині першій статті 3 цього Закону (особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; особи, які для цілей цього Закону прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або спеціально уповноважені на виконання таких обов'язків у юридичних особах приватного права незалежно від організаційно-правової форми, а також інші особи, які не є службовими особами та які виконують роботу або надають послуги відповідно до договору з підприємством, установою, організацією, - у випадках, передбачених цим Законом; кандидати на пост Президента України та кандидати у народні депутати України, зареєстровані в порядку, встановленому законом), наданих їй службових повноважень чи пов'язаних з ними можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття такої вигоди чи прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній у частині першій статті 3 цього Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень чи пов'язаних з ними можливостей.

Натомість, у дослідженнях з права та державного управління наводяться суттєво відмінні визначення аналізованого поняття, що свідчить про збереження термінологічної дискусії.

Погодимось з І. Пиголенко, котрий підкреслює, що досліджувану категорію потрібно розглядати в узагальненому вигляді, оскільки це одночасно економічне, політичне, соціальне, психологічне, так і правове явище. На думку науковця корупцію слід трактувати як «соціально- політичне явище, змістом якого є обумовлена політичними, економічними, соціальними і психологічними факторами система негативних поглядів, переконань, настанов і діянь окремих громадян, посадових осіб владних інститутів, державних і недержавних організацій, політичних партій, громадських організацій, спрямованих на задоволення особистих корисливих, групових або корпоративних інтересів шляхом підкупу, хабарництва, зловживання владою, надання пільг і переваг всупереч суспільним інтересам» [9, с. 114].

Організація Об'єднаних Нації (ООН) у своїх програмних документах офіційно визначає корупцію як зловживання державною владою для задоволення особистих інтересів [5].

На рівні публічного менеджменту основним інструментом упорядкування відносин з приводу зниження рівня корупції є антикорупційна політика.

Антикорупційна політика - це розробка і постійне здійснення різнобічних і послідовних заходів держави і суспільства в рамках прийнятих даними державою основ конституційного ладу з метою усунення причин і умов, що породжують і живлять корупцію в різних сферах життя [2].

Нормативним підґрунтям антикорупційної політики в Україні крім Конституції України на нинішній час є Закони України «Про ратифікацію Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією», «Про ратифікацію Конвенції Організації Об'єднаних Націй проти корупції», «Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією», «Про запобігання корупції», «Про очищення влади», «Про державну службу», Указ Президента України «Про Національну раду з питань антикорупційної політики», а також положення Кримінального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, інших правових актів [1].

У контексті інституціонального забезпечення державної антикорупційної політики слід виділити функціонування в Україні таких інституцій: Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК), Національне антикорупційне бюро України (НАБУ), Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП), Вищий антикорупційний суд (ВАКС) [6, с. 32-33].

Не дивлячись на начебто сформоване законодавче та інституціональне середовище антикорупційної діяльності, питання корупції в Україні, а також необхідності вироблення відповідної державної політики стоїть досить гостро. Станом на кінець 2021 року Україна держава посіла 122 місце зі 180 можливих у Індексі сприйняття корупції [4]. Ключовим фактором недостатньої динаміки антикорупційних зрушень стало невиконання низки антикорупційних завдань з визначених у зв'язку міжнародними зобов'язаннями України [12].

Конкретними сучасними проблемами щодо вироблення ефективної антикорупційної політики можливо назвати [4]:

- Рішення Конституційного Суду від 27 жовтня 2020 року, яким він звільнив від відповідальності за недостовірне декларування посадових осіб держави вищого рівня, інших чиновників та суддів;

- зміни до антимонопольного законодавства, які могли нашкодити бізнесу захищати свої права під час оскарження публічних закупівель.

-- загострення втручання представників вищих органів державної влади у діяльність Вищого антикорупційного суду (ВАКС).

-- загальне зростання політичного тиску на антикорупційну екосистему, у тому числі через тривалу відсутність постійних керівників в інституціях;

-- затримка з імплементацією судової реформи, попри ухвалення законодавчої бази для її старту;

-- відтермінування прийняття Державної антикорупційної стратегії, що допомогла комплексно вирішувати низку проблем з корупцією в Україні.

Таким чином, наразі Українська держава та суспільство потребують розвитку підходів до вироблення та реалізації антикорупційної політики з урахуванням означених проблем, суспільного запиту та динаміки розвитку суспільних відносин у світлі євроінтеграційних прагнень. Центральне місце у якості об'єкта та суб'єкта антикорупційної політики у цьому контексті посідає публічне управління.

На сьогоднішній день публічне управління в Україні знаходиться на стадії свого реформування та трансформації у площину відкритості, прозорості та підзвітності, демократичності, лібералізації, децентралізації та субсидіарності. Лише за таких загальних умов можливі й позитивні трансформації у сфері боротьби з корупцією. Відхід від застарілих традиційних практик державного управління та відповідний перехід публічного менеджменту можна відобразити у табл.1 [11].

Таблиця 1

Відмінності у базових принципах організації державного управління та публічного менеджменту