Правовий режим речей і документів, вилучених у ході проведення обшуку на підставі ухвали слідчого судді

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»

Правовий режим речей і документів, вилучених у ході проведення обшуку на підставі ухвали слідчого судді

Дехтярьов Євген Валентинович кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри інформаційного, господарського та адміністративного права

Анотація

У статті проаналізовано процесуальний порядок відшукування та вилучення майна під час проведення обшуку, а також розглянуто правовий режим його подальшого утримання органом досудового розслідування. Попри імперативні вимоги ч. 7 ст. 236 КПК України, наголошено, що сьогодні в правозастосовній практиці так і не сформовано єдиного підходу до вирішення питання на підставі якого судового рішення повинно відбуватися обмеження права власності учасників кримінального провадження. В одних випадках, таким рішенням є ухвала слідчого судді про арешт майна, в інших - про дозвіл на проведення обшуку. Відзначено, що процесуальний режим, що передбачає подальший судовий контроль за дотриманням прав власників майна у формі вирішення питання про арешт не тільки не відповідає засадам процесуальної економії, а прямо суперечачить нормам кримінального процесуального законодавства.

Акцентовано увагу на тому, що режим майна, як такого, що вилучений на підставі ухвали слідчого судді про дозвіл на обшук, визначається формальними та змістовними характеристиками. З одного боку, майно, що вилучається, повинно бути індивідуалізовано в резолютивної частини судового рішення та його відношення до кримінального правопорушення має бути описано в мотивувальній частині ухвали. З іншого - під час або після вилучення речей і документів їх процесуальне значення для розслідування повинно бути встановлено та зафіксовано у процесуальних документах.

Зроблено висновок, що за цих умов виникає ситуація, коли сторона обвинувачення позбавляється необхідності підтверджувати законність утримання майна шляхом звернення із клопотанням про його арешт, а володілець речей і документів наділяється правом оскаржити факт обмеження його прав у порядку п. 1. ч. 1 ст. 303 КПК України. Зокрема, шляхом доведення в суді того, що його речі і документи не охоплюються переліком, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукування в ухвалі слідчого судді, і тому вони є тимчасово вилученим майном.

Ключові слова: право власності, арешт майна, обшук, тимчасове вилучене майно, ухвала слідчого судді про дозвіл на проведення обшуку, перелік майна щодо якого надано дозвіл на відшукування.

Abstract

Dekhtiarov Yevhen Valentunovich candidate of Law, Senior Lecturer at the Department of Information, Economic and Administrative Law National, Technical University of Ukraine «Igor Sikorsky Kyiv Polytechnic Institute»

LEGAL REGIME OF THINGS AND DOCUMENTS SEIZED DURING THE SEARCH ON THE BASIS OF THE DECISION OF THE INVESTIGATING JUDGE

The article analyzes the procedure for judicial control over the observance of the rights of persons whose belongings and documents are the subject of search during the search. The existence of contradictory approaches to determining the procedural procedure for confirming the legality of the confiscation of confiscated property by the prosecution is emphasized, both in doctrine and in judicial practice. The criteria according to which the found items and documents, on the one hand, are considered to be confiscated on the basis of the decision of the investigating judge on the search permit; on the other hand, they are temporarily seized and the legality of their detention must be established by a decision of the investigating judge on the seizure of property. The relationship between the definition of the legal regime of property seized during a search and the peculiarities of compliance with the rights of its owner in criminal proceedings is shown. It is substantiated that in case of seizure of documents and things on the basis of the decision of the investigating judge on the permission to conduct a search, such property may not be the subject of court proceedings to seize him in accordance with Art. 170 - 174 of the Criminal Procedure Code of Ukraine, and the owner of the property may challenge the actions of the prosecution to limit his rights by appealing to the investigating judge with a complaint about non-return of temporarily seized property in accordance with paragraph 1 of Part 1 of Article. 303 of the Criminal Procedure Code of Ukraine. It is concluded that the legal regime of the investigating judge's decision to allow the search of confiscated items and documents should be extended not only by referring to their features in the operative part of the court decision, but also given the procedural significance of such property for investigation. Such properties of things and documents must be established by the investigator (prosecutor) during the search or immediately after the search and, if necessary, demonstrated during the trial on the non-return of temporarily seized property.

Keywords: property right, seizure of property, search, temporarily seized property, decision of the investigating judge on the search permit, the list of property in respect of which the search permit was issued.

Вступ

Постановка проблеми. З прийняттям Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) будь-яке обмеження конституційних прав і свобод людини й громадянина, у тому числі володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, стало предметом судового контролю.

Оскільки ситуації із обмеженням права власності, що виникають під час досудового розслідування, є досить різноплановими, то і процесуальний механізм судового контролю у цій частині є складним. Так, визначення форми судового контролю за дотриманням інтересів володільців майна, наразі ставиться у залежність від способів його отримання. У випадках, пов'язаних із тимчасовим доступом до речей і документів, судовий контроль здійснюється ще до вилучення майна. В інших - відшукування майна охоплюється інститутом тимчасового вилучення, а правомірність його подальшого утримання органом досудового розслідування визначається результатом вирішення судом питання про арешт речей і документів. Як наслідок, на відміну від Кримінально-процесуального кодексу 1960 року, сьогодні виключається ситуація, коли можливо було вилучити майно без поточного чи подальшого судового контролю за законністю процесуальних дій.

Зазвичай обидві з окреслених форм судового контролю передбачають активну участь власників майна у вирішенні питання щодо обмеження їх прав. Володілець майна може бути вислуханим слідчим суддею перед наданням дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів. Після тимчасового вилучення майна він має право приймати участь в судовому розгляді питання щодо арешту його речей і документів. У разі негативного для себе результату власник майна може також оскаржити це рішення в апеляційній інстанції чи звернутися до суду першої інстанції з клопотанням про скасування арешту.

Регламентація обшуку в чинному законодавстві передбачає поєднання форм подальшого і попереднього судового контролю. Відповідно до ч. 7 ст. 236 КПК України вилучені речі та документи, які не входять до переліку, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукання в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку, та не відносяться до предметів, які вилучені законом з обігу, вважаються тимчасово вилученим майном. Іншими словами, вилучення майна під час обшуку потенційно призводить до двох альтернативних юридичних наслідків: або воно є тимчасово вилученим і в залежності від обставин підлягає арешту чи подальшому поверненню власнику; або це майно автоматично набуває статусу такого, що отримано на підставі ухвали слідчого судді (тобто є вилученим), і його повернення залежить від розсуду слідчого (прокурора). Критерієм розмежування вказаних режимів є наявність прямого посилання на ознаки речей і документів в ухвалі слідчого судді про дозвіл на проведення обшуку. Якщо вилучене майно не входить до відповідного переліку, то воно є тимчасово вилученим і його подальше утримання здійснюється шляхом вирішення судом питання про арешт.

Разом із тим відсильний характер норми ч. 7 ст. 236 КПК України, застосування оціночного поняття «перелік, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукання», сьогодні порушує проблему різночитання вказаних положень з боку суб'єктів правозастосування й науковців. Загалом, коло невирішених питань досить широке - від впливу ступеню конкретизації ознак майна в судовому рішенні на правомірність його утримання, до констатації факту, що ухвала слідчого судді про дозвіл на проведення обшуку не є тим рішенням на підставі якого повинно вирішуватися питання про обмеження права власності особи.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання недоторканості права власності в кримінальному процесі традиційно розглядалися такими авторами як В.І. Галаган, О.М. Дроздов, Г.М. Куцкір, Л.М. Лобойко, В.І. Фаринник та іншими. На фундаментальному рівні проблемам тимчасового вилучення майна присвячені дисертаційні дослідження І.А. Галась, В.В. Горошко. Окремі аспекти процесуального порядку утримання речей і документів, відшуканих під час обшуку, досліджувалися в роботах М.С. Городецької, Д.В. Лісніченка, С.М. Смокова, Д.В. Шиліна, В.О. Шило та інших.

Незважаючи на безсумнівну теоретичну значущість праць названих науковців, окремі питання визначення правового режиму речей і документів, вилучених під час обшуку, досі залишаються в доктрині кримінального процесуального права дослідженими помірно. Існування ситуації, коли одна й та сама норма закону по різному тлумачиться як у судовій практиці, так і в доктрині, свідчить про незавершеність наукових розвідок у вказаній царині.

Мета статті. Зазначені чинники і зумовили написання цієї статті, метою якої є з'ясування проблем правозастосовної практики у питанні визначення режиму майна, відшуканого під час проведення обшуку, та надання на цій підставі авторського бачення шляхів подолання вказаних протирічь.

Виклад основного матеріалу

Ознайомлення із судовою практикою свідчить, що дотепер нею вироблено декілька підходів до вирішення питання щодо визначення правового режиму майна, вилученого за результатами проведення обшуку.

Сутність першого з них ґрунтується на буквальному розумінні положень ч. 7 ст. 236 КПК України та полягає в тому, що факт законності утримання органом досудового розслідування вилученого майна підтверджується виключно ухвалою слідчого судді про дозвіл на проведення обшуку. Звісно, за умови описання в її резолютивній частині індивідуальних або родових ознак речей та документів, які є предметом відшукування. В найбільш простому вигляді, юридичний склад правомірного отримання майна в цих випадках складається з двох фактів: а) посилання на речі і документи в ухвалі слідчого судді; б) їх відшукування в приміщенні, де проводиться обшук. Майно, що не відповідає цим ознакам є тимчасово вилученим та законність його утримання підлягає підтвердженню під час вирішення питання про арешт.

Традиційно на заваді цього підходу стоїть формальна складова, пов'язана неоднозначністю визначення у текстах судових рішень ознак майна, що підлягає вилученню. Вважається, що розмитість і надмірне узагальнення, не зазначення деталей, що стосуються об'єктів вилучення, в тексті судового рішення призводять до необгрунтованої свободи розсуду при встановленні необхідного обсягу обшуку. Показовим прикладом є рішення Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) «Алексанян проти Росії», в якому суд констатував порушення через використання у постановах про проведення обшуку формулювань на кшталт «документи і речі, що представляють інтерес для справи» [8].

Водночас, системне тлумачення норм кримінального процесуального законодавства свідчить, що за такого підходу суттєво обмежуються права власника майна. За умови найменування речей і документів в тексті ухвалі слідчого судді типовою є ситуація, коли добросовісному учаснику кримінального провадження для поновлення свого права власності треба чекати завершення досудового розслідування. Це пояснюється тим, що чинний КПК України не тільки не містить норм, які б детально визначали порядок повернення майна, вилученого під час обшуку, але не наділяє його володільця будь-якими правами щодо оскарження дій сторони обвинувачення. Загалом, сьогодні власник вилученого майна може повернути його лише двома шляхами. Перший, пов'язаний із процедурою скасування раніше накладеного арешту на тимчасово вилучене майно. Другий, полягає у зверненні до слідчого судді зі скаргою на бездіяльність слідчого (прокурора) щодо неповернення тимчасово вилученого майна. Водночас, якщо вважати, що віднайдене під час обшуку майно не є тимчасово вилученим, обидва ці способи відновлення прав є недосяжними для власника майна. По суті, широке розповсюдження наведеного підходу несе небезпеку неконтрольованого або свавільного обмеження права власності, бо не завжди відшукані під час обшуку речі й документи можуть слугувати вирішенню завдань досудового розслідування. Варто розуміти, що в більшості випадків висновок про доказове та інше процесуальне значення певного майна, викладений в ухвалі слідчого судді про дозвіл на обшук, є лише припущенням, яке може бути спростовано чи підтверджено під час проведення процесуальних дій з вилученими речами та документами. Вочевидь, відсутність будь-якого подальшого судового контролю за дотриманням прав власників вилучених речей створює широке підґрунтя для зловживань з боку працівників правоохоронних органів.

Другий підхід полягає в тому, що все майно відшукане в ході проведення цієї процесуальної дії прирівнюється до тимчасово вилученого. Зокрема, незалежно від ступеню конкретизації предметів відшукування у резолютивній частині судового рішення про дозвіл на обшук, обґрунтованість позбавлення права власності особи повинна бути додатково підтверджена слідчим суддею під час вирішення питання про арешт. Зазвичай, суддями першої й апеляційної інстанції, юридичний факт вилучення майна на підставі судового рішення розглядається не як самостійна підстава для його утримання органом досудового розслідування, а як окрема стадія, що підтверджує виключно законність його відшукування в житлі чи іншому володінні особи [1; 2].

Доречність цього підходу неодноразово підкреслювалась науковцями [3, с. 317; 4, с. 17; 5, с. 107]. Їх основним аргументом є те, що ухвала слідчого судді про дозвіл на проведення обшуку не може бути тим судовим рішенням, яким повинна визначатися доля вилучених речей. На думку М.С. Городецької судовий контроль під час вирішення питання щодо проведення обшуку спрямований на забезпечення права особи на недоторканість житла чи іншого володіння особи, тоді як судовий контроль під час вирішення питання про накладення арешту на майно спрямований на забезпечення права особи на власність. Тому лише під час останнього можуть бути розглянуті підстави обмеження права власності [6, c. 265]. Варто зауважити, що обмеження недоторканості житла чи іншого володіння не є самоціллю під час проведення обшуку, метою цієї процесуальної дії є відшукування та вилучення певного майна. Якщо буде недоведений факт зв'язку речей і документів з обставинами кримінального провадження, у дозволі на проведення обшуку буде обґрунтовано відмовлено. Тому під час надання судового дозволу на проведення обшуку так само здійснюється контроль за дотриманням прав й інтересів власників майна.

Ще одним аргументом запровадження подальшого судового контролю за правомірністю утримання майна, що входить до переліку, визначеному в ухвалі слідчого судді, є неможливість оскарження в апеляційному порядку рішення про дозвіл на проведення обшуку. О.Г. Шило зазначає, що коли вилучене майно, індивідуалізовані ознаки якого були наведені в ухвалі слідчого судді про надання дозволу на проведення обшуку, не потребує подальшого накладення на нього арешту, заінтересована особа позбавляється можливості оскарження в апеляційному порядку рішення про обмеження її права власності (а тому і позбавляється ефективного судового захисту свого права, що гарантується ст. 55 Конституції України). Адже предметом апеляційного оскарження під час досудового розслідування є лише ті рішення слідчого судді, що визначені у переліку ч. 1 ст. 309 КПК, серед яких є тільки арешт майна або відмова в ньому (п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК України) [7, с. 378]. Утім, необхідно зауважити, що в чинному кримінальному процесуальному законодавстві немає жорсткої кореляції між обмеженням невід'ємних прав особи та можливістю оскарження судового рішення на підставі якого втручання відбулося. Наприклад, порушення недоторканості житла як конституційного права людини не передбачає можливість оскарження в апеляційному порядку рішення суду про дозвіл на проведення обшуку. До того ж законодавець в окремих випадках ставить реалізацію можливості оскарження судового рішення, яким надається повноваження на вилучення майна, не від факту обмеження права власності загалом, а від властивостей речей і документів, що утримуються органом досудового розслідування. Наприклад, оскаржити ухвалу слідчого судді про тимчасовий доступ до речей і документів можливо лише, якщо у рішенні йдеться про певний вид майна. Згідно зі ст. 309 КПК України такими є речі і документи, що посвідчують користування правом на здійснення підприємницької діяльності, або інші, за відсутності яких фізична особа - підприємець чи юридична особа позбавляються можливості здійснювати свою діяльність. Натомість у частині вилучення будь-якого іншого майна ухвала слідчого судді не може бути оскаржена.

На користь вищевказаного підходу ще може свідчити існуючий процесуальний порядок поводження з речовими доказами. Відповідно до положень ч. 2 ст. 100 КПК України речовий доказ, який був наданий стороні кримінального провадження чи нею вилучений, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю, крім випадків, отримання дозволу судді на тимчасовий доступ до речей і документів (ст. 160-166 КПК України), або його арешту (ст. 170-174 КПК України). Виходячи зі змісту вказаних статей, як зазначає О.Г. Шило, будь-який речовий доказ, що вилучений під час обшуку, не може минути стадію арешту майна, в протилежному випадку - він повинен бути повернутий його володільцю. Інших винятків із цього правила законодавець не передбачив [7, с. 377]. Оскільки предметом відшукування під час обшуку є майно, що зазвичай має властивості речових доказів, може здатися, що питання його арешту є вирішеним. Водночас, на наше переконання, вимоги ч. 2 ст. 100 КПК України стосуються тільки тимчасово вилученого майна та вони не розповсюджується на речі і документи, що визначені як предмет відшукування в ухвалі слідчого судді про обшук. Положення ч. 7 ст. 236 КПК України, на відміну від загальних засад зберігання речових доказів, втілюють спеціальну підставу, що наділяє слідчого (прокурора) правом утримувати майно, вилучене час проведення конкретної слідчої (розшукової) дії. Інакше, буквальне розуміння вимог ч. 2 ст. 100 КПК України призводитиме до того, що в кримінальному провадженні одні й ті самі речові докази будуть зберігатися на підставі двох і більше судових рішень. Наприклад, відповідно до ст. 166 КПК України у випадку невиконання ухвали слідчого судді про тимчасовий доступ, обшук визначається як субсидіарний спосіб вилучення речей і документів. Відтак, за умов наявності двох судових рішень, якими дозволено вилучення одних й тих самих речей, звернення в подальшому до слідчого судді із клопотанням про арешт речей і документів у випадку їх відшукування під час обшуку, виглядає абсурдним. Так само, за логікою «вилучення- арешт», режим подальшого судового контролю треба було б розповсюджувати на будь -яке майно, що вилучене на підставі ухвали слідчого судді та має ознаки речових доказів. Зокрема, необхідно було б теж здійснювати подальший судовий контроль і за експериментальними зразками для проведення експертизи, вилученими на підставі ухвали слідчого судді.

Отже, суцільне прирівнювання майна, відшуканого під час обшуку, з тимчасово вилученим, насамперед, не відповідає вимогам процесуальної економії. Якщо є об'єктивні підстави, що свідчать про наявність прямого або опосередкованого зв'язку вилученого майна з обставинами кримінального правопорушення, немає сенсу ускладнювати процес та «накопичувати» судові рішення щодо правомірності його утримання органом досудового розслідування. Вочевидь, за наведених умов попереджувальна функція з усунення небезпеки порушення права власності особи може бути ефективно реалізована слідчим суддею на стадії розгляду клопотання слідчого про проведення обшуку. В іншому разі, застосування положень ч. 7 ст. 236 КПК України, взагалі втрачає будь-який сенс.

Варто відзначити, що проблема визначення правового режиму майна, вилученого в ході проведення обшуку, теж була предметом розгляду Верховного Суду, який у своєму рішенні дійшов до висновку, що накладення арешту на речі та документи, дозвіл на відшукання яких надано ухвалою суду, чинне кримінальне процесуальне законодавство не передбачає [8]. Разом із тим, в питанні захисту прав власника майна та визначення процесуального механізму його повернення вищою судовою інстанцією дотепер не поставлено крапку.

Саме на вирішення окреслених вище проблем і спрямований третій підхід щодо визначення правового режиму майна вилученого під час обшуку. Він є модифікацією першого підходу з одним лише уточненням - окрім прямого посилання в резолютивний частині ухвали слідчого судді на ознаки майна, що підлягає вилученню, як у рішенні суду, так і в процесуальних документах слідчого (прокурора), повинно бути конкретизоване значення речей і документів для забезпечення завдань досудового розслідування. По-перше, зв'язок майна з обставинами кримінального провадження повинен бути проілюстрований в мотивувальній частині судового рішення. На необхідність врахування цих застережень вказує усталена практика ЄСПЛ. Зокрема, у рішенні «Смирнов проти Росії» судом було констатовано факт порушення права власності, бо в судовому рішенні не було жодних пояснень щодо значення вилученого майна для кримінального провадження [9]. По-друге, процесуальне значення для розслідування відшуканих речей повинно бути достеменно встановлено на момент обшуку та, як виняток, підтверджено у розумний строк після його проведення.

Застосування змістовної складової у питанні ознак майна, яке вилучається під час обшуку, ґрунтується на тому положенні, що перед отриманням дозволу на проникнення до приміщення слідчий (прокурор) з різним ступенем вірогідності може передбачати наявність у речей і документів властивостей, які мають значення для кримінального провадження. Грошові кошти, що відшукані з метою забезпечення майбутньої конфіскації, можуть не належати підозрюваному, а на вилучених речах, хоч і поіменованих у судовому рішенні як потенційний речовий доказ, можуть бути відсутні сліди злочину. За наведених умов de facto майно не має жодного значення для слідства, хоча de jure є всі підстави для його вилучення. процесуальний обшук досудовий розслідування

Окреслений порядок дій можна проілюструвати на прикладі вилучення під час обшуку мобільного телефона, дозвіл на відшукування якого прямо наданий слідчим суддею. Так, у мотивувальній частині судового рішення повинно бути обґрунтовано у зв'язку з чим засіб зв'язку підлягає вилученню й утриманню органом досудового розслідування (наявність контактів, повідомлень у соціальних мережах, відеозаписів, фотографій тощо). Своєю чергою, під час або після вилучення цей зв'язок має бути закріплений слідчим. Зазвичай, такі обставини фіксуються у протоколі проведення обшуку або шляхом складання окремого процесуального документу - протоколу огляду. Якщо ж телефон не зберіг на собі слідів кримінального правопорушення, він не підлягає вилученню та повинен бути негайно повернутий власникові, бо не охоплюється переліком речей і документів, щодо яких наданий дозвіл слідчим суддею на відшукування. На жаль, вивчення судово-слідчої практики свідчить, що в більшості випадків після вилучення майна представники правоохоронних органів доволі часто підходять до вирішення цього питання суто формально, спираючись в законності своїх дій лише на дозвіл слідчого судді. Саме з метою запобігання подібних зловживань і повинен застосовуватися підхід, за якого повинні братися до уваги змістовні, а не формальні характеристики речей і документів, що вилучаються.

Отже, юридичний склад правомірного вилучення й утримання речей і документів на підставі ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення обшуку полягає у тому, що вони: а) повинні бути індивідуалізовані в резолютивній частині рішення суду; б) їхнє потенційне доказове чи інше процесуальне значення повинно бути розкрито в мотивувальній частині ухвали; в) процесуальні властивості майна повинно бути документально підтвердженні слідчим (прокурором) після їх вилучення.

Суттєвою перевагою наведеного правового режиму є те, що він є лояльним для власника майна. За окреслених умов у нього з'являється можливість довести у змагальному судовому процесі факт порушення його прав через відсутність зв'язку вилучених речей і документів з обставинами кримінального правопорушення, а значить й нерозповсюдження на нього дії ухвали слідчого судді про обшук. Йдеться, про оскарження бездіяльності слідчого (прокурора) в частині неповернення тимчасово вилученого майна (п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК України).

Варто зауважити, що саме цим шляхом останнім часом рухається практика Вищого антикорупційного суду, у рішеннях якого послідовно відстоюється правильність вказаного підходу. З одного боку, слідчі судді відмовляють у задоволені клопотань детективів (прокурорів) про арешт майна, вилученого під час обшуку, якщо посилання на нього є в ухвалі слідчого судді [10]. З іншого, з метою підтвердження того, що майно відшукане та утримується на підставі ухвали слідчого судді, як того вимагає ст. 16 КПК України, досліджують в судових засіданнях з розгляду питання щодо неповернення тимчасово вилученого майна процесуальні документи, що стали підставою для висновку про зв'язок вилучених речей із обставинами кримінального провадження. Причому перевага надається тим джерелам, де вже після проведення обшуку зафіксоване процесуальне значення для розслідування речей і документів (протоколи огляду вилученого майна, висновки експертиз, довідки спеціалістів тощо) [11;12].

Разом із тим слідування такому підходу висуває на порядок денний необхідність доктринального вирішення проблем, пов'язаних: 1) із оцінкою судом під час вирішення питання про неповернення тимчасово вилученого майна факту зволікання слідчого з встановленням властивостей речей і документів, що мають значення для кримінального провадження (ознайомлення із судовою практикою свідчить, що в певних випадках процесуальні дії з вилученими під час обшуку речами і документами не проводяться не тільки тижнями, але й місяцями); 2) із необхідністю запровадження подальшого судового контролю за вилученням електронних інформаційних систем, комп'ютерних системи, мобільних терміналів систем зв'язку або їх частин (зіставлення формулювань використаних законодавцем свідчить про існування колізії між нормами ст. ст. 168, 236 КПК України).

Висновки

Підсумовуючи викладене, слід відзначити, що від вирішення питання щодо правового режиму майна, вилученого під час обшуку, напряму залежить тривалість обмеження права власності особи та можливість його відновлення у змагальному судовому процесі в ході проведення досудового розслідування. Попри очікувану правову визначеність дотепер вказана проблема в судовій практиці не знайшла свого однозначного вирішення. Водночас, оптимальний баланс між засадою процесуальної економії та дотриманням прав й інтересів учасників кримінального провадження досягаєтеся тоді, коли кваліфікація речей і документів як таких, що вилучені на підставі слідчого судді, відбувається не тільки за рахунок наявності в резолютивній частині рішення суду посилання на них, але й з огляду на доказове чи процесуальне значення вилученого майна для завдань розслідування. Якщо вказаний зв'язок закріплений слідчим (прокурором) в процесуальних документах під час або після проведення обшуку, то майно є вилученим на підставі рішення суду. У протилежному випадку, хоча речі й документи формально і перелічені в ухвалі слідчого судді, вказане майно повинно бути повернуто власникові як тимчасово вилучене. Саме за подібних умов створюється ситуація, коли, з одного боку, сторона обвинувачення позбавляється необхідності підтверджувати законність утримання майна шляхом звернення із клопотанням про арешт майна; з іншого - дозволяє володільцю майна у порядку п. 1. ч. 1 ст. 303 КПК України ставити на розгляд слідчого судді питання щодо порушення його права власності безпідставним вилученням майна.

Література

1. Ухвала Вищого антикорупційного суду від 17.07.2020 у справі № 991/5241/20. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/90508446 (дата звернення 22.12.2021).

2. Ухвала Київського апеляційного суду від 21.09.2021 у справі № 757/23409/21-к. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/100131137. (дата звернення 22.12.2021).

3. Биков Д.С. Окремі аспекти арешту майна в світлі практики Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. 2021. Т. 7. С. 14-19.

4. Шилін Д.В. Щодо тимчасово вилученого майна під час обшуку. Наука та суспільне життя України в епоху глобальних викликів людства у цифрову еру (з нагоди 30- річчя проголошення незалежності України та 25-річчя прийняття Конституції України): матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. у 2 т. (м. Одеса, 21 трав. 2021 р.) / за загальною редакцією С. В. Ківалова. - Одеса: Видавничий дім «Гельветика», 2021. Т. 2. С. 316-318.

5. Крицька І. Особливості вилучення матеріальних об'єктів як речових доказів у ході обшуку та огляду. Вісник Національної академії прокуратури України. 2017. № 3. С. 106-111.

6. Городецька М.С. Окремі питання обмеження права на власність під час провадження обшуку. Підприємництво, господарство і прав. 2017, № 12. С. 263-267.

7. Шило О.Г. Актуальні питання застосування арешту майна в кримінальному провадженні. Правове забезпечення оперативно-службової діяльності: актуальні проблеми та шляхи їх вирішення: матеріали постійно діючого наук.-прак. семінару (Харків, 27 трав.2016 року). Х.: Право, 2016. Вип.7 С. 375-378.

8. Постанова Другової судової палати Касаційного кримінального суду від 23.01.2020 у справі № 457/1485/13-к. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/87179295. (дата звернення: 21.12.2021).

9. Рішення Європейського суду з право людини у справі «Смірнов проти Росії» від 07.06.2007 № 71362/01. URL: https://europeancourt.ru/uploads/ECHR_Smirnov_v_ Russia_07_06_2007.pdf.

10. Рішення Європейського суду з право людини у справі «Алексанян проти Росії» від 22.12.2008 № 46468/06. URL: https://europeancourt.ru/uploads/ECHR_Smirnov_v_Russia_07_06_2007.pdf.

11. Ухвала Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 30.03.2020 у справі № 991/2106/20. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/88558483. (дата звернення 22.12.2021).

12. Ухвала Вищого антикорупційного суду від 27.08.2021 у справі № 991/5148/21. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/99223755. (дата звернення 22.12.2021).

13. Ухвала Вищого антикорупційного суду від 24.09.2021 у справі № 991/6480/21. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/99984469. (дата звернення 22.12.2021).

References

1. Ukhvala Vyshchoho antykoruptsiinoho sudu u spravi № 991/5241/20 [Judgment of the Supreme Anti-Corruption Court in case № 991/5241/20]. (n.d). reyestr.court.gov.ua Retrieved from https://reyestr.court.gov.ua/Review/99223755. [in Ukrainian].

2. Ukhvala Kyivskoho apeliatsiinoho sudu u spravi № 757/23409/21-k [Decision of the Kyiv Court of Appeal in case № 757/23409/21-k] (n.d). reyestr.court.gov.ua Retrieved from https://reyestr.court.gov.ua/Review/100131137. [in Ukrainian].

3. Bykov, D.S. (2021). Okremi aspekty areshtu maina v svitli praktyky Apeliatsiinoi palaty Vyshchoho antykoruptsiinoho sudu [Some aspects of property seizure in the light of the practice of the Appellate Chamber of the High Anti-Corruption Court]. Naukovi zapysky NaUKMA. Yurydychni nauky - Scientific notes of NaUKMA. Legal sciences, 7, 14-19. [in Ukrainian].

4. Shylin, D.V. (2021). Shchodo tymchasovo vyluchenoho maina pid chas obshuku. Nauka ta suspilne zhyttia Ukrainy v epokhu hlobalnykh vyklykiv liudstva u tsyfrovu eru (z nahody 30-richchia proholoshennia nezalezhnosti Ukrainy ta 25-richchia pryiniattia Konstytutsii Ukrainy) [Regarding temporarily seized property during the search. Science and social life of Ukraine in the era of global challenges of mankind in the digital age (on the occasion of the 30th anniversary of the proclamation of independence of Ukraine and the 25th anniversary of the Constitution of Ukraine)]. Proceedings from Mizhnarodna naukovo-praktychna konferentsiia - The International Scientific and Practical Conference. (pp. 316-318). Odesa: Vydavnychyi dim «Helvetyka» [in Ukrainian].

5. Krytska, I. (2017). Osoblyvosti vyluchennia materialnykh ob'iektiv yak rechovykh dokaziv u khodi obshuku ta ohliadu [Peculiarities of seizure of material objects as material evidence during a search and inspection]. Visnyk Natsionalnoi akademii prokuratury Ukrainy - Bulletin of the National Academy of the Prosecutor's Office of Ukraine, 3, 106-111. [in Ukrainian].

6. Horodetska, M.S. (2017). Okremi pytannia obmezhennia prava na vlasnist pid chas provadzhennia obshuku [Some issues of restriction of property rights during the search]. Pidpryiemnytstvo, hospodarstvo i prav - Entrepreneurship, economy and rights, 12, 263-267. [in Ukrainian].

7. Shylo, O.H. (2016). Aktualni pytannia zastosuvannia areshtu maina v kryminalnomu provadzhenni [Topical issues of property seizure in criminal proceedings]. Proceedings from postiino diiuchoho nauk.-prak.seminaru «Pravove zabezpechennia operatyvno-sluzhbovoi diialnosti: aktualni problemy ta shliakhy yikh vyrishennia » - The materials of permanent scientific practice. seminar « Legal support of operational and service activities: current problems and ways to solve them ». (pp. 375-378). Kharkiv: Pravo [in Ukrainian].

8. Postanova Druhovoi sudovoi palaty Kasatsiinoho kryminalnoho sudu u spravi № 457/1485/13-k [Resolution of the Second Judicial Chamber of the Criminal Court of Cassation in case № 457/1485/13-k]. (n.d). reyestr.court.gov.ua Retrieved from https://reyestr.court.gov.ua/Review/87179295. [in Ukrainian].

9. Rishennia Yevropeiskoho sudu z pravo liudyny u spravi «Smirnov proty Rosii» № 71362/01 [Judgment of the European Court of Human Rights in the case of Smirnov v. Russia № 71362/01]. (n.d). europeancourt.ru Retrieved from https://europeancourt.ru/uploads/ECHR_Smirnov_ v_ Russia_07_06_2007.pdf. [in Ukrainian].

10. Rishennia Yevropeiskoho sudu z pravo liudyny u spravi «Aleksanian proty Rosii» № 46468/06 [Judgment of the European Court of Human Rights in the case of Aleksanyan v. Russia № 46468/06]. (n.d). europeancourt.ru Retrieved from https://europeancourt.ru/uploads/ ECHR_Smirnov_v_Russia_07_06_2007.pdf. [in Ukrainian].

11. Ukhvala Apeliatsiinoi palaty Vyshchoho antykoruptsiinoho sudu u spravi № 991/2106/20 [Decision of the Appellate Chamber of the Supreme Anti-Corruption Court in case № 991/2106/20]. (n.d). reyestr.court.gov.ua Retrieved from https://reyestr.court.gov.ua/Review/88558483. [in Ukrainian].

12. Ukhvala Vyshchoho antykoruptsiinoho sudu spravi № 991/5148/21 [Judgment of the Supreme Anti-Corruption Court in case № 991/5148/21]. (n.d). reyestr.court.gov.ua Retrieved from https://reyestr.court.gov.ua/Review/99223755. [in Ukrainian].

13. Ukhvala Vyshchoho antykoruptsiinoho sudu u spravi № 991/6480/21 [Judgment of the Supreme Anti-Corruption Court in case № 991/6480/21]. (n.d). reyestr.court.gov.ua Retrieved from https://reyestr.court.gov.ua/Review/99984469. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru