Системні проблеми та пріоритети розвитку парламентського контролю в контексті цифрових та суспільних трансформацій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Системні проблеми та пріоритети розвитку парламентського контролю в контексті цифрових та суспільних трансформацій

Пилипчук В. Г.

доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, директор НДІ інформатики і права НАПрН України

Сучасні процеси цифрової трансформації, активного впровадження і розвитку інформаційно-комунікаційних та інших цифрових технологій, електронного урядування і електронного парламенту, а також пов'язані з ними суспільні трансформації формують принципово нові умови для подальшого розвитку системи державного управління, у тому числі організації та здійснення парламентського контролю.

Слід зауважити, що до основних (класичних) складових системи управління можна віднести:

1) збір та обробку необхідної інформації, аналіз і прогнозування розвитку ситуації (подій, процесів тощо);

2) прийняття управлінського рішення, організаційно-правове, кадрове та інше ресурсне забезпечення його реалізації;

3) здійснення контролю (зовнішнього або внутрішнього), оцінка стану і одержаних результатів, уточнення чи корегування, у разі потреби, прийнятого рішення.

В контексті зазначеного проблема правового регулювання, організації та здійснення ефективного парламентського контролю в демократичному суспільстві видається вкрай актуальною.

Результати аналізу свідчать про наявність низки системних проблем у цій сфері, які потребують окремого розгляду та опрацювання, зокрема:

1. Негативний вплив неодноразової зміни форми державного правління на становлення і розвиток парламентського контролю за часів незалежності України

З цього приводу варто звернути увагу, що після прийняття Декларації про державний суверенітет України [1] форма державного правління в Україні зазнала такої еволюції:

1) парламентська республіка (липень 1990 р. - грудень 1991 р.) - від прийняття Декларації про державний суверенітет України (16.07.1990) до всенародного референдуму (01.12.1991), яким був схвалений Акт проголошення незалежності України [2], а також одночасного обрання Президента України;

2) парламентсько-президентська республіка: (грудень 1991 р. - червень 1995 р.) - до підписання (08.06.1995 р.) Конституційного договору між Верховною Радою України і Президентом України [3];

3) президентсько-парламентська республіка (червень 1995 р. - вересень 2005 р.) - з моменту підписання Конституційного договору, після скасування якого з червня 1996 р. ця форма правління залишилась чинною на основі Конституції України [4, 5], до початку вступу в силу прийнятих 08.12.2004 р. змін до Конституції України;

4) парламентсько-президентська республіка (вересень 2005 р. - вересень 2010 р.) - відповідно до Закону України «Про внесення змін у Конституцію України» (08.12.2004) початком переходу до неї був вересень 2005 р., а завершенням - час набуття повноважень Верховною Радою, обраною 2006 року;

5) президентсько-парламентська республіка (вересень 2010 р. - березень 2014 р.) - згідно з рішенням Конституційного суду України від 30.09.2010 [6] у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституцій- ності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV.

6) парламентсько-президентська республіка (з березня 2014 р.) - згідно з рішенням Верховної Ради України щодо зупинення дії рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010 та відновлення чинності Конституції України в редакції 2004 року.

Ключовою особливістю вказаних змін на кожному з етапів був перерозподіл функцій та повноважень між законодавчою і виконавчою гілками влади та між Верховною Радою і Президентом України. За цього перебігу подій відповідно мала змінюватися й організація парламентського контролю, що не сприяло його системному розвитку.

Загалом, порівняння норм Конституції України з конституціями інших європейських країн, які запровадили змішану форму правління, показує, що компетенцію основних інститутів вищої влади в Україні було недостатньо збалансовано, а модель влади нечітко виписана. Саме це, як свідчить аналіз, надалі стало однією з основних причин виникнення політичних криз та постановки кожним новим керівництвом держави питання щодо проведення конституційної реформи або внесення змін до Конституції України.

Вказаний історичний досвід, як видається, потребує врахування в подальшому державному будівництві.

2. Проблема ефективності законотворчої діяльності та розподілу функцій у цій сфері між законодавчою і виконавчою гілками влади

З початку ХХІ століття в Україні, як свідчить аналіз, неодноразово ставилося питання щодо правового врегулювання організації законотворчої діяльності та визначення вимог до нормативно-правових актів. Вказана проблема залишається актуальною і нині, оскільки протягом останніх 10-15 років, за нашими оцінками, почала формуватися тенденція до надмірної деталізації положень законів, які мали б регулюватися під- законними актами центральних органів виконавчої влади або Кабінету Міністрів України і забезпечувати таким чином оперативне реагування на потреби вирішення соціально-економічних та інших нагальних проблем життєдіяльності людини, суспільства і держави.

Натомість маємо ситуацію, коли відповідне «оперативне» реагування здійснюється шляхом систематичного внесення змін і доповнень до чинних законів, що призводить до певного дублювання парламентом функцій виконавчої гілки влади з питань нормотворчої діяльності, що не сприяє ефективному функціонуванню системи державного управління та розвитку парламентського контролю.

Наочним прикладом зазначеного, як видається, є покладання на Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (після ліквідації уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань захисту персональних даних) завдань щодо забезпечення правового регулювання та організації діяльності органів, закладів, установ, підприємств, організацій з питань захисту персональних даних, а також здійснення парламентського контролю у цій сфері. Зазначене, за нашими оцінками, не відповідає положенням Конституції України та відповідним стандартам Європейського Союзу, запровадженим з 2018 року шляхом прийняття так званого «Пакету захисту даних» [7], що включає:

- Регламент (ЄС) 2016/679 від 27.04.2016 р. «Про захист фізичних осіб у зв'язку з обробкою персональних даних та про вільне переміщення таких даних, а також про скасування Директиви 95/46/ЄС (Загальні Положення про захист даних)»;

- Директиву (ЄС) 2016/680 Європейського Парламенту і Ради від 27.04.2016 р. «Про захист фізичних осіб у зв'язку з обробкою персональних даних компетентними органами в цілях запобігання, розслідування, виявлення або переслідування злочинця злочину або виконання кримінальних покарань, а також про вільне переміщення таких даних, і скасування Рамкового рішення Ради 2008/977/ПВД»;

- Директиву (ЄС) 2016/681 Європейського Парламенту і Ради від 27.04.2016 р. «Про використання даних записів реєстрації пасажирів (PNR) для профілактики, виявлення, розслідування і судового переслідування злочинів терористичного характеру і тяжкого злочину».

3. Проблема визначення повноважень Верховної Ради та її профільних комітетів з питань парламентського контролю

З цього приводу, як свідчить аналіз, риторичним постає питання щодо ефективності проведення багаточисленних парламентських чи комітетських слухань, розширених засідань профільних комітетів, заслуховувань представників міністерств та інших державних органів і прийнятих за результатами цих та інших заходів рішень. До основних причин зазначеного, як видається, можна віднести:

- досить обмежені повноваження профільних комітетів з питань парламентського контролю;

- низька ефективність наявних механізмів парламентського контролю (депутатських запитів, звітів уряду і представників державних органів тощо);

- відсутність належної персональної відповідальності посадових осіб державних органів за невиконання чи неналежне виконання рішень Верховної Ради та її профільних комітетів, прийнятих в рамках парламентського контролю.

Тобто актуальною, як зазначалося, залишається проблема подальшого пошуку балансу між завданнями, функціями і повноваженнями різних гілок влади, а також належного врегулювання питань щодо завдань, повноважень та механізмів здійснення парламентського контролю його уповноваженими суб'єктами.

4. Проблема організації парламентського контролю в контексті децентралізації влади в Україні

Аналіз концептуальних засад адміністративно-територіальної реформи, що розроблялися в Україні з кінця ХХ століття і почали запроваджуватися останніми роками, дають можливість виокремити такі основні завдання децентралізації системи державного управління:

1) розбудова сильного громадянського суспільства та комфортної для громадянина держави - головне завдання;

2) визнання територіальної громади первинним рівнем самоврядування з передачею відповідної компетенції, ресурсів та відповідальності;

3) передача органам місцевого самоврядування більшості повноважень та відповідальності з питань життєдіяльності людини;

4) запровадження принципу рівномірного розвитку територій, визначення спеціалізації регіонів, перехід до програмно-проектного планування та фінансування;

5) підвищення якості державних та муніципальних послуг, розвиток електронних адміністративних послуг;

6) розвиток державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, перегляд податкового та бюджетного законодавства;

7) забезпечення принципу екстериторіальності щодо сектору безпеки і оборони, системи органів суду та охорони правопорядку.

При цьому, до основних проблем у сфері децентралізації влади, що потребують подальшого вирішення і мають перебувати в полі зору парламентського контролю, можна віднести:

1) проблему пошуку консенсусу політичних еліт, єдиного бачення реформ та довгострокової стратегії розвитку країни;

2) права та законні інтереси громадян і територіальних громад вимагають першочергової уваги в ході реформ;

3) потребують оптимізації механізми надання адміністративних, медичних, освітянських, культурних та інших послуг;

4) актуальною залишається проблема розвитку інфраструктури на місцях (транспорт, зв'язок, Інтернет, торгівля тощо);

6) не завершено конституційну реформу та юридичне визначення функцій, повноважень та відповідальності органів влади на місцях;

7) кожний громадянин має зрозуміти модель та зміст нової системи управління і надання послуг.

В ході децентралізації влади також актуалізується проблема додержання чинного законодавства та системного розвитку парламентського, урядового, судового і громадського контролю, передусім з питань відповідності правових актів органів місцевого самоврядування законам та Конституції України. парламентський контроль демократичне суспільство

В контексті цифрової трансформації одним із реальних шляхів вирішення цієї проблеми є формування єдиної електронної бази даних нормативно-правових актів державних органів та органів місцевого самоврядування. Слід зауважити, що низкою іноземних країн подібні бази даних та системи контролю з використанням цифрових технологій вже апробовані на практиці. Зазначене також сприяло б оптимізації діяльності народних депутатів України з урахуванням динаміки перебігу подій в регіонах та розвитку системи парламентського контролю в цілому.

5. Проблема захисту прав, свобод та безпеки людини і громадянина як одного із основних напрямів розвитку парламентського контролю

Передусім в соціально-економічній та інформаційній сферах [8, 9]. До системних проблем у вказаних сферах слід віднести:

1) соціально-економічне розшарування населення, що створювало у минулі роки і продовжує формувати реальні передумови до суспільно-політичних потрясінь.

Зокрема, нині продовжує стрімко зростати коефіцієнт різниці між мінімальним і максимальним грошовим забезпеченням у державному секторі (для порівняння: за оцінками експертів і вчених, у країнах-чле- нах ЄС в середньому цей коефіцієнт становить 6 - 8; в Україні, коефіцієнт соціально-економічного розшарування досяг критичного рівня - 12 у 2001 р., у 2012 р. він становив 29 і нині продовжує зростати. Наприклад, визначене законодавством місячне грошове забезпечення керівника або члена наглядової ради того чи іншого державного підприємства (незалежно від ефективності його роботи) часто дорівнює місячному, а в окремих випадках і річному фонду заробітної плати працівників тої чи іншої державної наукової установи або навчального закладу);

2) порушення принципу соціальної справедливості та вимог ст. 1 Конституції України, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою;

3) відсутність розуміння, що людський капітал є потужним стратегічним ресурсом економічного розвитку країни;

4) низька ефективність системи захисту приватного життя та персональних даних людини;

5) поширення дезінформації та негативних інформаційно-психологічних впливів на людину і суспільство.

Наведений перелік проблем парламентського контролю, як видається, не є виключним та потребує комплексного наукового, організацій- но-правового, кадрового, матеріально-технічного та іншого ресурсного забезпечення. До пріоритетних напрямів розвитку у цій сфері пропонується віднести:

1) перегляд моделі парламентського контролю та визначення подальших напрямів його реформування з урахуванням потреб розвитку людини, суспільства і держави, захисту національних інтересів та відповідного досвіду країн-членів ЄС і НАТО;

2) організацію комплексного наукового і науково-технічного забезпечення функціонування парламенту та розвитку парламентського контролю, у тому числі з використання сучасних інформаційних (цифрових) технологій;

3) розробку та внесення необхідних змін до Конституції України, Регламенту Верховної Ради України та інших законів з питань розвитку парламентського контролю.

В цілому, до ключових завдань парламентського контролю доцільно віднести забезпечення ефективного захисту: а) конституційних прав, свобод та безпеки людини і громадянина; б) духовних, морально-етичних, культурних, історичних, інтелектуальних та інших цінностей українського суспільства; в) конституційного ладу, суверенітету і територіальної цілісності держави.

Список літератури

1. Декларація про державний суверенітет України від 16.07.1990 // Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1990, № 31, ст. 429.

2. Акт проголошення незалежності України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1991, № 38, ст. 502.

3. Конституційний договір про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України: укладений 8 червня 1995 року між Верховною Радою України і Президентом України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1995, № 18, ст. 133.

4. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР.

5. Закон України від 28.06.1996 № 254/96-ВР «Про прийняття Конституції України і введення її в дію».

6. Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року №20-рп/2010. У справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституцій- ності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України)

7. Пилипчук В. Г., Брижко В. М., Баранов О. А., Мельник К. С. Становлення і розвиток правових основ та системи захисту персональних даних в Україні: Монографія / В. Г Пилипчук, В. М. Брижко, О. А. Баранов, К. С. Мельник; за ред. В. М. Брижка, В. Г. Пилипчука. К.: ТОВ »Видавничий дім »АртЕк”, 2017. 226 с.

8. Пилипчук В. Г., Брижко В. М., Доронін І. М. та ін. Захист прав, приватності та безпеки людини в інформаційну епоху: монографія / Пилипчук В. Г., Брижко В. М., Доронін І. М., Золотар О. О., Батиргареєва В. С., Богуцький П. П., Радзієвська О. О., Тарасюк А. В., Ткачук Т. Ю.; за заг. ред. В. Г Пилипчука. Київ - Одеса : Фенікс, 2020. 260 с.

9. Дзьобань О. П., Пилипчук В. Г Інформаційне насилля та безпека: світоглядно-правові аспекти : Монографія / Дзьобань О. П., Пилипчук В. Г (За заг. ред. проф. В. Пилипчука). Харків : Майдан, 2011. 244 с.

Размещено на Allbest.ru