Адміністративний та інституційний ресурс місцевого самоврядування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Адміністративний та інституційний ресурс місцевого самоврядування

Вітенко З.Р., кандидат історичних наук, завідувач економіко-правового відділення фахового коледжу економіки і права Вінницького кооперативного інституту

Місцеве самоврядування як особливий соціальний устрій суспільства, а також первинний рівень публічної влади та системи державного управління в сучасному світі визнається єдино можливим демократичним інститутом управління місцевим співтовариством, що спирається на правові норми, а також традиції, звичаї та громадську думку членів суспільства. Така форма здійснення місцевої влади безпосередньо наближена до мешканців, що дає змогу забезпечувати їх потреби та інтереси, брати участь у вирішенні питань місцевого життя, у тому числі й щодо сталого розвитку відповідної території.

Дуалістичний характер місцевого самоврядування відбито у наукових підходах до визначення його природи та змісту, які характеризуються протилежними поглядами щодо його співвідношення з інститутами громадянського суспільства, а також стосуються поєднання державницьких і громадських засад разом з легітимним вираженням ідей місцевих співтовариств. Проте в сучасних умовах здійснення системних публічно- управлінських трансформацій місцеве самоврядування як інститут публічної влади не слід ототожнювати з громадським самоуправлінням.

Такий підхід закріплено на конституційному рівні, де місцеве самоврядування визначено як право територіальної громади - жителів села, селища чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів декількох сіл, селищ та міст - самостійно вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції та законів України [1]. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР також гарантує закріплене державою право та реальну здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України [2].

Місцеве самоврядування як інститут публічної влади має суспільний характер і розповсюджується на всіх членів суспільства. Оскільки місцеве самоврядування є насамперед виразником самоорганізації, самодіяльності, самодисципліни громадян, то його формування як цілісної системи у межах усього суспільства має відбуватись, у першу чергу, на її нижчих шаблях, у первинних ланках. За усієї єдності публічної влади має місце і суттєва різниця в її суб'єктному інституційному складі. Для публічно-самоуправлінської влади характерно, що вона здійснюється не державою, а спеціальним суб'єктом, який має особливий об'єкт управління та інші іманентні якості, притаманні такій владі [3, с. 46]. Ним виступають безпосередньо мешканці міст, селищ та сіл, об'єднані в територіальні громади або представницькі органи в особі рад, які обираються жителями і діють в інтересах населення відповідної громади.

Місцеве самоврядування як легітимна форма самоорганізації локальних співтовариств характеризується політичним, громадянським, правовим та іншими аспектами, має власний інституційний механізм, структуру та ресурси, що дозволяє забезпечувати сталий розвиток територій, оскільки реалізується через діяльність територіальної громади та її представницьких органів в галузі управління суспільними та деякими державними справами, адаптуючи їх до місцевих потреб та умов життя населення з метою задоволення потреб і прагнень суспільства.

В умовах реформування інституту місцевого самоврядування в Україні інституційні механізми розвитку місцевого самоврядування розглядаються як зафіксовані і законодавчо закріплені норми реалізації функцій управління регіональним і місцевим розвитком, зорієнтовані на їх здійснення органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також стійкі принципи і правила взаємовідносин учасників процесу державно-управлінських реформ у цій сфері. Наявна мережа основних інституційних механізмів стосується організації взаємовідносин центру з регіонами, взаємодії між органами місцевого управління, взаємовідносин органів місцевого самоврядування з громадськими структурами, а також реалізації контрольної функції територіальної громади за діяльністю місцевої влади.

Інституційна структура та ресурси місцевого самоврядування є взаємозалежними та взаємообумовленими поняттями, оскільки відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування від 15 жовтня 1985 р. місцеве самоврядування означає не тільки право, але й спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання та управління суттєвою часткою публічних справ, під власну відповідальність, в інтересах місцевого населення [4]. Інституційна побудова місцевого самоврядування відображена у відповідній системі, яка в структурно-організаційному сенсі є сукупністю органів місцевого самоврядування, територіальних громад, органів самоорганізації населення, які завдяки відповідним організаційним формам та специфічному інструментарію здійснюють функції місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення.

Оскільки не існує загальновизнаного поняття «інституційний ресурс», будемо виходити з тих характеристик, які становлять зміст цього терміну. У контексті даного дослідження щодо питань сталого розвитку територій регіону визначення інституційного ресурсу пов'язано з особливостями сучасних процесів інституціоналізації у системі місцевого самоврядування, який розглядається як постійний процес формування, розвитку і засвоєння всіма елементами системи місцевого самоврядування норм, правил, ролей, цінностей і еталонів, необхідних для здійснення управлінської діяльності, способів контролю за їх поведінкою, основним елементом якого є поява і розвиток неформальних правил, ініційованих елементами суспільної системи; оформлення і закріплення усталених і прийнятних норм в нормативних актах; формування механізму забезпечення дотримання закріплених норм.

Таким чином, інституціоналізація є процесом, що дозволяє впорядкувати та формалізувати відносини у сфері місцевого самоврядування через їх організаційно-правове закріплення, результатом чого є створення відповідних соціальних інститутів з чіткою статусно-ресурсною структурою, які взаємодіють між собою для вирішення питань місцевого значення і забезпечення сталого розвитку.

Саме поняття «інститут» (від лат. institutum - установлення, установа) як усталена форма організації, регулювання та впорядкування суспільного життя, діяльності й поведінки людей [5] під впливом процесу соціалізації набуває ознак соціального інституту, що за змістом є результатом історичної еволюції або створеною цілеспрямованими зусиллями формою організації спільної життєдіяльності осіб, існування якої обумовлено необхідністю задоволення соціальних, економічних, політичних, культурних та інших потреб суспільства в цілому або його частини. Такі інститути характеризуються можливістю впливати на поведінку осіб через встановлені правила. Погодимося, що головна роль інститутів у суспільстві полягає у зменшенні невизначеності шляхом установлення стійкості структури взаємодії між людьми [6]. Як форму терміну «інститут» тут також доцільно використовувати поняття інституція (від англ. institution) у якості органу, установи або організації.

Отож інституціональність ресурсів місцевого самоврядування зумовлена тим, що їх джерелом виступають формальні соціальні інститути з офіційно встановленим і закріпленим статусом та відповідними повноваженнями, пов'язані з організацією муніципальних (комунальних) відносин, заснованих на приписах нормативно-правових актів, які внаслідок соціальної взаємодії формують нові правила розвитку територій.

самоврядування інституціоналізація публічний влада

Список використаних джерел

1. Бобровська О.Ю. Функціонально-аналітичне забезпечення управління процессами розвитку регіонів. Аспекти публічного управління: наук.журн. Дніпро, Грані, 2017. № 41 - 42 (3 - 4). С. 43 - 52.

2. Бун Э. Роль информационно-коммуникационных технологий в достижении устойчивого развития. Социально-экономический потенциал устойчивого развития: учебник / Под ред. проф. Л.Г. Мельника, Л. Хенса. Сумы, Университетская книга, 2007. С. 767 - 794.

3. Бобровська О. Ю. Формування умов переходу України на шлях сталого (збалансованого) розвитку: концептуальні засади. Державне управління та місцеве самоврядування: зб. наук.пр. Дніпро, ДРІДУ НАДУ, 2016. Вип. 4(31). С. 6-12.

4. Белопольский Н.Г. К вопросу о развитии цивилизации как органического единства человечества и окружающего мира. Журнал европейской экономики. 2006. Т. 5. № 1. С. 13.

5. Герасимчук З.В. Стимулювання сталого розвитку регіону: теорія, методологія, практика :монографія / З.В. Герасимчук, В.Г. Поліщук. Луцьк, РВВ ЛНТУ, 2011. 516 с.

6. Бобровська О.Ю. Потенціал місцевого самоврядування в забезпеченні сталого розвитку регіону. Аспекти публічного управління. 2016. № 4 - 5 (3031).

Размещено на Allbest.ru