Деякі актуальні питання визнання недійсним правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною

Размещено на http://www.allbest.ru/

Деякі актуальні питання визнання недійсним правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною

Some actual issues related to the invalidation of transaction created as a result of malicious agreement between representative of the one party and other party

Алексій Р.В.,

аспірант кафедри цивільного права та процесу ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

У даній науковій статті досліджуються деякі проблемні питання, пов'язані з визнанням недійсним правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною. Звертається увага на високий рівень актуальності даної проблеми в силу досить значної поширеності вчинення правочинів з використанням відносин представництва, а також існування значного числа таких правочинів, що не відповідають внутрішній волі особи, яку представляють. Зазначається, що розглядувана проблема потребує більш детального дослідження.

У даній науковій праці констатується наявність у провадженні судів загальної юрисдикції великої кількості справ, що стосуються визнання недійсними розглядуваних правочинів; здійснюється аналіз судової практики щодо визнання недійсними правочинів, вчинених у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною. Робиться висновок про часті відмови судами в задоволенні відповідного позову, а також важкість доведення факту наявності умислу в діях представника та зловмисної домовленості між представником однієї сторони та другою стороною правочину. Зазначається, що одними з основних проблем, пов'язаних із розглядом цих справ, є визначення сторін судового процесу (а саме належного позивача та належного відповідача), а також з'ясування тих обставин, які становлять предмет доказування у справі.

З огляду на норми цивільного законодавства, а також матеріали судової практики робиться висновок, що для визнання недійсним правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною, до суду з відповідним позовом може звернутися виключно та особа, яка вчиняла правочин із використанням відносин представництва, а також заінтересована особа, права та інтереси якої порушено. Також констатується практична необхідність наявності пасивної процесуальної співучасті (множинності на стороні відповідача).

Також у статті обґрунтовується необхідність поділу предмета доказування у справах про визнання розглядуваних правочинів недійсними на загальний та спеціальний предмет доказування. Наводиться власна думка щодо обставин, які відносяться до предмету доказування в даних справах.

Ключові слова: недійсність правочину, правочин з вадами волі, зловмисна домовленість, умисел, належний позивач, належний відповідач, предмет доказування. недійсний доказування правочин

Some of the problematic issues related to the invalidation of a transaction created as a result of malicious agreement between representative of the one party and other party is researched in this scientific article. Attention is drawn to the high level of relevance of this problem due to the fairly high prevalence of transactions with the use of representation relationship, as well as the existence of a significant number of such transactions that do not correspond to the internal will of the person who is represented. It is noted that this problem requires a more detailed researching.

In this research, it is stated that general courts have a big number of cases concerning the invalidation of the considered transactions; an analysis of judicial practice is made regarding the invalidation of transactions created as a result of malicious agreement between representative of one party and the other party. The conclusion about frequent refusals by courts to satisfy the appropriate suit, as well as the difficulty in proving the existence of intentions in the representative's actions and malicious agreement between the representative of one party and the other party to the contract (contract) is made. It is noted that the determination of the parties to the trial (the proper plaintiff and the proper defendant), as well as clarification of the circumstances that constitute the subject of proving in the case are one of the main problems associated with the consideration of these cases.

Taking into account the norms of civil law, as well as the materials of the judicial practice, it is concluded that the exclusively the person who makes the transaction using the representation relationship as well as the interested person, the rights and interests of which are violated can apply to the court with the corresponding claim about the order to invalidate the transaction created as a result of the malicious agreement between the representative of one party and the other party. The practical need for passive procedural complicity (multiplicity on the part of the defendant) is stated as well.

The necessity of dividing the subject of proving on the general and special subject of proving into cases concerning the invalidation of the considered transactions is substantiated. A personal opinion on the circumstances which belong to the subject of proving in these cases is provided.

Key words: invalidity of the transaction, transaction with vices of the will, malicious arrangement, intent, proper plaintiff, proper defendant, subject of proving.

Постановка проблеми

Сьогодні в цивільному обороті досить поширеним є використання відносин представництва. У силу відсутності часу, необхідного обсягу знань чи інших причин суб'єкти цивільного права часто вчиняють свої правочини через представника. Особливо такий спосіб реалізації своїх прав властивий для юридичних осіб. Проте досить поширеною є ситуація, коли представник вчиняє дії, які шкодять правам та інтересам довірителя, в тому числі за допомогою вступу в змову із другою стороною із цією метою. У такому випадку мають місце правочини, вчинені в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною. Відповідно до Цивільного кодексу України це один із видів недійних правочинів, і він може бути оскаржений в суді. Як показує аналіз матеріалів судової практики, звернення з позовом про визнання правочину недійсним з підстави, передбаченої ст. 232 Цивільного кодексу України, займають великий обсяг серед позовів про визнання правочинів недійсними. Але варто також зазначити, що задоволення таких позовів судом відбувається доволі рідко. Таким чином, усе це зумовлює високий рівень актуальності та необхідність дослідження даної проблеми.

Стан дослідження. Проблема дослідження важливих практичних аспектів визнання недійсними правочинів, вчинених у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною, досліджена неповною мірою. Правочин, вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною, виступає предметом дослідження багатьох науковців. До них, зокрема, можна віднести О.В. Дзеру,О.І. Длугош, О.С. Іоффе, В.І. Крата, Ю.В. Холоденко та ін. Серед науковців, дослідження яких пов'язані з визнанням недійсним правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною, можна виділи, наприклад, Я.М. Романюка.

Метою статті є визначення належного позивача та відповідача у справах про визнання недійсним правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною, а також з'ясування предмету доказування під час розгляду зазначеної категорії справ.

Виклад основного матеріалу

Відповідно до ст. 232 Цивільного кодексу України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною, визнається судом недійсним [1]. Як видно, дана норма видається досить абстрактною, що на практиці спричиняє багато труднощів під час визнання таких правочинів недійсними. Судова практика розгляду таких справ досить різноманітна. В основному суди відмовляють в задоволенні позовів про визнання правочинів недійсними із цієї підстави. однією з основних причин такої тенденції є недоведеність тих обставин, на які посилаються позивачі. Існують також випадки відмови, коли особа не є належним позивачем у справі або не змогла довести наявність порушення своїх прав та інтересів.

Згідно з Узагальненням практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними від 24.11.2008 року аналіз справ зазначеної категорії свідчить про те, що в деяких випадках суди не в достатній мірі розуміють, що для задоволення позовних вимог за ст. 232 Цк необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за право- чином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє [2]. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, яку представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен утілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним [3, с. 67].

Відповідно до Аналізу застосування судами законодавства, що регулює поруку як вид забезпечення виконання зобов'язання, по відношенню до розгляду справ про визнання недійсним договору поруки трапляються випадки неправильного застосування норм ст. 232 Цк під час розгляду справ про визнання недійсним правочину, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною [4, с. 22]. Також сьогодні наявні часті звернення до суду з позовами про визнання договору дарування недійсним як такого, що був укладений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною. Проте, як показує дослідження матеріалів судової практики, суди дуже рідко визнають договір дарування недійсним із цієї підстави. Наприклад, у справі 22-ц/0690/2464/11 Апеляційний суд Житомирської області зазначає, що оскільки наявні в матеріалах справи докази не дають підстав для висновку про зловмисну домовленість між відповідачами, тому відсутні підстави для визнання договору купівлі- продажу будинку недійсним за ст. 232 Цк України. Доводи позивачки про те, що будинок продано за ціною, яка не відповідає його дійсній вартості, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_1 надала своєму представнику всі повноваження щодо визначення його ціни. Крім того, продаж вчинено за 18380 грн., що становить інвентарну вартість будинку. Також є безпідставними посилання ОСОБА_1 на те, що вона не отримала від представника кошти від продажу будинку, а тому договір є недійсним [5]. Схоже рішення прийняв і Апеляційний суд одеської області в справі 22ц-3196/2009 [6]. Варто зазначити, що існують також справи щодо визнання недійсним договору дарування із цієї підстави, де доводи позивача визнавалися судом обґрунтованими. Наприклад, у рішенні Коростишівського районного суду Житомирської області від 27.10.2011 р. зазначено, що, виходячи з наданих сторонами доказів, дій пози- вачів-відповідачів щодо повернення житла, їх звернення із заявами до Коростишівського РВ УМВС щодо шахрайських дій ОСОБА_4, звернення до суду з позовом про визнання договору купівлі-продажу недійсним свідчать про те, що позивачі намагалися повернути житло, не схвалюють правочину, згоди на відчуження житла не надавали. Будь-яких доказів на підтвердження схвалення позивачами-відповідачами правочину відповідачами не надано. Укладаючи договір купівлі-продажу квартири, ОСОБА_4 фактично діяв із метою порушення прав позивачів. суд вважає, що зібрані докази у своїй сукупності підтверджують факт зловмисної домовленості представника позивачів-відповідачів осоБА_4 з покупцем ОСОБА_3. Відповідно, правочин належить визнати недійсним [7].

одним із проблемних аспектів під час визнання недійсним правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною, є з'ясування належного позивача та належного відповідача у справі. Згідно зі ст. 48 Цивільно-процесуального кодексу України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава [8]. Стаття 215 Цивільного кодексу України: «Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин)» [1]. Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину [9]. Дані положення є загальними і застосовуються під час розгляду всіх справ про визнання правочину недійсними. Справи про визнання пра- вочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною, не є винятком. Виходячи з вищенаведених актів, належним позивачем у даних справах є: сторона правочину, внутрішня воля якої не відповідає зовнішньому волевиявленню; заінтересована особа, права та інтереси якої порушені.

для визнання правочину недійсним згідно зі ст. 232 ЦК України він має укладатися між двома особами, одна з яких діє через представника. Тобто суб'єктний склад цих правочинів характеризується обов'язковою наявністю представника однієї зі сторін [3, с. 65].

У процесі характеристики правочинів, вчинених унаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною, варто врахувати наявність відносин представництва, а також інші відносини, які випливають із них. тобто в даному випадку наявні такі групи відносин: а) відносини між власне представником та довірителем; б) відносини між представником та третіми особами в інтересах довірителя; в) відносини особи, яку представляють, із третіми особами. Виходячи із цього, вада волі наявна в діях особи, яку представляють, оскільки вона вчиняє правочин, що не відповідає її справжній волі, в силу введення представником її в оману, а також наявності попередньої зловмисної змови представника із другою стороною правочину.

також варто звернути увагу на рішення Апеляційного суду Рівненської області від 25.01.2011 року, в якому суд дійшов такого висновку: «зловмисна домовленість означає навмисні дії представника, тобто усвідомлення вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачення невигідних для довірителя наслідків. тобто зі змісту цієї норми закону випливає, що позивачем у таких спорах має виступати сторона, від імені якої діяв представник, а не особа, яка діяла самостійно» [10]. Дане твердження дозволяє з'ясувати кваліфікуючу ознаку по відношенню до проблеми визначення осіб, які мають право звернення до суду з вимогою про визнання правочину недійсним із підстави, передбаченої ст. 232 Цивільного кодексу України. таким чином, суд дійшов висновку, що право на звернення до суду з відповідним позовом виникає виключно в особи, яка укладає правочин через представника. на думку автора, такий висновок суду є доцільним, оскільки в іншому випадку правочин не може визнаватися недійсним на підставі наявності зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною.

отже, беручи до уваги положення Цивільного кодексу України, Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання право- чинів недійсними», а також матеріали судової практики, належним позивачем у справах про визнання недійсним правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною, є: 1) сторона правочину, яка діяла через представника і внутрішня воля якої не відповідає зовнішньому волевиявленню; 2) інша заінтересована особа, яка доведе, що її права та інтереси порушені цим правочином.

Цікавим видається визначення належного відповідача у справах про визнання правочину недійсним, передбаченого ст. 232 Цивільного кодексу України. оскільки під час вчинення такого правочину неправомірні дії вчиняються якнайменше двома особами: однією із сторін, яка спонукала другу сторону до вчинення недійсного правочину, а також представником, який діяв на шкоду інтересам свого довірителя всупереч положенням договору доручення. За загальним правилом відповідачем повинна виступати друга сторона в договорі. Але зважаючи на специфіку саме правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною, необхідно відмітити, що один із учасників правочину діє через представника. І цей представник діє на шкоду своєму довірителю, тим самим порушуючи договір доручення. Тим паче, що ч. 2 вищезгаданої ст. 232 передбачає, що: «Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними». Виходячи із цього, якщо представник та друга сторона є солідарними суб'єктами відшкодування шкоди, то в такій ситуації під час судового розгляду наявна пасивна процесуальна співучасть (множинність на стороні відповідача). Ураховуючи це, правильно було б залучати до судового процесу не тільки сторону правочину, яка недобросовісно діяла під час вчинення цього правочину з вадами волі, а й представника першої сторони, який перебував у зловмисній домовленості із другою стороною і тим самим переконав вчинити правочин, який не відповідав намірам довірителя, солідарно. Загалом, судова практика йде саме таким шляхом. Знову ж таки, сторона, яка подає позов, зобов'язана довести наявність зловмисної змови свого представника із другою стороною в договорі.

варто зазначити, що дослідженню предмета доказування у справах про визнання недійсним правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, не приділено достатньо уваги з боку науковців. Тому дана проблема є досить актуальною. Г.О. Умецька зазначає, що, визначаючи предмет доказування у справах про визнання правочинів недійсними, слід зазначити, що в даній категорії справ умовно можливо виділити загальний предмет доказування для визнання правочинів недійсними (факт укладення правочину, наявність дефектів елементів правочину; що кожна сторона отримала за цим правочином, розмір завданої шкоди) та спеціальний предмет доказування в залежності від підстави недійсності правочину [11, с. 954]. На нашу думку, бачення предмету доказування в такому ракурсі є слушним та доцільним, оскільки цей поділ дозволяє врахувати як загальні моменти, характерні для предмета доказування у справах про визнання недійсним будь-якого правочину, так і особливості кожного виду недійсного правочину, які повинні братися до уваги під час розгляду конкретної справи.

Предмет доказування факту наявності правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною, є схожим у деяких аспектах предметом доказування правочину, вчиненого під впливом обману. Зокрема, ця схожість полягає в необхідності доведення наявності умислу в діях учасника правочину як основної кваліфікуючої ознаки.

У своїй Постанові від 18.07.2018 р. у справі № 357/6663/16-ц Верховний Суд України дійшов висновку, що необхідними ознаками правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою, є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень [12].

Верховний Суд України виходить із того, що необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю [9]. Тобто відмінною ознакою предмета доказування в даних справах від предмету доказування в справах про визнання недійсним правочину, вчиненого в результаті обману, є необхідність доведення наявності зловмисної змови представника однієї сторони із другою стороною. Виходячи з положень даної постанови, суд повинен надавати значення наявності негативних наслідків для особи, яку представляють, проте не береться до уваги мета правочину. Під час визначення предмета доказування в даному випадку також необхідно врахувати особливості структури правовідносин між учасниками цього правочину. Представник має діяти в інтересах особи, яку він представляє. Якщо він вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діяв при цьому у власних інтересах, нехтуючи інтересами особи, яку він представляв, і це доведено в суді, правочини мають визнаватися судом недійсними [2]. Також під час визначення предмета доказування в таких справах варто зауважити, що визнання такого правочину недійсним має різні правові наслідки, які залежать від того, що було підставою для представництва - довіреність, договір, акт юридичної особи чи інше. Якщо таке представництво здійснювалося за право- чином, то в цьому випадку настають наслідки з відшкодування збитків та моральної шкоди, завданих довірителю. Тому для застосування наслідків за таким недійсним правочином суд має встановлювати не тільки факт зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною, а й наявність збитків та причинний зв'язок між зловмисною домовленістю і завданими збитками [2].

Відповідно до Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони пра- вочину із другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним із відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання [13]. Також варто врахувати думу В.І. Крата, який вважає, що не має значення, кому належала ініціатива здійснити змову - представникові чи другій стороні правочину. Головне, що характеризує цей правочин, - це наявність усвідомленості і волі другої сторони правочину та представника на здійснення дій усупереч інтересам особи, яку він представляє [3, с. 67].

вищий господарський суд України у своїй постанові від 19.07.2016 р. зазначає, що кваліфікація правочину, вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, зумовлює доведення та встановлення таких умов: від імені однієї із сторін виступав представник; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулися на підставі наявних повноважень представника; існування умислу в діях представника щодо зловмисної домовленості; настання несприятливих наслідків для особи, яку представляють; наявність причинного зв'язку поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють [14].

Я.М. Романюк слушно зазначає, що законодавець залишає поза увагою ту обставину, що довіритель може бути заінтересований у правових наслідках вчиненого правочину навіть за наявності такої зловмисної домовленості. тому не можна визнавати недійсними правочини, вчинені в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною без з'ясування ставлення до цього особи, інтереси якої були представлені [15, с. 40]. Отже, під час розгляду справи суду також необхідно встановити, чи відповідає цей правочин інтересам сторони, яка діє через представника. Якщо буде з'ясовано, що такий правочин не приносить шкоди правам та інтересам довірителя, то він не може бути визнаний недійсним.

таким чином, до загального предмету доказування у справах про визнання недійсним правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною, можна віднести такі обставини: а) наявність договірних правовідносин між сторонами; б) правочин, вчинений представником від імені довірителя, не відповідає внутрішній волі останнього; в) вчинення такого правочину призвело або може призвести до негативних наслідків для особи, яка діє через представника; г) існування причинно-наслід- кового зв'язку між вчиненням недійсного правочину в результаті зловмисної домовленості та негативними наслідками, що настали. Спеціальний же предмет доказування під час розгляду таких справ включає в себе доведення таких обставин: а) одна зі сторін діє через представника; б) представник діє в межах наданих йому повноважень; в) представник діє всупереч інтересам свого довірителя; г) наявність умислу в діях представника; ґ) наявність зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною щодо вчинення правочину, який не відповідає внутрішній волі тієї сторони, яка діє через представника.

Висновки

Отже, правочин, вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною, є особливим видом недійсного правочину. Сьогодні існує багато практичних та теоретичних проблем, пов'язаних із цим правочином.

Належним позивачем у справі про визнання недійсним правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною, є: а) сторона договору, яка діяла через представника; б) заінтересована особа, права та інтереси якої порушені таким правочином. Щодо належного відповідача, то тут має місце пасивна процесуальна співучасть (відповідачами виступають друга сторона договору та представник).

Предмет доказування у справах про визнання недійсним правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною, включає в себе дві складові частини: а) загальний предмет доказування; б) спеціальний предмет доказування.

З огляду на наявність багатьох проблемних питань та велику кількість справ, пов'язаних із правочинами, вчиненими в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною, у судах загальної юрисдикції дана тема є актуальною і потребує подальшого наукового дослідження.

Список використаних джерел

Цивільний Кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV/ Верховна рада України. Відомості Верховної Ради України. 2003. №№ 40-44. С. 356.

Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними: Узагальнення судової практики від 24.11.2008 р. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0003700-08 (дата звернення : 20.05.2019).

Крат В.І. Недійсність правочинів, вчинених в результаті зловмисної домовленості. Юрист України. 2012. № 3. С. 64-69.

Гуменюк В.І., Бурлай О.Є., Павловська С.В. Аналіз застосування судами законодавства, яке регулює поруку як вид забезпечення виконання зобов'язання. Вісник Верховного Суду України. 2015. № 3(175). С. 18-25.

Рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13.10.2011 р. № 59975633. URL : http://reyestr.court.gov.ua/ Review/59975633 (дата звернення : 22.05.2019).

Рішення Апеляційного суду Одеської області від 29.07.2009 р. № 9738756. URL : http://reyestr.court.gov.ua/ Review/9738756 (дата звернення : 22.05.2019).

Рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 27.10.2011 р. № 19238886. URL : http:// reyestr.court.gov.ua/Review/19238886 (дата звернення : 23.05.2019).

Цивільно-процесуальний кодекс України від 18.03.2004 року № 1618-М Верховна Рада України. Відомості Верховної Ради України. 20о4. № 40-41,42. Ст. 492.

Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9. URL : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-09 (дата звернення :.Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 25.01.2011 р. № 13644145. URL : http://www.reyestr.court.gov.ua/ Review/13644145 (дата звернення : 24.05.2019).

Умецька ГО. Предмет доказування у справах про визнання правочинів недійсними. Форум права. 2012. № 4. С. 950-958. URL : http://arhive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-4/12ugovpn.pdf (дата звернення : 22.05.2019).

Постанова Верховного Суду України від 18.07.2018 р. № 75447641. URL : http://www.reyestr.court.gov.ua/ Review/75447641 (дата звернення : 21.05.2019).

Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними: Постанова Пленуму Вищого господарського суду України 29.05.2013 року № 11. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0011600-13 (дата звернення :Постанова Вищого господарського суду України від 19.07.2016 р. № 59106288. URL : http://www.reyestr.court.gov.ua/ Review/59106288 (дата звернення : 26.05.2019).

Романюк Я.М. Визнання недійсними правочинів, вчинених у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони із другою стороною. Вісник Верховного Суду України. 2009. № 10(110). С. 39-42.

Размещено на Allbest.ru