Відмежування погрози заподіяти істотну шкоду від готування до злочину та замаху на злочин

Щоправда, не можна стверджувати, що питання кримінально-правового аналізу погрози залишилось на периферії науки. Так, питання погроз як виду психічного насильства розглядалося на дисертаційному рівні О.Л. Гуртовенко [3]. Власне ж кримінальна відповідальність за погрозу вбивством стала предметом дисертаційного дослідження В.В. Шаблистого [4]. Слід віддати належне доробкам І.В. Самощенка [5] тощо. В цілому ж, Усе ж слід погодитися, що назріла необхідність у роз'ясненні законодавцем змісту терміна „погроза” [6, с. 73]. Власне наука кримінального права повинна виконувати своє призначення, пропонувати системні, виважені підходи, які можуть бути основою законодавчих змін. Звичайно, формулювання поняття погрози у кримінальному праві України можливе на основі аналізу Всіх істотних ознак поняття, а також встановлення співвідношення із суміжними поняттями. Окремі ознаки погрози уже розглядалися раніше [7; 8; 9].

Метою цієї ж статті є встановлення співвідношення погрози заподіяти шкоду та готування до злочину, замаху на злочин. Такий аналіз дозволить уяснити саме обсяг досліджуваного поняття.

Виклад основних положень

У частині встановлення співвідношення погрози та готування до злочину - то необхідність такого аналізу випливає з того, що як при готуванні до злочину, так і при погрозі вчинити злочин, уже є потенційна небезпека схоронності суспільних відносин, хоча й темпорально віддалена.. І це, власне, об'єднує готування до злочину та погрозу заподіяти суспільно небезпечну шкоду. Однак, як відомо, погроза може бути правдивою (особа має намір її реалізувати) та мнимою (особа не має наміру її реалізувати, а виключно залякує потерпілого). Вочевидь, що в другому випадку не доводиться говорити про готування до злочину, оскільки умисел особи не спрямований на реальне вчинення злочину (принаймні, при існуючому понятті готування). Однак, і при мнимій погрозі (коли винний не мав наміру її реалізовувати) обов'язковою ознакою є наявність реальних підстав допускати можливість її реалізації. Тобто фактично мнима (уявна) погроза дещо схожа на інститут уявної оборони. Як відомо, однією із умов правомірності заподіяння шкоди при уявній обороні є власне ситуація, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення. Питання про те, чи дійсно в особи були підстави для помилкового висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, вирішується з урахуванням конкретних обставин справи [10]. Аналогічно із погрозою. Визначальним є те, що в особи були “реальні підстави побоюватися реалізації такої погрози”, а точніше реальні підстави допускати можливість реалізації погрози. Те, що винний не мав наміру реалізовувати погрозу, може бути враховано при призначенні покарання. Отож, видається, що як справжня, так і мнима погрози створюють потенційний справжній або ж мнимий (уявний) стан загрози охоронюва- ним суспільним відносинам, що уподібнює їх із готуванням до злочину.

Загалом, підходи розглядати погрозу спеціальним видом готування не є новими для науки кримінального права [11, с. 68]. Так, Н.В. Маслак, доводячи таку позицію, вказує, що погрози становлять усунення перешкод або інше створення умов для вчинення якогось іншого злочину, і також вчиняються, зазвичай, передуючи іншим, більш суспільно небезпечним злочинам [11, с. 69]. Втім, видається, що це лише спроба “підла- штувати” погрозу під визначене кримінальним законом України поняття готування (ст. 14). Адже сумнівно, яким чином погроза може усунути перешкоди для вчинення діянь, якими погрожують (хіба що погроза як спосіб примусу особи до певного діяння, але це вже примус), чи створити умови для їх вчинення. Не дає відповіді на це запитання і автор підходу.

Видається, будь-які намагання розглянути погрозу як одну із форм готування до злочину приречені на невдачу. Принаймні, при чинному формулюванні кримінального закону України. Адже дії при погрозі не охоплюються поняттям готування, зокрема і узагальненим формулюванням у ст. 14 КК України “інше створення умов для вчинення злочину”. Оскільки сама погроза жодним чином не “ наближує” особу до вчинення відповідного реального посягання, не створює умови для вчинення злочину. Мета погрози - залякування.

Однак, це абсолютно не означає, що ідея про погрозу як форму готування до злочину не має права на існування. А, навпаки, потребує системної розробки. Як зазначалося, погроза свідчить про потенційну небезпеку для охоронюваних суспільних відносин, як і готування до злочину. Більше того, сучасний стан кримінально-правового регулювання “продукує” випадки, які навряд чи свідчать про соціальну виваженість та справедливість кримінального закону України.

Наприклад, готування до злочину, яке, за своєю природою, є лише створенням умов для вчинення злочину, переслідується в кримінально-правовому порядку і карається, окрім готування до злочинів невеликої тяжкості. Поряд з цим висловлення погрози вчинити злочин, за який не передбачена спеціальна норма про погрозу, і якщо були реальні підстави допускати можливість реалізації такої, не є злочинним. Адже такі висловлювання можуть бути оцінені лише як голий умисел, виявлення наміру вчинити злочин. Так, підшукування закинутого приміщення, щоб у ньому тримати заручника, розглядатиметься як готування до захоплення заручників. Тоді як погроза незаконно позбавити особу волі як заручника не є злочином. Вочевидь, якщо є об'єктивні реальні підстави допускати можливість реалізації погрози, то існує потенційна загроза заподіяння суспільно небезпечної шкоди. Фактично в такій ситуації особа, якій погрожують, щоб бути захищеною кримінальним законом, повинна лише “очікувати”, коли той, хто погрожує, перейде від слів до дії. Неприйнятність такого підходу очевидна. Видається, що погроза вчинити відповідний злочин (якщо, звичайно, були реальні підстави допускати можливість її реалізації) повинна бути криміналізована по відношенню до всіх умисних злочинів, де така можлива.

Звичайно, можна припустити, що законодавець криміналізував лише погрози вчинити найбільш небезпечні злочини як спеціальний вид готування, створивши sui generis норми [12; 13]. Так, Н.В. Маслак зазначає, що деякі види підготовчої діяльності є настільки суспільно небезпечними, що інтереси захисту від такої діяльності потребують застосування рішучих заходів на більш ранній стадії. Одним із таких заходів і є визнання законодавцем «певних підготовчих дій самостійними закінченими злочинами, відповідальність за які встановлена Особливою частиною КК» [11, с. 64-65].

Однак порівняння суворості заходів, які можуть бути застосовані за готування до злочину та відповідну погрозу вчинити такий злочин (при наявності відповідної норми про погрозу) також обеззброюють логіку у пошуках аргументів на користь такого законодавчого підходу. Наприклад, купівлю ножа для майбутнього використання його як знаряддя вбивства потрібно оцінювати як готування до вбивства (карається максимум 7,5 років - ч. 1 ст. 115 КК України), тоді як погрозу вбивством, яку винний мав намір реалізувати, кваліфікувати виключно як погрозу вбивством (карається максимум - 2 роки обмеження волі - ч. 1 ст. 129 КК України). Очевидно, що суспільна небезпека погрози (принаймні, реальної) не менша, аніж підшукування знарядь вчинення злочину. Об'єднує все ж обидва діяння справжній намір позбавити життя особу. Втім, можливі кримінально-правові заходи суттєво різняться за своєю суворістю.

Видається, що кримінальний закон у цій частині потребує концептуальних змін, які б забезпечили всеохоплюючу охорону найважливіших суспільних відносин, відповідальність за посягання на які встановлена у КК України, від погроз заподіяння шкоди. Виходом із такої ситуації могло б бути визнання погрози вчинення злочину, якщо були реальні підстави допускати можливість її здійснення, однією із форм готування до злочину. Реалізація вказаних вище пропозицій можлива шляхом доповнення ст. 14 КК України частиною 2 такого змісту (ч. 2 чинної редакції відповідно вважати ч. 3):

“2. Готуванням до злочину також є погроза вчинити такий злочин, тобто передача від одного суб'єкта до іншого вербальним чи невербальним способом інформації з обіцянкою (дійсною або мнимою) заподіяти у майбутньому конкретну визначену законом шкоду з метою залякування, якщо були достатні підстави допускати можливість реалізації такої обіцянки”.

Відповідно, відповідальність за погрозу буде така ж, як і за готування (ч. 2 ст. 14, ч. 2 ст. 68 КК України).

Слідом необхідно декриміналізувати різного роду погрози як самостійні склади злочинів, а саме: ст. 129, ст. 195, погрозу у складі злочину, передбаченого, ч. 1 ст. 258, ч. 1 ст. 345, ч. 1 ст. 345-1, ч. 1 ст. 346, ч. 1 ст. 350, ч. 1 ст. 377, ч. 1 ст. 398, ч. 1 ст. 405, ч. 2 ст. 444 КК України.

Реалізація такої пропозиції забезпечить: однакову охорону всіх суспільних відносин від погрози заподіяння умисної шкоди; урівноважить суворість заходів, які можуть застосовуватися за погрозу вчинити відповідний злочин залежно від суворості заходів, які передбачені за вчинення закінченого злочину, вчиненням якого погрожують, в Особливій частині КК України.

У кримінально-правовій доктрині також ставиться питання про відмежування погрози від замаху на злочин [14, с. 216]. Втім, видається, постановка питання про відмежування погрози вчинити злочин та замаху на такий злочин логічно не правильна. Адже встановлювати співвідношення можливо між порівнюваними поняттями, тобто такими, які мають спільні ознаки. А власне погроза вчинити злочин і замах на злочин, яким погрожували, таких спільних ознак не мають. Адже при замаху на злочин особа починає виконувати об'єктивну сторону складу злочину, описаного у диспозиції кримінально-правової норми, тоді як при погрозі особи лише висловлює обіцянку вчинити діяння, які складають власне об'єктивну сторону складу злочину.

Втім, все ж у доктрині є окремі напрацювання щодо розмежування погрози та замаху на злочин. Так, зокрема, щодо погрози знищення майна вказується, що, погрожуючи знищити майно, особа не має наміру негайно розпочати дії, а прагне лише налякати власника, позбавити його спокою, і саме тому погрожує знищити майно у майбутньому. Водночас при вчиненні замаху чи готуванні до злочину винний має реальний намір знищити майно [14, с. 216]. Тобто фактично вказується, що час реалізації наміру є розмежувальною ознакою. Втім, час можливої реалізації погрози немає кваліфікуючого значення, тобто не впливає на визнання наявності складу погрози [15]. Слідом не може бути розмежувальною ознакою погрози і замаху.

Видається, що питання про розмежування погрози і замаху виникло у зв'язку з тим, що фактично на практиці часто безпосередньому початку виконання об'єктивної сторони складу злочину (тобто замаху на злочин) передують відповідні погрози. Тому виникає питання - чи потрібно такі погрози кваліфікувати самостійно чи охоплюються вони уже замахом чи закінченим відповідним злочином. Наприклад, особа перед тим, як убити потерпілого, приставила дуло вогнепальної зброї до тіла потерпілого і певний час висловлювала погрозу вбити.

Не вносить ясність у це питання Пленум Верховного Суду України. Так, у абзаці 3 п. 10 Постанови “Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів” від 26 квітня 1992 року № 8 зазначено, що посягання на життя, здоров'я та власність працівника правоохоронного органу або його близьких родичів, скоєне безпосередньо після погрози вчинити такі дії, не потребує додаткової кваліфікації за ст.189-2 Кримінального кодексу [16] (тобто нормою про відповідну погрозу). Виходить, що якщо особа, наприклад, знищує майно потерпілого безпосередньо (хоча знову ж таки питання, що розуміти під терміном “безпосередньо”) після погрози знищення майна, то скоєне буде кваліфіковане лише як умисне знищення майна. Тоді якщо особа знищує майно через певний навіть дуже короткий час (наприклад, після того, як пособник підвіз легкозаймисту речовину), то скоєне вже повинно бути кваліфіковане за сукупністю як відповідна погроза та умисне знищення майна. Неприйнятність такого підходу очевидна. Адже в обох наведених випадках винний ставиться в різне становище, хоча й вчиняє аналогічні діяння. Н.В. Маслак намагається пояснити таку позицію тим, що, “напевне, Верховний Суд вважає в цьому випадку погрозу стадією злочину, яка не потребує самостійної кваліфікації, оскільки було вчинено закінчений злочин. Це також дає підставу віднести даний вид погрози (як і інші) до попередніх злочинів, тобто до виду готування» [11, с. 73]. Мабуть, це аргумент на користь того, що дійсно є підстави визнати погрозу вчинити злочин формою готування до злочину. Але, вочевидь, неправильно брати до уваги, коли була висловлена погроза.

Знову ж таки реалізація пропозиції про законодавче визначення погрози формою готування до злочину вирішить це питання. Допоки ж потрібно застосовувати кримінальний закон у тому вигляді, який має місце. Прив'язка при здійсненні кримінально-правової кваліфікації до того, коли була висловлена погроза (безпосередньо чи не безпосередньо перед вчиненням діяння, яким погрожували) не має ні нормативних, ні логічних підстав для обґрунтування. А тому попереднє (перед вчиненням злочину) висловлення погрози його вчинити завжди потребує самостійної кримінально-правової кваліфікації.

Висновки

Доцільним є законодавче визнання погрози вчинити відповідний злочин готуванням до злочину. Слідом, потрібно декриміналізувати різного роду погрози як самостійні склади злочинів, а саме: ст. 129, ст. 195, погрозу у складі злочину, передбаченого ч. 1 ст. 258, ч. 1 ст. 345, ч. 1 ст. 3451, ч. 1 ст. 346, ч. 1 ст. 350, ч. 1 ст. 377, ч. 1 ст. 398, ч. 1 ст. 405, ч. 2 ст. 444 КК України.

Зважаючи на те, що замах є самостійним поняттям, яке немає спільних ознак з готуванням, а тому попереднє (перед вчинення злочину) висловлення погрози його вчинити завжди потребує самостійної кримінально-правової кваліфікації.

Література

1. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. К.: Укр. енцикл. Т. 4: Н-П. 2002 - 720 с.

2. Шаблистий В.В. Поняття погрози у кримінальному праві та законодавстві України: історія та сучасний стан / В.В. Шаблис- тий // Університетські наукові записки. - № 1 (29). С. 283-286.

3. Гуртовенко ОЛ. Психічне насильство у кримінальному праві України: дисертація на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 “Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право” / Олег Леонтійович Гуртовенко. Одеса, 2008. 251 с.

4. Шаблистий В.В. Кримінальна відповідальність за погрозу вбивством: автореферат дисертації на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 “Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право” / В.В. Шаблистий. Дніпропетровськ, 2010. 20 с.

5. Самощенко І.В. Відповідальність за погрозу в кримінальному праві України (поняття, види, спірні проблеми): автореферат дисертації на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 “Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право” / І.В. Самощенко. Х., 1997. 23 с.

6. Дітріх О.І. Насильство у складах корисливих посягань на власність за кримінальним правом України): дисертація на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 “Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право” / Олена Ігорівна Дітріх. К., 2009. 207 с.

7. Дімітров М.К. Залякування як ознака кримінально караної погрози / Максим Костянтинович Дімітров // Кримінальне та кримінальне процесуальне законодавство у контексті судової реформи в Україні: матеріали науково-практичного семінару (м. Львів, Львівський державний університете внутрішніх справ, 15 червня 2018 року). Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ. С. 15-18.

8. Дімітров М.К. Кримінально-правове поняття погрози: семантичний аналіз / Максим Костянтинович Дімітров // Правова реальність у трансформаційних умовах розвитку сучасної держави: збірник матеріалів Міжнародної юридичної науково- практичної конференції «Актуальна юриспруденція», м. Київ, 28 лютого 2018 року. Тези наукових доповідей. К.: Центр учбової літератури, 2018. С. 125-128.

9. Дімітров М.К. Об'єкт кримінально караної погрози: ревізія поглядів / Максим Костянтинович Дімітров // Молодий вчений. -- 2018. -- № 10 - С. 653-658.

10. Про судову практику у справах про необхідну оборону Постанова ПВС України від 26 квітня 2002 року № 1 (із змінами і доповненнями). Режим доступу: http:// zakon2.гada.gov.ua/lawsк.

11. Маслак Н.В. Кримінальна відповідальність за готування до злочину: монографія / Наталя Володимирівна Маслак. Х.: Право, 2010. 232 с.

12. Есаков Г.А. Преступления sui generis как проявления институтов Общей части в Особенной части УК РФ / Г.А. Есаков // Уголовное право: истоки, реалии, переход к устойчивому развитию: материалы VI Российского конгресса уголовного права (26-27 мая 2011 года). Москва: Проспект, 2011. С. 252-255.

13. Яремко Г.З. Норми sui generis про незакінчене вбивство у кримінальному законі України / Г.З. Яремко // Форум права. 2012. № 3. С. 856-863 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.nbuv.gov. ua/e-journals/FP/2012-3/12jgzkzu.pdf.

14. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України: Злочини проти власності / За ред. М.І. Хавронюка. Київ: ВД “Дакор”, 2017. 448 с.

15. Яремко Г.З. Співвідношення вимагання та насильницького грабежу, розбою: верифікація аксіом / Г.З. Яремко // Теорети- ко-прикладні проблеми правового регулювання в Україні: тези доповідей регіональної наук.-практ. конф. (м. Львів, 14 грудня 2018 р.) / за заг. ред. І. В. Красницького. Львів: ЛьвДУВС, 2018. С. 445-449.

16. Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 1992 року № 8 (із змінами і доповненнями) [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon2.rada. gov.ua/laws.

Размещено на Allbest.ru