Суверенітет держави у військовій сфері в умовах глобалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суверенітет держави у військовій сфері в умовах глобалізації

Sovereignty of state in the military field under conditions of globalization

Єпур М. В.,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільного та трудового права Одеського національного морського університету

Стаття присвячена аналізу сутності державного суверенітету в аспекті реалізації військової політики держави в умовах глобалізації. Показано, що, на думку автора концепту державного суверенітету Жана Бодена, право вести війну проти інших держав є невіддільним складником державного суверенітету. Доведено, що в сучасних політичних реаліях зростає роль військового чинника у функціонуванні держав світу, оскільки низка держав трактує свій «реальний» суверенітет як право на збройну, економічну або іншу експансію. Для протидії таким тенденціям світова спільнота змушена вживати заходів зі створення міждержавних союзів та організацій, здатних зберегти колективну безпеку та протидіяти агресивним намірам. Показано, що у зв'язку з цим низка вчених висловлює думку щодо обмеження суверенітету держав у військовій сфері в умовах глобалізації, оскільки під час вступу до міждержавних або наддержавних організацій держава втрачає контроль над своїми збройними силами та самостійність у розпорядженні ними. Доведено, що така позиція є хибною, оскільки участь у міждержавних і наддержавних об'єднаннях є добровільною, а отже, сама по собі вже є проявом суверенітету держави; за державою залишається право вільного виходу з об'єднання; делегуючи частку своїх прав міждержавному або наддержавному об'єднанню, держава водночас зберігає свої суверенні права на реалізацію повноважень у цій сфері; обмеження, що виникають для держави в об'єднанні, стосуються не її суверенітету, а її можливості реалізовувати деякі свої права; вступ до міждержавного або наддержавного об'єднання відповідає інтересам держави, оскільки у військовому альянсі зростає здатність держави протистояти іноземній агресії. Зроблено висновок щодо збереження військового суверенітету сучасних держав-учасниць Європейського Союзу та НАТО в сучасному глобалізованому світі; вказано, що державний суверенітет в умовах глобалізації зазнав певних трансформацій, пов'язаних із уточненням і доповненням його змісту, але продовжує зберігати свою юридичну та фактичну сутність.

Ключові слова: державний суверенітет, глобалізація, інтеграція, військовий суверенітет, ознаки держави, теорія суверенітету.

суверенітет держава військовий

The article deals with the analysis of the essence of state sovereignty from the point of view of realization of the state military policy in the conditions of globalization. It is shown that, according to the author of the concept of state sovereignty Jean Bodin, the right to wage war against other states is an integral part of state sovereignty. It is proved that in today's political realities the role of the military factor in the functioning of the states of the world is increasing, since a number of states treat their “real” sovereignty as the right to carry out the armed, economic or other expansion. To counteract these trends, the global community is forced to take steps to create inter-state alliances and organizations capable of providing collective security and counteracting aggressive intentions. In this regard, a number of scientists are said to have expressed a view of limiting the sovereignty of states in the military sphere in the context of globalization, since the state loses control and independence of its armed forces when it enters interstate or supranational organizations. It is proved that this position is false, since participation in intergovernmental associations is voluntary, and therefore, in itself, is already a manifestation of state sovereignty; the state has the right to free association; by delegating a portion of its rights to an interstate or intergovernmental association, the state retains at the same time its sovereign rights to exercise its powers in this field; the restrictions that arise for a state in an association do not concern its sovereignty but its ability to exercise some of its rights; accession to an interstate or supranational union is in the interests of the state, as the military alliance increases the state's ability to withstand foreign aggression. The conclusion is made that the military sovereignty of the modern states who are the members of the European Union and NATO is preserved in today's globalized world; it is stated that state sovereignty in the context of globalization has undergone certain transformations related to the refinement and supplementation of its content, but still retains its legal and factual essence.

Key words: state sovereignty, globalization, integration, military sovereignty, state features, sovereignty theory.Постановка проблеми

Буття сучасного світу позначено процесами глобалізації, що спричинила трансформацію політичних, економічних, культурних і державно-правових структур у напрямі формування цілісної та єдиної світової реальності з посиленою взаємозалежністю регіонів, держав, суспільств та окремих осіб у всіх сферах життя. Оскільки глобалізація супроводжується якісними змінами в багатьох аспектах державного, правового та суспільного життя, то потребують переосмислення основні теоретичні категорії, що пов'язані з поняттям держави та її ознак. однією з основних ознак держави є її суверенітет, який в умовах глобалізації зазнає певних змін, пов'язаних, насамперед, із членством країни у міжнародних, міждержавних і наддержавних об'єднаннях. Одним із найважливіших аспектів реалізації державою свого суверенітету на міжнародній арені є військовий. Для України це питання набуває особливої гостроти, оскільки її рух у напрямі європейської та євроатлантичної інтеграції в частини нашого населення викликає побоювання щодо можливості втрати державою свого суверенітету. Тож з'ясування сутності трансформацій суверенітету, зокрема його військового аспекту, в умовах глобалізації є важливим та актуальним.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання сутності та особливостей державного суверенітету в умовах глобалізації вивчалися сучасними дослідниками: Ю. Битяком, О. Скрипнюком, Ю. Шемшученком. У працях І. Беззуба, В. Горбуліна,О. Семікова, В. Чукаєвої, Г. Яворської висвітлювалися проблеми та оцінювалися перспективи України в контексті її інтеграції з ЄС та НАТО. Дослідниками висловлюються різні, нерідко діаметрально протилежні, погляди щодо цього питання. Л. Грінін та О. Шпакович торкалися більш загальних питань збереження державного суверенітету сучасними країнами, що є членами міждержавних військових об'єднань. Однак слід зазначити, що вказаний доробок не вичерпує проблематики стану військового суверенітету держави в сучасних умовах.

Мета статті - виявити сутність військового суверенітету сучасної держави на міжнародній арені в умовах глобалізації.

Виклад основного матеріалу

Ще із XVI ст. суверенітет державної влади пов'язувався насамперед з обов'язком підтримувати соціальний мир усередині країні та з правом вести війни в зовнішній політиці. Перший мислитель, що сформулював поняття державного суверенітету, - Жан Боден писав: «Якщо всередині країни основна мета суверенітету полягає в забороні приватних війн і у мирному вирішенні конфліктів між підданими, то в зовнішньому аспекті суверен є відповідальним за військові дії з іншими державами. Суверен, відповідно, стає також тим, хто вирішує, кому бути ворогом і кому бути другом, розв'язуючи, відповідно, вузол війни чи миру» [1, с. 687]. Війна здавна була основним засобом вирішення міждержавних конфліктів, і хоча трагічний досвід минулих століть неодноразово доводив її згубність, однак мусимо визнати, що сучасний світ ще не досяг такого рівня розвитку, щоби викоренити агресивні тенденції із зовнішньої політики деяких держав, що знаходить вираз як у відкритому веденні воєнних дій, так і у здійсненні державами заходів, що можуть бути витлумачені як свідчення підготовки (або й готовності) до збройної агресії. Підкреслимо, що керівництво держав-агресорів - і реальних, і потенційних - виправдовує свою політику декларуванням необхідності протидії зазіханням (часто уявним) на державний суверенітет їхніх країн. Наприклад, керівництво КНР, проголошуючи необхідність збереження суверенітету для китаю та забезпечення його суверенітету над Тайванем, розвиває свою оборонну промисловість у напрямі виробництва воєнно-технічної продукції всього спектру та прямо погрожує застосуванням воєнної сили [2, с. 14]. Заявами про змушеність укріплення свого державного суверенітету супроводжували появу в себе ядерної зброї Індія (1998 р.), Пакистан (1999 р.) і КНДР (2017 р.). Особливої інтенсивності набувають воєнні заходи в Росії, де під гаслами відновлення реального суверенітету держави відбуваються нарощування наступальної і ядерної, а також космічної зброї. Указ президента РФ «Про стратегію національної безпеки РФ» від 31 грудня 2015 р. містить відверті положення про необхідність подальшої мілітаризації держави і готовність до застосування воєнної сили (гл. 2, ч. ч. 14-17, 29) [3]. Риторика російських представників у, здавалося б, мирних сферах - спорті, мистецтві тощо - усе частіше агресивно апелює до ядерного потенціалу держави, що свідчить про небезпечні мілітаристські настрої всередині російського суспільства. Звертає на себе увагу інтенсифікація сучасної пропаганди агресії та зверхності росіян у світі. Як приклад вкажемо, що у монографії сучасного російського політолога А. Кокошина «Реальний суверенітет» більше половини тексту присвячено опису воєнної потужності Росії та обґрунтуванню необхідності подальшого озброєння держави. Сучасна російська юридична думка декларує допустимість для Росії як «реальної суверенної держави» «просування своїх національних інтересів» за межі держави в різних формах - від захоплення території інших держав до економічної інтервенції [4, с. 55].

Слід узяти до уваги той факт, що Китай, Індія, Росія є найбільшими у світі країнами за кількістю населення, тож їхня потенційна готовність до воєнних дій є особливо загрозливою. У цьому контексті слід визнати слушною позицію сучасної одеської дослідниці О. Джураєвої, яка вказала, що прагнення до розширення суверенною державою своїх кордонів можливо стримати лише пропорційними суверенними силами [5, с. 27]. Відтак Японія всупереч конституційно закріпленій «політиці самооборони» (ст. 9) [6] заявила про намір виступити гарантом миру в Південно-Східній Азії, через що японські морські сили у 2001 р. направили до Індійського океану кора- блі-танкери та есмінець для забезпечення бойових кораблів США та Великої Британії, а у 2013 р. держава запустила два супутники-розвідники для контролю за КНДР [2, с. 16]. Річні бюджети Євросоюзу та США передбачають значне збільшення витрат на військові потреби.

Отже, можна констатувати, що в сучасному світі помітна тенденція до нового циклу зростання ролі воєнного чинника в системі світової політики. Тож важливим аспектом прояву державного суверенітету є військовий аспект. Військовий суверенітет - це безумовне забезпечення безпеки своїх громадян, суспільства, держави від внутрішнього ворога (тероризму, поширення наркоманії), а також надійний захист своєї держави від зовнішньої воєнної агресії [7, с. 25]. Для реалізації своїх суверенних прав державам необхідно мати збройні сили та право їхнього незалежного застосування. Це особливо яскраво видно на прикладі України, яка, майже повністю відмовившись у двохтисячні роки від національної армії, у 2014 р. опинилась перед загрозою втрати не лише державного суверенітету, а й самої державності.

Всупереч агресивній політиці деяких сучасних держав світове співтовариство в особі міждержавних організацій намагається припинити ведення війн і стримувати застосування воєнної сили в сучасному світі, створюючи низку міжнародно-правових норм, що мають на меті спрямувати ситуацію в цивілізоване русло. Створено систему колективної безпеки, яка включає, зокрема, наявність миротворчих військових сил ООН. Основним принципом їхньої діяльності є повага та дотримання суверенітету держав світу, що, зокрема, проявляється у недопустимості втручання у внутрішні справи держав. Наприклад, відповідно до п. 7 ст. 2 Статуту ООН, Організація не має права «на втручання у справи, що за суттю належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави» [8]. Однак слід зауважити, що деякі дії, хоча б і здійснювані в межах території держави, можуть кваліфікуватися наддержавними органами як такі, що не належать винятково до внутрішньої компетенції цього суб'єкта. Відтак, якщо, наприклад, Рада Безпеки ООН констатує, що певні дії загрожують міжнародному миру та безпеці, ООН отримає право на заходи, які не тлумачитимуться як утручання у внутрішні справи такої держави [9, с. 30]. Достатньою підставою для втручання у внутрішні справи відповідної країни з боку ООН, НАТО та інших міжнародних об'єднань є порушення цією країною прав людини щодо своїх громадян. Це пов'язано з тим, що починаючи з 90-х рр. ХХ ст. доктрина міжнародного права затвердила, що принцип поваги та захисту прав людини є пріоритетним щодо решти основоположних міжнародно-правових принципів, зокрема принципу невтручання у внутрішні справи, а в певних випадках - і до принципу неза- стосування сили [10, с. 37]. Однак для того, щоб міжнародні організації отримали законне право військового втручання, необхідні юридична кваліфікація ситуації та офіційне рішення відповідних світових організацій, як правило, ООН.

Одним із засобів стримування агресії певних держав, що зробили політику сили головним принципом своїх відносин із країнами світу, стало створення міждержавних і наддержавних воєнних союзів, найпотужнішим з яких є Північноатлантичний союз (НАТО). Інтегруючи військові потенціали країн Північної Америки, Західної та Центральної Європи, НАТО виступає гарантією безпеки, насамперед, невеликих за територією держав, які не мають достатнього людського і військового ресурсу для протистояння збройній агресії з боку великих територіально та за чисельністю населення держав. Входження нових країн до Північноатлантичного союзу відбувається за їхньою згодою, що відображає згоду їхнього населення, надає державі нові права (наприклад, користуватися новітньою системою протиракетної оборони у разі збройної агресії, зокрема, із застосуванням ядерної зброї) та накладає на неї певні обов'язки (наприклад, надати можливість для розташування на своїй території воєнних баз НАТО) [11]. У 2019 р. Україна конституційно закріпила курс на вступ до НАТО [12], триває курс нашої держави на подальшу інтеграцію з Європейським Союзом. У зв'язку з цим деякі науковці вказують, що у разі вступу країни до будь-якої міжнародної організації є ризики втрати нею свого державного суверенітету, оскільки для держави обмежуються можливості щодо подальшого самостійного ведення зовнішньої політики із захисту своїх національних інтересів; вступивши до НАТО, Україна втратить суверенність, тому що її військовий потенціал повністю залежатиме від НАТО та контролюватиметься Альянсом [13, с. 41, 42]. Але, на думку інших дослідників, побоювання часткового обмеження державного суверенітету для держави- члена цього союзу є невиправданим. По-перше, вступ до НАТО та ЄС є добровільним рішенням самої держави, а отже, проявом її суверенітету, реалізацією її права на укладання договорів з іншими суб'єктами міжнародного права [14, с. 43]. По-друге, кожна держава-учасник зберігає право вільного виходу з ЄС і НАТО. По-третє, міжнародні зобов'язання не є обмеженням державного суверенітету країни, а лише обмежують її правоздатність у здійсненні певних суверенних прав [15, с. 164]. Окрім того, держава, делегуючи частку своїх прав у сфері здійснення військового суверенітету, не втрачає власної компетенції за делегованими питаннями [14, с. 43]. Варто також мати на увазі, що членство в НАТО відповідає інтересам країн-учасників: переваги, які держава (особливо з нечисленною армією та невеликою територією і населенням) отримує від такого союзу, значно перевищують деякі обмеження, що виникають у процесі виконання нею своїх зобов'язань.

З огляду на перспективу входження України до Європейського Союзу варто зупинитись на питанні військового суверенітету держав-членів ЄС в умовах глобалізації. згідно з договором про створення Європейського Союзу, держави-члени надають у розпорядження Союзу цивільні та воєнні потенціали, щоб сприяти цілям, встановленим радою ЄС для реалізації спільної політики безпеки та оборони; держави-члени, які утворюють між собою багатонаціональні сили, також можуть надавати їх у розпорядження спільної політики безпеки й оборони (ст. 42, ч. 3) [16]. Тож під час побіжного вивчення питання про військовий суверенітет держав-членів ЄС може виникнути думка про його значне нівелювання, на чому й наголошують російські та деякі інші політики, що дотримуються антиєвропейських поглядів. Але за більш детального аналізу на лише практики, а й законодавства Європейського Союзу можна переконатися в хибності таких думок. Європейська зовнішня та безпекова політика, включно з її оборонним складником, демонструє можливості дотримання принципів державного суверенітету окремими країнами-членами [17]. Наприклад, Лісабонська угода містить так звану «клаузулу оборонної солідарності», тобто гарантує захист усім країнам- членам у разі воєнної загрози, стихійного лиха, техногенної катастрофи тощо [11]. Тож військовий суверенітет держави зберігається і в умовах створення не лише міждержавних, але й наддержавних об'єднань, властивих добі глобалізації.

Висновки

Військовий суверенітет - це безумовне забезпечення безпеки своїх громадян, суспільства, держави від внутрішнього ворога (тероризму, поширення наркоманії), а також надійний захист своєї держави від зовнішньої воєнної агресії. Для реалізації своїх суверенних прав державам необхідно мати збройні сили та право їхнього незалежного застосування. Однак світове співтовариство в особі міждержавних організацій намагається припинити ведення агресивних війн і стримувати застосування воєнної сили сучасними державами, створюючи низку міжнародно-правових норм, що мають на меті спрямувати ситуацію в цивілізоване русло. Створено систему колективної безпеки, яка включає, зокрема, наявність миротворчих військових сил ООН. Основним принципом їхньої діяльності є повага та дотримання суверенітету держав світу; водночас важливим принципом у цій сфері є пріоритетність прав людини, отже, міжнародні організації мають право втручання у внутрішні справи держав, якщо ті порушують права свого населення. Під час вступу до міжнародних і наддержавних об'єднань держави-члени зберігають свій державний суверенітет, оскільки вони добровільно передають частку своїх прав органам цих об'єднань, що саме по собі вже є проявом їхнього державного суверенітету, і мають право вільно виходити з таких союзів.

Тож державний суверенітет в умовах глобалізації зазнав певних трансформацій, пов'язаних із уточненням і доповненням його змісту, але продовжує зберігати свою юридичну та фактичну сутність.

Список використаних джерел

Боден Ж. Шесть книг о государстве. Антология мировой политической мысли : в 5 т Т 2. Москва : Мысль, 1999. С. 680-701.

Кокошин А.А. Реальный суверенитет в современной мирополитической системе : монография. 3-е изд., расшир. и доп. Москва : Изд-во «Европа», 200б. 219 с.

Указ Президента Российской Федерации от 31 декабря 2015 г № 683 «О Стратегии национальной безопасности Российской Федерации». URL: http://base.garant.ru/71296054/ (дата звернення: 18.11.2019).

Бредихин А.Л. Суверенитет как политико-правовой феномен: монография. Москва : Научно-издательский центр «ИНФРА-М», 2014. 128 с.

Джураєва О.О. Теоретико-правовий аспект суверенітету сучасної держави. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки». 2015. Вип. 2. Т 1. С. 25-28.

Конституция Японии от 3 мая 1947 г URL: http://worldconstitutions.ru/?p=37 (дата звернення: 18.11.2019).

Гринин Л.Е. Глобализация и национальный суверенитет. История и современность. 2005. № 1. С. 6-31.

Статут Організації Об'єднаних Націй (у редакції від 16.09.2005). URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/

show/995_010 (дата звернення: 18.11.2019).

Шпакович О.М. Співвідношення наднаціональності міжнародних організацій та суверенітету їхніх держав-членів. Віче. 2014. № 20. С. 28-32.

Беззубцев В.С. Соотношение государственного суверенитета и принципа уважения прав человека в контексте применения международно-правовых мер принуждения. Право. Журнал Высшей школы экономики. 2015. № 2. С. 37-49.

Strategic Concept for the Defense and Security of the Members of the North Atlantic Treaty Organization. Adopted by Heads of State and Government in Lisbon. URL: https://ukraine-nato.mfa.gov.ua/mediafiles/files/strategic-concept-2010-eng.pdf (дата звернення: 18.11.2019).

Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору)» № 268-VIN від 7 лютого 2019 р. URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T192680.html (дата звернення: 18.11.2019).

Чукаєва В.О., Димнич Д.І. Нова доктрина розвитку державності України: вступ до НАТО. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2019. № 2. С. 41-43.

Вайцеховська О.Р Особливості реалізації принципу суверенної рівності держав в сучасному міжнародному фінансовому праві. Актуальні проблеми держави і права. Вип. 82. Одеса, 2019. С. 40-46.

Битяк Ю.П., Яковюк І.В., Серьогіна С.Г Державний суверенітет в умовах європейської інтеграції : монографія. Київ : Ред. журн. «Право України», 2012. 336 с.

Договор о Европейском Союзе от 7 февраля 1992 г (в редакции от 13 декабря 2007 г.). URL: http://zakon0.rada.gov. ua/laws/show/994_029 (дата звернення: 18.11.2019).

Яворська Г.М. Проблема обмеження державного суверенітету в умовах інтеграції України до ЄС. Аналітична записка. Офіційний сайт Національного інституту стратегічних досліджень. URL: http://www.niss.gov.ua/articles/376/ (дата звернення: 18.11.2019).

Размещено на Allbest.ru