Приватизація земель: від корупційного механізму до засобу забезпечення соціальної справедливості

Размещено на http://allbest.ru

¹Київський національний університет імені Тараса Шевченка

²Національного університету біоресурсів і природокористування України

УДК 347.235;322.2

Приватизація земель: від корупційного механізму до засобу забезпечення соціальної справедливості

¹Анатолій Мірошниченко, завідувач кафедри

земельного та аграрного права,

доктор юридичних наук, професор

²Андрій Мартин, завідувач кафедри

землевпорядного проектування,

кандидат економічних наук

Артем Ріпенко, начальник відділу правової

експертизи юридичного департаменту

Одеської міської ради, кандидат юридичних наук

Вступ

Постановка проблеми. Терміном «приватизація» прийнято позначати передачу майна з власності держави та територіальних громад у приватну власність. Як безоплатну, так і оплатну приватизацію можна назвати «приватизацією» у широкому розумінні.

Історично запровадження в Україні безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, яке слід пов'язувати із прийняттям законів України від 30.01.1992 № 2073-XII «Про форми власності на землю» та від 13.03.1992 № 2196-XII «Про внесення змін і доповнень до Земельного кодексу Української РСР», на початку земельної реформи мало стати способом радикального «пришвидшення» становлення ринкових земельних відносин та швидкого формування нового класу приватних землевласників (перш за все, у сільській місцевості), які, за сподіванням тогочасного політикуму, господарюючи на власній землі, мали забезпечувати продовольчу безпеку молодої держави в умовах фактичного колапсу радянської «колгоспної» системи організації сільськогосподарського виробництва.

Переважна частина рішень органів місцевого самоврядування щодо передачі раніше наданих у користування земельних ділянок у власність громадян була прийнята протягом 1993-1996 років на виконання Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок». В цілому, «декретними» є 97,6 % земельних ділянок з числа тих, які безоплатно передані у власність громадян за часи незалежності України.

Але попри порівняно швидке утвердження у 1990-х роках ринкових економічних відносин, інститут безоплатної приватизації земель був не лише збережений, але й розвинений Земельним кодексом України від 25.10.2001 № 2768-III (далі - ЗКУ). Нині, кажучи про приватизацію земельних ділянок громадянами, частіше за все мова йде про «безоплатну приватизацію», яка може здійснюватись у декількох формах:

- передача ділянок, що перебувають у користуванні громадян (ч.ч. 1, 2 ст. 118 ЗКУ);

- безоплатне отримання земельних ділянок державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації (ч.ч. 6 - 9 ст. 118, ст. 121 ЗКУ);

- приватизація земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій (ст. 25 ЗКУ, ч.ч. 3 - 5 ст. 118 ЗКУ);

- приватизація земельних ділянок членами фермерських господарств (ст. 32 ЗКУ, ч.ч. 1, 2, 6 - 9 ст. 118 ЗКУ).

Із певними застереженнями до випадків безоплатної приватизації можна віднести безоплатну передачу земельних ділянок громадян юридичним особам, а саме:

- земель загального користування садівничого товариства - у власність цього товариства (ст. 35 ЗКУ);

- земельних ділянок для житлового і гаражного будівництва - житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам (ст. 41 ЗКУ);

- земельних ділянок зайнятих багатоквартирними будинками - об'єднанням співвласників (ст. 42 ЗКУ).

При цьому, за час земельної реформи кількість «новостворених» земельних ділянок, які формувалися за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок, склала лише близько 442,3 тис. (або 2,5 % від загальної кількості безоплатно приватизованих).

Останнім часом стає очевидним, що інститут безоплатної приватизації земель в умовах завершення земельної реформи має зазнати істотних змін, адже в існуючих формах безоплатна приватизація не може тривати вічно. «Приватизаційна проблема» є міждисциплінарною, тому її дослідженням мають обійматись юристи, землевпорядники, економісти, фахівці у галузі державного управління.

Аналіз останніх наукових досліджень і публікацій. Питанням набуття прав на землю громадянами України присвячено праці таких вітчизняних дослідників як В.І. Андрейцев, В.А. Кобилянський, Т.О. Коваленко, Т.Г. Ковальчук, П.Ф. Кулинич, В.І. Курило, Р.І. Марусенко, Л.Я. Новаковський, В.В. Носік, В.І. Семчик, А.М. Третяк, М.С. Федорченко, М.В. Шульга, А.Д. Юрченко та інших. В той же час, сучасна соціально-економічна проблематика інституту безоплатної приватизації земель, включно з обґрунтуванням альтернативних правових моделей забезпечення громадян України земельними ресурсами на ринкових засадах, залишається порівняно малодослідженою.

Метою даної статті є критичний аналіз сучасного механізму безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами та обґрунтування нових організаційно-правових підходів до завершення цього процесу із мінімальними витратами суспільних ресурсів.

Виклад основного матеріалу

За станом на 1 липня 2012 року 13 460 403 громадян України вже виявили своє бажання безоплатно приватизувати 18 074 978 земельних ділянок різного цільового призначення на загальній площі 4321,8 тис. га (тобто 7,16 % земельного фонду країни). При цьому ще 1 292 190 громадян, які мають у користуванні земельні ділянки загальною площею 1008,5 тис. га (тобто 8,75 % від тих, що мають право на приватизацію згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 118 ЗКУ), дотепер не подали клопотання щодо їх приватизації до відповідних розпорядників земель державної власності.

Варто відзначити, що площі земельних ділянок, які були фактично безоплатно приватизовані громадянами, істотно відрізняються у регіональному розрізі (див. табл. 1). Найбільші площі (понад 0,5 га) у порядку безоплатної приватизації отримали жителі Закарпатської, Івано-Франківської та Тернопільської областей, в той час як у Миколаївській та Донецькій областях, містах Києві та Севастополі громадяни у середньому отримували менше 0,2 га.

У середньому за час земельної реформи громадяни України, які скористались своїм правом на безоплатну приватизацію земельної ділянки, одержували 0,36 га, з яких: 0,17 га призначалось для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; 0,38 га - для ведення особистого селянського господарства; 761 кв. м - для ведення садівництва; 952 кв. м - для індивідуального дачного будівництва; 60 кв. м - для будівництва індивідуальних гаражів.

Таблиця 1 - Хід безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами в Україні за станом на 01.07.2012 р.

Попри те, що безоплатна приватизація земельних ділянок формально є благом, яким мають право скористатися усі громадяни України, фактично можливість реалізувати це право наразі мають лише 14752,5 тис. громадян (або 32,4 % населення України).

Надзвичайно нерівномірною за цим показником є стратифікація регіонів України (див. табл. 2).

Таблиця 2 - Питома вага громадян, що змогли реалізувати право на приватизацію земельної ділянки

Так, у Київській, Сумській та Вінницькій областях кількість громадян, які отримали можливість приватизувати земельні ділянки, складає близько половини населення цих регіонів, тоді як у Запорізькій, Харківській областях та Севастополі це право одержали менше чверті місцевого населення. Найнижчий рівень спроможності реалізувати право на приватизацію ділянки у найбільшому місті України - Києві, де ним змогли скористатися лише 2,7 % жителів.

Таким чином, реальний перерозподіл земель у процесі безоплатної приватизації не став рівним, адже за час земельної реформи в Україні лише близько третини громадян отримали можливість скористатись відповідним правом, при чому площа приватизованих земельних ділянок виявилася істотно нижчої за норми, що визначені статтею 121 ЗКУ.

Безперспективність існуючої моделі безоплатної приватизації земель можна проілюструвати на основі гіпотетичного припущення. Уявімо собі, що кожен громадянин України, із числа тих, що не скористалися своїм правом на безоплатну приватизацію земельної ділянки (тобто близько 30,8 млн. чоловік), все ж таки спробує реалізувати відповідну можливість принаймні в межах площі, яку вже у середньому одержували громадяни (0,36 га на особу). Як бачимо, навіть за таких «консервативних» оцінок, знадобиться близько 11,1 млн. га державних та комунальних земель, які повинні підлягати перерозподілу.

При цьому у 2011 році в Україні обліковувалося лише 6788,3 тис. га земель державної власності (в т.ч. 3811,4 тис. га сільськогосподарських угідь), які, теоретично, можуть підлягати перерозподілу, з них: 5157,4 тис. га земель запасу; 945,7 тис. га земель резервного фонду; 685,2 тис. га земель, не наданих у власність або постійне користування в межах населених пунктів. Таким чином, вже зараз умовно вільних державних земель в Україні вистачить для того, щоб задовольнити лише 61 % від вкрай консервативно оціненої потенційної потреби у земельних ділянках.

Якщо ж взяти до уваги, що в Україні кожен рік народжується близько 500 тис. нових громадян, які, очевидно, також претендуватимуть на безоплатні земельні ділянки в обсязі, не меншому, ніж одержали їх батьки, то розпорядникам земель державної та комунальної власності доведеться щорічно «відшукувати» додаткових 180,7 тис. га вільних наділів.

У випадку ж, якщо усі «безземельні» громадяни України дружно виявлять принциповість і вже зараз захочуть у повній мірі реалізувати своє гарантоване законом право на безоплатну приватизацію земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства максимально можливого розміру - 2,0 га, то в цьому разі для задоволення усіх бажаючих не вистачить усієї території нашої держави.

Зрозуміло, що за таких умов право кожного на безоплатне отримання ділянки у власність є профанацією, декларативним закликом. Особливо дивно, що дана можливість необмежена жодними строками. Це вочевидь нелогічно. Адже, якщо в Україні народжуватимуться нові громадяни (а територія, звичайно, залишатиметься такою самою), задовольнити приватизаційні «права» жодним чином не вдасться навіть гіпотетично (а кожному праву мають протистояти чиїсь обов'язки; право має бути реальною можливістю, а обов'язки підлягати реальному виконанню).

Таким чином, зважаючи на вищенаведене, можна констатувати, що діючий в Україні інститут безоплатної приватизації земель державної та комунальної власності є надзвичайно недосконалим - на практиці він не забезпечує для громадян рівних можливостей для реалізації «гарантованих» законом прав, а також стає причиною нерівного перерозподілу земельних ресурсів як у регіональному, так і людському вимірах.

Земельні відносини чимдалі будуть доводитись до абсурду, адже при гарантованому законом праві на безоплатну приватизацію ділянки, громадяни фактично будуть позбавлені можливості взяти участь у перерозподілі фізично обмежених державних земель, які рано чи пізно будуть вичерпані. Серед обставин, що обумовлюють актуальність поступової відмови від безоплатної приватизації земель або її трансформації у інші форми державної соціальної підтримки населення потрібно виділити і такі чинники:

1. Очевидною також є соціальна несправедливість встановлених норм безоплатної приватизації. Наприклад, кожен громадянин теоретично може безоплатно отримати присадибну земельну ділянку розміром 0,1 га у місті, 0,15 га у селищі або 0,25 в селі (ст. 121 ЗКУ). Поза сумнівом, найбільш привабливими є земельні ділянки, розташовані у Києві, проте очевидно, що всі 45,6 млн. громадян України отримати їх у цьому місті не зможуть. Таким чином, дехто отримає земельну ділянку в столиці, а дехто - у місті обласного значення, селі або селищі. Вартість отриманих земельних ділянок відрізнятиметься у сотні разів, проте формально всі громадяни використали одне й те саме право на приватизацію земельної ділянки.

2. Давно є визнаним та відомим, що безоплатна за законом приватизація земельних ділянок фактично давно є платною, причому плата може вноситися у різних формах. І ще добре, якщо це «добровільні» внески на проведення газу до села; насправді ж, у багатьох випадках - це хабарі різним посадовим особам, або, ще гірше, прийняття різних «потрібних» судових або адміністративних рішень.

Для «безоплатного» отримання у власність земельної ділянки громадянин, крім того, має понести витрати на виготовлення документації із землеустрою та оплатити адміністративні послуги, що надаються органами земельних ресурсів.

3. Загалом безоплатна приватизація земельних ділянок начебто спеціально призначена для того, щоб стимулювати корупцію, посилювати соціальну нерівність та «в ручному режимі» розподіляти основне національне багатство - землі. По-суті, земля залишилися одним із небагатьох державних активів, які цілком законно можуть бути «подаровані» окремо взятому громадянину більшістю депутатів органу місцевого самоврядування, або, навіть, одноособово головою районної державної адміністрації. При цьому, процедура приватизації земельних ділянок, передбачена ст. 118 ЗКУ, складається із багатьох стадій, а її успішне завершення залежить від багатьох дозвільних органів.

Через таку побудову вона є тривалою, хоча тривалість та складність процедури часто не забезпечує законності та обґрунтованості прийнятого рішення, про що свідчать широковідомі факти про розбазарювання земель Південного берега Криму, природоохоронних територій в м. Києві та у Київській області тощо.

4. Приватизація може бути заблокована органами державної влади та місцевого самоврядування на будь-якому етапі, і заявник практично позбавлений ефективних засобів захисту свого права на приватизацію земельної ділянки, проголошеного законом. Через численність стадій процедури будь-яке оскарження дій чи бездіяльності лише призведе до подальшого затягування та ускладнення процедури. За таких умов неминуче виникає корупція - у того, хто бажає отримати ділянку, просто немає іншого вибору, ніж «вирішувати питання».

5. «Приватизаційним правом» в Україні нерідко відверто зловживають. Так, у великих містах ділянки приватизуються безоплатно у межах норм та за призначенням, визначеними у ст. 121 ЗКУ, а потім (знов-таки безоплатно) призначення вже приватних ділянок змінюється на т.з. «комерційне» (під станції техобслуговування, громадські будинки, офіси, торговельні центри та ін.). Вочевидь, держава втрачає від цього, а інститут безоплатної приватизації втрачає соціальну функцію і перетворюється у популярний «допоміжний» інструмент в процесі девеломпенту нерухомості.

6. Можливість отримувати землю від держави безоплатно (як приваблива альтернатива їх придбанню на ринку) стає причиною спотворення ціноутворення на вторинному ринку нерухомості, адже наявність умовно «безкоштовних» земельних ділянок стає призводить до обмеження дії об'єктивних економічних законів у відповідних сегментах ринку. Порушується еквівалентність товарного обміну та відбувається невиправдане економічними чинниками «коригування» цін на вторинному ринку. Окремої уваги заслуговує економічна складова процесу безоплатної приватизацію земельних ділянок. Інтерес становить, перш за все, те, ринкова вартість майна, яке держава безвідплатно передає своїм громадянам. Як показують попередні розрахунки (табл. 3), середня загальна вартість земельних ділянок, які безоплатно передавалися у власність громадян України може бути оцінена у 45,1 тис. грн. на одну особу (тобто близько 41 мінімальної заробітної плати за станом на серпень 2012 року).

Таблиця 3 - Вартісна оцінка земель, що безоплатно приватизуються громадянами України

Звичайно, зберігається необхідність передати у власність земельні ділянки, що зайняті будинками, будівлями, спорудами приватної власності. На нашу думку, треба всіма можливими способами сприяти зосередженню ділянок та розміщених на них будівлях «у руках» одного власника. Ситуація, коли ділянка належить на праві власності одній особі, а будівля чи будинок іншій (на такому ж праві!) є ненормальною [3]; вона виникла історично, і на те були причини, але як перспективний курс не є прийнятною.

Здається, вирішити проблему можна «на рівні закону», відзначивши, що право власності на земельні ділянки у таких випадках належить власникам будинків (садибних будинків, садових будинків) у розмірі, необхідному для їх (нормальної) експлуатації (для цього є будівельні та інші норми). Це сприятиме уніфікації правового режиму будинку і ділянки, що наближатиметься до концепту «єдиного об'єкта нерухомості». Гіпотетично, держава може самотужки забезпечити уточнення меж таких об'єктів прав (за допомогою тієї ж інвентаризації, межування тощо) вже зараз, але це навряд чи відбудеться (за браком коштів, за бюрократичних обставин тощо). Можливо таке уточнення залишити «новоутвореним власникам», які розроблятимуть відповідну документацію із землеустрою (на наш погляд, достатньо навіть технічної документації із землеустрою, адже проектувати тут нема чого), а у випадку спорів щодо меж і конфігурації ділянок тощо (це будуть насамперед спори із сусідами) їх мають вирішувати суди.

Стосовно «права» на отримання безоплатно земельної ділянки у приватну власність із комунальних та державних земель, не наданих у користування (ст.ст. 116, 118, 121 та ін. ЗКУ), то тут, на наш погляд, можна казати про «право» лише дуже умовно.

Варто відзначити, що «право як таке» слід відрізняти від «права на словах». Феноменологічно права немає навіть там, де є визнання, але немає можливості.

ЗКУ проголосив право кожного (!) громадянина України на приватизацію декількох земельних ділянок різного призначення та ще й «можливість» (по суті - не забезпечену) використання різних видів приватизації, про які йшлося вище. При цьому це не ставиться у залежність місця проживання громадянина та місця розташування самої ділянки (вигадані всупереч закону у деяких населених пунктах «приватизаційні черги» зайвий раз підтверджують неспроможність ідеї безоплатного отримання кожним громадянином декількох чи навіть однієї ділянки).

Тут треба нагадати, що першопочатково граничний строк приватизації (щодо наданих в користування ділянок) передбачався, і це було логічно. Так, згідно з діючою дотепер постановою ВРУ «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» Верховній Раді Республіки Крим, обласним, Київській і Севастопольській міським Радам було доручено визначити конкретні строки закінчення передачі у приватну власність громадянам земельних ділянок, якими вони користувалися за станом на 15 квітня 1992 року. Декрет КМУ «Про приватизацію земельних ділянок» був також строковим, і передбачав передачу ділянок у власність громадян протягом 1993 року (фактично ділянки передавались згідно з цим актом і надали, аж до 2002р. - до набрання чинності ЗКУ). Але потім у ЗКУ про жодні строки завершення приватизації не йшлося. На перший погляд, встановити їх зараз вже нібито неможна, як не можна (з точки зору закону) і скасувати безоплатну приватизацію загалом.

Спробуємо більш детально розібратися із даним питанням. Правом (феноменологічно) є визнана можливість, але можливість не абстрактна, а реальна. Як показано вище, «право на безоплатне отримання земельних ділянок із земель державної та комунальної власності» та деякі інші різновиди «права безоплатної приватизації землі» реальною можливістю не є, така «можливість» майже нічим не забезпечена, а обов'язки по її задоволенню не можна виконати у повному обсязі.

Усі люди та, зокрема, всі громадяни України не можуть мати рівних реальних можливостей, у тому числі можливостей щодо отримання безоплатно у власність «однакового набору» земельних ділянок. Якщо таке і було б можливим, це, видається, непотрібно самому суспільству: навіщо віддавати безкоштовно землю тому, хто її знищуватиме, не оброблятиме, адже не вміє, не хоче і не має для цього жодної можливості; бере її лише тому, що безкоштовно та потім можна продати і збагатитись? Можна прогнозовано очікувати, що серед мільйонів людей знайдуться ті, хто не вміє і не хоче обробляти (забудовувати, благоустроювати) землю.

Можливості людей є нерівними вже в силу природної нерівності здібностей, а вирівнювання соціальних можливостей, якщо прямувати цих шляхом до кінця, тягне, як свідчить досвід комунізму, свавілля і насилля. Зрозуміло, що із обговорюваним нами «правом» на приватизацію не все так сумно, але ж і справжнім правом, на нашу думку, воно не є. Чи то закріплене законодавчо право кожного без винятку на дохід у 1000 доларів на місяць, чи то право кожного на повноцінне самостійне житло, що задовольняє всім нормам і вимогам, чи то на землю, поза питанням проголошення і реалізації таких прав завжди стоїть питання про сукупні можливості суспільства (так само, як про можливості їх перерозподілу без шкоди для них). В нього не може бути універсального вирішення. У обговорюваному нами конкретному випадку вирішення є - це відмова від безоплатної приватизації (окрім випадків визнання законом власниками ділянок тих осіб, кому вже належать присадибні, садові та дачні будинки, без внесення плати).

Що ж являє собою насправді «право на безоплатне отримання земельних ділянок» крізь призму конституційних положень про неприпустимість звуження прав? Спробуємо розібратись.

Слід відразу відкинути ідею про те, що це якесь «природне право людини», яке не встановила Конституція України (далі - КУ), а лише визнала його об'єктивне фактичне існування (вважається, що такі права існують і без їх визнання, але іноді вони ще й додатково визнаються законодавством). Вона не має під собою ані історичних, ані економічних чи інших підстав.

Конституція проголошує і гарантує саме право (власності) на землю (ст. 14). Вочевидь, сюди може входити і право на набуття у власність окремих земельних ділянок за встановленою законом процедурою від держави та територіальних громад, тобто «приватизація», але за визначеними законами процедурами (як оплатно, так і безоплатно). Конституція встановлює правило, за яким право власності на землю (суб'єктивне право) набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Отже, обрання конкретного «способу» здійснення конституційного «права (власності) на землю» - це справа визначення «формату» реалізації даного права у певному нормативно-правовому акті. Межі (обмеження) прав людини та обмежування здійснення прав людини -- це явища (і відповідно поняття) не тотожні. Визначення такого «формату» - справа законів та підзаконних актів. Ми знаємо, що перш за все підзаконні акти перетворили реалізацію громадянами права на землю шляхом безоплатної приватизації ділянок на справжнє знущання над ними. Що може бути простіше, аніж отримати ділянку, якщо розмірковувати, лише прочитавши ч.ч. 1, 2 ст. 118 ЗКУ? Здається, нічого. Надав якісь «технічні матеріали», через місяць отримав рішення. Але у житті все далеко не так: підзаконні акти врегулювали питання заповнення реєстраційних карток, отримання кадастрового номеру, розроблення документації із землеустрою, отримання та заповнення бланку державного акту, реєстрації у поземельній книзі тощо. Без цього права власності на земельну ділянку не отримати.

Отже, закон і підзаконні акти визначили, якими способами може бути реалізоване «право (власності) на землю» громадян, проголошене КУ. Якщо ж один із названих законом способів реалізації права починає шкодити самому суспільству, є неадекватним до економічних реалій, то чому б від нього не відмовитись?

Положення ст. 22 КУ принципово забороняє законодавцю погіршувати становище людини у суспільстві шляхом обмеження тих прав і свобод, які вже закріплено у законах України. Але, по-перше, «право» отримати якісь невизначені ділянки безоплатно не є справжнім правом (забезпеченою реальною можливістю ), навіть у якості способу реалізації «права (власності) на землю» , проголошеного і гарантованого КУ. Цьому є простий приклад: після проходження всіх «кругів пекла» і внесення документації на безоплатне отримання ділянки у власність на сесію відповідної ради, депутати не голосують (а вони за законом мають таку можливість) за даний проект (чи навіть приймають невмотивоване рішення про відмову у безоплатній передачі). У той самий час, на рівні вищих судових інстанцій закореніла думка про те, що ніхто (навіть суд) не може зобов'язати раду прийняти якесь конкретне рішення (а може примусити лише розглянути питання), а тим більш - зобов'язати депутатів голосувати за нього.

По-друге, становище людини у суспільстві жодним чином не погіршується, як відмічалось вище (пропонується лише зупинити «можливість» реалізації права на землю шляхом безоплатного отримання невизначеного набору заздалегідь невизначених земельних ділянок, віддавши землю безкоштовно там, де громадяни мають нерухомість.

Як відмічають автори коментарю до КУ, невичерпність прав і свобод не слід ототожнювати із необмеженими можливостями їх використання. Важливо відзначити, що неприпустимість обмеження прав і свобод цілком закономірно не означає абсолютизації цього принципу, їхнє використання повинно ґрунтуватися на дотриманні загальновизнаних і природних правил людського співіснування.

Цікаво, що, відповідно до Рішення Конституційного Суду України (далі - КСУ) від 26.12.2011 № 20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 КУ є найважливішою функцією держави.

Отже, на нашу думку, виключення із земельного законодавства вказівки на фактично фіктивну «можливість» всіх і кожного отримати будь-яку ділянку у власність безоплатно із земель державної чи комунальної власності не суперечитиме КУ.

Схожу позицію можна (хоч і не неявно) прослідкувати у окремих рішеннях КСУ. Так, наприклад, у рішенні по справі № 1-17/2005 від 22.09.2005 р. № 5-рп/2005 КСУ «побіжно» надав оцінку відповідності положенням ст. 22 КУ ст. 92 нового ЗКУ (щодо суб'єктів права постійного землекористування). У своєму рішенні КСУ відзначив: «Використання терміна «набувають», що означає «ставати власником чого-небудь, здобувати що-небудь», після набрання чинності статтею 92 Кодексу, свідчить, що ця норма не обмежує і не скасовує діюче право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках за станом на 1 січня 2002 року до його переоформлення. Тому підстав визнавати статтю 92 Кодексу неконституційною немає».

Дійсно, набуте право (суб'єктивне право постійного землекористування) ніхто в силу приписів ст. 92 ЗКУ не відібрав та не звузив. Але ж само по собі «право» (можливість) на отримання такого титулу (отримання ділянки у постійне користування) було фактично скасоване для певних суб'єктів, зокрема, громадян України. Слід відзначити, що така можливість передбачалась Земельним кодексом України 1990 р. (в редакції 1992 р.) поряд із можливістю отримання громадянами земельних ділянок у власність. Але діючий ЗКУ таку можливість виключив, в чому КСУ не побачив нічого поганого.

Оцінюючи перспективи запровадження «монетизації» права на безоплатну приватизацію земельної ділянки, можна розглянути варіант, при якому можливість безоплатного отримання ділянок від держави «в натурі» буде скасована, а громадянам України, що за власні кошти придбали не більше однієї земельної ділянки кожного цільового призначення, на які нині поширюються норми безоплатної приватизації згідно ст. 121 ЗКУ, буде надана можливість включати відповідні витрати до податкової знижки при сплаті податку на доходи фізичних осіб у розмірі до двох мінімальних заробітних плат щорічно на строк до 20 років, при чому загальна сума податкової знижки в результаті не повинна перевищувати загальної вартості придбаних земельних ділянок. Іншою альтернативою монетизації права на «безоплатну» приватизацію земельних ділянок може стати зменшення зобов'язань громадянина як покупця земель державної чи комунальної власності.

Автори свідомі з приводу того, що значна частина громадян України, які, здавалося б, ще зовсім недавно були свідками масового перерозподілу земель, попри очевидні проблеми із можливістю реалізувати відповідні «права», продовжують вперто зберігати примарну надію на безоплатне одержання «коли-небудь» власного клаптика землі від держави. А тому реалізація будь-яких змін, пов'язаних зі зміною або модифікацією підходів щодо безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, які будуть спрямовані на досягнення реальної, а не декларативної рівності у правах на землю, потребуватиме від політикуму непохитної волі та відчуття відповідальності, перш за все, перед новими поколіннями громадян нашої держави. приватизація безоплатний земельний ділянка

Висновки

У існуючому вигляді право на безоплатну приватизацію не є суб'єктивним правом громадянина України у дійсному розумінні цього терміну, оскільки не забезпечене ні правовими механізмами примусової реалізації, ні навіть достатньою кількістю земель, що можуть бути перерозподілені між бажаючими (за винятком ситуації із приватизацією земель, вже наданих у користування). Натомість, положення про безоплатну приватизацію стали широко використовуватися для тіньового перерозподілу цінних державних та комунальних земель.

Існує доцільність відмови від механізму безоплатної приватизації у існуючому вигляді. Вже надані в користування присадибні, садові та дачні ділянки доцільно передати у власність користувачів «автоматично» (в силу вимог закону), що лише приведе «формальний» стан речей у відповідність до фактичного. В інших випадках право на «безоплатну» приватизацію земельних ділянок має бути монетизоване.

Список літератури

1. Рєпін К. Вторинний ринок земель несільськогосподарського призначення: цінові пропозиції і реальний продаж / К. Рєпін // Землевпорядний вісник, 2012. - № 7. - С. 6-9.

2. Скільки коштує українська земля? Очікувана вартість земель сільськогосподарського призначення після зняття мораторію / О. Нів'євський, С. Кандул // Консультативна робота AgPP No.32, Німецько-Український Аграрний Діалог, Інститут економічних досліджень та політичних консультацій, березень 2011. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ier.com.ua/files/publications/Policy_papers/Agriculture_ dialogue/2011/PP_32_Farmland_prices_after_moratorium_Final_UKR2.pdf

3. Мірошниченко А. Будівлі на чужій землі. Теоретичні перспективи, деякі практичні поради [Текст] / А. Мірошниченко, А. Ріпенко // Землевпорядний вісник. - 2012. - № 2. - С. 34-39.

Размещено на Allbest.ru