Як створити ділянку суші в Україні? Правові перешкоди та способи їх подолання

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 341.221.2

Як створити ділянку суші в Україні? Правові перешкоди та способи їх подолання

Артем Ріпенко,

заступник начальника відділу правової експертизи юридичного департаменту Одеської міської ради

Андрій Мартин,

докторант Національного університету біоресурсів і природокористування України, кандидат економічних наук

Питання утворення на дні водойм нових площ суші, придатних для розміщення об'єктів будівництва та благоустрою, лишається практично не врегульованими у вітчизняному законодавстві та малодослідженими в земельно-правовій та землевпорядній науці. Збереження та раціональне використання водних ресурсів та прибережних територій, безперечно, належить до провідних завдань управління територіальним розвитком. В той же час, пошук та підготовка нових територій на водних об'єктах для їх господарського освоєння людиною нерідко є одним з найбільш раціональних, що дозволяє стримувати «напади» забудовників на продуктивні сільськогосподарські угіддя, а також ділянки особливо охоронюваних територій.

Слід мати на увазі, що створення нових ділянок суші далеко не завжди відзначається негативними екологічними наслідками. Подібні проектні рішення, безперечно, повинні супроводжуватися надзвичайно ретельною оцінкою їх впливу на навколишнє природнє середовище та реалізацією комплексу заходів щодо захисту та охорони водних об'єктів, але без створення нових суходільних ділянок нерідко досить складно успішно вирішити проблеми берегоукріплення, створення містобудівної, оздоровчої та рекреаційної інфраструктури. Високою соціально-економічною ефективністю може відзначатися створення нових територій для потреб гідроенергетики, річкового і морського транспорту, рибного господарства, сфери рекреації та туризму, потреб національної оборони тощо.

Зазначена проблема вже протягом декількох останніх років є предметом підвищеної уваги з боку найвищих органів державної влади в Україні. Так, двома Указами Президента України (від 21.11.2005 № 1643/2005 та від 14.02.2008 № 121/2008), якими були введені в дію відповідні рішення з земельних питань Ради національної безпеки та оборони України, владним органам доручалось проаналізувати випадки «штучного утворення земельних ділянок» (намив, засипка, іншим чином штучне утворення земельних ділянок) без оформлення необхідної документації та внести законопроект щодо встановлення відповідальності за незаконне утворення таких ділянок . земельний правовий суша відповідальність

Спробу радикально вирішити це питання здійснила Верховна Рада України, прийнявши Закон України від 05.11.2009 № 1708-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відповідальності за правопорушення у сфері довкілля» [1], яким були внесені зміни до деяких статей Земельного кодексу України від 25.10.2001 № 2768-III (далі - ЗКУ) [2] та інших законодавчих актів, зокрема, в частині регламентації питань «штучного утворення» територій суші та зміни рельєфу земельних ділянок. Нажаль, на наш погляд, запропоновані механізми є принципово невдалими за нижченаведених обставин.

«Штучна земля»: проблеми термінології

Починати слід з того, що застосування у згаданому Законі від 05.11.2009 № 1708-VI поняття «штучно створена земельна ділянка» не можна вважати коректним. Вірогідно, вживання такого словосполучення бере свої витоки з текстів двох Указів Президента України та відповідних рішень РНБОУ, про які йшлося вище. Втім, з позицій земельного та екологічного права, земля є основним та найважливішим природним об'єктом, який, безперечно, має природне (а не штучне) походження.

Переважна більшість науковців єдині у думці з приводу того, що природні об'єкти є витвором природи, а не людини і суспільства, є кількісно і якісно обмеженими, а їх просторова маса, обсяг і розташування важко відтворювані або взагалі не можуть бути розширені шляхом виробничої діяльності. Не будучи продуктом суспільної праці чи людської діяльності, природні багатства не мають реальної (трудової) вартості і, в суворо економічному змісті, не можуть бути товаром. Важливо й те, що основні природні об'єкти є фізично нерухомими і непереміщуваними у просторі. Головним природним об'єктом в еколого-правовій і земельно-правовій науці визнається земля, яка входить до складу єдиної природної системи як її невід'ємна частина.

Будучи персоніфікованим об'єктом правовідносин, «земельна ділянка» - це частина «землі» з чітко визначеними межами. Тому, відповідно, вона не може бути утворена працею людини, оскільки не можна штучно утворити «землю» (створену природою) у жодному вимірі цієї багатоаспектної категорії. Не вбачається підстав казати й про «утворену штучно земельну ділянку» у розумінні останньої як частини простору, що розглядається у земельному та цивільному праві. Межі такого «простору» обумовлюються визначеним у законодавстві правовим режимом надр та інших природних ресурсів, а також цільовим призначенням кожної конкретної земельної ділянки, яке встановлюється в адміністративному порядку. В цьому контексті, можна казати, що будь-яка «земельна ділянка» (в юридичному та землевпорядному розумінні) «створюється штучно», оскільки вона, як така (об'єкт прав, об'єкт землеустрою тощо), є результатом інтелектуальної людської діяльності з проектування, перенесення на місцевість та закріплення межовими знаками частини «земної поверхні», однак, звичайно, у Законі від 05.11.2009 № 1708-VI малось на увазі інше.

Насправді, не будучи природним об'єктом (землею), штучно утворені на дні водних об'єктів природного походження поверхні чи площі (що створюються, наприклад, як гідротехнічні споруди), «фізично» здатні використовуватись як певний просторово-операційний базис для розміщення об'єктів містобудування та благоустрою, використання для рекреаційних, оздоровчих та інших потреб, а так являють собою певну «територію» із створеними як природою, так і діяльністю людей умовами та ресурсами. Землею (земельною ділянкою), при цьому, лишається ділянка дна водойми де утворюється штучна поверхня (змінюється рельєф, будується споруда тощо). Відтак, створені на дні водойми діяльністю людини об'єкти не можуть визнаватись «землями» чи «земельними ділянками», а тому застосування в законодавстві поняття «штучна земельна ділянка» («утворена штучно земельна ділянка») видається некоректним. За цих обставин, вважаємо можливим застосовувати дефініцію «штучна територія», розуміючи, що й вона є досить умовною [3].

В цьому контексті принциповим є те, що законодавець не розкрив поняття та змісту заходів (робіт), спрямованих на «штучне утворення земельної ділянки». Тобто, лишається незрозумілим які саме дії (будівельні, гідротехнічні чи якісь інші роботи зі зміни рельєфу поверхні, заходи з благоустрою тощо) будуть кваліфіковані як штучне утворення ділянки. Залишене поза увагою й те, що природним об'єктам властива періодична зміна їхніх «меж» навіть без участі в цьому процесі людини, що може, зокрема, призвести до збільшення площ територій суші біля водного об'єкту. Закон від 05.11.2009 № 1708-VI на ці запитання відповідей не надав.

Шляхи утворення «штучних територій» з точки зору останніх змін до законодавства

З позицій діючого законодавства, у випадку штучного утворення певних територій суші йдеться про два різновиди таких заходів. Перший з них полягає у зміні рельєфу та, відповідно, виду угідь земельної ділянки, первісно зайнятої водним об'єктом чи його частиною. Нажаль, у чинному законодавстві це питання практично не врегульоване і, очевидно, має вирішуватися у процесі здійснення землеустрою. Другий - у будівництві в установленому порядку на дні водойми гідротехнічної споруди і, у такий шлях, також зміні характеристик (фізичних та юридичних) земельної ділянки дна водного об'єкту. Слід наголосити, що в обох випадках потрібна попередня персоніфікація земельної ділянки дна водойми та її відведення певному землекористувачу. За цих обставин, важко уявити собі «земельні ділянки, створені штучно» (за термінологією Закону від 05.11.2009 № 1708-VI) в межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, оскільки такі земельні території являють собою ділянки суші (а не водного об'єкта), розташовані навколо водойм чи уздовж морів, а також береги річок (ст.ст. 83, 84 ЗКУ у редакції Закону від 05.11.2009 № 1708-VI).

Не витримує критики також запроваджений у згаданому Законі принцип «прирощення» штучно утворених територій до земель державної чи комунальної власності (ст.ст. 83, 84 ЗКУ), який, на нашу думку, не відповідає сучасним реаліям та існуючим потребам. Дуже важко уявити собі й юридичні механізми набуття права комунальної чи державної власності на такі об'єкти земельних відносин. Так, нова редакція ст. 83 ЗКУ передбачає, що земельні ділянки, штучно створені в межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об'єктів, або на земельних ділянках дна водних об'єктів належать до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність. Відповідно, територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі штучного створення земельної ділянки на території населеного пункту, у тому числі з порушенням установлених правил (ч. 4 ст. 83 ЗКУ). Схожий зміст, однак щодо земель державної власності (за межами населених пунктів), має ст. 84 ЗКУ. На нашу думку, формулювання тексту названих статей ЗКУ є не зовсім вірним. По-перше, як видно, вони стосуються всіх випадків, так званого, «створення штучних земельних ділянок»: як з порушенням «установлених правил», так і без такого порушення. Основна ж проблема полягає в тому, що на сьогодні такі «установлені правила» відсутні.

По-друге, як вже відзначалось, утворення на водних об'єктах «нових» територій суші можливе або шляхом зміни рельєфу земельної ділянки (за проектом землеустрою із застосуванням, наприклад, матеріалів природного походження) чи будівництва на ній певної споруди зі штучних матеріалів (на підставі відповідного проекту будівництва). У разі, якщо земельна ділянка не була відведена для таких потреб юридичній або фізичній особі то, цілком очевидно, йдеться не про набуття державою чи територіальною громадою права на «штучно створену земельну ділянку», а лише про необхідність повернення цим публічним власникам їх самовільно зайнятої земельної ділянки (ст. 211, 212 ЗКУ), із приведенням її у належний стан, чи про примусове припинення права користування земельною ділянкою, яка була надана (передана) певному суб'єкту в користування для інших потреб, однак, використовується ним із порушенням вимог законодавства. У випадку, коли на ділянці дна водойми самочинно будується споруда (об'єкт нерухомості), застосуванню підлягає ст. 376 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 № 435-IV [4], яка встановлює правові наслідки самочинного будівництва. Наприклад, держава або територіальна громада, як власник відповідних земель, може отримати таку будову у власність, однак, лише на підставі судового рішення та з відшкодуванням витрат особі, що спорудила об'єкт.

Якщо ж ділянка дна водойми, на якій здійснюються певні роботи зі зміни її фізичних характеристик, перебуває у приватній власності, то які ж тоді підстави відбирати її у власність держави чи територіальної громади, з урахуванням того, що ст. 140 ЗКУ не зазнала жодних змін? Видається, що єдиною такою підставою могла б бути конфіскація земельної ділянки за рішенням суду, що, однак, потребує окремого врегулювання. До того ж, конфісковані об'єкти переходить лише у державну власність. Слід нагадати, що кримінальна відповідальність за самовільне зайняття земельних ділянок та самовільне будівництво на них передбачена ст. 197-1 Кримінального кодексу України від 05.04.2001 № 2341-III [5].

Навіть, якщо б запропоновані у ст.ст. 83, 84 ЗКУ правові конструкції мали право на життя, все одно лишається невирішеними питання оформлення правовстановлюючих документів на «штучні території» державою чи територіальними громадами, їх подальшого використання та утримання органами місцевого самоврядування чи державної влади, що, напевно, вимагає й відповідних бюджетних призначень. Не варто забувати, що власність в Україні накладає й обов'язки - тягар її утримання. Крім того, не визначена реальна потреба територіальних громад та держави у таких територіях, особливо в контексті того, що згідно зі ст. 93 ЗКУ їх заборонено передавати в оренду. В цьому сенсі, мета набуття цих ділянок у «публічну власність» лишається взагалі незрозумілою.

Більш того, варто було б врахувати й те, що певні «нові об'єкти», в розумінні Законів України від 21.05.1997 № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» [6] та від 03.03.1998 № 147/98-ВР «Про передачу об'єктів державної та комунальної власності» [7], можуть, за загальним правилом, набуватись у комунальну власність виключно за згодою на те відповідної місцевої ради у формі її рішення. Тобто, якщо певній громаді об'єкт не потрібен, чи його перебування у комунальній власності є неефективним та витратним, навряд чи можливо якимось чином примусити таку громаду прийняти цей об'єкт у власність громади, оформити права на нього та утримувати його в подальшому.

Напевно, не спроможна розв'язати існуючі конфлікти й нова редакція ст.ст. 93, 94 ЗКУ, яка закидає у обов'язок власникам землі та землекористувачам за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу. На наш погляд, навряд чи варто вводити до законодавчих актів поняття «незаконна зміна рельєфу», за тих обставин, що законна процедура вчинення таких дій як раз і не встановлена.

Вважаємо, все ж таки, зміну рельєфу земельних ділянок та, відповідно, їх угідь можливою, проте, лише на підставі відповідних проектів землеустрою (в т.ч. робочих). Так, ст. 51 Закону України від 22.05.2003 № 858-IV «Про землеустрій» [8] визначає такий вид землевпорядної документації як проект землеустрою щодо створення нових та впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань. В той же час, слід визнати, що такі відносини в чинному земельному законодавстві належним чином не врегульовані, а досвід розроблення названих проектів для подібних цілей в нашій країні важко назвати багатим.

Будівництво споруди на дні водойми та відведення земельної ділянки для цих потреб

Утворення будь-яких «штучних територій», як шляхом зміни рельєфу земельної ділянки дна водного об'єкта, так і за допомогою розміщення на ньому певної споруди, пов'язується з необхідністю виконання певних (будівельних чи інших) робіт. Розглянемо випадок виконання будівельних робіт на дні водойми.

На підставі аналізу досить розрізнених актів чинного вітчизняного законодавства можливо зробити висновок, що для утворення «штучної території» (у вигляді певної гідротехнічної споруди) на водному об'єкті на даний час необхідно: оформити правовстановлюючі документи на земельну ділянку дна водойми для відповідних потреб; погодити проект виконання гідротехнічних (будівельних) робіт, а також місце та порядок їх проведення з державним органом охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології (ст. 86 Водного кодексу України від 06.06.1995 № 213/95-ВР [9]); отримати позитивний висновок державної екологічної експертизи по проекту, а також погодження органів Державного комітету рибного господарства України в частині додержання рибоохоронних заходів та інші погодження, передбачені законодавством; отримати дозвіл на проведення будівельних, днопоглиблювальних чи інших робіт на землях водного фонду згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 12.07.2005 р. № 557 «Про затвердження Порядку видачі дозволів на проведення робіт на землях водного фонду» [10]; отримати в установленому порядку умови і обмеження забудови чи розробити, погодити та затвердити містобудівне обґрунтування (залежно від розташування земельної ділянки, наявності місцевих правил забудови тощо); одержати дозвіл на виконання будівельних робіт в Держархбудінспекції України відповідно до ст. 29 Закону України від 20.04.2000 № 1699-III «Про планування і забудову територій» [11].

Проблемою тут може виявитись розроблення містобудівної планувальної документації, необхідної для будівництва об'єкта на дні водойми. Так, якщо такі території знаходяться за межами населених пунктів, Закон України від 20.04.2000 № 1699-III «Про планування і забудову територій» не визначає які саме ради (районні чи обласні) визначають режим їх забудови (ст. 19). Згаданий Закон передбачає розроблення у таких випадках містобудівних обґрунтувань (ст.ст. 23, 24). Однак, такий особливий вид містобудівної документації є, по суті, «вторинним» по відношенню до іншої містобудівної документації - схем планування, генеральних планів та ін. Тому, по причині відсутності необхідних будівельних норм та досвіду планування і будівництва «штучних територій» в Україні, можуть виникнути значні складнощі на етапі розроблення, обговорення та затвердження таких обґрунтувань. Наприклад, створення штучних островів передбачалось у проектах генеральних планів лише двох населених пунктів України: Одеси та Ялти. Більш того, сама по собі процедура розроблення, громадського обговорення та затвердження містобудівних обґрунтувань розміщення об'єктів за межами населених пунктів в цьому Законі описана неоднозначно.

Наступним етапом є безпосереднє будівництво споруди (виконання будівельних робіт). Як наслідок, відбувається зміна угідь земельної ділянки, що має бути відображене у земельно-кадастровій документації на підставі відповідної документації із землеустрою. Після того як така «штучна територія» створена, слід звернутись до органу державної влади чи місцевого самоврядування для віднесення ним такої ділянки до іншої категорії земель та встановлення їй необхідного цільового призначення.

Мабуть найбільша проблема на цьому нелегкому шляху - оформлення документів на земельну ділянку дна водойми. Справа в тому, що ЗКУ є не завжди послідовним у визначенні категорії земель зі складу яких може бути відведена земельна ділянка, на якій плануються роботи зі зміну рельєфу або будівництва споруди. Зокрема, це можуть бути землі водного чи природно-заповідного фондів, рекреаційного або лісогосподарського призначення, землі транспорту тощо. Оскільки пріоритетність конфліктуючих категорій за ступенем їх суспільної важливості та «жорсткості охоронних вимог» у ЗКУ відсутня, визначення належності ділянки дна водного об'єкту до певної категорії земель є не завжди однозначним.

Проблема відведення ділянок дна морів

Чи не найперспективнішими для потенційного містобудівного освоєння є території, зайняті територіальним морем України, на що авторами зверталась увага у попередній публікації [12]. Однак, саме з утворенням ділянок суші у цих місцях пов'язана найбільша кількість проблем. Йдеться про те, що:

1. Не завжди існує можливість однозначно визначити правовий режим земель, зайнятих частиною територіального моря. По-перше, саме по собі море в силу своєї природи не має «незмінних меж», тобто площа й конфігурація земель, зайнятих цим водним об'єктом, не є константами. По-друге, у певних випадках, ділянка дна моря може належати, наприклад, до земель морського транспорту (ділянка акваторії порту, зайнята портовими спорудами тощо). Третє - це формальні ознаки: землі, зайняті морями площею близько 4 млн. га ніколи як такі не відносились до земель певної категорії за рішеннями органів влади (ст. 20 ЗКУ) та, відповідно, не обліковуються у державному земельному кадастрі.

2. Чинне законодавство не визначає до меж яких саме адміністративно-територіальних одиниць належать ділянки територіального моря України та однозначно не встановлює орган влади, повноважний розпоряджатись землями територіального моря, на що звертають увагу окремі дослідники, та що значно ускладнює видання будь-яким органом державної виконавчої влади (Урядом України, обласними чи районними державними адміністраціями) законних актів щодо надання (передачі) цих земель.

3. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07.10.2009 № 1395-р [13], з метою недопущення фактів порушення інтересів держави і суспільства під час відчуження та зміни цільового призначення земельних ділянок водного фонду в акваторіях морських торговельних портів, Держкомзему, Мінприроди, МОЗ, Мінрегіонбуду та Держводгоспу до законодавчого врегулювання питань запобігання зловживанням у цій сфері було доручено зупинити прийняття рішень про надання суб'єктам господарювання, крім водогосподарських підприємств і організацій та морських портів, згоди на погодження матеріалів вибору місця розташування ділянок та погодження таким суб'єктам проектів землеустрою щодо відведення ділянок, зокрема із зміною цільового призначення.

Цим актом Уряд України також доручив вищевказаним органам відкликати раніше надані згоди на вилучення ділянок, їх передачу у власність та оренду, зокрема із зміною цільового призначення, у разі, коли місцевими органами виконавчої влади чи органами місцевого самоврядування не прийнято відповідні рішення або за результатами перевірки встановлено, що такі рішення прийняті з порушенням вимог законодавства.

Не маємо сумніву, що на практиці дане розпорядження призупинить спроби відводити ділянки водного фонду, у тому числі для потреб утворення придатних для забудови ділянок суші. Тим не менш, виникає обґрунтоване запитання: чи охоплює даний акт (ненормативного характеру) виключно організаційно-розпорядчі та інші поточні питання (ст. 53 Закону України від 16.05.2008 № 279-VI «Про Кабінет Міністрів України» [14])? Ймовірно, ні. Фактично, розпорядження встановлює нові норми права та перетинає площину відносин, що належать до виключної сфері регулювання законодавчих актів. Так, ані Земельний, ані Водний кодекси України наразі не забороняють відводити землі водного фонду (зокрема, зайняті морями) для потреб, що визначені цими законодавчими документами.

У названому розпорядженні також містяться натяки на дискримінаційні заходи щодо суб'єктів господарювання, які бажають (та мають за законом право) отримати ділянку водного фонду у користування та які не належать до морських портів та водогосподарських організацій.

Не можемо позитивно оцінити й вимогу щодо «відкликання» органами влади раніш виданих висновків та погоджень, оскільки таке відкликання переважно не передбачається у законодавчих актах. Не зовсім зрозуміло й що саме означає вміщена у розпорядженні фраза «або за результатами перевірки встановлено, що такі рішення прийняті з порушенням вимог законодавства», зокрема, не визначено ким саме встановлюється незаконність рішень та на підставі яких перевірок.

Наведене свідчить про значні ускладнення, пов'язані, насамперед, із відведенням земельних ділянок для утворення «штучних територій» в Україні. На наше переконання, існуючі проблеми викликані відсутністю системного підходу до урегулювання цих відносин на рівні законодавчих актів, «інертністю» підходу законодавця. Це зумовлене, зокрема, не повним розумінням існуючої проблеми та шляхів її подолання, а також відсутністю у законотворців наміру встановити законні шляхи створення ділянок суші в Україні.

Слід констатувати, що до початку здійснення будь-яких заходів щодо «штучного утворення територій» для містобудівних чи інших потреб, перш за все, слід персоніфікувати та отримати у власність (користування) відповідну земельну ділянку. Відведення ділянки можливе для потреб, встановлених ЗКУ. При чому, Кодекс прямо не передбачає можливості отримання земельних ділянок ані «для зміни їх рельєфу» з подальшим використанням для інших потреб, ані «для утворення штучних територій».

На нашу думку, для вирішення проблемної ситуації, до Земельного та Водного кодексів, Закону України «Про землеустрій» та деяких інших актів законодавства слід включити систему узгоджених норм стосовно законного шляху утворення штучних територій на водних об'єктах та зміни рельєфу ділянок дна водойм для таких потреб. Такі ділянки мають розглядатись законом як території, що потенційно придатні для забудови та благоустрою, а отже має бути визначений механізм їх віднесення до земель відповідних категорій та включення у межі певних адміністративно-територіальних одиниць (утворень). Вважаємо також, що до названих Кодексів слід включити норму, згідно з якою припинення існування водного об'єкта чи його частини, зміна меж та місця розташування такого об'єкта є підставою для розгляду питання зміни категорії відповідних земель. Лише після урегулювання на законодавчому рівні цих питань, можливо вести мову про встановлення відповідальності за порушення законодавства при утворенні штучних територій.

Список літератури

1. Закон України від 05.11.2009 № 1708-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відповідальності за правопорушення у сфері довкілля» // Відомості Верховної Ради України від 05.02.2010 - 2010 р., № 5, стор. 133, стаття 44.

2. Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 3-4. - Ст. 27.

3. Ріпенко А.І. Правове регулювання утворення, забудови і благоустрою штучних територій // Юридичний вісник. - 2008. - № 4. - С. 36-41.

4. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV // Відомості Верховної Ради України від 03.10.2003 - 2003 р., № 40, стаття 356.

5. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-III // Відомості Верховної Ради України від 29.06.2001 - 2001 р., № 25, стаття 131.

6. Закон України від 21.05.1997 № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» // Відомості Верховної Ради України від 25.06.1997 - 1997 р., № 24, стаття 170.

7. Закон України від 03.03.1998 № 147/98-ВР «Про передачу об'єктів державної та комунальної власності» // Відомості Верховної Ради України від 04.09.1998 - 1998 р., № 34, стаття 228.

8. Закон України від 22.05.2003 № 858-IV «Про землеустрій» // Відомості Верховної Ради України від 05.09.2003 - 2003 р., № 36, стаття 282.

9. Водний кодекс України від 06.06.1995 № 213/95-ВР // Відомості Верховної Ради України від 13.06.1995 - 1995 р., № 24, стаття 189.

10. Постанова Кабінету Міністрів України від 12.07.2005 № 557 «Про затвердження Порядку видачі дозволів на проведення робіт на землях водного фонду» // Офіційний вісник України від 29.07.2005 - 2005 р., № 28, стор. 42, стаття 1631, код акту 33017/2005.

11. Закон України від 20.04.2000 № 1699-III «Про планування і забудову територій» // Відомості Верховної Ради України від 04.08.2000 - 2000 р., № 31, стаття 250.

12. Ріпенко А., Мартин А. Землекористування в межах територіального моря України: нинішня ситуація та способи вирішення проблем // Землевпорядний вісник. - 2009. - № 11. - С. 12-17.

13. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 07.10.2009 № 1395-р «Деякі питання розпорядження земельними ділянками водного фонду» // Урядовий кур'єр від 27.11.2009 - № 221.

14. Закон України від 16.05.2008 № 279-VI «Про Кабінет Міністрів України» // Відомості Верховної Ради України від 20.06.2008 - 2008 р., № 25, стор. 654, стаття 241.

Размещено на Allbest.ru