Підстави звільнення від обов'язку компенсації моральної шкоди

Размещено на http://www.allbest.ru/

Підстави звільнення від обов'язку компенсації моральної шкоди

Ігор Полікарпович Майстер

здобувач кафедри цивільного права та процесу Хмельницького університету управління та права, вул. Героїв Майдану, 8, м. Хмельницький

Присвячено визначенню особливостей підстав звільнення від обов'язку компенсації, моральної шкоди. Виділено загальні та спеціальні підстави. Охарактеризовано загальні підстави звільнення від обов'язку компенсувати моральну шкоду: 1) випадок (казус); 2)непереборну силу; 3) умисел потерпілого; 4) завдання шкоди правомірними діями. Вказується, що груба необережність потерпілого може виступати підставою для звільнення завдавача моральної шкоди від обов'язку її компенсувати, якщо суд буде вважати це справедливим, добросовісним та розумним після розгляду всіх обставин справи. До випадків правомірного завдання моральної шкоди внаслідок порушення особистого немайнового права фізичної особи належать такі: а) завдання моральної шкоди особою у разі здійснення нею права на самозахист; б) згода потерпілого; в) виконання обов'язку. Розкриваюся підстави звільнення від обов'язку компенсації моральної шкоди, завданої фізичній особі під час застосування трансплантації. Розкрито спеціальні підстави, які характерні лише для окремих випадків порушення особистих немайнових прав фізичної особи та передбачаються спеціальним законодавством України.

Ключові слова: компенсація, моральна шкода, випадок, непереборна сила, умисел потерпілого, згода потерпілого, самозахист.

Цивільно-правову відповідальність за завдання моральної шкоди не можна вважати абсолютною, оскільки законодавець передбачає обставини, за наявності яких завдавач моральної шкоди звільняється від обов'язку її компенсувати. У зв'язку з прийняттям нового ЦК України, змінився підхід щодо вирішення низки питань про підстави звільнення від відповідальності за завдану шкоду, зокрема згоди потерпілого на завдання шкоди, значення вини потерпілого та ін. Разом з тим не одержали належного правового регулювання значення випадку та непереборної сили як підстав звільнення від обов'язку компенсації моральної шкоди.

Проблеми компенсації моральної шкоди вивчали у своїх працях С. А. Бєляцкій, О. В. Грищук, І. М. Забара, О. М. Ерделєвський, М. М. Малеїна, М. С. Малеїн, Т. В. Лісніча, О. В. Крикун, Л. О. Корчевна, Н. В. Павловська, В. П. Паліюк, В. Д. Примак, Р. О. Стефанчук, В. Д. Чернадчук, М. Я. Шиминова, С. І. Шимон та ін. Підстави звільнення від відповідальності за завдання шкоди досліджували такі науковці, як Б. С. Антимонов, А. М. Белякова, Д. В. Боброва, О. С. Иоффе, Ю. Х. Калмиков, О. О. Красавчиков, М.С. Малеїн, Г. К. Матвеев, А. М. Савицька, А. О. Собчак, В. Т. Смирнов, К. А. Флейшиц, Є. О. Харитонов, А. С. Шевченко та ін. Разом з тим необхідно вказати на відсутність характеристики підстав звільнення від обов'язку компенсації моральної шкоди та визначення їх специфіки застосування.

Завдання, дослідження. -- визначити особливості підстав звільнення від обов'язку компенсації моральної шкоди.

Враховуючи особливості компенсації моральної шкоди, завданої особистим немайновим правам фізичної особи, підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності можна поділити на загальні та спеціальні.

Загальні підстави поширюються на всі випадки завдання моральної шкоди, якщо інше не передбачено законом. До загальних підстав звільнення від обов'язку компенсувати моральну шкоду законодавець відносить:

1) випадок (казус);

2) непереборну силу;

3) умисел потерпілого;

4) завдання шкоди правомірними діями.

Відповідно до ч. 2 ст. 1166 ЦК України, особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини [1]. До таких випадків законодавець відносить випадок та непереборну силу (ч. 1 ст. 617 ЦК України). Тобто мова йде про невинуватість особи. Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 614 ЦК України, особа є невинуватою, якщо вона вжила всі залежні від неї заходи щодо належного виконання зобов'язання [1]. Разом з тим відсутність своєї вини доводить особа, яка завдала шкоди.

Наприклад, згідно зі ст. 17 Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, журналіст та (або) засіб масової інформації звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснював її перевірку [2]. Це означає, що журналіст або засіб масової інформації звільняються від обов'язку компенсувати моральну шкоду на тій підставі, що відсутня вина у їх поведінці, оскільки вони вжили всі залежні від них заходи щодо належного виконання своїх обов'язків, як зазначали І. Б. Новіцький і Л. А. Лунц, прийняли всі заходи турботливості, які від них вимагалися за даних конкретних обставин [3, с. 356].

Завдання шкоди за відсутності вини (без вини) відоме у юридичній літературі як випадок (казус). Тобто випадок завжди протиставлявся як антипод вині [4, с. 120]. Як зазначає М. Д. Єгоров, “випадок -- це те, чого наперед ніхто передбачити не може. Якщо мав місце випадок, то не може бути й вини. Оскільки випадок наперед передбачити неможливо, він характеризується суб'єктивною невідворотністю. Разом з тим, якщо особа могла б наперед знати про майбутній випадок, вона б мала можливість його передбачити” [5, с. 551].

Особливість компенсації моральної шкоди, завданої особистим немайновим правам фізичної особи, полягає у тому, що випадок (казус) виступає підставою звільнення від відповідальності, крім випадків, передбачених законом. Тобто у тому разі, коли законодавець встановлює відповідальність незалежно від вини (ч. 2 ст. 1167 ЦК України) наявність випадково завданої шкоди не немає значення як підстави звільнення від компенсації моральної шкоди.

Дія непереборної сили належать до абсолютних (безумовних) підстав звільнення від компенсації моральної шкоди, оскільки звільняє завдавача шкоди від відповідальності у всіх випадках, незалежно від того, чи відповідальність настає на засадах вини чи незалежно від вини.

Поняття непереборної сили має відносний характер, оскільки непереборною силою називається надзвичайна або невідворотна за цих умов подія (ст. 263 ЦК України) [1]. Тобто за різних умов, одна й та сама обставина може виступати в одних випадках як непереборна сила, а в інших як звичайне явище, що перешкоджає виконанню зобов'язання. Саме на відносний критерій непереборної сили звертали увагу І. Б. Новіцький і Л. А. Лунц. Вони зазначали, що у більшості випадків вона залежить від рівня розвитку техніки будівництва, техніки безпеки тощо: якщо снігові замети колись у залізничній справі визнавалися завжди “непереборною силою”, то нині вони, як правило, розглядаються як простий випадок, оскільки з ними можуть впоратися снігоочисники [3, с. 361-362].

Відносний характер непереборної сили зумовлений також тим, що відсутній виключний перелік випадків непереборної сили. Така ситуація викликана розвитком науково-технічного прогресу. Наприклад, до винаходу громовідводу удар блискавки розглядався як непереборна сила, а з тих пір, коли громовідвід став доступним засобом захисту, удар блискавки визнається дією непереборної сили лише у разі, коли учасники обороту не мають необхідної можливості для його застосування [5, с. 552].

Специфіка нашого делікту полягає у тому, що для випадків завдання моральної шкоди особистим немайновим правам фізичної особи непереборна сила є абсолютною підставою для звільнення від її компенсації, тоді як у разі завдання майнової шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили така шкода відшкодовується у випадках, встановлених законом. Наприклад, повітряний перевізник відповідає за шкоду, яка спричинила загибель або тілесне ушкодження пасажира, тільки за умови, що подія, яка стала причиною загибелі або ушкодження, відбулася на борту повітряного судна або під час посадки чи висадки пасажира (розд. XXVII гл. 1 Правил повітряних перевезень пасажирів і багажу, затв. наказом Міністерства інфраструктури України 30 листопада 2012 р. № 735) [6]. При цьому перевізник звільняється від відповідальності, якщо доведе, що шкода була завдана недбалістю, неправомірною дією чи бездіяльністю особи, яка вимагає відшкодування, або особи, від якої походять її права, або її виникненню сприяли такі ж обставини (розд. XXVII гл. 3 цих Правил). Тобто єдиною підставою звільнення повітряного перевізника від відповідальності є наявність вини самого пасажира або третіх осіб. Це означає, що шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю пасажиру на борту повітряного судна або під час посадки чи висадки внаслідок непереборної сили, підлягає відшкодуванню перевізником.

До випадків правомірного завдання моральної шкоди внаслідок порушення особистого немайнового права фізичної особи можна віднести такі:

а) завдання моральної шкоди особою у разі здійснення нею права на самозахист;

б) згода потерпілого;

г) виконання обов'язку.

Відповідно до ч. 2 ст. 281 ЦК України, фізична особа має право захищати своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом [1]. Тобто закон дозволяє фізичній особі застосовувати способи самозахисту.

Наслідком застосування фізичною особою права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, є звільнення завдавача шкоди від обов'язку її відшкодування (ч. 1 ст. 1169 ЦК України) [1]. Навіть тоді, якщо у разі здійснення особою права на самозахист шкоди завдано третій особі, то така шкода відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію. Як зазначав М. М. Агарков, необхідна оборона є обставиною, що виключає протиправність поведінки [7, с. 235].

Головною умовою правомірного характеру завдання шкоди із застосуванням способів самозахисту є неперевищення їх меж, тобто відповідність захисних мір характеру і небезпеці посягання. Відповідно перевищення меж необхідної оборони, як зазначала Д. В. Боброва, є кумуляцією двох правопорушень -- кримінального та цивільного. Підставою для покладення обов'язку на завдавача шкоди є цивільне правопорушення [8, с. 822]. Таким чином, завдання моральної шкоди внаслідок перевищення меж самозахисту є протиправним, тому у завдавача виникає обов'язок її компенсувати.

Щодо віднесення згоди потерпілого до випадків правомірного завдання шкоди, то А. М. Савицька слушно зазначала, що “згода потерпілого виключає протиправність дії, коли вона (згода) виражена дієздатною особою і стосується блага, яким особа може розпоряджатися, і це розпорядження не суперечить призначенню цього блага. Неправомірною буде згода на знищення речі, яка має історичне або художнє значення, якщо знищенням речі порушуються інтереси держави, коли згода виражена на завдання каліцтва, спричинення смерті або позбавлення інших особистих благ” [9, с. 40]. Водночас не можна погодитися із думкою автора про повне визнання неправомірного характеру згоди фізичної особи на “завдання каліцтва, спричинення смерті або позбавлення інших особистих благ”. Слід пояснити правильність нашого застереження на прикладах щодо розпорядження окремими особистими немайновими правами.

Центральне місце серед особистих немайнових прав фізичної особи займає її право на життя. Законодавець встановлює повну заборону на позбавлення життя людини та задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (ч.ч. 2, 4 ст. 281 ЦК України) [1]. Це означає, що згода фізичної особи на припинення її життя буде за будь-яких умов незаконною, а особи, які задовольнили таке її прохання, будуть притягнені до кримінальної та цивільної відповідальності.

Припинення життя фізичної особи на її прохання чи її законного представника (евтаназія) активним чи пасивним способом є правопорушенням, тому згоду цих осіб також не можна розглядати як підставу для звільнення від компенсації моральної шкоди (ст. 52 Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р.) [10].

Поведінку фізичної особи, спрямовану на припинення репродуктивних функцій, слід розглядати як її згоду на завдання шкоди. При цьому така згода має правомірний характер лише за умови, що її було виражено у встановленому законом порядку.

Так, згідно з ч. 5 ст. 281 ЦК України стерилізація відбувається лише за бажанням повнолітньої фізичної особи [1]. Щодо недієздатної фізичної особи, то стерилізація може бути проведена за таких умов:

а) за наявності медичних показань;

б) за згодою її опікуна;

в) з додержанням вимог, встановлених законом.

Штучне переривання вагітності здійснюється за такими правилами:

а) якщо вагітність не перевищує дванадцяти тижнів, то її штучне переривання здійснюється за бажанням жінки;

б) якщо вагітність від дванадцяти до двадцяти двох тижнів, то штучне переривання вагітності здійснюється лише у випадках, встановлених законом (перелік таких випадків затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2006 р. №2 144 “Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України) [11];

в) штучне переривання вагітності здійснюється в акредитованих закладах охорони здоров'я.

Право на здоров'я означає можливість фізичної особи володіти особистим немайновим благом здоров'я та можливість використовувати його. При цьому така поведінка може йти як на покращення власного здоров'я, його підтримання, так і його погіршення, аж до припинення певної (певних) функцій [12, с. 148]. Так, до переліку можливостей фізичної особи щодо свого здоров'я Р. О. Стефанчук відніс такі можливості: звертатися за наданням медичної допомоги, за наданням медичної послуги, відмовитись від надання медичної послуги, вимагати припинення надання медичної послуги, взяти участь у медичному експерименті [12, с. 148].

Відповідно до ч. 4 ст. 284 ЦК України повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування. При цьому межею щодо використання власного здоров'я є стан, при якому виникає загроза життю фізичної особи, тобто у невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника (ч. 5 ст. 284 ЦК України) [1].

До випадків правомірного завдання шкоди здоров'ю законодавець відносить прийняття фізичною особою участі у проведенні медичних, наукових та інших дослідів. При цьому умовами такого використання фізичною особою права на здоров'я є такі:

а) фізична особа повинна бути повнолітньою і дієздатною;

б) наявність її вільної згоди (ч. 3 ст. 281 ЦК України) [1].

Спеціальним методом лікування є застосування трансплантації, що полягає в пересадці реципієнту органу або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи у тварини. Умови і порядок застосування трансплантації закріплено у Законі України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини” [13]. Так, трансплантація як метод лікування застосовується виключно за наявності медичних показань та згоди об'єктивно поінформованого дієздатного реципієнта лише у випадках, коли усунення небезпеки для життя або відновлення здоров'я реципієнта іншими методами лікування неможливо (ч. 1 ст. 6 цього Закону) [13].

У зв'язку із підвищеною ймовірністю зараження донора інфекційною хворобою, виникнення у нього інших хвороб чи розладів здоров'я у зв'язку з виконанням ним донорської функції, а також смерті, законодавець встановлює обов'язкове державне страхування, що гарантує захист його права як громадянина на отримання матеріального забезпечення та соціальних послуг у разі тимчасової непрацездатності (ст. 3 Закону України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням”) [14]. Зокрема у випадку смерті донора, що настала внаслідок виконання ним донорської функції, членам сім'ї померлого, які були на його утриманні, призначається пенсія у зв'язку з втратою годувальника. Призначення такої пенсії здійснюється у порядку та на умовах, встановлених законодавством України для призначення пенсії сім'ї годувальника, який помер внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання (ст. 23 цього Закону) [14]. Це означає, що члени сім'ї померлого донора не мають права на компенсацію моральної шкоди у порядку цивільного провадження.

Таким чином, майнова шкода, завдана смертю або ушкодженням каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я донора, піддягає відшкодуванню у порядку державного соціального страхування. Тому донор не має права вимагати відщкодування майнової та компенсації моральної шкодц, оскільки правила цивільного законодавства на такі випадки не поширюються.

Найпоширенішим способом правомірного завдання шкодц є виконання обов'язку. Законодавством закріплено спеціальні норми, що дозволяють завдавати шкоди за певних обставин, коли виконання службового обов'язку іншим чином неможливо. Наприклад, працівникам міліції дозволяється як крайній захід застосовувати вогнепальну зброю у випадках, передбачених ст. 15 Закону України “Про міліцію” [15].

Абсолютним випадком звільнення від обов'язку компенсації моральної шкоди умисел потерпілого. Такий висновок випливає зі змісту ч. 1 ст. 1193 ЦК України. При цьому умисел потерпілого розглядається судом як підстава звільнення від відповідальності навіть у випадках завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, для яких встановлено відповідальність незалежно від вини ч. 5 ст. 1187 України [1].

Для звільнення завдавача моральної шкоди від обов'язку її компенсувати має значення форма вини потерпілого -- умисел, а не її ступені. Діяти умисно означає передбачати і бажати настання шкоди або свідомо її допускати [16, с. 1089]. Водночас законодавець надає значення й грубій необережності потерпілого, але як підстави для зменшення розміру відщкодування (ч. 2 ст. 1193). Слід зазначити, що таке правило є відносно новим для вітчизняного законодавства. Так, у ст. 454 ЦК УРСР 1963 р. встановлювалося, якщо груба необережність самого потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а при вині заподіювача шкоди -- і залежно від ступеня його вини) розмір відшкодування повинен бути зменшений або у відшкодуванні шкоди повинно бути відмовлено [17]. Подібного до змісту правило продовжує діяти у п. 2 постанови Пленуму Верховного суду від 27 березня 1992 р. № 6 “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відщкодування шкоди” [18].

На нашу думку, правильну позицію зайняла С. Д. Гринько, яка вважає таку новелу цивільного законодавства неправильною. Вона слушно пояснює це тим, що груба необережність означає як передбачення особою наслідків своїх протиправних дій, так і легковажне сподівання на можливість їх уникнути. Закон буде стримувати людей від порушення встановлених законом правил поведінки, оскільки в разі завдання шкоди вони будуть позбавлені можливості одержати її відщкодування [19, с. 55-60]. Таким чином, груба необережність потерпілого може також виступати підставою для звільнення завдавача моральної шкоди від обов'язку її компенсувати, якщо суд буде вважати це справедливим, добросовісним та розумним після розгляду всіх обставин справи.

Якщо закон змінив, обмежив або розширив перелік підстав, за наявності яких завдавач моральної шкоди звільняється від обов'язку її компенсувати, то такі підстави слід визнати спеціальними. Спеціальні підстави характерні лише для окремих випадків порушення особистих немайнових прав фізичної особи, передбачених спеціальним законодавством (законами України “Про інформацію”, “Про інформаційні агентства”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та ін.) [19-22].

моральний школа правовий відповідальність

Список використаних джерел

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV [Текст] // ОВУ. -- 2003. -- № 11. -- Ст. 461.

2. Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів : Закон України від 23.09.1997 р. № 540/97-ВР [Текст] // ВВР. -- 1997. -- № 50. -- Ст. 302.

3. Новицкий, И. Б. Общее учение об обязательстве [Текст] / И. Б. Новицкий, Л. А. Лунц. -- М. : Юриздат, 1950. -- 416 с.

4. Матвеев, Г. К. Вина в советском гражданском праве [Текст] / Г. К. Матвеев. -- К. : Вища школа, 1955. -- 308 с.

5. Гражданское право [Текст] : учебн. : [в 3 ч.] / Н. Д. Егоров, И. В. Елисеев, А. А. Иванов и др. ; под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. -- М. : ПРОСПЕКТ, 1997. -- Часть 1. -- 600 с.

6. Агарков, М. М. Проблема обязательств из причинения вреда. Содоклад на Первой научной сессии ВИЮН [Текст] / М. М. Агарков // Избранные труды по гражданскому праву: [в 2 т.] -- М. : Центр ЮрИнфоР, 2002. -- Т. ІІ. -- С. 218-246.

7. Цивільне право України [Текст] : підручн. : [2 кн.] / О. В. Дзера, Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін. ; за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецовой -- К. : Юрінком Інтер, 2002. -- Книга друга. -- 640 с.

8. Савицька, А. М. Поняття протиправності та її форми за радянським цивільним правом [Текст] / А. М. Савицька. -- Львів : Вища школа, 1974. -- 73 с.

9. 10.Основи законодавства України про охорону здоров'я : Закон України від 19.11.1992 р. № 2801-XII [Текст] // ВВР. -- 1993. -- № 4. -- Ст. 19.

10. Цивільне право України [Текст] : навч. посіб. / Ю. В. Білоусов, А. В. Ватрас, С. Д. Гринько та ін. ; [за ред. Р. О. Стефанчука]. -- К. : Правова єдність, 2009. -- 536 с.

11. Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини : Закон України від 16.07.1999 р. № 1007-XIV [Текст] // ВВР. -- 1999. -- № 41. Ст. 377.

12. Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням: Закон України від 18.01.2001 р. № 2240-Ш [Текст] // ВВР. -- 2001. -- № 14. Ст. 71.

13. Про міліцію : Закон України від 20.12.1990 р. № 565-XII [Текст] // ВВР УРСР. -- 1991. -- № 4. -- Ст. 20.

14. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар [Текст] / Є. О. Харитонов, І. М. Кучеренко, О. І. Харитонова та ін. ; за ред. Є. О. Харитонова. -- Х. : Одіссей, 2006. -- 1200 с.

15. Цивільний кодекс Української РСР від 18.07.1963 р. № 1540-VI (зі змінами та доповненнями) [Текст] // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. -- 1999. -- № 1.

16. Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди : постанова Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 р. №9 6, із змінами, внесеними постановами Пленуму від 08.07.1994 р. №9 7 та від 30.09.1994 р. №9 11 [Текст] // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. -- К. : Українська Правнича Фундація, 1995. -- Частина перша. -- С. 90-109.

17. Гринько, С. Д. Значення вини потерпілого в деліктних зобов'язаннях Текст С. Д. Гринько // Університетські наукові записки. -- 2009. -- № 3. -- С. 55-60.

18. Про інформацію : Закон України від 02.10.1992 р. № 2657-XII [Текст] // ВВР. -- 1992. -- № 48. -- Ст. 650.

19. Про інформаційні агентства : Закон України від 28.02.1995 р. №9 74/95-ВР [Текст] // ВВР. -- 1995. -- № 13. -- Ст. 83.

20. Про телебачення і радіомовлення : Закон України від 21.12.1993 р. № 3759-XII [Текст] // ВВР. -- 1994. -- № 10. -- Ст. 43.

Размещено на Allbest.ru