Окремі аспекти впливу релігійного фактору у становленні радянської моделі політико-правової доктрини

Размещено на http://www.allbest.ru/

окремі аспекти впливу релігійного фактору у становленні радянської моделі політико-правової доктрини

Єрмакова Ганна Станіславівна - кандидат філософських наук, Київський національний університет імені Тараса Шевченка

В научной статье исследовано отдельные религиозные факторы, которые осуществляли прямое или косвенное влияние на историю становления советской модели государственно-правовых отношений. На основе анализа нормативно правовых актов СССР и исторических фактов анализируются религиозное влияние на формирование государственно-правовых отношений в советском обществе. Особенное внимание уделено освещению исторических аспектов влияния религиозного феномена на становление и развитие политико-правовой доктрины в советские времена.

Ключові слова : історія, релігія, державно-церковні відносини, правова доктрина, правові норми, радянська модель

Аналізу проблематики впливу релігійного фактору на становлення і розвиток політико-правової доктрини радянської системи та передбачення наслідків цього явища як у вітчизняному, так і міжнародному праві присвячені роботи В.В. Бедь [1], Ю.О. Волошина [2], В.Є. Єленського [3], В.Т. Нізвецької [4] та ін.

Невирішена раніше частина загальної проблеми

Незважаючи на вагомі наукові доробки у вивченні міжрелігійного діалогу, у межах міжнародного права тема впливу релігійного фактору на становлення радянської моделі політико-правової доктрини не знайшла достатнього розвитку та висвітлення.

Мета статті

У даній статті зроблено спробу дослідити особливості впливу релігійного фактору на становлення радянської моделі політи- ко-правової доктрини.

Виклад основного матеріалу

На початку XX століття Російська Православна Церква перебувала в стані глибокої внутрішньої кризи, яка наростала впродовж двох попередніх століть. Впровадження синодної системи з підпорядкуванням Церкви бюрократичному апарату позбавили її самостійного голосу в суспільстві, уподібнили приходського священика до поліцейського чиновника, який присягав служити світській владі, повідомляв про політичні настрої пастви тощо. Державно-церковні відносини вибудовувалися не на рівноправних засадах, оскільки самодержавство відверто втручалося навіть у віровчення, богословські дискусії.

Напередодні революції 1905-1907 років Російська Православна Церква була віднесена до державних структур Російської імперії. З цих причин, означена інституція була наділена всіма правами та привілеями державної релігії. Зважаючи на тоталітарний режим, саме правоохоронні органи забезпечували виявлення і припинення правопорушень (проступків, злочинів) проти віросповідання, яке визнавалося легітимним. Зокрема, у суспільстві надавалася перевага особам православної віри, ніж іновірцям та ін.

У різних колах православної церкви Лютнева революція 1917 р. була зустрінута далеко не однозначно. Вищі церковні ієрархи, тісно пов'язані з царським режимом, боячись втратити власні привілеї, реагували на неї досить стримано з огляду на те, що революційні перетворення супроводжувались низкою антицерковних акцій та протестів.

Досліджуючи вплив релігійного фактора на становлення радянської моделі державно-правової доктрини необхідно зазначити, що релігійна політика Тимчасового уряду відрізнялася певною специфікою. Своїми постановами «Про відміну віросповідних і національних обмежень» (20 березня 1917 р.) і «Про свободу совісті» (14 липня 1917 р.) він багато зробив для утвердження справжньої свободи віросповідань. Водночас, хоча в програмах усіх партій, які входили до складу уряду, було присутнє положення про поступове відділення Церкви від держави, конкретних кроків у цьому напрямі зроблено не було. Придбавши певну фактичну самостійність, юридичної свободи Православна Церква не отримала.

Духовним ієрархам Церква уявлялася як самостійна сила, яка стоїть над державою. Підтвердження означеного знаходимо у письмових документах Всеросійського з'їзду духовенства і мирян (1917 р.). Де, зокрема, зазначено, що « ... від народовладдя, якої б форми воно не набуло, чекаємо для християнської Православної Церкви оголошення і послідовного проведення свободи віросповідання й культу, так само надання всіх необхідних у правовому і матеріальному аспектах умов щодо здійснення її завдань, з визнанням православної християнської віри першою між іншими наявними в державі релігіями» [5, с. 83].

В історії становлення радянської моделі політико-правової доктрини релігійний фактор має свої особливості в період роботи Помісного Собору, коли відбулася Жовтнева революція. Влада від Тимчасового уряду перейшла в руки рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, які проголосили головною метою руйнування колишнього суспільства. Разом із тим церковне керівництво, тісно пов'язане з правлячими колами царської Росії, сприйняло загрозу руйнування суспільного устрою як пряму небезпеку. З цих причин основні засади функціонування Церкви було консолідовано та вироблено незалежну від нової влади позицію.

Проблематика впливу релігії на радянську модель політико-правової доктрини знаходить свої витоки й у законодавчій пам'ятці, декреті РНК «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» від 20 січня 1918 р. Він заклав засади майбутнього безправного Становища Церкви.

Хоча декрет і містив низку демократичних положень, у тому числі і вільне віросповідання будь-якої релігії, однак у ньому було проголошено заборону релігійним організаціям володіти власністю, вони позбавлялися права юридичної особи, а також оголошувалася націоналізація церковного майна. Ці обмеження були викликані насамперед політичними та ідеологічними міркуваннями. Але саме вони найбільше обтяжували реальне становище Церкви. Духівництво і віруючі, які хворобливо сприймали антирелігійну орієнтацію радянської влади, негативно зустріли зазначений закон.

Декрети нової влади поставили Церкву у вельми складне становище. З одного боку, вона ставала вільною від державної опіки і одержувала можливість сконцентрувати зусилля на задоволенні релігійних потреб віруючих. Оцінка подій тих років з позицій сучасних православних ієрархів є досить позитивною: «Звільнення Церкви від мирської діяльності усуває небезпеку її секуляризації і відкриває їй широкі можливості до здійснення своєї місії..., бо принагідно, без сумніву, досягається мета - особистий порятунок людини, наближення її до Бога» [6, с. 116].

Переломним моментом при визначенні релігійного фактору у становленні полі- тико-правової доктрини радянських часів було об'єктивоване визначення Церквою ситуації, що виникала в ході революцій. Це, у свою чергу, давало підстави для вжиття дій, керованих не політичними амбіціями, а церковними канонами. До наступних заходів слід віднести:

- визнання за державою належного їй права правотворення, управління і переслідування за порушення встановлених правових норм;

- формування у християн думки про необхідність сплати світській владі загальнообов'язкових платежів (податків, зборів) та сумлінне виконання ними своїх обов'язків;

- переконання мирян у доцільності покори розпорядженням органам державної влади;

- висловлювання державній владі шани й почесті;

Конфронтація Церкви і радянської держави мала місце і в період громадянської війни. На початку 1919 р. правляча партія РКП(б) посилила антирелігійну політику. Розрахунок будувався на повному і недовгому відмиранні церкви і релігії, що розцінювалися як «забобони». Політики вважали, що їх може досить швидко здолати «цілеспрямована система виховання» та «революційної дії», серед іншого й насильницької. Згодом у радянській атеїстичній літературі цей період боротьби з Церквою одержав назву «бурі й натиску». Подібні погляди були офіційно зафіксовані в прийнятій у березні 1919 р. на VIII з'їзді РКП(б) Програмі партії. За своєю сутністю означені погляди зводилися до формування завдань щодо тотального наступу на релігію, проголошувалося грядуще «повне відмирання релігійних забобонів» [7, с. 212].

Неминучість конфлікту випливала із тісного зв'язку Церкви з царським режимом, частиною державного апарату якого вона сама була. А зміцнення нового ладу за задумом лідерів радянської влади було поставлене в безпосередню залежність від повного знищення «буржуазної державної машини», невід'ємною частиною якої була Російська Православна Церква. Для кардинального вирішення проблеми конфлікту духовних і політичних сил були необхідні принципово нові методи у сфері відкритої боротьби, яка викликає співчуття населення до пригнічуваної владою Церкви. Адже перша радянська спецслужба - Всеросійська надзвичайна комісія у боротьбі з контрреволюцією і саботажем була створена як партійно-державний орган. Цей орган мав чіткі повноваження, спрямовані на ліквідацію та придушення ідейних суперників. У своїй діяльності надзвичайні комісії спиралися на послідовне проведення в життя класового пролетарського принципу. Грубо зневажаючи і без того мізерне радянське законодавство, ВНК без достатніх підстав затримувало і заарештовувало «представників буржуазії, духовенства, колишніх службовців царських установ та ін.» [8]. Правоохоронними органами Радянської Росії з жовтня 1917 р. до кінця 1921 р. було знищено більше 10 тис. представників духовенства і мирян, не рахуючи тих, хто був репресований за участь у Білому русі - [9, с. 144].

З означеного можливо дійти до висновку, що викладені історичні передумови стали основою розколу православної церкви.

Дії правоохоронних органів сприяли встановленню нових відносин між Церквою і радянською державою, що ґрунтувалися на принципі церковної аполітичності. Це змусило патріарха Тихона зробити заяву, у якій він підкреслив, що Російська Православна Церква має бути і буде єдиною соборною апостольською Церквою. І будь-які спроби залучити Церкву в політичну боротьбу, з якого б боку вони не робилися, мають бути знехтувані.

Боячись зіткнення з правоохоронними органами, митрополит Сергій розпочав рішучу боротьбу з тими представниками духовенства, які прагнули повернути Церкву на дорогу боротьби з радянською владою. У посланні пастирям і пастві від 29 липня 1927 р. («Декларація 1929 р.») він засудив церковних діячів, котрі продовжують конфронтацію з Радянською владою. «Нам потрібно не на словах, а на ділі показати, що вірними громадянами Радянському Союзу, лояльними до Радянської влади можуть бути не тільки байдужі до православ'я люди, не лише зрадники його, але й навіть ревносні прибічники його, для яких воно дороге як істина й життя зі всіма його догматами і переказами, зі всім його канонічним і богослужебним устроєм» [10].

У Кримінальному кодексі РРФСР, упровадженому в дію постановою ВЦВК 22 листопада 1926 р., переслідування порушень правил про відокремлення Церкви від держави отримало силу закону. Ці порушення тепер були державними злочинами і складали IV розділу особливої частини кодексу, випереджаючи за значущістю злочини проти життя і здоров'я громадян, майнові, господарські та військові злочини. Розділ «Порушення правил про відокремлення церкви від держави» містив такі норми: -

Викладання неповнолітнім релігійних віровчень у державних або приватних навчальних закладах, що передбачало покарання до року виправних робіт (ст. 122 КК РРФСР); 2. Здійснення обманних дій з метою збудження забобонів... «, за що призначалося аналогічне покарання з конфіскацією частини майна або штраф- (ст. 123 КК РРФСР); 3. Примусове стягування збору на користь церковних і релігійних груп», де передбачена міра покарання до шести місяців виправних робіт або штраф (ст. 124 КК РРФСР); 4. Привласнення собі релігійними або церковними організаціями адміністративних, судових або інших прилюдно-правових функцій... , де передбачено санкції, аналогічні до статті 124 (ст. 125 КК РРФСР); 5. Здійснення в державних і суспільних установах та підприємствах релігійних обрядів, а також розташування в цих установах будь-яких релігійних зображень», де міра покарання визначена як виправно-трудові роботи на строк до трьох місяців або штраф (ст. 126 КК РРФСР).

Досліджуючи правове забезпечення охорони релігійних поглядів у радянській правовій доктрині, варто звернути увагу на норму права, що спрямована на захист прав віруючих (ст. 127 КК РРФСР), відповідно до положень якої, за перешкоду виконанню релігійних обрядів, оскільки вони не порушують громадського порядку і не супроводжуються посяганнями на права громадян передбачено виправно-трудові роботи на строк до шести місяців [11].

Вивчення архівних кримінальних справ, що мали місце в період проведеного дослідження, свідчить, що державні органи притягували до кримінальної відповідальності громадян не за їх релігійні переконання, а за порушення конкретних норм, закріплених законодавчо, зазвичай за сумно відомою 58 статтею КК РРФСР 1926 р. Водночас дії цих осіб, які призвели до конфлікту з правоохоронними органами, ґрунтувалися на їх релігійних переконаннях, незалежно від того, належали ці віруючі до православної Церкви, чи до якоїсь секти. Релігійні принципи визначали неприйняття окремих вимог державної влади і багато віруючих були готові йти у відстоюванні власної релігійно-етичної позиції навіть на самопожертву. Організованість релігійних груп давала можливість об'єднатися значній кількості однодумців, а віра в пастиря усувала конформізм.

У контексті радянської політико-право- вої доктрини дії правоохоронних органів СРСР, з метою нівелювання релігійного впливу були спрямовані: по- перше, на боротьбу не лише з безпосередніми замахами частини віруючих на існуючий суспільний і державний устрій та протидію органам державної влади тощо, а й по-друге, на усунення існування таких видів релігійної діяльності, які зовні не мали безсумнівної загрози владі.

Основні втрати релігійні організацій мали не в післяреволюційне десятиліття, а в період становлення авторитарного правління в СРСР, що супроводжувалося масовими репресіями.

Безперечним є факт перетворення політичним керівництвом держави правоохоронних органів у знаряддя влади, вістря якого було спрямоване проти власного народу, а також підміни законності «політичною доцільністю», регенерація системи політичного розшуку та органів позасудової розправи на зразок середньовічної церковної інквізиції.

Виявити та заарештувати «сектантів і церковників» для правоохоронних органів було легкою справою, оскільки в переписному аркуші 1937 р., незважаючи на законодавче відокремлення Церкви від держави, фігурувало чітке питання про ставлення до релігії. Священики і віруючі служили улюбленим прикладом для виправдання тези про загострення класової боротьби.

Деяких змін релігійна політика держави зазнала в 1939-1945 рр. У відповідь на конструктивну позицію Церкви з мобілізації віруючих на відсіч ворогові, широку добродійну діяльність, підтримку державної влади держава дозволила знов відкрити для відправлення обрядів деякі з розорених раніше храмів. Була створена Рада у справах Російської Православної Церкви і Рада у справах релігійних культів при уряді СРСР.

З 1 січня 1947 р. по 1 червня 1948 р. у СРСР правоохоронними органами було заарештовано майже 2000 церковнослужителів усіх конфесій. Переважна більшість серед них була православними священиками.

Взаємини між державою і релігійними організаціями стабілізувалися лише наприкінці 1964 р. На той час кардинальних змін у ставленні політичної влади до релігії не сталося. Антицерковна політика, по суті, була продовжена, змінилися лише її форми і методи. Тепер державну політику в релігійній сфері проводила Рада у справах релігій - новий орган, утворений в грудні 1965 р. на базі Ради у справах РРПЦ та Ради у справах релігійних культів.

У 1966 р. було опубліковано «Положення про Раду у справах релігій». Нова Конституція СРСР 1977 р. у статті про свободу совісті нічого нового не передбачала, лише антирелігійна пропаганда була перейменована в атеїстичну.

Висновок

Досить лаконічно про значення релігії у становленні політико-правової доктрини відгукувався законодавець радянського періоду. Так, минуле століття ознаменувалося побудовою СРСР як тоталітарної держави, що закономірно відобразилося й на практиці заборони віросповідання.

Проведене історичне дослідження витоків впливу релігійних факторів на становлення радянської політико-правової доктрини шляхом впровадження принципу аполітичності дає можливість виділити наступні етапи: по-перше, відокремлення церковної ідеології та діяльності від їх державних форм; по-друге, відмова Церкви від майбутньої підтримки будь-яких утворень, що протистояли державі; по-третє, припинення конфронтації з політичною владою; по-четверте, за державою не признавалося права політичної регуляції внутрішньої діяльності Церкви.

Проведений історичний аналіз виникнення та розвитку релігії у політико-правовому векторі радянського суспільства показує, що самостійне значення та законодавче закріплення у вітчизняному праві віросповідання отримало опосередковано у правових нормах КК РРФСР р.

Література

1. Бедь В. В. Міжнародно-правове закріплення свободи совісті / В.В. Бедь. // Часопис Київського університету права. К.: «Істина» - № 1, 2011. - с. 349-353.

2. Волошин Ю. О. Конституційно-правове забезпечення європейської інтеграції: проблеми теорії і практики : автореф. ... доктора. юрид. наук : 12.00.02 / Волошин Юрій Олексійович. - К., 2010. - 35 с.

3. Єленський В. Є. Украинское православне и украинский проект / В. Є. Єлекский // Релігієзнавство-дайджест. - том. 17, № 3-4 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/monitoring/ religious_digest/56611/

4. Нізвецька В.Т. Роль релігії та церкви в політичних процесах сучасної України / В. Т. Нізвецька // Матеріали регіональної наукової конференції викладачів, аспірантів та студентів вищих навчальних закладів: «Політичні, соціально-економічні та правові аспекти розвитку України: історичний досвід та сучасність». - Донецьк: ДонНТУ, 2013. - С.332-334.

5. Церковные ведомости, 1918. № 1112. - 281с.

6. Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и крестьянско-го правительства РСФСР (СУ). - М., 1918. - 287 с.

7. КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. (1898-1986)., Т. 2. - 1917-1922. - 9-е изд. - М. : Политиздат, 1983. - 606 с.

8. Щапов Я. Н. Русская Православная Церковь и коммунистичес-кое государство 1917 - 1941. Документы и фотоматериалы // Я. Н. Щапов и др. - М. : Изд-во Библейско-Богословского института св.. апостола Андрея, 1996. - 356 с.

9. Воронцов С. А. Правоохранительные органы. Спецслужбы / С. А. Воронцов. - Ростов-на-Дону: издательство «Феникс», 1999. - 704 с.

10. Среди церковников // Известия ВЦИК. 1927 г., № 188 (3122. 19 авг.)

11. Уголовный кодекс РСФСР/ Редакция 05.03.1926 г. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.law.edu.ru/norm/ norm.asp?normID=1241189&subID=10009 3745,100093776#text

Размещено на Allbest.ru