Медико-санітарне обслуговування засуджених до обмеження та позбавлення волі: проблеми забезпечення законності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

Медико-санітарне обслуговування засуджених до обмеження та позбавлення волі: проблеми забезпечення законності

О.О. Стулов, канд. юрид. наук

Аналіз наукових досліджень з кримінально-виконавчої тематики вказує на певний інтерес науковців до нових видів покарань, порядку і правил їх виконанім та відбування, практики застосування окремих інститутів кримінально-виконавчого права, міжнародних стандартів поводження з засудженими тощо. Водночас зовсім небагато наукових розвідок у такій сфері кримінально-виконавчої діяльності, як забезпечення в кримінально-виконавчих установах законних прав засуджених на охорону здоров'я, в тому числі, психіатричну допомогу. Між тим, проблеми неналежного медико-санітарного забезпечення, неякісного діагностування та лікування соматичних, онкологічних, інфекційних захворювань у засуджених до позбавлення волі, порушення при цьому їх прав та законних інтересів виникли не сьогодні і навіть не вчора. Особливої актуальності сьогодні набуває проблема забезпечення прав і законних інтересів психічно хворих засуджених, які в силу зрозумілих причин самотужки не можуть їх захистити. А у зв'язку із взятими Україною на себе зобов'язаннями перед Радою Європи щодо реформування системи виконання покарань, неухильного приведення її до міжнародних стандартів, ця та інші означені проблеми лише загострюються та потребують подальших наукових досліджень.

Аналізуючи стан наукової розробки цієї теми, слід відзначити, що окремим аспектам правового і організаційного забезпечення медико-санітарного обслуговування засуджених до позбавлення волі приділяли увагу такі вчені, як В.А. Бадира, І.Г. Богатирьов, О.В. Бецул, Є.М. Бодюл, А.П. Гель, М.Я. Гуцуляк, Т.А. Денисова, О.М. Джужа, О.Г. Колб, А.Х. Степанюк, Г.С. Семаков, В.М. Трубніков, С.Я. Фаренюк, С.І. Халимон, І.В. Шмаров, І.Я. Яковець та інші. Але фундаментально, й на дисертаційному рівні питання дотримання законності при наданні медичної, в тому числі психіатричної допомоги засудженим до позбавлення волі, в Україні не досліджувались. І це одна з причин того, що «наука кримінально-виконавчого права фактично зайшла в глухий кут та значно відстає від проблем практики» [1, с. 7-11].

Тому метою статті є дослідження стану додержання законності при наданні медико-санітарної і психіатричної допомоги засудженим до позбавлення і обмеження волі.

Починаючи з 1991 року, у сфері регулювання порядку і правил виконання та відбування покарань досягнуто певних успіхів. Новий Кримінально-виконавчий кодекс України (далі - КВК) [2] не тільки закріпив концептуальні основи правового регулювання виконання та відбування кримінальних покарань, але й суттєво оновив і удосконалив кримінально-виконавче законодавство, відкрив широкі можливості для нових досліджень у цій галузі [З, с. 8]. Останні монографічні пошуки вчених-пенітенціаристів були спрямовані, перш за все, на дослідження порядку виконання та відбування нових видів покарань, інші окремим інститутам чи аспектам регулювання та практичної діяльності органів і установ виконання покарань. Значно менше наукових праць присвячено питанням практичної реалізації прав і свобод засуджених, гарантованих ч. З ст. 63 Конституції України: «Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду» [4, с. 24], і ст. 107 КВК [2, с. 49-50]. Між тим, практика сьогодення свідчить про непоодинокі порушення прав і законних інтересів засуджених до позбавлення волі, що, безперечно, потребує наукового аналізу.

Аналізуючи чинне законодавство про охорону здоров'я, в тому числі про психіатричну допомогу, можна дійти висновку, що обсяги медико-санітарного забезпечення засуджених до позбавлення і обмеження волі, переважно і порядок наданім стаціонарної психіатричної допомоги засудженим до позбавлення волі та усім іншим громадянам не повинні мати істотних відмінностей. Натомість проведені нами протягом 2006-2011 років дослідження практики застосування цього законодавства у виправних колоніях і виправних центрах Запорізької області вказують на цілу низку порушень. Наприклад, в частині установ медобстеження знову прибулих засуджених у відділеннях карантину, діагностики та розподілу (далі - ДКДіР) проводились не в повному обсязі, з порушенням 14-денного строку карантину, встановленого ч. І ст. 95 КВК України. Причина порушення - в кількості планових етапів: три на місяць, а отже засуджені одного етапу в ДКДіР перебувають не більше 10 діб. Цього часу недостатньо для діагностування, перш за все, інфекційних захворювань, небезпечних для інших засуджених.

Чимало порушень стосувались питань своєчасності звільнення засуджених від праці і початку лікування, відсутності в медчастинах установ необхідних фахівців і ліків, своєчасності обстеження на предмет встановлення інвалідності, цілодобового доступу хворих до якісної питної води, проблем з отримання медпрепаратів від родичів засуджених тощо.

Нечітке, невиразне регулювання законодавцем (ст. 63, ч. З ст. 64 КВК) порядку медико-санітарного забезпечення засуджених до обмеження волі також призводить до порушення законних прав цих осіб на своєчасну медичну допомогу, якісне лікування з наступною реабілітацією в умовах обмеження волі.

Ст. 63 КВК України встановлено: «1. Лікувально-профілактична і протиепідемічна робота у виправних центрах організовується і проводиться на загальних підставах відповідно до законодавства про охорону здоров'я органами і закладами охорони здоров'я. 2. Направлення засуджених до лікувальних закладів визначається згідно з порядком обслуговування населення органами охорони здоров'я».

При цьому, керівники виправних центрів тлумачить поняття «органи охорони здоров'я» як органи охорони здоров'я МОЗ України, що не підпорядковані ДіїтСУ. І на цій підставі вважають, що обов'язки з медико-санітарного забезпечення законом покладені на територіальні державні і комунальні заклади охорони здоров'я, перш за все, на фельдшерські або фельдшерсько-акушерські пункти (ФП/ФАП), оскільки більшість виправних центрів розташована у сільській місцевості.

Вважаємо позицію адміністрації виправних центрів помилковою з кількох підстав:

Державна кримінально-виконавча служба України має у своєму складі у систему закладів, призначених охороняти здоров'я осіб, засуджених до арешту, обмеження і позбавлення волі. їх перелік визначений наказом Міністра юстиції України від 21.03.2013 р. № 499/5 «Про затвердження Переліку закладів охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» [5], серед яких і амбулаторія - заклад охорони здоров'я, що надає амбулаторну медичну допомогу за однією або декількома основними лікарськими спеціальностями. 2. Про розміщення амбулаторії зі стаціонаром у житловій зоні виправного центру йдеться і в п.9 Розділу II Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань [6]. 3. Фінансування діяльності ФАПів є мізерним і не враховує потреби засуджених з виправних центрів. Можливості місцевих бюджетів сільських та селищних рад не спроможні повноцінно утримувати заклади охорони здоров'я первинної ланки. У більшості сільських ФАПів та лікарських амбулаторій на забезпечення лікарськими засобами виділяється близько 1 грн. на 1 жителя. Будь-які коментарі тут зайві.

Є питання щодо законності примусового поміщення і тривалого тримання осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, у стаціонарі відомчого лікувального закладу. Звичайно, персонал виправних колоній завжди мав клопіт із засудженими з розладом психіки, але ця проблема з різних причин ніколи широко не озвучувалась, а тому є цікавою для наукових розвідок. Проведені нами дослідження свідчать, що в останні роки питома вага засуджених до позбавленім волі з психічними розладами коливалась від 3,5 до 4,5 %. Так, станом на 01.07.2013 р. на профілактичному обліку медичних частин виправних колоній Управління ДПтСУ в Запорізької області нараховувалось 283 таких осіб. Ще 80 засуджених на цей час перебували на обстеженні та/або лікуванні в стаціонарі Республіканської психіатричної лікарні (РПЛ) для засуджених до позбавлення волі при Вільнянській ВК № 20 - єдиному такому лікувальному закладі в системі Державної кримінально-виконавчої служби України.

На наше переконання, тримання цих засуджених у РПЛ при ВВК № 20 здійснюється без достатніх правових підстав.

По-перше, організаційно-правові засади забезпечення громадян психіатричною допомогою визначені в Законі України «Про психіатричну допомогу» [7] (далі - Закон), який встановлює обов'язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з організації надання психіатричної допомоги та правового і соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, регламентує права та обов'язки фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги.

По-друге, в Україні гарантується презумпція психічного здоров'я. Згідно ст.2 Закону, кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

По-третє, в КВК України можливість застосування до засуджених заходів медичного характеру передбачена у ст. 21, згідно якої: «1. Стосовно засуджених, які мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, та не пройшли повного курсу лікування, органами і установами виконання покарання здійснюється лікування. 2. Якщо під час відбування покарання буде встановлено, що засуджений захворів зазначеними в частині першій цієї статті захворюваннями та відмовляється від лікування, орган або установа виконання покарань вносить до суду подання про застосування до такої особи відповідного примусового лікування» [2, с. 10].

Отже, підставою для примусового лікування особи, в тому числі засудженої до позбавлення волі, є підтверджені висновком фахівців психічний розлад чи психічне захворювання, внаслідок яких особа є небезпечною для оточуючих. Діагноз психічного розладу встановлюється відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів діагностики та Міжнародної статистичної класифікації хвороб, травм і причин смерті, прийнятих центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я для застосування в Україні. Діагноз психічного розладу не може базуватися на незгоді особи з існуючими в суспільстві політичними, моральними, правовими, релігійними, культурними цінностями або на будь-яких інших підставах, безпосередньо не пов'язаних із станом її психічного здоров'я (ст. 7 Закону). Водночас, проведене анонімне анкетування засуджених і персоналу свідчить, що близько 10 % направлень до РПЛ здійснюється в якості покарання не дисциплінованих засуджених. Крім того, станом на 01.09.2013 р. у РПЛ трималось 10 % засуджених з діагнозами: «розумова відсталість», «легка розумова відсталість», «помірно виражена ступінь дебільності», які не представляють небезпеки для оточуючих.

Вчетверте, згідно ст.4 вказаного Закону, психіатрична допомога надається на основі принципів законності та добровільності. Однак проведені нами у 2006-2011 роках дослідження не виявили жодного випадку надання засудженими добровільної згоди на стаціонарне лікування в РПЛ. Подальше (після обстеження і встановлення діагнозу) тримання засуджених в РПЛ також здійснювалось без належних правових підстав, оскільки відповідно до ст. 16 Закону у випадках, коли госпіталізація особи до психіатричного закладу в примусовому порядку визнається доцільною, представник психіатричного закладу, в якому перебуває особа, протягом 24 годин направляє до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про госпіталізацію особи до психіатричного закладу в примусовому порядку. Але за даними Вільнянського районного суду ні заяви (передбачені Законом), ні подання (передбачені КВК) від лікарів РПЛ протягом останніх років до суду не надходили. Тож маємо підстави для висновку про тривале безпідставне примусове тримання засуджених у стаціонарі РПЛ. Лише в серпні-вересні 2013 року (після запиту прокуратури щодо підстав триманім цих засуджених в РПЛ) її персонал спішно взявся відбирати у своїх пацієнтів заяви про «добровільну» згоду на лікування у стаціонарі лікарні.

Головне ж, на нашу думку, полягає у тому, що РПЛ при ВВК № 20 організована в порушення вимог ч. І ст. 116 КВК України, згідно якої у місцях позбавлення волі організовуються необхідні лікувально-профілактичні заклади, а для лікування засуджених, які хворіють на активну форму туберкульозу, - заклади на правах лікувальних. Іншими словами, чинним КВК функціонування в системі Державної кримінально-виконавчої служби України психіатричного закладу на правах лікувального не передбачене, а отже діяльність РПЛ при ВВК № 20 є незаконною.

Тривалий час невнормованою залишається й інша діяльність з медико-санітарного забезпечення засуджених до позбавлення волі, оскільки спільний наказ ДДУПВП і МОЗ України від 18.01.2000 р. № 3/6 «Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань ДДПВП» на підставі висновку МЮ України від 07.06.2004 р. № 3/26 був знятий з державної реєстрації, а нова редакція повної версії наказу до цього часу в МЮ України не зареєстрована. Така невизначеність викликає сумніви у легітимності окремих дій медперсоналу кримінально-виконавчих установ, а також прокуратури і суду при застосуванні до засуджених ст. 84 КК України (в тому числі звільнення у зв'язку з психічними захворюваннями), перелік яких містився в наказі № 3/6.

Підсумовуючи, зазначимо наступне.

Головними причинами порушення прав засуджених є: а) невідповідність окремих положень чинного КВК України положенням ч. З ст. 63 Конституції України і міжнародним стандартам поводження з засудженими та ув'язненими; б) невиконання персоналом установ ДПтСУ, в тому числі медичним персоналом положень ч. 2 ст. 19 Конституції України щодо обов'язку органів влади, їх посадових осіб «діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» [4, с. 10].

Оскільки чинний КВК не передбачає організації в Кримінально-виконавчій системі закладів на правах лікувальних для психічно хворих засуджених до позбавлення волі на певний строк, то хронічно хворі особи, які стали небезпечними для оточуючих і потребують стаціонарного лікування, повинні судом звільнятись від відбування покарання на підставі ст. 84 КК України з подальшим примусовим лікуванням у спеціалізованих закладах МОЗ України з відповідними режимом тримання.

До психічно хворих засуджених до позбавлення волі, які не є небезпечними для оточуючих, але відмовляються добровільно лікуватись, суд за зверненням адміністрації виправної колонії на підставі ч. І ст. 94 КК України може застосовувати примусовий захід медичного характеру у виді надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, яка має надаватись лікарями-психіатрами медичних частин виправних колоній.

Водночас потребує законодавчого визначення порядок та місце лікування хворих на тяжкі психічні розлади чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі, звільнення від відбування покарання яких на підставі ст. 84 КК України є проблематичним.

Література

право засуджений охорона здоров'я

1. Штанько І.В. Нагальні проблеми підвищення ефективності діяльності кримінально-виконавчої системи / І.В. Штанько // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. - 1996.-№ 1.-С. 7-11.

2. Кримінально-виконавчий кодекс України. - Харків: Одіссей, 2012. - 88 с.

3. Богатирьов І.Г. Українська пенітенціарна наука: монографія / Богатирьов І.Г. - Харків: Харків юрид., 2008. - 294 с.

4. Конституція України: чинне законодавство станом на 5 вересня 2011 р. (Відповідає офіц. текстові). - Київ: Алерта; ЦУЛ, 2011. - 96 с.

5. Про затвердження Переліку закладів охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України / затв. наказом МЮ України: від 21.03.2013 р. // Офіційний вісник України. - 2013. - № 25. - Ст. 530.

6. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань / затв. наказом ДДУПВП: від 25.12.2003 р., № 275 // Офіційний вісник України. - 2003. - № 52. - Т. 2. - Ст. 861.

7. Закон України «Про психіатричну допомогу»: від 22.02.2000 р., № 1489-111 // ВВР України. - 2000. - № 19. - Ст. 143.

Размещено на Allbest.ru