Метою статті є обґрунтування проблем державного стратегічного планування в Україні.

Завдання:

сформулювати основні засади політики у сфері розбудови державності;

визначити основні проблеми державного стратегічного планування.

III. Результати

Основними засадами політики у сфері розбудови державності є:

розвиток демократії шляхом удосконалення механізму державного управління, здійснення парламентського контролю;

вдосконалення системи проведення виборів до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування;

модернізація системи державної служби з урахуванням європейського досвіду на принципах професійності та політичної нейтральності;

посилення відкритості та прозорості процесів підготовки і прийняття державних рішень та здійснення будь-яких дій, пов'язаних із формуванням і використанням бюджетних коштів, кадровими призначеннями на керівні посади в центральних органах виконавчої влади, судах, правоохоронних органах;

забезпечення справедливого й доступного судочинства;

забезпечення дотримання міжнародних стандартів незалежності суддів;

посилення протидії корупції та тіньовій економічній діяльності, забезпечення безумовного дотримання принципів законності насамперед вищими посадовими особами держави, політиками, суддями, керівниками правоохоронних органів і силових структур;

державне стратегічне планування державність

боротьба зі злочинністю шляхом поліпшення координації роботи правоохоронних органів, оптимізації їх структури, належного забезпечення їх діяльності [2].

Аналіз і оцінювання зовнішнього середовища (сканування середовища) - це процес, за допомогою якого розробники стратегічного плану контролюють зовнішні чинники з метою визначення можливостей і загроз для організації. Оцінювання зовнішнього середовища відбувається за трьома параметрами: всі можливі зміни, пов'язані із зовнішніми чинниками; загрозливі чинники; сприятливі чинники.

Зовнішнє середовище визначається такими чинниками:

1. Економічними: темпи інфляції, рівень зайнятості, міжнародний платіжний баланс, стабільність національної валюти, податкова ставка.

2. Політичними: політична ситуація в державі, склад парламентської більшості, політика глави держави, законодавчі документи.

3. Соціальними: зміна очікувань у суспільстві, мораль суспільства, демографічні умови, ставлення населення до підприємництва.

Чинники зовнішнього середовища характеризуються такими ознаками: взаємозалежністю - вплив одного чинника на інший; складністю середовища - кількість чинників, на які організація повинна реагувати, а також рівень їх варіативності; рухливістю середовища - швидкість, з якою відбуваються зміни в оточенні організації; невизначеністю зовнішнього середовища. Отже, слід розглядати чимало чинників, аналізуючи зовнішнє середовище.

З метою аналізу сильних і слабких сторін організації рекомендовано виявити внутрішні змінні, на які можна справляти управлінський вплив. Внутрішні змінні організації - це ситуаційні чинники всередині самої організації, які зазнають змін. Вони, як правило, - результат управлінських рішень. Основними змінними є: цілі - конкретне кінцеве становище чи бажаний результат; структура - логічне співвідношення рівнів управління; завдання - робота, яка повинна бути виконана в наперед установлені строки і наперед обумовленим способом; персонал - центральний чинник в організації [8].

Формулювання стратегій - один із суттєвих компонентів стратегічного управління, що передбачає визначення особливостей процесу створення окремих стратегій і “стратегічного набору”. Враховуючи, що стратегія - це спосіб досягнення результату, сформульованого у вигляді мети, можна стверджувати, що формулювання стратегій є процесом, у ході якого керівники встановлюють місію, формують систему цілей, обирають стратегії, а також попередньо визначають усі складові процесу стратегічного управління [11].

Реалізація державних стратегій здійснюється шляхом побудови та реалізації державних цільових програм.

Державна цільова програма - це комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв'язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць [4].

Відповідно до Закону України “Про державні цільові програми”, державні цільові програми поділяються на:

загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля - це програми, які охоплюють усю територію держави або значну кількість її регіонів, мають довгостроковий період виконання і здійснюються центральними й місцевими органами виконавчої влади;

інші програми, метою яких є вирішення окремих проблем розвитку економіки й суспільства, а також проблем розвитку окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць, що потребують державної підтримки [4].

Державні цільові програми класифікуються за масштабами розробки й реалізації, своєю спрямованістю та строками реалізації.

За масштабами розробки й реалізації державні цільові програми поділяються на:

загальнодержавні програми, які охоплюють усю територію держави або значну кількість її регіонів;

програми для вирішення окремих проблем розвитку економіки, окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць.

За своєю спрямованістю державні цільові програми є таких видів:

економічні, метою яких є вирішення комплексних галузевих і міжгалузевих проблем виробництва, підвищення його ефективності та якісних характеристик, забезпечення ресурсозбереження, створення нових виробництв;

програми регіонального розвитку, що мають державне значення;

наукові, метою яких є забезпечення виконання фундаментальних досліджень у галузі природничих, суспільних і технічних наук;

науково-технічні, що розробляються для вирішення найважливіших науково-технічних проблем, створення принципово нових технологій, засобів виробництва, матеріалів, іншої наукоємної та конкурентоспроможної продукції;

соціальні, що передбачають вирішення проблем підвищення рівня та якості життя, проблем безробіття; посилення соціального захисту населення; поліпшення умов праці; розвиток охорони здоров'я та освіти;

національно-культурні, спрямовані на вирішення проблем національно-культурного розвитку, збереження національно - культурної спадщини, задоволення інтелектуальних і духовних потреб людини;

екологічні, метою яких є здійснення загальнодержавних природоохоронних заходів, запобігання катастрофам екологічного характеру та ліквідація їх наслідків;

оборонні, що розробляються з метою посилення обороноздатності держави;

правоохоронні, спрямовані на забезпечення правоохоронної діяльності, боротьби із злочинністю та державної безпеки.

За строками реалізації державні цільові програми класифікуються таким чином:

довгострокові, термін реалізації яких від 10 до 20 років;

середньострокові, термін реалізації яких від 1 до 10 років;

короткострокові, термін реалізації яких до 1 року [2].

Відповідно до Порядку розроблення та виконання державних цільових програм, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 р. № 106, ініціаторами розроблення програми можуть бути Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, Національний банк, Національна академія наук, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська й Севастопольська міські держадміністрації.

Ініціювання розроблення програми здійснюється за таких підстав:

наявність проблеми, яку не можна вирішити засобами територіального чи галузевого управління та яка потребує державної підтримки, координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування;

відповідність мети програми пріоритетним напрямам державної політики, визначеним у законах України, указах Президента України, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, а також у міжнародних договорах (з посиланням на джерело);

необхідність забезпечення міжгалузевих і міжрегіональних зв'язків;

наявність реальних можливостей для забезпечення виконання програми: фінансових ресурсів - коштів державного, місцевих бюджетів та інших джерел, матеріально-технічних і трудових ресурсів [6].

Законом України “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку” визначено правові, економічні й організаційні засади формування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного й соціального розвитку України.

Варто зазначити, що цим законом затверджені лише середньо - та короткостроковий період. Це означає, що відсутній нормативний документ, який визначає головні засади стратегічного довгострокового планування.

Прогноз економічного й соціального розвитку України на середньостроковий період розробляється на п'ять років. Аналіз державних цільових програм засвідчує, що вони розроблені на середньостроковий період. Отже, на сьогодні відсутній механізм довгострокової програми.

Порядком розроблення та виконання державних цільових програм затверджено, що ініціатор погоджує в установленому порядку проект концепції програми з Мінфіном, Мінсоцполітики, МОНмолодьспортом (з наукових, науково-технічних та інноваційних питань, питань трансферу технологій), Мінприроди (з питань, що становлять підвищену екологічну небезпеку), Держенергоефектив - ності (з питань енергозбереження), Держінвестпроектом та іншими заінтересованими органами виконавчої влади.

Проект Загальнодержавної цільової програми після схвалення Кабінетом Міністрів України разом з проектом закону про її затвердження подається в установленому порядку до Верховної Ради України [7].

Недоліки цільових програм можна умовно поділити на дві групи: зовнішні (глобальні) і внутрішні (локальні). Перші є спільними для всіх цільових програм, незалежно від рівня управління, на якому вони реалізуються. Вони існують унаслідок недосконалості наукової бази програмно-цільового програмування в країні недостатнього досвіду успішної реалізації цільових програм; недосконалості законодавства, що регламентує процес створення, виконання й оцінювання ефективності цільових програм на різних рівнях; відсутності достатньої юридичної сили цільових програм; високого рівня залежності від рішень, що приймаються на державному рівні. Друга група проблем пов'язана безпосередньо з процесом розроблення та управління цільовими програмами.

Розглянувши роботу центральних органів виконавчої влади з розроблення та виконання державних цільових програм і проаналізувавши комплекс проблем, що виникають під час її здійснення, Рада національної безпеки і оборони України відзначила наявність суттєвих системних недоліків у цій сфері.

Відсутність ефективних механізмів контролю за розробленням центральними органами виконавчої влади державних цільових програм призводить до того, що більшість затверджених програм не відповідає вимогам Закону України “Про державні цільові програми”, зокрема не визначає конкретних заходів, обсягів та джерел фінансування, державних замовників, відповідальних виконавців, очікуваних результатів тощо.

Процесу фінансування державних цільових програм бракує системності та пропорційності.

Наявне законодавче регулювання програмного й бюджетного планування зумовлює неузгодженість у підходах до проблем, вирішення яких потребує державної підтримки, та виникнення невідповідностей між запланованими показниками програм і їх виконанням. Зокрема, є недосконалим механізм фінансування державних цільових програм, основний принцип якого - дотримання граничних обсягів фінансування розпорядника бюджетних коштів, який є державним замовником чи виконавцем відповідної програми, а не забезпечення обсягів фінансування, передбачених такою програмою.

Реалізація державних стратегій в Україні здійснюється шляхом побудови та реалізації державних цільових програм.

Процес державного стратегічного планування в Україні має суттєві недоліки, які можна умовно поділити на дві групи: зовнішні (глобальні) і внутрішні (локальні). Перші є спільними для всіх цільових програм, незалежно від рівня управління, на якому вони реалізуються. Друга група проблем пов'язана безпосередньо з процесом розроблення й управління цільовими програмами.

Досягнення планованого результату визначається дією великої сукупності взаємопов'язаних умов і чинників, що призводить до постійних змін як у самому об'єкті планування, так і в зовнішньому щодо нього середовищі.

На сьогодні в Україні бракує досвіду довгострокового стратегічного планування та ефективної реалізації державних стратегічних програм.

Перспективами подальших досліджень має стати обґрунтування теоретичних засад державного стратегічного планування.

Список використаної літератури