Впровадження негласних слідчих (розшукових) дій в кримінальне процесуальне законодавство України як інституту спеціальних слідчих дій

Впровадження негласних слідчих (розшукових) дій в кримінальне процесуальне законодавство України як інституту спеціальних слідчих дій

Сьогодні в Україні триває реформування всієї системи протидії злочинності, підґрунтям якого є зміна моделі правоохоронної діяльності відповідно до чинного Кримінального процесуального кодексу України, що сприяло визначенню процесуального статусу оперативних підрозділів та надання їм права проводити слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії у кримінальному провадженні за дорученням слідчого, прокурора в порядку, передбаченому КПК України та зміненню переліку прав щодо проведення оперативно-розшукових заходів та порядку їх санкціонування. Ні у кого не викликає сумніву, що використанім оперативно-розшукових заходів й отриманих з їхньою допомогою матеріалів для протидії злочинам складають одну з найважливіших проблем у діяльності оперативних підрозділів правоохоронних органів.

У сучасних умовах демократизації, гуманізації кримінального законодавства, посилення охорони прав і законних інтересів громадян ця проблема набуває особливої актуальності. За оцінкою Р.С. Бєлкіна, кінець XIX і початок XX століть ознаменувалися проривом у формуванні дійсно наукових засобів і методів боротьби зі злочинністю, зміненої на той час і кількісно, і якісно [1, с.8]. Такої ж думки дотримуються К.К. Горяінов, В.С. Овчинський, Г.К. Сінілов, О.Ю Шумілов, які підкреслюють, що теорія ОРД склалася як самостійна галузь знань у результаті диференціації системи наук кримінального циклу [2, с.ЗО].

Однак ідея використання результатів негласної діяльності правоохоронних органів у кримінальному процесі неоднозначно сприймалася і сприймається при дослідженні доказів. Ми в статті розглянемо, як це протиріччя вирішене в новому кримінально-процесуальному законодавстві України.

Сама ідея процесуального використання в досудовому розслідуванні оперативних засобів абсолютно не нова, незважаючи на те, що як для звичайних громадян, так і для багатьох фахівців-практиків прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України стало певною несподіванкою [3, с. 186]. Ця ідея на пострадянському просторі зв'язана з погіршенням внутрішньої безпеки держав. Цьому сприяла як відсутність необхідної й адекватно сформованої законодавчої бази щодо протидії злочинності й існуюча до останнього часу її невпорядкованість, так і неминуче в перехідний від тоталітаризму період різке зниження ефективності роботи правозахисник структур [4, с.71], як ми бачимо, в тому числі й підрозділів карного розшуку та органів внутрішніх справ у цілому.

Останнє було обумовлено дуже різким падінням професійної кваліфікації співробітників ОВС (у зв'язку зі звільненням за різних причин багатьох фахівців, особливо оперативних працівників, слідчих в інші сфери діяльності, насамперед, у комерційні структури), а також невідповідністю наявної криміногенної ситуації матеріально-технічному забезпеченню правоохоронних органів.

Початковим етапом в удосконаленні використання результатів оперативно-розшукової діяльності ми повинні вважати введення в дію 18.02.1992 р. Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», що надав право підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, знімати інформацію з каналів зв'язку, застосовувати інші технічні засоби одержання інформації, контролювати шляхом добору за окремими ознаками телеграфно-поштових відправлень і можливість використовувати отримані результати у кримінальному процесі (статті 8, 10 [5]).

Прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України і введення негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД) стало значним кроком у відновленні системи кримінальної юстиції і новим етапом, що був зроблений законодавцем, в історії використання результатів оперативно-розшукових заходів.

Ці зміни в кримінальному процесуальному законодавстві проходять відповідно до концепції реформування, визначеної рішенням Ради національної безпеки й оборони України від 15.02.2008 р. «Про хід реформування системи кримінальної юстиції і правоохоронних органів», затвердженим Указом Президента України від 08.04.2008 р. № 311/2008. У цьому сенсі мова, насамперед, стосується введення так званих «спеціальних» або «особливих» слідчих дій, що по своїй суті є аналогом, передбачених Законом «Про оперативно-розшукову діяльність» і здійснюваних на практиці оперативно-розшукових (оперативно-технічних) заходів. Вивченім досвіду інших країн дає можливість правильно оцінити результати використання в законному порядку правоохоронними органами, насамперед України, «спеціальних» слідчих дій.

Так, за офіційними даними, у ряді країн Європи (Великобританія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Данія, Бельгія, Швейцарія, Греція й ін.) вже наприкінці 80-х - початку 90-х років XX століття в кримінально-процесуальному законодавстві були передбачені нові, як їх назвали, «спеціальні» («особливі») слідчі дії.

Щодо їхньої значимості й ефективності свідчать, наприклад, результати соціологічного опитування серед французьких суддів, що незалежно один від одного заявили, що не менш 30 % доказів, на які вони посилаються у своїх вироках, добуті саме цими «спеціальними» слідчими діями [4, с.72]. Отже, ми згодні з висновком, що їхнє впровадження на 1/3 підвищило ефективність протидії злочинності.

Певні напрацювання у використанні спеціальних слідчих дій маються в Латвії. Латвійський сейм прийняв законопроект щодо доповнення КПК новою главою. Глава 11 «Слідчі дії, що здійснюються в особливому порядку» складається з 25 статей. Усього в розробленому доповненні кримінально-процесуального закону Латвії передбачено дванадцять слідчих дій, здійснюваних в особливому порядку [4, с.72-73].

З наведеного вище ми бачимо певну аналогію між спеціальними слідчими діями і НСРД, що зазначені в главі 21 КПК України і проводяться у випадках, якщо інформацію про злочин і особу, що його вчинила, неможливо одержати іншим способом (гл.21 [6]). У цьому ж контексті звернемо увагу на те, що ці норми нового КПК України мають багато загального зі змістом спеціальних слідчих методів і прийомів, визначених у підрозділі 3.7 Довідкового посібника з кримінального судочинства, підготовленого у 2007 році відділом стратегічних питань поліцейської діяльності Управління Генерального Секретаря Організації з Безпеки і Співробітництва в Європі (ОБСЄ) [7, с.40]. У цій частині, ми бачимо, українське законодавство у певній мірі відповідає вимогам міжнародних стандартів щодо забезпечення верховенства права і законності в кримінальному провадженні.

Але потрібно звернути увагу на деякі невідповідності положень КПК України визначеним нормам кримінально-процесуального законодавства інших країн і принципам оперативно-розшукової діяльності, закріпленим у Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність».

Так, відповідно до наданих повноважень, передбаченими п.2 ст.40 КПК України, слідчий проводить НСРД у порядку, визначеному главою 21 (Негласні слідчі розшукові) дії).

Згідно п.З ч.2 ст.41 КПК України, «під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник оперативного підрозділу користується повноваження слідчого. Співробітники оперативних підрозділів не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора».

Ми бачимо, що слідчий стає суб'єктом проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які в основному проводяться оперативно-розшуковими методами і засобами. Це, по-перше, не відповідає процесуальним нормам розглянутих вище країн, у яких особа, що проводить слідчі дії, дає дорученім спеціальним підрозділам на проведення спеціальних слідчих дій, але саме не є суб'єктом їхнього проведення.

По-друге, сучасна українська слідча практика й опитування показали, що навантаження, підготовка і досвід слідчих не дають можливості проводити НСРД або керувати процесом їхнього проведення. І тільки використання оперативної практики і практичних напрацювань дозволяє організовувати проведення цих дій за дорученням слідчого силами оперативних підрозділів. Тому, вважаємо, що доцільним буде корегування ст. 40 КПК України щодо ролі слідчого в проведенні НСРД. Звертаємо увагу також на те, що працівники оперативних підрозділів не мають права здійснювати процесуальні дії в кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями до слідчого судді або прокурора (ст.41 КПК України).

З огляду на це, законодавець фактично забороняє здійснювати працівникам оперативних підрозділів процесуальні дії в кримінальному провадженні. Але ч.З ст.8 нової редакції Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» закріплює право оперативних підрозділів проводити на підставі дозволу слідчого судді, що надано за клопотанням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника, погодженого з прокурором, негласні слідчі дії, серед яких: негласне обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи, аудіо-, відеоконтроль особи, аудіо-, відеоконтроль місця, спостереження за особою, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, електронних інформаційних мереж, накладення арешту на кореспонденцію, здійснення її огляду та виїмки, установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу [6, с.274-275].

Ми згодні, що таке положення потребує зміни шляхом нової редакції ч.2 ст.41 КПК України і надання працівникам оперативних підрозділів права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою. Основним аргументом цього є додержання та виконання основних спеціальних принципів оперативно-розшукової діяльності, якими є наступальність, поєднання гласних і негласних оперативно-розшукових заходів та конспіративність, ефективність використання яких була підтверджена практичною діяльністю. Усунувши можливість застосування цих принципів у повсякденній оперативній роботі підрозділами карного розшуку, ми ризикуємо знизити ефективність останньої. Щоб це не відбулося, необхідно дозволити оперативним підрозділам здійснювати негласні слідчі (розшукові) дії ініціативно, з можливістю поінформування про їх проведення обмеженого кола осіб, що може відбутися лише у разі проведення негласних слідчих (розшукових) дій на підставі ухвали слідчого судді, постановленої за клопотанням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника, погодженого з прокурором.

Означене також дозволить оперативним підрозділам зберегти наступальність у своїх діях, що є дуже важливим у епоху технічного прогресу і інформатизації, чим все частіше користуються злочинці під час вчинення злочинів [8, с.29].

Виконання принципу конспіративності не суперечить загальним міжнародним вимогам дотримання прав і свобод людини. Мета такого порядку - запобігти непотрібного для доказування розголошення «privacy» (таємниці приватного життя), яке зафіксовано під час стеження, аудіоконтролю і т.ін. [4, с.72]. У той же час у КПК України передбачений порядок вирішення питання повідомлення осіб, щодо яких проводились НСРД (ст.253 КПК України).

Особливої уваги вимагає питання щодо концептуальних положень забезпечення прав людини і внутрішньої безпеки держави в умовах використанім оперативно-розшукових заходів і НСРД правоохоронними органами. Досвід останніх десятиліть свідчить про те, що такі інститути як права людини і суспільна безпека не тільки є самостійними пріоритетними напрямками діяльності держави, але і дуже тісно пов'язані між собою.

Наприклад, аксіоматичним є положення - незабезпечення безпеки суспільства неминуче приводить до порушення багатьох прав людини. Разом з тим існує і зворотний зв'язок: якщо деякі права людини надмірно розширені, то знижується ефективність правоохоронної діяльності, відповідно, знижується рівень безпеки суспільства. Таке ми можемо спостерігати в нашому суспільстві. Щоб докладніше розібратися в цьому питанні, знову повернемося до дискусії щодо використання спеціальних слідчих дій (НСРД) у кримінальному процесі. Ми в цьому питанні цілком дотримуємося позиції В.М. Мешкова й О.Н. Соколова [4, с.73-74]. Головним аргументом супротивників внесення в КПК положень про спеціальні слідчі дії було і залишається твердження, що негласні спеціальні слідчі дії суперечать принципам кримінального процесу і порушують право людини на захист. Однак аналіз цього твердження і зіставлення з діючими нормами кримінального процесуального права показують його неспроможність, а тому приводять до висновку, що в ньому допущене невірне тлумачення поняття «права людини на захист».

Таке право, згідно діючого законодавства, мають тільки підозрюваний, обвинувачуваний (ст.42 КПК України) і виправданий, засуджений (ст.43 КПК України). До того, як особа займе одне з цих двох названих процесуальних положень, закон ні для кого більше не передбачає права на захист (свідки, потерпілі - інша категорія осіб). І це цілком логічно - захищатися можна і потрібно, коли на підставі підозр у чомусь обмежили свободу або в чомусь обвинуватили. Поки ж здійснюється тільки розшук, збір і перевірка інформації щодо скоєного злочину певною особою, яка можливо його скоїла, прав на її захист не потрібно, тому що захищатися немає від чого. Тому воно і не передбачено законом.

Разом з тим, досвід названих вище держав, у яких спеціальні слідчі дії передбачені в законах і здійснюються вже понад 20 років, однозначно свідчить про те, що більш ніж у 90 % випадків ці дії провадяться до затримання (застосування інших запобіжних заходів) підозрюваного або пред'явлення обвинувачення, тобто до того, коли особі стає відомим, що вона потрапила в поле зору правоохоронних органів [4, с.73].

Така позиція зрозуміла, тому що тільки під час збирання і пошуку інформації існує імовірність того, що особа допустить які-небудь дії, що зафіксованими належним чином, можна буде використовувати як докази його вини або невинуватості. Після пред'явлення обвинувачення, а тим більше затримання, коли особа довідається, що проти нього ведеться слідство, очікувати від нього таких дій практично не можливо, а проведення для їхньої фіксації НСРД - безглуздо. З усього сказаного можна зробити висновок, що згадані заперечення і протидія доповненню кримінально-процесуального законодавства положеннями щодо спеціальних слідчих дій були необгрунтованими, надуманими, заснованими на невірному тлумаченні закону про право людини на захист. Ми згодні з тим, що існуючий останнім часом у кримінальному процесі ухил убік захисту прав обвинувачуваного перевищує всі розумні межі.

І хоча в кримінальному процесуальному законі України введені негласні слідчі (розшукові) дії як впровадження інституту спеціальних слідчих дій, але все ж таки існують в ньому певні неузгодженості щодо надмірності права обвинувачуваного. Це можна розглянути на прикладі ст.253 КПК України «Повідомлення осіб, щодо яких проводилися негласні слідчі (розшукові) дії». Так, у ч.І ст.253 КПК України зазначено, що особи, конституційні права яких були тимчасово обмежені під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також підозрюваний, його захисник мають бути письмово повідомлені прокурором або за його дорученням слідчим про таке обмеження. В ч.2 ст.253 КПК України передбачає, що конкретний час повідомлення визначається із урахуванням наявності чи відсутності загроз для досягнення мети досудового розслідування, суспільної безпеки, життя або здоров'я осіб, які причетні до проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Відповідне повідомлення про факт і результати негласної слідчої (розшукової) дії повинне бути здійснене протягом дванадцяти місяців з дня припинення таких дій, але не пізніше звернення до суду з обвинувальним актом (ст.253) [6].

Такий зміст ст.253 КПК України має певні протиріччя та неузгодженості з іншими законодавчими актами. Насамперед, повідомлення осіб про застосування щодо них НСРД буде сприяти обізнаності кримінального світу щодо форм і методів оперативної роботи, які відносяться до інформації з обмеженим доступом (гриф «таємно») (ст. 37) [9], (статті 328, 387) [10]. Цим також порушуються основні принципи негласної роботи, що закріплені в Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність». Нарешті, з тексту ст.253 КПК України незрозуміло, який вид повинно мати повідомлення щодо тимчасового обмеження конституційних прав особи і яку інформацію воно може містити. Останнє становить найбільший інтерес, оскільки від її обсягу залежить ефективність проведенім конкретного розслідування і кримінального провадження в цілому. правоохоронний кримінальний негласний досудовий

Розглянутий розвиток і становлення законодавства щодо використання оперативних сил і засобів показує, що у своїй роботі правоохоронні органи повинні чітко усвідомлювати наступне:

- при проведенні НСРД необхідно керуватися нормами кримінально-процесуального права, джерелом якого є Кримінальний процесуальний кодекс України;

- при проведенні оперативно-розшукових і оперативно-технічних заходів, необхідно виконувати вимоги основного законодавчого акту, що визначає сутність і зміст оперативно-розшукової діяльності - Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність».

Але аналіз змісту ст.8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» і глави 21 КПК України показує, що немає ніякої різниці між оперативно-розшуковими (технічними) заходами і НСРД - вони є тотожними. Відмінність складається лише в суб'єктах - оперативний працівник або слідчий відповідно. У першому випадку суб'єктом ініціювання використання оперативно-розшукових (технічних) заходів, є начальник оперативного органу в рамках Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», у другому - слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд у рамках кримінального провадження.

Тому ми підтримуємо пропозицію деяких науковців, що необхідно чітко розмежувати сфери оперативно-розшукової і процесуальної діяльності. На прикладі розглянутого процесу становлення спеціальних слідчих дій, ми можемо зробити висновок, що сьогодні в Україні продовжується реформування всієї системи протидії злочинності, основою якої є зміна моделі правоохоронної діяльності відповідно діючому Кримінальному процесуальному кодексу України. Це призвело до зміни окремих положень у чинному Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність» і концепції використання оперативно-технічних засобів і оперативно-технічних заходів підрозділами карного розшуку у кримінальному процесі, яка потребує окремого дослідження.

Література