Треті особи та їх роль у цивільному процесі країн англо-саксонської та континентальної системи права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський університет права Національної академії наук України

Кафедра міжнародного права та порівняльного правознавства

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни: Порівняльний цивільний процес

на тему: ТРЕТІ ОСОБИ ТА ЇХ РОЛЬ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ КРАЇН АНГЛО-САКСОНСЬКОЇ ТА КОНТИНЕНТАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ПРАВА

Студента 4 курсу

МП-41 групи

Напряму підготовки Міжнародні відносини

Спеціальності Міжнародне право Мурашко А. А.

м. Київ - 2018



Вступ

Тема контрольної роботи не є новою, оскільки питанням участі третіх осіб у цивільному процесі присвячувалися роботи багатьох процесуалістів. Сучасна актуальність теми зумовлена набранням чинності новим Цивільно-процесуальним кодексом України (ЦПК), у якому знайшли місце зміни до нових інститутів, зокрема наказне провадження, попереднє судове засідання, заочний розгляд справи тощо, які потребують комплексного аналізу разом з нормами, що регламентують процесуальне становище третіх осіб як суб'єктів позовного провадження. Незважаючи на значну кількість теоретичних досліджень даної теми, на практиці виникають проблеми у сприйнятті й тлумаченні цього інституту, які до останнього часу не мають свого наукового розв'язання. Істотні зауваження до результатів розгляду цивільних справ судами України з боку суспільства і керівництва держави зумовлюють необхідність істотного перегляду норм законодавства та практики здійснення судочинства.

Актуальність теми дослідження. Участь у процесі третіх осіб забезпечує найбільш повне дослідження всіх обставин, які мають значення для справи, сприяє швидкому та ефективному розгляду та вирішенню спору, дозволяє належно визначити права та обов'язки інших учасників процесу та захистити їх інтереси у процесі розгляду справи, ухвалити законне та обґрунтоване рішення. Разом з тим, унеможливлюється ухвалення протилежних рішень щодо одного і того самого предмета спору.

Участь третіх осіб у цивільному процесі може стати запорукою від фіктивного та удаваного розгляду справи, коли при зверненні до суду позивач і відповідач мають іншу мету, ніж та, яка відображена у позовній заяві. Питанням участі третіх осіб присвячені також роботи цивілістів. Цей інститут має відповідну регламентацію у Цивільному кодексі України (ЦК). Щодо цивільного процесу, то особливості участі третіх осіб у різних категоріях справ є малодослідженими. Відсутність реальної змагальності у цивільному процесі, нечітка регламентація правового становища суб'єктів у цивільному процесі призводить до ухвалення рішення, яке не відповідає обставинам справи і дійсним правовідносинам. У зв'язку з цим важко переоцінити роль і значення участі третіх осіб у справах позовного провадження для ухвалення законного і об'єктивного рішення. Тому, незважаючи на те, що автором було розпочате дане дослідження до набрання чинності новим ЦПК України, ця тема не втратила своєї актуальності донині, хоча б тому, що інституту третіх осіб мало приділено уваги у ЦПК, а права та обов'язки цих суб'єктів потребують подальшої конкретизації.

Ступінь наукової розробленості. Важливе значення для сучасного сприйняття третіх осіб у цивільному процесі в Україні та зарубіжних державах мають праці науковців: В.М. Аргунова, Ю.В. Білоусова, С.В. Васильєва, Є.В. Васьковського, О.В. Гетманцева, О.В. Дзери, І.О. Дзери, Я.П. Зейкана, М.М. Ільїнської, В.В. Комарова, С.М. Коссака, Д.Д. Луспеника, І. А. Приходька, Д.М. Сибільова, В.І. Тертишнікова, М.К. Треушнікова, Л.К. Радзієвської, С.Я. Фурси, Є.І. Фурси, М.С. Шакарян, М.Й. Штефана, В.В. Яркова, І. Бойко, В. Годлевський, А. Дольницький, К. Левицький, Б. Тищик, Н. Тур, М. Штефан та ін..

Об'єктом дослідження є норми цивільного процесуального законодавства, які регулюють особливості залучення третіх осіб у цивільному процесі держав англо-саксонської та романо-германської правової сімей.

Предметом дослідження є сукупність суспільних відносин, які виникають в процесі залучення третіх осіб у цивільний процес.

Метою роботи є розглянути актуальні питання, що стосуються підстав, процедури та наслідків залучення у судовий процес третьої особи, сприяння якнайшвидшому удосконаленню відповідних норм ЦПК.

Мета курсової роботи полягає у знаходженні основних засад захисту та гарантування нематеріальних прав творців в міжнародному праві та праві ЄС. Мета дослідження обумовлює його завдання:

- визначити зміст поняття «треті особи»;

- дослідити історичні передумови існування інститут вступу третіх осіб у цивільний процес в державах світу;

- розглянути особливості участі третіх осіб у цивільному процесі Великобританії;

- проаналізувати специфічні особливості участі третіх осіб у цивільному процесі США;

- віднайти специфічні ознаки участі третіх осіб у цивільному процесі Франції;

- проаналізувати відмінні риси участі третіх осіб у цивільному процесі Австрії;

- дослідити сучасні правові умови участі третіх осіб у цивільному процесі України.

Методи дослідження. а) загально філософські категорії (сутність і явище, конкретне і абстрактне, форма та зміст, ціле і частина); б) загальнонаукові методи (системний підхід, історичний метод, аналіз, синтез); в) спеціальні методи (формально-юридичний).

Наукова новизна дослідження обумовлюється поставленими завданнями та засобами їх вирішення, зокрема, щодо комплексного дослідження сучасного стану застосування інституту участі третіх осіб в державах англо-саксонської та романо-германської правових сімей.

Структура дослідження відповідає його меті та завданням і складається з вступу, трьох розділів, які містять сім підрозділів, висновків та списку використаних джерел на сторінках (53 найменувань). Основний текст курсової роботи викладено на 57 сторінках.



Розділ 1. Теоретико-історичні особливості третіх осіб у цивільному процесі країн світу

1.1 Теоретико-правові аспекти ролі третіх осіб у судовому процесі

Зазвичай в цивільному процесі виступають дві сторони з протилежними інтересами - позивач і відповідач, кожна з яких відстоює свою позицію. Проте у ряді випадків процес ускладнюється, і крім сторін у нього вступають за своєю ініціативою або залучаються громадяни та юридичні особи, зацікавлені у вирішенні цивільної справи. Інтереси таких осіб не завжди збігаються з інтересами сторін, тому вони називаються третіми.

Закон надає будь-якому громадянину або юридичній особі, чиї права і законні інтереси порушені або оскаржені, право на судовий захист. Такий захист може бути здійснена як шляхом порушення цивільної справи в суді й участі зацікавлених осіб як сторін (співучасників) у справі, так і шляхом вступу (залучення) зацікавленої особи до вже почався процес і участі в ньому у якості третьої особи. Третя особа з самостійними вимогами та третя особа без самостійних вимог є вірогідними учасниками іншого матеріального правовідношення, пов'язаного з правовідносинами між сторонами процесу. Крім забезпечення судового захисту суб'єкту, який не є стороною у справі, участь третіх осіб дозволяє об'єднати в одній справі всі докази, сприяє економії процесу, запобігає винесення судом суперечливих рішень [3, c. 89].

Стаття 26 ЦПК [16] відносить третіх осіб до осіб, які беруть участь у справі. При цьому названі особи є суб'єктами лише позовного провадження. У справах наказного та окремого провадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники. Таким чином, треті особи залучаються до справи, у якій є спір про право.

Під третіми особами розуміються суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у вже триваючий цивільний процес між сторонами для захисту особистих суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів як фізичних, так і юридичних осіб у сфері цивільно-правових відносин [14, с. 113].

Від участі прокурора, органів державної влади і місцевого самоврядування, представника та інших осіб, які можуть вступити в цивільний процес, участь третіх осіб відрізняється характером і підставами юридичної зацікавленості. Для третіх осіб обов'язкова наявність допроцесуального матеріально-правового зв'язку з однією або обома сторонами.

Для третіх осіб характерним є зацікавленість у результатах судового рішення, оскільки це стосується їх прав, інтересів чи обов'язків. Tак, автотранспортне підприємство, автомашина якого заподіяла шкоду громадянинові, і сам громадянин, який пред'явив про це позов проти автопідприємства, насамперед зацікавлені в результатах його розгляду, але зацікавленість у цьому має і водій автомашини, який перебував із заводом у трудових правовідносинах. У випадку, якщо суд зобов'язить завод виплатити суму збитків, водій буде зобов'язаний відшкодувати заводу присуджене позивачеві. Зацікавленість у справі щодо спору між спадкоємцями матиме і банк, який видав позику померлому громадянинові на спорудження будинку, який входить до складу спадкового майна, і який він не повернув.

Слід розрізняти матеріально-правовий та процесуальний інтерес. Матеріально-правова заінтересованість полягає у прагненні домогтися для себе поновлення порушеного, оскаржуваного чи невизнаного права, законного інтересу, тобто отримати певне майно, благо, встановити певний стан, обставини або, навпаки, не допустити їх порушення. Рішення суду створює, змінює або припиняє певні права чи обов'язки цих осіб. Процесуальна заінтересованість полягає у прагненні досягти певного процесуального результату у формі відповідної судової постанови (про задоволення позову або відмову у позові). Процесуальною заінтересованістю наділені як суб'єкти спірних матеріальних правовідносин, так і інші учасники цивільного процесу, які беруть участь у справі для виконання покладених на них функцій в силу закону чи договору [10, с. 53].

Наприклад, за позовами про поділ спільно нажитого майна подружжя у справі може бути зацікавлений хто-небудь з родичів, який передав їм своє майно у тимчасове користування. Особа, яка управляє транспортним засобом, має інтерес у справі за позовом про заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. У наведених випадках у сфері судового дослідження буде знаходитися не одне, а кілька матеріальних правовідносин в силу їх нерозривному зв'язку і взаємозалежності. Суб'єктам цих правовідносин надається можливість захисту своїх суб'єктивних прав або охоронюваних законом інтересів як третіх осіб.

Закон встановлює, що для захисту свого самостійного вимоги на предмет спору, що знаходиться вже на розгляді суду, інша особа має право вступити в розпочатий процес в якості третьої особи з самостійними вимогами.

Метою участі у цивільному процесі третіх осіб є забезпечення і концентрація в одній справі всього доказового матеріалу, що дозволяє досягти істинності у справі. Участь третіх осіб у процесі сприяє більш швидкому розгляду і вирішенню цивільних справ з урахуванням прав інших зацікавлених осіб. А також, участь третіх осіб допомагає усунути можливість винесення суперечливих судових рішень [4, с. 97].

Треті особи беруть участь у справі за власною ініціативою або залучаються в процес з ініціативи суду або сторін. Непритягнення третіх осіб у процес може служити підставою для скасування судового рішення у справі.

Ступінь юридичної зацікавленості третіх осіб у процесі щодо спору між сторонами може бути різною. Наприклад, третя особа може вступити в процес шляхом пред'явлення самостійної вимоги щодо предмета спору між сторонами. Крім того, третя особа що не заявляє таких вимог, має право вступити в процес на стороні позивача або відповідача, якщо судове рішення у справі може вплинути на його права або обов'язки по відношенню до однієї зі сторін.

Відповідно до цього закон розрізняє два види третіх осіб у цивільному процесі:

а ) треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору (ст. 34 ЦПК);

б) треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору (ст. 35 ЦПК).

Третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, і третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, поєднують такі ознаки:

- наявність матеріально-правової зацікавленості в результаті справи, що виявляється у висуненні самостійних вимог на предмет спору чи наявності лише процесуальної зацікавленості, яка виражається у можливості впливу рішення суду на права та обов'язки стосовно однієї із сторін;

- вступають у процес, коли в ньому вже є дві сторони - позивач і відповідач, які визначили предмет спору;

- вступають у справу до винесення судом рішення.

Участь третіх осіб в цивільному процесі є одним з випадків ускладнення процесу за суб'єктним складом. У зв'язку з цим третіх осіб слід відрізняти від співпозивачів або співвідповідачів, які займають у процесі самостійне положення, і вимоги їх не виключають один одного.

Треті особи мають матеріальні правовідносини тільки з тією особою, на стороні якої вони виступають. У них відсутня наявність зв'язку з протилежною стороною.

Питання про вступ третіх осіб у процес вирішується на стадії підготовки справи до судового розгляду. Разом з тим закон допускає можливість вступу в справу третіх осіб до прийняття судом першої інстанції рішення по справі.

Отже, треті особи - це суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у вже порушену в суді справу для захисту своїх власних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів.

1.2 Історія становлення і розвитку практики здійснення правосуддя вдаючись до залучення третіх осіб у судах держав світу

Інститут третіх осіб у цивільному процесі був відомий вже на ранніх етапу становлення права. Вітчизною виникнення інституту третіх осіб, безумовно, слід вважати римський цивільний процес.

Як відмічав відомий вчений-процесуаліст Д. С Флекор: «Норми римського права, присвячені юридичного положення третіх осіб у римському цивільному процесі, відрізняються надто мізерним змістом» [4]. Причина, що зумовлює це явище, знаходиться у строго формальному устрою римського процесу, тобто наслідки його представлялись результатом особистого договору сторін («duasis-contractus»), який не пускав до стороннього втручання у цивільну справу. Тільки у самому началі процесу можливо було приєднання третьої особи до позивача або до відповідача. Таке суворе використання принципу невтручання третіх осіб у процес під час судочинства повинно було у деяких випадках надто несприятливо відображатись як на економії процесуальних мір та і на успіху самого судового розгляду. Тому римське право було вимушено установити деякі заборони у здійсненні принципу невтручання у справу третіх осіб.

Римське право, проте, не установило подібно сучасним законодавствам спеціальний інститут залучення третіх осіб у цивільний процес. Римські юристи обмежились одним лише розширенням інституту співучасті. Співучасть допускалась, коли особа мала юридичний інтерес в участі у цивільній справі. Також дана особа могла прийняти участь як у перших так і в апеляційній інстанції. Заява яких би то самостійних вимог під час провадження по справі не допускалось.

Римський процес ретельно усував принцип втручання третіх осіб у цивільну справу від час провадження та не допускав тим більше підстави після того як справа була вирішена судом. Ця підстава виражала найважливіший юридичний принцип римського права: законна сила судових рішень розповсюджується лише на осіб, що приймали участь у справі, та оскарження судового рішення із сторони третіх осіб було неможливим. Но все ж, третім особам давалось право подачі самостійного позову. Наприклад, римський Юрист Марциан відмічав, що «третя особа, що не приймала участь у справі, могла наряду с пред'явленим самостійним позовом прибігти подібно сторонами процесу і к апеляції, розуміється, в особо поважних випадках». Но таки випадки не були зафіксовані у римському праві.

Як ми бачимо, інститут третіх почав своє зафіксоване існування у стародавньому Римі. З одного боку це був великий крок уперед у захисті громадянських прав. Але можна помітити, що вже у той час держава зіткнулась з проблемою нераціонального обмеження прав третіх осіб, яка потребувала розширення прав. Що призвело до «поступку» до третіх сторін з боку законодавства, яку виразив Марціан. Слід звернути увагу у його фразі на те, що треті особи могли отримати право подати апеляцію тільки у «особливо важливих випадках», тобто це з одного боку крок вперед з іншого боку крок у сторону від реального вирішення проблеми. На що вказує той факт, що випадки долучення третіх осіб до апеляції зафіксовано не було, остаточно сказати тяжко, може такі випадки не були дуже гучними справами, а може їх навіть і не було зовсім. Але тоді постає питання, звідки Марціан узяв свою думку, це було узагальнення його власного досвіду, чи висловлювання вже існуючого зафіксованого правила? Як можна буде побачити із наступних глав моєї роботи інститут третіх осіб буде балансувати на такому же рівні ще десь тисячу років.

Особливий вплив на французький процес зробив римський цивільний процес. Інтереси і права третіх осіб точно так само не знаходили собі спеціальних засобів судового захисту, від їх порушення рішенням по іншій цивільній справі. Але вже з ХVI ст. починається виділення в особливий інститут всіх заходів судової захисту, направлених до розширення прав третіх осіб. Особливо це торкнулося виконавчого провадження, так як саме тут стикалися права та інтереси третіх осіб з правами, які були визнані судовим рішенням, за однією зі сторін процесу. У 1539 році був виданий королівський закон, що мав на меті встановлення правильних способів виконання судових рішень і усунення всіх виникаючих при цьому суперечок і домагань з боку сторонніх осіб. У цьому законі вперше згадується про вступ третіх осіб у процес виконавчого провадження, процес же допуску вирішувалося на попередньому судовому розгляді. Французький цивільний процес встановлював і санкції за незаконне втручання у виконавче виробництво у вигляді «грошової відповідальності».

Значний крок вперед у визначенні юридичного положення третіх осіб у цивільному процесі представляють вчення канонічного права і середньовічний цивільний процес. У цей період, широкого поширення так званої бенефіціальної практики, особливо рельєфно виділяється поняття про таку участь у справі третіх осіб, при якому вони заявляють незалежно від сторін процесу свої особливі самостійні права на спірне майно. Саме пред'явлення подібних прав отримує в цей час точне юридичне визначення на увазі особливого процесуального інституту під технічною назвою «intervention principal is».

Середньовічний німецький цивільний процес, як і римський процес, не допускав оскарження судових рішень, що набрали законної сили, третіми особами. Інтереси і права третіх осіб були в достатній мірі огороджені, з одного боку, наданим їм правом участі у справі до його остаточного дозволу, і з другої - повною можливістю пред'явлення самостійного позову в тому випадку, якщо судове рішення, що порушує їх права, набуло законної сили. Дане положення з канонічного права в подальшому визначило зміст відповідних процесуальних норм німецького Статуту цивільного судочинства 1877 р.. Наприклад, Статут цивільного судочинства (СЦС) 1877г. вперше поділяв третіх осіб, що не були учасниками процесу. Юридична становище даних осіб було зовсім не рівнозначно так як СЦС Німеччини не дається права оскарження остаточних судових рішень з боку третіх осіб, що не беруть участь у справі. У той же час на законодавчому рівні було визначено порядок вступу третіх осіб у цивільний процес з самостійними вимогами (параграф 61 СЦС).

Як бачимо процес розвинення інституту третіх осіб мало місце у Європі приблизно у XVI-XIX ст. ст. Це обумовлено переходом від католицизму до протестантизму. На перший погляд це дві речі не пов'язані між собою, але, на противагу католицькому вченню про протиставлення мирського і духовного, у протестантизмі вважалось, що і в мирському житті на професійній ниві здійснюється Божа благодать. Бог призначає людей до того чи іншого виду діяльності, вкладаючи в них різні таланти чи здібності, і борг людини старанно працювати, виконуючи своє покликання. В очах Бога немає праці благородної або ганебної. Філософія Мартіна Лютера була у тому що кожна людина може бути посередником Божої волі на землі, а не тільки церков як було прийнято вважати у той час, це було товчком у розширенні прав людей та змінення ставлення до них усіх гілок влади , а крок у бік розширення прав третіх осіб є безумовно кроком до більш мінливого та уважливого ставлення до людини судом.

Цікаво відмітити, що якщо провести аналогію із сучасними проблемами участі в цивільному судочинстві третіх осіб, то ми можемо виявити деяку схожість. Зокрема, ці проблеми стосувалися процесуального порядку залучення та вступу у справу третіх осіб; можливості розгляду основного регресного позову; границь розповсюдження законної сили судового рішення на третіх осіб.

Поняття третіх осіб було відомо руському цивільному процесу вже с початку XV в. Завдяки широкому розповсюдження інституту сумісної поземельної власності: кожний із співвласників сумісного нерухомого майна мав самостійне право судового захисту, будучи третьою особою відносно судових рішень, що зачіпають інтереси спільної сумісної власності [7].

Наприклад, у Новогородської та Псковської судових грамотах мають місце спеціальні постанови, що стосуються процесуального положення, так званих «шабров» (Нов. Суд. Грамота, ст. 1241) або «сябров» (Псков. Суд. Грамота ст. 1061) - співвласників спільної поземельної власності котрі могли з'являтися в суд у якості співвласників тяжби, по виклику сторін процесу або з власної ініціативи або у якості правопередатчиків, от котрих спірне право перейшло к той або другій стороні процесу [4, 34].

У зв'язку з цим, являється справедливим висновок професора Л. В. Туманової: «участь третіх осіб у процесі по російському цивільному процесуальному праву було встановлено як доповнення та коректива первісної співучасті».

Виділення засобів судового захисту, наданих третім особам, у особливий процесуальній інститут стало результатом Судової реформи 1864 році. Особливе вплив на розвиток інституту третіх осіб у цивільному судочинстві Росії здійснило французьке законодавство. Але все ж таки юридичне положення третіх осіб сформувалось у 1863 році, у так званий період “дискусій” по прийняттю Статуту цивільного судочинства у Росії 1864 році. Наприклад, у 1863 році в проект ЦСЦ вносились пропозиції оскарження всіх судових рішень третіми особами, але це положення залежало від можливості оскарження судового рішення в апеляційному порядку. Якщо судове рішення ще не було остаточним, передбачалось надати третім особам право апеляції нарівні із сторонами процесу.

Як ми бачимо із вищевказаного, інститут третіх осіб має свою історію виникнення і розвитку, та ця історія обчислюється навіть не століттями а тисячоліттями. Тому поширена думка авторів про те що інститут третіх осіб являється зайвим, не підтверджується часом.

У розгляді цивільно-правових спора можуть бути зацікавленні, наряду зі сторонами, інші особи, котрих називають третіми. Характер зацікавленості третіх осіб у процесі по спору між іншими особами може буди неоднаковий, з чим зв'язана відмінність в їх процесуальному положенні. Згідно з цим закон розділяє два самостійних інституту: а) треті особи, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору; б) треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору (так звані треті особи з побічною участю).

Кожний із цих інститутів передбачений у ЦПК союзних республік самостійною нормою. У якості третіх осіб можуть вступати в процес як громадяни так і організації.

Третя особа, що заявляє самостійні вимоги вступає у вже розпочатий між позивачем та відповідачем цивільний процес для захисту своїх самостійних прав на предмет спору.

Третя особа, що заявляє самостійні вимоги, вступає в процес тому що вважає, що спірне право належить йому, а не позивачу або відповідачу. Третя особа вступає у справу завдяки подачі позову на сумісних підставах, тобто із дотриманням спільного порядку пред'явлення позову. Третя особа пред'являє позов, як правило до обох сторін; можливо пред'явлення позову тільки до позивача.

Стаття 107 ЦПК УСРР передбачає можливість пред'явлення позову як до однієї так і до обох сторін.

Третя особа, що заявляє самостійні вимоги, користується усіма правами та несе всі обов'язки позивача в процесі.

Як правило, тертя особа, що заявляє самостійні вимоги, вступає в процес з власної ініціативи, зокрема і в тому разі, якщо суд повідомить його о справі, в результаті якого воно може бути зацікавлене.

Треті особи, що заявляють самостійні вимоги, може вступити у процес під час усього провадження в суді перших інстанції до постановлення рішення по справі, практично -- до видалення суду у раджу кімнату. Вирішуя питання про допущення у справу тертю особу, суддя або суд виносить ухвалу. ЦПК союзних республік, крім Такджиського ССР, не вирішую питання про можливість оскарження такої ухвали. По смислу ст. 315 ЦПК ухвала о допущенні третьої особи до участі у справі не може бути оскаржене чи опротестовано. Ухвала судді або суду о відмові в допущенні до участі у справі третьої особи, може бути їм оскаржене або опротестовано прокурором, тому що така відмова рівнозначна відмові в прийняті позовної заяви. Таке правило прямо передбачено ч ІІ. ст. 104 ЦПК Такджиської ССР.

Не вступивши у процес третя особа, яка має самостійні вимоги, не позбавлена права пред'явити позов окремо.

Треті особи, що не заявляють самостійні вимоги (треті особи з побічною участю). Третя особа, що не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, - це особа, що бере участь у справі на стороні позивача або відповідача у зв'язку з тим, що рішення по справі може вирішити його права та обов'язки відносно однієї із сторін. (ст. 27 Основ. ст. 38 ГПК). Такий вплив може бути пов'язаний з правом регресу або з іншим інтересом третьої особи або одної із сторін.

В судовій практиці зустрічаються випадки залучення до житлових справ про примусовий обмін у якості третіх осіб на стороні позивача наймачів жилого приміщення, на котре буде обмінюватись приміщення сторін по справі. Треті особи залучаються в практиці також по справам про розділ житлового приміщення та паю в будівлях, що належать ЖБК та ДБК.

Треті особи, що не заявляють самостійних вимог, можуть вступати у процес по власній ініціативі, а також залучатися до участі у справі по клопотанню сторін, прокурора або за власній ініціативі суду. (ст. 27 Основ. ст. 38 та п. 3 ст. 141 ЦПК)

Їх вступ (або залучення) допускається під час всього часу провадження по справі, до постанови рішення судом першої інстанції. Рішення питання про залучення або допуск третіх осіб до участі у справі оформляється ухвалою.

Ухвала судді або суду про допуск (залучення) у процес третьої особи або відмова у цьому не може бути оскаржена або опротестовано, оскільки воно не перегороджує руху справи. (ст. 315 ЦПК)

Висновки до Розділу 1

Проаналізувавши інститут третіх осіб починаючи з Стародавнього Риму та до наших часів ми можемо прийти до кількох висновків:

По-перше, інститут третіх осіб починаючи своє зафіксоване існування у Древньому Римі мав дуже формальний вигляд. До нього було ставлення як до більш як до вимушеного явища. Це не дивує якщо ж пам'ятати про рабовласницький устрій Стародавнього Риму.

По-друге, подібне відношення до інституту третіх осіб в корінні не змінювалось десь ще тисячу років і вже у 16-18 ст. під впливом реформації у Німеччині та по не дуже зрозумілим мотивам у Франції інститут третіх осіб все ж таки почав набувати демократичних якостей, хоч і не дуже змінювавших ситуацію, але все ж таки!

По-трете, правове положення третіх осіб придбало чи мало чіткості у радянські часи. Хоча цей період не можна назвати самим демократичним, та деякі його аспекти були «гіршими» ніж у Древньому Римі проте, той факт що інституту третіх осіб віддавали стільки уваги, вже говорить про те що його важливість, як невід'ємного соціального фактору стала очевидністю.

По-четверте, подальший розвиток інституту, вже на територіях минулого Радяньскього Союзу, був не однозначним. З одного боку, визнання або не визнання третьою особою міг оскаржити тільки прокурор, це вже шаг уперед, але це не наші часи, де оскаржити може сама особа. Такий порядок безумовно є відображенням тої концепції державного устрою, його не можливо назвати найдемократичнішим, у сучасному розумінні.

По-п'яте, цивільний процес України все ж таки має свою специфіку регулювання прав та обов'язків третіх осіб, але на даний час як ми бачимо він потребує деяких змін. Наприклад, необхідно, щоб суд постановляв ухвалу про залучення певної особи як третьої лише за наявності її письмової згоди.

По-шосте, на відміну від українського, німецький ЦПК має більш деталізований характер регулювання прав та обов'язків третіх осіб.

Треті особи є учасниками позовного провадження. Чинний ЦПК відносить їх до категорії осіб, що беруть участь у справі. Треті особи вступають у процес, який вже розпочався між сторонами (позивачем і відповідачем). Вони мають правову зацікавленість у результатах розгляду справи судом і особистою участю у справі забезпечують захист своїх суб'єктивних прав.

Цивільне процесуальне законодавство розрізняє третіх осіб, що заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, та третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. При цьому процесуальне становище цих двох категорій осіб значно відрізняється.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги - особи, що вступають у вже існуючий між позивачем і відповідачем процес для захисту самостійних прав щодо предмету спору. Вони користуються усіма правами та обов'язками позивача в процесі.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - це суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які беруть участь у процесі по справі на стороні позивача або відповідача з метою захисту своїх суб'єктивних прав та інтересів. На відміну від третіх осіб із самостійними вимогами, їх комплекс процесуальних прав обмежується лише загальними правами, передбаченими ст. 27 ЦПК.



Розділ 2. Роль третіх осіб у цивільному процесі держав англо-саксонської системи права

2.1 Треті особи та їх специфічне місце серед інших учасників цивільного процесу в системі правосуддя Сполучених Штатів Америки

Федеральне право США передбачує: (1) вступ до процесу третіх осіб (intervention). Особи, які мають претензії до позивача, можуть бути введені в справу як відповідачі та відповідати, якщо їхні позови приведуть до того, що позивач нестиме подвійну відповідальність. Відповідач, який несе таку саму відповідальність, може ввести третю особу з допомогою перехресного чи зустрічного позову; (2) залучення до провадження третіх осіб шляхом пред'явлення позову (third-party proceedings): - ?притягнення третьої особи позивачем. Будь-коли після початку процесу відповідач може бути позивачем до третьої особи, інтереси якої збігаються з інтересами позивача, може наполягати на врученні повістки і позову особі, яка не є стороною у справі, але може відповідати за позов повністю або частко- во. Третій особі не потрібно дозволу на вручення заяви про свій інтерес, якщо така особа заявить про це суду протягом 10 днів після вручення їй початкової інформації про початок.

Вступ до цивільного процесу третіх осіб по праву (intervention of right) можливого в двох випадках: якщо така можливість прямо передбачена яким-небудь федеральним статутом або якщо заявник вимагає захисту інтересів, пов'язаних з об'єктом спору, і винесена ухвала здатна утруднити охорону його інтересів, оскільки вони не захищаються належним чином первинними сторонами.

Вступ третьої особи з дозволу суду (permissive intervention) можливо, якщо федеральне законодавство передбачає таке право на вступ до процесу або вимог або заперечень даної особи мають загальні питання має рацію або факту з даним позовом. Суд може відмовити в допуску такої особи в процес в тому випадку, якщо це може спричинити надмірне уповільнення процесу.

Другий вид третіх осіб (third-party proceedings) (правило 14 ФПГП) характеризується тим, що їх залучення в процес можливо окрім їх волі. Підставою для такого залучення є наявність у сторони має рацію компенсувати повністю або частково за рахунок іншого обличчя тієї суми, яка при програші справи буде стягнута з неї на користь супротивника (наприклад, в порядку регресу). Питання про залучення в процес третьої особи (third-party defendant) може бути поставлений у будь-який момент після початку виробництва. В цьому випадку останньому прямує складена відповідачем заява, де має бути вказане істота його претензій.

Треті особи цього вигляду, безумовно, зацікавлені в ухвалі рішення, що свідчить про відсутність регресного зобов'язання. Після вступу до виробництва третю особу займає місце відповідача по відношенню до відповідача первинному і зобов'язано представляти пояснення по суті, а також користується всіма правами звичайної 38 сторони. Крім того, воно може використовувати будь-які аргументи, які йдуть на користь відповідачеві, навіть якщо останній сам про них не згадує: пред'явити до первинного позивача зустрічну вимогу, виступати відповідачем перед первинним позивачем за умови зміни або доповнення ним своєї позовної заяви в цілях прямого стягнення з третього лиця. Сумісний розгляд прямого і регресного позовів широко здійснюється на практиці [6].

Якщо позивач ставить перед судом вимогу щодо притягнення до участі в судовому процесі третьої особи, то він зобов'язаний заздалегідь повідомити суд і має отримати дозвіл на притягнення третьої особи до процесу. Третя особа має право самостійно увійти в процес, якщо дізнається про те, що його наслідки можуть зачепити її інтереси. Ці права третьої особи не можуть бути обмежені чи ігноровані; - ?притягнення третьої особи відповідачем. Коли проти позивача вчинено зустрічний позов, він може дати розпорядження про притягнення третьої особи до участі у справі на тих самих умовах, що передбачені Правилами судової процедури для притягнення до участі в судовій справі відповідача. Особа, яка отримала повістку і позов до себе як до третьої особи, має право робити заперечення щодо позову [40].

В США клопотання третьої особи про вступ до процесу відповідно до п. 24 Федеральних правил цивільного процесу повинне бути заявлено «в розумно короткий строк» після того, як воно дізналося про процес, інакше в задоволенні клопотання може бути відмовлено. В обох випадках зацікавлена особа повинна заявити клопотання в розумно короткий термін після того, як вона дізналася про процес. Суд може відмовити в допуску третьої особи в процес, якщо це може спричинити надмірне уповільнення процесу.

У США Федеральними правилами цивільного процесу надано право третім особам вступити в процес по справі із самостійними вимогами і передбачена можливість вступити із самостійними вимогами з дозволу суду. Треті особи мають право вступити в процес із самостійними вимогами, а суд повинен допустити до участі у випадках: якщо право безумовного вступу третьої особи у справу передбачено законодавством США; якщо охорона інтересів третіх осіб у процесі сторонами, які беруть в ньому участь, є недостатньою, а винесене судом рішення у справі буде для третьої особи обов'язковим; якщо для третьої особи можуть мати небажані наслідки постановлення суду з приводу майна, стосовно якого було вжито заходів охоронного порядку (п. А ст. 24 Правил).

Суд може допустити вступ третіх осіб у процес по справі із самостійними вимогами: якщо на підставі законодавства США вступ третіх осіб у процес має умовний характер; якщо вимоги, що можуть бути висунуті третьою особою, або захист, який треті особи можуть використати, включають питання права або факту, загальні з позовом, що розглядається судом між сторонами.

Для вступу в процес із самостійними вимогами треті особи надсилають відповідне повідомлення сторонам у процесі з належним обґрунтуванням свого намагання, їх прохання про вступ у процес розглядається судом з участю сторін.

Залучення третіх осіб до участі в процесі на стороні відповідача допускається за умови наявності у них відповідальності перед позивачем, характер і обсяг якої в нормативному порядку не визначається. Звернення до суду з проханням про залучення третьої особи може бути заявлено відповідачем до і після подання своїх пояснень на позов і розглядається судом без повідомлення про це позивача і без виклику сторін. Залученій до участі в процесі третій особі надається право використовувати всі передбачені процесуальні засоби захисту, в тому числі й пред'явлення до позивача вимог, які випливають зі спірних правовідносин, що є предметом судового розгляду між сторонами в даному процесі. І, навпаки, до таких третіх осіб позивач може пред'явити позов. Залучення третіх осіб позивачем на свій бік можливе тоді, коли до позивача пред'явлений зустрічний позов, за яким третя особа має бути відповідачем. Як ми бачимо, інститут третіх осіб, хоч і має різні вираження, але дійсно, якщо ж проаналізувати всі ті норми, що маються у цій роботі, то можна прийти висновку що інститут розвивався у декількох напрямках:

Треті особи, мають рівні чи наближенні до рівня прав сторін (Франція, Німеччина, Росія);

Треті особи мають занижені права, порівняно з правами сторін. (Україна).

2.2 Відмінні особливості цивільного процесу Великобританії в контексті залучення третіх осіб

В англійському праві залучення в процес осіб крім первісних позивача і відповідача відбувається як на підставі загальних приписів Правил цивільного судочинства, так і в силу спеціальних норм. Так, ч. 20 «Зустрічний позов і інші додаткові позови» Правил цивільного судочинства свідчить, що відповідач має право пред'явив зустрічний позов не тільки до позивача, а й до іншій особі. Крім того, допускається можливість пред'явлення відповідачем позову до третьої особи для перенесення на нього повної або часткової відповідальності за первісним позовом. У тому та іншому випадку, особа, яка притягується до провадження, стає відповідачем і, в свою чергу, також може скористатися правом на пред'явлення позовних вимог до третіх осіб.

Процесуальному законодавстві Англії не відомий самостійний інститут третіх осіб. Норми щодо залучення в процес інших зацікавлених учасників справи, крім позивачів і відповідачів включені або в інститут «зміни складу учасників спору», або в інститут «зустрічних позовів та інших додаткових позовів». Всі ці особи називаються сторонами незалежно від цілей їх вступу в справу. По суті, вони і є ними щодо тієї частини вимог, які пред'являються до них або ними (щоб уникнути плутанини між ними та основними сторонами буде використовуватися термін «треті особи»).

Склад третіх осіб, що беруть участь в процесі, неоднорідний. Розрізняють треті особи вступають в процес як нова сторона, що має претензії на предмет спору (використовуючи російську термінологію, їх можна назвати третіми особами, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору) і треті особи, які залучаються до участі в справі для відповіді за позовом, пред'явленого до нього відповідачем (близькі до російських третім особам, які не заявляють самостійних вимог, але відрізняються від них тим, що є стороною другорядного позову, який пред'являється до них в рамках початкового виробництва і не мають власних домагань на предмет спору за первісним позовом).

Вступ третьої особи в цивільний процес пов'язується в основному з відмовою неналежного позивача залишити процес, поступившись місцем належному. В цьому випадку належна сторона допускається до участі в суперечці як третя особа, яка заявляє самостійну вимогу. Третя особа фактично пред'являє самостійний позов до первісного відповідача. Вступу в справу третьої особи здійснюється за розпорядженням суду. За загальним правилом, до вручення позовної заяви відповідачу склад учасників спору може змінюватися вільно. Після вручення позову - з дозволу суду. Ініціатива вступу в процес нового обличчя може належати як суду і сторонам, так і самому особі, що бажає взяти участь у слуханні. Розпорядження суду про вступ у справу нового обличчя надсилається всім сторонам і особі, яка згадано в судовій ухвалі.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, залучається у вже йде процес до відповіді спільно з позивачем за зустрічним позовом відповідача або одноосібно за позовом до нього відповідача про перенесення часткової або повної відповідальності за первісним вимогу. Для залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог до виробництва за позовом про перенесення на нього зобов'язань відповідача за первісним позовом відповідач повинен подати і зареєструвати в суді документ (notice), в якому викладені предмет і підстави позову, і вручити його третій особі.

Будучи залученими в процес, третя особа стає відповідачем по пред'явленим до нього позовами і наділяється відповідними правами сторони, в тому числі правом в свою чергу пред'являти претензії до третіх осіб.

Треті особи, що заявляють самостійні вимоги, як наголошувалося вище, вступають в процес по правилах, обслуговуючих порядок зміни складу учасників спору з його кількісного боку. Вступ третьої особи до цивільного процесу зв'язується в основному з відмовою неналежного позивача покинути процес, поступившись місцем належному. В цьому випадку належна сторона допускається до участі в спорі як третя особа, що заявляє самостійні вимоги. Вступ до процесу даного суб'єкта підкоряється нормам ч. 19 Правил, які були викладені вище.

Необхідно відзначити, що третя особа фактично пред'являє самостійний позов відповідно до загальних правил подачі позову. Воно є позивачем по своєму позову до первинного відповідача і володіє всіма процесуальними правами і обов'язками сторони у справі.

Третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, притягується в процес, що вже йде, до відповіді спільно з позивачем по зустрічному позову відповідача (ст. 20 (5) Правил) або власно по позову до нього відповідача про перенесення часткової або повної відповідальності на первинну вимогу (ст. 20 (6) Правил).

Вступ до процесу третьої особи, що не заявляє самостійних вимог, підкоряється як загальним нормам інституту зміни складу учасників спору (ст. 19 (2) Правил), так і особливим розпорядженням, передбаченим ч. 20 Правив. Зокрема, для залучення третьої особи до виробництва по позову про перенесення на нього зобов'язань відповідача по первинному позову відповідач повинен подати і зареєструвати в суді документ (notice), в якому викладені предмет і підстави позову, і вручити його третьому обличчю. Якщо дані дії відповідач здійснює одночасно з подачею своїх заперечень по первинному позову або протягом 28 днів після цього, дозволу суду не вимагається (ст. 20 (6) Правив).

Будучи привернутим в процес, третя особа ставати відповідачем по пред'явлених до нього позовах і наділяється відповідними правами сторони, зокрема правом у свою чергу пред'являти домагання до третіх осіб.

Висновки до Розділу 2

Отже, процесуальне становище третіх осіб в англо-американському та континентальному процесі розрізняється. В останньому їх повноваження обмежені і зведені до ролі пособника сторони: вчинення ними дій, що суперечать інтересам підтримуваної сторони, неприпустимо. Виняток становлять випадки пред'явлення стороною до третьої особі регресного (зворотного) позову для спільного розгляду з первісним позовом, коли це допускається законом (наприклад, в Україні). У країнах загального права третя особа користується всіма правами сторони і займає самостійну позицію.

Усі треті особи залучаються в процес особами, що беруть участь у справі, судом або за власною ініціативою. Вони мають вступити у процес до закінчення судового розгляду. Засобом вступу третіх осіб, що заявляють самостійні вимоги, є позов, а для третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог, - заява. Вступ у процес третіх осіб з самостійними вимогами тягне за собою розгляд справи спочатку (за клопотанням такої особи). Щодо третіх осіб без самостійних вимог, така вимога відсутня.

Варто зазначити, що у судовій практиці достатньо проблемним є питання залучення третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Викликає складнощі визначення осіб, які мають інтерес щодо наслідків розгляду справи, оскільки судді можуть не знати про існування таких осіб. З огляду на це сторонам слід звертати увагу на їх обов'язок повідомляти суд про наявність будь-якої особи, у якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа.



Розділ 3. Місце третіх осіб у цивільному процесі держав континентальної системи права

3.1 Цивільний процес Австрії та значення третіх осіб для вирішення цивільних справ

Як відомо, суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин - це учасники процесуальних відносин, які виникають у суді з приводу розгляду і вирішення цивільних справ. Усіх учасників цивільного процесу (Зігеіідепоззеп) прийнято класифікувати на певні групи залежно від їх відношення до справи, яка розглядається судом, та процесуальної ролі, котра визнається за ними у цій справі [1, с. 32]. Суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин можна поділити на три основні групи: 1) суд; 2) особи, які беруть участь у справі; 3) інші учасники цивільного процесу. Згідно з нормами австрійського Цивільно-процесуального кодексу 1895 р. запроваджувався тристоронній процес - позивач, відповідач і суддя [2, с. 3].

Сторонами - суб'єктами цивільного процесу - називалися особи, які змагалися перед судом (Streittheile). З одного боку - позивач/ позивачі (у кодексі 1895 р. вживався термін КІддег - з німецької буквально «скаржник»), з другого боку - відповідач/відповідачі (Beklagte) [3, с. 157-158]. Тобто, у процесі могли бути представлені дві сторони, які вважалися рівноправними. Важливим моментом австрійського Цивільно-процесуального кодексу 1895 р. був принцип співпраці між учасниками процесу з метою забезпечення належного розгляду справи, на чому, зокрема, наголошував австрійський правник д-р Йозеф Труттер [4, с. 182].

Становище сторін в австрійському цивільному процесі характеризувалося такими ознаками: 1) сторони вели процес від свого власного імені; 2) на їхнє ім'я виносилося судове рішення; 3) на них повною мірою розповсюджувалося судове рішення; 4) на них покладалися витрати судового процесу; 5) у випадку смерті чи втрати правоздатності, їхнє місце у процесі могли зайняти спадкоємці [5, с. 129]. Ролі позивача і відповідача не могли суміщатися. Якщо таке траплялося - наприклад, коли позивач ставав спадкоємцем померлого під час процесу відповідача, то процес припинявся [6, с. 227].

Ведучи мову про суб'єктів цивільно-процесуального права, необхідно зупинитися на понятті процесуальна правоздатність (Geriehtsfahigkeit). Зважаючи на те, що предметом австрійського цивільного процесу вважалося приватне право, поняття процесуальної правоздатності ототожнювалося з поняттям правоздатності до правових дій [7, с. 7]. За кожною особою в монархії Габсбурґів визнавалися природні права, які однак могли обмежуватися судом. Якщо права людини порушувалися, вона володіла правом захищати їх перед судом [8, с. 11]. За загальним принципом австрійського матеріального права, стороною в процесі виступав суб'єкт цивільного права, тобто особа, яка володіла правоздатністю (РагІегїдИідкеіІ) з погляду цивільного права [1, с. 11]. Під процесуальною правоздатністю (РгосезвІдИідкеіІ) розумілася здатність володіти правами та обов'язками, пов'язаними зі становищем сторони у процесі, тобто бути позивачем або відповідачем [10, с. 329]. Процесуальною правоздатністю наділялися фізичні та юридичні особи (у тій мірі, в якій за ними була закріплена цивільна правоздатність, тому для визначення меж процесуальної правоздатності необхідно було звертатися до норм матеріального цивільного права) [11, с. 139].

Цивільна процесуальна правоздатність згідно з австрійським законодавством передбачала права: 1) внесення скарги до суду; 2) укладення мирової; 3) участь у судовому процесі; 4) прийняття від опонента коштів відшкодування; 5) перенесення правоздатності на іншу особу, яка володіла законними підставами для такої правоздатності. Характерно, що цивільна процесуальна правоздатність не зникала і після смерті конкретної особи, адже існувала можливість захисту майнових інтересів спадкоємців [11, с. 251].

Особи, не здатні до самостійних правових дій, не могли самостійно брати участь у цивільному процесі (мова, наприклад, про душевнохворих; § 21 Цивільного кодексу) [12, с. 8-9]. Однак вимога процесуальної правоздатності не позбавляла будь-яку людину правової допомоги, адже § 19 Цивільного кодексу передбачав, що кожна особа, чиї права порушено, мала право у законний спосіб добиватися захисту своїх інтересів [12, с. 7]. Відмінність між дієздатними і недієздатними у цивільно-процесуальному праві полягала не лише в тому, що перші могли особисто здійснювати юридичні дії, а другі діяти лише через своїх представників. Дієздатні також могли мати своїх представників - повірених. Суть відмінності - дієздатні особи могли діяти як особисто, так й уповноважувати на це інших осіб, а недієздатним не надавалося такого права - їх замінювали законні представники, вибір яких не залежав від їхньої волі [12, с. 229].

Малолітні особи не потребували законного заступника у тих спірних справах, предметом спору якого вони могли вільно розпоряджатися. Не вважалися неважливими ті спори, в яких малолітня особа (до 20 років) позивалася або виступала відповідачем щодо предмета маєткового спору, маючи можливість покрити процесуальні видатки [9, с. 329]. З-поміж доходів малолітнього до уваги бралися гроші, отримані від родичів, предмети, що перебували у його вжитку, доходи, передані йому у розпорядження. Чинним вважався процес, у якому заслуховувалися покази малолітньої особи без огляду на предмет і вартість спору, бо тоді ця особа не розпоряджалася предметом спору (§ 377) [3, с. 729]. Згідно з нормами австрійського Цивільного кодексу 1811 р. цивільна процесуальна правоздатність, тобто здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді, поширювалася лише на тих осіб, які могли самостійно розпоряджатися своїм майном (§ 865) [15, с. 218]. Вихідною умовою законного цивільного процесу була правоздатність сторін процесу, що обумовлювалася § § 1-10 Цивільно-процесуального кодексу 1895 р. У кодексі йшлося, що здатною самостійно обстоювати свої права у суді виступала особа, котра володіла правом самостійно вступати в обов'язки (§ 1) [3, с. 114]. Малолітні громадяни країни володіли обмеженою процесуальною правоздатністю і могли виступати у процесі лише через своїх законних заступників - батьків, опікунів тощо (§ 2) [3, с. 118]. Такі заступники повинні були вже на початку процесу у письмовій формі подати інформацію про свій статус представника малолітньої особи (§ 4, 5 Цивільно-процесуального кодексу) [3, с. 123-128]. Порушення вимог до цивільної правоздатності виступало поміж причин неважності цивільного судового процесу (§ 477, пункт 5) [3, с. 900]. Процесуальна неправоздатність, принаймні однієї зі сторін (якщо така неправоздатність існувала з самого початку), автоматично робила цивільний процес нечинним. Способом ухилення неважності могла бути ситуація, коли неправоздатну особу репрезентував законний заступник (опікун, куратор) [7, с. 8].