Історичний аспект формування правових основ здійснення адвокатом захисту у кримінальному проваджені

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Кафедра кримінального процесу

Індивідуальна робота

На тему:

Історичний аспект формування правових основ здійснення адвокатом захисту у кримінальному проваджені

Харків 2018

План

Вступ

1. Походження адвокатури, інститутизація надання правової допомоги у кримінальному проваджені.

2. Еволюція теоретико-правової думки про професійну правничу допомогу у кримінальному процесі.

3. Сучасний етап розвитку вітчизняного законодавства щодо врегулювання процесуального статусу адвоката в кримінальному проваджені.

Висновок

Список літератури

Вступ

Метою формування та становлення правової держави і громадянського суспільства в Україні значна увага приділяється правовим інститутам, які покликані захищати права людини. Їхня безпосередня дієвість та значення для суспільства розглядаються з точки зору забезпечення і визнання державою законних прав і свобод кожного громадянина, оскільки вони пріоритетною ознакою правової та демократичної держави.

Виконання законодавчо закріплених прав і свобод кожної людини з боку держави є необхідним та важливим конституційним положенням. Відповільно до статті 3 Конституції України як основного закону держави, людина, її життя і здоровя, честь і гідність, недоторканісь і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Крім того, Основний державний документ прописує визначальні права людини і громадянина, до яких входять право на одержання кваліфікованої юридичної допомоги, право обвинувачуваного при вчиненні кримінального правопорушення на допомогу захисника. Безумовно, можна стрерджувати, що побудова правової держави вимагає фіксування, закріплення гарантій правового захисту громадянина, тому для держави є необхідним розвивати механізм функціонування такого специфічного правозахисного інституту як адвокатура. Саме тому Кримінально-процесуальний кодекс України побудований таким чином, щоб здійснення прав і законних інтересів особи мало надійний механізм для реалізації правового захисту. З огляду на розвиток правових поглядів, інститутів гуманізму та демократизму чи розуміння Європейського суду з прав людини - право на захист є одним з невід'ємною частиною прав людини і громадянина. Процес реформування кримінального судочинства зумовлює необхідность дослідження важливих питань гарантій прав і собод особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, зокрема участі у ньому захисника. У період сьогодення важливими питаннями для розгляду залишаються участь захисника у кримінальному процесі як одиного із найважливіших учасників кримінального провадження, дослідження проблем, повязаних з реалізацією законних прав та інтересів людини і громадянина. Розгляд і розв'язок даних питань сприятиме більш ефективному вирішенню справ по суті, адже іститут адвокатури - це гарантування обвинуваченому чи підозрюваному конституційного права на захист. Стан дослідження. Окремі аспекти процесуального статусу адвоката у кримінальному провадженні України розглядалися у монографіях та наукових статтях таких вчених, як Б.М. Баженова, О.Б. Батуріної, О.Ю. Вишневської, І.Ю. Гловацького, А.В. Молдована тощо. Проблема забезпечення діяльності захисника у кримінальному провадженні, вивчення питань пов'язаних процесуальним статусом захисника у сфері кримінально-процесуальних правовідносин були предметом дослідження багатьох вчених, таких як: В.П.Бахін, В.І. Бояров, І.Л. Бронз, І.М. Одинцова, Н.С. Карпов, С.М. Логінова, В.О. Попелюшко, Т.М. Тилик, С.Я. Фурса та інші. Велика кількість вчених, науковців досліджували та аналізували проблеми реалізації права на захист в кримінальному судочинстві, зокрема в наукових дослідженнях С.А. Альперта, І.Ю. Гловацького, В.Г. Гончаренка, С.В. Гончаренка, Я.П. Зейкана, О.Ю. Татарова, Є.Д. Лук'янчикова, М. А. Маркуш, О.Р. Михайленка, В.Т.Нора висвітлено дану проблематику.

1. Походження адвокатури інститутизація надання правової допомоги у кримінальному проваджені

Теоретичною основою філософії права стала ідея природного права, сформована ще в Античності, згідно з якою право існує в природі, закладене в самій сутності людини і являє собою сукупність принципів, правил, цінностей, продиктованих природним єством людини. Антична філософія (як і філософія Стародавнього Сходу) зробила певний поступ на шляху до формування концепції прав людини. Так, незважаючи на повну відсутність нормативного закріплення категорії «права людини, було сформульовано висновок про те, що природу права слід шукати у природі людини (М.Т. Цицерон, соціальність було визнано невід'ємною ознакою несамодостатньої людської природи (Платон), а природне право подекуди стало розглядатися як договір про користь, який має на меті незаподіяння та незазнавання шкоди (Епікур). Характеристика права як справедливості і добра бере початок від видатного юриста I ст. н.е. Цельса, який писав: «ius est ars boni et aequi» («право є мистецтво добра і еквівалента»). У цьому зв'язку Ульпіан зазначав: «той, хто займається правом, повинен спочатку з'ясувати, звідки прийшло найменування права».

Римський філософ Ціцерон указував на те, що право та справедливість логічно пов'язані між собою; тільки те, що відповідає закону природи, є справжнім правом. Справедливість у найширшому своєму значенні є однією з основних філософсько-соціологічних категорій, яка розкриває внутрішні закони розвитку суспільства, витоки формування окремих його інститутів. Сократ, Платон, Аристотель, Гегель та інші філософи відносили справедливість до одного з джерел формування права. Ідеї справедливості та ставлення до прав людини як найвищої соціальної цінності суспільства і держави були підтримані в XII-XIII ст. філософами-просвітителями Дж. Локком, Ш.Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Вольтером, які вважали, що людина має природні, невід'ємні права; право на життя і право на свободу належать їй від народження та не можуть бути відібрані ні державою, ні суспільством. Етична оцінка права, його відповідність моральним критеріям обґрунтовано, на наш погляд, визнається основоположним принципом права як явища.

На тісний зв'язок між справедливістю і правом, їх взаємопроникнення вказує і первинне значення слова «справедливість». Вважається, що німецьке слово «Gerechtigkeit» (справедливість) походить від слова «Recht» (право, правильний), так само як в українській мові слово «справедливість» походить від слова «право» (правий, правда), а в латині «justitia» (справедливість) від «jus» (право). У всіх випадках не тільки етимологічно, а й понятійно справедливість (як слово і як поняття) похідна від права і є його абстракцією, тобто абстрактним вираженням і визначенням права. На думку А. Фреунда, правила справедливої поведінки не можуть захистити всі інтереси, у тому числі найважливіші, але захищають лише ті, що називають «законними» очікуваннями, тобто очікуваннями, які визначені, а іноді навіть створені положеннями права. «Таким чином, - указує Фрідріх Хайєк, - головна функція правил справедливої поведінки полягає в тому, щоб повідомляти кожному, на що він може розраховувати, які матеріальні об'єкти або послуги він може використовувати у своїх цілях і яка межа відкритих для нього дій». Розвиваючи концепцію справедливості в міжнародних відносинах, у роботі «Права народів» Джон Ролз пише, що права людини є одним з основних визначальних факторів у концепції справедливості в міжнародних відносинах. Саме права людини виступають базисом для гіпотетичної угоди в тих випадках, коли потрібно керуватися якимись загальними універсальними цінностями.

Сучасні дослідники прав людини також підтримують думку про те, що за своєю суттю права людини - це втілення в специфічній формі високих ідей справедливості, людської свободи і рівності Так, на переконання Г. Ю. Семигіна, право - найбільш виразна форма фіксації соціальної справедливості. Взаємозв'язок справедливості і права відповідає об'єктивним потребам суспільства, відображає логіку і динаміку об'єктивних закономірностей розвитку соціуму і, будучи пов'язаним із багатьма правовими нормами, утворює його підсистему. Як наголошує академік В. С. Нерсесянц: «Справедливість входить до поняття права, право за визначенням справедливе, а справедливість - внутрішня властивість і якість права». Справедливість постає як правове поняття, що є ознакою дій і процедур, тобто насамперед інститутів держави й громадянського суспільства. «Найважливішою особливістю прав людини як феномену світової культури і цивілізації, - пише О.А. Лукашева, - є те, що вони втілюють у специфічній формі високі ідеали людської свободи і рівності, такі загальнолюдські моральні принципи, як справедливість, гуманність». Отже, за своєю суттю права людини - це втілення у специфічній формі високих ідей справедливості, людської свободи і рівності. Справедливість є одним із джерел формування права. Одночасно безспірним є і той факт, що право виникає у процесі історичного розвитку. Одним із перших розглядати право як продукт історичного розвитку запропонував Д. Юм, убачаючи його витоки в угодах і звичаях, глибоко вкорінених у соціальній пам'яті. Щодо справедливості, то Д. Юм указував, що хоча правила справедливості не є природні, вони не довільні і не можна сказати, щоб термін «Закони Природи» не підходив для них, якщо під природним розуміти те, що притаманне цілому роду, чи у більш обмеженому сенсі те, що невіддільне від роду. Природне біосоціальне буття людини і її моральна свобода є першопричиною появи прав і свобод у безпосередній реальності суспільної комунікації, а не норми законодавства. На думку Дж. Дьюї, інтерес має всепоглинаючий характер, а права людини виконують функцію засобу забезпечення цих інтересів.

Продовжуючи думки Р. Ієринга, Дж. Дьюї, В.С. Бігун пише, що однією із найзагальніших (гранично загальних) об'єктивних закономірностей виникнення, структури, функціонування й розвитку того явища, яке позначається терміно-поняттям «право», виступає його здатність задовольняти певні (зокрема, правові) потреби суб'єктів. Це підтверджує і висновок професора П.М. Рабіновича про те, що оскільки «людська історія є історією людських (суспільних) потреб та їх задоволення», остільки й історія права - історія задоволення потреб людини за посередництвом права. Потребовий підхід є ключем до виявлення соціальної сутності правових явищ. Як відмічає Г. Єллінек, мета людей, що об'єдналися в товариство, а потім і в державу, - це задоволення різноманітних потреб, які вони не в змозі задовольнити без участі держави.

Таким чином, держава виникає в той момент, коли вона своєю суб'єктивною метою бачить задоволення певних потреб. Почуття права спочатку проявляється як моральний принцип, що виражає уявлення про власну гідність. У процесі комунікації цей принцип наповнюється відповідним ціннісно-нормативним соціальним змістом. Таким чином народжуються права людини як інтерсуб'єктивне явище з власним ціннісним змістом і змінною логікою взаємозв'язку з іншими суб'єктами. Засобом узгодження ціннісного змісту правових логік є виділення норм-принципів, а отже, загальних прав людини. Спираючись на філософські ідеї єдності світопорядку та правопорядку, А. Б. Шатіна зазначає, що право виникає у формі божественного природного права, формуючи передумови для створення природно-правової парадигми, що визначає універсальні норми і принципи, які детермінують нормативний зміст правових систем світової цивілізації. Зарубіжна філософія права пропонує кілька різних підходів для вирішення питання впорядкування різноманітних бачень та вимірів прав людини, аналіз яких дозволяє зробити висновок про те, що існують два основних підходи до природи і сутності прав людини. Відповідно до першого, права людини - це її природні природжені властивості, з одного боку, не залежні від їх визнання державою, тобто невідчужувані, а з другого - це вимоги і принципи, зумовлені природою людини, вони обмежують державу, яка гарантує та охороняє їх. Другий підхід - позитивістський - виходить із того, що права людини є похідними від держави, яка на свій розсуд визначає їх вид, зміст і обсяг, тобто «дарує» їх людині і громадянину. На користь природно-правового характеру прав і свобод особистості свідчать універсальні та регіональні міжнародно-правові акти. Так, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950?р.), як і деякі інші міжнародні акти (Загальна декларація і Пакти про права людини), визнає природно-правовий характер прав і свобод особи. «Без визнання цих прав як природних і невід'ємних від особистості, - слушно зауважує О.В. Петришин, - будь-яка країна залишається осторонь від загального напрямку розвитку загальнолюдської культури, ризикує повернутися до тоталітарного режиму та економічного застою». На цей час існує досить широкий спектр різних визначень поняття «права людини», у яких надається перевага тим чи іншим їх ознакам. В одних випадках воно розглядається як термін, що позначає права, зафіксовані в межах позитивного права. В інших - права людини - це феномен, що існує на універсальному рівні за межами законодавства і має тлумачитися як права соціальні і моральні. Права людини розуміються і як категорія, що об'єднує всі аспекти буття, зокрема позитивно-правовий та природно-соціальний. Права найчастіше визначаються як «певні можливості людини, необхідні для її існування та вдосконалення в конкретно-історичних умовах, які об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними і рівними для всіх людей, «можливості вибору особою певної поведінки для забезпечення свого нормального існування і розвитку, закріплені в законах, інших правових актах держави і міжнародних документах, обумовлені рівнем економічного, соціального, духовного і культурного розвитку суспільства». В юридичному сенсі «право» справедливо визначають як «здатність однієї людини контролювати з дозволу і за допомогою держави дії інших». Одночасно розуміння сутності прав особи як забезпеченої нормами права можливості особи користуватися певним соціальним благом, соціальною цінністю не повинно бути однобічним і сприйматися виключно як засіб задоволення тільки особистих інтересів того, хто цими правами користується, в окремих випадках використання прав людини може спрямовуватися на задоволення інтересів інших осіб, суспільства, держави. Розглядаючи еволюцію поняття «права людини» з точки зору розвитку ідеї прав людини як вимог до уряду та захисту від уряду, М.М. Антонович указує, що термін «право» у тому значенні, яке він має в словосполученні «права людини», передає поняття, що виходить за межі лише певних можливостей людини, необхідних для її існування й розвитку у конкретно-історичних умовах. Залежно від контексту цей термін може означати також вимогу, претензію, привілей тощо. Разом із тим, на думку П.М. Рабіновича, вимоги, претензії людини - це явища правової свідомості, а не самих «онтологічних» прав, а тому нелогічно вважати правами людини її можливості (це дещо об'єктивне) і вимоги, претензії. Е.Л. Рубін зазначає, що доцільніше говорити про права людини у розумінні моральних вимог до урядів, аніж у розумінні прав як можливостей, які мають люди. Особливістю вітчизняного типу інституціоналізації основних прав і свобод є те, що їх «каталог» згідно зі ст.22 Конституції не є вичерпним і в процесі правотворення й правозастосування не допускається звуження їх змісту та обсягу. Зокрема, конституційний «каталог» основних прав і свобод доповнюється положеннями міжнародно-правових актів, які належним чином трансформовані у вітчизняну правову систему. «У контексті міжнародного права, - відмічає М.В. Буроменський, - багато що залежатиме від визнання адміністративними та судовими органами як основних тих прав, які становлять міжнародне звичаєве право». Світові стандарти в галузі захисту прав і свобод людини є втіленням ідей про права людини протягом людської цивілізації, вони виступають як певні міжнародні зобов'язання держави, які вона розвиває і конкретизує на основі принципу поваги та захисту прав людини. Однак, хоча XX ст. і надало потужний імпульс розвитку ідеї прав людини, як вважає Г. Бургерс, він ще не досяг кульмінації. Отже, права людини - це нормативний і владний вираз гідності, свободи і рівності людини в її природних правах, які визнаються і гарантуються міжнародним співтовариством і національним законодавством. Особливості прав і свобод людини як джерела права зумовлені тим, що права і свободи людини після їх визнання і закріплення в національних та міжнародних актах як пріоритетного джерела позитивного права, а отже, наділення їх відповідною офіційно-владною юридичною силою, продовжують одночасно залишатися природними правами. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) одним з основних засобів забезпечення правомірності відносин «людина - держава» вважає перевірку та забезпечення справедливої збалансованості інтересів людини з інтересами (потребами) суспільства. Пошуки й обґрунтування такої збалансованості зустрічаємо в багатьох рішеннях Суду. Так, у справі Soering v. United Kingdom 29 у рішенні від 07.07.1989 p. Суд зазначив, що «Конвенція спрямована на пошук справедливого співвідношення між потребами, пов'язаними з інтересами суспільства в цілому, і вимогами захисту основних прав людини». У справі Rees v. United Kingdom у рішенні від 17.10.1986 р. було зазначено, що, з'ясовуючи, чи існує позитивне зобов'язання держави стосовно людини, «належить врахувати справедливий баланс, який має бути встановлений між інтересами всього суспільства й інтересами окремої людини; пошук цього балансу - мета всієї Конвенції». У справі В. v. France ЄСПЛ у рішенні від 25.03.1992 р. мотивував наявність порушення права на повагу до сімейного життя (ст.8 Конвенції) тим, що в актах судових органів держави-відповідача «справедливого балансу між загальними інтересами та інтересами особи не було досягнуто». У деяких рішеннях ЄСПЛ із часом формулюються й певні принципи та рекомендації щодо інтелектуально-пізнавального процесу встановлення співмірності інтересів людини та інтересів суспільства. На думку П. Рабіновича, гносеологічні настанови ЄСПЛ здатні слугувати для національних судів корисним оціночно-регулятивним орієнтиром. З огляду на певні відмінності між правом і законом потрібно відзначити, що ідея прав людини і присутня у праві, і відображена в законі. Як зауважує М.І. Матузов, закон є основною і найбільш досконалою (цивілізованою) формою вираження права. Закон - головне юридичне джерело права, у ньому воля держави отримує найбільш чітке і концентроване втілення. Теорія права висуває тезу про те, що до змісту прав людини і їх розподілу в суспільстві потрібно підходити конкретно-історично. Історію становлення концепції прав людини можна поділити на три головних етапи, які прийнято вважати відповідно правами першого, другого та третього поколінь. За існуючою систематизацією прав, запропонованою французьким правником Карелом Васаком, перше покоління - це громадянські та політичні права (liberte); друге - економічні, соціальні та культурні права (egalite) і третє покоління - колективні (солідарні) права (fraternite). Залежно від потреб, які необхідно задовольнити, можна виділити такі види прав людини: фізичні, особистісні (громадянські), процесуальні (юридичні), політичні, економічні, соціальні та культурні. Отже, визначаючи юридичні (процесуальні) права як такі, яких людина потребує для забезпечення всіх інших прав, науковці також включають їх до класифікації прав людини. Юридичним правом П.М. Рабінович вважає те право, яке «споряджене» реальними юридичними гарантіями свого функціонування, охорони й захисту.

професійний адвокатура кримінальний процесуальний

2. Еволюція теоретико-правової думки про професійну правничу допомогу у кримінальному процесі

У будь-якому суспільстві особи у процесі своєї життєдіяльності вступають в певні відносини між собою. Ці відносини, безумовно, підпорядковуються встановленим у суспільстві правилам поведінки, серед яких провідне місце посідають санкціоновані державою норми права. У процесі практичного застосування норм права виникає необхідність надання професійної допомоги учасникам правовідносин з метою забезпечення неухильного дотримання, належного виконання та ефективного використання цих норм.

Наявність розгалуженої системи професійних об'єднань та осіб, покликаних надавати правову допомогу є однією з головних ознак цивілізованого суспільства.

Можливість одержання кожною особою правової допомоги є важливим благом у будь-якому цивілізованому суспільстві. Право на юридичну допомогу є невід'ємним правом кожної людини і виступає органічною частиною правового положення особи в державі, одним з найважливіших факторів активної участі населення в житті країни.

Раніше традиційно потреба в наданні юридичної допомоги пов'язувалася з участю особи в кримінально- або цивільно-правових чи кримінально- або цивільно-процесуальних правовідносинах. Однак чим більше просувається суспільство по шляху соціального прогресу, тим більш різнобічними інтересами воно починає жити, тим частіше виникає потреба в одержанні кваліфікованих юридичних послуг з питань найрізноманітнішого характеру. Цим зумовлена необхідність визначення місця і ролі адвокатури в сучасному суспільстві та встановлення чіткого переліку функцій і завдань, які виконує адвокатура як правовий інститут.

Особливо розвинених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор'я, як Греція та Рим. Так, в Греції, хоча особливого стану адвокатів не існувало, вже склався особливий клас осіб, які присвятили себе складанню промов для виголошення їх позивачами у суді.

Демократичний устрій античної Греції створював добрі умови для виникнення адвокатури. Вважалося честю для кожного вільного громадянина полісу вміти себе захищати в суді. «Соромно, - зазначає Арістотель, - не вміти захищати себе рукою, але ще соромніше не вміти захищатись словом».

У Греції не було ні державного обвинувачення, ні державного слідства. Антична держава брала на себе обов'язок арбітра у спірних питаннях, водночас ініціативу обвинувачення залишила в приватних руках; самі сторони мали збирати докази й аналізувати їх у своїх промовах. Афінське судочинство вимагало, щоб сторони особисто виступали в суді на свій захист. З цих причин виникла потреба в логографах, в людях, які допомагали складати тексти промов. Згодом, суд дозволив, щоб поряд із стороною ще й виступав інший громадянин.

Спочатку промови, що мали назву логографії, складалися для рідних і друзів, але потім їх написання стало заняттям окремого класу осіб, що називалися логографами або дикографами. Першим професійним логографом вважається Антифон (V в. до Р.Х.), який, за словами Амміана Марцелліна і Плутарха, ввів звичай брати плату за створення судових промов. Пізніше з'являється цілий ряд інших логографів, серед яких Лизій, Ісократ, Есхіл і Демосфен. Такою була первинна форма адвокатури в Греції, форма, яку ще називають «німою адвокатурою». Вона залишалася пануючою до завершення періоду республіки.

Проте, логографи не могли цілком задовольнити потреби в судовому захисті. Логограф міг заздалегідь приготувати для сторони позов або обвинувачення, але не міг заперечувати обвинувачу чи позивачу, не знаючи, які докази наведуть вони в суді. Логограф не міг передбачити всі докази протилежної сторони, щоб спростувати їх до того, як вони будуть висловлені.

Хоча переконлива, майстерно складена промова безумовно потрібна, однак красномовність, спосіб її висловлення та розуміння суті може стати вирішальним чинником, який впливає на суддів. Саме тому виникає необхідність в тому, щоб судові промови виголошували професійні оратори.

Крім того, в Афінах з'явився інститут, що нагадує сучасну прокуратуру. Приватному обвинувачеві було надане право обрати собі одного або навіть кількох помічників з числа видатних ораторів, а у складних випадках народ або вищі урядові установи при відсутності приватних скаржників призначали таких офіційних обвинувачів, які мали назву категорів або синегорів. Серед них були видатні оратори Греції, починаючи з Перикла, що був призначений народом для обвинувачення кимона, і закінчуючи Демосфеном, що також виступали в ролі синегора.

І от, з одного боку, недоліки логографії, а з іншого боку, вимоги справедливого захисту призвели до того, що суди стали в окремих випадках дозволяти здійснювати усний захист сторін стороннім особам. Це відбувалося наступним чином: закон вимагав, щоб сторони самостійно захищали свої інтереси, тому суди, не маючи права порушувати цю вимогу, вдавалися до обходу закону. Сторони повинні були бути присутніми на суді і вести дебати, але їм дозволялося після проголошення першої промови просити суд, щоб другу промову продовжив хто-небудь зі сторонніх осіб. Друга промова називалася девтерологією, а особи, які її виголошували - синегорами, за аналогією із кримінальними обвинувачами. Таким чином досягалася мета грецького правосуддя: збереження принципу особистої участі сторін у справі, і в той же час допущення судової допомоги з боку осіб, що не є учасниками процесу.

Грецькому правосуддю були відомі два види представництва, а саме: законне або необхідне представництво і змішане.

Законне представництво стосувалося окремих категорій осіб, які з певних причин не можуть самостійно виступати в суді. Так, право участі в суді належало лише особам право- і дієздатним. Жінки і неповнолітні, душевно хворі та з фізичними вадами не входили до числа цих осіб, тому вони повинні були діяти в суді через представників - своїх опікунів, якими були батьки, чоловіки, старші брати і інші родичі. Представниками сиріт могли бути будь-які особи. У особливому становищі знаходилися іноземці. Метеки (іноземці, які постійно проживають на певній території) сплачували податок за право жити на афінських землях і користувалися законним захистом, однак повинні були обирати собі патрона з числа природжених громадян. Іноземці, які тимчасово перебувають на певній території теж були зобов'язані мати патрона. У процесуальному відношенні різниця між цими двома категоріями іноземців полягала в тому, що метеки могли подавати всі без винятку позови, але за участю свого патрона, в той час як інші іноземці - лише ті, які торкалися їх особистих інтересів, безумовно, також за участю патрона.

Змішане представництво застосовувалося як представництво інтересів юридичних осіб.

Римська адвокатура заслуговує особливої уваги. З неї фактично почався висхідний розвиток світової адвокатури. В Римі, як і в Греції, первісною формою була родинна адвокатура.

Дані, що збереглися в деяких пам'ятниках про найдавніші судові процеси свідчать, що родинна адвокатура віддавна існувала в італійських народів, родинний захист був здавна звичайним явищем у Римі. Однак у юридичній літературі можна зустріти думки про те, що формування адвокатури в Римі почалося з інституту патронату.

Патронат є свого роду перехідною формою від родинної до договірної адвокатури. Початковий патронат, що мав родинний характер, на перших порах свого існування більш-менш задовільно виконував своє призначення. Світоглядні та ідеологічні форми, що були вироблені в Греції на різних етапах її розвитку, виявлялися придатними для використання новим античним суспільством із наповненням цих форм новим змістом. Що стосується адвокатури, то в античному Римі знання законів було прерогативою патриціїв, оскільки лише вони допускалися до управління в державі, відправлення правосуддя й патронату.

Відносини між патронами і клієнтами були побудовані за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, обравши собі патрона з числа римських патриціїв, приписувався до його роду, прилучався до родового культу й одержував право називатися родовим іменем. Він вважався ніби усиновленим патрона. Клієнт був зобов'язаний ставитися до патрона з всією повагою, надавати йому послуги, обдаровувати його дочок, сплачувати за нього і за його дітей викуп у випадку, якщо вони потрапили в полон до ворога, брати участь своїм майном у виплаті його боргів чи покритті витрат на суспільну службу і т.п. Зв'язок клієнта з патроном вважався постійним і навіть успадковувався. Патрон повинен був усіляко сприяти клієнтові, захищати його інтереси перед судом так, як захищав інтереси своїх родичів. Таким чином, патронат сам по собі не вніс нового принципу в розвитку адвокатури: захист патронів був результатом поширення родинної адвокатури на осіб, що перебували у відносинах, подібних до родинних. Проте, патронат був безпосереднім джерелом, з якого розвилася вільна адвокатура. Це відбулося в такий спосіб.

Як відомо, знання і застосування права знаходилося в древньому Римі винятково в руках патриціїв. Одні вони допускалися до виконання жрецьких обов'язків; одні вони брали участь у державних справах, у відправленні правосуддя і судовому захисті своїх клієнтів. При відсутності писаних законів вони аж до видання XІІ таблиць і навіть пізніше були єдиними людьми, які знали право.

Однак постійні завойовницькі війни Риму, підкорення багатьох народів і племен прискорили розпад інституту патронату. Сама система патронату збереглася, але вона була значно оновлена й наповнена новим змістом.

Патронат втратив свій обов'язковий характер. Зв'язок патронів із клієнтами ослабнув, і патронат, що являв собою цілісний суспільно-політичний інститут, розпався на дві складові частини. З одного боку, з нього виділився приватноправовий елемент у вигляді патронату пана над вільновідпущеними рабами, що продовжував існувати до пізніх часів, а з іншого боку - судово-процесуальний елемент, що виражався в юридичному захисті, який знатний і впливовий патрицій надавав особам, що потребували його допомоги. Ці особи, як і раніше, називалися клієнтами, а їхній покровитель - патроном, але старі терміни позначали зовсім нове явище. Патрон звільнився від всіх обов'язків щодо клієнта, за винятком обов'язку судового захисту. Клієнт повинен був тільки оплатити послуги або зробити подарунок за допомогу в судовому процесі. Відносини між ними вже не були постійними, довічними і навіть успадковуваними, як це було раніше, - вони виникали тільки на час процесу і припинялися разом з ним. Словом, під виглядом патронату з'явився прототип сучасної адвокатури.

Слід зазначити, що першим кроком до створення вільної адвокатури було видання XІІ таблиць, яке зробило загальнодоступним знання законів, проте патриції зуміли втримати у своїх руках ключ до застосування їх на практиці. Справа в тому, що закони XІІ таблиць стосувалися тільки матеріального права. Процесуальні форми, що складалися з розкладів днів і годин, коли можна було здійснювати правосуддя; і в правил користування позовними формулами не були обнародувані і становили, як священний предмет, таємницю колегії жерців, членами якої могли бути тільки патриції. Завдяки цьому сторони все-таки не мали можливості обійтися без сприяння патриціїв. Тільки опублікування Флавієм (V ст.), а потім Елієм (ІV ст.) таблиці процесуальних строків і позовних формул, завдало остаточного удару юридичної монополії патриціїв. Вивчення і застосування права стало доступним для всіх бажаючих, і адвокатура зробилася цілком вільною професією.

Першими юристами в Римі були патрони. В особі їх поєднувалися дві професії: юрисконсультів і адвокатів. Вони не тільки захищали своїх клієнтів в суді, але і роз'яснювали їм закони, давали юридичні поради, керували ними під час укладення угод. Коли патронат остаточно розпався, і вивчення права стало можливим для всіх бажаючих, розвиток юридичної професії пішов двома різними шляхами. Одні юристи, що не володіли красномовством, зайнялися виключно юридичним консультуванням. Інші, навпаки, вдалися до адвокатури, причому іноді суміщали її з консультуванням. Перші мали назву юрисконсультів або правознавців. Їх діяльність полягала в наданні юридичних порад (respondere), участі при укладенні угод для дотримання необхідних формальностей (cavere) і підтримки в суді адвокатів, які не завжди були знайомі з правом (agere). Консультації надавалися або вдома або на форумі. В разі потреби вони приходили зі своїми клієнтами в суд і повідомляли адвокату, що проголошував промову, юридичні відомості, необхідні для даної справи і часто невідомі оратору. Однак не лише сторони радилися з юрисконсультами, а й самі судді зверталися до них, щоб, при прийнятті рішення можна було послатися на авторитет вченого юриста. Юрисконсультами були звичайно патриції, які, за загальним правилом, надавали послуги безоплатно. Вони могли отримувати винагороду лише у формі добровільної пожертви.

Згодом юрисконсульти поступово все більше і більше відмежовувалися від адвокатів, таким чином втрачаючи свій первинний характер. З простих радників вони перетворилися після видання XII таблиць в тлумачів права. Найголовнішим в їх діяльністю стало тлумачення норм права, але тлумачення не буквальне, а поширювальне.

Імператор Август офіційно визнав за юрисконсультами право тлумачення, і розуміючи важливість їх діяльності, з метою впорядкувати її постановив, що думки таких юристів матимуть для судів силу закону. Утому випадку, коли думки юристів не збігаються, суд може на свій розсуд вибирати будь-я ку з цих думок.

Поряд з юрисконсультами діяли адвокати, які займалися судовим захистом. Вони як і раніше продовжували називатися патронами.

Сам термін «advocatus» (адвокат) з'явився в античному Римі в республіканські часи, але на початковому етапі він ще не мав ні значення правознавця-юрисконсульта, ні патрона, він стосувався характеристики зовсім інших осіб. Спочатку цим терміном називалися родичі й друзі позивача, які давали певні поради щодо судового процесу. Згодом цей термін було поширено на осіб, що сприяли стороні готувати докази, матеріали для патрона. Ось як пояснювалася різниця між різновидами судової діяльності в одній із хронік: «хто захищає будь-кого в суді, той зветься патроном і є оратором; адвокатом, якщо допомагає юридичними порадами (jus suqqeris) чи своєю присутністю висловлює дружню участь (praesentiam commodot amico); повіреним, коли веде справу, і когнітором, якщо перебирає на себе справу присутнього і захищає ніби себе».

Як і в Греції, у Римі адвокатура була тісно пов'язана з ораторським мистецтвом. Патрони не стільки піклувалися про представлення юридичних позицій, скільки про виявлення красномовства.

Крім того, в Римі існували ті, що хвалять (laudatores), - особи, які як свідки розповідали в суді про заслуги і чесноти підсудного, відповідаючи грецьким параклитам; ті, що нагадують(monitores), - особи, які підказували оратору правові положення, і навіть брали участь в дебатах; ті, що сповільнюють (moratores), завдання яких полягало в тому, щоб говорити промову в той час, коли головний оратор відпочиває, і законники (leguleii sive formulares) - юрисконсульти нижчого рівня. Всі ці різновиди юридичної професії не можуть бути визнані адвокатурою. Тільки патрони (patroni causarum) були адвокатами в повному розумінні слова.

Організація адвокатури включає порядок і форми діяльності адвокатів, вимоги, що ставляться до осіб, які набувають статус адвоката, права, обов'язки та гарантії діяльності адвокатів. Для римської адвокатури характерними є дві форми її організації. Умовно їх можна визначити як адвокатура республіканського періоду та адвокатура часів імперії. Ці форми організації адвокатури суттєво різняться між собою. Різниця між ними зумовлена, в основному, зміною форми державного правління, а у зв'язку з цим і зміною підходів до організації адвокатури.

Республіканська адвокатура була в повному розумінні слова вільною професією. Законодавча регламентація майже не торкнулася її. Тільки практика і звичай виробили деякі правила, що стосуються особливостей професійної діяльності адвокатів.

Віддавна існував звичай, за яким молоді люди, які набувають статус адвоката тобто «вступають до адвокатури», викликалися для презентації на форум у форум у супроводі важливої особи, наприклад колишнього консула.

Умови для здобуття адвокатської професії, як-то освітній ценз, практична підготовка, моральні якості тощо, не були визначені. Молоді люди - кандидати в адвокати прослуховували курс риторики у фахівців ораторського мистецтва, були присутніми при консультаціях знаменитих правознавців, відвідували засідання судів та ін. Проте ні порядок, ні строк, ні навіть обов'язковість цих занять не були закріплені законом. Фактично кожна особа, що відчувала потребу, мала здібності і досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу.

3. Сучасний етап розвитку вітчизняного законодавства щодо врегулювання процесуального статусу адвоката в кримінальному проваджені

З розвитком України як правової держави постає питання щодо адвокатської діяльності - питання захисту законних прав людини та представництва її інтересів у судових органах. Наразі це питання є досить актуальним у світі, зокрема і в Україні, адже наша держава крокує до членства в міжнародних організаціях, прагнучи дотримуватися європейських стандартів у всіх галузях, а особливо в галузі захисту прав, свобод та інтересів кожного громадянина. Адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

На сьогодні така інституція, як адвокатура, повинна функціонувати та розвиватися належним чином, щоб якісно здійснювати свої функції та завдання. Концепція реформування кримінальної юстиції України, що затверджена Указом Президента України від 8 квітня 2008 року №311/2008 підкреслює, що необхідно завершити становлення адвокатури як незалежної самоврядної організації, яка здійснює функцію захисту у кримінальному впровадженні, а також реалізувати Концепцію формування системи безоплатної правової допомоги в Україні. Характерною рисою сучасного стану адвокатури можна назвати значне підвищення її престижності серед інших юридичних професій, збільшення корпусу адвокатів. Перспективною була б ідея створення в Україні європейської моделі адвокатури, побудованої на демократичних засадах та на широких професійних правах і гарантіях адвокатської діяльності, адже сьогодні існують деякі проблеми, що заважають адвокатурі України функціонувати у відповідності з конституційними засадами і потребами сьогодення.

Прийнятий Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 передбачає створення Національної асоціації адвокатів України, яке утворюється з метою забезпечення реалізації завдань адвокатського самоврядування, але водночас з обов'язковим членством у ній всіх адвокатів. Цей законодавчий підхід не враховує приписи статті 36 Конституції України де зазначається те, що «ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян…», а також 303 положення статті 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права на свободу об'єднання з іншими особами, а відтак є неприйнятним. Чи слугуватиме це гарантією незалежної діяльності адвокатури в Україні - питання: згідно з висновком Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради, «замість утворення певних об'єднань адвокатів з членством, заснованим на добровільних засадах, проектом передбачається створення органів адвокатського самоврядування з досить значним бюрократичним апаратом. Обов'язкове членство зв'язує адвоката адміністративними обмеженнями й може бути засобом тиску на нього, що є неприпустимим з точки зору механізмів забезпечення і реалізації прав, свобод та законних інтересів людини. Тому членство в адвокатурі має бути побудоване на стимулюючому підході таким чином, щоб адвокати самі прагнули стати членами громадського об'єднання адвокатів України. Крім того, право на адвокатську діяльність повинні мати також і адвокати, які не є членами адвокатського об'єднання». Разом з тим слід уважно поставитися до проблеми практичного забезпечення здійснення професійних прав адвокатів, тому що, на жаль, трапляються факти залякування адвокатів, безпідставного порушення кримінальних проваджень відносно них, порушення гарантій адвокатської діяльності.

Залишилася неврегульованою ситуація щодо перевірки кваліфікації та допуску до надання правової допомоги підприємців - інших фахівців у галузі права, не змінилося становище з можливістю притягнення адвокатів до дисциплінарної відповідальності та неможливістю притягнення до такої відповідальності підприємців, котрі надають правову допомогу. Необхідність реформування інституту адвокатури в Україні, яке відбулось 05.07.2012 р. із прийняттям Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», була обумовлена рядом фактів, серед яких не останню роль відігравали також і відповідні міжнародні зобов'язання, взяті Україною, зокрема, і перед Радою Європи. Загальним способом вирішення усіх наявних наразі проблем може стати розбудова адвокатури, яка б проводилася на чітко визначених законодавчих засадах із дотриманням гарантій адвокатської діяльності, а також здійснити ряд окремих дій, спрямованих на усунення перешкод належного розвитку адвокатської діяльності в Україні, а саме:

1. Реформування адвокатури відповідно до міжнародних стандартів;

2. Підвищення ролі адвоката в суспільстві;

3. Забезпечення незалежності адвокатури;

4. Спрощення процедури доступу до правової допомоги для кожного громадянина;

5. Позбавлення адвокатури від будь-якого державного впливу.

Отже, можна дійти висновку, що побудова та розвиток демократичної держави вимагає належного функціонування всіх державних інституцій, що захищають і представляють права та інтереси громадян. Однією з таких інституцій є адвокатура. Формування громадянського правового суспільства в європейських структурах вимагає побудови системи адвокатури, що відповідала б новим суспільно-політичним та економічним реаліям, а також створення законодавства, норми якого відповідали б моделі демократичного правового інституту адвокатури. Новий Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» приніс позитивні зрушення, які були необхідні для якісного здійснення та існування адвокатури.

Висновок

Інститут адвокатури України повинен стати однією з провідних структур правової системи, здатною ефективно контролювати дотримання органами державної влади прав і законних інтересів людини завдяки здійсненню суспільно значущих публічних функцій, в основу визначення яких покладаються базові принципи-гарантії Конституції, відповідні принципам і цілям організації адвокатури як правозахисного інституту (ст.1, ч.2 ст.3, ст.21, ч.1 ст.55, ст.29, ст.59, ч.2 ст.63 і ст.129 Конституції України), зокрема: захисту суспільства в особі кожного його члена; професійно-правового контролю за забезпеченням органами державної влади конституційних прав і свобод людини; законотворчої ініціативи. Основоположним у визначенні місця і ролі інституту адвокатури як одного з правозахисних інститутів держави є те, що він одночасно є однією з невід'ємних частин державного механізму відправлення правосуддя, життєво необхідною для 400 ефективного функціонування судової влади, та одним із способів обмеження державою своєї влади за допомогою створення і функціонування незалежного правозахисного інституту, що власною діяльністю сприяє виконанню конституційної функції держави - реалізації та захисту прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності, визначеної у ст.3 Конституції України. Інституту адвокатури поряд із іншими правозахисними інститутами слід окремо приділити увагу у Конституції України, зокрема, його соціальному призначенню і ролі у суспільстві. З огляду на це в Основному Законі та на рівні галузевого законодавства пропонується закріпити таке його визначення: спеціально уповноважений Конституцією недержавний самоврядний правозахисний інститут, невід'ємна частина механізму відправлення правосуддя, що взаємодіє з державою та інститутом громадянського суспільства для досягнення цілей справедливого правосуддя та виконує суспільно значущі публічно-правові функції.

Поняття «правова допомога» і «кваліфікована правова допомога» або «професійна правова допомога» співвідносяться як родове і видове, останнє відображає властивості суб'єкта надання (освіта, стаж роботи і т.д.) і міру якості його діяльності. Розмежування понять «допомога» і «послуга» має проводитися з урахуванням загальносоціального або економіко-правового розуміння, в яких вживається термін «послуга». Виходячи з того, що обидва поняття з позицій внутрішньонаціональних, і тим більше міжнародних підходів слід вважати взаємозамінними, їх доцільно використовувати як синонімічні.

Список літератури

1. Франчози Дж. Институционный курс римского права / Пер. с итал.; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. - М.: Статут, 2014

2. Ціцерон М.Т. Про закони // Ціцерон М.Т. Про державу; Про закони; Про природу богів / Пер. з латин. В. Литвинов. - К.: Основи, 2011.

3. Діоген Лаертський. Головні думки // Читанка з історії філософії: У 6 кн. / За ред. Г.І. Волинки. - К.: Фірма «Довіра», 1992.

4.Гудима Д.А. Права людини: антрополого-методологічні засади дослідження / Д.А. Гудима. - Львів: Край, 2009).

5. Цыбулевская О.И. Принципы права: нравственное измерение / О.И. Цыбулевская // Принципы Российского права: общетеоретический и отраслевой аспекты / под ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько. - Саратов, 2010.

6. Семигин Г.Ю. Социальная справедливость и право: основы взаимодействия / Г.Ю. Семигин // Социологические исследования, 2010.

7. Хайек Ф.А. Право, законодательство и свобода: Современное понимание либеральных принципов справедливости и политики / Фридрих Август фон Хайек; пер. с англ. Б. Пинскера, А. Кустарева; под ред. А. Куряева. - М.: ИРИСЭН, 2009.

8. Нерсесянц В.С. Право как необходимая форма равенства, свободы и справедливости / В.С. Нерсесянц // Социологические исследования. - 2013.

9. Максимов С.И. Справедливость и эффективность как критерии оценки права / С.И. Максимов // Проблеми законності : республік. міжвід. наук. зб. - Харків, 2011.

10. Лукашева Е.А. Правовое государство и обеспечение прав человека / Е.А. Лукашева // Права человека: проблемы и перспективы: сб. науч. тр. - М., 2011.

11. Юм Д. Трактат о человеческой природе // Сочинения: в 2 т. / Д. Юм. - М., 2009.

12. Темченко В.И. Права человека как способ природно-социального бытия и моральный феномен / В.И. Темченко // Евразийский юридический журнал. - 2012.

Размещено на Allbest.ru