Реформування судової гілки влади виступає одним із перспективних і нагальних завдань вітчизняної державної політики. Революція гідності, яка відбулася в Україні у 2013-2014 рр., суттєво вплинула на реалізацію ключових напрямів розвитку у сфері правосуддя, загострила проблеми практичного втілення судової реформи в Україні в цілому. Разом із тим законодавчі органи державної влади та Уряд продовжують спрямовувати свої зусилля до створення такої судової системи, яка б відповідала європейським стандартам.

Так, нещодавно були прийняті новаторські закони, які суттєво змінюють вектор напряму судової реформи в Україні: Закон України "Про відновлення довіри до судової влади в Україні" та Закон України "Про забезпечення права на справедливий суд". Названі законодавчі акти кардинально впливають на судову систему та її діяльність у цілому, відповідно і на таку з її складових, як адміністративна юстиція, яка визнана в Україні ефективним механізмом захисту прав громадян та юридичних осіб у спорах з органами державної влади.

Основу судової діяльності у сфері розгляду і вирішення публічно-правових спорів складають принципи адміністративного судочинства, які закріплені в нормах Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАСУ). Саме вони утворюють той осередок, навколо якого створюються та функціонують адміністративно-процесуальні норми. Такі фундаментальні засади встановлюють єдино допустимий варіант поведінки для всіх суб'єктів адміністративно-процесуальних правовідносин.

Ступінь розробленості проблеми

Аналіз сучасних наукових праць з юридичних наук показує, що останнім часом багато вітчизняних учених присвячують свої наукові дослідження питанням, пов'язаним із визначенням сутності та змісту принципів адміністративного судочинства (праці М.Р. Аракеляна, С.А. Бондарчук, В.М. Бевзенка, O.О. Гаврилюка, С.В. Ківалова, А.М. Колодія, А.Т. Комзюка, О.В. Кузьменко, Р.О. Куйбіди, Є.В. Курінного, М.Д. Кухар, В.К. Матвійчука, P.С. Мельника, О.М. Пасенюка, Ю.С. Педька, С.В. Потапенка, О.П. Рябченко, В.С. Стефа - нюка, І.О. Хара, О.І. Харитонової, Н.В. Шев - цової, В.І. Шишкіна та ін.). Незважаючи на наявність значної кількості робіт, присвячених змісту керівних засад адміністративного судочинства, значний інтерес та певну наукову новизну становлять питання про визначення процесуального значення системи принципів адміністративного судочинства під час розгляду і вирішення податкового спору як різновиду публічно-правових спорів.

Метою написання статті є з'ясування змісту принципів адміністративного судочинства України, особливо їх процесуального значення під час розгляду податкових спорів. Ці засади потребують дослідження через призму їх внутрішньої різноманітності, з урахуванням змін, яких зазнає адміністративно-процесуальне законодавство останнім часом.

Виклад основного матеріалу

Реалії сьогодення свідчать, що переважну більшість справ в адміністративному судочинстві складають податкові спори - спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктами владних повноважень, що здійснюють владні управлінські функції у сфері оподаткування, їх посадовими та службовими особами щодо оскарження їх рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

У спеціальній юридичній літературі підкреслюється, що податково-правовий спір є за своєю природою публічно-правовим та близьким до адміністративно-правового спору. Такі спори виникають при реалізації публічно-правових відносин. При цьому зміст та особливості публічно-правових відносин обумовлюють спрямованість та послідовність дій адміністративного суду, уповноваженого розглядати та вирішувати конкретний публічно-правовий спір [1, с.8]. Виходячи з цього, автор доходить висновку, що податковий спір - це переданий на вирішення адміністративного суду правовий конфлікт, що виникає між платниками податків та контролюючими органами щодо встановленого порядку погашення зобов'язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів [1, с.4].

Натомість дещо по іншому сформовано поняття "податкового спору" В.С. Кіценком: як матеріального охоронного правовідношення, що виникає між суб'єктами податкових правовідносин з приводу суперечностей щодо власних прав та обов'язків та/або законності правових актів контролюючих (податкових або митних) органів, що пов'язані із встановленням або застосуванням податково-правових норм, і які вирішуються у передбаченому законом порядку [2, с.4].

Такі визначення надають підстави стверджувати, що податковий спір виникає винятково з податкових правовідносин, тобто їх учасники є носіями податкових прав та обов'язків, які передбачені нормами саме податкового законодавства. Крім того, податкові правовідносини характеризується тим, що виникають стосовно матеріальних благ, як правило, - грошових коштів. Поштовхом для податкового спору є наявність порушення прав або невиконання обов'язків суб'єктом податкових правовідносин. Спричинити податкові спори можуть певні обставини, наприклад, зловживання правом, правові колізії, правозастосовні помилки тощо. Отже, характеризуючи податковий спір як різновид публічно-правового спору, відзначимо, що ключовим поняттям визнається наявність податкових правовідносин.

Справедливо зазначається в юридичних наукових джерелах і те, що обов'язковою стороною податкового спору виступає фіскальний орган, або інший державний орган, або орган місцевого самоврядування, дії якого оскаржено чи який за власною ініціативою порушує спір [3, с.251]. Таким чином, наступною характерною особливістю податкового спору є те, що однією зі сторін у ньому завжди виступає суб'єкт владних повноважень. При цьому таким суб'єктом є й органи державної податкової служби, які у правовідносинах, пов'язаних зі справлянням податків та зборів, реалізують надані їм владні управлінські функції. Завдяки участі в податковому спорі суб'єкта владних повноважень вони мають ознаки публічно-правового спору, і тому такі спори розглядаються в межах адміністративного судочинства.

Проводити аналіз нинішнього стану організації і функціонування адміністративної юстиції як особливого різновиду правосуддя обов'язково необхідно із урахуванням принципів її діяльності, бо саме вони виступають тією системою координат, з яких розпочинається побудова ефективного механізму захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин. Дійсно, розкриваючи практичне значення принципів адміністративного судочинства під час вирішення податкових спорів, слід брати до уваги такий суттєвий момент, як їх втілення і реалізацію в судовій діяльності. Замало лише законодавчо закріпити засади у процесуальному законодавстві, - їх потрібно забезпечити низкою гарантій, які зможуть належно втілювати їх практичній судовій діяльності.

У світлі докорінного оновлення вітчизняного законодавства про судоустрій та судочинство основні засади адміністративного судочинства так само піддаються певному корегуванню, проходять процес реформування. Як вірно підмічає С.Ю. Обрусна, принципам властива мінливість, тому що вони є своєрідним відображенням законів суспільного розвитку, закономірностей управління, ціннісних основ суспільства. Як правило, нові управлінські начала з'являються на основі нового досвіду, аналізу, осмислення і узагальнення різних сфер практично діяльності людей [4, с. 207]. Саме тому вважаємо, що робота щодо вдосконалення адміністративно-процесуального законодавства, в нормах якого закріплені ключові процесуальні начала, залишається актуальною, оскільки перед судовою системою ставляться нові завдання, основними з яких є вільний доступ до правосуддя, підвищення рівня захисту прав і свобод фізичних і юридичних осіб, якість здійснення судової діяльності, яка б відповідала європейським стандартам. Процесуальні засади, перш за все, надають можливість судовим органам вірно зрозуміти процесуальне законодавство і належним чином його застосовувати згідно з дійсним змістом.

Невипадково провідні вчені-процесуалісти під принципами адміністративного процесу розуміють керівні, найголовніші та непорушні правила здійснення адміністративного процесу, закріплені у статтях Конституції України і законодавчих актах, які в імперативній формі регламентують поведінку учасників такого процесу та у загальній формі визначають процедури адміністративного судочинства [5, с.102].

На думку інших учених, принципами правосуддя в адміністративних справах є основа, початок, основоположні, найбільш абстрактні правила (основні вимоги, засади), що виступають в якості незаперечних вимог, покладених в основу діяльності адміністративного суду щодо справедливого вирішення в ньому підсудних йому справ [6, с.136].

Вищевказані підходи свідчать, що принципам адміністративного судового процесу притаманна пріоритетна регулятивна роль у врегулюванні адміністративно-процесуальних правовідносин під час процесуальної діяльності адміністративних судів України. Раціональним виглядає підхід С.В. Потапенка до того, що принципи адміністративного процесу обумовлені соціально-правовими умовами суспільного життя, визначають зміст, характер і побудову адміністративного судочинства, регламентують процесуальну діяльність адміністративного суду й інших учасників адміністративного процесу [7, с.4].

З цього приводу досить виваженим з наукової точки зору видається погляд М.Д. Кухар на характерні ознаки принципів адміністративного судочинства, до яких вчена зараховує:

1) ідейну спрямованість;

2) нормативність;

3) демократичність;

4) дієвість;

5) направленість на необхідність надання адміністративному судочинству якості справедливого правосуддя в адміністративних справах;

6) поєднання системності та автономності [8, с.9].

Отже, основні засади адміністративного судочинства відображають особливості і призначення судового адміністративного процесу, методи його досягнення, характер і зміст діяльності суб'єктів адміністративно-процесуальних правовідносин. Крім того, принципи адміністративного судочинства виконують стимулюючу та імперативну роль, внаслідок чого вони стають загальнообов'язковими для всіх учасників судового процесу.

Окремо відмітимо, що принципи адміністративного судочинства, визначені законодавцем у ст.7 КАСУ (законність, рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом, змагальність сторін, гласність і відкритість адміністративного процесу, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених КАСУ, обов'язковість судових рішень) містяться в Основному Законі (ст.129 Конституції України) і визначені як основні засади здійснення судочинства. На наш погляд, це свідчить показником відповідності національної судової системи міжнародно-правовим стандартам у сфері правосуддя.

На важливість дотримання принципів адміністративного судочинства вказують і сучасні науковці. Так, Н.В. Шевцова підкреслює, що принципи адміністративного судочинства дозволяють окреслити межі розсуду осіб, які беруть участь у судовому процесі при розгляді податкових спорів, сприяють розвитку однаковості і неупередженості в процесах переходу об'єктивного права в суб'єктивне (і навпаки), а фактичних відносин - у правові, тобто звести до мінімуму значення особистості, що здійснює застосування права, як такої за рахунок її (особистості) спеціальної професійної підготовленості. їх слід розглядати у тісному взаємозв'язку між собою, як такі, що у структурованому вигляді становлять єдину систему [1, с.10]. Вказане надає змогу констатувати, що всі принципи відправлення адміністративного судочинства мають вагоме значення. Виділити серед них основний або ключовий було б помилково, оскільки вони тісно взаємопов'язані один з одним, при цьому мають своє особливе функціональне призначення.

Першочергове значення, на наш погляд, під час розгляду податкових спорів має принцип законності. Його особливість при розгляді цього виду публічно-правового спору визначається тим, що адміністративний суд повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних податкових правовідносин, а також те, що здійснення правосуддя неможливе без додержання адміністративно-процесуальних норм. Вся діяльність суду підпорядкована чинному законодавству щодо здійснення адміністративного судочинства і здійснюється у визначеному ним процесуальному порядку, а прийняте судом рішення у справі має бути законним і обґрунтованим. Невідривним від принципу законності є надто важливий і обов'язковий принцип верховенства права, який відіграє ключову роль у забезпеченні неухильного дотримання адміністративним судом прав і свобод учасників судового процесу. Отже, цей принцип вимагає підпорядкування діяльності суду потребам реалізації процесуальних прав і обов'язків учасників податкового спору.

Що стосується принципу рівності всіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом, то слід акцентувати увагу на тому, що він означає встановлення для учасників податкового спору рівних можливостей для здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов'язків. Не дивлячись на нерівність правового статусу суб'єктів, які виступають сторонами податкового спору, у судовому процесі вони є рівними. Іншими словами, така рівність процесуальних повноважень учасників податкового спору покладає на адміністративний суд обов'язок не надавати якихось переваг будь-кому з учасників судового процесу. Цей принцип також зобов'язує суд не ставати на бік однієї зі сторін, а вживати всіх визначених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин податкового спору.

Принцип гласності і відкритості адміністративного процесу також має суттєве значення під час розгляду податкових спорів. Зокрема, завдяки названій засаді забезпечується безперешкодне право на отримання в адміністративному суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів розгляду справи учасниками податкового спору. Вказаним особам також надано право знайомитися з матеріалами адміністративної справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень та постанов; знати дату, час та місце розгляду своєї адміністративної справи та ухвалені по ній судові рішення.

Особливе місце мають принципи диспозитивності, змагальності та офіційного з'ясування всіх обставин справи на розгляд та вирішення податкових спорів. По-перше, принцип диспозитивності надає можливість учасникам податкового спору вільно користуватися наданими законодавцем процесуальними правами та обов'язками. Такий висновок можна зробити, виходячи із існуючих у наукових джерелах підходів до визначення принципу диспозитивності. Наприклад, С.В. Потапенко вважає, що ця засада закріплює власну правову можливість та зобов'язання діяти відповідним чином заінтересованих осіб, які беруть участь в адміністративній справі, розпоряджатися (в межах дозволеного законом і в установленому процесуальному порядку), разом з активною допомогою адміністративного суду, матеріальними правами щодо предмету публічно-правового спору і процесуальними засобами захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів [9, с.78].

При цьому суддя, який розглядає податковий спір, має право вийти за межі вимог адміністративного позову, якщо спосіб захисту, який пропонує позивач, є недостатнім для повного захисту його прав, свобод та інтересів. Тобто особливість принципу диспозитивності в адміністративному судочинстві певним чином обмежена і підконтрольна судові, що обумовлюється характером податкового спору. Н.В. Шевцова також вважає, що диспозитивність визначає існування процесуального інституту заміни неналежного позивача, що полягає у можливості суду за згодою позивача допустити заміну первинного позивача належним позивачем [1, с.13].

Враховуючи нерівні можливості учасників податкового спору, з метою їх збалансування, адміністративний суд поряд із диспозитивністю застосовує принцип офіційного з'ясування всіх обставин справи. Це пояснюється тим, що однією зі сторін податкового спору зазвичай виступає платник податків, який не обізнаний у тонкощах юриспруденції і тому не завжди може розуміти правове значення своїх дій та наскільки вони відповідають його інтересам. Завдяки принципу офіційності реалізація процесуальних прав позивача (платника податків) знаходиться під контролем суду. Практичний вплив зазначеної засади є вкрай важливим та доречним саме для розгляду податкових спорів, оскільки визначає обсяг процесуальних повноважень адміністративного суду за його власною ініціативою.

На окрему увагу заслуговує також принцип змагальності, який знаходить свою реалізацію у процесі доказування. Наприклад, М.Д. Кухар вважає, що його зміст проявляється під час: а) роз'яснення особам, які беруть участь у справі, їхніх прав і обов'язків щодо збирання і подання доказів; б) надання допомоги у збиранні доказів; в) попередження про недопустимість зловживання правами щодо змагальності або обмеження у користуванні ними у межах закону [8, с.11]. Як бачимо, якщо принцип диспозитивності визначає можливості учасників податкового спору розпоряджатися його предметом, то принцип змагальності визначає їх можливості та обов'язки, пов'язані з формуванням і дослідженням фактичного і доказового матеріалу.

Особливістю предмета доказування під час розгляду і вирішення саме податкових спорів є обставини, за яких приймалося рішення суб'єкта владних повноважень - податкового органу, вчинялися дії чи проявлялася бездіяльність. Саме такі рішення, дії чи бездіяльність порушили права та законні інтереси платника податків.

Особливість прояву принципу змагальності полягає у тому, що обов'язок доказування в адміністративному судочинстві покладено на суб'єкта владних повноважень. З іншого боку, судова практика розгляду податкових спорів свідчить, що предмет доказування може формуватися владною (контролюючим органом - суб'єктом владних повноважень) та зобов'язаною (платником податків) сторонами.

адміністративне судочинство принцип податковий

Висновки

Підводячи підсумок викладеного, необхідно вказати, що здійснення належного вирішення податкових спорів є неможливим без розуміння змісту принципів адміністративного судочинства, які виконують регулятивну та імперативну роль, завдяки чому набувають значення загальних правил поведінки для всіх учасників податкового спору. Крім того, принципи судового адміністративного процесу віддзеркалюють головні закономірності такого судочинства як цілісного соціального явища, вони також виступають системою координат у нормотворчій діяльності при вдосконаленні механізму вирішення податкових спорів, завдяки чому дозволяють адміністративному суду правильно застосовувати чинне законодавство і відповідно до законодавчих актів об'єктивно вирішувати даний різновид публічно-правових спорів.

Література