"Суд Божий" у середньовічній європейській правосвідомості (на матеріалах наративних джерел ІХ-ХІІ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Суд Божий" у середньовічній європейській правосвідомості (на матеріалах наративних джерел ІХ-ХІІ ст.)

Повернення сучасної України до європейського політичного, правового, культурного простору ставить нові вимоги перед державою і суспільством. Однією з найважливіших вимог є підвищення рівня правової культури та правосвідомості наших співвітчизників, адже сформованість європейського за сутнісними характеристиками менталітету є чи не найістотнішою з передумов європеїзації нашого суспільства. У цьому контексті становить інтерес відтворення та аналіз історичної картини еволюції правосвідомості народів Європи, встановлення сутності та особливостей правової психології та правової ідеології європейців на різних етапах їхнього розвитку. Одним із важливих для дослідження періодів є так зване зріле середньовіччя - час, коли, за висловом Г.Дж. Бермана, формувалась західна традиція права. Якщо правове мислення, правосвідомість і правова культура мали яскраво виражений теоцентричний характер, то протягом «папської революції» ХІ - ХІІ ст. закладались підвалини гуманістичного сприйняття світу, що через два століття знайде потужне вираження у культурі Ренесансу. Еволюція правосвідомості знайшла вираження, у тому числі, у зміні поглядів на давні правові інститути, одним із яких є так звані ордалії - судові випробування, які сприймались середньовічним соціумом як Суд Божий. Відтак вивчення особливостей європейської правосвідомості, зокрема, крізь призму окремих правових інститутів, є корисним і актуальним.

Особливості середньовічної європейської свідомості досліджувались видатними вітчизняними і закордонними медієвістами-істориками і культурологами, зокрема: М. Блоком, Ф. Броделем, А. Гуревичем, Ж. Дюбі, А. Сванідзе, Н. Старченко та ін. Однак правосвідомість як складова правової реальності середньовіччя залишається недослідженою.

Метою статті є встановлення окремих рис правосвідомості середньовічного соціуму і окремого індивіда крізь призму застосування ордалій - судових випробувань вогнем (розпеченим залізом) і водою, які отримали назву «Суду Божого». Дослідження базується на матеріалах наративних джерел ІХ - Хіі ст., коли ордалії здобули найінтенсивнішого поширення в Європі.

Випробування вогнем застосовувалось у різних формах. Для доведення істинності своїх тверджень, а отже, невинуватості, звинувачений мав пройти між двома розкладеними вогнищами. Якщо його одяг не займався, а сам він не отримував опіків, то вважався виправданим. Іншою формою ордалії було випробування розпеченим у вогні залізом. Випробовуваний мав довести свою невинуватість проходженням по розпечених лемешах плуга, як правило, дев'яти або дванадцяти, або пронести у руках шматок розпеченого бруса, зазвичай важкого і немалого. Руки або ступні випробовуваного зав'язували шматком чистої тканини на певний термін (у більшості правових пам'яток вказуються три дні), після чого рани пред'являли суддям. Якщо рани гоїлись швидко і без ускладнень, то випробовувана особа вважалась «очищеною» від звинувачення. Якщо ж рана гнила, погано гоїлась, то вважалось, що Бог вказав на вину випробовуваного.

Випробування водою проводилось у двох формах. Випробування гарячою водою полягало у тому, що звинувачена особа мала занурити руку у казан із киплячою водою, куди була вкинута каблучка або інший дрібний предмет, і дістати їх з окропу. Обварену таким чином руку, як і при випробуванні вогнем, замотували чистою тканиною і контролювали загоєння опіків. Стан загоєння впливав на виправдання або засудження випробовуваного.

Як і при випробуванні вогнем (розпеченим залізом), при випробуванні киплячою водою (казаном) виходили з того, що Боже провидіння врятує невинуватого, охолодивши для його руки чи ніг воду або залізо так, щоб вони не пошкодили кінцівок; за іншим переконанням Господь покладе свою долоню між залізом або окропом і кінцівкою випробовуваного, щоб не допустити її пошкодження. Боже провидіння вбачали також у тому, що воно допомагає рані швидко загоїтись.

При випробуванні холодною водою підозрюваному зв'язували руки і ноги (ліву руку з правою ногою), пропустивши мотузку під зігнутими колінами та обмотавши її навколо боків, і кидали у річку або інше водоймище. Вважалось, що вода є чистою стихією, яка не прийме винуватого, виштовхнувши його. Тож, якщо випробуваний не тонув, його вважали винуватим, якщо тонув-то виправдовували.

У всіх випадках судді розраховували на втручання надприродних сил, які мали допомогти встановити істину. Результати орда - лій тогочасною свідомістю сприймались як беззаперечний доказ, отриманий від Бога. Тож ордалії мали назву «Божий суд» і їхні результати вважалися виявленням свідчення Бога щодо вини або невинуватості випробуваного.

Інститут ордалій виник у звичаєвому праві германців, був закріплений у так званих Варварських Правдах - збірниках звичаїв V-VIII ст., а в ІХ - ХІІ ст. отримав подальшого закріплення у нормативних правових актах світської влади, був санкціонований церквою і широко застосовувався на практиці. Інформація щодо застосування ордалій міститься не тільки у матеріалах судової практики (їх збереглося обмаль), але й у наративних джерелах - хроніках, анналах та легендах про святих і дива. Тут варто зауважити, що середньовічна християнська історико-філософська концепція, яка була сформована ще у IV ст. отцями церкви і яка базувалась на релігійному світогляді, трактувала історію як лінійний одновекторно спрямований процес, який має початок - створення світу - і неухильно рухається до кінця світу та тріумфу Царства Божого, що є логічним завершенням і водночас головною, кінцевою метою та вищим сенсом історичного процесу. Тож офіційна історіографія, творена зусиллями християнського духовенства, розвивалась у рамках релігійної традиції і була одним з основних ідеологічних важелів впливу на колективний та індивідуальний розум і душу пастви. Організоване церквою універсальне релігійне виховання визначало релігійний тип свідомості як окремих індивідів, так і суспільства у цілому. Реальні історичні факти розглядались середньовічними хроністами крізь призму підтвердження істинності постулатів Святого Письма та офіційної церковної доктрини, яка вбачала сутність історичного процесу у торжестві «істинного» християнства над язичництвом та єресями. Звідси походив підвищений суспільний інтерес до розповідей про надзвичайні дива, пов'язані з діяльністю святих та видатних діячів церкви, у тому числі продемонстровані під час проходження ордалій.

Сплеск легенд про чудесне проходження випробування вогнем спостерігався у XI ст.; персонажами таких легенд були переважно особи, що посідали значне місце у феодальній або церковній ієрархії. Випробування вогнем, як показує аналіз середньовічної історіографії, застосовувались у випадках, де йшлося про звинувачення у тяжких злочинах, що були водночас порушенням однієї з десяти заповідей, а отже, трактувались церквою як тяжкі гріхи. Особливе місце відводилось переказам про застосування ордалій щодо жінок, звинувачених у перелюбстві. Вважаємо, що розповсюдження практики випробування жінок вогнем було зумовлене впливами релігії та церкви. У IX ст. християнська церква Західної Європи зробила рішучі практичні кроки у напрямку посилення свого впливу і контролю як на публічну, так і на приватну сфери суспільного життя. Зростала вагомість церкви у політичному житті, відбувалося накопичення нею земель та інших матеріальних ресурсів, укріплювались її ідеологічні позиції. Важливу роль у цих процесах відігравали організаційні заходи, спрямовані на психологічний вплив на мирян: зростала кількість місць релігійного культу, значно покращилось їхнє оздоблення, було уніфіковане богослужіння, інтенсивно формувався пантеон святих, їхні мощі виносились для поклоніння. У проповідях акцентувалась увага на запозичених з агіографічних творів взірцях святості [1], які помітно контрастували із реальною суспільною практикою. Церква прагнула навернути суспільство, насамперед, соціальну еліту, на шлях порятунку душі. Однією з основних задач у цьому контексті стало збереження та підтримка «Божого миру» - суспільного спокою і порядку. Тож чималу увагу церква приділяла інституту шлюбу, який, за виразом Ж. Дюбі, був головним підґрунтям суспільного миру [2]. Правила подружнього життя формулювались провідними церковними ієрархами з посиланнями на приклади зі Священного Письма. Помітним внеском у формування норм, що регулювали шлюбно-сімейні відносини, став трактат «Про розлучення», написаний єпископом Гінкмаром Реймським у 860 р. з приводу спроби розлучення короля Серединного франкського королівства Лотара ІІ з його жінкою Теутбергою. У трактаті, зокрема, вказувалось, що при звинуваченні жінок у зраді, а також у випадку пологів до шлюбу слід застосовувати «суд випробуванням» («examinations iudicium»). Обґрунтовуючи легітимність застосування судового випробування водою та вогнем, Гінкмар Реймський вказав: «Християнство здавна узаконювало та часто використовувало суд, що здійснюється за допомогою води, як це було при Но - єві, звільняючи у ковчегу віри невинних і засуджуючи винуватих; і за допомогою полум'яної лави, як було при Лоті (Буття 19, 24-25); вогнем і здійсниться суд при явленні Сина Людського…» [3, с. 85].

Очевидно, керуючись трактатом Гінкма - ра Реймського, у випадках недоведеного звинувачення жінок у подружній зраді суди застосовували до підозрюваних ордалії. За легендами, у ХІ ст. Емма Норманська, мати англійського короля Едуарда Сповідника, звинувачена в адюльтері з єпископом Ельфуі - ном Вінчестерським, була виправдана після того, як босоніж пройшла по розпечених лемешах [4, с. 82]. Існує подібний сюжет, героїнею якого стала Кунігунда Люксембурзька, дружина баварського короля Генріха ІІ: щоб виправдатись від неправдивого звинувачення у подружній зраді, королева за власним рішенням пройшла босоніж по шести розпечених лемешах плугів (sex igniri vomeres). Після смерті Кунігунда Люксембурзька була канонізована [5, с. 117].

Підкреслимо, що ордалії для доведення факту перелюбства застосовувались лише тоді, коли підозрюваною в адюльтері була жінка; до чоловіків випробування вогнем не застосовувались. Можемо припустити, що при встановленні такої норми церква керувалась, по-перше, ставленням до жінки як до «сосуду зла», істоти, яка апріорі нижча за чоловіка; по-друге, у тексті Біблії санкціоновано застосування випробування водою жінки, яку чоловік підозрював у зраді, не маючи на те доказів (Числа 5:11-31). Крім того, колективна правосвідомість по-різному оцінювала факти перелюбства чоловіка і жінки. Позашлюбні статеві відносини були звичайним явищем для чоловіків: у середньовічних наратив - них джерелах містяться численні вказівки на існування коханок у монархів, їхніх придворних, місцевих феодалів. Поширеними були випадки багатоженства, викрадення та зґвалтування дівчат і жінок, навіть черниць. І світська, і духовна влада намагались протистояти злочинності у цій сфері. У 853 р. духівництво ініціювало видання капітулярію у Суассоні, яким встановлювались суворі каральні санкції для викрадачів дівчат і вдів - мирянок і черниць; особливо тяжке покарання передбачалося для нечестивців на кшталт братів Нівена і Бертрика з Реймської провінції, які чинили викрадання, перелюбство та інцест [1]. Однак на практиці суспільна мораль, хоча і співчувала потерпілим жінкам, але поблажливо ставилась до чоловіків-винуватців, вбачаючи в їхній поведінці прояв маскулінності та сприймаючи насильство як невідворотне зло. Кожної весни, з появою можливості для пересування по дорогах та для прогодування коней, починались військові походи королів із дружинниками. За висловом Ж. Дюбі, «це було початком великого щорічного свята руйнування, вбивства, насильства і пограбування» [2, с. 62] у суспільстві, система цінностей якого «була цілком заснована на прагненні віднімати і роздавати, на суперництві і насильстві» [6, с. 22]. Зґвалтування жінок на захоплених територіях під час військових кампаній було буденним явищем, яке мало демонструвати право переможця на прояв зверхності над переможеними.

Ставлення до подружньої зради жінок було значно більш суворим. Охорона цноти дівчат і подружньої вірності жінок була справою честі чоловіків сім'ї та роду. Відтак випробування жінки, що підозрювалась у перелюбстві, вогнем (розпеченим залізом) повністю відповідало гендерним уявленням середньовічного соціуму.

Ордалії у вигляді випробування вогнем застосовувались для очищення від звинувачень у вбивстві, яке також було порушенням однієї з десяти заповідей. У 1068 р. виник конфлікт між абатом Джованні Гуальберто, засновником чернечого ордену валомброзіа - нів, і єпископом П'єтро Меццабарба з Павії. Абат від імені флорентійської комуни звинуватив єпископа у симонії, той, у свою чергу, звинуватив Джованні у вбивстві із помсти за свого брата. Захищаючи абата, флорентієць П'єтро Альдобрандіні 23 лютого 1068 р. добровільно піддався випробуванню вогнем, пройшовши по розпеченому вугіллю між двома величезними вогнищами (висотою у чотири з половиною фути та шириною у п'ять футів) і не отримав ушкоджень. Ця подія спричинила його величезну популярність і сприяла отриманню ним посади кардинала-єпископа у 1072 р. Пізніше він був канонізований під іменем П'єтро Вогняного (Pietro Igneo) [7].

Флорентійські аннали повідомляють, що 14 лютого 1120 р. П'єтро Мінгардолє для захисту себе від розп'яття пройшов босоніж по дев'яти розпечених лемешах і залишився неушкодженим [8]. Кріс Вікем стверджує, що в анналах допущено помилку щодо імені випробуваного та дати події і йдеться про П'єтро Вогняного [9, с. 188]. Очевидно, автор анналів використовував матеріал відомих йому легенд, вірогідно, не маючи достовірної інформації про реальні факти.

Вважаємо за можливе припустити, що колективна свідомість не завжди об'єктивно та точно фіксувала обставини реальних подій, домислюючи компоненти дива, які, нібито, свідчили про обраність, особливі чесноти, святість персонажів переказів. Додамо, що популярними сюжетами зображень святих Кунігунди Люксембурзької та П'єтро Вогняного аж до ХУІ ст. були сцени проходження ними ордалій.

Порушенням Божих заповідей офіційна католицька доктрина вважала і так звані єресі - вчення, що відходили від ортодоксальних католицьких догматів. ХІІ - ХІІІ ст. - час запеклої боротьби католицької церкви із численними єресями. У 1157 р. у Реймсі було виявлено проповідників-місіонерів, що представляли єретичну течію піфілів (фламандських альбігойців). Міська рада під головуванням реймського архієпископа винесла вирок, згідно з яким місіонери були довічно ув'язнені, їхні прибічники відлучені від церкви, а їхнє майно конфісковане. Мешканці Реймса, щодо яких існувала підозра у приналежності до піфілів, за рішенням суду мусили пройти випробування розпеченим залізом. Тим, хто за результатами ордалій був визнаний винним, таврували лоб і щоки [10, с. 24-25].

Відтак, релігійною свідомістю язичницькі за походженням судові обряди та процедури не сприймались як такі, що суперечать догматам християнства; навпаки, чудесне рятування випробуваного трактувалось як втручання Господа у судовий процес з метою захисту несправедливо звинуваченого, а отримання тяжких опіків у ході проходження ордалій розцінювалось як свідчення справедливої Божої кари, яку всевидющий Господь накладав на винуватця. Церква використала такі умонастрої, поквапившись монополізувати право на «чудеса»: не маючи ресурсів для пропонування альтернативних засобів встановлення істини, а отже, не у змозі запобігти використанню ордалій, вона зобов'язала суддів проводити процедуру у присутності священика, котрий мав провести релігійні обряди під час випробувань, і затвердила тексти молитов, якими повинна була супроводжуватися процедура «Божого суду».

Віра у Боже втручання у судову процедуру для виявлення винуватого у VIII-XII ст. була беззастережною. Джерела свідчать, що при здійсненні правосуддя увага акцентувалась насамперед на факті Божої допомоги суддям, а не на точному дотриманні форми безпосередньої процедури ордалій. Наприклад, Тіт - мар Мерзебурзький, розповідаючи про магдебурзького єпископа Світгера, характеризує його як доброчесну людину, осяяну Божою благодаттю, і як аргумент наводить наступний випадок. Камерарій єпископа, звинувачений у крадіжці шапки, не визнавав своєї вини. Після ретельного допиту камерарія єпископ звелів тому взяти зі столу «від душі освячений» ніж; звинувачений схопив ніж, але відразу ж кинув його на підлогу, немов той був розпечений і пік камерарію пальці, після чого підозрюваний негайно зізнався у крадіжці (Хроніка, книга VIII, п. 25) [11, с. 175]. Отже, Бог міг втрутитися у судовий процес насамперед тому, що «провідником» його волі був доброчесний священик, який «від душі» освятив знаряддя ордалії, а не тому, що для проведення випробування було застосовано саме той предмет, який фігурував у правовій нормі. Відтак «дух» закону мав перевагу над його «буквою».

Ордалії використовувались не лише як процесуальний доказ. У II книзі «Хроніки» Тітмара Мерзебурзького (створена між 1012 та 1018 рр.) розповідається про поновлення християнства у данів, які у правління короля Гаральда Синьозубого (Х ст.) відмовилися від християнства і повернулися до сповідання язичницької релігії. Священик Поппо продовжував проповідувати народу слово Боже, критикуючи короля і переконуючи населення Данії повернутися до християнства. Тоді Гаральд запропонував Поппо «довести свої слова розпеченим залізом». Поппо, за свідченням хроніста, «з радістю погодився» пройти випробування. Наступного дня священик «відніс у вказане королем місце освячений величезної ваги шматок заліза і сміливо підніс свою геть не постраждалу руку». Очевидно, що розповідь Тітмара Мерзебурзь - кого є тенденційною, а бачення розказаної історії - суб'єктивним, детермінованим релігійним світобаченням самого автора. Так, наприклад, хроніст-християнин, описуючи реакцію Гаральда на вказану подію, повідомляє, що король «дуже зрадів диву і разом зі своїми людьми негайно <…> підкорився владі Христа і до кінця життя <…> наслідував Божі заповіді» [11, с. 22]. Сучасний дослідник скептично сприйме таке несподіване і раптове повернення Гаральда до християнства, але у цьому випадку показовим є інше: випробування розпеченим залізом застосувалося для доведення правоти випробуваного не у суді, але у справі абсолютно «доброчесній» з релігійної точки зору - для доведення і демонстрації язичникам істинності християнської віри. Наведений Тітмаром Мерзебурзьким результат випробування мав свідчити, що Господь створив диво для підтримки Поппо та повернення данів у лоно церкви.

Чернець-цистерціанець П'єр де Во де Серне в «Історії альбігойців» розповідає про диво, що трапилось під час розправи з «єретиками» у Кастрі у вересні 1209 р. Граф, який керував розправою, звелів спалити двох альбігойців, хоча один з них заявив про своє розкаяння і прагнення повернутися до католицтва. Перед стратою він повторно зрікся «єретичних» поглядів; його товариш не покаявся у «єресі». Коли ж обох приречених вкинули у вогнище, «єретик», що не покаявся, відразу згорів, а той, хто зрікся «єресі», вийшов з вогню живим і неушкодженим, згоріли лише мотузки, якими він був зв'язаний перед стратою, та «трохи обпеклися кінчики його пальців» [13, с. 418].

Тож для свідомості середньовічної людини випробування вогнем (розпеченим залізом) було легітимним способом демонстрації слави Господа, його влади, сили і могутності й поза судом. Відтак середньовічна правосвідомість не розглядала ордалії як виключно процесуальну процедуру, трактуючи їх не стільки як спосіб встановлення істини, скільки як чудо, що є проявом Божого втручання у земне життя.

Література

правосвідомість середньовічний ордалія божий

1. Тейс Л. Наследие Каролингов ІХ-Х века / Л. Тейс; перевод с французского Т.А. Чесноковой. - М.: Скарабей, 1993. - Т 2. - 272 с.

2. Дюби Ж. Время соборов. Искусство и общество 9801420 годов / Ж. Дюби. - М.: Ладомир, 2002. - 384 с.

3. Антология мировой правовой мысли / Под ред. Л.А. Морозовой. - Том 2. Европа V-XVII в. - М.: Мысль, 1999. - 829 с.

4. Англосаксонская хроника / Пер. с др.-англ. З.Ю. Мет - лицкой. - СПб: Евразия, 2010. - 288 с.

5. Хёфер М. Император Генрих II / М. Хёфер; пер. с нем. М. Васиной. - М.: АСТ; Транзиткнига, 2006. - 285 с.

7. Дюби Ж. Европа в средние века / Ж. Дюби. - Смоленск: Полиграмма, 1994. - 320 с.

8. Salvestrini F. 13 febbrario 1068: la prova del fuoco di Settimo [Электронный ресурс] - Режим доступу: http://www. storiadifirenze.org/wp-content/uploads/kalins-pdf/singles/13 - febbraio-1068-la-prova-del-fuoco-di-settimo.pdf

9. Annales Florentini. MGH, SS. Bd. XIX. Hannover. 1866. - Пер. И. Дьяконова [Электронный ресурс] - Режим доступу: http://www. vostHt.info/Texts/ms17/Ann_Florentini/text.phtml? id=8099

10. Wickham Ch. The Sense of the Past in Italian Communal Narratives / Ch. Wickham // The Perception of the Past in 12th Century Europe. Edited by P. Magdalino. - London: The Hunbledon Press, 1992. - P. 188.

11. Moor R.I. The Formation of a Persecuting society. Authority and Deviance in Western Europe, 950-1250 / R.I. Moor. - Blackwell Publishing, 2007. - 345 p.

12. Титмар Мерзебургский. Хроника: в 8 кн. / Титмар Мерзебургский; перевод с лат. И.В. Дьяконова - Изд. 2-е, исправл. - М.: Русская панорама, 2009. - 256 с.

Размещено на Allbest.ru