Актуальні питання правового регулювання спадкування за заповітом

Размещено на http://www.allbest.ru/

Актуальні питання правового регулювання спадкування за заповітом

Кобзар В.В.,

кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри цивільного, господарського, адміністративного права та процесу Чернігівського національного технологічного університету

Анотація

Розкривається і обгрунтовується значення інституту спадкового права з огляду на наявну сукупність правових систем сьогодення і минулих часів. Досліджується питання правового регулювання спадкових відносин за заповідальною формою. Проводиться аналіз норм вітчизняного законодавства у сфері спадкування стосовно врегулювання форми заповіту, віку, з досягненням якого пов'язана можливість його складання, та права на обов'язкову частку у спадщині. Приділяється увага пошуку прогалин у законодавчому врегулюванні цих питань у національній законодавчій сфері та пропонуються шляхи їх вирішення.

Ключові слова: спадкове право, спадкування за заповітом, спадщина, заповіт, спадкодавець, спадкоємець, спадкові правовідносини, правонаступництво, виконавець заповіту.

спадковий право заповіт

Аннотация

Раскрывается и обосновывается значение института наследственного права, учитывая имеющуюся совокупность правовых систем нынешнего времени и прошедших времен. Исследуется вопрос правового регулирования наследственных отношений по завещательной форме. Проводится анализ норм отечественного законодательства в сфере наследования относительно урегулирования формы завещания, возраста, с достижением которого связана возможность его составления, и права на обязательную долю в наследстве. Уделяется внимание поиска пробелов в законодательном урегулировании этих вопросов в национальной законодательной сфере и предлагаются пути их решения.

Ключевые слова: наследственное право, наследование по завещанию, наследство, завещание, наследстводержатель, наследуемый, наследственные правоотношения, правоприемственность, исполнитель завещания.

Annotation

The meaning of heritage law institutions with present and past law systems in total is showed and substantiated. The question of inheritance law regulation under will is examined.The analysis of our legislation standards in heritage sphere concerning form regulation of will, the age and possibility of will making and right for obligatory part in the heritance is made. The attention is paid to search of gaps in regulations of these questions on legislative national level and steps to decide them are propozed.

Key words: heritage law, inheritance under will, heritage, will, inheritor, hereditary law relations, law inheritor, executive of will.

Актуальність теми. З прийняттям Конституції України і визнанням її демократичною правовою державою відбулась переорієнтація суспільних відносин на охорону і захист прав та інтересів громадян, що зумовило необхідність дослідження та аналізу на науковому рівні сучасного стану забезпечення їх реалізації у певних інституційних сферах правовідносин.

Спадкування, як найдавніший інститут права був і є актуальним з позиції його дослідження, розвитку та вдосконалення, оскільки стосується особистих інтересів людини.

Він в усіх правових системах, як стародавніх, так і сучасних, виступає в якості одного з тих їх структурних елементів, що має велике значення з точки зору своєї суспільної необхідності. Його значимість обумовлюється також тим, що об'єктом спадкування переважно є право власності, яке завжди уособлювало низку питаньдискусійного характеру з приводу своєї юридичної і фактичної приналежності до певного кола суб'єктивних віносин. Наразі, що залишається після смерті власника, кому має перейти майно, і в якому порядку та обсязі - всі ці проблеми спадкового права з найдавніших часів і до нашого часу залишаються в центрі уваги суспільства та держави, законодавців та дослідників, і окремо кожної людини, оскільки в тій чи іншій мірі торкається її інтересів.

Важливим залишається питання охорони інтересів спадкодавця, виконання його волі, якщо вона була заявлена у заповіті, оскільки останнім часом цьому питанню приділяється незначна увага.

Інтерес для науки становить також питання щодо ситуації, коли заповіт було посвідчено у визначених частках, але один із спадкоємців помирає до відкриття спадщини за цим заповітом, а спадкодавець заповіт не змінює.

Всі ці питання потребують певної уваги як з точки зору їх наукового дослідження, так і адекватної правової регламентації на основі проведеного науково-дослідного аналізу.

Дослідженню проблеми спадкування за заповітом приділялась увага з боку таких українських вчених у галузі цивільного права, як І. Желінкова, М. Дякович, В. Васильченко, В. Чуйкова, Л. Шевчук та ін. [1, с. 17].

Однак у зв'язку зі зміною законодавства та впровадженням нових інститутів спадкового права нині існує об'єктивна необхідність подальшого дослідження вищевказаної тематики. Саме спадкуванню за заповітом надає перевагу сучасне цивільне законодавство. Тому, враховуючи результати досліджень і висновки науковців і юристів-практиків, які займалися чи займаються проблемами спадкового права, - Т. Чепіги, А. Сто- рожука, В. Серебровського, Є. Фурси, М. Проніної, А. Нємкова, М. Гордона, М. Барщевського, П. Ні- кітюка, З. Ромовської та інших [2, с. 81], - робиться спроба проаналізувати деякі аспекти сучасного регулювання спадкових відносин, що виникають на підставі заповіту.

Мета статті полягає у дослідженні актуальних питань правового регулювання відносин спадкування за заповітом у теперішніх умовах функціонування цивілістичної науки, теоретичне обгрунтування нормативного закріплення спадкування за заповітом, як одного з найважливіших за сучасних часів видів спадкування, а також запропонування конкретних пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства України стосовно цього виду спадкування.

Виклад основного матеріалу. Дослідження правових питань спадкування обумовлене зростаючим значенням права приватної власності громадян і порядку її спадкування в умовах ринкової економіки, необхідністю розробки правового механізму, який належним чином міг би захистити права і інтереси громадян. І перш ніж перейти до аналізу питань, пов'язаних зі спадкуванням за заповітом, доцільно звернути увагу на галузеве регулювання спадкових відносин. Особливу увагу в даному аспекті привертає саме спадкове право, яке представлене, як один із центральних інститутів цивільного права. Його місце у системі цивільного законодавства визначається співвідношенням з іншими цивільно-правовими інститутами і, в першу чергу, з інститутом права власності, який в останнє десятиріччя радикально змінився, але ці зміни не знайшли відображення у спадковому праві України. Між тим, спадкове право забезпечує правонаступництво у цивільних правах і обов'язках на випадок смерті їх носія, визначає долю майна померлого. Це - по-перше.

По-друге, саме призначення інституту спадкового права в умовах ринку полягає у стимулюванні розвитку приватної власності і створенні умов, які необхідні для її використання з метою забезпечення матеріальних та інших потреб громадян-влас- ників, а після їх смерті - спадкоємців. Більш того, економічна ситуація в Україні потребує комплексного вивчення відносин, які виникають при спадкуванні за заповітом, а також законодавства, що регулює ці відносини [3, с. 11].

Як інститут цивільного законодавства, спадкове право поділяється на дві частини (підінститути), які регулюють відносини у сфері спадкування за заповітом і за законом. І тут є підстави стверджувати, що загальним видом спадкування є спадкування за законом, а спадкування за заповітом є спеціальним видом спадкування. Дозволивши фізичній особі складати заповіт, законодавець при цьому зобов'язав її дотримуватись норм діючого законодавства, обмежуючи тим самим її волю при вирішенні питань, пов'язаних з визначенням осіб, до яких можуть перейти належні йому майнові та деякі немайнові права у випадку своєї смерті [4, с. 22].

В об'єктивному розумінні спадкування за заповітом, як спеціальна форма (вид) спадкування, визначається як складова частина цивільно-правового інституту «спадкове право», норми якої регулюють відносини, що виникають у разі укладання фізичною особою належним чином оформленого правочину, що має назву заповіту, щодо зміни встановленого законом порядку переходу до інших осіб належного їй майна або вирішення долі інших належних їй благ у випадку своєї смерті. Вона уособлює в собі основні принципи цивільно-правового регулювання - принцип дозволеної спрямованості і принцип диспозитивності.

За Цивільним кодексом України, заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (ст. 1233 ЦК) [5].

Також заповіт визначається, як угода, яка здійснюється від імені однієї особи; як розпорядження, що носить суто владний характер, і тому не може здійснюватись через представника; як безоплатна, каузальна, строкова і формальна угода [6, с. 14].

Сюди ще додамо - угода, що потребує нотаріального посвідчення, оскільки лише за такої умови дана форма спадкування, у вигляді здійсненого суб'єктивного юридичного акту, є абсолютно реальною з юридичної точки зору.

За чинним цивільним законодавством можливість складення заповіту належить лише тим особам, які досягли повної цивільної дієздатності (ст. 1234) [5].

Надаючи таку можливість особам, які досягли вісімнадцятирічного віку, і тим, які набули повної цивільної дієздатності раніше, законодавець тим самим позбавляє осіб, які не відповідають віковому критерію і умовам надання повної цивільної дієздатності, права на складання заповіту.

Стосовно вирішення цього питання відсутній єдиний підхід науковців. Але нам імпонує думка І. Жилінкової, яка зауважує, що, якщо неповно--літні мають право розпоряджатися своїм заробітком, сти--пендією, іншими доходами, то, відповідно, «передача такого майна за заповітом є одним із способів такого розпоряджен--ня» [6, с. 23], і в ній відчувається риторика.

А отже, юридичне визначення факту повної цивільної дієздатності особи як способу реалізації свого суб'єктивного права у відносинах спадкування викликає сумнівні думки стосовно абсолютної правильності регламентації положення даної норми. Думається, основним тут має враховуватись саме здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та керування ними, оскільки вік не завжди є адекватним поведінці особи.

Та, незважаючи на обмеження прав фізичної особи при укладанні нею заповіту, закон надає їй широкі можливості при вирішенні питань наступного правонаступництва. Іншими словами, у неї є широкі можливості щодо вибору майбутніх спадкоємців, визначення майна, яке буде складати спадщину тощо. Саме за допомогою заповіту фізична особа може вирішувати питання майбутнього переходу її майна до інших осіб, втілюючи таким чином у життя своє суб'єктивне право власника [6, с. 18].

Скласти заповіт - означає визначити осіб, які можуть стати правонаступниками заповідача у разі його смерті. Таке визначення є нічим іншим як волевиявлення. А волевиявлення - це дія. В основі заповіту лежить дія, яка може бути представлена однією або кількома особами. Прикладом укладання заповіту кількома особами є заповіт подружжя. Незалежно від того, скільки осіб беруть участь в укладанні заповіту, він є одностороннім правочином, хоча сам по собі передбачених наслідків не породжує. Він виступає лише первинним фактом, який у сполученні з іншими юридичними фактами - відкриттям спадщини і згодою спадкоємців прийняти її, призводить до виникнення правовідношення: спадкоємці за заповітом закликаються до спадщини [6, с. 22].

Спадкування за заповітом розглядається, як форма правовідношення, тобто суспільне відношення, врегульоване правовою нормою, і що є результатом її дії. Але для того, щоб норма почала діяти і застосовуватися, повинні мати місце визначені фактичні обставини, тобто сукупність юридичних фактів, які є основою виникнення правовідношення спадкування за заповітом, уособлюють собою юридичний склад, необхідний для настання юридичних наслідків.

Сюди відноситься складання заповіту, смерть спадкодавця, відкриття спадщини та прийняття спадку [3, с. 156].

Один із юридичних фактів - право заповідати, виникає у зв'язку з тим, що відкриття спадщини і прийняття спадку за заповітом нічим не відрізняється від таких самих юридичних фактів при спадкуванні за законом.

Право заповідати є суб'єктивним цивільним правом, яке у своїй більшості оформлюється «правом на власні дії» і може розглядатися як комплексне право, яке включає в себе елементи і речового права, і інших речових прав, і зобов'язального права, і виключного права на результати інтелектуальної власності.

Правовідношення спадкування, як і будь-яке правовідношення, виникає, змінюється і припиняється при наявності визначених юридичних фактів, але якщо при спадкуванні за законом такою підставою є смерть спадкодавця - подія, то при спадкуванні за заповітом смерть спадкодавця-за- повідача - лише умова, настання якої тягне за собою реалізацію його волі, що висловлена у заповіті [7, с. 138].

Отримання спадку за законом не залежить ні від волі померлого, ні від волі спадкоємців. Отримання спадку пов'язується з тим, що законодавець, який передбачає подібну ситуацію, свідомо пов'язує з нею визначені правові наслідки. Незалежно від волі людей, правові наслідки не можуть взагалі наступати, бо в правових нормах фіксується воля людей до встановлення порядку у суспільстві. Тому на рівні події (якою є і смерть спадкодавця) правові наслідки наступають по волі законодавця, а не правозастосовників. А вже на рівні дії має місце і воля правозастосовників. Якщо померлий залишив заповіт (дія), то спадкування за заповітом наступає і по волі спадкодавця, і по волі законодавця.

У спадкуванні за заповітом встановлений також порядок переходу прав та обов'язків померлої особи (спадкодавця) за правом спадкування до однієї або кількох осіб (спадкоємців). Зі смертю людина перестає існувати фізично, але значна кількість цивільних відносин, у яких вона була носієм права та обов'язків, переживає її. Вони мовби відкриваються, готові перейти під вольовий диктат іншої особи.

Особливого змісту і значення стосовно заповіту, як однобічної угоди особливого роду, має його нотаріальне посвідчення. Ця особливість полягає у тому, що правові наслідки, на настання яких ця угода спрямована, виникають лише після смерті особи, яка вчинила цю угоду. Тому, у той час, коли розв'язується питання про дійсність цієї угоди і про відповідність волі спадкодавця його дійсній волі, - вже немає живого самого спадкодавця. До того ж, до встановлення змісту цієї волі не можуть бути залучені ні свідки, ні використані будь-які інші документи. Все це і обумовлює особливу необхідність участі у складанні заповіту і засвідченні волі спадкодавця посадової особи - нотаріуса, який і надає заповіту характер безперечного юридичного акту [3, с. 173].

Основні положення заповідання, що виражають волю заповідача, відображає один із основних принципів спадкового права - свободу заповіту. Тому законодавство і закріплює право заповідача у будь-яку мить, до моменту відкриття спадщини, змінити свою волю стосовно спадкового наступництва. Ця можливість ще раз підтверджує, що підставою виникнення спадкового правовідношення за заповітом є не тільки угода-заповіт. Це - юридичний склад. Юридичні наслідки настануть лише в результаті накопичення всіх необхідних елементів юридичного складу. Тому зміна хоча б одного з юридичних фактів, наприклад, заповіту, потягне за собою лише «потенційну» можливість настання у майбутньому правовідносин спадкування. Але чи буде це спадкове правовідношення за заповітом (а це має місце, коли заповіт змінено), чи спадкове правовідношення за законом (коли заповіт відмінено) - залежить від волі спадкодавця.

В юридичній літературі також дискусійним є питання стосовно юридичної долі заповіту, що був відмінений (замінений), коли заява про відміну (зміну) заповіту, або заповіт, що був складений пізніше, будуть визнані недійсними.

Відмінений заповіт (новим заповітом або заявою про відміну) не може бути поновлений, якщо тільки акт відміни не буде визнаний недійсним. Даним фактом викликане питання про можливість остаточного припинення його дії і породження іншого, або взагалі його остаточного припинення.

У спадкових правовідносинах за заповітом значна роль відводиться визначенню правового статусу виконавця. Він є обов'язковим суб'єктом спадкових правовідносин, коли йдеться про спадкування за заповітом.

В українському спадковому праві його роль є складною і багатогранною, оскільки він не лише виконує волю заповідача, а й забезпечує охорону прав та законних інтересів спадкоємців, інших зацікавлених осіб, здійснює управління спадщиною тощо. Виконавець заповіту призначається заповідачем, спадкоємцями або з їх ініціативи - судом, а у разі відсутності спадкоємців - нотаріусом. Виконання обов'язків виконавця заповіту є добровільним, оплатним та контрольованим з боку спадкоємців [8, с. 82].

Висновки

Отже, відносини спадкування за заповітом на сьогодні активно розвиваються у зв'язку з об'єктивною необхідністю розпорядження власним майном особами, які вирішили реалізувати своє право на заповіт. Як свідчить практика, існують певні прогалини, які потребують усунення. Також існує необхідність врегулювання спірних відносин, під час вирішення яких вважається за доцільне використовувати напрацювання вітчизняних цивілістів та досвід іноземних держав.

Так, норми Цивільного кодексу доцільно вдосконалити таким чином, щоб врегулювати положення про те, що положення норми, за яким особа усувається від права спадкування у одного спадкодавця, не усували б дану особу від спадщини у іншого спадкодавця.

Уточнити положення норми статті, яка передбачає право на заповіт, беручи за основу не лише набуття фізичною особою повної цивільної дієздатності за випадками її набуття, а, перш за все, керуючись обов'язковою необхідністю усвідомлення нею значення своїх дій і керування ними.

Також у даному питанні пропонується визначити умови втрати заповітом своєї чинності: 1) смерть особи, на користь якої складено заповіт, раніше за заповідача; 2) втрата спадщини за життя заповідача чи відчуження її ним; 3) відмова єдиного спадкоємця від прийняття спадщини.

Список використаних джерел

1. Шевчук Л.В. Заповіт як підстава виникнення правонаступництва в цивільному праві України [Текст] : авто- реф. дис. канд. юрид. наук : 12.00.03 / Л.В. Шевчук; НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. - К., 2001. - 17 с.

2. Чуйкова В.Ю. Спадкування за заповітом : проблеми судової практики // Нова Конституція України і проблеми вдосконалення законодавства : Зб. наук. праць. - Харків. Нац. юрид. акад. України, 1997. - 81 с.

3. Цивільний процес України : [підруч.] / [С.В. Ківалов, РМ. Мінченко,

С.О. Погрібний та ін.]; за ред. РМ. Мінченко, І.В. Андронова. - Х. : Одісей, 2012. - 496 с.

4. Ковальчук Я.В. Право на складання заповіту / Я.В. Ковальчук // Юридичний журнал. - 2006. - № 10 (52). - С. 32-33.

5. Цивільний кодекс України : Закон від 16. 01.2003 р. № 435 - IV : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/435 - IV. - [Електронний ресурс].

6. Желінкова І.В. Проблеми правового режиму майна членів сім'ї : Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. - Х., 2000. - 39 с.

7. Васильченко В.В. Юридична сутність інституту спадкового договору та його місце в системі цивільного права / В.В. Васильченко // Право України. - 2003. - № 7. - 138 с.

8. Спадкування в Україні: Матеріали міжкафедрального круглого столу «Спадкування в Україні», 10 квітня 2014 р. [Текст] - К : Нац. акад. внутр. справ. - 2014. - 107 с.

Размещено на Allbest.ru