Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Міжнародний захист прав жінок

Вступ

право жінка міжнародний законодавство

Актуальність теми дослідження. Проблема захисту прав жінок вже понад століття не втрачає своєї актуальності. Незважаючи на те, що людство вже перетнуло рубіж XXI століття світова спільнота й досі визнає недосконалість механізму забезпечення рівності прав жінок та чоловіків в усіх сферах суспільного життя. Права жінок займають особливе місце у контексті прав людини. Хоча вони і є їх невід'ємною частиною, права жінки все ж повною мірою не реалізуються в жодній державі. Незважаючи на те, що рівноправність чоловіків і жінок та ліквідацію дискримінації за ознакою статі було закріплено у низці міжнародних актів, таких як: Статут Організації Об'єднаних Націй 1945 року, Загальна декларація прав людини 1948 року, Конвенція Організації Об'єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 року, Конвенція про політичні права жінок 1952 року, Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 року, Конвенція про рівність в оплаті чоловічої і жіночої робочої сили за рівноцінну працю 1951 року, Конвенція щодо дискримінації в галузі найму та роботи 1958 року, Конвенція про охорону мате­ринства 1952 року, Конвенція про згоду на взяття шлюбу, мінімальний шлюбний вік і реєстрацію шлюбів 1962 року та ряд інших міжнародних актів, жінки в усьому світі стикаються з проявами дискримінації різного ступеня та досі потребують захисту своїх прав. У зв'язку з численними фактами порушення прав жінок, включаючи недотримання міжнародно-правового принципу рівноправності чоловіків та жінок, а саме недотримання права жінок на участь у здійсненні міжнародної і внутрішньодержавної політики, недостатній захист жінок від насильства, міжнародна торгівля жінками, нерівність між чоловіками і жінками у сфері праці, ця проблема набуває особливої актуальності.

Ступінь наукової розробки. Захисту прав жінок присвятили свої праці такі зарубіжні учені-правознавці, як: X. Чарльсворт, В. Брайтон, Е. Бредні, М. Дженіс, Д. Кроуфорд, X. Крюгер, Ф. Лич. Особливе місце посідають праці канадської дослідниці Р. Кук, яка виділяє міжнародне право жінок в окрему галузь, обґрунтовуючи це тим, що права жінок не укладаються в традиційне розуміння прав людини і тому не можуть бути забезпечені в рамках існуючої доктрини міжнародного захисту прав людини. Серед російських дослідників проблем прав жінок можна назвати імена О. Коршунової, Г. Дмитрієвої, Р. Смірнової, Л. Завадської, С. Поленіної, А. Чеботарьової, О. Лукашової. Проблемам забезпечення і міжнародного захисту прав жінок присвячені роботи українських вчених О. Дашковської, Т. Мельничука, М. Баймуратова, О. Болотської, Т. Заворотченко, В. Іваненко, Н. Оніщенко, Л. Пастухової, Н. Плахотнюка, Ж. Пустовіт, О. Руднєвої, А. Федорової, К. Левченко, А. Слатвицької, К. Чижмарь, Г. Христової та ін. Проте значне порушення прав жінок у суспільстві говорить про недостатнє вивчення цієї проблеми на науковому та політичному рівнях.

Мета курсової роботи дослідити проблему міжнародного захисту прав жінок. Відповідно до поставленої мети є необхідним вирішення таких завдань:

Ш дослідити право жінок у світлі міжнародних стандартів прав людини;

Ш проаналізувати міжнародно-правові акти у галузі захисту прав жінок;

Ш розглянути інституційні механізми захисту прав жінок.

Об'єктом дослідження є сфера суспільних відносин, які виникають в процесі захисту прав жінок.

Предметом дослідження є міжнародно-правові акти, міжнародні договори, Конвенції та інші документи, що стосуються захисту прав жінок.

Методи дослідження. У дослідженні застосовувалася система принципів, прийомів та підходів, яка заснована на філософських, загальнонаукових та спеціально-наукових методах. Історико-правовий метод як один з основних методів такого роду досліджень (разом з діалектичним методом) посприяв показу виникнення, формування та розвитку процесів і подій, які вплинули на становлення прав жінок як рівноправних членів суспільства. Формально-догматичний метод став у нагоді при аналізі нормативних приписів щодо жінок, вміщених в міжнародних і вітчизняних нормативно-правових актах. Метод системно-структурного підходу дозволив виявити і узагальнено представити систему складних механізмів забезпечення прав жінок у світі. Порівняльно-правовий метод застосовувався при розгляді міжнародно-правових гарантій захисту прав жінок.

1. Право жінок у світлі міжнародних стандартів прав людини

Міжнародне співробітництво із захисту прав людини здійснило вирішальний вплив на становлення та розвиток інституту міжнародного захисту прав жінок. Фундаментальним принципом цього інституту є рівноправність чоловіка та жінки в усіх сферах суспільного життя. Міжнародно-правовим актом, що узагальнює всі надбання у цій галузі, є Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.

Розробка та підйом на рівень міжнародних стандартів концепції прав людини є одним з найважливіших досягнень цивілізації. Не буде перебільшенням ствердити, що в цьому питанні міжнародне та внутрішнє державне право збагатили одне одного. Національне право низки держав, в першу чергу Франції та США, що сформувалося під впливом великих революцій, які мали місце в кінці XVIII ст., вплинуло на становлення та розвиток в міжнародному праві принципів та норм, що стосуються прав людини. У свою чергу міжнародне право позитивно вплинуло на закріплення в законодавстві держав основних прав та свобод людини. Загалом права людини з позиції міжнародного права - це права, суттєві для характеристики правового положення особи в будь-якому сучасному суспільстві. Різні суспільства мають різні соціальні можливості для забезпечення прав людини. Але для держав є характерним певний збіг поглядів на те, які права мають бути надані індивідам та закріплені в національних законах. Реальне забезпечення цих прав може бути різним і ґрунтується на рівні розвитку певного суспільства, на нього впливають національні, релігійні та інші особливості. Ці загальні положення повною мірою стосуються й прав жінок .

Поняття «дискримінація щодо жінок» означає будь-яке обмеження за ознаками статі, що спрямоване на послаблення або зводить нанівець визнання, користування та здійснення жінками незалежно від їх сімейного стану на основі рівноправного становища чоловіка та жінки прав та основних свобод в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших галузях .

Не можна вважати, що усвідомлення жінками своїх політичних та громадянських прав відбулося тільки в теперішній час або одночасно з розповсюдженням у світі в XIX-XX ст. ідей лібералізму та соціалізму. Так, французька письменниця і громадська діячка Олімпія де Гуж вбачала у знаменитій Декларації прав людини та громадянина 1789 р. применшення прав жінок, а тому у 1791 р. опублікувала свою «Декларацію прав жінки та громадянки», в якій обґрунтовувала необхідність рівноправ'я чоловіків та жінок, що на той час не сприймалося ні елітами, ні суспільством. Більше того, навіть надання жінкам виборчих прав (можливість голосувати на парламентських та інших виборах і можливість бути обраною) відбувалося поступово, зустрічаючи значний опір консервативної частини населення та еліти більшості країн. Першою у світі надала жінкам виборче право Нова Зеландія (1893 р.). Інші розвинуті держави зробили це, як правило, після Першої світової війни або протягом 20 - 30 рр. XX ст. Триваліше ніж інші європейські країни «чинили опір» визнанню формальної рівності прав чоловіків та жінок у виборчій сфері Швейцарія і Ліхтенштейн. Лише у 1971 р. після неодноразових безуспішних спроб швейцарські чоловіки-парламентарії проголосували за надання жінкам виборчого права. Ліхтенштейн надав таке право жінкам ще пізніше - у 1984 р. У цілому суфражистський рух сприяв позитивним змінам у ХІХ - ХХ ст. і хоча жінки не змогли реалізувати свої плани щодо рівноправності з чоловіками, проте за ними було визнане право на працю, рівні права в спадкуванні майна, обмежена батьківська влада над неповнолітніми дітьми, надане однакове право розлучення .

Загалом певні зміни в правовому становищі жінок відбулися тільки на початку XX ст. Так, у 1902 р. в Гаазі були прийняті міжнародні конвенції, що стосувалися колізій національних законів з питань шлюбу, розлучення та опіки над неповнолітніми, а в 1904 р. та в 1910 р. - міжнародні конвенції, що стосувалися заборони торгівлі жінками та дітьми.

Міжнародне співробітництво держав, яке мало відношення до прав жінок, здійснювалося в трьох ключових напрямах: боротьба зі злочинністю (наприклад, протидія проституції); вирішення колізій національного права держав з різних питань (наприклад, щодо громадянства жінок); міжнародне регулювання праці (наприклад, особлива охорона жіночої праці). Своїм існуванням ці норми опосередковано слугували захисту тих або інших прав жінок, зокрема, на життя, свободу, особисту недоторканість, права на громадянство, на особливу охорону праці. Хоча, як правило, власне захист прав жінок не ставився державами за мету при підписанні такого роду міжнародних угод. Зокрема, до кінця Першої світової війни була укладена ціла низка міжнародних договорів (багатосторонніх та двосторонніх), які певною мірою регулювали питання громадянства заміжньої жінки. Проте мета забезпечення визнання прав жінок та досягнення рівності не ставилася і пізніше в багатосторонній конвенції, що регулює цю проблему - Гаазькій конвенції 1930 р., головною метою якої було попередження виникнення осіб без громадянства та подвійного громадянства. Не дивлячись на те, що ця конвенція виходить з підпорядкованості громадянства дружини громадянству чоловіка, вона об'єктивно сприяла певному поліпшенню становища жінок.

Одним з основних напрямів співробітництва держав у галузі захисту прав жінок у 20 - 30 рр. ХХ ст. була діяльність Міжнародної організації праці (МОП), яка була заснована у 1919 р. Згідно з її Статутом основною метою МОП було сприяння терміновому поліпшенню умов праці та життя працюючих, необхідного для досягнення загального миру «на основі соціальної справедливості». Проте і в її рамках питання про досягнення повного рівноправ'я жінок з чоловіками не ставилося, а йшлося про захист окремого, хоча і досить важливого права, - права жінки на особливу охорону її праці, пов'язану з материнством. Питання про правове становище жінок розглядалися Лігою Націй на 16-й сесії Зборів у 1935 р. Але відповідні заходи, розроблені цими Зборами, не вдалося реалізувати у зв'язку із початком Другої світової війни .

2. Міжнародно-правові акти у галузі захисту прав жінок

У середині ХХ ст. починається новий етап підвищення уваги з боку міжнародної спільноти до проблеми захисту прав жінок. У цей час приймається ряд міжнародно-правових документів, які становлять інтерес перш за все тому, що закріплюють принцип рівності жінок і чоловіків, базуються на визнанні рівності прав і можливостей жінок і чоловіків. Так, наприклад, у ст. 29 Рекомендації Міжнародної організації праці щодо мінімальних норм соціальної політики на залежних територіях, прийнятій 20 квітня 1944 р., передбачалося, що одним із завдань політики всіх компетентних органів влади є вживання таких заходів, з урахуванням місцевих умов, які є доцільними і здійсненними для надання жінкам рівних можливостей щодо загальної освіти, професійного навчання і роботи; захисту від фізично шкідливих умов праці та економічної експлуатації, включаючи охорону материнства; захисту від особливих форм експлуатації; справедливого і рівного ставлення до чоловіків і жінок у тому, що стосується винагороди та інших умов праці. Але в той же час зберігався і патерналістських підхід: у цій самій Рекомендації встановлювалась заборона для жінок працювати вночі на будь-яких промислових підприємствах чи у будь-яких їхніх філіалах, на підземних роботах у будь-яких шахтах чи в копальнях.

Одним із основних принципів Загальної декларації прав людини, прийнятої 10 грудня 1948 р., став принцип рівноправ'я чоловіків і жінок. Згідно зі ст. 2 даного міжнародного акта кожна людина повинна мати всі права та свободи, проголошені Загальною декларацією, незважаючи на расову приналежність, колір шкіри, стать, мову, релігію, політичні або інші переконання, національне або соціальне походження, майнове, станове або інше становище. Згідно зі ст. 7 Декларації всі люди рівні перед законом і мають право, незважаючи ні на що, на рівний захист закону. Усі люди мають право на рівний захист від будь-якої дискримінації та підбурювання до такої дискримінації .

У 1947 році було створено Комісію Організації Об'єднаних Націй щодо становища жінок. Цим органом були розроблені такі міжнародні документи: Конвенція про політичні права жінок від 31 березня 1953 р., Конвенція про громадянство заміжньої жінки від 20 лютого 1957 р. та ін. Ці документи проголошували принцип рівності жінок і чоловіків. Крім того, вони значно розширили сферу суспільних відносин, які стали предметом правого регулювання з точки зору положення в них жінки й які раніше обмежувалися переважно трудовими відносинами.

Комісія ООН з питань становища жінок готує звіти та рекомендації щодо прав людини та проблем, які стосуються становища жінок. Вона відіграла свою роль при розробці сучасних актів щодо прав жінок - Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, а також у започаткуванні ООН програм, що стосуються жінок. Останніми роками Комісія є органом підготовки важливих міжнародних конференцій і спрямовує свою діяльність в основному на поліпшення політичного, економічного та соціального становища жінок .

Відділ удосконалення становища жінок діє в системі ООН як координуючий центр, де сходиться вся інформація, пов'язана з проблемами ґендера. Комісія з питань становища жінок домагається відповідних ресурсів, щоб приділяти увагу конкретним порушенням прав людини. Комісія засідає раз на рік протягом трьох тижнів. На початку 80-х pp. Комісія розглядала повідомлення, що стосуються порушень прав жінок, які були джерелом інформації для досліджень, і не могла впливати на факти порушення прав жінки. Згодом роль Комісії була розширена: вона брала участь в механізмі моніторингу з правом проводити власні розслідування.

Комісія має право приймати повідомлення (скарги) від окремих осіб або груп, що скаржаться на порушення їх прав від будь-якої держави. Повідомлення, отримані згідно з Процедурою 1503, що стосуються становища жінок, можуть бути передані до даної Комісії для розгляду за цією процедурою .

Робоча група Комісії розглядає повідомлення і подає висновок про форму та тенденції дискримінації, однак до її компетенції не входять рекомендації щодо певних дій стосовно кожної окремої справи. Уряду пропонується дати відповідь на повідомлення, яке його стосується, а Комісія тоді може на свій розсуд подавати рекомендації до ЕКОСОР.

Роль захисника прав жінки у процедурі незначна, вони практично лише подають до розгляду первинне повідомлення, яке не розголошуються, і Комісія донедавна навіть не мала права повідомляти автора подання про можливі рекомендації у відповідь на його скаргу. Процедура розгляду повідомлень має потенційні можливості. Імовірно, коли нею частіше користуватимуться захисники прав жінок, Комісія перетвориться на ефективний орган моніторингу .

Комісія не проводить розгляду кожного окремого повідомлення з тим, щоб допомогти жертві усунути порушення прав людини. Ресурси Комісії обмежені, а її можливості вплинути на уряди так, щоб вони змінили свою політику, незначні

7 листопада 1967 р. була прийнята Декларація про ліквідацію дискримінації щодо жінок, текст якої був підготовлений Комісією щодо положення жінок. Значення цього міжнародно-правового документу полягало у тому, що це був перший спеціальний міжнародний акт, спрямований на ліквідацію дискримінації щодо жінок. Стаття 1 Декларації проголошувала дискримінацію щодо жінок, що призводить до заперечення чи обмеження їх рівноправ'я з чоловіками, несправедливістю й злочином проти людської гідності. Головними шляхами подолання дискримінації щодо жінок називалася такі:

– скасування чинних законів, звичаїв, практики, які є дискримінаційними по відношенню до жінок;

– встановлення належного юридичного захисту рівноправ'я чоловіків і жінок;

– включення принципу рівності до конституції чи іншим чином гарантування його дотримання на законодавчому рівні;

– ратифікація й повне втілення у життя міжнародних актів Організації Об'єднаних Націй і спеціалізованих установ, які стосуються ліквідації дискримінації щодо жінок;

– викорінення забобонів, зміна суспільної думки, звичаїв та іншої практики, що засновані на ідеї неповноцінності жінок .

Серед прав, можливість користування якими для жінок на рівних умовах з чоловіками в першу чергу має бути забезпечена державами, в Декларації були передбачені:

І. У політичній сфері:

– право голосу на виборах і право на обрання до публічно виборних органів;

– право голосувати на референдумах;

– право доступу до державної служби і право виконання всіх громадських функцій .

ІІ. У шлюбно-сімейних відносинах:

– право на набуття або спадкування власності;

– право на управління, користування і розпорядження власністю, у тому числі власністю, набутою в період шлюбу;

– право на рівну з чоловіками право- і дієздатність;

– право на вільне пересування;

– право на вільний вибір подружжя і вільно вступати до шлюбу виключно у разі повної згоди;

– рівні права жінок і чоловіків як батьків .

ІІІ. У сфері освіти:

– право на однакові умови доступу до навчання в навчальних закладах усіх типів;

– рівні можливості у доступі до однакових програм навчання, однакових іспитів, викладацького складу тієї ж кваліфікації, навчальних приміщень і обладнання однакової якості;

– рівні можливості отримання стипендій та інших дотацій для навчання;

– рівні можливості доступу до програм подальшого навчання тощо .

ІV. У соціально-економічній сфері відносин:

– право на отримання професійної підготовки, роботи, вільний вибір професії або зайняття, вдосконалення своєї кваліфікації;

– право на рівну з чоловіками оплату і рівне з чоловіками матеріальне забезпечення за рівну працю;

– право на оплачувану відпустку, пенсійне забезпечення. Матеріальне забезпечення на випадок безробіття, хвороби та в інших випадках втрати працездатності тощо;

– право на захист від звільнення при вступі до шлюбу або вагітності, гарантування права на повернення на попередню роботу, забезпечення необхідних соціальних послуг, включаючи можливість догляду за дітьми.

Отже, Декларацією була охоплена значна сфера суспільних відносин. Основним засобом подолання дискримінації щодо жінок цей міжнародний документ називає прийняття державами заходів на законодавчому рівні. Сьогодні ні для кого не секрет, що законодавчого визнання принципу рівності прав жінок і чоловіків далеко не достатньо для зміни ситуації. Проте, закріплення у Декларації лише законодавчих заходів ліквідації дискримінації є цілком виправданим і очікуваним, оскільки головним завданням міжнародних договорів з прав людини не є вироблення конкретних механізмів подолання дискримінації, які б могли застосовуватися на національному рівні. Вони лише вказують на проблему та її прояви, констатують необхідність її вирішення, передбачають механізми і процедури, за допомогою яких дана проблема може вирішуватись на міжнародному рівні, закріплюють лише ті засоби внутрішньодержавного вирішення проблеми, які є універсальними і можуть застосовуватись на території будь-якої держави (як, наприклад, законодавчі заходи). Держави ж, отримавши таку загальну вказівку, мають виробити ефективні засоби вирішення даної проблеми на території своєї країни, врахувавши національну специфіку, внутрішньодержавну ситуацію тощо.

У зв'язку з тим, що Декларація про ліквідацію дискримінації щодо жінок носила виключно рекомендаційний характер, мала лише моральну й політичну силу, не зобов'язуючи держави виконувати її положення. У 1972 р. Комісія ООН щодо становища жінок обговорила можливість розроблення міжнародного акта, який би надав Декларації 1967 року реальної сили, забезпечив виконання її положень і передбачав би ефективну процедуру її виконання. Таким актом стала Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1979 р. Конвенція набула чинності 3 вересня 1981 р., на третій день після ратифікації її двадцятою Державою-членом ООН.

Конвенція передбачає механізм контролю за виконанням кожною державою, яка її ратифікувала і тим самим погодилась на обов'язковість її положень для себе, зобов'язань, закріплених у даному міжнародно-правовому договорі. Контроль здійснюється спеціально створюваним для цього органом ООН - Комітетом з ліквідації дискримінації щодо жінок. Сам текст Конвенції передбачає таку форму контролю, як розгляд Комітетом державних доповідей про виконання положень Конвенції на території окремої держави, які подаються до Комітету кожні чотири роки. У 1999 р. Генеральною Асамблеєю ООН був прийнятий Факультативний протокол до Конвенції, який запровадив ще одну форму контролю за виконанням положень Конвенції - прийняття і розгляд Комітетом індивідуальних скарг від жертв порушення положень Конвенції .

Крім вказаних форм контролю за виконанням Конвенції державами, який здійснюється на міжнародному рівні, Конвенція містить вказівки на шляхи реалізації її вимог на внутрішньодержавному рівні. Крім законодавчих заходів, даний міжнародний договір пропонує державам застосовувати тимчасові спеціальні заходи. Стаття 4 Конвенції називає такі їх ознаки:

– спрямованість на прискорення встановлення фактичної рівності між чоловіками і жінками;

– необхідність скасування таких заходів після досягнення цілей рівності можливостей і рівноправного ставлення .

Сьогодні практично кожний документ, який приймається на міжнародному рівні, розробляється з урахуванням принципу гендерної рівності і містить положення про обов'язкове забезпечення його реалізації. Так, наприклад, Договір про заснування Європейського Співтовариства (консолідована версія) у пункті 2 статті 2 проголошує, що Співтовариство має на меті ліквідувати нерівність і підтримувати рівноправність між чоловіками та жінками.

Ще однією тенденцією є приділення уваги до необхідності подолання дискримінації щодо осіб, які є її жертвами не за однією, а за декількома ознаками, наприклад:

§ щодо жінок-інвалідів (Рекомендація щодо професійної реабілітації та працевлаштування інвалідів, прийнята Генеральною конференцією Міжнародної організації праці 1 червня 1983 р., у пункті 8 закріплює положення, відповідно до якого під час організації професійної реабілітації і сприяння інвалідам у працевлаштуванні слід дотримуватися принципу рівності ставлення і можливостей для працюючих чоловіків та жінок);

§ щодо жінок-інфікованих на СНІД (Паризька декларація «Жінки, діти й синдром набутого імунодефіциту (СНІД)», затверджена Міжнародною конференцією про наслідки СНІДу для здоров'я матері та дітей 27 - 30 листопада 1989 р.);

§ щодо жінок, які проживають у сільській місцевості (стаття 14 Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок);

§ щодо жінок, які належать до національних меншин (Резолюція 47/135 Генеральної Асамблеї ООН «Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин», прийнята 18 грудня 1992 р., в Преамбулі якої було вказано, що даний міжнародний документ приймається на підтвердження віри в основні права людини, гідність та цінність людської особистості, рівноправ'я чоловіків та жінок та рівність великих і малих націй) тощо .

Та все ж таки особлива роль з погляду міжнародно-правового захисту прав жінки залишається за Конвенцією ООН 1979 р оку «Про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок», специфіка якої полягає не лише в широкому охопленні гендерних проблем, але й тому, що до цього часу вона ратифікована більшістю держав світу, до яких, однак, не входять США . Станом на початок 2011 р. цю Конвенцію ООН ратифікували 186 держав світу. США підписали, але не ратифікували цей документ (вони дотримуються більшості її норм de facto). І лише 6 держав світу взагалі не підписали Конвенцію: з них три ісламські (Іран, Судан, Сомалі) і три країни Океанії (Палау, Науру і Тонга). У 1999 р. Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 54/4 до цієї Конвенції був ухвалений Факультативний протокол, який набув чинності у 2000 р. Цей протокол передбачає спеціальний механізм скарг на порушення країнами-учасницями норм Конвенції 1979 р. Відповідно до ст. 15 (1) Факультативного протоколу цей документ відкритий для підписання будь-якою державою, що ратифікувала Конвенцію. На цей час протокол підписали 79 держав світу .

У зв'язку з цим постає питання, чому ж визнана як міжнародний еталон гендерної рівноправності Конвенція ООН 1979 р. виконується далеко не в усьому світі і які заходи необхідно вжити міжнародному співтовариству, щоб домогтися її більшої ефективності. По-перше, багато держав, ратифікуючи Конвенцію ООН 1979 р., зробили при цьому велику кількість досить істотних застережень і заяв. І, по-друге, неефективно працює регламентований нормами міжнародного права механізм подання і розгляду індивідуальних заяв з приводу гендерних правопорушень даної Конвенції .

На думку Комісії з ліквідації дискримінації щодо жінок, численні застереження впливають на ефективність застосування Конвенції, створюють перешкоди в реалізації її положень, обмежують мандат Комісії і негативно впливають на весь механізм захисту прав людини. Деякі держави стурбовані колізією між статтею 2 Конвенції і законами ісламського шаріату. Пункт «д» ст. 2 Конвенції ООН 1979 р. зобов'язує держави-учасниці скасувати положення кримінального законодавства, які є дискримінаційними щодо жінок. Однак, ратифікуючи Конвенцію, Бангладеш зробила застереження, що не вважає себе обмеженою цією нормою, тому що «вона вступає в конфлікт із шаріатським правом, заснованим на Святому Корані і Сунні» . Аналогічні застереження зробили при ратифікації Конвенції ООН 1979 р. Єгипет, Ірак і Лівія, що значно звужує сферу її дії.

Право держав робити при ратифікації або приєднанні застереження до Конвенції ООН 1979 р. закріплено в ст. 28 цього міжнародного документа, де проголошується неприпустимість застережень, несумісних з цілями і завданнями Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Передбачено також можливість зняття в будь-який час попередніх застережень шляхом відповідного повідомлення на ім'я Генерального секретаря ООН. За роки, що пройшли з моменту підписання Конвенції 1979 р., правом на зняття застережень скористалася низка держав, проте чинними залишилися ще багато істотних застережень до Конвенції 1979 р., що перешкоджають досягненню справжньої гендерної рівноправності в багатьох країнах і навіть регіонах світу .

Відповідно до рішень Віденської Всесвітньої конференції по правах людини Комісія періодично розглядає доповіді держав-учасниць про хід виконання Конвенції ООН 1979 р., аналізуючи питання про сумісність застережень з цілями і завданнями Конвенції 1979 р. відповідно до сучасного розуміння проблеми гендерної рівноправності та інформує про висновки держави. У разі виявлення істотних розбіжностей Комісія вправі звернутися до Генерального секретаря ООН з проханням доповісти про цей факт Генеральній Асамблеї, яка може звернутися в Міжнародний Суд із клопотанням про надання консультативного висновку про те, чи не вступає нове застереження до Конвенції 1979 р. у протиріччя з цілями і завданнями гендерної рівноправності.

Додатковий імпульс цьому процесові дало схвалення 6 жовтня 1999 р. Генеральною Асамблеєю Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, що допускає право подання жінками і неурядовими жіночими організаціями індивідуальних скарг про порушення Конвенції окремими особами, групою осіб або організаціями, які зазнали шкоду або в іншій формі потерпіли в результаті порушення прав, передбачених Конвенцією .

право жінка міжнародний законодавство

3. Інституційні механізми захисту прав жінок

Жіночі конференції ООН і забезпечення прав жінок

Довгостроковою метою ООН є поліпшення становища жінок та розширення їх можливостей у всіх сферах повсякденному житті. На чотирьох великих всесвітніх конференціях ООН були поставлені завдання, пов'язані з поліпшенням становища жінок і охороною їх прав, на період до кінця століття. Період 1975-1985 рр. був проголошений ООН Десятиліттям жінки. Фонд ООН для розвитку в інтересах жінок (ЮНІФЕМ) і Міжнародний навчальний і науково-дослідний інститут з поліпшення становища жінок (МУНІУЖ) підтримують проекти з підвищення якості життя жінок більш ніж у 100 країнах.

Чотири всесвітні конференції зі становища жінок, скликані Організацією Об'єднаних Націй за останню чверть століття, допомогли поставити проблему гендерної рівності в центр уваги світової спільноти. Рішення конференцій об'єднали людей з усього світу для досягнення низки спільних цілей, виробивши ефективний план дій щодо поліпшення становища жінок в усіх сферах громадського та приватного життя.

Боротьба за гендерну рівність все ще перебувала в початковій стадії на момент заснування ООН в 1945 році. З 51 країни, перших членів Організації, тільки в 30 країнах жінкам забезпечувалися виборчі права рівні з чоловіками або дозволялося займати державні пости. Проте, укладачі Статуту ООН спеціально передбачили «рівні права чоловіків і жінок», продемонструвавши віру організації «у фундаментальні права людини» та «гідність і цінність людської особистості». До цього в жодному міжнародному документі не проголошувалася рівність всіх людей і спеціально не виділялася приналежність до однієї зі статей, як підстава для дискримінації .

Протягом перших трьох десятиліть робота ООН щодо вирішення проблем жінок зосереджувалася, насамперед, на визначенні юридичних і цивільних прав жінок і на зборі інформації про становище жінок у всьому світі. Проте, з часом ставало все більш очевидним, що лише законів недостатньо для забезпечення жінкам рівних прав.

Другим етапом боротьби за гендерну рівність стало скликання з ініціативи ООН чотирьох всесвітніх конференцій для розробки стратегій і планів дій щодо поліпшення становища жінок. Вжиті зусилля пройшли через кілька фаз і трансформацій, від погляду на жінок, майже виключно з точки зору їх потреб у розвитку, до визнання їх істотного внеску в процес розвитку в цілому, до прагнення розширення їх прав та можливостей повноцінної участі у всіх видах людської діяльності на всіх рівнях.

Перша всесвітня конференція зі становища жінок була скликана в Мехіко в 1975 році. Цей рік був оголошений Міжнародним роком жінки. Конференція стала початком нової ери в поліпшенні становища жінок шляхом всесвітнього діалогу .

Згідно з висновками, зробленими в ході роботи Генеральної Асамблеї ООН, конференція в Мехіко повинна була привернути увагу міжнародних кіл до необхідності розробки майбутніх цілей, ефективних стратегій і планів дій щодо поліпшення становища жінок. Для цього учасники Генеральної Асамблеї визначили три ключові завдання, які стали згодом основними напрямками роботи ООН щодо вирішення проблем жінок:

· повна гендерна рівність і ліквідація дискримінації за ознакою статі;

· залучення жінок до процесу розвитку та їх повноправна участь у цьому процесі;

· визнання внеску жінок у зміцнення миру в усьому світі .

Учасники конференції прийняли Всесвітній план дій - документ, що містив основні напрями діяльності урядів і світового співтовариства на наступні десять років щодо виконання поставлених Генеральною Асамблеєю трьох ключових завдань. Планом дій була визначена програма-мінімум до 1980 року, основним завданням якої було забезпечення рівного доступу жінок до таких сфер, як освіта, зайнятість, політична діяльність, охорона здоров'я, забезпечення житлом, харчуванням та планування сім'ї .

Це означило зміни в ставленні до жінок, що почалися на початку 70-х років. Якщо раніше жінки сприймалися як пасивні одержувачі підтримки і допомоги, то зараз до них почали ставитися як до повноцінних і рівних партнерів з рівним доступом до ресурсів та можливостей. Така ж зміна відбувалася і в підході до процесу розвитку: від думки про те, що розвиток служить прогресу жінок, до нового розуміння того, що саме розвиток неможливий без повноправної участі жінок.

Учасники конференції закликали уряди розробити національні стратегії та визначити цілі та пріоритети для забезпечення рівноправної участі жінок у процесі розвитку. До кінця Десятиліття жінки ООН 127 країн-членів ООН відгукнулися на заклик, створивши в тій чи іншій формі національні механізми та інститути з проведення досліджень та створення програм, націлених на покращення становища жінок .

На додаток до вже існуючого Відділення (нині Департаменту) з поліпшення становища жінок, в ході конференції в Мехіко було ініційовано створення в системі ООН Міжнародного навчального та науково-дослідного інституту з питань поліпшення становища жінок і Фонд розвитку в інтересах жінок з метою забезпечення інституційних рамок для проведення досліджень, навчання та оперативної діяльності в питаннях участі жінок в процесі розвитку.

Важливим аспектом зустрічі в Мехіко був той факт, що тон дискусії задавали безпосередньо самі жінки. З 133 присутніх там делегацій країн-членів ООН 113 очолювали жінки. Жінки також організували паралельний Форум неурядових організацій (НУО), трибуну Міжнародного року жінки, в яких взяли участь близько 4 000 осіб .

Між присутніми на Форумі жінками виникли гострі розбіжності, що відобразили політичні та економічні реалії того часу. Наприклад, жінки з країн Східного блоку проявили найбільшу зацікавленість у питаннях миру, в той час як жінки з країн Заходу робили акцент на рівності, а жінки з інших країн віддали пріоритет проблем розвитку. Тим не менш, Форум зіграв важливу роль, зібравши разом жінок і чоловіків з країн з різними культурами та історією для обміну інформацією та думками, а також для приведення в рух процесу, який згодом допоміг об'єднати жіночий рух, який став до кінця Десятиліття жінки ООН справді інтернаціональним. Форум також допоміг НУО відкрити шляхи до співпраці з ООН та забезпечити участь жінок в процесі вироблення політики ООН .

На Другій всесвітній конференції зі становища жінок, скликаній у Копенгагені в 1980 році для аналізу та оцінки виконання Всесвітнього плану дій 1975 року, представники 145 країн-членів ООН прийшли до одностайної думки про досягнення значного прогресу в цій області. Уряди і світове співтовариство домоглися успіхів на шляху до досягнення цілей, поставлених п'ять років тому в Мехіко .

Важливою віхою було прийняття Генеральною Асамблеєю в грудні 1979 року Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок - одного з найважливіших інструментів у боротьбі за рівність жінок. Конвенція, що отримала назву «Білль про права жінок», юридично об'єднувала 165 країн-членів ООН і зобов'язувала їх протягом року після ратифікації, а потім кожні чотири роки доповідати про вжиті заходи щодо подолання перешкод, що стоять перед ними на шляху до виконання положень Конвенції . 10 грудня 1999 р., в День прав людини, був відкритий для підписання Додатковий протокол до Конвенції, що дає можливість жінкам-жертвам статевої дискримінації подавати скарги в міжнародний договірний орган. Після вступу його в силу він надасть Конвенції статус, рівний статусу інших міжнародних інструментів щодо захисту прав людини.

Незважаючи на досягнутий прогрес, в ході Копенгагенської конференції був визнаний факт виникнення невідповідності між гарантованими правами й умінням жінок користуватися цими правами. Для вирішення цієї проблеми учасники конференції виділили три області, де було необхідно вжити спеціальних цілеспрямованих заходів для досягнення рівності, розвитку і миру, задекларованих на конференції в Мехіко. Цими трьома областями були рівний доступ до освіти, можливість працевлаштування та належне медичне обслуговування .

Дискусії на Копенгагенській конференції супроводжувалися ознаками політичного тиску, причому деякі з них були характерні і для конференції в Мехіко. Тим не менш, конференція завершилася прийняттям, хоча і не одностайним, Програми дій, в якій названо ряд різних факторів невідповідності між юридичними правами й умінням жінок ними користуватися, включаючи:

- недостатню участь чоловіків у підвищенні ролі жінки в суспільстві;

- недостатність або відсутність політичної волі жінки;

- недостатнє визнання цінності внеску жінок у розвиток суспільства;

- недостатній облік особливих потреб жінок при плануванні;

- недостатнє число жінок на керівних постах;

- недостатня кількість послуг, що сприяють участі жінок у житті країни:

- недостатнє усвідомлення жінками доступних їм можливостей .

Для вирішення цих проблем в Копенгагенській Програмі дій викладено заклик до прийняття більш істотних державних заходів щодо забезпечення прав жінок на власність і управління майном, а також по розширенню прав жінок на спадкування, опіку над дітьми і зміну громадянства. Делегати Конференції також зажадали покінчити зі стереотипами в поглядах на жінку.

Рух за гендерну рівність отримав справжнє світове визнання на Третій всесвітній конференції зі становища жінок під назвою «Всесвітня конференція для огляду та оцінки досягнень Десятиліття жінки ООН: рівність, розвиток і мир», що відбулася в Найробі в 1985 році. Багато з 15000 представників неурядових організацій, які взяли участь у паралельному Форумі НУО, поставилися до конференції як до акту «народження світового фемінізму» . Жіночий рух, розділений політичними та економічними реаліями на конференції в Мехіко, тепер став міжнародною силою, об'єднаною під прапором рівності, розвитку і миру. За цією епохальною подією стоїть десятиліття напруженої роботи. В процесі обговорення, переговорів та аналізу виконаної роботи було зібрано багато інформації, знань і досвіду.

У той же час делегати були приголомшені даними поданих звітів. Зібрана ООН інформація показала, що поліпшення статусу і зусилля щодо зниження дискримінації торкнулися лише незначної кількості жінок. Поліпшення становища жінок в країнах, що розвиваються, було, в кращому випадку, незначним. Іншими словами, цілі другої половини Десятиліття жінок під егідою ООН досягнуті не були.

Усвідомлення цього факту зажадало вироблення нового підходу. Делегати конференції були уповноважені почати пошук нових шляхів з подолання перешкод для досягнення цілей Десятиліття - рівності, розвитку і миру.

Перспективні стратегії на період до 2000 року, розроблені і прийняті одноголосно 157 країнами-учасницями ООН в Найробі, становили собою вдосконалений проект плану з поліпшення становища жінок до кінця століття і новий етап у боротьбі за гендерну рівність. Участь жінок у прийнятті рішень і доступ до управління всіма сферами людської діяльності були визнані не тільки їх законним правом, але й суспільно-політичною необхідністю.

В основу документа було покладено ряд заходів з досягнення рівності на національному рівні. Уряди повинні були визначити свої власні пріоритети, засновані на їх стратегіях розвитку та ресурсних можливостях. Трьома основними групами заходів були:

- заходи щодо удосконалення конституцій і законодавств;

- рівна участь у соціальних програмах;

- рівна участь у політичному житті й прийнятті рішень .

Відповідно до твердження про те, що всі загальні проблеми є, в тому числі, і жіночими проблемами, рекомендовані перспективними стратегіями заходи поширювалися на широкий спектр областей: від працевлаштування, охорони здоров'я, освіти та соціальних послуг до промисловості, науки, комунікацій та навколишнього середовища. Крім того, були запропоновані основні напрями національних заходів з підтримки участі жінок у діяльності по зміцненню миру, а також наданню їм допомоги в особливо важких ситуаціях.

Відповідно до вищезазначеного, рішенням конференції у Найробі було рекомендовано урядам всіх країн делегувати повноваження щодо вирішення проблем жінок всім державним установам. Більше того, слідом за конференцією делегати Генеральної Асамблеї звернулися з проханням до ООН про внесення нових положень, які стосуються проблем жінок в усі сфери діяльності Організації, а саме, в ті, які до цього їх не мали .

В ході роботи конференції в Найробі був вироблений більш широкий підхід до проблеми поліпшення становища жінок. Нарешті було досягнуто визнання того, що рівність жінок не є ізольованою проблемою, а безпосередньо стосується всіх сфер людської діяльності. Тому для досягнення цілей Десятиліття жінок життєво важливими визнавалися перспективи покращення становища жінок та їх активне залучення до вирішення всіх проблем, а не тільки тих, які стосуються безпосередньо жінок.

Пекінська конференція (1995 р.) - четверта в серії проведених під егідою ООН глобальних конференцій по становищу жінок, які закладають основи для діяльності в цій області. Четверта Всесвітня конференція активізувала розгляд теми «Рівність, розвиток і мир», затвердженої на першій Конференції в Мехіко. На Конференції, що відбулася в Копенгагені, до обговорюваної проблеми були додані три підтеми: «Зайнятість, охорона здоров'я та освіта» . На третій Конференції ці теми були об'єднані в документі «Найробійських перспективних стратегій в галузі поліпшення становища жінок до 2000 року».

Представники майже всіх країн і всіх верств суспільства зібралися разом для того, щоб оцінити прогрес у досягненні рівних можливостей для жіночої половини населення у всіх країнах і у всіх областях, узгодити глобальну стратегію для Платформи дій з метою поліпшення становища жінок, визначити пріоритетні дії, які повинні бути здійснені міжнародним співтовариством, включаючи систему ООН та мобілізувати зусилля як жінок, так і чоловіків, що представляють різні верстви населення (і осіб, що приймають рішення, і широкі маси), на досягнення узгоджених цілей.

Паралельно з офіційною Конференцією з 30 серпня по 8 вересня проходив Форум НВО зі становища жінок. У його роботі взяли участь близько 30 тис. жінок і чоловіків, у тому числі і автор цих рядків, які поділилися досвідом роботи з поліпшення, як умов життя жінок, так і їх положення в суспільстві .

На семінарах-практикумах в ході Форуму були розглянуті всі теми: від охорони здоров'я жінки і до гендерних питань і політики в області становища жінок, викорінення насильства щодо жінок та просування жінок по службі в епоху комп'ютерної техніки. Особлива увага приділялася концепції сталого соціального розвитку.

Головною зміною, яка мала місце в Пекіні, стало усвідомлення необхідності перенести основну увагу із самих жінок на концепцію статей, визнавши потребу переоцінки всієї структури суспільства і всіх відносин між чоловіками і жінками всередині нього. Тільки шляхом такої фундаментальної перебудови (реструктуризації) суспільства та його інститутів жінки зможуть отримати повну можливість зайняти належне їм по праву місце в якості рівних партнерів чоловіків у всіх сферах життя. Ця зміна ще раз яскраво підкреслила той факт, що права жінок - це права людини і що гендерна рівність - це загальна проблема, від вирішення якої виграють усі.

Пекінська конференція надихнула світове співтовариство на взяття на себе нового глобального зобов'язання з розширення прав і можливостей жінок і привернула безпрецедентну міжнародну увагу. Конференція одноголосно прийняла Пекінську Декларацію і Платформу дій, що являла собою, по суті, розширення прав і можливостей жінок. У Платформі дій виділено 12 найважливіших проблемних областей, в яких криються головні перешкоди на шляху до прогресу жінок, що вимагають прийняття конкретних заходів з боку урядів і громадянського суспільства:

· жінки і злидні;

· освіта та професійна підготовка жінок;

· жінки та охорона здоров'я;

· насильство над жінками;

· жінки в період збройних конфліктів;

· жінки та економіка;

· участь жінок у роботі директивних органів і в процесі прийняття рішень;

· інституційні механізми поліпшення становища жінок;

· жінки і права людини;

· жінки та засоби масової інформації;

· жінки та навколишнє середовище;

· дівчата .

Приймаючи Пекінську платформу дій, уряди взяли на себе зобов'язання з ефективного включення гендерного аспекту у всі державні інститути, стратегії, планування та прийняття рішень. На практиці це означало, що до прийняття рішень або виконання планів завжди необхідно проводити аналіз їх наслідків як для жінок, так і для чоловіків, а також аналіз потреб жінок і чоловіків. Наприклад, замість прагнення поступово зробити існуючу систему освіти більш доступною для жінок, включення гендерного аспекту зажадає реконструкції (перебудові) цієї системи таким чином, щоб вона в рівній мірі відповідала потребам як жінок, так і чоловіків.

Введення гендерного компонента зажадало перегляду всієї структури суспільства в цілому і структурної основи нерівності. Тому основна увага більше не зосереджувалася на жінках і їх становищі в суспільстві, а була перенесена на перебудову інститутів та процесу прийняття політичних та економічних рішень в суспільстві в цілому.

Підтримуючи Платформу дій, Генеральна Асамблея ООН закликала всі держави, структури ООН та інші міжнародні організації, а також НУО та приватний сектор вжити заходів щодо виконання її рекомендацій. Всередині самих країн-членів ООН державним (національним) механізмам, створеним раніше для зміцнення статусу жінок, була додана нова функція центральних координуючих органів з впровадження гендерного компонента в усі інститути та програми. В рамках системи ООН Генеральний секретар запровадив посаду спеціального радника з гендерних питань, в чиї обов'язки входить забезпечення в рамках всієї системи обліку гендерного компоненту у всіх сферах діяльності ООН. За ООН була також закріплена ключова роль з контролю над виконанням положень Платформи .

Пекінська конференція мала великий успіх як в сенсі масштабу і представленості на ній величезної кількості країн, так і в плані результативності. Це були найбільші в історії збори представників урядів та НУО, на яких були присутні 17 000 делегатів, включаючи представників 189 країн. Одночасно з конференцією проводився Форум НУО, який також побив всі рекорди, зібравши понад 47000 учасників.

Присутність і вплив НУО, однієї з найактивніших сил у боротьбі за гендерну рівність, разюче зросла з часу проведення конференції в Мехіко в 1975 році. У Пекіні НУО мали безпосередній вплив на зміст Платформи Дій і згодом зіграли важливу роль, вимагаючи від своїх національних лідерів звіту про виконання взятих на себе зобов'язань по виконанню положень Платформи.

Після прийняття Декларації тисячоліття у вересні 2000 року на Саміті тисячоліття, гендерна проблематика була включена до Цілей розвитку тисячоліття. Причому найбільш повне втілення це знайшло в меті №3 («Заохочення рівності чоловіків і жінок та розширення прав і можливостей жінок») і меті №5 («Скоротити на три чверті коефіцієнт материнської смертності»).

Правові механізми захисту прав жінок

Після Другої світової війни на міжнародній арені поступово втрачала свою безперечність догма про індивідуальний характер прав людини, формувалося третє покоління прав людини, яке одержало назву колективні права соціальних груп населення . Мова йде про такі категорії громадян, які за соціальними, політичними, фізіологічними і іншими ознаками не мають рівних з іншими громадянами можливостей здійснення загальних для всіх людей прав і свобод і через це потребують певної підтримки як з боку держави, так і з боку міжнародного співтовариства в цілому. Коло носіїв таких прав охоплює, зокрема, молодь і пристарілих, інвалідів і безробітних, жінок, біженців, представників расових меншин тощо.

У західноєвропейських країнах поступово склалася думка про публічно-правовий характер колективних прав людини, оскільки в їх захисті зацікавлені не лише конкретний індивід і певна соціальна група, але й суспільство в цілому. Суспільство, законодавець і суди прийшли до висновку, що в багатьох випадках найкраще захищаються права індивіда, коли його розглядають як представника певної нерівності населення відповідно до міжнародних стандартів про права людини.

У сучасній українській юридичній науці проблемами захисту прав людини, зокрема становленням інституту захисту прав жінок і дітей, займалися такі відомі вчені, як М. Баймуратов, М. Буроменський, В. Денисов, В. Костицький, М. Орзіх, П. Рабінович, Ю. Римаренко та ін., які зазначали, що егалітарні права людини, що мають не лише індивідуальний, але й колективний характер, повинні мати й особливий спосіб їх захисту. Можливість опротестування дискримінаційних рішень повинна бути надана законом не лише самому потерпілому, але й у його інтересах - відповідним громадським організаціям.

Про фактичну нерівність жінок і чоловіків в деяких випадках може свідчити концентрація осіб однієї статі у певних сферах праці і громадського життя. У 1979 р. в Канаді кілька жінок звернулися до суду із позовом про незаконну відмову при прийомі на роботу в поліцію, через те, що їх ріст і вага виявилися нижчими за нормативи, які були встановлені для працівників поліції . У ході судового розгляду було виявлено, що під зазначені нормативи підпадають менше половини поліцейських чоловічої статі, і незначна кількість поліцейських жіночої статі. Суд скасував це правило як дискримінаційне і відновив порушені права жінок, які побажали працювати в поліції.

Організація і діяльність органів, які забезпечують захист прав і законних інтересів жінок як соціальної групи, можуть бути ефективними лише за умов їх відповідності міжнародним стандартам. Стаття 2 Конвенції ООН 1979 р. «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок» проголошує основні вимоги до країн-учасниць, які можна поділити на дві групи: 1) включення принципу рівноправності чоловіків і жінок до національних конституції або іншого законодавства, 2) забезпечення за допомогою законів та інших відповідних засобів практичного здійснення цього принципу.

У більшості країн світу, які ратифікували Конвенцію ООН 1979 р., перша вимога виконана. Що ж стосується другої вимоги міжнародних стандартів, то можливість її реалізації становлять труднощі навіть для країн, які називають себе державами з високим рівнем добробуту населення. Це пов'язано з національними традиціями, релігійними і звичаєвими нормами, а також з чинною практикою правозастосування.