Види міжнародних інвестиційних угод

- багатосторонні інвестиційні угоди; конвенції й глави інтегрованих торговельних та інвестиційних угод, які можуть бути підписані на двосторонньому або регіональному рівні.

МІУ сьогодні слідують досить стандартній техніці написання. Основна увага приділяється наданню іноземним інвесторам прав і юридичних засобів для захисту інвестицій у приймаючій державі. Права інвесторів зазвичай включають вимоги щодо національного режиму, режиму найбільшого сприяння, щодо справедливості й рівноправності та заборони експропріації без компенсації.

Вимога національного режиму для іноземних інвесторів, порівняно з вітчизняними інвесторами приймаючої держави, зазвичай означає режим не меншого сприяння, ніж отримає вітчизняний інвестор.

Вимога найбільшого сприяння іноземним інвесторам передбачає, що інвестор з країни, покритої договором, отримує більший захист, ніж інші інвестори в приймаючій державі.

Справедливий і рівноправний режим також відомий як «мінімальні міжнародні стандарти захисту», потрібний від приймаючої держави, є вихідним рівнем захисту, який має забезпечити уряд приймаючої країни для іноземних інвесторів.

Заборона експропріації без компенсації. Під забороною розуміється зобов'язання кожної з країн не експропріювати іноземні інвестиції чи не вживати інші заходи, що мають аналогічні наслідки, за винятком випадків, коли такі заходи вживаються в суспільних інтересах, у встановленому законодавством порядку кожної країни й у визначеному принципами міжнародного права порядку, не є дискримінаційним і супроводжуються виплатою швидкої, адекватної та ефективної компенсації. Наявність страхових гарантій від збитків, що спричинені прямими або опосередкованими актами експропріації й зумовлюють скорочення або обмеження прав власності й контролю на застраховані інвестиції (націоналізація, конфіскація тощо).

Крім того, низка інвестиційних і торговельних угод містять положення, що вимагають від держав лібералізувати свої правила для іноземних інвестицій, так щоб іноземні інвестори мали такі самі права інвестувати, як і вітчизняні інвестори.

Нарешті, майже всі останні покоління МІУ включили спеціальні процеси врегулювання спорів для іноземних інвесторів. Це так званий процес «інвестор - держава - арбітраж». Це положення надає право іноземним інвесторам ініціювати проведення міжнародного арбітражного розгляду безпосередньо проти приймаючої держави у випадку порушень угоди. Здатність приватного бізнесу ініціювати міжнародні процеси врегулювання спору з власної волі відрізняє міжнародне інвестиційне право від міжнародного торгового права. До сьогодні коло питань, порушених іноземними інвесторами в межах цього процесу, включило такі питання: оподаткування, екології, зміни в банківські й радіо та телевізійні закони, зміни роялті в секторі природних ресурсів тощо.

Характеристика юридичної природи й особливостей інвестиційних угод.

Багатосторонні інвестиційні угоди. Спроба створити всеосяжний інструмент регулювання, хоч і на необов'язковій основі, була зроблена в 1970-х і початку 1980-х рр. Прикладом є розробка проекту кодексу поведінки Організації Об'єднаних Націй щодо ТНК, де було б ураховано багато проблем базування на території приймаючих країн. з відповідних багатосторонніх угод, які опосередковано пов'язані з питанням заохочення й захисту інвестицій, але містять статті або глави, що регулюють ці питання, є такі: Угода Міжнародного валютного фонду [3], Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) [4] і навіть міжнародні конвенції стосовно інтелектуальної власності в межах Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) або Всесвітньої торгової організації (ВТО). Відповідні міжнародні організації становлять насправді єдину наявну інституційну структуру на світовому рівні, що прямо або побічно пов'язана з регулюванням інвестицій. Інші багатосторонні угоди, хоча й не мають справу з процесом загалом, вирішують важливі аспекти.

Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами 1965 року [5], укладена під егідою Світового банку та ведена ним, забезпечує всеосяжні межі для врегулювання суперечок, пов'язаних з інвестиціями Міжнародним центром щодо врегулювання інвестиційних спорів. Процедури врегулювання суперечок доповнюються іншими установами, що займаються міжнародним комерційним арбітражем.

Сеульська конвенція «Про заснування багатостороннього Агентства по гарантіях інвестицій» 1985 року [6] на багатосторонній універсальній основі розвиває концепцію надання іноземним інвесторам у країнах, що розвиваються, фінансових гарантій від некомерційних ризиків. На момент її укладення майже всі розвинені країни створили відповідні національні агентства, державні структури з надання своїм громадянам гарантій від некомерційних ризиків у зв'язку з інвестиціями в країни. На основі цієї конвенції було створено Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій.

Угода про створення Багатосторонньої Агенції Гарантування Інвестицій (Multilateral Investment Guarantee Agency - MAGI) 1986 року, також під егідою Світового банку, слугує для підвищення правової безпеки інвестування та додаткових до наявних національних і регіональних операцій інвестиційних гарантій.

Деякі угоди СОТ, укладені в межах Уругвайського раунду, також тісно пов'язані із зовнішніми інвестиціями. генеральна угода з торгівлі послугами (General Agreement on Trade in Services - GATS (далі - ГАТС)) [7] та Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (далі - ТРІПС) [8] охоплюють кілька інвестиційних ситуацій і забезпечують важливу модель для регулювання питань зовнішніх інвестицій.

Основним правилом ГАТС є правило про те, що країни зобов'язані застосовувати режим найбільшого сприяння, не допускаючи дискримінації щодо видів послуг і їх постачальників (ст. II ГАТС). Відповідно до принципу національного режиму, країни не повинні також ставити власні послуги та їх постачальників у привілейоване становище порівняно з іноземними (ст. XVII і XVIII ГАТС). Під час розробки положень ТрІПС була врахована практика держав, які, здійснюючи політику залучення іноземних інвестицій, установлюють умови для інвесторів відповідно до національних пріоритетів. в Угоді передбачається, що ст. III ГАТС не допускає прийняття заходів регулювання інвестицій, зазначених в Угоді, оскільки надання іноземним компаніям інших прав, ніж ті, які надані національним компаніям, є порушенням національного режиму. Зокрема, не дозволяється як умова щодо інвестування створення та діяльність підприємств вимагати від іноземних інвесторів використання певних обсягів місцевих ресурсів (сировини, робочої сили), реалізації ними на внутрішньому ринку певної частки виробленої продукції, вимагати передачі іноземними компаніями - інвесторами на некомерційних умовах технології, використовуваної у виробництві, та інші умови, які в кінцевому підсумку обмежують торгівлю (ст. II ТрІПС).

ТрІПС забезпечує мінімальні стандарти щодо захисту прав інтелектуальної власності. У структуру ТрІПС входять головні міжнародні конвенції з прав на інтелектуальну власність, включаючи конвенції Всесвітньої організації з охорони прав на інтелектуальну власність (ВОІВ). ТРІПС узагальнює базові принципи захисту прав інтелектуальної власності, що містяться в різних конвенціях. Наприклад, у ТРІПС стверджується, що стосовно «доступності, придбання, сфер застосування, підтримки й забезпечення» прав на інтелектуальну власність з іноземними громадянами не повинні звертатися менш доброзичливо, ніж з власними. Крім того, країни мають поширювати режим найбільшого сприяння на іноземних громадян, не допускаючи між ними дискримінації (ст. III і IV ТРІПС).

Багатосторонні угоди, особливо ті, що набувають всесвітнього масштабу, є найбільш близьким еквівалентом для «законодавства», який існує в міжнародному праві. Вони роблять можливим формулювання й застосування «універсальних» правил, які погоджені та застосовуються всіма державами або більшістю з них. Такі угоди часто наділені інститу- ціональним механізмом для їх використання і з положеннями для їх розвитку. З іншого боку, необхідність знайти спільну мову між великою кількістю держав часто робить становище багатосторонніх угод або дуже загальним, або з розповсюдженням можливих особливих випадків. Виникнення труднощів при досягненні згоди з питань стосовно інвестицій з урахуванням того, що підходи й політика держав різняться, пояснює відсутність всеосяжних інструментів регулювання.

Регіональні інвестиційні договори. Регіональні та/або багатосторонні міжнародні угоди є договорами, де беруть участь лише обмежена кількість країн, вони часто не відкриті для участі інших держав. Вони, зазвичай, є обов'язковими для країн-учасниць і застосовуються тільки до них. Такі інструменти регулювання набувають все більшого значення в питаннях інвестицій.

Регіональні угоди про економічну інтеграцію є суттєвими підкатегоріями, що регулюють питання захисту та залучення інвестицій, вони часто пов'язані з вищим, ніж зазвичай, ступенем єдності й співробітництва між їх членами, іноді відмічені наявністю «наднаціональних» інститутів, і тому важко робити загальні висновки на основі їх положень. Як приклад європейське співтовариство на сьогодні в Європейському Союзі. Найбільш показовим є широка лібералізація руху капіталу, ефективне усунення дискримінаційних заходів і прийняття загальних правил серед своїх членів. Ці положення мають далекосяжні наслідки для інвестицій серед країн-членів і важливі наслідки для інвестицій до/з третіх країн.

Інвестиції в країни, що розвиваються, були здійснені в результаті послідовних угод, укладених між Європейським Союзом і країнами Африки, Карибського басейну й Тихоокеанського регіону, хоча відповідні двосторонні та багатосторонні домовленості, передбачені в конвенціях, не поспішають їх реалізовувати. Інші регіональні інтеграційні механізми включають «меншу» інтеграцію, але до цих пір впливають на регулювання способів інвестування.

Угода про Північноамериканську зону вільної торгівлі (далі - НАФТА) є ілюстрацією регіональної угоди, яка не обмежується тільки участю розвинених країн і справді може бути поширеною на інші країни. Так, Глава 11 Угоди регулює питання інвестицій і врегулювання суперечок між Державою та інвестором іншої Держави [2]. Доречно зазначити, що, хоча НАФТА формально тільки «зона вільної торгівлі», а не спільний ринок або економічний союз, як Європейський Союз, угода охоплює прямі іноземні інвестиції. її положення з цього питання вже істотно вплинули на процес інвестування. Насправді цей факт можна розглядати як характеристику нового напряму для угод про вільну торгівлю, щоб включати питання інвестування у свої межі.

Особливо важливими на широкому регіональному рівні є низка інших угод, таких як два кодекси Лібералізації Організації економічного співробітництва та розвитку (Organisation for Economic Cooperation and Development (далі - ОЕСР)), що охоплюють рух капіталу й поточних невидимих операцій. Вони засвідчили помітну здатність до зростання, їх охоплення тепер поширюється на більшість аспектів зовнішніх інвестицій.

Важливе значення для регулювання інвестиційних відносин на регіональному рівні має Договір до Енергетичної хартії [9]. Договірними сторонами є Європейський союз і його держави-члени, інші розвинені країни-члени ОЕСР і країни Центральної і східної Європи та співдружності Незалежних Держав. цей документ є регіональним міжнародним багатостороннім договором, що регулює інвестиції, а також транспортування й торгівлю продукцією енергетичних галузей. Угода охоплює лише конкретний сектор економіки, хоча й дуже важливий.

Двосторонні інвестиційні договори. У контексті аналізу двосторонніх інвестиційних угод (далі - ДІУ) необхідно звернути увагу на центральні принципи, втілені за їх допомогою, які включають захист інвестицій, заохочення інвестицій і лібералізацію ринку. Однак точні положення, звичайно, варіюються від конкретного договору, але всіх об'єднують дві головні пам'ятки для іноземних інвесторів, а саме: (а) основні права стосовно поводження з іноземними інвестиціями і (б) процедури врегулювання суперечок. Заслуговує на увагу те, що іноземні інвестори, які не мають національності сторони договору, традиційно не мають позовної сили зобов'язань за угодою.

Основні права, передбачені в більшості ДІУ, даються інвесторам іншою стороною, з обіцянками захисту від експропріації, несправедливої і дискримінаційної поведінки з боку приймаючої держави. Додаткові положення включають базовий захист поліцією та заборона вимог до продуктивності, а також обмежень на вільний обіг коштів.

Крім основних прав, двосторонні інвестиційні угоди передбачають порядок урегулювання суперечок. Зазначені угоди надають приватним інвесторам прямий доступ до міжнародного арбітражу з урядом договірного партнера як альтернативи врегулювання інвестиційного спору в національних судах приймаючої держави. Арбітраж між державою та інвестором дає змогу уникнути багатьох (реальних чи уявних) пасток традиційної норми міжнародного права, що стосуються вичерпання внутрішніх засобів правового захисту, і додає інвестиційній угоді практичну функціональність. Зазвичай держава дає свою згоду на арбітраж за умовами угоди [10]. Серед арбітражних правил, що обираються, є такі: правила Міжнародного центру щодо врегулювання інвестиційних спорів (МЦВІС), правила Комісії Організації Об'єднаних Націй з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) та інші органи, що діють насамперед під час регулярного комерційного арбітражу, такі як Міжнародна торгова палата (ICC), Торгова палата Стокгольма (SCC). Крім правил UNICTRAL, усі додатково пропонують інституціональні межі для полегшення й адміністрування арбітражного розгляду. Арбітражні рішення є остаточними та обов'язковими. За великим рахунком, ці механізми вирішення спорів запевнили інвесторів і внесли великий вклад в ефективність сучасного міжнародного інвестиційного права. інвестиційний угода двосторонній міжнародний

Важливою характеристикою нового покоління ДІУ є значна однаковість загальних принципів. Цю подібність можна окреслити так: широким визначенням інвестицій, сприятливим інвестиційним кліматом, справедливим і рівноправним режимом, наданням національного режиму або режиму найбільшого сприяння, проведення експропріації з компенсацією та універсальним порядком урегулювання суперечок.

Ддля дІУ є характерним широке визначення інвестицій з відкритого переліку, так що воно може вмістити нові форми іноземних інвестицій, включаючи в себе матеріальні й нематеріальних активи.

Залучення інвестицій переважно базується на створенні сприятливого інвестиційного клімату для інвестицій шляхом укладення ДІУ. Більшість договорів передбачають справедливий і рівноправний режим, часто кваліфікуються конкретними стандартами, такими, які забороняють довільні або дискримінаційні заходи стосовно інвестицій.

Більшість договорів указують, якщо різні угоди поширюються на інвестиції, найбільш сприятливі положення серед них застосовуються.

Надання національного режиму означає, що іноземні інвестори мають не менший обсяг прав, ніж суб'єкти інвестиційної діяльності приймаючої країни. від національного режиму іноземного інвестування відрізняється режим найбільшого сприяння, сутністю якого є надання іноземному інвесторові режиму найбільш сприятливого з тих, що надаються в цій країні інвесторам з якої-небудь третьої країни. цей режим установлюється міжнародними угодами, причому, зазвичай, разом з національним режимом.