Правове підґрунтя забезпечення права на свободу мирних зібрань у Польщі та Україні

Правове підґрунтя є очевидним і беззаперечним, однак зазначений закон був прийнятий вже давно, і розвиток суспільства загалом, і глобалізаційні процеси і у Польщі, і в країнах Європи та світу потребують унесення змін у законодавство, оскільки нині в законі передбачені не усі можливості для громадян щодо організації та проведення мирних зібрань, адже йдеться про спонтанні зібрання, для проведення яких неможливо повідомити владу та органи поліції про це заздалегідь. Мінімальний термін на повідомлення місцевої влади про проведення мирного зібрання становить у Польщі 3 робочі дні. Однак у випадку відмови місцевої влади в дозволі на проведення зібрання, потрібно повідомити про це організаторів мітингу не пізніше, ніж упродовж 24 годин із моменту повідомлення місцевої влади про намір проведення.

Варто зауважити, що більше 20 років у Польщі тривали дискусії щодо внесення змін і доповнень до вказаного закону, однак лише 2012 року такі зміни були встановлені законодавчим актом. Так, під час святкування Дня незалежності Польщі 2011 року мирні зібрання перетворилися на бійку із тілесними ушкодженнями громадян, що мали масовий характер, а отже - загрожували миру, безпеці та правопорядку загалом. Через такі обставини тодішнім президентом Польщі Б. Комаровським 2012 року було внесено законопроект про зміни до Закону Польщі «Про мирні зібрання» на предмет заборони брати участь у мирних зібраннях особам у касках та із закритим обличчям.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону Польщі «Про мирні зібрання», зібранням уважається згрупування людей не менше 15 осіб, які зібралися з метою спільного обговорення або висловлення власних поглядів і позицій з певних питань. Тривалий час зазначена норма щодо кількості осіб не менше 15 була дискусійною. Не раз польський Сейм виносив на голосування її спростування чи зміну, адже поза правовим полем залишалися мирні зібрання, в яких беруть участь менше 15 осіб, тобто чи вони є законними, чи потрібно про них заздалегідь повідомляти місцеву владу. Лише у рішенні від 18 вересня 2014 року Конституційний трибунал Польщі відмінив цю норму, і кількість осіб у законі не вказується.

Однак не вирішено питання щодо реалізації права громадян Польщі на мирні зібрання у випадку спонтанних зібрань, які можуть відбуватися як негайна реакція на те чи інше політичне рішення, або раптову ситуацію. Такі зібрання, відповідно до «Настанов у справах про мирні зібрання», прийнятих Венеціанською комісією, розглядаються як «прояви здорової демократії» [6]. Щодо правомірності та допустимості спонтанних зібрань рішення прийняв Європейський суд з прав людини у справі «Букта та інші проти Венгром» від 17 липня 2009 року. Так, за виняткових обставин, пов'язаних із негайною реакцією суспільства на політичну ситуацію, допустимим уважається мирне зібрання без попереднього повідомлення про його проведення органів місцевої влади. У подібній справі «Єва Молнар проти Венгром» Європейський суд з прав людини ухвалив рішення про те, що право на спонтанні зібрання є пріоритетним щодо обов'язку організаторів повідомити про це органи влади, також у випадках, коли мирні зібрання перетворюються на демонстрації [4].

Практика Гельсінського фонду з прав людини (Варшава, Польща) доводить, що свобода спонтанних мирних зібрань була неодноразово порушена притягненням до адміністративної відповідальності осіб, які реалізовували визначене право. Так, організатори та учасники спонтанного, несанкціонованого мирного протесту, пов'язаного з підписанням 2012 року Польщею Конвенції про запобігання насильству стосовно жінок, були притягнуті до адміністративної відповідальності. Отже, було порушено ст.ст. 50, 52 Адміністративного кодексу Польщі (Kodeks Wykroczen), які передбачають покарання у вигляді позбавлення чи обмеження волі, або штраф за припинення участі у несанкціонованому зібранні на вимогу компетентних органів. Це особи, які перешкоджають чи намагаються перешкодити організації чи проведенню несанкціонованих зборів, проводять чи організовують збори без повідомлення органів місцевої влади, очолюють зібрання після його припинення організаторами чи представниками місцевої влади, неправомірно займають чи відмовляються звільнити місце, про яке інша особа чи організація оголосила як місце проведення зібрань, беруть участь у зібраннях, маючи із собою зброю, вибухові матеріали та інші небезпечні засоби [6]. Водночас учасниками спонтанних зібрань, крім згаданих порушень, часто перешкоджають у зв'язку з цим руху автотранспорту, що також є порушенням норм Адміністративного кодексу Польщі (ст. 90). мирний зібрання влада польща

Проблемою у сфері забезпечення демократичних принципів реалізації права на мирні зібрання є те, що польське законодавство не передбачає одночасних зборів, ані контрдемонстрацій. Зі ст. 7 Закону Польщі «Про мирні зібрання» зрозуміло, що якщо в той же час на місці або на маршрутах проходження заявлено 2 або більше види зборів, а їх проведення неможливе, щоб їх перебіг не посягав на життя та здоров'я учасників, інших громадян і власність у великих розмірах, орган гміни зобов'язує організаторів обрати інший час і місце проведення мирних зібрань.

Як засвідчує аналіз указаного положення Департаментом демократичних інституцій ОБСЄ, це є підґрунтям для зловживань владою своїм службовим становищем, пов'язаним із вказівкою для перенесення часу і місця проведення. Таким чином, основним завданням влади є вжиття усіх заходів для полегшення проведення мирних зібрань та уникнення конфліктів під час проведення одночасних зборів, не пов'язаних між собою, оскільки виникає порушення європейського принципу недискримінації. Експерти ОБСЄ також звернули увагу на відсутність в адміністративному законодавстві відповідальності місцевої влади за ненадання дозволу на проведення мирних зборів, або неправомірної вказівки організаторам на їх перенесення [9, с. 56-57].

В Україні така ситуація теж потребує законодавчого удосконалення. Лише ст. 39 Конституції України передбачає право громадян на мирні зібрання, а оскільки норми Основного Закону прямої дії, то таке право є беззаперечним і не потребує додаткових законодавчих норм. Крім того, свобода мирних зібрань також захищається ст. 11 Європейської конвенції про захист прав людини, де вказано, що це право не підлягає жодним обмеженням, крім тих, які встановлені законом і загрожують національним інтересам, громадській безпеці, життю і здоров'ю громадян. Однак право передбачено, але механізм його реалізації неврегульований. Повідомлення органів місцевої влади про проведення мирного зібрання врегульовано в Україні лише на рівні рішення Конституційного Суду від 19 квітня 2001 року [10]. Це дає можливість владі вжити усіх заходів для забезпечення громадського порядку, попередження зловживань, актів вандалізму, насилля, погромів під час проведення мирних зібрань.

Формальна відсутність повідомлення, відповідно до згаданого рішення Конституційного Суду та статті 11 Європейської конвенції про захист прав людини, не є підставою для припинення мирного зібрання. Проте доцільно повідомляти місцевий орган влади про проведення зібрання з метою забезпечення безпеки його учасників. Ліпше зробити це, якщо можливо, заздалегідь, не пізніше, ніж за день. Заборона мирного зібрання може здійснюватися винятково Окружним адміністративним судом, відповідно до статті 182 Кодексу адміністративного судочинства. Виконання такого рішення здійснюється негайно виконавчою службою з можливою допомогою міліції. Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку через суд, що виніс рішення у справі. Припинення мирного зібрання органами правопорядку без рішення суду може здійснюватися лише у разі загрози масових заворушень чи вчинення злочинів. Органи місцевої влади не можуть самостійно заборонити проведення мирного зібрання [11].

За каденції попередньої української влади проведення численної кількості мирних зібрань у Житомирі, Донецьку, Дніпропетровську, Маріуполі та інших містах було заборонено органами місцевої влади, а у випадках оскарження цих заборон рішення місцевих судів виносилися, як правило, на користь влади. Винні організатори та учасники мирних зібрань зазнавали адміністративних, а то й кримінальних покарань. Рішення судів ґрунтувалося на указі Президії ВР СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28 липня 1988 року, внаслідок того, що в Україні не було та немає досі нормативно-правового документу, що регулює питання мирних зібрань [12].

Висновки. І у Польщі, і в Україні законодавство щодо реалізації беззаперечного права громадян на мирні зібрання є недосконалим і потребує додаткових напрацювань. У Польщі чинний закон, який регулює порядок проведення та організацію мирних зібрань, однак потребує змін механізм демократизації права на мирні зібрання та ставлення до нього влади у випадку спонтанних зібрань, оскільки право громадян на мирні зібрання є першочерговим, а повідомлення влади про його реалізацію - другорядним.

В Україні ж ситуація складніша, адже, крім ст. 39 Конституції України, відсутнє єдине законодавче регулювання реалізації права громадян на мирні зібрання, і місцева влада вважає своїм пріоритетним правом дозволяти чи забороняти реалізацію громадянами цього права, не кажучи вже про спонтанні зібрання, за які організатори та учасники, як правило, несуть адміністративну відповідальність. Однак прийняття закону, який регулюватиме механізм реалізації права громадян на мирні зібрання, сприятиме ефективному забезпеченню демократичних принципів європейської інтеграції та упорядкуванню чинного законодавства відповідно до європейських стандартів.

Література