Міжнародні організації з захисту прав мігрантів

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Міжнародні організації з захисту прав мігрантів

Касьянова М. М.,

кандидат історичних наук, доцент, докторант Київського національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова

Вивчено та проаналізовано діяльність міжнародних організацій з питань міграції та захисту прав працівників-мігрантів. Досліджено основні напрямки і підходи до державного регулювання цієї сфери, проаналізовано міжнародні акти щодо робітників-мігрантів та системи міжнародних договорів із питань трудової міграції. право міграція трудовий

Автор дійшов висновку, що держава зобов'язана сприяти українським правозахисним організаціям у відкритті філій у країнах перебування значної кількості українських мігрантів, а також підтримці партнерських відносин та довгострокових проектів між спорідненими правозахисними організаціями України і країн перебування. Завдяки системній співпраці з неурядовими організаціями українські державні органи можуть отримати більш-менш повну картину української трудової міграції в Європі; інформацію щодо механізму патологічних форм трудової міграції, зокрема зв'язків між вербуванням, працевлаштуванням та борговим тягарем; удосконалення механізмів допомоги тим мігрантам, які її потребують; можливості порівняння надійних даних із різних країн; інструменти регулярної співпраці з організаціями роботодавців та профспілками.

Ключові слова: міграція, міжнародні організації, трудове законодавство.

Характерною ознакою світових процесів на початку ХХІ століття стала стрімка глобалізація. Інтеграційні тенденції нині охоплюють практично всі сфери життєдіяльності держав. Відбувається трансформація традиційних і формування нових світових ринків. До одного з таких можна віднести і міжнародний ринок праці. Зростають масштабність і динамізм трудових міграцій. Очевидно, що глобалізація процес нерівномірний. У глобальному світі країни, нації й люди перебувають на різних шаблях розвитку. Зокрема, глобалізаційні тенденції, з одного боку, посилюють популяризацію держав та соціальну нерівність (в отриманні прибутку, роботи, освіти, медичних послуг, участі в діяльності політичних організацій та ін.), а з іншого уніфікують суспільні процеси (економічні, політичні, соціальні, культурні).

Так, за офіційними даними Міністерства закордонних справ України (далі МЗС), на заробітках у Польщі перебуває близько 300 тисяч українців-нелегалів, в Італії від 200 до 500 тисяч, у Чехії - 200 тисяч, у Португалії - 180 тисяч, в Іспанії - 100 тисяч, у Туреччині - 35 тисяч. Загалом, за оцінками МЗС, нелегально працюють за кордоном понад 2 мільйони українців. У Росії лише офіційно (на основі ліцензій Федеральної міграційної служби Російської Федерації) працює близько 100 тисяч українських громадян, загальна ж кількість українців, які працюють в цій країні оцінюється в 1 млн. осіб [1].

Проблеми міграції населення привертають до себе увагу як вітчизняних так і зарубіжних вчених та дослідників. Вагомий внесок у вивчення процесу інтернаціоналізації робочої сили, теорії та практики міжнародної трудової міграції, нормативно-правових аспектів її регулювання зробили О. Левцун [1], А. А. Куксина [2], И. А. Мельников [3], С. Е. Метелев [4]. Джерельну базу дослідження складають Конституція України [5], законодавчі та нормативно-правові акти, статистичні матеріали Міністерства праці та соціальної політики України, Державного комітету статистики України, офіційні документи ООН, Міжнародної організації з міграції (МОМ) [6], Міжнародної організації праці (МОП) [7], Міжнародного бюро праці (МБП), а також дані експертних опитувань фахівців з питань регулювання міграційних процесів.

Метою цього дослідження є вивчення міжнародних організацій, які безпосередньо організовують діяльність щодо захисту прав мігрантів, вивчення основних напрямів і підходів до державного регулювання у цій сфері.

Міжнародні організації є основною інституціональною формою співробітництва держав, вони виступають у якості основного організатора міждержавного спілкування. У своєму сучасному розумінні міжнародні організації як правовий феномен виникли наприкінці ХІХ - початку ХХ ст., коли потреби світового розвитку обумовили необхідність створення постійно діючих колективних міждержавних органів. На той час в історії людської цивілізації вже був накопичений певний досвід створення міжнародних об'єднань. Наприклад, у Давній Греції в VI ст. до н.е. були створені перші постійні міжнародні об'єднання - симмакії й амфіктонії. Вони уявляли собою релігійно-політичні союзи племен (громад) і міст із загальними святилищем, казною, правилами ведення війни. Ці та інші об'єднання стали прообразами майбутніх міжнародних організацій. Виникнення міжнародних організацій у ХІХ ст. стало відображенням і результатом становлення об'єктивної тенденції до інтернаціоналізації багатьох сфер життя суспільства.

Провідною установою у сфері координації, організації та здійснення програм щодо міграції є Міжнародна організації з міграції (МОМ), створена у 1951 р. як міжурядова організація для розселення переміщених осіб- мігрантів у Європі [8]. З часом МОМ розширила сферу своєї діяльності й зараз охоплює широке коло завдань, пов'язаних з управлінням міграційними процесами у всьому світі. Хоча МОМ не належить до системи Організації Об'єднаних Націй (ООН) вона підтримує тісні робочі відносини з органами та спеціалізованими установами ООН.

На сьогодні до складу МОМ входять 138 країн- членів та країн-спостерігачів. Міжнародна організація з міграції завдяки мережі представництв у різних країнах світу, надає допомогу урядам та суспільству шляхом здійснення оперативних гуманітарних заходів реагування на несподівані міграційні потоки, допомоги мігрантам, сприяння трудовій міграції, допомоги для добровільного повернення нелегальних мігрантів, масової інформації та освіти з міграційних питань, міграційних медичних програм і програм охорони здоров'я.

У 2001 р. Україна звернулась із запитом про надання статусу країни-члена МОМ, а у 2002 р. Парламент України ратифікував угоду про членство України у МОМ. Законом України «Про прийняття Статусу Міжнародної організації з міграції та Змін до Статуту» №114-IV від 11 липня 2002 р. Верховна Рада постановила прийняти Статут Міжнародної організації з міграції 1953 р. (989_001) [9] та Зміни до Статуту, прийняті Резолюцією Ради Міжнародної організації з міграції (989_002) від 24 листопада 1998 р. №997 [10]. Принципово важливим, є аналіз преамбули до Статуту, яка обумовлює мету створення Організації, її основні завдання і функції. Текст цього Статуту включає до Статуту Міжурядового комітету з європейської міграції (колишня назва Організації) від 19 жовтня 1953 р. поправки, які були прийняті 20 травня 1987 р. і вступили в силу 14 листопада 1989 р., а також поправки, внесені Резолюцією Міжнародної організації з міграції (989_002) від 24 листопада 1998 р. [11]. На 2006 р. діє Статут від 1998 р., прийнятий із поправками Законом України №114-IV (114-15) від 11 липня 2002 р. [9].

Договірні Сторони, що утворили МОМ і підписали Статут, визнають, що надання міграційних послуг на міжнародному рівні часто обумовлюється необхідністю забезпечення впорядкованих міграційних потоків у всьому світі та для сприяння облаштуванню й інтеграції мігрантів у економічну та соціальну структуру країни, яка їх приймає. Аналогічні міграційні послуги можуть бути також необхідними при тимчасовій міграції, зворотній міграції і внутрішньо-регіональній міграції. Окрім того у статуті зазначається необхідність у розширенні співробітництва держав та міжнародних організацій із метою сприяння еміграції осіб, які бажають мігрувати до країн, де вони можуть досягти самостійності шляхом своєї трудової діяльності й жити зі своїми сім'ями з гідністю та самоповагою; що міграція може сприяти створенню нових економічних можливостей у державах, що приймають, і що існує взаємозв'язок між міграцією та економічними, соціальними й культурними умовами в країнах, які розвиваються; що при здійсненні співробітництва та інших міжнародних заходів у сфері міграції слід враховувати інтереси країн, які розвиваються; що існує необхідність у сприянні співробітництву держав, урядових і неурядових міжнародних організацій для проведення досліджень та консультацій з питань міграції не тільки стосовно процесу міграції, але також конкретного становища і потреб мігранта як індивідуальної людської істоти; що рух мігрантів має, наскільки це можливо, здійснювати за допомогою звичайних транспортних послуг, але в певних випадках потрібні додаткові або інші засоби; що існує необхідність у міжнародному фінансуванні діяльності, пов'язаної з міжнародною міграцією [11].

Співпраця МОМ з урядовими структурами здійснюється на основі нормативних документів, головним з яких є Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України та Міжнародною організацією праці, представленою Міжнародним бюро праці, підписаний 10 червня 2002 р., строком на п'ять років і набув чинності з дати підписання [12]. Слід також зауважити, що законодавчою передумовою цього Меморандуму став Закон України «Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України та МОМ щодо статусу МОМ в Україні й співробітництво у сфері міграцій» від 13 липня 2000 р. [13]. Окремо варто звернути увагу на міжвідомчі договори МОМ з міністерством праці та соціальної політики, а саме: протокол намірів про співробітництво у сфері реабілітації і зайнятості інвалідів між Міністерством праці та соціальної політики України й Міжнародним бюро праці, підписаний у м. Києві 20 вересня 2000 р., діяв до 31 грудня 2004 р.; Угода про співробітництво щодо сприяння розвитку професійної реабілітації та зайнятості інвалідів в Україні між Міністерством праці та соціальної політики України, Міжнародною організацією праці, Підприємством професійного сприяння (Німеччина), професійно-навчальним реабілітаційним центром (Австрія). Підписана 1 грудня 2000 р. набула чинності з дня підписання та діяла до 31 грудня 2004 р. [11].

Протягом 2009-2012 рр. МОМ здійснювала моніторинг умов тримання мігрантів із неврегульованим статусом та дотримання їхніх прав. Відповідний проект фінансувався Європейським Союзом (бюджет 2,377 млн. євро) і реалізовувався спільно з Адміністрацією Державної прикордонної служби України (АДПСУ), Секретаріатом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (Омбудсманом), Міністерством внутрішніх справ України, Державною міграційною службою (ДМС) України (з 2011 р.), та рядом інших державних органів [6].

Міжвідомча угода між адміністрацією Державної прикордонної служби України і Міжнародною організацією з міграції про співробітництво підписана і набула чинності 1 квітня 2005 р. [14]. Окремо 14 вересня 2005 р. підписано Угоду про співробітництво між Міністерством внутрішніх справ України і Міжнародною організацією з міграції [15].

Представництво МОМ в Україні впроваджує актуальні Програми Протидії торгівлі людьми та Зміцнення потенціалу у сфері управління міграційними процесами у співробітництві з урядовими структурами, громадськими та релігійними організаціями, а також із міжнародними партнерами. Окремо можна виділити чотири програми, які виконує Представництво МОМ в Україні: «Зміцнення потенціалу у сфері управління міграційними процесами», «Гуманітарні та соціальні програми», «Міграційні медичні послуги», «Управління міграційними процесами» [12].

Не менш важливою організацією є Міжнародна організація праці (МОП), яку заснували у 1919 р. уряди різних країн для того, щоб підтримувати міжнародне співробітництво у справі забезпечення миру в усьому світі й зменшити соціальну несправедливість за рахунок поліпшення умов праці. Після Першої світової війни у Версалі (Франція) відбулась конференція, на якій було засновано Комісію з міжнародного трудового законодавства. Комісія запропонувала утворити міжнародний орган щодо захисту працівників, а її пропозиція стала частиною Версальського Договору і статутом саме такого органу - Міжнародної Організації Праці (далі МОП) - що діє дотепер. Війна також призвела до використання у виробництві нових засобів індивідуального захисту. Цілі МОП в модернізованій формі зазначені у Філадельфійській Декларації, схваленій у 1944 р. [16].

Ця Декларація, яка дотепер залишається додатком до Статуту МОП, проголошує право всіх людей на «підтримання їхнього матеріального добробуту і на рівні можливості». В ній також зазначається, що «бідність в якомусь одному місці світу являє собою небезпеку для процвітання повсюди». Розвиток охорони праці, починаючи з 1919 р., у більшості країн світу нерозривно пов'язаний з діяльністю МОП. Суттєвий вплив на роботу і загальну політику МОП мають США, які зробили вагомий внесок для становлення цієї організації, хоча власну політику щодо охорони праці будують дещо незалежно від інших країн [17].

Сьогодні першочерговими завданнями діяльності Міжнародної організації праці є підтримка демократії і соціального діалогу, боротьба з бідністю та безробіттям, заборона дитячої праці.

Характерною рисою структури МОП є те, що в її роботі спільно беруть участь як представники роботодавців й організацій трудящих, так і представники урядових структур. У 1946 р. МОП стала першою спеціалізованою установою ООН [11]. Сьогодні членами МОП є 174 держави. Відповідно до Статуту МОП її членом може бути кожна держава - член ООН. Україна являється членом МОП з 1954 р. Головним принципом роботи МОП є трипартизм, що означає, що формування майже всіх органів МОП базується на основі трьохстороннього представництва - від урядів, представників працівників і підприємців (роботодавців). Отже, кожна держава представлена чотирма делегатами: два - від уряду, по одному - від підприємців і працівників. Вищий орган МОП - Міжнародна конференція праці (Генеральна конференція), яка скликається щорічно і складається з делегатів усіх держав-членів МОП. До компетенції Генеральної конференції відноситься прийняття міжнародних конвенцій і рекомендацій, визначення задач і напрямів діяльності МОП, внесення змін в її Статут, прийом у члени МОП окремих держав, спостереження за застосуванням державами ратифікованих ними конвенцій, а також рекомендацій МОП.

Виконавчим органом МОП є Адміністративна рада, яка обирається на Міжнародній конференції праці й складається з 56 чоловік: 28 делегатів представляють уряди, 14 - підприємців і 14 - працівників. Адміністративна рада призначає Генерального директора Міжнародного Бюро Праці.

Міжнародне Бюро Праці - постійний орган МОП виконує функції секретаріату, він не є суб'єктом міжнародно-правового регулювання праці, але займається підготовкою конвенцій і рекомендацій МОП і спостереженням за їх застосуванням, збиранням і поширенням інформації щодо міжнародно-правового регулювання умов праці найманих працівників.

Згідно з Статутом МОП одним з головних напрямків її діяльності є нормотворчість, тобто створення міжнародних трудових стандартів. МОП приймає конвенції та рекомендації, що стосуються різних аспектів праці.

Конвенції приймаються Генеральною конференцією більшістю голосів присутніх делегатів. Конвенція набуває статусу багатосторонньої міжнародної угоди після ратифікації її як мінімум двома державами- членами МОП і з цього моменту накладає певні зобов'язання як на ті держави, що ратифікували її, так і на держави, що не ратифікували даної конвенції. Для окремої держави-члена МОП конвенція стає юридичне обов'язковою тільки після ратифікації її вищим органом державної влади (конвенції містять правила також про порядок їх денонсації). У разі ратифікації конвенції держава зобов'язана прийняти законодавчі акти для втілення її в життя і раз на 2-4 роки подавати в МОП звіти відносно вжитих заходів щодо ефективного застосування ратифікованої конвенції. Якщо конвенція не ратифікована, держава несе зобов'язання інформувати по запитах Адміністративної ради МОП про стан національного законодавства і практики відносно такої конвенції, а також про заходи, які передбачається вжити для надання їй сили.

Рекомендація не є міжнародним договором і не повинна бути ратифікована. Рекомендація є побажанням, пропозицією ввести відповідні норми в національне законодавство. Рекомендація доповнює, уточнює і деталізує положення конвенції, дає можливість вибору державам при застосуванні міжнародної норми. Рекомендація подається уряду держави-члена МОП з тим, щоб її положення шляхом прийняття закону або іншого нормативно-правового акта набули юридичної сили.

МОП приймає міжнародно-правові акти в сфері праці у таких напрямках: право на працю, заборона примусової праці, право на колективні переговори, право на страйк, зайнятість і працевлаштування, умови праці, охорона праці, соціальна співпраця працівників і роботодавців, мирні засоби вирішення трудових конфліктів, право працівників на створення професійних організацій тощо.

Систематизовані Конвенції і рекомендації МОП утворюють Міжнародний кодекс праці. З 1919 р. МОП прийняла 181 конвенцію і 188 рекомендацій з широкого спектра питань у сфері праці. До них належать деякі основні права людини, зокрема, свобода об'єднання, право на створення організацій, трудові відносини, політика в галузі зайнятості, умови праці, соціальне забезпечення, техніка безпеки й охорони праці, зайнятість і права мігрантів.

Положення мігрантів взагалі є однією з центральних проблем, що знаходиться в сфері уваги МОП. Ще на першій сесії Генеральної конференції МОП у 1919 р. була прийнята рекомендація «Про взаємність в області відносин до трудящих-іноземців». Права мігрантів забезпечуються Конвенцією №97 «Про трудящих-мігрантів». Згідно з цим документом країни-члени МОП зобов'язуються діяти без дискримінації за ознакою національності, раси, релігії або статі і надавати не менш сприятливі, ніж для власних громадян, умови в заробітній платі, тривалості робочого часу, соціальній забезпеченості. Мігранти мають бути забезпечені житлом, мають право брати участь у колективних договорах. Послуги, що робляться мігрантам державними службами працевлаштування, надаються безкоштовно.

У Конвенції №43 (прийнята у 1975 р.) наголошується, що країни-члени МОП зобов'язані розробляти й здійснювати національну політику, спрямовану на сприяння й гарантію рівності можливостей у відношенні праці і зайнятості, соціального забезпечення для осіб, що перебувають на законних підставах, як мігрантам, так і членам їхніх родин.

Конвенція про правовий статус трудящих- мігрантів набула чинності 1 травня 1983 р. Станом на 18 грудня 2002 р. цю конвенцію підписали 13 держав, ратифікували - вісім (Франція, Італія, Нідерланди, Португалія, Іспанія, Швеція, Туреччина) [11]. Велика кількість українських громадян працює саме в цих країнах та потребує відповідного захисту в рамках Конвенції. Положення Конвенції розповсюджуються на працівників однієї держави-учасниці, які мають дозвіл на здійснення оплачуваної діяльності на території іншої держави- учасниці, за винятком прикордонних робітників, акторів й інших артистів естради, моряків, стажерів, сезонних робітників, працівників підприємств, головний офіс яких розміщений за межами цієї держави. Конвенцією, зокрема, передбачено ряд гарантій, які стосуються процедури добору працівників, укладення трудового договору (контракту), переїзду, адміністративних гарантій, житла тощо.

Так, працівник звільняється від сплати витрат, пов'язаних із медичним оглядом та професійним іспитом. Відповідно до положень Конвенції, кожному трудящому, найнятому на роботу, до виїзду до приймаючої держави видається трудовий договір (контракт), який обов'язково складається у письмовій формі мовою держави походження та мовою приймаючої держави.

У випадку добору через офіційний орган приймаючої держави до від'їзду трудящого йому повинна надаватися повна інформація щодо майбутніх умов праці, умов проживання, можливість та умов возз'єднання сім'ї, соціального забезпечення, харчування, подорожування, відрахування із заробітної плати тощо для того, щоб він мав можливість прийняти рішення із повним розумінням справи.

Кожна договірна сторона зобов'язується забезпечити, щоб у випадку офіційного колективного добору працівників, витрати на переїзд до приймаючої держави не покладалися на трудящого-мігранта. Передбачається також звільнення особистих речей трудящого і членів його сім'ї від увізного мита. Після приїзду трудящого компетентними органами приймаючої держави йому повинна надаватись уся необхідна для його поселення та адаптації допомога. Конвенцією також передбачена можливість стягування сум, належних у зв'язку з утриманням (аліментів) [12]. Зазначене положення є важливим з огляду на те, що не з усіма країнами-учасницями цієї Конвенції Україна має договори про правову допомогу в цивільних справах, а тому на сьогодні стягування таких сум є дещо ускладненим.

У випадку звільнення з незалежних від працівника причин, йому надається можливість повторного працевлаштування. Враховуючи те, що в Україні спостерігається пріоритет трудової еміграції до країн Західної Європи над імміграцією, приєднання до Європейської конвенції про правовий статус трудящих- мігрантів найкращим чином відповідає національним інтересам України та сприятиме належному захисту українських громадян, які здійснюють трудову діяльність за кордоном.

Сьогодні одним із пріоритетних напрямів співпраці Україна - МОП є приєднання до Конвенцій «Про зловживання в галузі міграції і про забезпечення працівникам-мігрантам рівних можливостей і рівного становлення», яка набула чинності 9 грудня 1978 р., та до Європейської конвенції про правовий статус трудящих- мігрантів від 1977 р. Представник України підписав останню в березні 2004 р., але процедуру ратифікації ще не закінчено [12]. Хоча приєднання до Конвенції є лише справою часу, цілком імовірним виглядає такий перебіг подій, унаслідок якого вона буде ратифікована з цілою низкою застережень. Вважаємо, що це непродуктивний шлях, оскільки створюється прецедент, на котрий будуть посилатися під час обговорення питання про ратифікацію інших міжнародно-правових документів із питань трудової міграції. Аналіз тексту Європейської конвенції свідчить, що в ньому не міститься ніяких положень, які є принципово неприйнятними для української держави. У 2002 р. відбулося приєднання України до Конвенції про статус біженців [18].

Український уряд у 2004 р. визнав передчасним приєднання до двох інших ключових міжнародно- правових актів у сфері трудової міграції. Конвенції Міжнародної організації праці 1975 р. «Про захист прав трудящих-мігрантів та членів їх сімей» і Конвенції ООН «Про захист прав усіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей» 1990 р. [12]. Як аргумент Міністерство праці й соціальної політики наводило той факт, що більшість країн, у яких працюють українські заробітчани, також уникають підписання згаданих конвенцій. Між тим особливістю конвенції 1990 р. є те, що її дія поширюється також і на трудових мігрантів, які перебувають у країні на нелегальному статусі. Зважаючи на те, що і на сьогодні, і в найближчій перспективі кількість українців, які нелегально працюють за кордоном залишатиметься неспівмірно вищою, ніж кількість перебуваючих на аналогічному положенні іноземців в Україні, слід визнати перебільшеними побоювання щодо негативного впливу на український ринок праці приєднання до згаданої Конвенції. На нашу думку, слід більш детально проаналізувати наслідки можливого приєднання до згаданих Конвенцій, визначивши, чи будуть ними надані додаткові механізми захисту прав українських заробітчан за кордоном. При цьому варто реально оцінити, наскільки серйозною є загроза напливу до України мігрантів із країн із нижчим рівнем життя, котрі б нелегально працевлаштовувались в країні.

Оскільки спроможність держави на даному етапі надавати всебічну допомогу громадянам України, котрі працюють за кордоном, є обмеженою, державна стратегія має поєднувати як зміцнення власне державних інститутів, так і підтримку неурядовим структурам (українським та зарубіжним), що готові надавати правову, соціальну, медичну й іншу допомогу українським трудовим мігрантам за кордоном. На нашу думку, держава зобов'язана сприяти українським правозахисним організаціям у відкритті філій у країнах перебування значної кількості українських мігрантів, а також підтримці партнерських відносин та довгострокових проектів між спорідненими правозахисними організаціями України і країн перебування. Заходи із розвитку системи допомоги українським трудовим мігрантам можуть мати форму спільних проектів зацікавлених неурядових організацій із дипломатичними установами. Обмеженість ресурсів та можливостей офіційних представництв України за кордоном може бути компенсована просуванням фахових неурядових організацій, які, у свою чергу, потребуватимуть у своїй діяльності «дипломатичного супроводу».

Завдяки системній співпраці з неурядовими організаціями українські державні органи можуть отримати більш-менш повну картину української трудової міграції в Європі; інформацію щодо механізму патологічних форм трудової міграції, зокрема зв'язків між вербуванням, працевлаштуванням та борговим тягарем; удосконалення механізмів допомоги тим мігрантам, які її потребують; можливості порівняння надійних даних із різних країн; інструменти регулярної співпраці з організаціями роботодавців та профспілками.

Список використаних джерел

Левцун О. Зовнішня трудова міграція в Україні як демографічна проблема / О. Левцун [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://dialogs. org.ua/ ргсуеС_иа_^И. php?m_id=4040. Дата доступу: 06.09.2010.

Куксина А. А. Международная миграция рабочей силы / А. А. Куксина. - Донецк, 1998. - 91 с.

Мельников И. А. Судьбы рабочих - иммигрантов в странах Запада / И. А. Мельников. - М.: Знание, 1988. - 62 с.

Метелев С. Е. Международная трудовая миграция и нелегальная миграция в России / С. Е. Метелев. - М., 2006. - 176 с.

Конституція України [Електронний ресурс]. - Режим

доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/ 254%D0%BA/96-

%D0%B2%D1%80

Міжнародна організація з міграції [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://iom.org.ua.

Міжнародна організація праці [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ilo.org.ua/ Pages/default.aspx

Міграційні процеси у сучасному світі: світовий, регіональний, національний виміри (понятійний апарат, концептуальні підходи, теорія та практика) // Енциклопедія / за ред. Ю. Римаренко. - К., 1998. - С.234-260.

Закон України «Про прийняття Статусу Міжнародної організації з міграції та Змін до Статусу» №114 (від 11 лип. 2002 р.) // Урядовий кур'єр. - 2002. - 31 лип. - С.15.

Закон України «Про прийняття Резолюції Ради Міжнародної організації з міграції» від 24 листопада 1998 року №997 (998_02) // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - №36. - С.366.

Міністерство закордонних справ України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.mfa.gov.ua

Українська правда [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.pravda.com.ua

Закон України «Про ратифікацію Угоди між Кабінетом міністрів України та МОМ щодо статусу МОМ в Україні та співробітництво у сфері міграцій» (від 13 липня 2000 р.) // Офіц. вісн. України. - 2002. - №2. - С.109.

Угода між Адміністрацією Державної прикордонної служби України і Міжнародною організацією з міграції про співробітництво (від 01.04.2005 р.) // Офіц. вісн. України від 22.07.2005 р. - 2005. - №27. - С.229. - Ст. 1603, код акта 32937/2005

Угода про співробітництво між Міністерством внутрішніх справ України і Міжнародною організацією з міграції (від 14.09.2005 р.) // Офіц. вісн. України від 10.05.2006 р. - 2006. - №17. - С.360. - Ст. 1312. Код акта 36104/2006

Декларація МОП основних принципів та прав у світі праці (ухвалена Міжнародною конференцією праці на її вісімдесят шостій сесії в Женеві, 18 червня 1998 року) Конвенції та рекомендації, ухвалені Міжнародною організацією праці 1965-1999, Том II Міжнародне бюро праці, Женева [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/993- 260)

Основи охорони праці: Підручник. 21-е видання, доповнене та перероблене. / К. Н. Ткачук, М. О. Халімовський, В. В. Зацарний, Д. В. Зеркалов, Р. В. Сабарно, О. І. Полукаров, В. С. Коз'яков, Л. О. Мітюк. За ред. К. Н. Ткачука і М. О. Халімовського. - К.: Основа, 2006. - 448 с.

Закон України «Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців» (від 10 січня 2002 року) // Урядовий кур'єр. - 2002. - 23 січ. - С.7-11.

Размещено на Allbest.ru