Розгляд спорів у сфері інтелектуальної власності господарськими судами

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗМІСТ

• ВСТУП
• РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ, ЩО ВИНИКАЮТЬ У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
• 1.1 Поняття та особливості господарських спірних правовідносин у сфері інтелектуальної власності

1.2 Суб'єкти господарських спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. ГОСПОДАРСЬКІ СПОРИ У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

• 2.1 Причини виникнення господарських спорів у сфері інтелектуальної власності
• 2.2 Класифікація господарських спорів у сфері інтелектуальної власності
• Висновки до розділу 2
• РОЗДІЛ 3. РОЗГЛЯД ГОСПОДАРСЬКИМИ СУДАМИ СПОРІВ У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
• 3.1 Розмежування юрисдикції між господарськими судами та іншими органами, уповноваженими вирішувати спори, що виникають у сфері інтелектуальної власності
• 3.2 Розгляд і вирішення господарськими судами спорів у сфері авторського права та суміжних прав
• Висновки до розділу 3
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


ВСТУП

В умовах постіндустріального суспільства та ринкових відносин здійснення успішної господарської діяльності без використання об'єктів права інтелектуальної власності видається неможливим. За таких умов для продуктивного функціонування на ринку та отримання прихильності споживачів господарюючому суб'єкту необхідно постійно дбати про захист своєї ділової репутації, збереження та розвиток наявних нематеріальних активів, у тому числі, прав інтелектуальної власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 49 Господарського кодексу (ГК) України [2] суб'єкти господарювання зобов'язані не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати права та законні інтереси громадян і їх об'єднань, інших суб'єктів господарювання, установ, організацій, права місцевого самоврядування і держави.

Так, як й інші правові спори, господарські спори, пов'язані з захистом прав інтелектуальної власності, за своєю природою є правовідносинами конфліктного характеру, суб'єктами яких є особи з протилежними юридичними інтересами. В цілому, без наявності у сторони порушеного інтересу неможливе виникнення будь-якого спору. Більш того, характер такого інтересу в значній мірі визначає природу правовідносин між суб'єктами та порядок вирішення спору.

Залежно від характеру порушеного інтересу, всі спірні правовідносини можна віднести до приватно-правових чи публічно-правових.

Диференціація права на публічне та приватне не втратила своєї актуальності ще з часів Стародавнього Риму. Сучасний поділ правовідносин на приватно-правові та публічно-правові спирається ще на позицію Ульпіана, який зазначав, що публічне право опосередковує відношення держави до особи і виражає інтереси суспільства в цілому, в той час як приватне покликане відобразити інтереси особи [36, с. 7].

Відповідно в основу публічно-правових відносин закладено державний і суспільний (публічний) інтерес, із здійсненням якого пов'язані владно-організаційні та примусові заходи. Такого роду відносини регулюються імперативно і не можуть бути змінені приватною волею окремої особи. Натомість в основі приватноправових відносин закладено ініціативу та самостійність учасників господарської діяльності, що реалізують свої власні (приватні) інтереси. Керуючись в своїй діяльності принципом координації, суб'єкти приватно-правових відносин самостійно визначають як характер і зміст правовідносин між собою, так і доцільність самих таких правовідносин, а також їх тривалість і момент припинення.

Віднесення господарських спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності, до публічно- чи приватно-правових вимагає урахування їх комплексності. Належність конкретного виду спірних правовідносин до певної групи безпосередньо обумовлюється низкою факторів, зокрема, характером самих правовідносин, їх суб'єктами, властивостями предмету спору тощо.

Соціальне спрямування господарської сфери, необхідність врахування при здійсненні господарської діяльності публічних інтересів суспільства та дотримання встановленого порядку господарювання, а також цінність для соціуму інтелектуальної власності обумовлюють присутність у будь-яких господарських правовідносинах, у тому числі тих, які виникають стосовно прав на об'єкти права інтелектуальної власності, публічного інтересу.

Наявність такого інтересу в аналізованих відносинах пояснюється значною роллю інтелектуальної власності в сучасному житті суспільства, важливістю дієвого механізму її захисту для стимулювання науково-технічного прогресу та еволюції соціуму, а також відповідальністю держави за створення оптимальних умов для здійснення господарської діяльності, захисту прав та інтересів як суб'єктів господарювання, так і кінцевих споживачів. Особливе значення для розвитку суспільства має захист прав інтелектуальної власності на об'єкти, що належать до категорії соціально важливої продукції, в першу чергу, медичних препаратів та лікарських засобів. У питанні захисту прав інтелектуальної власності на такі продукти публічний інтерес, на нашу думку, є домінуючим.

Наявність публічного інтересу у відносинах, що стосуються охорони прав інтелектуальної власності, підтверджується й законодавчо передбаченою вимогою надання правової охорони об'єктам права інтелектуальної власності за умови, якщо вони не суперечать публічному порядку, принципам гуманності і моралі [ст. 6 ], і передбаченою можливістю у визначених випадках використовувати запатентовані об'єкти права інтелектуальної власності без згоди патентовласників шляхом оформлення так званих «примусових ліцензій» (в першу чергу, для забезпечення суспільних та державних інтересів у сфері охорони здоров'я, оборони тощо).

Водночас, під час ведення господарської діяльності суб'єкти господарювання керуються як публічними, так і власними (приватними) інтересами. При цьому публічний інтерес переважає в діяльності державних та комунальних підприємств, суб'єктів господарювання, що ведуть некомерційну господарську діяльність, в той час як суб'єкти підприємництва, виходячи з сутності самої підприємницької діяльності, переважно, керуються своїми приватними інтересами, які, зазвичай, виражаються в меті отримання прибутку від реалізації вироблених благ та одержанні інших вигод і переваг від господарської діяльності. Відповідно використання вказаними суб'єктами тих чи інших об'єктів права інтелектуальної власності також зумовлене прагненням задовольнити зазначені інтереси. Перевагу як публічних, так і приватних інтересів у діяльності суб'єктів господарювання можна прослідкувати на прикладі впровадження в господарську діяльність продукту або процесу, що є об'єктом винаходу, якому відповідно до законодавства надано правову охорону.

Так, процес створення та впровадження в господарську діяльність винаходу вимагає значних інтелектуальних та матеріальних ресурсів, адже безпосередньому використанню винаходу у виробничому процесі передують значні витрати на його розробку, випробування, реєстрацію у встановленому законом порядку, рекламу та доведення відомостей про нього споживачу (наприклад, за даними Центру досліджень розробки ліків ім. Тафтса (США), в США період випробувань нових медичних препаратів зазвичай займає 10-15 років, а середня вартість їх розробки, випробувань і виводу на ринок складає приблизно 802 млн. дол. США) [30,С. 31].

Вказані витрати, здійсненні державними суб'єктами господарювання (наприклад, науково-дослідними установами, підприємствами фармацевтичної галузі тощо), фінансуються за рахунок державних коштів та покликані, в першу чергу, забезпечити потреби суспільства та держави. Результати подібних розробок (або випробувань), як правило, в подальшому використовуються для розвитку соціуму, а не з комерційною метою. Відповідно члени суспільства безоплатно або за порівняно невисоку вартість одержують можливість використовувати корисні властивості розроблених об'єктів права інтелектуальної власності. Отже порушення прав інтелектуальної власності на вказані об'єкти породжує виникнення спору, із значною частиною публічних інтересів.

Суб'єкт підприємницької діяльності, вкладаючи ресурси в розробку та комерціалізацію об'єкта права інтелектуальної власності, а особливо, впроваджуючи інноваційні технології, перш за все ставить собі за мету в подальшому відшкодувати понесені збитки та отримати від понесених витрат прибуток, здобути за допомогою прав на нематеріальний об'єкт права інтелектуальної власності певні матеріальні блага. Вказане обумовлено сутністю підприємницької діяльності, що виражається в меті отримання прибутку. Іншими словами, витрати такого господарюючого суб'єкта носять авансований характер і здійснюються для вдосконалення виробництва, розширення переліку продукції, що ним виробляється, підвищення її якості та зниження собівартості її виробництва, стимулювання прагнення споживачів обрати саме таку продукцію і, врешті-решт, розширення їх кола. Таким чином, суб'єкт господарювання внаслідок поступової комерціалізації винаходу (чи іншого об'єкту права інтелектуальної власності) зрештою задовольняє свій первинний інтерес - отримує прибуток. У подальшому, керуючись тим же приватним інтересом, така особа при виникненні загрози порушення належних їй прав на об'єкт права інтелектуальної власності з боку того чи іншого господарюючого суб'єкта, бажаючи захистити такі права, майно, пов'язані з ним інтереси, застосовує заходів для захисту своїх прав інтелектуальної власності та за наявності неправомірних дій зі сторони вказаних господарюючих суб'єктів, які направлені на набуття прав на об'єкт права інтелектуальної власності або на їх незаконне використання, вступає з такими порушниками у відповідний спір. Зацікавлена особа самостійно обирає порядок та засоби для захисту своїх прав, у тому числі вирішує питання про доцільність звернення до суду.

Господарське процесуальне законодавство України встановлює, що суб'єкти господарювання мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. В аналізованій категорії спорів ініціатива захисту прав надана, перш за все, приватним особам - суб'єктам господарської діяльності, і тільки у передбачених законом випадках та в межах наданих повноважень - державним органам та установам. Беручи до уваги зазначене та враховуючи те, що для аналізованих правовідносин є не характерним правове регулювання засноване на принципі субординації (адже сторони спору знаходяться у рівному юридичному статусі та не можуть в односторонньому порядку розв'язати спір чи зобов'язати одна одну до певних дій), можна дійти висновку про наявність у аналізованих правовідносинах приватноправової складової.

Приватний інтерес суб'єктів господарювання, на нашу думку, є, як правило, безпосереднім поштовхом виникнення та розвитку аналізованих спорів, не зважаючи на значну заінтересованість держави та суспільства в захисті інтелектуальної власності. За відсутності такого інтересу не можливе існування як господарської діяльності з використанням прав інтелектуальної власності, так і виникнення правового конфлікту між її суб'єктами. Постійно зростаюча кількість судових спорів, що виникають стосовно прав інтелектуальної власності та вирішуються в порядку господарського судочинства, свідчить про велику значущість для суб'єктів господарювання збереження належних їм прав інтелектуальної власності, навіть не зважаючи на складність та довготривалість судового захисту, а також обумовлені цим значні витрати матеріальних та моральних ресурсів.

З вище зазначеного, можна дійти висновку про те, що в господарських спорах, які виникають у сфері інтелектуальної власності, тісно переплелись і приватно-, і публічно-правові інтереси, а тому вказані правовідносини за своєю природою є комплексними, яким властиве взаємодоповнююче поєднання як публічно-, так і приватноправової складової. Межа між публічним та приватним інтересом в таких правовідносинах є динамічною. Питома вага публічного та приватного інтересу в конретному спорі є змінною і залежить в першу чергу від предмету такого спору.

Для досягнення мети роботи та для розкриття особливостей господарських спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності, видається доцільним провести аналіз структури вказаних спорів.

Теорія права відносячи до складу правовідносин їх зміст, суб'єктів та об'єкти [33, с. 100; 34, с. 201], визначає, що основні елементи правовідносин і доцільний спосіб зв'язку між ними на підставі суб'єктивних юридичних прав, обов'язків, повноважень і відповідальності з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь інтересів є структурою правовідносин. Іншими словами, структура розкриває елементні складові правовідносин і правові зв'язки між ними, тобто власне відносини між суб'єктами [35, с. 348].

Беручи до уваги зазначене, вважаємо, що до складових елементів структури господарського спору у сфері інтелектуальної власності доцільно віднести об'єкт та предмет, суб'єктів спору, а також його зміст.

Об'єктом господарських спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності, є інтелектуальна власність як духовне благо та матеріальна цінність, майнові права на об'єкти якої використовуються (або можуть використовуватись) суб'єктами господарювання в здійснюваній ними діяльності та з приводу якої такі суб'єкти мають розбіжні прагнення.

Об'єкт спору безпосередньо пов'язаний з його предметом, який у загальному розумінні можна визначити як проблему, протиріччя, що є причиною конфронтації суб'єктів спору.

Поняття «предмет спору» важливо відрізняти від «предмету позову». Предметом позову є матеріально-правова вимога стосовно усунення допущеного відповідачем порушення суб'єктивного права позивача, відносно якої суд повинен винести рішення по справі. У вимогах, що висувають суб'єкти спору один до одного, формулюється та розкривається суть предмету спору. Однак при одному і тому ж предметі спору можуть бути декілька матеріально-правових вимог (предметів позову). Наприклад, при виникненні спору, предметом якого є сукупність прав інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг, що використовується в господарській діяльності сторін спору, предметами позову можуть бути: визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів та послуг, дострокове припинення дії свідоцтва на знак для товарів та послуг, припинення порушення прав на знак для товарів та послуг і заборона вчиняти певні дії, зобов'язання укласти ліцензійний договір, зобов'язання виконати обов'язки за договором, встановлення права пріоритету тощо.

Отже, предметом господарських спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності, є комплекс прав на певний об'єкт права інтелектуальної власності, обов'язків та охоронюваних законом інтересів з ним пов'язаних, які сторона (сторони) спору використовує (або прагне використовувати) в своїй господарській діяльності з метою одержання, внаслідок такого використання, майнового прибутку або задоволення інших потреб.

На визначення предмету спору безпосередньо впливає обсяг правової охорони об'єкта права інтелектуальної власності, межі якого є індивідуальними для кожного виду таких об'єктів. Зокрема, обсяг правової охорони, що надається за свідоцтвом на знак для товарів і послуг, визначається зображенням такого знака та переліком товарів і послуг, стосовно яких його зареєстровано [27, п. 4 ст. 5]; обсяг правової охорони, яка надається за патентом на винахід (корисну модель), визначається формулою винаходу (корисної моделі) [28, п. 5 ст. 6]; обсяг правової охорони, яка надається за патентом на промисловий зразок, визначається сукупністю суттєвих ознак, що представлені на зображенні виробу [29, п. 6 ст. 5]; обсяг правової охорони раціоналізаторської пропозиції визначається її описом, а також кресленням, якщо вони подані [36, ст. 482] тощо. Отже, наприклад, права інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг, які можуть бути предметом відповідного господарського спору, обмежені умовою використання знаку саме стосовно тих товарів і послуг, щодо яких його зареєстровано. Так само в зв'язку з тим, що патент на промисловий зразок фактично захищає права на зовнішню форму виробу (продукту), права його власника є обмеженими та не включають, зокрема, права на захист вирішення технічної проблеми у створенні такого продукту чи технологічного процесу його виготовлення, яким може бути надана правова охорона як винаходу, а не як промисловому зразку.

Особливістю об'єктів, права на які прагнуть одержати суб'єкти спору, та пов'язаних з ними відносин є їх інтеграційна природа та подвійний зміст, що виявляється в поєднанні правової та спеціальної складової. Правова складова проявляється в детальному нормативно-правовому закріпленні їх сутнісних ознак, законодавчій регламентації умов і порядку надання їм правової охорони, сукупності правових наслідків надання такої охорони. Спеціальна складова розкривається безпосередньо в сутності (змісті) вказаних об'єктів.

До того ж, як точно зазначив Демченко С. Ф., суттєвою особливістю таких об'єктів по відношенню до результатів матеріального виробництва є те, що вони можуть використовуватись одночасно необмеженим колом осіб, а права на них можуть не тільки переходити від однієї особи до іншої, але й при збереженні попереднього правоволодільця він може надати дозвіл на їх використання іншою особою або навіть особами. Вказані об'єкти не піддаються фізичній амортизації, а строк їх моральної амортизації непередбачуваний, більш того їх цінність може бути втрачена в будь-який момент [50, с. 53].

Крім того, важливою ознакою об'єктів права інтелектуальної власності є те, що вони не можуть бути замінені іншими еквівалентними об'єктами права інтелектуальної власності оскільки мають індивідуальний та неповторний характер і як результат творчої діяльності тісно пов'язані з особистістю автора (творця) та являють собою вираз його індивідуальності. Так, цінність кожного об'єкту права інтелектуальної власності виявляється в його унікальності та ідеальній, індивідуально-визначеній природі, відбитку особистості творця, а також умов і часу створення, що в сукупності задовольняє обов'язковій умові наявності в такого об'єкту ознаки новизни. Тому на нашу думку, не може існувати декілька тотожних об'єктів права інтелектуальної власності, еквівалентних один одному. Відсутність відмінних рис у таких об'єктів права інтелектуальної власності може бути наслідком копіювання або виготовлення дублікату зовнішнього виразу об'єкта права інтелектуальної власності, відповідного матеріального носія. При цьому виготовлена копія не є об'єктом права інтелектуальної власності. Якщо ж припустити існування практично тотожних об'єктів права інтелектуальної власності, слід зазначити, що їх відмінні риси не дозволять ототожнити такі об'єкти та замінити їх один одним, оскільки ці риси визначатимуть індивідуальну природу таких об'єктів і можливість визнання їх об'єктами права інтелектуальної власності.

Суб'єкти господарювання на свій розсуд, одноосібно, або спільно з іншими суб'єктами володіють, користуються і розпоряджаються майном, що належить їм на основі права власності [32, с. 134]. Оскільки майном відповідно до господарського законодавства визнається сукупність не тільки речей, а й інших цінностей, включаючи нематеріальні активи, які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів [42, с. 139], на права інтелектуальної власності поширюється режим майна, а отже суб'єкт господарювання може використовувати в своїй господарській практиці права на об'єкти права інтелектуальної власності, які йому належать, на власний розсуд, не порушуючи при цьому прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб.

В умовах конкуренції інтереси господарюючих суб'єктів під час діяльності з використанням об'єктів права інтелектуальної власності часто перетинаються. Внаслідок цього між суб'єктами господарювання виникають конфліктні правовідносини, що спричиняють виникнення правового спору. Суб'єктний склад, сутність господарської діяльності та нематеріальна природа предмету спору визначають специфіку господарських спорів у сфері інтелектуальної власності та особливий порядок їх вирішення.

Для всебічного розкриття процесуальних особливостей розгляду зазначених спорів в порядку господарського судочинства видається за доцільне проаналізувати характерні риси вказаних спірних правовідносин, що, на нашу думку, буде не достатньо аргументованим без поетапного аналізу таких понять, як: «спір», «правовий спір», «господарський спір».

Поняття «спір» є комплексною категорією, для розкриття змісту якої, перш за все, необхідно з'ясувати її семантичне значення.

Великий тлумачний словник української мови розкриває поняття «спору» як: 1) словесні змагання; обговорення чого-небудь двома або кількома особами, в якому кожна зі сторін обстоює свою думку, свою правоту. // Полеміка (звичайно в пресі) з різних питань науки, літератури, політики і т. ін. // Серйозна суперечка, сварка. // Суперечність, зіткнення. 2) взаємні домагання щодо володіння чим-небудь, посідання чогось і т. ін., вирішувані переважно судом [38, с. 18].

Наведені визначення, не зважаючи на наявність деяких відмінностей, базуються на однакових засадах, що й визначають зміст поняття «спір». До таких суттєвих ознак, на нашу думку, необхідно віднести:

1) словесний характер, що може виражатись як в усній, так і в письмовій формі;

2) обов'язкову участь кількох учасників;

3) наявність предмету спору (або спільного домагання), щодо якого кожен з учасників має власну точку зору, відмінну від висловлених іншими учасниками;

4) обґрунтування та доведення кожним учасником своєї точки зору, в тому числі досить часто через звернення до спеціально уповноважених органів (зокрема, судових).

Зважаючи на соціальний характер спору, аналіз даного поняття видається не повним без урахування соціологічної складової його змісту. З позиції соціології, спір є конфліктом, нормальним явищем суспільного життя, природним феноменом складного й суперечливого світу, що визначений діалектикою соціального розвитку [65, с. 229]. В свою чергу конфлікт - це «специфічний різновид соціальної взаємодії, яка являє собою зіткнення сторін з приводу реального чи вигаданого неспівпадіння їх інтересів і прагнення здобути свої цілі за рахунок один одного» [36, с. 22].

Соціальна природа спору обумовлює можливість його виникнення в різних сферах суспільного життя (сім'я, релігія, економіка, політика, право тощо). При цьому оскільки практично кожен із існуючих у соціумі різновидів спорів може бути переведений у площину права (у випадку звернення його учасників до наявних правових механізмів розв'язання конфлікту), правові спори, на нашу думку, займають серед всіх існуючих спорів особливе місце.

Під правовим конфліктом соціологія права розуміє протиборство суб'єктів права щодо застосування, порушення або тлумачення правових норм [45, с. 229].

В науковій юридичній літературі єдине визначення поняття «правовий спір» відсутнє.

О.В. Бринцев, проаналізувавши думки, висловлені в науковій літературі щодо визначення поняття «правовий спір», виділяє декілька основних концепцій визначення цього поняття: спір як конфлікт, суперечність, правопорушення, перешкода в здійсненні права [40, с. 24].

Враховуючи соціальну природу спірних правовідносин І.М. Зайцев визначає правовий спір, як «конфлікт між особами з приводу прав та обов'язків у матеріальних відносинах» [53, с. 45]. О.В. Бринцев також є прихильником концепції визначення поняття «правовий спір» за допомогою категорії «конфлікт». На його думку, правовий спір - це юридичний конфлікт, протиборство суб'єктів права в зв'язку із застосуванням, порушенням або тлумаченням правових норм [38, с. 18]. Він зазначає, що учасники правового спору прагнуть захистити свої права та законні інтереси, вважаючи їх порушеними [7, с. 49].

В свою чергу не через поняття «конфлікт», а через категорію «суперечки» розкриває сутність правового спору Д.М. Чечот. На його думку, спір про право утворюється невідповідністю думок сторін, які сперечаються. Він вважає, що спір складається з двох частин: висунення позивачем щодо відповідача відповідної вимоги та заперечення вимог позивача відповідачем [71, с. 76].

Вказана позиція, на нашу думку, обґрунтовано була піддана критиці іншими, які зазначають, що вимога наявності в конструкції правового спору двох обов'язкових елементів (твердження та заперечення) може в окремих випадках зашкодити інтересам позивача та призвести до неможливості захисту ним його порушених чи оскаржених прав. Вказана ситуація можлива за умови, коли відповідач свідомо займе пасивну позицію та не буде вчиняти жодних дій для висловлення свого заперечення. У такому разі, у відповідності до концепції, запропонованої Д.М. Чечотом, у зв'язку з відсутністю одного з обов'язкових елементів спору, доведеться дійти висновку про відсутність спору як такого вцілому [71, с. 9].

Зважаючи на вказане, вважаємо, що умовами існування правового спору є: 1) висунення одним із суб'єктів спору відповідної вимоги, обґрунтованої нормами права, 2) незадоволення вказаної вимоги іншим суб'єктом (або суб'єктами). В той час як перша умова завжди вимагає від суб'єкта активних дій, друга - може мати форму як активної (дії), так і пасивної (бездіяльність) поведінки.

Правовий спір є станом правовідносин, за якого одним із суб'єктів не виконується обов'язок та відсутня можливість здійснення прав іншим суб'єктом [26, с. 11]. Ми погоджуємось з висловленою з цього приводу думкою І.М. Зайцева про те, що не кожен заявлений спір пов'язаний з певним правопорушенням, адже звернення з позовом може бути викликано особливостями правового регулювання певних правовідносин [53, с. 9]. Як приклад таких спорів у сфері інтелектуальної власності можна навести господарські спори про дострокове припинення чинності правоохоронних документів на об'єкти права інтелектуальної власності, які виникають не як наслідок порушення норм права, а в силу можливості, встановленої законом.

З огляду на вищевикладене, на нашу думку, під «правовим спором» слід розуміти особливий вид правовідносин конфліктного характеру між суб'єктами з протилежними юридичними інтересами, які прагнуть захистити свої права та охоронювані законом інтереси, вважаючи їх порушеними чи такими, що можуть бути порушені, та довести за допомогою правових механізмів правильність займаної ними позиції з приводу таких прав та інтересів, для чого вступають в протиборство, обираючи активну чи пасивну модель поведінки.

Особливості окремих сфер соціальної дійсності, що регулюються нормами права, та відмінності правовідносин, що мають місце в кожній з них (зокрема, обумовлені характеристиками суб'єктного складу, змістом правовідносин, специфікою методу правового регулювання), обумовлюють розподіл правових спорів відповідно до існуючих галузей права. У тому числі, особливим видом правового спору є господарський спір.

Чинне законодавство України не містить визначення поняття «господарський спір». Відсутня єдина дефініція і в юридичній літературі.

Юридична енциклопедія визначає господарський спір як розбіжності, що виникають між учасниками господарських відносин.

В.В. Головченко, В.С. Ковальський до господарських спорів відносять спори, що виникають при укладенні, зміні, припиненні та виконанні господарських договорів, а також спори, що виникають при погодженні стандартів і технічних умов, встановленні цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт) та деякі інші, які випливають з договорів та угод, укладених між юридичними особами [44, с. 34].

На думку О.В. Бринцева, господарський спір - це конфлікт підприємств, організацій, установ, фізичних осіб, що в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності і займаються такою діяльністю, державних та інших органів, котрі вважають порушеними та прагнуть захистити свої законні права й інтереси, які випливають із здійснення господарської діяльності, управління та доступу до неї [39, с. 165].

Як спори, що виникають між суб'єктами господарювання у процесі та у зв'язку із здійсненням ними їх статутних прав та обов'язків, визначає поняття «господарські спори» Д.М. Притика [62, с. 244].

Характерною рисою господарського спору є властива їм арбітражна складова, що виявляється в першочерговому прагненні сторін спору вирішити конфліктну ситуацію, а не покарати винних.

Із вищенаведених визначень видно, що необхідність виділення окремої категорії правових спорів - господарських спорів, обумовлена двома особливими рисами, які в свою чергу визначають специфіку правового механізму їх розв'язання. Такими відмінними рисами господарських спорів є особливий суб'єктний склад та безпосередній зв'язок з господарською діяльністю, яка в цілому визначає сутність вказаних правовідносин.

Відзначимо, що в юридичній літературі питання про специфічну ознаку, що виділяє господарські спори з-поміж інших правових конфліктів, є спірним.

Висловлена вище позиція, відповідно до якої господарські спори вимагають особливого методу правового регулювання в зв'язку з їх господарською сутністю, що цілком визначається сферою, в якій вони існують - господарською діяльністю, знайшла відображення, зокрема, в роботах І.Г. Побірченка.

На нашу думку, сутність діяльності, під час якої виникає спір про право, безпосередньо визначає сферу та характер правовідносин, з яких виникає спір, коло та правовий статус їх суб'єктів, можливі варіанти розвитку правовідносин, впливає на визначення предмету спору, порядок його вирішення, належні засоби доказування тощо. Тому ми підтримуємо висловлену М.О. Абрамовим [29, с. 50-52] з цього приводу думку про те, що господарські спори є різновидом правових спорів, які виникають в процесі здійснення господарської діяльності; самостійним інститутом господарського права або, іншими словами, протиріччям двох або декількох осіб про права та обов'язки в господарських правовідносинах. Відповідно до цього, сутність господарського спору обумовлюється сутністю господарської діяльності.

ГК України визначає «господарську діяльність» як діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. В юридичній літературі під господарською діяльністю розуміють суспільно-корисну діяльність суб'єктів господарювання щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою їх реалізації за плату (як товару), що ґрунтується на поєднанні приватних і публічних інтересів, здійснюється професійно [30, с. 10; 21, с. 7].

Господарська діяльність як правове явище в цілому має складний характер. В залежності від галузей господарювання та сфер управління, в яких вона здійснюється, господарська діяльність поділяється на низку видів: діяльність у галузі промисловості, сільського господарства, капітального будівництва тощо. При цьому всі її види базуються на певній майновій основі господарювання.

Як було вище зазначено, до складу майна господарюючих суб'єктів ст. 139 ГК України на рівні з іншими речами та цінностями включає нематеріальні активи. Відповідно до законодавства нематеріальними активами визнаються: «об'єкти права інтелектуальної власності, у тому числі промислової власності, а також інші аналогічні права, визнані в порядку, встановленому законодавством, об'єктом права власності»; «право власності на результати інтелектуальної діяльності, у тому числі промислової власності, а також інші аналогічні права, визнані об'єктом права власності (інтелектуальної власності), право користування майном та майновими правами платника податку в установленому законодавством порядку, у тому числі набуті в установленому законодавством порядку права користування природними ресурсами, майном та майновими правами». Відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку нематеріальними активами є немонетарні активи, які не мають матеріальної форми та можуть бути ідентифіковані, в тому числі права інтелектуальної власності: права на комерційні позначення та комерційні найменування, права на об'єкти промислової власності, авторське право та суміжні права.

Зазначені об'єкти та права на них все ширше використовуються у господарській діяльності та в умовах постіндустріального суспільства набувають особливого значення. Права інтелектуальної власності, сьогодні нерідко є набагато ціннішими для суб'єктів господарської діяльності, ніж матеріальні активи. Як приклад можна навести знак для товарів і послуг «Marlboro», права на який належать компанії Philip Morris з Сполучених Штатів Америки (США). В той час як вказаний знак оцінюється приблизно в 31 млрд. дол. США, обсяг прибутку від річного продажу тютюнових виробів, для маркування яких він використовується, у всьому світі є вдвічі нижчим [45, с. 236]. В цілому, широке використання в господарській діяльності прав інтелектуальної власності, а також зростання їх цінності для господарюючих суб'єктів призводить до збільшення випадків неправомірного використання суб'єктами господарювання об'єктів права інтелектуальної власності та зростання кількості пов'язаних з ними господарських спорів.

Вказаним спорам крім вище зазначених загальних рис, властивих спорам, як таким, та правовим і господарським спорам, як явищам правової дійсності, властиві особливості, обумовлені, в першу чергу, специфікою їх предмета, колом учасників, доказовою базою. Зважаючи на це, спори, пов'язані з об'єктами права інтелектуальної власності та правами на них, що виникають між суб'єктами під час здійснення господарської діяльності, можуть бути виокремленні в особливий підвид господарських спорів.

В юридичній літературі відсутня чітка та однозначна дефініція поняття «господарський спір у сфері інтелектуальної власності», а також комплексне дослідження його характерних ознак. Натомість, науковці та юристи-практики, приділяючи увагу окремим процесуальним особливостям процедури вирішення подібних спорів, як правило, не вдаються в аналіз їх сутності та правової природи.

1.2 Суб'єкти господарських спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності

Учасниками спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності переважно є суб'єкти прав інтелектуальної власності. Водночас, безпосередній зв'язок таких спорів із господарською діяльністю обумовлює обмеження кола їх можливих суб'єктів та, зокрема, виключення з їх числа фізичних осіб - авторів (творців), результати творчості (об'єкти права інтелектуальної власності) яких не використовуються під час здійснення господарської діяльності ані самими авторами (творцями), ані іншими суб'єктами з (або без) їх дозволу.

В цілому, суб'єктів господарських спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності можна визначити як суб'єктів господарювання, між якими в процесі господарської діяльності виникають правовідносини конфліктного характеру, пов'язані з правами на той чи інший об'єкт права інтелектуальної власності. Зазначені особи, вступаючи у вказані правовідносини, прагнуть захистити приватні та (або) публічні права і законні інтереси, вважаючи їх порушеними, або прагнуть домогтись визнання таких прав.

Як і в інших правовідносинах конфліктного характеру, в господарських спорах, що виникають у сфері інтелектуальної власності, беруть участь щонайменше два суб'єкти, один з яких виступає ініціатором спору. При цьому прагнення сторін таких правовідносин є протилежними, що може обумовлюватись різними економічними інтересами, відмінними підходами до порядку ведення господарської діяльності, різним праворозумінням, вчиненням неправомірних дій тощо.

Передбачувана наявність прав в однієї зі сторін спору обумовлює коло осіб, що можуть виступати суб'єктами судових справ аналізованої категорії, та віднесення до їх числа, перш за все, суб'єктів прав інтелектуальної власності.

Загального визначення поняття суб'єктів права інтелектуальної власності законодавство України не містить. Цивільний кодекс (ЦК) України закріплює перелік таких суб'єктів, відносячи до них творця (творців) об'єктів права інтелектуальної власності (автора, виконавця, винахідника тощо) та інших осіб, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до закону чи договору [36, с. 421].

З зазначеного можна дійти висновку, що суб'єктами права інтелектуальної власності є особи, творчою працею яких створено об'єкт права інтелектуальної власності, а також особи, які, хоча й не створили такий об'єкт, але у встановленому законом порядку набули прав на нього.

В юридичній літературі сформовано обґрунтовану позицію стосовно класифікації суб'єктів права інтелектуальної власності на дві групи: первинних та вторинних [38, с. 31; 39, с. 74; 40, с. 34-35].

Первинні суб'єкти набувають прав інтелектуальної власності в результаті створення об'єкту права інтелектуальної власності або державної реєстрації прав на нього. Тобто цю групу суб'єктів в свою чергу також можна розділити на дві підгрупи:

1) суб'єкти-творці,

2) суб'єкти, що здійснили державну реєстрацію новоствореного об'єкту права інтелектуальної власності або набули прав на нього в порядку встановленому законом, за умови відсутності попереднього володільця.

Підприємства, установи та організації не можуть створювати об'єкти права інтелектуальної власності і виступати їх творцями, оскільки інтелектуальна (творча) діяльність притаманна лише людині. Вказані суб'єкти господарювання за своєю природою можуть лише здійснювати організаційну діяльність по створенню матеріальної бази для творчості фізичних осіб - творців об'єктів права інтелектуальної власності. Водночас, підприємства, установи та організації можуть бути віднесені до другої підгрупи первинних суб'єктів права інтелектуальної власності. Так, юридична особа є первинним суб'єктом прав інтелектуальної власності на зареєстровані нею у встановленому законом порядку знаки для товарів і послуг. Крім того, у випадках визначених законодавством первинні права інтелектуальної власності можуть належати юридичним особам не на підставі державної реєстрації, а внаслідок припису закону (наприклад, права на комерційне найменування, первинні суміжні права виробників фонограм (відеограм), організацій мовлення).

Значно складнішим є питання про можливість віднесення до групи первинних суб'єктів інтелектуальної власності фізичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та у встановленому законом порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Безперечно, будь-яка фізична особа, в тому числі і зареєстрована як суб'єкт господарювання, може власною творчою працею створити або здійснити державну реєстрацію того чи іншого об'єкту права інтелектуальної власності. При цьому автором (творцем) та власником відповідно патенту або свідоцтва про реєстрацію виступатиме людина як фізична особа, а не суб'єкт підприємницької діяльності. Про вказане свідчить зокрема те, що припинення підприємницької діяльності та втрата статусу суб'єкта господарювання не має наслідком припинення чинності прав інтелектуальної власності та відповідного правоохоронного документу.

Із зазначеного можна дійти висновку, що фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, яка створила або зареєструвала об'єкт права інтелектуальної власності, може брати участь у розгляді спору, пов'язаного з таким об'єктом, за правилами цивільного, а не господарського судочинства.

З іншої сторони, Вищий господарський суд (ВГС) України свого часу зазначив, що «патент на винахід, корисну модель, промисловий зразок, сорт рослин і свідоцтво на топографію інтегральної мікросхеми чи свідоцтво на знак для товарів і послуг видається фізичній особі незалежно від того, чи має ця особа статус суб'єкта підприємницької діяльності. Тому, якщо поданий позов про визнання патенту чи свідоцтва недійсним стосується прав та охоронюваних законом інтересів фізичних осіб, які не мають статусу суб'єкта підприємницької діяльності, провадження у відповідних справах підлягає припиненню з огляду непідвідомчості таких спорів господарському суду» [ п. 81].

Вказане, в свою чергу, дозволяє дійти також іншого (протилежного) висновку: якщо поданий позов про визнання патенту (свідоцтва) недійсним стосується прав та охоронюваних законом інтересів фізичних осіб, які мають статус суб'єкта підприємницької діяльності, відповідні справи підвідомчі господарському суду і мають вирішуватись за правилами господарського судочинства, а фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності можуть брати участь в розгляді такого спору господарським судом.

На нашу думку, обидва наведені висновки є помилковими. Дійсно, первинні права інтелектуальної власності, що надаються фізичній особі, не залежно від наявності в неї статусу суб'єкта підприємницької діяльності, надаються їй як фізичній особі, більш того, в окремих випадках, вони є невід'ємними від неї (зокрема, якщо йдеться про немайнові авторські права). Однак, будучи зареєстрованою як суб'єкт підприємницької діяльності, така особа може використовувати об'єкт права інтелектуальної власності безпосередньо під час здійснення господарської діяльності, і внаслідок цього порушувати права чи охоронювані законом інтереси інших суб'єктів. За таких умов виникає господарсько-правовий спір. При цьому фізична особа, зареєстрована у встановленому законом порядку як суб'єкт підприємницької діяльності, може виступати стороною провадження під час розгляду такого спору в господарському суді. Якщо ж фізична особа є суб'єктом господарювання, однак не використовує належний їй об'єкт права інтелектуальної власності при здійсненні господарської діяльності, але з певних причин порушує права інтелектуальної власності інших суб'єктів, виникає цивільно-правовий спір. Відсутність господарського характеру використання інтелектуальної власності обумовлює необхідність вирішення таких спорів за правилами цивільного судочинства. Відповідно така фізична особа хоча і має статус суб'єкта підприємницької діяльності брати участь в розгляді подібного спору господарським судом не може.