Монархічна форма правління

Размещено на http://www.allbest.ru/

Монархічна форма правління

Вступ

Формa правління будь-якої держави вказує: на структуру і повноваження вищих органів державної влади; порядок їх утворення і характер взаємовідносин між ними; ступінь і форми участі громадян у формуванні вищих органів влади; відносини між вищими органами влади і населенням і ступінь впливу населення на прийняття державних рішень; тривалість повноважень і характер змінюваності вищих органів влади; способи легітимації державної влади та її підстави. Традиційно в науці розрізняють дві форми правління - монархію і республіку.

Монархія - це фoрма державного правління, при якій систему вищих органів влади очолює одна особа - монарх. Державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи - монарха і передається у спадок представникам правлячої династії. Загальні юридичні ознаки цієї форми державного правління історично складалися протягом тривалого часу. Вони такі:

а) безстроковість влади монарха;

б) посідання влади за правом крові (спорідненості) й отримання її у спадок;

в) монарх є головою держави і здійснює від її імені представництво;

г) офіційна непідлеглість влади монарха будь-яким іншим суб'єктам.

Залежно від обсягу і характеру повноважень монарха, підстав їх виникнення і взаємовідносин монарха з населенням усі монархії поділяються на необмежені і обмежені.

Сучасна вітчизняна державно-правова думка розглядає монархію у двох контекстах: або як данину історичній традиції, що перетворює монарха виключно на "символ нації" без будь-яких владних повноважень, або як архаїчний інститут, що залишається виключно через збереження у суспільстві значних пережитків феодалізму та застарілих форм суспільної організації.

Монархічна форма правління багато в чому залежить від існуючого типу держави. Так, за формаційним підходом, одноосібний монарх виник в умовах рабовласницької держави, був абсолютно домінуючим в період феодалізму та поступово втратив своє значення в епоху капіталізму. Відповідно до цивілізаційного підходу монархія була домінуючою формою правління в державах аграрного типу; в державі ж індустріального типу монарх втратив своє значення, поступившись місцем інституту президенства.

Історія державності на території України триває протягом тисячоліть. Монархічна державність існувала на території сучасної України аж до початку ХХ ст., бо українці зверталися до такої форми правління як до найбільш оптимальної. Але проблема в тому, що українські землі тривалий час були складовими частинами інших держав: Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії, Австро-Угорської імперії. Єдиним свідченням існування монархії на теренах сучасної України була Київська Русь та Галицько-Волинське князівство, однак влада монарха (князя) була не абсолютною, адже він був наділений правом скликати князів на загальну раду. Тому можна говорити про колегіальну форму глави держави. монархія правління влада

Монархія також вважається доволі сильним інтегруючим інститутом суспільства через те, що її представляють політично і соціально нейтральною. Історичний досвід свідчить, що монархія може відігравати справді стабілізуючу роль у гострих кризових ситуаціях, в умовах різкого загострення соціальних проблем і конфліктів. Поєднання демократії і монархії у ХХ ст., що до цього вважалося явищем ірреальним, як демонструє практика на прикладі існування парламентарних монархій, дає чудові результати і забезпечує цій формі правління існування в майбутньому. Тому не можна погодитися з твердженнями прибічників еволюційної теорії, що форми верховної влади пов'язані з різними ступенями економічного та культурного розвитку нації. Справа в тому, що існують нації, які протягом всього свого розвитку знали лише одну форму правління. Так, Візантія весь час була монархією. Це ж стосується сучасних держав - Великобританії та Японії. Швейцарські ж племена тільки завоюванням ставали підданими монарха, а як тільки здобували самостійність, поверталися до республіканської форми правління. Отже, коли форма правління держави не суперечить історичним традиціям, менталітету нації, не нав'язується силовими методами ні ззовні, ні зсередини, а являє собою природній процес, тоді й державне утворення буде міцним, здатним до подальшого розвитку не залежно від того є воно монархією чи республікою.

Об'єкт дослідження. Монархічна форма правління, як одна з різновидів форми державного правління.

Предмет дослідження. Етапи розвитку монархічної форми правління в Україні.

Мета дослідження. Визначення особливих рис, притаманних монархічній формі правління та характеристика основних її видів.

Завдання дослідження:

- визначити поняття та основні властивості (ознаки) монархії;

- визначити та охарактеризувати різновиди монархічної форми правління;

- визначити та охарактеризувати історичні типи монархії.

При дослідженні даної проблеми ми використовуємо наступні методи:

1) формально-юридичний, для розуміння роботи монархічного апарату саме з юридичної точки зору;

2) порівняльно-історичний, для проведення межі між сучасністю та історією і розуміння значимості вивчення монархій на сучасному етапі;

3) порівняльно-правовий, для виділення загальних закономірностей правового розвитку монархій;

4) метод системного аналізу, для вивчення монархії як системного елементу сучасного світового співтовариства.

Загальна характеристика монархічної форми правління

"Монархія" ("монос" - один, "архе" - влада) у перекладі з грецької "єдиновладдя" - це форма правління, за якої верховна влада в державі повністю або частково зосереджена в руках одноосібного, найчастіше наслідного, глави держави - монарха. Хоча бувають винятки. Так, у Спарті існувало два царі, Полібій називає владу двох консулів у Стародавньому Римі монархією, у Візантії у другій половині Х ст. правили одночасно два імператори - Василь і Костянтин, в Росії в другій половині ХVІІ ст. на престолі сиділи два царі: 10-річний царевич Петро і царевич Іван.

Відомості про перші політичні об'єднання в Стародавньому Єгипті датуються ще IV - III тисячоліттями до н.е., коли там утворилося "40 номів" (областей). На чолі кожного нома став "цар", він же верховний жрець місцевого культу і володар титулу "начальника каналу ". Об'єднання цих 40 областей відбувалося не одразу. Спочатку виникли два окремі царства - Верхній Єгипет і Нижній Єгипет, які, ймовірно, в свою чергу об'єдналися насильно фараоном Нармером у період Раннього царства (ХХХ -ХХVIII ст. до н.е.) [3,c.187].

В стародавні часи монархія набувала переважно форми необмеженої деспотії, що особливо було характерним для країн Стародавнього Сходу. Формою монархії, до певної міри аналогічною деспотії, був також домінат у пізній Римській імперії. Проте досить часто в стародавньому світі монархія виступала у формі теократії, за якої політична влада в державі зосереджувалась у руках духівництва, а глава держави виступав водночас і главою церкви. Так, можна констатувати, що незважаючи, на велику увагу в стародавні часи до форми правління, останні залишалися ще багато в чому до кінця нерозробленими і невизначеними. Дійсно, реальні монархії на перших порах були досить обмежені народними зборами або зборами старійшин (сенатом і зборами курій у Римі) [1,c.136].

Монархію зв'язували лише з виконанням воєнних функцій, релігійних, судових. Спадковість у той час ще не стала вагомим атрибутом монархії, більш важливими були особисті якості монарха. В період же феодалізму ситуація змінюється, й інститут монархії сформувався остаточно з усіма притаманними йому ознаками, бо цього вимагала наявність великого феодального землеволодіння, впливи процесів роздробленості і станово-представницьких зборів, що намагалися обмежити монархічну владу і доволі в жорстких формах. Періодом розквіту монархії можна вважати межу Нового часу. Саме тоді з усією чіткістю проявилася відмінність монархії від республіканської форми правління, з'явилися найважливіші її різновиди: монархія абсолютна, необмежена і монархія конституційна, обмежена вже загальнонародним представництвом (парламентом) [2,c.159].

У добу феодалізму монархія, будучи найбільш поширеною формою правління, пройшла в своєму розвитку декілька стадій: ранньофеодальна монархія (наприклад, Київська Русь кінця IX - початку XI ст.), монархія періоду роздробленості, коли за формального збереження верховної влади одного монарха держава фактично розпадалася на окремі напівсамостійні монархії (Київська Русь XI - XII ст.), станова монархія (або феодальна монархія зі становим представництвом), абсолютна монархія (абсолютизм).

Марксистські вчені вважали, що монархія найбільш характерна для рабовласницької та феодальної суспільно-економічних формацій, хоча й у ті часи існували в окремих країнах республіки (античні рабовласницькі міста-держави з республіканською формою правління, Новгородська республіка, Псковська республіка з XI ст., Венеція, Генуя тощо). До того ж, у добу розвиненого феодалізму з'являються, окрім абсолютних, і конституційні монархії (Велике князівство Литовське з 1566 р., коли II Литовським Статутом було затверджено існування Великого Вального сейму, Річ Посполита з 1569 р. та ін.).

Перехід до капіталістичного способу виробництва, що здійснювався завдяки буржуазній революції, нерідко супроводжувався ліквідацією монархії й установленням республіканської форми правління. Проте монархія зберігалася й за капіталістичного ладу, зрозуміло, з деякими суттєвими змінами і найчастіше за таких умов набувала форми конституційної монархії. При цьому влада монарха визначалася конституцією і у відповідності з останньою обмежувалася представницьким органом - парламентом.

Слід зауважити, що інколи монархія відновлювалася після того, як її скасували. Так сталося в Англії, коли Актом парламенту від 17 березня 1649 року після страти короля Карла I Стюарта 30 січня 1649 року королівська влада як "непотрібна, обтяжлива і небезпечна" була знищена, а 19 травня того ж року була проголошена Республіка. Проте вже 12 грудня 1653 р. "актом про зречення" парламент передав владу генералу Кромвелю, констатуючи кінець республіканської форми правління. А ще через сім років, 26 травня 1660 р., Карл II Стюарт на запрошення нового парламенту - Конвенту - урочисто в'їхав в Уайтхолл і став королем, а Англія - монархією. Історики та правознавці вважають, що це вже була не колишня монархія, де влада короля надавалася "милістю божою", а нова монархія - "милістю парламенту". Подібний приклад є й у ХХ ст.: в Іспанії впала монархія в 1931 р., а в 1947 р. диктатор Франко оголосив про її відновлення, проте реально король Хуан Карлос I зайняв свій престол тільки по смерті диктатора в 1975 р.

Як свідчить досвід останнього часу, монархічну форму правління не слід вважати безнадійним архаїзмом. Після розпаду СРСР деякі політичні сили в країнах СНД висували ідею про введення монархічного ладу. За обставин кризи, національно-етнічних конфліктів переваги монархії, на думку деяких політичних діячів, очевидні: монарх - "батько нації", стоїть над всіма політичними пристрастями, не належить до жодної з політичних партій, непідкупний арбітр у різного роду спірних ситуаціях, а головне - за умов сепаратизму і центр обіжних тенденцій, і що особливо приваблює, монарх - це символ єдності нації і стабільного правового порядку [7,c.160].

Про роль монархії в збереженні національної єдності свідчить досвід Афганістану. Там монархія традиційно об'єднувала доволі розмаїту за своїм етнічним складом країну, сприяючи формуванню єдності афганської нації, символом якої виступав монарх. З падінням монархії у 1973 р. почався період політичних потрясінь. Тому в даному контексті закономірний вигляд має відновлення монархії в Камбоджі після тяжких років терору і громадянської війни.

В наш час у деяких колишніх соціалістичних країнах (Румунії, Болгарії, Югославії) лунають заклики до введення монархічної форми правління. Головний аргумент полягає в тому, що лише монарх здатний піднятися над окремими політичними інтересами й амбіціями в умовах загострення соціальних і економічних протиріч, характерних для постсоціалістичного суспільства, а також не допустити можливої реставрації комунізму в державі. I все ж монархію не можна вводити свавільно, оголошуючи монархом непідготовлену особу, бо ця форма правління вимагає релігійних основ, особливої суспільно-психологічної атмосфери в державі.

В сучасному розумінні монархія - це не просто влада одного, але влада, що передається по спадковості. Тобто влада главі держави - монарху - належить по праву народження. Він її наслідує і займає довічно [4,c.87].

А.А. Мішин, відомий російський правознавець, відзначає, що правове становище монарха має дві основні особливості. По-перше, влада монарха юридично вважається такою, що не походить від якої-небудь іншої влади, органу чи виборного корпусу. Монарх володарює (обмежено чи абсолютно) за власним правом і вважається джерелом всієї державної влади. I, по-друге, як уже відзначалося, влада монарха спадкова і переходить від одного представника правлячого дому (династії) до іншого в установленому законом порядку. Цей порядок престолонаслідування встановлюється або конституціями, або конституційними законами, які в значній мірі доповнюється звичаями.

Вище згадуваний правознавець А.А. Мішин називає три системи престолонаслідування:

1) салічна система, яка зводиться до того, що наслідування престолу здійснюється тільки по чоловічій лінії. Жінки з кола спадкоємців престолу виключаються повністю (Японія, Бельгія, Норвегія);

2) кастильська система не виключає жінок, але дає перевагу чоловікам - молодший брат виключає старшу сестру (Великобританія, Іспанія, Нідерланди);

3) австрійська система не виключає жінок, але дає чоловікам і чоловічим лініям перевагу: жінки успадковують престол тільки тоді, коли немає нащадків по чоловічій лінії (таку систему ввели в Росії за царя Павла I у 1797 р., після чого, як відомо, жінок на російському престолі не було).

4) мусульманська, коли трон успадковує по суті не визначена особа, а "шляхетна" правляча сім'я (частина династії), котра вже сама вирішує, хто саме з найближчих родичів покійного короля (не обов'язково син) сяде на звільнений трон (Катар, Кувейт, Саудівська Аравія та ін.). Ця ж сім'я за участю вищих священнослужителів і мусульманських учених (улемів) може усунути короля і поставити на його місце іншого члена сім'ї (так було, наприклад, у Саудівській Аравії внаслідок звинувачення короля в недостатній доброчинності);

5) племінна, коли король розглядається як головний вождь племені, а його спадкоємця визначає племінна рада, що складається із багаточисленних синів покійного. В Свазіленді це робить племінна рада лікоко на чолі з королевою-матір'ю, що свідчить про архаїзм матріархату. Останній раз у цій державі обирали короля у 1982 р. із числа більш ніж 150 синів покійного від його 70 дружин [6,.154].

У парламентарних монархіях правове становище монарха значно обмежене, парламент має право втручатися навіть в особисте життя монарха. Та це не означає, що його фігура є декоративною. Не зважаючи на відсутність у глави держави в парламентарній монархії реальних владних повноважень, цей інститут в силу престижу здатний впливати на політичний процес у державі як арбітр, що стоїть над усіма владними структурами. Роль монарха стає досить вагомою і за тих умов, коли ситуація виходить за конституційні рамки. Так, політологи і правознавці вважають, що невдачі державних переворотів у 1981 р. і в Іспанії, і в Таїланді обумовлені відмовою монархів обох держав підтримати змовників [5,c.105].

Етапи розвитку монархічної форми правління в Україні

Побіжний огляд політичної думки в Україні Х-ХХ ст. свідчить, що розвиток монархічної ідеї, незважаючи на складнощі розгортання державотворчих процесів, йшов у ногу з політичними реаліями, відображав практику державного життя, а іноді і випереджав її.

Монархічна ідея в Україні найшла своє втілення як у конкретній діяльності правителів - князів та гетьманів, так і в працях філософів, мислителів, діячів культури, представників церкви. Основним лейтмотивом цієї ідеї було намагання досягнути консолідації суспільства, забезпечення загального блага. І саме монархічна ідея багатьма розглядалася як важливий засіб досягнення стабільності і правопорядку в державі. Актуальність цієї філософсько-політичної концепції зумовлюється реаліями сучасних процесів розвитку української держави. В умовах незалежності України досвід попередніх мислителів та практиків державного будівництва стане, безперечно, в пригоді для багатьох політиків-професіоналів.

Важливою віхою в історії України була Люблінська унія 1569 р., після якої розпочався активний наступ польських феодалів на українські землі, полонізація та покатоличення українського населення. У відповідь на посилення польсько-католицької експансії після Люблінської унії формується активна опозиція національно-патріотичних сил, очолюваних князем Василем Костянтином Острозьким. Найрадикальніші її представники обґрунтували ідеал самостійної держави з монархічною формою правління [10,c.210].

Серед мислителів-полемістів виділяється вихованець Острозької школи, філософ Христофор Філалет з Волині, який висловив ідею обмеженої монархії та вважав, що відносини між монархом і народом мають будуватися на законах і добровільній згоді. На його думку, влада монарха зовсім не стосується душі і не є абсолютною і щодо "тіла" людини, тобто в земних, світських суспільно-державних справах монарх не має права вершити беззаконня над народом. Отже, суспільно-політична думка ХУІ-ХУІІ ст. свідчить про дальший розвиток ідей щодо форми державного правління, у тому числі й монархічних.

Оригінальним проявом монархічних ідей стали праці Йосипа Верещинського, римо - католицького єпископа. У його "Оголошенні, на сеймики" пропонуються реальні шляхи створення на Задніпров'ї рицарської школи на зразок ордену мальтійських хрестоносців, а з нею військово-адміністративної держави. Й. Верещинський першим висловив думку про утворення на основі козацьких полків окремих адміністративно-територіальних одиниць, які об'єднувалися б у козацьку державу у формі князівства або герцогства з підлеглістю польському королю.

Подібна ідея стала основоположною для козацького державотворення під час укладення Гадяцької угоди 1658 р., центральним пунктом якої було утворення Великого князівства Руського. Цей проект козацької держави на Задніпров'ї знайшов свою конкретизацію і розширення у творі Й. Верещинського "Війську Запорізькому пресвітлий виказ." (1596). Тут привертає увагу форма князівського правління і те, що на чолі цієї держави і козацького народу мав стати князь, котрий зі своїм полком перебував би в Переяславі, гетьман у Лубнах, а полковники - в різних містах, розташованих понад Дніпром на українських та білоруських землях [8,c.143].

Погляди на місце королівської влади в суспільстві, ставлення короля до народу знаходимо у "Вірші на жалобний погріб славного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного" Касіяна Саковича. К. Сакович вважав, що козаки мають зберігати вірність королю польському - "є король, а крім нього не знаєте пана", а той повинен відповідати образу ідеального правителя 6. Характеризуючи загалом політичну думку в Україні ХУІ-ХУІІ ст., можна відмітити, що цей період вражає багатоманіттям національно-патріотичних ідей, серед них помітне місце займала й ідея монархізму.

Правовий статус вищих органів державної влади доби Богдана Хмельницького був зумовлений формою української держави. Існувало специфічне поєднання республіканської та монархічної форми правління. Політичний режим був авторитарний, форма державного устрою - унітарною. Встановився формальний титул голови держави - Гетьман. Але аналіз правового статусу цієї державної інституції дає можливість говорити про існування ознак республіканської форми правління. Це передусім "відсутність легально закріпленого інституту правлячої династії", глава держави мав у сфері особистих та громадянських прав звичайний статус громадянина, до того ж і обмежений термін своїх повноважень.

Визвольна боротьба на чолі з Богданом Хмельницьким розпочалася під гаслами козацького автономізму, але з часом (дослідники вважають, що це сталось після Зборівської угоди 1649 р.) Хмельницький прийшов до усвідомлення ідеї необхідності розбудови окремої незалежної держави. За даними ксьондза Щилніцького, "Хмельницький має задум абсолютно і незалежно від жодного монарха панувати і всі ті землі мати у володінні, що починаються від Дністра і йдуть до Дніпра і далі аж до Московського кордону". Ознаками монархічної форми правління доби Б. Хмельницького можна вважати відсутність правової відповідальності глави держави за дії, вчинені ним за час перебування на своєму посту, відсутність парламенту - вищого представницького законодавчого органу.

В. Липинський, який на науковому ґрунті розвинув теорію монархізму в Україні, вважав, що ідеї абсолютизму були властиві Б. Хмельницькому і були спрямовані на трансформацію гетьманської влади. Після 1649 р. Б. Хмельницький пристосовує монархічну ідею, яка народилася в нього в умовах Речі Посполитої, до конкретно історичних умов в Україні, "забезпечення будуччини державності української Гетьман бачив тільки дідичній і міцній гетьманській владі, в створенню і скріпленню абсолютної української монархії". Про це свідчить низка історичних фактів [9,c.170]:

- намагаючись надати гетьманству спадкового характеру, Б. Хмельницький до козацького реєстру 1648 р. другим після себе вніс ім'я свого сина Тимоша;

- під час переговорів з іноземними послами Б. Хмельницький неодноразово титулував себе "єдиновладцем і самодержавцем руським", "володарем і князем";

- польський посол П. Ласка свідчив, що в тих краях і в церквах немає короля і не чути про іншу владу, окрім Гетьмана з Військом Запорізьким;

- укладаючи Зборівську угоду, Б. Хмельницький намагався внести статтю про довічний характер влади Гетьмана, у 1654 р. цю норму зафіксувала українсько-московська угода;

- у 1657 р. Гетьман ініціював скликання Ради старшин, яка прийняла рішення про передачу влади Гетьмана синові Юрію;

- в останні роки свого життя Б. Хмельницький порушив давні права та вольності, перебрав на себе повноваження загальної військової ради, ради старшин, він самостійно призначає та усуває з посад генеральних старшин та полковників;

- Б. Хмельницький привласнив право розпоряджатися загальнодержавним земельним фондом.

Б. Хмельницький добре розумів потреби часу і те, що абсолютизація влади правителя була тоді загальноєвропейською тенденцією. Намір Гетьмана перетворити свою владу на монархічну, його курс на переростання республіки у спадковий гетьманат повністю відповідав тодішнім національним інтересам. Згубність протилежного шляху виразно продемонстрували події сумної згадки Руїни, коли позбавлена сильної і авторитетної особи Гетьмана Україна, за образним висловом, "сама себе звоювала".

Якщо ж розглядати причини невдачі Гетьмана щодо утвердження монархічної влади в Україні, то серед головних можна визначити такі:

- монархічні тенденції в добу гетьманування Б. Хмельницького не були закріплені законодавчими актами;

- у суспільстві наростало протистояння між монархічно-державною ідеологією Гетьмана, що починала формуватися, та ідеологією народних мас, котрі сприймали монарха поза Україною;

- спроби утвердити монархію трималися виключно на авторитеті Гетьмана, що не давало йому можливості повною мірою впроваджувати монархічну ідею і його політика в той період до певної міри носила характер "конспірації";

- Гетьман не зумів побороти козацького анархічного традиціоналізму, котрий поєднувався з соціальним фактором повстання.

Слушною є думка, що в Україні в той час могла сформуватися не чиста "дідична" монархія, а різновид авторитаризму Президента (Гетьмана) в формі, яка принципово відрізнялася б від польської анархічної шляхетської демократії і московського східного деспотизму і водночас протистояла б українському традиційному отаманству.

Після приходу до влади Івана Виговського утверджується олігархічно-республіканська форма правління. Та все ж і він, так само як і наступні Гетьмани, зрештою прийшов до думки про необхідність зміцнення гетьманської влади, надання владі монархічних рис, запровадження її спадковості. Так, Гетьман П. Дорошенко, якого історик Д. Дорошенко назвав "найбільш конституційним гетьманом, який додержувався старих козацьких традицій", не лише прагнув "вічного гетьманства" і передачі влади після його смерті "синові і онукові його неодмінно", а й виношував плани стати "удільним князем, володарем всієї України" [14,c.69].

Н. Полонська-Василенко, спираючись на праці М. Грушевського, О. Оглоблина, І. Крип'якевича, П. Окиншевича, показала етапи розвитку ідеї спадкової гетьманської влади. Дотримуючись принципів, закладених В. Липинським, авторка в своїй праці "Історія України" дослідила промонархічно-династичну політику українських гетьманів другої половини ХУІІ ст. Особливий акцент вона робить на спробі Д. Многогрішного назвати своїм наступником брата Василя у 1671 р., а відносно І. Самойловича дотримується думки, що останній за часи свого 15-літнього гетьманства по черзі оголошував спадкоємцем булави власних синів Семена, Григорія, Якова. Наступна спроба передати гетьманство у спадок належала Гетьману Івану Мазепі, який прагнув встановити в Україні єдиновладдя. Оскільки він не мав власних нащадків, то покладав особливі надії на своїх племінників - Івана Обидовського, а після його смерті на Андрія Войнаровського.

Серед інтелектуалів ХУІІ - початку ХУІІІ ст. послідовним монархістом можна вважати Феофана Прокоповича. Саме він розробив теорію просвітницького абсолютизму, де монарх - верховний носій державної влади і всі його дії спрямовані на загальну користь. Зрозуміло, що теорія просвітницького абсолютизму визнавала таким володарем лише освіченого мудрого властителя-філософа на троні.

Одним з тих, хто прагнув встановити на Україні гетьманську монархію у ХУІІІ ст., був Кирило Розумовський. Н. Полонська-Василенко на основі документів, що знаходились в архіві її батька, констатує: у 1763 р. було складено петицію царському уряду про закріплення гетьманства за родом Розумовських 20, хоча поруч засновувалося Генеральне зібрання з певними конституційними функціями парламентського характеру.

За цією петицією Україну було поділено на 20 повітів, у кожнім з яких мав бути земський суд. З судовою реформою змінювалася система чинів гетьманської держави 22. Цікаво, що К. Розумовський до аристократії приписував і козаків. Такий тип держави, що її пропонував К. Розумовський, мав в Європі статус герцогства. Про те, що Україну планувалося перетворити на герцогство, свідчить й "Історія Русів" - пам'ятка української політичної думки початку ХІХ ст. Герцоги чи князі були у такого типу утвореннях спадковими володарями, отже К. Розумовський планував перетворити Україну на шляхетську європейського типу державу з спадковим гетьманом на чолі. Але його планам не судилося здійснитися. 10 листопада 1764 р. указом Катерини ІІ гетьманство в Україні було скасоване [16,c.140].

29 квітня 1918 р. у Києві зібрався Хліборобський конгрес, на якому було проголошено Гетьманом України П. Скоропадського. Це означало організаційне відродження українського консерватизму і відновлення "власними силами його точки опори: Гетьманства".

Влітку 1920 р. у Відні було створено Український Союз хліборобів-державників (УСХД). Засновником організації був В. Липинський, чиї монархічні ідеї формувалися ще в дореволюційний період і зрештою вилилися в струнку теоретичну державницьку концепцію майбутнього розвитку української держави в післяреволюційний час. В основі Союзу була покладена монархічна ідея в її національній формі - Гетьманстві. До складу згаданої організації ввійшли відомі на той час українські політики та вчені - Д. Дорошенко, М. Кочубей, С. Шемет, П. Сідлецький та інші однодумці В. Липинського. Майбутня українська держава, за В. Липинським, це дідична трудова монархія з обов'язковою передачею гетьманської влади у спадок. Гетьман уособлює державу і є своєрідним "національним прапором", найвищим символом єднання усіх соціальних верств суспільства.

Гетьманська влада спирається на традиції, започатковані Б. Хмельницьким. Гетьман, який очолює трудову монархію як форму української державності, репрезентує державно-національну традицію, єдність нації, керує урядовим апаратом та адміністрацією з метою розбудови та зміцнення держави. Його влада не є диктаторською, самодержавною, вона обмежена законом, який виробить провідна верства, що представляє всі класи. Монарх у своїх діях керується законом і водночас у межах закону забезпечує свободу народу. Навколо Гетьмана об'єднується вся Україна, він дає можливість різним політичним угрупуванням співпрацювати в ім'я зміцнення держави. "При монархії, - зазначає вчений, - найвище місце репрезентації держави зайняте раз і назавжди Гетьманом. Ніхто з монархістів на це найвище " місце претендувати не може" .

В. Липинський обґрунтовує необхідність 5 основних підвалин, на яких має базуватись українська монархія: аристократія; класократія; територіальний патріотизм; український консерватизм; релігійний етос. Ці п'ять пунктів вчений визначає, спираючись на проведену ним диференціацію типів державного будівництва, усвідомлення різниці між націоналізмом "творчим і руйнівним", націями "поневоленими і недержавними" .

Завдяки В. Липинському та його послідовникам Гетьман П. Скоропадський набув неабиякого авторитету і сприймався в консервативних колах як єдиний претендент на гетьманство майбутньої дідичної української монархії. У монархічних виданнях широко пропагувалася діяльність П. Скоропадського в часи існування гетьманської Української Держави у 1918 р. Поступово ідея монархізму почала завойовувати прихильників у середовищі української еміграції в країнах Європи, США, Канади, Латинської Америки. Праці В. Липинського, особливо "Листи до братів хліборобів", стали своєрідним "Євангелієм" для багатьох українців як за кордоном, так і в Україні. Зокрема, М. Хвильовий, прочитавши "Листи.", зізнався, що його полонили ідеї В. Липинського, підкреслив, що вони зможуть відродити Українську державу 28. Із захопленням відгукнулися про його державотворчу концепцію В. Стефаник, А. Шептицький [11,c.223].

Особливо привабливими були монархічні ідеї для молоді. Зокрема в Берліні під впливом ідей В. Липинського було створене українське студентське товариство "Мазепинець". Як згадував І. Лисяк-Рудницький, частина молоді, не визнаючи ідеології націоналізму, що тоді бурхливо розвивалася, вбачала в монархізмі вихід із складного становища для України, мріяла врешті на засадах гетьмансько-монархічної ідеології будувати Українську державу 29. З метою пропаганди гетьмансько-монархічної ідеології в середовищі української еміграції в різних країнах Європи, США, Канаді виходили часописи, зокрема "Хліборобська Україна", "Бюлетень гетьманської управи", "Нація в поході", "Гетьманець", "Запорожець" та ін. У 1928 р. у Берліні П. Скоропадський відкрив Український науковий інститут, який значну увагу приділяв дослідженню української державності.

Протягом 1926-1927 рр. почалися розходження між В. Липинським і П. Скоропадським. Про причини конфлікту між ними писав сам В. Липинський у комунікаті під назвою "Розкол серед гетьманців" . Між В. Липинським та П. Скоропадським ще до цього конфлікту були суперечки щодо типу монархії: В. Липинський був прихильником західного англійського зразка монархії царствуючої, але не правлячої, П. Скоропадський виступав за монархію "східного, московського чи балканського типу".

Основною правовою передумовою запровадження в Україні монархічної форми правління є ч. ІІ статті 5 Конституції, що закріплює виключне право народу "змінювати конституційний лад в Україні" [20, с.115].

Згідно ж із ч. І статті 5 народ, разом з державною владою та місцевим самоврядуванням "здійснює владу безпосередньо". Найбільш же впливовою формою безпосереднього народовладдя є референдум. Існує два варіанти легального запровадження монархічної форми правління в Україні. Перший передбачає ініціювання зміни форми правління Президентом України. Така ініціатива випливає із п. 6 статті 106 Конституції України, згідно з яким Президент України може призначити всеукраїнський референдум щодо змін Конституції [13,с.239].

Другий варіант акцентує увагу на всенародному русі за монархію, що знаходить своє вираження у всеукраїнському референдумі за народною ініціативою. Означену форму прямого народовладдя слід реалізувати у абсолютній відповідності українському законодавству, зокрема Закону України "Про всеукраїнський та місцевий референдуми".

Після схвалення питання на референдумі розпочинається другий етап легалізації монархічної форми правління: конституційно-правове закріплення правлячої династії. На сьогодні існує дві проблеми означеного кроку. Перша проблема пов'язана з визначенням суб'єкта формування династії, а друга - із встановленням способу формування. Щодо суб'єкта формування династії, то, на нашу думку, ним може бути Верховна Рада або Установчі Збори. Стосовно Верховної Ради як суб'єкта формування династії, то на користь цього варіанта свідчить конституційно-правовий досвід таких країн, як Іспанія та Данія (Європа), Таїланд (Азія) і Тонга (Океанія). При цьому, якщо в конституціях європейських країн (стаття 9 Конституції Королівства Данія та ч. 3 статті 57 Конституції Іспанії) парламент обирає короля у випадку згасання династії за власною точкою зору, то в Таїланді і Тонга парламенти лише затверджують запропоновані кандидатури: в Таїланді(ч. ІІ статті 23 Конституції) - за поданням Таємної Ради, а в Тонга (ч. VII статті 32 Конституційного Акта) - за поданням Прем'єр-міністра чи Кабінету.

Утім, як варіант, парламентські вибори монарха або династії у світовій конституційній теорії передбачаються. Щодо України, то на сьогодні існує республіканська форма правління, а тому мова йде навіть не про реставрацію монархії, а про її запровадження через парламентські процедури. Іншим суб'єктом формування династії можуть стати Установчі Збори, порядок формування яких визначатиметься відповідним Законом України. Можна запропонувати, щоб членами Зборів були три категорії громадян: по-перше, усі народні депутати Верховної Ради України; по-друге, представники регіонів (областей, АРК, Києва та Севастополя) України і, по-третє, глави усіх релігійних організацій України (православних церков Київського та Московського патріархатів, римсько-католицьких та уніатських церков, релігійних організацій юдеїв (наприклад, хасидів) та мусульман) [15,c.165].

Монархічна форма правління в будь який період

У IX - середині XIII століття, тобто приблизно протягом 450 років, на території України існувала могутня держава Київська Русь, яка, на думку українського історика Михайла Грушевського, була давньоукраїнською державою. За своїм соціально-політичним та економічним устроєм це була ранньофеодальна держава з відповідним порядком організації та здійснення державної влади, тобто відповідною формою держави. Оскільки в Київській Русі панівною верствою була родовита знать, так звані "луччі" люди - князі, бояри, то очевидно, що тут був аристократичний державний політичний режим, хоча з елементами військової демократії, оскільки в управлінні вагому роль відігравала військова дружина.

Однак феодальна аристократична верхівка була невеликою верствою населення. Основну ж масу Київсько-Руської держави становила так звана земська людність, громада в широкому розумінні цього слова - міщани та вільні селяни-смерди, роль яких у суспільстві була значною. Тому в політичному режимі Київської держави були елементи демократії в особі народних зборів (віче) [17,c.152].

Влада князя залежала від його авторитетності та реальної сили, на яку він спирався. Князь у першу чергу був воєначальником, який мав у своєму розпорядженні йому особисто віддану дружину, що діяла на принципах васалітету. Вона складалася зі старшої, до якої входили бояри, що й самі мали свої дружини, і молодшої. У разі надзвичайної загрози збиралося народне ополчення, що складалося з жителів сіл та міст. Як правило, рішення про ополчення приймало віче.

Старша дружина до кінця X ст. була для князя і дорадчим органом, компетенція якого не регламентувалася, а базувалась на звичаях, традиціях, потребах часу. Князь був зобовґязаний з нею радитися, інакше дружина могла відмовитись виконувати його волю.

Князь призначав урядових чиновників, які були йому підзвітні. Головними серед них були тисяцькі, які призначалися у найважливіші центри країни. Вони керували народним ополченням. У відсутність князя тисяцькі його заміняли. За тисяцькими йшли сотські, десятські. Всі вони в основному діяли в галузі військово-адміністративній і фінансовій. Судові функції виконували князі, а також тіуни, посадники та ін. Правовою основою судової діяльності були закони, зібрані в "Руській правді", хоча юридичні норми існували і в давні часи. Про це свідчать згадки про "руський закон" у договорах з греками 907, 941 та 971 років. "Руська правда" має ряд позитивних рис, і серед них перш за все слід відзначити незвичайний для ХІ-ХІІІ ст. гуманізм. Зокрема, подив викликає відсутність смертної кари чи скалічення людини, як то було у Візантії та інших країнах. У цьому збірнику захищається і декларується глибока повага до жінки: мати-вдова вільно користується своїм майном, розподіляє його між дітьми та ін. Убивство жінки каралося так само, як і вбивство чоловіка.

Водночас пануюча феодальна верхівка (бояри, князівські чиновники), а також багаті купці мали значно ширші права, ніж смерди. Дозволялося боргове рабство. Збірник захищав переважно інтереси феодалів.

"Руська правда" мала кілька редакцій, змінювалася та доповнювалася. Святополк Ізяславович ввів у збірник ряд статей (ст. 47-52) "Просторної редакції", за якими передбачались жорстокі умови стягнення процентів з позики. Після народних повстань, спрямованих в основному проти грабіжникій-лихварів (1113 p.), Володимир Мономах вніс у збірник зміни, згідно з якими обмежувалися лихварські проценти [12,c.169].

"Руська правда" стала основою для формування правових збірників пізнішого часу, зокрема Литовського статуту.

Київська держава мала свою символіку - тризуб та жовто-блакитний прапор. Тризуб (або відповідний йому двозуб) є найдавнішим із знаків, які дійшли до наших часів. Знайдені предмети з його зображенням часів Трипільської культури та ін. На землях Центральної України він відомий з VI-VIII ст., тобто був символом влади родових старшин чи племінних вождів задовго до Рюриковичів. Згідно з легендою, першим запровадив його на Русі князь Кий.

У Київській Русі тризуб стає великокнязівським знаком, і це зображення вперше відомо нам з печатки Київського князя Святослава Ігоровича (964-972 pp.). Згодом він карбується на срібних монетах його сина Володимира Святославовича (978-1015 pp.). Тризуб можна зустріти також на цеглі підмурків Десятинної церкви у Києві, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Волинському та ін.

Керівні кола Київської держави надавали цьому знаку традиційно глибокий, утаємничий зміст символу державної влади. Існує багато версій, які пояснюють його походження і значення. З часів Ярослава Мудрого, який при хрещенні дістав імґя Георгія, Георгій Побідоносець став вважатися покровителем усієї Русі, і на монетах Ярослава з одного боку зображений тризуб, а на звороті - Святий Георгій.

За часів Київської Русі широко використовувалися прапори, стяги та ін. Військовий прапор мав червоний колір. Усна народна творчість свідчить, що в князівську добу перевага віддавалася жовтому і блакитному кольорам. В цих барвах розписані і інтерґєри Софійського собору, знаменита фреска Св. Софії - Марія Оранта. Ці кольори перейшли і на прапор України.

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, - до цивільних форм правління та від посилення централізму - до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну - церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої ("отроки", "діти боярські", "пасинки") дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші - частину військової здобичі або плату. Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньословґянської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом "вето", боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями [22,c.157].

Важливі громадські та державні справи вирішувало віче - народні збори дорослого чоловічого населення. Цей орган влади логічно продовжує словґянську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим - голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все яс мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

Князь, боярська рада, віче - це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління - монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну від князя) не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями [21,c.234].

Таким чином, в основі державного управління Київської Русі лежала соціальна структура феодального суспільства і органи державної влади діяли в інтересах панівних верств суспільства - феодалів.

Державне управління на Русі багато в чому нагадувало західноєвропейські державні інституції влади, що визначали й регулювали правові відносини між сеньйорами та васалами. Сеньйор надавав васалам автономію, а ті зобов'язані були забезпечувати повну його підтримку, брати участь у військових походах, платити данину. У свою чергу, сеньйор забезпечував своїх васалів землею і захищав їх від будь-яких посягань на їх права.

Найголовнішим сеньйором в Київській Русі був київський князь, який спочатку на ранньому етапі носив східний титул кагана, а з Х ст. - великий князь. Місцеві князі, які очолювали племінні союзи або окремі племена, були залежні від великого князя.

Таким чином, за формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією, а за державним устроєм - своєрідною федерацією князівств на чолі з київським князем. Деякі історики, зокрема В. Чубатий, вважають, що Київсько-руська держава була імперією, що складалася з метрополії із центром у Києві та колоніально-залежних земель угро-фінських і прибалтійських племен.

На початковому етапі Київською Руссю управляв виборний, а пізніше - спадковий князь із династії Рюриковичів. Сини князя призначались намісниками в головні міста й платили батькові данину. Після смерті великого київського князя княжий стіл (престол) передавався не старшому синові, а старшому в роду, тобто наступному братові батька, а якщо його не було, то старшому племіннику. При цьому новий великий князь переселявся в Київ зі свого попереднього князівства разом із дружиною та боярами, а інші князі, в свою чергу, переміщались за старшинством у князівства, ближчі до Києва. Такий принцип спадкоємності називався родовим сюзеренітетом.

Однак нерідко цей принцип порушувався, ситуація заплутувалась, викликаючи таким чином ворожнечу в середині сім'ї та жорстокі розбірки між родичами. Тому поступово традиція родової спадкоємності стала замінятись принципом дідичизни, тобто передачі престолу від батька до сина, а іншим синам передавались удільні князівства. Так, Ярослав Мудрий перед своєю смертю з метою збереження єдності країни, забезпечення управління в державі однією князівською сім'єю, пам'ятаючи про великі міжусобиці після смерті свого батька Володимира Святославича, розділив територію своєї держави на п'ять князівств за числом своїх синів, правда, після смерті двох, з 1054 по 1073 рр. Руссю правив тріумвірат, тобто три князі Ярославичі - Ізяслав Київський, Всеволод Переяславський і Святослав Чернігівський.

Така форма правління отримала назву колективного сюзеренітету. Цей принцип був остаточно закріплений в 1097 р. на з'їзді князів у Любечі, скликаному з ініціативи князя Володимира Мономаха. На з'їзді були введені нові правила організації влади на Русі, за якими кожен князь "держав отчину свою",тобто отримував князівство у свою власність. Однак цей принцип не став непорушним законом, міжусобиці відновились і посилились. Це призвело до того, що після смерті Володимира Мономаха, а остаточно - після смерті його сина Мстислава в 1132 р., Київська Русь розпалась на окремі князівства [19,c.183].

Таким чином, почався період феодальної роздробленості Київської Русі. Перші київські князі з династії Рюриковичів (Олег, Ігор, Святослав) мали необмежену владу. Джерелом їхньої могутності була одноосібна влада та військова сила (дружина), на яку вони спирались. Сильної князівської влади бажали широкі кола громадськості, оскільки вона сприяла зміцненню держави й стабільності в суспільстві. Літописці з особливою пошаною і гордістю згадують імена могутніх київських князів, зокрема Святослава та Володимира, називаючи їх великими князями. Проте титул "великого" не був офіційним, як згодом у Литві.

Висновок

Монархія - важливий інститут в тих чи інших політичних системах. Монархія - це одна із форм правління, за якої державна влада зосереджена цілком або частково в руках однієї особи - монарха, який отримує свої владні повноваження, як правило, у спадок по кровній лінії.

Сучасна вітчизняна державно-правова думка розглядає монархію у двох контекстах: або як данину історичній традиції, що перетворює монарха виключно на "символ нації" без будь-яких владних повноважень, або як архаїчний інститут, що залишається виключно через збереження у суспільстві значних пережитків феодалізму та застарілих форм суспільної організації.

Монархічна форма правління багато в чому залежить від існуючого типу держави. Так, за формаційним підходом, одноосібний монарх виник в умовах рабовласницької держави, був абсолютно домінуючим в період феодалізму та поступово втратив своє значення в епоху капіталізму. Відповідно до цивілізаційного підходу монархія була домінуючою формою правління в державах аграрного типу; в державі ж індустріального типу монарх втратив своє значення, поступившись місцем інституту президенства.

Історія державності на території України триває протягом тисячоліть. Монархічна державність існувала на території сучасної України аж до початку ХХ ст., бо українці зверталися до такої форми правління як до найбільш оптимальної. Але проблема в тому, що українські землі тривалий час були складовими частинами інших держав: Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії, Австро-Угорської імперії. Єдиним свідченням існування монархії на теренах сучасної України була Київська Русь та Галицько-Волинське князівство, однак влада монарха (князя) була не абсолютною, адже він був наділений правом скликати князів на загальну раду. Тому можна говорити про колегіальну форму глави держави.

Були і спроби відновлення української державності. Однією з таких спроб була Національно-визвольна війна 1648-1957 рр. Ключовим моментом у цьому процесі стало укладення Зборівського договору 1648 р., за яким межа козацько-української території визнавалась в межах трьох воєводств - Київського, Чернігівського і Брацлавського. З цього моменту починається утворення Гетьманщини на чолі з Б. Хмельницьким. Одні науковці стверджують, що дана форма правління була монархічною, інші - республіканською. Слід, мабуть, погодитись з другою точкою зору, бо основою Гетьманщини була виборність органів публічної влади, особливо гетьмана як голови Генерального уряду.

Іншою спробою відновлення української державності були національно-визвольні змагання 1917-1920 рр. 29 квітня 1918 р. в Києві відбувся конгрес хліборобів. Конгрес вимагав встановлення в Україні сильної влади у формі диктатури. За найкращу форму влади визнали гетьманат. У результаті 29 квітня 1918 р. гетьманом нового державного утворення був проголошений Павло Скоропадський. У ніч з 29 квітня на 30 квітня його прибічники захопили всі державні установи і найважливіші об'єкти. Центральна рада припинила своє існування. Таким чином, було встановлено нову форму правління, близьку до монархічної.

Питання про те, чи був П. Скоропадський монархом, доволі складне. Консерватори вважають його правління втіленням монархічної форми правління. Інша частина істориків і правознавців стверджують, що гетьманат був близьким до президентської республіки, адже прийняті 29 квітня 1918 р. "Закони про тимчасовий державний устрій України" не містили жодних положень про спадковість гетьманської влади. Тим паче 1 серпня 1918 р. було прийнято "Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана гетьмана всієї України". За цих обставин влада переходила до Колегії верховних правителів держави, а не до спадкоємця гетьмана.