Кримінально-процесуальне доказування

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: «Кримінальний процес»

на тему:

Кримінально-процесуальне доказування

Виконала:

студентка групи № 3412-1з

Шеронова Юлія Леонідівна

Перевірила:

к.ю.н., доцент Єна Ірина Вікторівна

Запоріжжя, 2016



ЗМІСТ

ВСТУП

І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОКАЗУВАННЯ ЯК ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЗІ ВСТАНОВЛЕННЯ ОБСТАВИН СПРАВИ

1.1 Поняття та сутність доказування

1.2 Значення кримінально-процесуального доказування

ІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА ПРЕДМЕТУ, МЕЖ, СУБ'ЄКТІВ І ЗАСОБІВ ДОКАЗУВАННЯ

2.1 Предмет доказування у кримінальному процесі

2.2 Межі доказування

2.3 Суб'єкти кримінально-процесуального доказування

2.4 Засоби доказування і їх класифікація

ІІІ. АНАЛІЗ ЕЛЕМЕНТІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ

3.1 Сутність збирання доказів

3.2 Перевірка доказів

3.3 Оцінка доказів як найважливіший елемент доказування

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

У зв'язку з проведенням в Україні судово-правової реформи, розробкою нових Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів великий інтерес становить питання кримінально-процесуального доказування. Доказування як процес отримання доказів і їх використання з метою відтворення реальної картини події, що досліджується, є єдиним засобом досягнення цілей судочинства, захисту прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, тому питання доказування і доказів, на думку більшості дослідників, були і залишаються серцевиною кримінального процесу.

Значимість правильного здійснення процесу доказування привертає увагу дослідників до цієї проблеми, яка розроблялася багатьма вітчизняними і зарубіжними науковцями. У юридичній літературі знайшли відображення розробки різних аспектів процесу доказування в залежності від їх оціночних критеріїв. Такі питання поставали та розв'язувалися у деяких галузях процесуального права. Але широта питань, пов'язаних з доказуванням, настільки велика, що їх дослідження є постійною вимогою часу. Особливо це стосується сучасного стану, коли внесено ряд змін до чинного кримінально-процесуального законодавства та прийнято новий Кримінальний процесуальний кодекс України (далі КПК України).

Процес демократизації суспільства та зміни, що сталися в Україні, певною мірою торкнулися боротьби з таким негативним явищем як злочинність. Це викликало необхідність прийняття нових процесуальних норм, що вдосконалюють процес доказування у кримінальному судочинстві та правове становище суб'єктів доказування. Серед них, безумовно, важливу роль відіграють державні органи та особи, які беруть участь у доказуванні на досудових стадіях кримінального процесу, в розгляді справ у суді першої інстанції, та їх правове становище. Наведене не може не привернути увагу юридичної науки і практики до проблеми доказування загалом. Головною метою даної роботи є дослідження проблем кримінально-процесуального доказування: предмету, меж, засобів та суб'єктів доказування.



І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОКАЗУВАННЯ ЯК ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЗІ ВСТАНОВЛЕННЯ ОБСТАВИН СПРАВИ

1.1 Поняття та сутність доказування

доказування провадження кримінальний

Кримінально-процесуальне доказування - це правова діяльність врегульована нормами КПК України.

Доказування у кримінальному провадженні - це здійснювана у встановленому законом порядку діяльність, що полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження [5].

На підставі аналізу юридичної літератури можна виділити декілька концептуальних підходів щодо цього правового інституту.

Перший із них, який отримав у науці кримінального процесу найбільше поширення та зайняв домінуюче положення, -- це розуміння доказування як пізнання, тобто діяльності із встановлення наявності або відсутності істотних для вирішення справи фактів. Окремі процесуалісти, які в цілому підтримують указаний підхід до розуміння сутності доказування, вважають доказуванням не лише пізнання, а й посвідчення встановлених фактів. Отримане у процесі доказування знання про спірний факт повинно бути не тільки отримане, а й належним чином засвідчене.

Другий підхід -- це доказування як обґрунтування певних висновків, тобто ототожнення доказування й обґрунтування, розуміння під доказуванням лише виключно діяльності з переконання суду в істинності фактів. Окремі автори -- прихильники цієї позиції вважали, що доказування -- це діяльність з логічного обґрунтування зібраними у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку доказами твердження лише про винуватість підозрюваного, обвинуваченого, підсудного у вчиненні злочину.

Інші вчені обґрунтовували третій концептуальний, так званий двозначний підхід до трактування доказування, пропонуючи розрізняти два значення поняття доказування: по-перше, доказування як пізнавальна діяльність зі встановлення та дослідження обставин справи (або доказування-пізнання); по-друге, доказування як логічне обґрунтування і підтвердження фактами та міркуваннями (судженнями) висунутого тезису (доказування-обґрунтування). У кожному з цих двох значень доказування несе певне змістове навантаження, при цьому відрізняючись одне від одного за своїм змістом, призначенням та аспектом використання доказового матеріалу.

Указані два аспекти діяльності не можуть існувати один без одного. Не можна визнати доказування виключно розумовою, логічною (адже доказування ґрунтується на практичній діяльності, регламентованій процесуальним законом) чи виключно практичною діяльністю (сенс доказування в тому й полягає, щоб спонукати суб'єкта доказування чи правозастосовника до появи певних суджень, міркувань, сформувати у них певні висновки, переконання) [1, ст. 194-198].

Сукупність правових норм, які регламентують порядок доказування, становлять інститут доказового права. Систему норм доказового права складають:

1) норми глави 4 КПК України «Докази і доказування», що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; умови належності та допустимості доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів;

2) норми-засади кримінального провадження - презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини (ст. 62 Конституції України, ст. 17 КПК), безпосередність дослідження показань, речей і документів (ст. 23 КПК) тощо;

3) норми, якими врегульовані права і обов'язки учасників кримінального провадження в частині доказування - наприклад, право підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого збирати і подавати слідчому, прокурору, слідчому судді, суду докази (п. 8 ч. 3 ст. 42, п. 3 ч. 1 ст. 56 КПК); обов'язок оперативного підрозділу виконати доручення слідчого, прокурора про провадження слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій (ст. 41 КПК);

4) норми, якими регламентується провадження слідчих (розшукових), негласних слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій зі збирання та перевірки доказів (гл. 20, 21, п. 3 гл. 28 КПК);

5) норми, що встановлюють підстави і порядок прийняття і обґрунтування процесуальних рішень [4, ст. 56-57].

Як об'єктивна істина в цілому, так і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчими органами, прокурором і судом лише шляхом кримінально-процесуального доказування, під час якого збираються, перевіряються, оцінюються докази і на їх підставі приймаються і обґрунтовуються процесуальні рішення.

Пізнавальний бік доказування полягає у виявленні джерел доказової інформації та отриманні фактичних даних щодо обставин, які входять в предмет доказування. Тобто здійснюється пошук та отримання інформації, яка відноситься до справи.

Комунікативний бік доказування полягає в тому, що, приймаючи доказову інформацію, слідчий в силу своєї функції так або інакше мислить себе частиною «пізнавальної системи», частками якої є всі посадові особи, які здійснюють пізнавальну діяльність у кримінальному процесі. Його завдання полягає в перетворенні «істини в собі» в «істину для всіх», у тому числі і для себе. Це досягається надійністю засобів вилучення та фіксації фактичних даних. Комунікативний бік доказування спрямований фіксацію отриманої інформації, її процесуальне оформлення та пристосування до використання в судовому розгляді всіма суб'єктами кримінального процесу.

Процесуальна форма збирання та дослідження доказів виступає по суті універсальним комунікативним та засвідчуваньним засобом, засобом передачі доказової інформації адресату та створення необхідних гарантій її надійності - достовірності та допустимості у справі.

Засвідчувальний бік доказування (збирання та дослідження доказів) проявляється в документуванні та засвідченні в установленому порядку виявлених даних, з тим щоб обґрунтувати їх правильність та правильність зроблених на їх основі висновків [10, с. 107-108].

Пізнання в кримінальному процесі пов'язане не тільки з виявленням фактичних даних, але й з їх закріпленням, документуванням, а за необхідності - і засвідченням за допомогою понятих як самих виявлених фактичних даних, так і процесу їх отримання (пошуку, знайдення та вилучення). Такого роду діяльність, іменована засвідчувальною, спрямована насамперед на встановлення достовірності зібраних доказів.

При реалізації засвідчувального елемента в процесі доказування здійснюється надійне процесуальне закріплення доказів. Насамперед фіксується джерело інформації, в разі необхідності здійснюються перенесення виявлених даних на новий матеріальний носій, перетворення їх на словесно-знакову форму, та фіксації їх індивідуальних ознак у процесуальних документах. Документуванням діяльності з виявлення, віднайдення, отримання та фіксації доказової інформації утворюється ціла система додаткових допоміжних доказів, підтверджуючих достовірність і допустимість до справи вже отриманих доказів. Тим самим такий процес доказування стає надійним джерелом встановлення об'єктивної істини [8, ст. 267-268].

По суті, доказування включає в себе пізнавальну, комунікативну та засвідчувальну діяльність як невід'ємні структурні компоненти. Як немає доказування без пізнання, так немає його і без фіксації та засвідчення самих доказів і процесу їх збирання та дослідження, тобто без супроводження процесу пізнання комунікативною та засвідчувальною діяльністю. Пізнавальні, комунікативні та засвідчувальні акти слідчого (суду) утворюють органічну єдність і являють собою якісно нову діяльність - доказування.

1.2 Значення кримінально-процесуального доказування

Впродовж багатьох років у теорії доказів закріпилося уявлення про доказування як різновид пізнання обставин злочину, які мають значення для розслідування злочину та провадження в кримінальній справі, що характеризується єдністю двох взаємопов'язаних ступенів пізнання чуттєвого (безпосереднього) та раціонального (опосередкованого). Ці закономірності всебічного пізнання не заперечують наявності істотних особливостей кримінально-процесуального доказування, як специфічної процесуальної методології пізнання уповноваженими законом суб'єктами відповідного об'єкта дослідження.

Доказування має найбільш питому вагу в усій діяльності органів і осіб, які ведуть процес, осіб, яких залучають до цієї діяльності, а також те, що нормативне регулювання й теоретичне дослідження проблем доказування посідає чільне місце в кримінально-процесуальному праві, найважливішою складовою якого є доказове право, в науці кримінального процесу, де провідну роль відіграє теорія доказів (вчення про докази).

Обов'язок доказування, що покладається на певних суб'єктів доказування, також трактується у двох значеннях - як обов'язок збирати, перевіряти і оцінювати докази з метою встановлення істини і як обов'язок обґрунтовувати свої висновки за допомогою доказів [11, ст. 15-16].

Доказування є серцевиною кримінальної процесуальної діяльності, займає в ній основне місце. Воно відбувається на всіх стадіях кримінального процесу, починаючи з моменту прийняття слідчим, прокурором заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або самостійного виявлення ними з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про його вчинення [4, ст. 56].

Одним із питань, що визначає поняття і зміст кримінально-процесуального доказування є його мета. Визначаючи доказування в кримінальному судочинстві як специфічну форму процесу пізнання, його різновид, необхідно зазначити, що очевидною метою такого пізнання мають бути з'ясування і засвідчення усіма суб'єктами такого пізнання усіх суттєвих обставин події, що досліджується [11, ст. 20].

Метою доказування у кримінальному провадженні є встановлення істини. До змісту істини входить лише встановлення фактичних обставин, які існують об`єктивно.

Доказування має кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення.

Кримінально-правове значення доказування полягає в тому, що:

- завдяки доказуванню встановлюється, чи мало місце кримінальне правопорушення та якою є його кваліфікація;

- доказування гарантує реалізацію кримінальної відповідальності.

Кримінально-процесуальне значення доказування проявляється в тому, що:

- правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і законних інтересів усіх учасників кримінального процесу;

- усі питання, що виникають під час кримінального провадження, можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених під час доказування обставин;

- участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантією реалізації засад кримінального процесу (зокрема, змагальності, забезпечення права на захист, презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини);

- докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у кримінальному провадженні [13, ст. 88-89].



ІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА ПРЕДМЕТУ, МЕЖ, СУБ'ЄКТІВ І ЗАСОБІВ ДОКАЗУВАННЯ

2.1 Предмет доказування у кримінальному процесі

Законодавчого визначення предмета кримінально-процесуального доказування не існує, тому в юридичній літературі можна зустріти різні його визначення

Предмет доказування - це сукупність передбачених кримінальним процесуальним законом обставин, які необхідно встановити у кожному кримінальному провадженні і які мають правове значення для правильного його вирішення по суті [13, ст. 94].

Зміст предмета доказування по кримінальній справі викликає багато суперечок серед дослідників і на даний час висловлено багато різних, дуже часто протилежних думок із цього питання. Але, безперечно, розпочати розгляд цього питання необхідно з аналізу чинного кримінально-процесуального законодавства.

Частина 1 ст. 91 КПК України встановлює, що у кримінальному провадженні підлягають доказуванню:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;

3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;

4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;

5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання;

6) обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов'язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення;

7) обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру [5].

Зазначені обставини підлягають доказуванню в кожному кримінальному провадженні. Деякі особливості має предмет доказування у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх (ст. 485 КПК України) та щодо застосування примусових заходів медичного характеру (ст. 505 КПК України) [13, ст. 95].

Крім того, органи, які ведуть кримінальний процес, зобов'язані виявляти по кожній кримінальній справі причини і умови, які сприяли вчиненню злочину. Судова практика визнає дослідження обставин справи всебічним та повним лише при з'ясуванні причин та умов, які сприяли вчиненню злочину. Крім того, вітчизняний кримінальний процес покликаний сприяти попередженню та викоріненню злочинів, охороні інтересів суспільства, прав та свобод громадян, і ця робота здійснюється, зокрема, завдяки встановленню причин та умов, які сприяли вчиненню злочину та застосуванню процесуальних заходів до їх усунення.



2.2 Межі доказування

Для забезпечення розуміння сутності встановлення певних правових меж процесуального пізнання події злочину у теорії доказування використовується поняття «межі доказування». Подекуди в його визначення вкладається дещо різний зміст, однак розуміння його призначення залишається єдиним, що випливає з самого термінологічного формулювання - це межі, обсяг правового пізнання в кримінальному процесі [11, ст. 21].

Поняття меж доказування (дослідження) обставин кримінальної справи тісно пов'язане з предметом доказування. Предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб її досягнення.

Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин справи, коло, обсяг доказів та їхніх джерел, необхідних для цього.

Таким чином, під межами доказування слід розуміти такий обсяг доказового матеріалу (доказів та їхніх джерел), який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин, що стосуються предмета доказування, правильне вирішення справи.

Правильно встановити межі доказування означає:

- забезпечити з необхідною повнотою з`ясування обставин, що входять до предмета доказування;

- використовувати для цієї мети тільки допустимі докази і тільки в обсязі, необхідному для достовірних висновків у кримінальному провадженні.

Межі доказування обумовлені:

- особливостями вчинення і приховування кримінальних правопорушень;

- особливостями процесу доказування у конкретному кримінальному провадженні;

- іншими обставинами об`єктивного та суб`єктивного характеру [13, ст. 95].

Неправильне визначення меж доказування в справі може призвести до його звуження чи безпідставного розширення. Звуження меж доказування призводить до того, що деякі обставини, які входять до предмета доказування, будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказовому матеріалі або їх не можна буде визнати встановленими внаслідок недостатньої глибини їх дослідження, що не забезпечує надійності висновків Безпідставне розширення меж доказування веде до невиправданої надмірності доказової інформації, тобто збирання доказів які не стосуються справи або встановлюють обставини, що вже надійно доведені.

Незважаючи на достатньо високий ступінь формалізації кримінального процесу, за межами його доказових категорій залишається досить багато інформації. У жодному законі неможливо прописати усі засоби і методи тактики проведення слідчих дій, процедуру безпосереднього здійснення заходів процесуального примусу, поведінку посадової особи, яка допитує, обшукує, проводить освідування. Водночас культура процесу доказування, що виражається в дотриманні певних морально витриманих правил поведінки, має не менш важливе значення, ніж правовий бік цього процесу [11, ст. 21].

2.3 Суб'єкти кримінально-процесуального доказування

Суб'єктами доказування є ті учасники кримінального процесу, на яких покладається обов'язок встановлення об'єктивної істини.

Обов'язок доказування обставин покладається на слідчого, прокурора та, в установлених випадках, - на потерпілого. Обов'язок доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, покладається на сторону, що їх подає [5].

Конституція України (ст. 62), встановлюючи дію принципу презумпції невинності обвинуваченого та підозрюваного, закріплює правило: «Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь» [6].

Таким чином, підозрюваний та обвинувачений у кримінальному процесі не зобов'язані доводити свою невинність. Вони апріорі вважаються невинними, якщо їх провину не довели уповноважені на це суб'єкти кримінального процесу, і доти, доки їх провина не буде підтверджена обвинувальним вироком суду.

Суб'єктами доказування є усі державні органи, посадові, службові особи та інші суб`єкти кримінального процесу, які приймають участь у збиранні, перевірці та оцінці доказів.

Суб`єкти доказування поділяються на:

1) державні органи та посадові особи, які ведуть кримінальний процес (слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, слідчий суддя, суд);

2) особи, які мають інтерес у доказуванні (підозрюваний, обвинувачений, захисник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники, законні представники);

3) особи, які виконують допоміжну роль у доказуванні (свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, понятий).

Критерієм поділу (класифікації) суб`єктів доказування може бути також їх відмінність у повноваженнях, а саме:

1) суб'єкти кримінального провадження, на яких покладається обов'язок доказування відповідно до ст. 92 КПК України (слідчий, прокурор, а у визначених КПК випадках - потерпілий);

2) суб'єкти кримінального провадження, які мають право брати участь у доказуванні: підозрюваний, обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий тощо [13, ст. 95-96].

Учасник кримінального провадження набуває статусу суб'єкта доказування лише у тому випадку, якщо його процесуальний статус передбачає можливість участі у кримінально-процесуальному доказуванні. Тобто суб'єкт доказування в кримінальному провадженні наділяється процесуальними правами чи обов'язками щодо отримання доказів: пошуку і виявленні (вилученні) фактичних даних та їх джерел; перевірці, оцінці фактичних даних і їх джерел, їх процесуального оформлення (закріплення) й надання фактичним даним та їх джерелам значення доказу у кримінальному провадженні та використання цих доказів для обґрунтування свого рішення у кримінальному процесі тощо.

Суб'єктів доказування в кримінальному провадженні, доцільно угрупувати наступним чином:

1) суб'єкти доказування зі сторони обвинувачення;

2) суб'єкти доказування зі сторони захисту.

При цьому, на суб'єктів доказування зі сторони обвинувачення покладається обов'язок щодо здійснення доказування в кримінальному провадженні, а суб'єкти доказування зі сторони захисту - наділяються правом щодо здійснення доказування. [12, ст. 234-235].

Особливості здійснення кримінального процесуального доказування визначаються саме діяльністю суб'єктів кримінального провадження, які виконують функції обвинувачення, захисту і здійснення правосуддя (вирішення справи).

Функція обвинувачення - це діяльність суб'єктів кримінального процесу, яка спрямована на викриття особи у скоєнні кримінального правопорушення, встановлення її винуватості, а також обставин, що обтяжують її відповідальність. Її здійснює сторона обвинувачення, до якої входять: слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених КПК України.

Функція захисту - це діяльність суб'єктів кримінального процесу, яка направлена на спростування обвинувачення, встановлення невинуватості особи і пом'якшення її відповідальності. Ця функція здійснюється стороною захисту: підозрюваним, обвинуваченим (підсудним), засудженим, виправданим, особою, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхніми захисниками та законними представниками.

Функція здійснення правосуддя - це діяльність суду (судді), присяжних (коли судовий розгляд ведеться з їх участю) щодо дослідження всіх зібраних під час кримінального провадження доказів та прийняття рішення про винуватість чи невинуватість конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення, а також її покарання [2, ст. 164-165].

Отже, підсумовуючи викладене, вважаємо, що суб'єктами доказування є ті учасники кримінального провадження, які здійснюють одну з основних кримінально-процесуальних функцій. Суб'єкти ж, які здійснюють функцію сприяння здійсненню правосуддя, тобто діяльність, що спрямована на надання допомоги під час кримінального провадження (свідок, експерт, понятий, перекладач, спеціаліст, секретар судового засідання, судовий розпорядник), на наш погляд, повинні вважатися суб'єктами, які залучаються до доказування, але не є його суб'єктами.

2.4 Засоби доказування і їх класифікація

Усі необхідні обставини в кримінальному процесі встановлюються за допомогою кримінально-процесуальних доказів.

Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК України порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню [5].

Доказ складається з трьох елементів:

- тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації);

- аргументів (доводів або підстав доказу - це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу);

- демонстрації (це логічний зв`язок між аргументом і тезою).

Поняття доказів має два значення: по-перше, докази - це ті факти, на підставі яких встановлюється кримінальне правопорушення чи його відсутність, винність чи невинуватість особи у його вчиненні, а також інші обставини кримінального провадження, від яких залежить ступінь відповідальності цієї особи; по-друге, доказами є передбачені законом джерела, з яких органи досудового розслідування, прокурор, слідчий суддя і суд отримують відомості про факти, що мають значення для кримінального провадження [13, ст. 96-97].

Відповідно до ч. 2 ст. 84 КПК України процесуальними джерелами доказів є:

- показання;

- речові докази;

- документи;

- висновки експертів.

Показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.

Речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об'єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.

До документів можуть належати:

1) матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні);

2) матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України;

3) складені протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії;

4) висновки ревізій та акти перевірок.

Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи. Кожна сторона кримінального провадження має право надати суду висновок експерта, який ґрунтується на його наукових, технічних або інших спеціальних знаннях. Висновок повинен ґрунтуватися на відомостях, які експерт сприймав безпосередньо або вони стали йому відомі під час дослідження матеріалів, що були надані для проведення дослідження. Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність [5].

Щодо класифікації доказів у кримінальному процесі, то їх можна класифікувати за такими критеріями:

1) відносно обставини, яка підлягає доказуванню:

- прямі, тобто ті, які безпосередньо вказують на цю обставину або ж на її відсутність, безпосередньо встановлюють або спростовують наявність події кримінального правопорушення, винність підозрюваного у його вчиненні, ті докази, на підставі яких можна зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність певної обставини (наприклад, показання свідка-очевидця);

- непрямі (побічні), тобто ті, які дозволяють встановити ті чи інші проміжні факти, на підставі яких встановлюються різни елементи головного факту (наприклад, показання свідка, який бачив у підозрюваного речі, викрадені у потерпілого).

2) відносно обвинувачення, що становить предмет конкретного кримінального провадження:

- обвинувальні, тобто такі, які обґрунтовують, підтверджують підозру чи обвинувачення, встановлюють наявність кримінального правопорушення і вчинення його підозрюваним, обвинуваченим, а також обставини, які обтяжують покарання;

- виправдувальні, тобто такі, які спростовують або пом`якшують відповідальність і покарання підозрюваного, обвинуваченого.

3) за джерелом одержання відомостей про факти, характером формування джерел доказів:

- первинні, тобто докази, отримані з першоджерел, докази, що сформувались безпосередньо внаслідок події, що досліджується (наприклад, показання свідка-очевидця);

- похідні, тобто такі, які мають опосередкований характер зв`язку з подією, що досліджується, отримані, так би мовити -з других рук? (наприклад, відбитки слідів пальців рук з місця події).

4) за способом формування:

- особисті, тобто такі, які походять від людей (наприклад, показання свідка, потерпілого тощо);

- речові, тобто об`єкти матеріального світу, що є об`єктами злочинних дій; знаряддя злочину; предмети, які зберегли на собі сліди злочину тощо.

5) за видами джерел: показання, речові докази, документи, висновки експертів [13, ст. 97-98].



ІІІ. АНАЛІЗ ЕЛЕМЕНТІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ

3.1 Сутність збирання доказів

Елементами процесу доказування як дослідження є збирання (формування), перевірка та оцінка доказів і їх джерел.

Збирання доказів - це врегульована КПК України діяльність сторін кримінального провадження, потерпілих, яка полягає в пошуку, виявленні джерел фактичних даних, вилученні й отриманні необхідної інформації та її фіксації.

Способами збирання доказів та їх процесуальних джерел є:

1) для сторони обвинувачення:

- проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій;

- витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок;

- проведення інших процесуальних дій, передбачених КПК України (ч. 2 ст. 93 КПК України);

2) для сторони захисту, потерпілого:

- ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій,

- витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок;

- здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів (ч. 3 ст. 93 КПК України).

Ініціювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються в порядку, передбаченому ст. 220 КПК України.

Докази можуть бути одержані на території іноземної держави в результаті здійснення міжнародного співробітництва під час кримінального провадження [13, ст. 89-90].

Таким чином, способами збирання доказів і їх джерел є слідчі й
судові дії (допити, обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії (
зокрема, вимога осіб і органів, які ведуть процес, пред'явити
предмети й документи або провести ревізію), а також подання доказів (практично - предметів і документів) з власної ініціативи учасниками процесу, іншими громадянами, підприємствами, установами, організаціями (практично - їх керівниками).

Однак слід мати на увазі, що крім цих дій способом збирання доказів є такі передбачені КПК процесуальні дії, як витребування предметів і
документів, одержання їх від учасників процесу, установ, підприємств, організацій, посадових осіб і громадян, вимога про проведення ревізії,
відібрання пояснень від окремих громадян або посадових осіб.
Слідчі дії можуть провадитися тільки після порушення кримінальної
справи, інші ж процесуальні дії, пов'язані зі збиранням доказів, - і до порушення справи.

Збирання доказів і їх джерел є діяльністю процесуальною, врегульованою нормами КПК України. Звичайно, оперативно-розшукові заходи можуть допомогти виявити носіїв можливої доказової інформації,
визначити конкретні способи її одержання з метою збирання доказів. При проведенні таких заходів можуть застосовуватися відеозапис, кіно-,
фотозйомка, звукозапис з метою виявлення ознак злочину та осіб, які його вчинили, відомостей, які можуть бути використані як докази в
кримінальній справі після їх перевірки відповідно до кримінально-процесуального законодавства.

3.2 Перевірка доказів

Кожне повідомлення про вчинений злочин, що надійшло до суду, прокуратури, органів розслідування, має бути ретельно перевірене.

У забезпеченні надійності результатів доказування досить важливе місце посідає перевірка доказів та їх процесуальних джерел. У юридичній літературі немає єдиної точки зору стосовно визначення самого поняття перевірки як елементу процесу доказування.

Дії з перевірки цих повідомлень (заяв) являють собою доказування, оскільки встановлення наявності чи відсутності умов, необхідних для порушення кримінальної справи, полягає у з'ясуванні згідно з визначеним законом порядком певних обставин, що можливо лише шляхом збирання, перевірки та оцінки відомостей про ці обставини, тобто шляхом процесуального доказування.

Мета перевірки доказів полягає в засвідченні правильності доказу, його юридичної сили шляхом зівставлення доказу з іншими доказами у справі, формування нових доказів, які, на думку суб'єкта перевірки, допоможуть досягнути поставленої мети. Тобто метою перевірки доказів є підтвердження чи спростування доказу, яка не може бути досягнута, якщо у справі не зібрана (сформована) достатня сукупність доказів. Водночас оперування сукупністю доказів притаманне і оцінці доказів, тому перевірка доказів є своєрідним симбіозом формування доказів та їх оцінки [11, ст. 19].

Перевірка доказів - це діяльність слідчого, прокурора, слідчого судді, суду з ретельного, всебічного й об`єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильного встановлення обставин кримінального провадження.

Усі зібрані в кримінальному провадженні докази підлягають всебічній і об`єктивній перевірці слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом. Докази перевіряються шляхом:

- аналізу кожного доказу окремо, його зіставлення з іншими доказами та їх джерелами;

- проведенням повторних або нових слідчих (розшукових) дій.

Так, під час аналізу показань свідка з`ясовується, чи правильно він сприйняв описувану ним подію, чи нема суперечностей в його показаннях. Одночасно ці показання зіставляються, наприклад, з показаннями підозрюваного і, в разі виявлення суперечностей між ними, слідчий для усунення цього може поставити їм додаткові запитання або провести одночасний допит [13, ст. 90-91].

Таким чином, основними способами перевірки доказів і їх джерел є аналіз кожного з них, порівняння з іншими доказами та джерелами, провадження повторних або нових процесуальних дій. Перевірка доказів може здійснюватись також за допомогою оперативно-розшукової діяльності, проте це вже є непроцесуальний спосіб.

3.3 Оцінка доказів як найважливіший елемент доказування

Оцінка доказів означає з`ясування їх переконливості та придатності бути підставою для прийняття відповідного процесуального рішення.

Оцінка доказів означає, що слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили [5].

Внутрішнє переконання - це впевненість, що склалася у судді, слідчого судді, прокурора, слідчого в тому, що ними дано правильну оцінку всім наявним у кримінальному провадженні засобам доказування і всім встановленим фактам, і те що отриманий таким шляхом висновок з усіх питань, які виникли в кримінальному провадженні, є єдино правильним.

Під час оцінки доказів суд, слідчий суддя, прокурор, слідчий повинні керуватися законом. Це означає, що як сама оцінка, так і збирання та перевірка доказів повинні відбуватися в порядку і умовах, передбачених кримінальним процесуальним законом.

Кожен доказ оцінюється з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення (ч. 1 ст. 94 КПК України).

Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів (ст. 85 КПК України).

Під належністю доказів слід розуміти можливість використання їх для встановлення у кримінальному провадженні фактичних даних, а також обставин, що підлягають доказуванню в силу існуючого між ними кримінально-процесуального взаємозв`язку.

Вимога належності доказів складається з двох критеріїв:

1) значення для провадження обставин, встановлюваних конкретними доказами;

2) значення цих доказів для встановлення саме таких обставин.

Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають матеріальні і нематеріальні сліди події, що досліджується.

Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання. Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК України (ст. 86 КПК України).

Критерії допустимості доказів:

- належний суб`єкт, який має право проводити процесуальні дії, спрямовані на одержання доказів;

- належне джерело фактичних даних (відомостей, інформації), що складають зміст доказу;

- належна процесуальна дія, застосована для одержання доказів;

- належний порядок проведення процесуальної дії, яка використовується як засіб одержання доказів.

Достатніми вважаються докази тоді, коли в своїй сукупності дають можливість установити всі передбачені законом обставини кримінального провадження на тому рівні знання про них, який є необхідним для прийняття об`єктивного, правильного рішення під час кримінального провадження.

Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ч. 1 ст. 87 КПК України).

Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 86 КПК України).

Істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, є такі діяння:

- здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

- отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;

- порушення права особи на захист;

- отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права;

- порушення права на перехресний допит;

- отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні (ч. 2 ст. 87 КПК України).

Недопустимими, відповідно до ч. 1 ст. 88 КПК України, є докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення [13, ст. 91-93].

Суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті при ухваленні судового рішення. У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате.

Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими [3, ст. 75-76].

Слід зазначити, що оцінці доказів та їх джерел завжди передує перевірка вказаних об'єктів. Ці два елементи процесу доказування тісно пов'язані одне з одним, проте не є одним цілим, оскільки мають певні відмінності. Іх основна відмінність полягає в тому, що перевірка здійснюється як за допомогою практичних (слідчих і судових) дій, так і логічним шляхом, за допомогою розумової діяльності. Оцінка ж є винятково розумовою діяльністю.



ВИСНОВКИ

Доказування у кримінальному провадженні - це здійснювана у встановленому законом порядку діяльність, що полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження. Метою доказування у кримінальному провадженні є встановлення істини.

Під предметом доказування в кримінальному процесі слід розуміти сукупність передбачених кримінальним процесуальним законом обставин, які необхідно встановити у кожному кримінальному провадженні і які мають правове значення для правильного його вирішення по суті.

Обов'язок доказування обставин покладається на слідчого, прокурора та, в установлених випадках, - на потерпілого. Обов'язок доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, покладається на сторону, що їх подає.

Усі необхідні обставини в кримінальному процесі встановлюються за допомогою кримінально-процесуальних доказів, джерелами яких є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Елементами процесу доказування як дослідження є збирання (формування), перевірка та оцінка доказів і їх джерел.

Значення кримінально-процесуального доказування проявляється в тому, що правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і законних інтересів усіх учасників кримінального процесу. Уусі питання, що виникають під час кримінального провадження, можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених під час доказування обставин. Участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантією реалізації засад кримінального процесу, зокрема, змагальності, забезпечення права на захист, презумпції невинуватості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Вапнярчук В. Поняття кримінально-процесуального доказування / В. Вапнярчук // Питання боротьби із злочинністю, Вісник № 4/67, 2013. - С. 193-201.

2. Вапнярчук В. Суб'єкти кримінального процесуального доказування / В. Вапнярчук // Вісник національної академії правових наук України № 1, 2014. - С. 160-168.

3. Гетьманцев М. О. Деякі особливості оцінки речових доказів / М. О. Гетьманцев // Науковий вісник Чернівецького університету № 636, 2012. - С. 74-78.

4. Кримінальний процес: підручник. / За заг. ред. В. В. Коваленка, Л. Д. Удалової, Д. П. Письменного. - К. : "Центр учбової літератури", 2013. - 544 с.

5. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 р. № 4651-VI // Офіційний веб-портал ВРУ. - [Електронний ресурс]. - http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/4651-17/page4

6. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // Офіційний веб-портал ВРУ. - [Електронний ресурс]. - http://zakon5.rada.gov.ua

7. МалюгаР.В. Доказування в кримінальному процесі: проблеми визначення структурних елементів / Р.В. Малюга / Київський національний університет імені ТарасаШевченка, 2012. - С. 280-283.

8. Пастернак Ю. Б. Кримінально-процесуальне доказування в умовах реформування українського судочинства / Ю. Б. Пастернак // Часопис Київського університету права № 1, 2010. - С. 264-270.

9. Ратинов А.Р. Вопросы познания в судебном доказывании // Сов. государство и право. - 1964. - № 8. - с. 107-108.

10. Ратинов А.Р. Вопросы познания в судебном доказывании // Сов. государство и право. - 1964. - № 8. - с. 107-108.

11. Рибалка О. В. Значення кримінально-процесуального Доказування / О. В. Рибалка // Адвокат № 10 (133), 2011. - С. 15-21.

12. СтаренькийО.С. Суб'єкти доказування в кримінальному провадженні: поняття та класифікація / О.С. Старенький // Київський національний університет імені ТарасаШевченка, 2015. - С. 232-236.

13. Удалова Л.Д., Рожнова В.В. та ін. Кримінальний процес України у питаннях і відповідях: навч. посіб. / Л.Д. Удалова, В.В. Рожнова, Д.О. Савицький, О.Ю. Хабло // Національна академія внутрішніх справ. - К.: Видавець, 2012, - 275 с.

Размещено на Allbest.ru