Аналіз внеску пакту Бріана-Келлога в процес становлення та формування міжнародно-правової заборони застосування сили

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аналіз внеску пакту Бріана-Келлога в процес становлення та формування міжнародно-правової заборони застосування сили

Васюренко А.О., аспірант

кафедри міжнародного публічного права

Інститут міжнародних відносин

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Важливість та нагальність міжнародно-правової заборони застосування сили у сучасному міжнародному праві обумовлені, перш за все, тим, що суперечки, конфлікти, збройні протистояння та війни є тими феноменами, які історично були невід'ємними частинами людського існування. Перші занепокоєння щодо необхідності врегулювання ходу ведення збройних протистоянь, накладення обмежень на сторони, що воюють, розроблення правил застосування збройної сили у період ведення військових дій, а також питання відповідальності за порушення таких правил виникли ще задовго до появи перших міжнародних актів, направлених на підтримку мирного співіснування держав.

За період розвитку та становлення міжнародного права та міжнародного права безпеки й міжнародної відповідальності зокрема, починаючи з моменту формулювання перших теорій та концепцій щодо правомірності та неправомірності розв'язання війни, правил її ведення та можливості застосування збройної сили у якості інструменту досягнення конкретних цілей держави та до Першої світової війни відбувся концептуальний трансформаційний процес, адже на зміну теоріям справедливої війни та війни-дуелі, які були актуальними за часів стародавнього розвитку міжнародного права, все частіше починають з'являтися теорії неправомірності розв'язання війни, застосування збройної сили у міжнародних відносинах та необхідності відходу від концепції правомірного використання сили за умови дотримання певних вимог. Перша світова війна стала тією подією, що змусила міжнародну спільноту замислитись над необхідністю обмеження можливості застосування збройної сили однією державою проти інших, а також над необхідністю створення системи колективної безпеки, яка була б покликана підтримувати мир та не допускати його порушення.

З початком Першої світової війни у 1914 році формується концепція недопущення розв'язання агресивної війни, з'являються перші кроки держав, направлені на закріплення таких правил на міжнародному рівні, починається трансформаційний процес поступового переходу від концепції правомірності застосування збройної сили за умови дотримання певних вимог до концепцій неправомірності ведення воєн, за винятком конкретних виключень, розробляється система норм, які регулюють законне застосування збройної сили на противагу агресії, робляться перші кроки міжнародної спільноти на шляху до розбудови системи колективної самооборони, покликаної закласти підвалини нової організації міжнародного правопорядку. Основні відправні пункти закріплення нової системи міжнародного співіснування були ознаменовані створенням Ліги Націй та підписанням Пакту Бріана-Келлога.

Варто відзначити, що ще до завершення Першої світової війни та укладення міжнародних договорів, які створили та закріпили безпрецедентну міжнародну організацію та систему норм міжнародного права, направлені на встановлення та підтримання міжнародного миру, були зроблені кроки, направлені на обмеження попередньо сформованих норм. Значний вплив на становлення принципів і норм міжнародного права мали зовнішньополітичні пропозиції та практика Союзу Радянських Соціалістичних Республік (далі - «СРСР»), що у Декреті про мир 1917 року запропонував «всім воюючим народам та їх урядам розпочати негайні переговори про справедливий та демократичний світ». Так, під демократичним світом розглядався світ ненасильницький, без анексій і контрибуцій, а під анексією розумілось «будь-яке приєднання до великої або сильної держави малої чи слабкої народності без чітко, ясно і добровільно вираженої згоди і бажання цієї народності незалежно від того, коли це насильницьке приєднання вчинено, незалежно також від того, наскільки розвиненою або відсталою є насильно приєднана або насильно утримувана в межах даної держави нація, незалежно, нарешті, від того, в Європі чи в далеких заокеанських країнах ця нація живе», з окремим проголошенням загарбницької війни у якості міжнародного злочину [1].

В останні роки Першої світової війни зовнішня політка Сполучених Штатів Америки (далі - США) також була направлена на встановлення та підтримання міжнародного миру та безпеки, базуючись на визнанні прав кожної нації незалежно від її політичної та економічної сили. У промові перед Конгресом США у січні 1917 року В. Віль- сон зазначив, що права кожної держави повинні базуватись на основі колективної сили держав, а не у залежності від політичних та економічних можливостей окремої держави, підкреслюючи, що територіальна та економічна міць ніколи не можуть бути рівними, проте міжнародна спільнота потребує свободи існування, саме цього необхідно прагнути. Таким чином, вже у 1917 році США наголошувалась необхідність створення системи колективної безпеки з метою встановлення та підтримання міжнародного миру. Наприкінці Першої світової війни у 1918 році, висуваючи пропозиції щодо поствоєнного врегулювання у так званих «14 пунктах», В. Вільсон зазначив, що воюючи сторони воювали за зміну старого порядку новим, адже старий порядок передбачав наявність «балансу сил», у якому баланс визначався нестійкою рівновагою конкурентних інтересів, війна проходила між вільними народами з різних націй, які на неї йшли з метою покінчити з таким міжнародним порядком, що символізувало процес трансформації системи міжнародних відносин та міжнародного права та оформлення нових поглядів та підходів до розуміння правомірності застосування збройної сили та необхідності її обмеження [2, с. 539].

Після завершення Першої світової війни було створено безпосередньо Лігу Націй - міжнародну організацію, цілями якої проголошувались роззброєння, запобігання військовим діям з боку держав, забезпечення колективної безпеки, врегулювання спорів між державами через ведення дипломатичних переговорів, та яке стало великим кроком на шляху до міжнародно-правового закріплення неправомірності війни, підтвердженням чого є наявність статей відповідного змісту у Статуті Ліги Націй [3, с. 15-37]. Підписання Версальського мирного договору та Статуту Ліги Націй справило суттєвий вплив на подальший розвиток права війни як галузі міжнародного права, адже розпочинається зміна в підході до розуміння правомірності застосування збройної сили та відхід від концепції правомірності воєн, що існувала до Першої світової війни, адже Статут Ліги Націй вперше в історії становлення міжнародного права, хоча і в обмежувальному характері, мав на меті закріпити принцип міжнародного права згідно з яким правомірним та вихідним станом міжнародних відносин є стан миру, а війна вимагає суворих та конкретних рішень та причин [4, с. 279]. Не передбачаючи заборону застосування збройної сили чи навіть її обмеження, Версальський мирний договір регламентував застосування не «контрибуцій», а саме «репарацій», які були визначені у якості відшкодування збитків у якості форми відповідальності держави, винної у розв'язанні та веденні війни та вчиненні агресії, на відміну від контрибуцій, які історично використовувались державами-переможницями по відношенню до переможеної держави незалежно від вини останньої у розв'язанні війни.

Наступною важливою подією у історичному процесі затвердження принципу незастосування сили у міждержавних відносинах є Пакт Бріана-Келлога - Договір про відмову від війни як засобу національної політики, укладений у 1928 році у Парижі, який до початку Другої світової війни підписали 63 держави, що було на той час рекордним числом, адже до цього жодний міжнародно-правовий документ, направлений на обмеження застосування сили, не користувався такою підтримкою [5, с. 479]. Незважаючи на те, що Пакт планувався як двосторонній договір між Францією та США, пройшов довгі стадії попереднього обговорення, протягом яких А. Бріан пропонував укласти двосторонню угоду, згідно з якою США та Франція погоджуються відмовитись від застосування сили у взаємних відносинах, а також щодо вирішення будь-яких спорів виключно мирним шляхом, з чим погоджувались США, водночас висловлюючи бажання підписати саме багатосторонній міжнародно-правовий документ, з метою закріплення відмови від застосування збройної сили на міжнародному рівні, що, в свою чергу, призвело до коментарів Франції про обов'язок поважати зобов'язання за Статутом Ліги Націй та Локарнськими угодами та, відповідно, необхідності регулювати виключно питання розв'язання агресивних війн, адже держави не хотіли накладати ще більше обмежень на застосування збройної сили, ніж було передбачено Статутом Ліги Націй, і Пакт було прийнято в обмеженому характері.

Пакт містив три статті, одна з яких мала виключно процедурний характер. У статті 1 Пакту сторони урочисто заявили, що вони засуджують звернення до війни задля врегулювання міжнародних спорів і відмовляються від такої в своїх взаємних відносинах у якості засобу національної політики, а згідно зі статтею 2 сторони Пакту погодились, що вирішення будь-яких спорів, які можуть між ними виникнути, повинно завжди бути здійснено лише мирними засобами.

Значення Пакту Бріана-Келлога важко переоцінити, адже саме на цьому етапі міжнародне право відходить від регулювання «права на ведення війни» та зосереджується на розробці норм, направлених на заборону війни [6, с. 87]. Проте не можна не звернути увагу на суттєві недоліки та прогалини Пакту, які і стали причинами того, що положення Пакту не були виконані в мірі, необхідній для підтримання миру та безпеки всього людства. По-перше, такий важливий аспект міжнародно-правового регулювання, як питання самооборони, не було жодним чином врегульовано Пактом, в результаті чого велика кількість держав, серед яких були Франція, Велика Британія, Японія, Південна Африка, під час підписання Пакту зробили застереження, у яких вказали власне бачення підстав, які породжують право на самооборону, відповідно, за існування яких використання збройної сили не буде вважатись неправомірним, а враховуючи той факт, що кожна держава мала своє бачення підстав для здійснення права на самооборону та Пакт не містив жодного універсального врегулювання даного питання, положення Пакту мали доволі обмежену сферу впливу, адже залишали державам фактичну можливість для власного трактування та визначення випадків правомірності використання збройної сили.

По-друге, питання ведення війни у якості засобу міжнародної політики залишилось відкритим і неврегульованим, адже Пакт лише заборонив звернення до військових дій задля реалізації своєї національної політики, не визначивши, що саме відноситься до неї, що на практиці призвело до існування великої кількості дискусій щодо правомірності війн, які переслідують релігійні або ідеологічні цілі, які теоретично могли залишитись у вимірі правомірності, адже не підпадали під поняття «засобів ведення національної політики». Дж. Верзиль розробив теорію, згідно з якою звернення до війни у ситуаціях, коли немає іншого способу змусити державу виконати свої міжнародно-правові зобов'язання, є абсолютно правомірним, адже являє собою засіб здійснення міжнародної політики [7, с. 109]. Г. Кельзен, розглядаючи війну як засіб покарання, зазначав, що «війна, яка ведеться у відповідь на порушення норми міжнародного права і для забезпечення виконання міжнародного права, повинна розглядатись як засіб ведення міжнародної політики, а не національної» [8, с. 461]. Незважаючи на наявність певних аргументів у підтримку вищезазначених підходів, виявляється доцільним дотримання звуженого тлумачення положень статті 1 Пакту, а також урахування змісту його статті 2, яка вимагала звернення до мирних засобів вирішення міжнародних спорів, але не ігноруючи той факт, що можливість застосування широкого тлумачення була спричинена саме обмежувальним та занадто загальним характером формулювань, використаних у Пакті [9, с. 208].

По-третє, Пакт Бріана-Келлога не містив посилання на жодний міжнародний орган, на який би покладалось зобов'язання визначати факт порушення положень Пакту та тим самим забезпечувати механізм імплементації його норм, що фактично означало, що право визначати правомірність дій, факт порушення приписів Пакту та необхідність вдаватись до самооборони (у відповідності із застереженнями до Пакту) залишалось на розсуд самих держав.

По-четверте, Пакт не містив посилання на «агресію», не визначав її, натомість в Пакті було використано загальне поняття «звернення до війни», що було спричинено неготовністю держав накладати подібні обмеження на ведення зовнішньої політики, і започаткувало тенденцію з невключення поняття «агресії» та його визначення для цілей міжнародної індивідуальної та державної відповідальності у тексти наступних міжнародно-правових документів задля уникнення необхідності прийняття уніфікованого рішення та накладення обмежень у сфері, яка представляє один з найбільших інтересів для держав.

Можна дійти висновку, що положення Пакту дійсно характеризуються певними недоліками, які полягають у неврегульованості питання правомірності застосування збройної сили під час реалізації права на самооборону; відсутності визначення поняття «засобів національної політики» і, відповідно, неврегульованості питання ведення війни у якості реалізації міжнародної політики; неуніверсальному характері заборони застосування війни; відсутності міжнародного органу, відповідального за дотримання зобов'язань державами [10, с. 481]. Незважаючи на суттєві недоліки Пакту з точки зору формулювання концепції заборони застосування збройної сили у її сучасному розумінні, його положення справили суттєвий вплив на розвиток концепції заборони застосування сили в її сучасному розумінні, адже вони були сформульовані згідно з підходом, притаманним сучасному міжнародному праву, а саме - неправомірності застосування збройної сили в міжнародних відносинах (за певних виключень).

міжнародний право збройний протистояння

Размещено на Allbest.ru