Размещено на http://www.allbest.ru/

Права людини у вітчизняній правовій доктрині право людина інтеграція

Актуальність цієї теми полягає у тому що одним з найважливіших завдань сучасного українського суспільства є необхідність формування правової демократичної держави, головною метою якої б стало забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Формування громадянського суспільства, демократичної, соціальної держави, досконалої національної правової системи, які б відповідали ідеї захисту прав людини і громадянина, правовим традиціям, правосвідомості нашого народу, втілені, зокрема, у вітчизняній правовій доктрині, постає як невідкладне завдання вітчизняної юридичної науки.

Актуальність дослідження розвитку і нагромадження гуманістичних ідей у вітчизняній правовій доктрині України полягає в тому, що дає можливість відтворити вітчизняну гуманістичну традицію, своєрідність правосвідомості і правового мислення в умовах довготривалої відсутності стабільної державності. Ця тема дозволяє визначити ступінь концептуальних досягнень українських науковців-правників, оцінити вітчизняну ідейну й історико - правову спадщину для перспектив оптимізації внутрішнього і зовнішнього буття сучасної України, збереження національної самобутності в умовах сучасної тенденції до глобалізації.

Історичний процес розвитку розуміння та регулювання інституту прав людини у вітчизняній правовій доктрині України проходив у тому ж напрямку, що й розвиток європейська правовова думка. Особливе значення полягає у вивченні еволюції і виявленні характерних рис прав людини у вітчизняних правових доктринах вітчизняних учених а також, у визначенні їх цінності і значимості для українського суспільства. Саме тому аналіз надбань української правової думки, зокрема в аспекті проблеми прав людини, має не тільки історичний і теоретичний, але й гострий практико-прикладний інтерес.

Дивлячись на вітчизняну історію, гідний внесок у становлення прогресивних уявлень про права людини зробив і наш народ. Чимало демократичних інститутів і гуманістичних ідей (народоправства, відмова від смертної кари, віротерпимість, виборність суддів тощо) народилися або набули розвитку саме на території сучасної України.

Спираючись на історичне ідеологічне минуле, ідея прав людини як духовний (моральний) і юридичний двигун розвитку українського суспільства і держави, повинна бути орієнтована на сучасне і майбутнє, на здійснення гуманістичних ідеалів, які завжди були в душі народу, втілені у творах її найкращих представників, у програмових документах товариств, у конституціях та конституційних проектах.

Умовність прав людини, з точки зору історичного їх дослідження, визначається різкою поляризацією суспільства на різних етапах його розвитку (феодалізм, кріпацтво тощо), яка не давала правам людини знайти ознаку універсальності на умовах рівності, тобто, одержати сучасне звучання. Але кожна нова сходинка такого розвитку додавала нових якостей правам людини, розповсюджувала їх на більш широке коло суб'єктів. І проходило це не стихійно, а за рахунок боротьби різних верств населення за права і свободи, за їх розширення, збагачення.

На тлі цього, особливої актуальності набуває новий перегляд, всебічне переосмислення правової спадщини мислителів України з точки зору вихідних складових елементів ідеї прав людини - ідеї свободи, ідеї рівності, ідеї справедливості, їх втілення в проблемах реалізації прав народу (нації), розвитку місцевого самоврядування, розбудови української суверенної і незалежної, демократичної, соціально-правової держави. Адже правова доктрина України оперувала категоріями "свобода", "рівність", "справедливість" і пройшло чимало часу, доки інституція "права людини" увійшла в науковий обіг і здобула правового статусу. У поєднанні методологічно-теоретичного і проблемного аналізу ідейної правової спадщини України з прав людини ще не вивчалися вітчизняними вченими. Таке історичне дослідження з ідей прав людини в Україні, незважаючи на появу нових наукових розробок в останні п'ять років (В.Горбаль, О.Мироненко), певною мірою заповнює існуючу прогалину у пізнанні історії правової культури українського народу.

Ідея прав людини в Україні. розвивалася і збагачувалася на ґрунті як власних правових традицій, так і запозичення правових ідей у інших народів. Це був процес довгого і болючого пошуку засобів взаємодії індивіда в державно-організованому суспільстві як із владою, так і між собою. Однак, незважаючи на поліваріантність підходів до ідеї прав людини у різних народів і в різні часи, сутність цієї інституції залишається незмінною, як незмінною залишається сама природа людини.

Джерельну базу дослідження складають наукові та публіцистичні праці філософів, літераторів, державних діячів, правознавців, які в різні часи жили і працювали на землях, що є зараз територією України: Іларіона, Феодосія Печерського, К.Смолятича, Володимира Мономаха, Данила Заточника, Христофора Філалета, К.Смолятича, С.Оріховського, Г.Смотрицького, К.Траквіліона-Ставровецького, І.Борецького, І.Копинського, І.Вишенського, С.Зизанія, С.Десницького, Я.Козельського, Г.Сковороди, М.Костомарова, Т.Шевченка, М.Драгоманова, С.Подолинського, І.Франка, М.Павлика, Ю.Бачинського, Лесі Українки, М.Міхновського, І.Лисяка-Рудницького, Ю.Охримовича, В.Липинського, М.Грушевського, В.Винниченка, В.Старосольського, С.Дністрянського, та ін., а також літературні та правові пам'ятки, програмні документи суспільно-політичних товариств і політичних партій, конституції та проекти українських конституцій. Університетської юридичної думки зазначеного періоду, в частині її теоретико-правових досліджень проблеми прав людини (Б.Кістяківський, Н.Ренненкампф, М.Палієнко та ін.).

Необхідно також зазначити, що аналіз прав людини як філософського та політико-правового феномену, що визначає обличчя сучасної європейської цивілізації, є особливо важливим для України. У сучасному вітчизняному контексті такий аналіз актуалізується двома головними чинниками: по-перше, великим соціальним завданням подолання тоталітарної спадщини в Україні (адже тоталітаризм є найпослідовнішою спробою відкидання принципу прав людини і тому подолання наслідків його панування потребує ґрунтовних змін соціальних відносин з врахуванням ідеї пріоритету людських прав); по-друге, історичним вибором, який здійснює сучасна Україна щодо інтеграції у єдину Європу. Зрозуміло, що це процес не суто політичний чи економічний, а й процес засвоєння головних цінностей європейської цивілізації, серед яких права людини посідають чільне місце.

Методологічну основу дослідження складає діалектичний метод пізнання права й історії прав людини, який дає змогу розглядати їх у розвитку, зв'язку між собою і з суспільством. На його фундаменті застосовані в єдності: принцип історизму, зокрема принцип єдності історичного і логічного; порівняльно-концептуальний метод; системно-структурний метод; метод герменевтичний. Порівняльно-концептуальний метод дає можливість простежити наступність в ідеях про права людини, винайти в них загальне й особливе, пізнати рух знання з усіма його закономірностями і випадковостями. Системно-структурний метод застосовується у розгляді історичного і логічного нагромадження ідей про права людини через структуру взаємопов'язаних її складників: свобода, рівність, справедливість, що з розвитком політико-правової думки України переломлюються в проблемах прав нації, місцевого самоврядування, державотворення. Задля осягнення змісту текстів, праць мислителів, програмних документів політичних товариств і політичних партій, проектів конституцій тощо, використано герменевтичний метод, який сприяв відтворенню логічної реконструкції, пізнанню ідей про права людини, що містяться в аналізованих документах.

Процесу становлення інституту ідеї прав людини в Україні властиві якісні та кількісні зміни, перші виходять із переходом до нового від попереднього поняття права, а другі у позиціях що знаходяться у межах певного поняття права.

Різноманітність концептуальних підходів і визначень до поняття "права людини" є підтвердженням тому, що права людини не просто набули значної уваги, як з боку їх прихильників, так і з боку скептиків, а по суті саме вони стали епіцентром гострих дискусій сучасності.

У сучасній науковій літературі існує досить розмаїта характеристика проблеми сутності прав людини, а, отже, і наукового визначення. Не існує і єдиного уніфікованого підходу до визначення цього поняття, що й спричиняє підвищену зацікавленість до зазначеної проблеми як науковців, так і політиків.

Одні автори стверджують, що права людини - це певні конкретно-історичні можливості , які набувають згодом юридичного характеру, інші акцентують увагу на тому, що такі можливості для набуття матеріальних, соціальних та духовних благ надаються людині та гарантуються державою, що поняття "права людини" більш властиве міжнародному праву . Інші не розрізняють окремо "права людини" і "права громадянина" і визнають лише останні, розуміючи під правами громадянина забезпечені законом та владою можливості користуватися свободою вибору та дії, участі у створенні сприятливих умов життя, привласнення соціальних благ та цінностей .

Варіативність підходів до проблеми є, результатом поглибленого вивчення сутності проблеми прав людини, свідчить про важливість дослідження (як теоретико, так і практико-прикладного) інституту прав людини для юридичної науки. Кожен з названих підходів має як свої позитивні, так і негативні сторони, але, неодмінно, вносить суттєве доповнення в дослідження феномену прав людини.

Буде за доцільне погодитися з авторами, які стверджують, що права людини слід розглядати як позанаціональні, позатериторіальні, як загальнолюдську цінність, незалежну від націй, ідеологій, релігій . Права людини - право на те, що потрібно людині, на що вона претендує, що служить її інтересам, задовольняє її потреби. На сьогоднішній день теорією прав людини сформовані основні принципи, які є ціннісними орієнтирами в сучасному світі. Названі принципи закріплені Конституцією України, яка увібрала в себе досвід розвитку прав людини зарубіжних країн, міжнародні правові аспекти захисту прав людини, втілені у Загальній Декларації прав людини, Міжнародних пактах про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Європейській конвенції про захист прав і основних свобод та ін.

Наявність різних підходів до проблеми прав людини зумовлюють, як вже було зазначено, і різноманітність наукового визначення поняття права людини. Узагальнимо їх.

У сучасній юридичній доктрині сформувалося кілька точок зору стосовно назви визначеного кола питань, охоплених умовною назвою "права людини", це: "права людини" , "права і свободи людини" , "основні права людини" , "абсолютні права" , "права людини і громадянина" , або "права громадянина" і "права особи" та ін.

Розмаїття назв зумовлено різними інтересами представників які їх подають, особливостями духовного, культурного життя, історичними традиціями, звичаями, інтелектуальним розмаїттям тощо. Окрім цього, слід зазначити, що зміст розходжень стосовно назв не завжди означає наявність різких концептуальних розбіжностей. Скоріше має місце проблема наукового пошуку (наприклад, розмежування окремо прав людини і громадянина) в умовах переходу від тоталітаризму до правової держави, де останнє визначило суттєві прогалини в дослідженні прав людини. Тим паче, що наукова думка післярадянських часів, довгий час не вважала права людини науковою і тому вона не становила якоїсь цілісної системи дослідження.

У науковій та публіцистичній літературі поряд з категорією "права" зустрічається термін "свободи" . Проте відмінність між правами і свободами як соціальними явищами, а також між відповідними поняттями донині не з'ясовані навіть на загальнотеоретичному рівні. Тому терміни "права" і "свободи" практично вживаються як синоніми. За змістом і суттю ці категорії можна вважати однаковими . Якщо зміст поняття прав людини розкривається тут через філософську категорію "можливість", то така його інтерпретація, напевне, включає в себе також і поняття свобод людини. Категорії "права" і "свободи", хоча вони і не є цілком тотожними явищами, виражають одне і те ж явище.

Таким чином, зазначені аспекти проблеми показують, які критерії бралися до уваги тими чи іншими дослідниками. Тому, вважаємо, що назва "права людини" охоплює весь спектр зазначеного розмаїття проблеми.

П.М.Рабінович, який, до речі, першим звернув увагу у вітчизняній юридичній науці на вироблення цілісної концепції прав людини, вважає, що права людини - це її можливості. І дійсно, більшу частину прав людини можна визначити через такі, наприклад, можливості, як право на працю, відпочинок і т. ін. Разом з тим у цю концепцію не вписуються такі права, як право недоторканності, на особисту безпеку та деякі інші. Останні скоріше асоціюються не з можливостями своєї поведінки, а з забороною відповідного поводження для держави, яка порушує подібні права.

Що ж до інших інтерпретацій цього поняття у сучасній науковій літературі, їх можна звести до таких основних позицій: права людини - це:

1) певним чином внормована її свобода ;

2) певні потреби ;

3) інтереси ;

4) особливий вид (форма існування, спосіб прояву) моралі тощо.

Усі ці тлумачення (крім першого) відбивають досить суттєві, проте не онтологічні "статуси" досліджуваного феномену, і тільки категорія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекватно показати онтологічну соціальну сутність прав людини.

П. Рабінович запропонував таке визначення: "основні права людини - це певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку у конкретно-історичних умовах, які об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей" . Акцент на "основні" права людини немовби відокремлює ті права, які одержали своє юридичне закріплення, і робить їх реальним предметом дослідження в галузі права.

Ступінь наукової розробки. Такі цінності природно-правових доктрин, як справедливість, рівність, свобода, гідність, правове обмеження влади, завжди визначались і обґрунтовувались, проте, в останні роки ХХ - на початку ХХІ століття вони стали предметом багатьох наукових досліджень. Так, теоретико-методологічний аналіз ідей природного права був здійснений у працях таких авторів, як М.Альчук, О.Бандура, С.Боднар, В.Бачинін, Є. Біржакова, В.Васильчук, О.Данильян, О.Донченко, А. Заєць, А.Козловський, М.Козюбра, А.Колодій, О.Костенко, М.Костицький, І.Майданюк, С.Максимов, М.Панов, О. Патлайчук, Л.Петрова, П.Рабінович, В.Селіванов, О.Скакун, Х.Хвойницька, Б.Чміль, Ю.Шемшученко, В.Шкода.

Роботи М.Братасюк, О.Литвинова, О. Мироненка, М.Парасюка, А.Селіванова, С.Сливки становлять основу для розуміння генези природних прав людини, їх ролі як визначального чинника сучасного суспільства.

В.Горський, Г.Демиденко, Н.Мозгова, В.Нічик, І.Огородник, В.Огородник, Г.Охріменко, О.Петришин, Ю.Федів, В.Халамендик, Д.Чижевський досліджували ідеї прав людини в межах української історіософії.

Размещено на Allbest.ru