Суспільно-політичний лад та право Галицько-Волинської держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Факультет соціології і права

РЕФЕРАТ

з курсу «Історія держави і права України»

на тему:

«Суспільно-політичний лад та право Галицько-Волинської держави»

Київ - 2014

ЗМІСТ

Вступ

Розділ I. Державний устрій Галицько-волинської держави

Розділ ІІ. Суспільний лад Галицько-волинської держави

Розділ ІІІ. право Галицько-волинської держави

3.1 Руська правда

3.2 Джерела права часів Галицько-Волинської держави

3.3 Магдебурзьке право

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Метою даної роботи є поглиблене вивчення історії Галицько-Волинської держави в аспекті державного устрою, суспільного ладу, правових відносин та форм права, що існували на її території.

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто переходила з рук в руки. Окрему князівську династію на Волині започаткував внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136-1142 і 1146-1154 рр. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславович, спиралися на свої волинські володіння, ведучи боротьбу за утвердження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно в окремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які нерідко намагалися вести самостійну політику, були в Луцьку, Пересопниці, Дорогочині, а в окремі періоди - також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславовича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполегливою об'єднавчою політикою Романа Мстиславича було забезпечено єдність Волинської землі.

Натомість, на Прикарпатті вже в 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Перемишльському князівстві, куди входили землі над Сяном і Верхнім Дністром приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі. Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимирком) об'єднав Перемишльську, Теребовельську, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Деякий час у Звенигородському князівстві правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник).

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у «Слові о полку Ігоревім» Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька землі здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 р., після смерті Володимира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Утворення об'єднаної Галицьке-Волинської держави було подією великої історичної ваги.

РОЗДІЛ I. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

галицький волинський держава магдебурзький

«Державний лад Галицько-волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, обумовлених особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-волинська земля, навіть, перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегла риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі.»[4,с.113]

Основною формою правління в Галицько-Волинській землі була ранньофеодальна монархія, однак тут мала місце й така форма правління, як дуумвірат.

Так, із 1245 р. і до смерті Данила Галицького він правив разом із братом Васильком, який володів більшою частиною Волині.

У кінці XIII ст. з'явилась можливість встановити дуумвірат Лева (Галицького) і Володимира (Волинського), але чвари між ними не дозволили реалізувати її. Сини князя Юрія -- Андрій та Лев спільно виступали в зовнішньополітичних питаннях. У грамоті 1316 р. вони називають себе "князі всієї Русі, Галичини і Володимирії". Авторитет великих князів підтримували королівські титули, якими їх іменували Папа Римський та правителі європейських держав.

Органами влади в Галицько-Волинському князівстві були князь, боярська рада і віче, але їхня роль у житті держави була іншою, ніж у Київській Русі.

Князю(згодом королю), який стояв на чолі держави, належала верховна законодавча, виконавча, судова та адміністративна влада. Таким чином, до його повноважень входило: прийняття законодавчих актів, поточне управління, здійснення судочинства. Князь видавав грамоти про передачу спадку, про наділення своїх васалів землею, хрестоцілувальні грамоти, грамоти про пожалування посадами тощо. Крім того, князь очолював військо, накладав податки, карбував монети, розпоряджався скарбницею. Його прерогативою була зовнішньополітична діяльність. Мав такі атрибути влади: вінець, герб, печатки, прапор та інші. Наявність отаких широких повноважень дає підстави вважати князів самодержцями.

Проте зосередити всю державну владу в своїх руках великим князям так і не вдалося. В цьому їм чинило перепони заможне боярство, особливо галицьке. Хоча в окремі періоди князь був необмеженим правителем, фактично він залежав від боярської аристократії і вимушено допускав бояр до управління державою. Від волі бояр нерідко залежала доля князівського столу (запрошення чи зміщення князів), переміщення князів із Галича до Володимира чи навпаки, як це сталося із Романом Мстиславовичем, недопущення до спадкоємної влади його дружини та двох синів.

«Могутність боярства відобразилась на ролі постійного інституту державної влади -- Боярської ради, відомої в Галицько-Волинській землі з першої половини XIV ст. Вона скликалася князем за згодою боярської верхівки. Не будучи вищим органом центральної влади, Боярська рада відігравала велику роль у політичному житті цієї землі. Так, з першої половини XIV ст. стало діяти правило, за яким закон вступав у силу лише після ухвалення його Боярською Радою і підписання князем.»[1,с.38]

Зростаючий авторитет боярської ради пояснюється силою об'єднаного боярства. До складу ради входили знатні та великі бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, а інколи і за бажанням князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою без врахування думки бояр. Очолювалася рада найвпливовішими боярами, які намагалися обмежити діяльність князя.

«В організації місцевого управління боярству також належала виняткова роль. Воно привласнило собі право роздавати міста і волості, наділяти земельними ділянками. Навіть Данилу Романовичу не вдалося припинити цю практику.»[1,с.38]

Як і в інших землях Русі, в Галицько-Волинському князівстві діяло віче.

Віче як пряме воле- і правовиявлення населення скликалося стихійно, або князем чи боярами у часи зовнішньої загрози чи внутрішньої міжусобної боротьби. Воно не мало чіткого регламенту, визначених повноважень та компетенції. Існування віче, на відміну від Новгородської землі, в Галицько-Волинському князівстві не мало істотного значення. Спроби князя Данила скликати його у 1231, 1235 роках і знайти підтримку для боротьби з боярством виявилися марними. Поступово роль віче занепала і до XIV ст. звелася нанівець.

У Галицько-Волинському князівстві раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірцево-вотчинне управління. Центральну виконавчу владу очолював двірський (дворецький): керував князівським двором і вотчинами, чинив суд від імені князя, супроводжував його в поїздках. Печатник (канцлер) відав канцелярією, вів діловодство держави, охороняв печатку, керував писарями, перекладачами, архіваріусами. Стольник. очолював фінансову систему, збройник забезпечував необхідним військо, отроки та дітські виконували різні доручення князя.

Місцеве управління належало призначеним князем у воєводства воєводам, у волості - волостелям, у міста - тисяцьким або посадникам. Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спиралися під час виконання обов'язків з управління підвладною їм територією. Також володіли правами збирання з населення данини та різного мита -- важливої частини князівських доходів.

«Територія князівств поділялася на менші округи, які звалися волостями. Назва волості в такому значенні з'являється у джерелах в середині XIV ст., раніше волость була однозначна з князівством. В XIV ст. волостями звалися і давні князівства та їх округи. Так були волості Галицька, Перемишльська, Теребовельська, Белзька, Ярославська, Сяноцька, Самбірська, Городоцька, Львівська, Жидачівська, Коломийська та ін.

Устрій міст в ранішому періоді був такий самий, як і в інших землях Русі, -- з перевагою боярсько-патриціанської верхівки, з розподілом на сотні і вулиці, з вічем, на якому проявлялися прагнення рядових жителів.

Надалі в деяких містах Галицько-Волинського князівства поширюється німецьке, магдебурзьке право і приймається новий міський устрій. 1324 р. лист міщанам Торуня пишуть «бурмистри і громада міста Володимира». З форми цього листа можна вважати певним, що Володимир був уже організований на німецькому праві, яке стало формою самоврядування міської верхівки.»[2,с.130-131]

Найменшою адміністративною одиницею була сільська община, якою управляв виборний староста, але підпорядкований князівським урядовцям. Кожен на своєму місці був адміністратором, воєначальником та суддею. Судова влада не була відділена від адміністративної і складалася з державних, церковних та домініальних судів. «Така система центрального та місцевого управління в Галицько-Волинській землі мала прислуговувати інтересам класу феодалів-землевласників, забезпечувати їм умови експлуатації залежного від них населення і придушувати його опір.» [4,с.115].

Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинської землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншого -- являло собою ефективне знаряддя в руках феодалів для придушення опору експлуатованих мас. Остання функція князівської влади здійснювалася за допомогою князівської дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри мусили з'явитися на чолі своїх загонів до місця зборів. Князі шукали й інші шляхи організації свого війська, використовуючи наймані загони іноземців, однак ці загони були ненадійні. У період вторгнення іноземців до складу війська поряд з професійною дружиною входило народне ополчення - «вої». Піклуючись про посилення боєздатності збройних сил і прагнучи послабити власну залежність від великих феодалів, Данило Галицький у середині 40-х років XIII ст. сформував регулярну піхоту («пішці») і переозброїв кінноту. До складу регулярної піхоти, а можливо, і кінноти Галицько-Волинського князівства входили умовні володарі (держателі) земельних наділів, служилі малі та середні бояри, а також залежні селяни, які «сиділи» на цих ділянках -- феодах. До складу «пішців» могли входити і жителі міста. Командував військом найчастіше сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підпорядкований. Під час бойових дій князь міг скликати військову раду.

РОЗДІЛ ІІ. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Суспільний Лад Галицько-Волинської Русі у своїй основі залишався типовим для князівської доби в цілому. Як і в Київській Русі, у Галицько-Волинській державі існувала чітка структура суспільства, де кожній групі визначалося певне і чітке місце. Населення поділялося на вільних, напіввільних та невільних людей.

Вільні. Провідну роль в державі відігравала феодальна верхівка, яку складали князі, великі бояри, міська знать та вище духовенство. Вони були великими землевласниками і тримали в залежності від себе експлуатовану більшість населення. Останню утворювали майже всі селяни, трудящі низи міського населення, дрібне боярство, нижче духовенство. Існували також проміжні соціальні прошарки, що свідчить про ускладнення у ХІІ-ХІІІ ст. соціальної структури населення Галицько-Волинської Русі.

Багатство й соціальне становище людини у суспільстві Галицько-Волинського князівства значною мірою визначала величина землеволодіння. Попри те, що номінально власником усієї галицько-волинської землі вважався великий галицько-волинський князь, він фактично міг беззастережно розпоряджатися тільки "княжими" (князівський домен), а також власними (особистими) землями. Формування княжого домену на Галичині зіткнулося з такими труднощами. По-перше, він почав складатися вже тоді, коли більша частина общинних земель була захоплена боярами, і для князівських володінь коло вільних земель було обмежене. По-друге, князь, прагнучи заручитися підтримкою місцевих феодалів, роздавав їм частину своїх земель, внаслідок чого князівський домен зменшувався. Бояри ж, отримавши земельні тримання, часто перетворювали їх у спадкові володіння. По-третє, основна маса вільних общинників вже перебувала в залежності від боярської вотчини, у зв'язку з чим князівський домен відчував потребу в робочій силі. Князі могли приєднати до свого домену лише землі тих громад, які не були захоплені боярами. На Волині, навпаки, князівський домен об'єднав переважну більшість общинних земель, і тільки потім з нього почали виділятися і зміцнюватися місцеві бояри.

Найбільш важливу роль у суспільному житті. відігравало боярство. Як вже зазначалося, особливістю Галицької землі було те, що з давніх часів тут сформувалася боярська аристократія, яка володіла значними земельними багатствами, селами і містами і мала величезний вплив внутрішню і зовнішню політику держави. Бояри в Галицькій Русі були земельною аристократією, яка водночас становила верхівку князівської дружини, "княжих мужів". Проте могутність галицьких бояр ґрунтувалася не лише на значних земельних володіннях, а насамперед на сотнях і тисячах васалів, які з ласки того чи іншого боярина сиділи на його землі і на заклик свого пана повинні були прийти йому на допомогу - навіть у виступі проти верховного сюзерена - князя. Учені пояснюють це явище нерівномірністю й неоднаковістю процесу утворення великого землеволодіння на заході Русі. У Галичині раніше, ніж на Волині, визріли економічні та політичні передумови швидшого його зростання.

Боярство у Галицько-Волинській державі було неоднорідним. Воно поділялося на групи. У джерелах згадуються бояри "старі" й "молоді", а також "луччі", "великі", "нарочиті". Ці назви визначали заможну боярську верхівку, яка мала владу на місцях, і малоземельних, дрібних бояр. У кожній землі були великі бояри, що очолювали все боярство: на Волині - В'ячеслав Товстий, в Галичі - Володислав, Судислав, Доброслав. Дрібні та середні служили князю або великому боярину, тримали землю до «волі господарської» (волі князя чи боярина), до кінця життя, довічно (з правом передачі у спадщину).

До пануючої групі приєднувалася верхівка духовенства (архієпископи, єпископи, ігумени), яка також володіла землями і селянами. Духовенство поділялося на біле (одружені в одному християнському шлюбі без розлучення) та чорне (ченці), володіло спадковими землями (якщо син священика переймав посаду батька) та залежними селянами (монастирі) було звільнене від сплати податків і не несло ніяких обов'язків перед державою. Окремі єпископи користувалися значним впливом серед верхівки суспільства і іноді вдавалися до незалежних політичних заходів.

До складу соціальної верхівки поряд із боярами і вищим духовенством також входили багаті міщани - «ліпші мужі», які перебували під особливою опікою князя. До таких городян, або «містиків», також належали іноземці, яких запрошували князі та жалували їм величезні багатства. Існували купецькі об'єднання - «гречники», «чудінци» та інші. Міська верхівка була опорою влади князя, виявляла пряму зацікавленість у зміцненні його влади, оскільки вбачала в цьому гарантії збереження своїх привілеїв.

Основну масу населення Галицько-Волинського князівства становило селянство. Селяни традиційно іменувалися смердами, які жили общинами. Особисто вони були вільні, мали своє господарство і в складі громади платили данину державі в особі князя. В процесі захоплення феодалами общинних земель та формування феодальної вотчини (отчини або дідизни) смерди починають виконувати завдання (уроки) на користь власників земель.

Першою формою вираження економічної залежності селян була данина. На користь великого князя селяни вносили «татарщини» (раніше її збирали баскаки), «серебщіну», відбували різні повинності, а на користь місцевих бояр платили оброк (дякло) натурою: хутром, воском, зерном. Данина, що накладається на «дим», «плуг», не мала конкретних розмірів і збиралася шляхом «полюддя». Крім того, общинники виконували підводну і військову повинності, а також повинні були будувати і ремонтувати дороги, зміцнення, замки. Об'єкти сільського господарства обкладалися оброком, який стягувався не тільки продуктами, а й грошима. Грошовий оброк у Галицько-Волинському князівстві набуває назву «чинш», а селяни називаються «чиншовики».

Основною формою селянського землеволодіння було общинне. Згодом воно дістало назву «дворище» та об'єднувало декількох селян-общинників, а мірою розкладу общини поступово розпадалося на індивідуальні господарства (двори).

До вільних належала також більша частина міського населення. Середній прошарок становили ремісники, майстри, дрібні торговці, які об'єднувалися в корпорації - цехи, вулиці, братчини, сотні, ряди зі своєю казною та на чолі зі старостою. До міських низів належали "робітні люди", "люди менші" тощо, тобто вся біднота та робоча сила, яка цілком залежала від перших та, найбільше, від міської верхівки.

Напівзалежні. Чисельним прошарком феодальнозалежних людей у стародавній Русі були рядовичі. Вони перебували в тимчасовій феодальній залежності на умовах «ряду» -- договору.

Однією із категорій рядовичів були закупи. Так називали селян, які, розорившись, потрапили в кабалу до князів і бояр. Не маючи засобів виробництва, смерд мусив брати у феодала (або навіть у вільного общинника) «купу», тобто позику грішми. За отриману «купу» закуп працював у господарстві феодала. Позикодавець мав право покарати закупа «за вину». В разі неповернення «купи» закуп перетворювався на раба або холопа.

З зростанням великого боярського землеволодіння скорочувалась кількість вільних селян, збільшувалося число залежних, яких на той час можна було віднести до напівзалежних.

На нижньому суспільному щаблі були невільні люди. До них належали холопи і челядь. Як і в Київській Русі, в Галицько-Волинському князівстві існувало холопство, однак тут єдиним джерелом холопства був «повний». Утворення великого боярського землеволодіння було пов'язане з процесом перетворення холопів у феодально-залежних людей, оскільки праця останніх виявилася продуктивнішою. Холопи обслуговували двір боярина чи використовувалися на ріллі. Бояри садили холопів на землю і таким чином виникали нові села з феодально-залежним населенням, а холопи з'єднувалися з селянством. Посаджений на землю, крім своєї земельної ділянки, зобов'язаний був обробляти поля господаря.

Челядь - залежні слуги феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину.

Зазначимо, що з князівської челяді в XII -- XIII ст. виростали управлінці господарського двору й державних маєтків. За вірну службу князь звільняв і наділяв землею. Такими слугами князя були тіуни (управителі господарством), чашники (прислужники на святкових обідах), стольники (приблизно те саме, що й чашники), конюші тощо. З цієї категорії слуг формувався державний апарат. Додамо, що такі слуги в основному вже були феодалами (боярами).

РОЗДІЛ ІІІ. ПРАВО ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Джерелами права системи права Галичини та Волині слугували: а) розвинена система правових звичаїв, які врегульовували взаємини людей і які з часом санкціонувала держава, перетворивши в норми звичаєвого права (насамперед, це кровна помста, ордалії (божі суди), свідчення в суді, порядок успадкування майна тощо); б) норми статей «Руської правди», яка поширювалася в усіх трьох редакціях - короткій, розширеній та скороченій, правова спрямованість (захист приватної власності) якої не змінилася до XV ст. і згодом стала підставою для кодифікації права у Великому князівстві Литовському; в) князівське законодавство, репрезентоване уставами, угодами та грамотами князів. Також у Галицько-Волинському князівстві широко застосовувалося канонічне (церковне) право, джерелами якого були, насамперед, церковні постанови та статути князів. Ці законодавчі акти встановлювали правові основи взаємовідносин церкви, світської та церковної влади, правового статусу духовенства. Вони є чітким відображенням впливу християнства на правову систему руських земель, зокрема Галицько-Волинського князівства. Церква почала застосовувати різноманітні норми канонічного права, передусім, візантійського, яке виникло з римського рабовласницького права, пристосованого до потреб феодального розвитку.

3.1 «Руська правда»

«Активну роль у розвитку і зміцненні підвалин феодалізму, в захисті інтересів великих землевласників й усього панівного класу феодалів продовжувало відігравати феодальне право. В 30-ті роки XII -- першій половині XIII ст. у князівствах та землях Русі діяла система права, яка в загальних рисах сформувалася ще в ранньофеодальний період і зафіксована в нормах Руської Правди.»[4,с.119]

«Руська правда» -- збірник законів феодального права, її норми закріплювали привілейоване становище феодалів, їхнього оточення, захищали життя і майно панівних станів суспільства. Це можна довести статтями про відповідальність за вбивство, про успадкування, про заподіяння образ. Окремі частини «Руської правди» виникли в найскладніші і най-гостріші моменти історії Київської Русі. В оригіналах списки «Руської правди» не було поділено на пронумеровані статті (лише окремі списки містять заголовки деяких частин документа) і тільки пізніше з науковою метою такий поділ було проведено. Розрізняють три редакції цього збірника: Коротку, Розширену і Скорочену із Розширеної. Остання становить найпізнішу переробку Розширеної «Руської правди». Кожна з її редакцій висвітлює матеріал з тієї чи іншої галузі права.

Охорона приватної власності -- одне з основних призначень «Руської правди». Вона уже відрізняла право власності від прав володіння. Так, за ст. 71 Розширеної редакції правди, знищення знаків власності на бортних деревах каралося великим штрафом (12 гривень). Цей штраф означав передовсім захист самого принципу приватної власності, на який зазіхав порушник. «Руська правда» чимало уваги приділяла закріпленню і захистові приватної власності на землю, і насамперед феодальної. Стаття 34 Короткої правди встановила високий штраф за переорювання межі й знищення межового знаку. Поступово віддзеркалився в різних редакціях процес посилення охорони приватної власності. Так, якщо в Короткій правді розмір штрафу залежав лише від виду й кількості вкраденого, то в Розширеній правді -- ще й від місця вчинення злочину (вкрадено худобу із закритого приміщення чи з пастівника). Тобто, Розширена правда охоплює ще більше випадків порушення межі й кари за той чи інший злочин.

Право приватної власності тісно пов'язувалося зі спадковим правом, яке відігравало важливу роль, а тому було добре складено. З його допомогою багатства, нагромаджені поколіннями власників, залишалися в руках одного стану. Статті «Руської правди» закріпили ряд привілеїв для феодалів. Так, з розвитком князівської влади майно померлих смердів, які не мали синів, стало переходити до князя. Для бояр і дружинників було зроблено виняток: їхнє майно при відсутності синів могли успадковувати й дочки. До повноліття спадкоємців спадком розпоряджалася їхня мати, а в разі її відсутності або якщо вона виходила заміж, призначався опікун з близьких родичів.

Поряд із спадковим набуло розвитку й зобов'язальне право. Система зобов'язань була нескладною. Зобов'язання оформлялися угодами: обміну, купівлі-продажу, позики, закупництва та ін. Особи, що не виконали зобов'язань, перетворювалися на холопів. Способи укладення зобов'язань як правило, були усними, при цьому використовувалися різного роду символічні форми -- так звані литки, могорич, рукобиття, зв'язування рук та ін. При укладенні деяких угод вимагалася присутність послухів(свідків).

Ранньофеодальне право не відрізняло чітко кримінального правопорушення від цивільно-правового. Так, згідно зі ст. 15 Короткої правди злісний неплатіж боргу, який утворювався в результаті цивільно-правової угоди, визнавався образою і тягнув за собою кару у вигляді штрафу. Образа, за «Руською правдою», це злочин. Під образою малося на увазі всяке порушення громадського стану, яке полягало насамперед у заподіянні потерпілому матеріальної і моральної шкоди. Норми «Руської правди» свідчать, що система кари формувалася в праві залежно від станової належності як потерпілого, так і злочинця. Кримінальне право випливало з феодальних відносин, захищало передовсім феодалів. Але якщо й феодал вчиняв тяжкий злочин, то і він підлягав покаранню.

Головне місце в системі покарань займали помста й грошовий штраф. Спроби узаконити смертну кару, яка набула поширення у візантійському праві, щоразу закінчувалися її скасуванням, оскільки це суперечило інтересам громади й зменшувало прибуток держави, князя, церкви від «викупів».

Судова система в Київській Русі була розгалуженою. Поряд з князівським судом існував боярський суд, який інколи розглядав справи князя та його владців, і общинний. Останній вів справи про порушення в общині, що не потребували втручання князівського суду. Існував і церковний суд.

Процесуальні відносини сторін починалися з виклику відповідача до суду. В «Руській правді» немає відомостей, яким чином відповідач або обвинувачуваний викликався до суду. Разом з тим у цьому правовому джерелі є прямі свідчення про особливий вид відносин сторін до суду. Це так звані «звід» і «гоніння сліду». Проте судовим доказом вони не були, а лише давали підстави для притягнення до відповідальності винного в крадіжці. Тобто це фактичний матеріал для суду, підстава для доказів.

Крім цього виду пошуків доказів були й інші: власне зізнання, послухи, видаки, присяга, жереб, зовнішні ознаки та ін.

Статті «Руської правди» доводять, що в Київській Русі панував обвинувачувально-змагальний судовий процес.

3.2 Джерела права часів Галицько-Волинської держави

«Життєстійкість «Руської Правди» визначалася тим, що вона була збірником феодального права, а її норми активно сприяли захисту та зміцненню феодального правопорядку, забезпечували правові умови для подальшого закабалення селян. її норми відображені в пам'ятках права Галицько-Волинської Русі, Новгорода і Пскова, усієї Північно-Східної Русі, а також Великого князівства Литовського. В подальшому норми Руської Правди стали одним із джерел Судебника 1497 р.»[4,с.120]

У Галицько-Волинській державі в основному збереглася правова система, що функціонувала на Русі як до її розпаду, так і в князівствах, створених на її руїнах. Відомості про інші правові джерела надзвичайно cкупі. Вони, безумовно, були, однак, монголо-татарська навала, потім литовсько-польські завойовники планомірно знищували історичні, правові, культурні пам'ятки українського народу. Таким чином, окрім давньоруських джерел права, у Галицько-Волинському князівстві мали застосування й інші нормативно-правові акти. Йдеться про правові пам'ятки, що дійшли до наших днів.

Від середини XII ст. збереглася грамота князя Івана Ростиславича (Берладника). Вона розкриває економічні зв'язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими купцями. Грамота регламентувала правове становище деяких іноземних купців під час їхнього перебування у князівстві. Встановлювалися пільги для болгарських купців, які звільнялися від сплати мита.

Інший правовий документ -- «Рукописання» (заповіт) князя Володимира Васильковича (близько 1287 р.) свідчить, що в період феодальної роздробленості вдосконалювалося спадкове право. Цей нормативний акт мав форму заповіту, у якій викладено передсмертну волю волинського князя. Державну владу в князівстві він заповів своєму двоюрідному брату Мстиславу Даниловичу, а також подбав про матеріальне забезпечення дружини (княгині) після своєї смерті. В цьому заповіті вказано право княгині успадкувати «город свой Кобрьінь, й с людьми, й с данью, како при мне даяли, так и по мне ать дають… село свое Городел, и с мьітом, а людье како то на мя страдале…»[5,с.41]. Далі в документі йде мова про закуплені раніше ним землеволодіння: «А село есмь купил Беревиче у Юрьевича у Давьідовича Фодорка» [5,с.41-42]. Цей приклад свідчить, що князі Галицькі збільшували свій домен і за рахунок купівлі земель, які оформляли правовими документами. Купівля-продаж фіксувалася відповідними грамотами. «Рукописання» містить матеріал для вивчення організації управління селами й містами у Південно-Західній Русі.

«Окремі відомості про правові норми цього періоду збереглися в літописах. У них можна знайти згадки про міжнародні договори, законодавчу діяльність князівств та деякі нові моменти в галузі кримінального права. Зокрема, з тексту Іпатіївського літопису випливає, що в Галицько-Волинській землі окремо розглядався такий вид злочину, як змова проти князівської влади. У 1245 р. був засуджений боярин Володислав як «лихий змовник землі». Поряд з іншими застосовувалися такі покарання, як смертна кара, тюремне ув'язнення, вигнання, конфіскація майна. Згідно з літописом князь Роман Мстиславич «за невірність» засудив до вигнання бояр Кор-мильчичів. Боярин Жирослав був покараний вигнанням та конфіскацією землі. Князь Данило Галицький після суду над Доброславом наказав кинути його у в'язницю.»[4,с.122].

«У Галицько-Волинському літописі збереглася також статутна грамота Володимиро-Волинського князя Мстислава Даниловича, написана навесні 1289 р, яка містить матеріал про розміри й форми феодальних повинностей з міського населення на користь державної влади: «Се я, князь Мстислав, син королів, онук Романів, установляю ловче на берестян вовіки за їх коромолу: з сотні -- по два лукна 6 меду, і по дві овці, і по п'ятнадцять десятків льону, і по сто хлібів, і по п'ять цебрів овса, і по п'ять цебрів жита, і по двадцять курей; і по стільки з кожної сотні; а з городян -- чотири гривні кун. А хто моє слово порушить, то стане зо мною перед богом. І вписав я єсмь у літопис коромолу їх.»[3,с.450-451]. Водночас ця грамота відбиває соціально-економічні умови Галицько-Волинської Русі в XIII ст.

Зміст вищенаведених грамот свідчить про правове регулювання міжнародних торговельно-економічних відносин, про зростання князівського домену й право успадкування, про умови виконання феодальних повинностей.

3.3 Магдебурзьке право

У XII-XIV ст. змінюється як політична, так і економічна роль міст. У Галицько-Волинському князівстві розвиваються ремесла, торгівля. Данило Галицький засновує нові міста, запрошує німців, вірменів, поляків. У великих містах князівства завжди було багато іноземців, зокрема хозарів, греків, вірмен, поляків, євреїв, німців тощо.

Як відомо, у 1188 р. архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування Магдебургові. У ХІІІ ст. магдебурзьке право поширюється на інші німецькі землі, на міста Польщі, Литви, Чехії, України, Угорщини.

Норми цього права, регулювання управління містом, привілей суспільно-правові відносини, організацію суду та порядок здійснення правосуддя визначали заходи кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісничих цехів і торгівлі. Відповідно до магдебурзького права міста звільнялися від управління й суду феодалів.

Введення магдебурзького права відбулося з поширенням німецьких переселенців. Спочатку воно стосувалося лише німецького населення, а згодом поширилося на усе міське населення. Так князь Данило Галицький і його наступники забезпечили німецьким громадам привілей користуватися власним правом і мати власні судово-адміністративні органи. Одним із перших міст, в якому німецька людність була виведена з-під юрисдикції місцевої адміністрації був Володимир-Волинський (бл. 1324 р.), а першим містом, що отримало повне магдебурзьке право став Сянок (1339 р.). Грамота останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ Болеслава наділяла міщан цього міста привілеями і, зокрема, звільняла від податків на 15 років. Згодом магдебурзьке право було надано іншим українським містам: Львову (1356 р.) і Кам'янець-Подільському (1374 р.).

ВИСНОВОК

Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство було опорою української державності, що захиталася в період феодальної роздробленості Русі. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини щодо державного устрою, правових основ, системи управління державою й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переломний момент історії вони зберегли в українців, почуття культурної та політичної ідентичності, забезпечили подальший розвиток руської етнічної спільності і зберегли при цьому етнографічні регіональні особливості.

За своєю класовою сутністю Галицько-Волинська держава була феодальною, а за формою - єдина держава з двірсько-вотчинною системою управління, на чолі якої стояв монарх - великий князь. У Галицько-Волинському князівстві існувала розвинена система центрального та місцевого управління, яка надійно виконувала свої функції.

Разом із формуванням і розвитком Галицько-Волинської держави складалося і продовжувало розвиватися право Давньої Русі. Найважливішою законодавчою пам'яткою права є Руська Правда. В той же час вона являє собою одну із найважливіших пам'яток середньовічного права. Право Галицько-Волинської держави, як і Київської Русі в цілому, створювалося на місцевому, вітчизняному ґрунті - "звичаєвому праві", в ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплялися порядки, обумовлені природою феодального суспільства, що складалося.

Цивільно-правові норми джерел права Галицько-Волинської держави передбачали інститут права власності та зобов'язальних дій. Придбане шляхом купівлі рухоме та нерухоме майно можна було продати, подарувати, обміняти і вчинити "як буде воля". Згадані також застава та обмін майна. Поширювалися угоди позики, поклажі (депозиту) цінних речей. Родинне право, як і раніше, передбачало шлюб, опіку та успадкування.

Норми карного права збереглися головним чином незмінними з часів єдиної Київської Русі. Щоправда з'явилися й новели, зокрема такий вид злочину, як змова проти князя та його влади. Почали застосовувати поряд зі штрафами такі види покарань, як смертна кара, ув'язнення у фортеці, вигнання, конфіскації. Причому не лише до суспільних низів, але і до відомих, багатих і знатних бояр.

Процесуальне право передбачало змагальний характер розгляду справи, диспозитивність сторін. Впроваджувалися розшук (заклич, звід, гоніння сліду), допит свідків (видоків та послухів), надання доказів, божі суди (ордалії). Вирок виносився усно. Суттєвих зрушень у цій галузі з часів Київської Русі не сталося.

В нормах права передбачалося привілейоване становище представників пануючого класу феодалів, неповноправність і безправність народних мас. Водночас, в містах Галицько-Волинської держава поступово приживалося Магдебурзьке право, що закріплювало привілеї іноземних майстрів, які оселялися в українських містах.

Галицько-Волинська держава мала велике значення для західних земель і для всієї України. Ця держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури належала до передових країн Європи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Захарченко П.П., Кузьминець О.В. Історія держави та права України: Навч. посіб. для дист. навч. -- К.: Університет „Україна", 2005. -- 208 с.

2. Крип'якевич І.В. Галицько-Волинське князівство: Монографія -- Київ: Наукова думка, 1984. -- 176 с.

3. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. -- К.: Дніпро, 1989. -- 591 с.

4. Тацій В.Я., Рогожин А.Й.Історія держави і права України. У 2-х томах. Т.1 -- К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре»», 2003. -- 656 с.

5. Чайковський А.С., Копиленко О.Л., Кривоніс В.М., Свистунов В.В., Трохимчук Г.І. Хрестоматія з історії держави і права України: навч.посіб. - К: Юрінком Інтер, 2003. - 656 с.

Размещено на Allbest.ru