Процес становлення та подальшого розвитку концепцій щодо поняття предмета і метода цивільного процесуального права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Предмет і метод цивільного процесуального права

Розділ 2. Загальна характеристика цивільно-процесуального законодавства

Розділ 3. Проблеми накопичення та використання судової практики в цивільному судочинстві

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Актуальність досліджуваної теми полягає в тому, що цивільне процесуальне право як галузь права пройшла свій тривалий історичний шлях становлення і розвитку. Розуміння цивільного процесуального права, його предмета - одне з актуальних і одночасно проблемних питань науки цивільного процесуального права.

Цивільне процесуальне право є фундаментальною галуззю в системі права України, а її значення полягає в об'єктивній потребі правового регулювання суспільних відносин в такій важливій сфері життя держави як здійснення правосуддя в цивільних справах. Пройшовши достатньо тривалий історичний шлях становлення і розвитку цивільне процесуальне право як галузь, і як наука, створили ефективний механізм судового захисту цивільних прав та інтересів, а також сформували потужний науково-теоретичний та пізнавальний потенціал з основних актуальних напрямків науки цивільного процесуального права.

Становлення судової влади в Україні відображає процес поступового формування в нашій країні правової держави. Вирішення цієї задачі передбачає затвердження в Україні влади закону,право тлумачення і застосування якого належить лише суду. Таким чином, вивчення правил судочинства є важливим і необхідним, оскільки дозволяє оволодіти навичками участі в судовому процесі з метою захисту своїх прав.

У зв'язку з цим вимагають науково-теоретичного дослідження такі питання щодо поняття предмета, мета і цивільного процесуального законодавства.

Метою даної роботи є дослідження процесу становлення та подальшого розвитку концепцій щодо поняття предмета і метода цивільного процесуального. У відповідності до поставленої мети було визначено наступні завдання:

- визначити основні поняття предмета і метода цивільного процесуального права;

- розглянути питання щодо джерел цивільного процесуального права та систематизації цивільно-процесуального законодавства;

- з'ясувати проблеми накопичення та використання судової практики в цивільному судочинстві.

Об'єктом дослідження даної роботи є правове регулювання інституту предмета і метода цивільного процесуального права.

Предметом дослідження є особливості правового регулювання інституту предмета і метода цивільного процесуального права нормами цивільно-процесуального законодавства.

В ході дослідження нами була вивчена достатня кількість літератури по даній темі. Серед учених, які сприяли активізації правових досліджень у цій галузі, слід відзначити: М.Й. Штефана, С.В. Васильєва, Л. Г. Лічмана, Б. В. Малишева, Ю. В. Неклеса, А. П. Рожнов, О. Крупчан, А. К. Безина, Н. М. Пархоменко.

Методологічну основу даної курсової роботи складають загальновизнані методи наукового пізнання: формально-логічний, нормативний, порівняльно-правовий, системно структурний та інші методи дослідження.

В цьому дослідженні ми спробуємо здійснити всебічний аналіз правових питань, що стосуються предмета і метода цивільного процесуального права.

процесуальний цивільний право судочинство



Розділ 1. Предмет і метод цивільного процесуального права

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини які виникають у державі.

Судова влада в Україні реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, кримінального, господарського, адміністративного конституційного судочинства. Діяльність суду з розглядом справи складається із сукупності дій спрямованих на дослідження доказів за допомогою визначених законом засобів.

Суд - це орган державної влади до компетенції якого входить здійснення правосуддя по розгляду справ та прийняття по них рішень.

Цивільне процесуальне право - це сукупність і система правових норм, які регулюють суспільні відносини що виникають між учасниками цивільного процесу та судом при здійсненні правосуддя в цивільних справах [19, c. 3].

Цивільне процесуальне право є галуззю права і кожна галузь права має свій предмет і метод правового регулювання.

Для кожного з учасників процесу в цивільній справі нормами цивільного процесуального права встановлені процесуальні права й обов'язки. Норми цивільного процесуального права визначають весь хід судового процесу, встановлюють для кожного суб'єкта цивільних процесуальних відносин міру їх належної і можливої поведінки.

Об'єктом правового регулювання норм цивільного процесуального права виступають суспільні відносини в сфері судочинства у цивільних справах.

Варто відрізняти предмет цивільного процесу і предмет цивільного процесуального права. Предметом цивільного процесу як діяльності суду зі здійснення правосуддя, що протікає у визначеній процесуальній формі, є конкретні цивільні справи. Предметом цивільного процесуального права як галузі права є сам цивільний процес, тобто діяльність суду та інших учасників, а також (деякою мірою) і діяльність органів виконання судових рішень.

Предмет правового регулювання відповідає на питання, на що впливає право як система норм. Метод правового регулювання відповідає на питання, яким чином (або якими способами і засобами) здійснюється правовий вплив. Предмет дає можливість виділити певну групу суспільних відносин, які підпадають під регулюючий вплив цивільних процесуальних норм.

Специфікою предмета цивільного процесуального права є те, що правове регулювання здійснюється лише стосовно тих суспільних відносин, які мають юридичну форму та існують у вигляді цивільних процесуальних правовідносин. Існування в цивільному судочинстві відносин не врегульованих нормами цивільного процесуального права не можливе.

Питання про предмет цивільного процесуального права є дискусійним і в науці вирішується неоднозначно. Можна виділити наступні основні підходи у визначенні змісту предмета цивільного процесуального права:

- це цивільні процесуальні правовідносини і процесуальні дії (чи діяльність) суду та учасників процесу;

- це процесуальна діяльність суду та інших учасників процесу, а також процесуальні права та обов'язки суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин;

- це суспільні відносини у сфері цивільного судочинства або цивільні процесуальні правовідносини [22, c. 9].

Найбільш поширеним поглядом на предмет цивільного процесуального права є його визначення через цивільні процесуальні правовідносини в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах, тобто як врегульований нормами цивільного процесуального права порядок розгляду і вирішення цивільних справ. Процесуальна діяльність у якості самостійного елемента предмета цивільного процесуального права ставить питання про місце і природу такої діяльності в рамках цивільного судочинства. Така діяльність суду та учасників процесу не може реалізуватися поза цивільними процесуальними правовідносинами, які регулюються нормами цивільного процесуального права. Саме процесуальні права та обов'язки є регуляторами поведінки учасників процесу, оскільки саме вони визначають межі дозволеної та необхідної поведінки і реалізація яких здійснюється в межах цивільних процесуальних правовідносин. Цивільна процесуальна діяльність є елементом цивільних процесуальних правовідносин поряд з цивільними процесуальними правами та обов'язками суду і учасників процесу. Будь-яка діяльність поза цивільних процесуальних правовідносин не регулюється нормами цивільного процесуального права, а тому така діяльність не може носити характер процесуально-правової, оскільки відсутній зв'язок між нею і закріпленими у нормах цивільного процесуального права процесуальними правами та обов'язками.

Отже, предметом цивільного процесуального права є суспільні відносини (цивільні процесуальні), які виникають у сфері цивільного судочинства.

Особливостями предмета цивільного процесуального права є:

- визначає коло тих суспільних відносин, які регулюються нормами цивільного процесуального права;

- визначає межі застосування судом норм матеріального та процесуального права;

- дає можливість конкретизувати мету і завдання процесуальної діяльності суду, учасників процесу;

- обов'язковим суб'єктом суспільних відносин, які входять до предмета правового регулювання, є суд;

- дає можливість об'єднати норми цивільного процесуального права в систему;

- цивільні процесуальні правовідносини, які входять в предмет правового регулювання, існують у вигляді системи.

Існує також питання про те, які саме суспільні відносини повинні охоплюватися предметом цивільного процесуального права. З цього питання в процесуальній науці існує два підходи: вузький і широкий.

Представники вузького розуміння предмета цивільного процесуального права вважають, що його утворюють лише ті суспільні відносини які виникають лише з участю судів загальної юрисдикції, здійснюючих правосуддя у цивільних справах. Тобто, процесуальна діяльність таких юрисдикційних органів як господарські, адміністративні та третейські суди не підпадає під предмет правового регулювання цивільного процесуального права.

Поняття широкого розуміння предмета цивільного процесуального права бере початок з 60-х років минулого століття. Спочатку до предмета цивільного процесуального права включалися всі види і напрямки юрисдикційної діяльності: народних судів (нині судів загальної юрисдикції), арбітражних (нині господарських) судів, третейських судів, товариських судів, комісій з трудових спорів, профспілки, нотаріат, яким законом надано повноваження розглядати і вирішувати цивільні справи. Основним аргументом широкого поняття предмета цивільного процесуального права стала спільність предмета захисту - норми матеріального права.

Сучасні представники широкого поняття предмета цивільного процесуального права дещо по новому трактують його межі. Обґрунтовується, що до предмета входять суспільні відносини з участю всіх судів, які входять в систему судів загальної юрисдикції, тобто з участю господарських, адміністративних і третейських судів, оскільки всі вони застосовують норми цивілістичних галузей матеріального права, 3 цих позицій цивільне процесуальне право ототожнюється з цивільним процесом, основу яких складають: цивільне судочинство; адміністративне судочинство; господарське судочинство; третейське судочинство. Відповідно предмет цивільного процесуального права утворюють процесуальні норми і процесуальні правовідносини з приводу діяльності цих судових органів. Критеріями об'єднання таких процедур виділяються: однаковий предмет діяльності і спільна мета (захист прав та інтересів учасників матеріальних відносин); однакові принципи діяльності; однакові процесуальні інститути і процедури (позов, докази, судовий розгляд, оскарження тощо) [20, c. 7].

Тому врегульований законом порядок здійснення судочинства зазначеними судами має бути уніфікований шляхом створення єдиного кодексу, який визначав би процесуальний порядок діяльності наявних і створених в майбутньому як територіальних, так і спеціалізованих судів загальної юрисдикції. Така інтеграція може мати місце в майбутньому в наслідок подальшої судово-правової реформи в Україні. Основи організації та діяльності системи судів загальної юрисдикції, які відповідно до Конституції будуються за принципами територіальності, спеціалізації багато в чому є подібною. У цьому розумінні можна говорити про цивільне процесуальне право або цивільний процес, який включав би процесуальний порядок цивільного судочинства, адміністративного судочинства і господарського судочинства. Забезпечення в майбутньому такої єдності повинно торкатися лише організаційної основи правосуддя. Щодо функціональних основ діяльності таких судів, та їх особливостей, то такі питання неможливо врегулювати єдиним кодексом, оскільки це утруднить користування ним, приведе до ускладнення системи кодексу. У цьому питанні потрібно окремо регулювати цивільне судочинство нормами ЦПК, адміністративне судочинство нормами КАС, а господарське судочинство нормами ГПК, де враховувати процесуальні особливості розгляду і вирішення справ відповідними судами, в рамках цивільного процесуального права, адміністративного процесуального права і господарського процесуального права, тобто окремими галузями права. Цьому повинні сприяти удосконалення існуючих інститутів і створення ефективних процедур. У майбутньому ЦПК може стати правовою платформою, на основі якої буде проведено уніфікацію різних процесуальних кодексів.

Цивільне процесуальне право, як самостійна галузь права, має свій метод правового регулювання. Поряд з предметом, метод визначає особливості цивільного процесуального права як самостійної галузі права.

Під методом цивільного процесуального права слід розуміти сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права способів та засобів впливу на відносини, які регулюються цією галуззю права, та поведінку їх суб'єктів.

Значення методу правового регулювання полягає в тому, що за його допомогою держава відповідними юридичними прийомами і засобами впливає на цивільні процесуальні правовідносини, і на цивільний процес в цілому, шляхом забезпечення відповідної (дозволеної чи необхідної) поведінки суб'єктів цих відносин. Особливості такого впливу характеризують специфічні ознаки цивільного процесуального права як галузі.

Метод ЦПП характеризується:

- системою процесуальних дій які виконуються судом та учасниками процесу;

- змістом формою та умовами здійснення процесуальних дій;

- системою цивільних-процесуальних прав та обов'язків суб'єктів правовідносини які визначають зміст цивільних процесуальних дій;

- гарантіями реалізації цивільно-процесуальних прав і обов'язків.

Метод цивільного процесуального права у науці визначається в загальних рисах, але вихідні положення можуть служити правильному розкриттю його змісту. Він обумовлюється специфічними властивостями предмета регулювання цивільного процесуального права, соціальними функціями, які виконує ця галузь права, і органічним її зв'язком з галузями матеріального права [21, c. 10].

За змістом метод цивільного процесуального права є імперативно-диспозитивним і характеризується нормативним визначенням:

- підстав виникнення, розвитку і припинення цивільних процесуальних правовідносин, характеру правових зв'язків між його суб'єктами;

- процесуально-правовим становищем суду, учасників процесу;

- цивільних процесуальних дій - їх змісту, форми, порядку виконання;

- цивільних процесуальних санкцій.

Метод цивільного процесуального права за змістом є імперативно-диспозитивним. Він обумовлюється властивостями предмета цивільного процесуального права, правовим становищем суб'єктів цивільних процесуальних відносин та особливістю юридичних фактів, від яких залежить виникнення, розвиток та припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Імперативний характер впливу на поведінку суб'єктів цивільних процесуальних відносин закріплюється у нормах права, що встановлюють зобов'язання, заборону і примус. Зобов'язання передбачає необхідність конкретної активної поведінки суб'єкта цивільних процесуальних відносин. Заборона виявляється у забороні виконувати (вчиняти) певні дії. Примус - у впливі, спрямованому на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права. Імперативний спосіб визначається процесуально-правовим становищем суду та учасників цивільного процесу.

Диспозитивний характер означає дозвіл і право суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на відповідну поведінку в межах, встановлених нормами цивільного процесуального права. Спосіб дозволу закріплюється в нормах, що визначають процесуально-правове становище сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, та діяльність яких характеризується принципом диспозитивності [16, c. 305].

Імперативний спосіб проявляється в процесуально-правовому становищі суду. Він, як орган держави, що здійснює правосуддя, виконує головну роль у цивільному процесі, спрямовує дії учасників процесу, які повинні підпорядковуватись судові, забезпечує здійснення ними прав і виконання обов'язків. Суд розглядає і вирішує цивільну справу та окремі питання, які виникають у процесі її розгляду, ухвалює рішення, яке має обов'язковий характер [6]. Перелічені та інші встановлені законом процесуальні права суду мають істотну особливість - вони водночас є його обов'язками. Разом з тим у деяких нормах права визначається дозволена поведінка суду, наприклад, об'єднання і роз'єднання позовів - суддя під час відкриття провадження у справі, провадження у справі до судового розгляду або суд під час її розгляду мають право постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог або про роз'єднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог у самостійні провадження, якщо їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи [6].

Спосіб дозволу широко використовується в нормах цивільного процесуального права, в яких визначено процесуально-правове становище сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Сторони наділені широкими процесуальними повноваженнями для захисту суб'єктивних матеріальних прав, реалізація яких можлива за їх розсудом на основі вільного волевиявлення і забезпечується системою необхідних процесуальних гарантій.

Правове становище експертів, свідків, перекладачів, інших осіб, які не беруть участі у справі, визначається не дозволом певної поведінки, а обов'язком таких осіб діяти певним чином, наприклад, свідок зобов'язаний з'явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини; експерт зобов'язаний з'явитися за викликом суду, провести повне дослідження і дати обґрунтований та об'єктивний письмовий висновок на задані йому питання, а у разі необхідності - роз'яснити його[6].

Метод цивільного процесуального права характеризується також окремим видом юридичних фактів - процесуальних дій суду і осіб, які беруть участь у справі, від яких залежить виникнення і розвиток процесуальних правовідносин і які є засобами здійснення процесуальних прав і виконання обов'язків. Гарантіями їх реалізації виступають цивільні процесуальні санкції. Ними встановлені правові наслідки за порушення прав і невиконання обов'язків.

Імперативний метод впливу на поведінку суб'єктів регульованих відносин закріплений у нормах права, що встановлюють зобов'язання, заборони і примус. Зобов'язання - обов'язок конкретної активної поведінки (свідок зобов'язаний з'явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини); заборони - заборона виконання певних дій і бездіяльності, зокрема заборона спорів між судами про підсудність; примус - вплив, спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права. Диспозитивний спосіб характеризується дозволом і визначається правами суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, встановлених нормами ЦПК України. Імперативний спосіб виявляється в процесуально-правовому становищі суду. Він як орган держави, що здійснює правосуддя, наділений активністю і виконує керівну роль у цивільному процесі, спрямовує дії учасників процесу, які повинні підпорядковуватися судові, забезпечує здійснення ними прав і виконання обов'язків. Суд вирішує цивільну справу і окремі питання, що виникають у процесі її розгляду, виносить рішення, яке має обов'язковий характер. Зазначені та інші встановлені законом процесуальні права суду мають істотну особливість - вони водночас є його обов'язками. Разом з тим у деяких нормах права визначається дозволена поведінка суду. Від його розсуду залежить прийняття зустрічного позову, забезпечення позову, зупинення провадження [6].

Метод цивільного процесуального права характеризується також окремим видом юридичних фактів - процесуальних дій суду і осіб, які беруть участь у справі, від яких залежить виникнення і розвиток процесуальних правовідносин і які є засобами здійснення процесуальних прав і виконання обов'язків.

Гарантіями їх реалізації є цивільні процесуальні санкції. Ними встановлені правові наслідки за порушення прав і невиконання обов'язків. Це - примусове припинення неправомірних процесуальних дій, скасування незаконних і необґрунтованих рішень, застосування способів забезпечення доказів і позову, відшкодування заподіяних збитків, примусовий привід, видалення із залу судового засідання. У санкціях впроваджено позитивне зобов'язання і примушування, що характеризує їх імперативність.

Отже, цивільне процесуальне право - це галузь права, яка включає в себе сукупність розташованих у визначеній системі процесуальних норм, що регулюють суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах судами загальної юрисдикції.

Цивільне процесуальне право має власні предмет і метод правового регулювання, які вирізняють його серед інших галузей права.

Предмет цивільного процесуального права - це суспільні відносини які виникають при здійсненні правосуддя у цивільних справах. Предметом цивільного процесуального права є процесуальна діяльність суду та інших учасників процесу, що виникають при здійсненні правосуддя - тобто сам цивільний процес, а також система цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин та гарантіями їх реалізації.

Метод цивільного процесуального права - це сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права способів і засобів впливу на відносини, що регулюються, і поведінку їх суб'єктів.

Метод правового регулювання цивільного процесуального права є за змістом імперативно-диспозитивним і забезпечується такими способами впливу на правові відносини, що регулюються, і поведінку його суб'єктів, як дозвіл, зобов'язання, заборона і примус.



Розділ 2. Цивільно-процесуальне законодавство

У теорії цивільного процесуального права існують різні позиції щодо поняття і змісту системи його джерел. Тривалий час у науці цивільного процесуального права панувала думка, що його джерелом можуть виступати виключно нормативно-правові акти, наявність же інших заперечувала. Становлення нової правової системи сучасної України, її інтеграція до світової правової дійсності з неминучістю поставили питання про нове розуміння поняття «джерела права», про перегляд їх системи, появлення й застосування так званих «нетрадиційних» для країн романо-германської системи права джерел цивільного процесуального права.

Дослідження системи сучасних джерел цивільного процесуального права України дозволяє зробити певні висновки:

- джерела цивільного процесуального права, які є складовою частиною системи джерел права України, характеризуються всіма особливостями, що притаманні цій системі: множинністю, суворою ієрархією, верховенством ролі закону;

- джерела цивільного процесуального права утворюють систему, що включає тільки офіційно (юридично) визнані види джерел, які становлять створену або санкціоновану державою певну типову правову форму;

- чітка системність джерел цивільного процесуального права впорядковує процеси правотворчості й правозастосування, забезпечує доступність реалізації права громадян на судовий захист і підвищує ефективність останнього;

- особлива роль нормативно-правових актів у системі джерел цивільного процесуального права є підставою для витіснення інших форм [17, c. 58].

Механізм правового регулювання цивільних процесуальних відносин повинен функціонувати в гармонійно розвиненій системі джерел права - як традиційних, так і нетрадиційних для права України. Головне, щоб такі категорії, як правові принципи, правові позиції, судова практика тощо, сприяли більш ефективному вирішенню завдань, що стоять перед цивільним процесуальним правом щодо справедливого, неупередженого і своєчасного розгляду й вирішення цивільних справ.

Джерела цивільного процесуального права - правові акти, що містять норми даної галузі права. Види джерел залежать від форм, у яких виражається й функціонує норма цивільного процесуального права.

Основними джерелами (формою) права у всіх сучасних правових системах світу є нормативно-правові акти держави. Нормативно правовий акт - це акт правотворчої діяльності компетентних державних органів, що встановлює, змінює або скасовує правові норми. Нормативний акт приймається компетентним органом у певному процедурному порядку. Це офіційний документ, що містить правові норми, тобто носій інформації про правові норми, юридичне джерело права.

Нормативно-правові акти мають різні назви, вони відрізняються один від одного за юридичною силою, за суб'єктами видання тощо. В найзагальнішому вигляді ієрархічну структуру нормативно-правових актів України можна подати в такий спосіб: закони й підзаконні нормативні акти.

Норми, що врегульовують порядок провадження у цивільних справах, закріплені у різних нормативних актах. Сукупність таких актів складає цивільно-процесуальне законодавство.

Основу цивільно-процесуального законодавства, як і всього законодавства України, становить Конституція України. У ній закріплено норми, що гарантують право громадян на судовий захист (ст.8), визначають їх правовий статус у цивільному судочинстві, передбачають принципи організації діяльності суду [1, Ст. 8].

Найважливішим нормативно-правовим актом після Конституції України в системі цивільно-процесуального законодавства є Цивільний процесуальний кодекс України.

18 березня 2004 р. Верховна Рада України прийняла новий Цивільний процесуальний кодекс України, який мав основним завданням забезпечити повноцінне функціонування судової системи шляхом урегулювання порядку провадження у цивільних справах у судах відповідно до Конституції та законів України. Кодекс надає судам можливість реалізувати покладені на них обов'язки, забезпечити правильний та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав та свобод фізичних і юридичних осіб, а також охорону державних та громадських інтересів. Цивільний процесуальний кодекс України складається з одинадцяти розділів, кожний з яких містить глави:

- розділ І «Загальні положення» (статті 1-94);

- розділ 11 «Наказне провадження» (статті 95-106);

- розділ III «Позовне провадження» (статті 107-233);

- розділ IV «Окреме провадження» (статті 234-290);

- розділ V «Перегляд судових рішень» ( статті 291-366);

- розділ VI «Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)» (статті 367-382 );

- розділ VIІ «Судовий контроль за виконанням судових рішень» (статті 383-389);

- розділ VIII «Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні» (статті 390-401);

- розділ IX «Відновлення втраченого судового провадження» (статті 402-409) ;

- розділ X «Провадження у справах за участю іноземних осіб» (статті 410-415);

- розділ XI «Прикінцеві та перехідні положення».

До системи цивільно-процесуального законодавства належить також низка інших кодексів і законів, в яких закріплено окремі положення цивільного процесуального права. Так, Цивільний кодекс України містить норми, в яких закріплено гарантію права особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, правила щодо обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною, визнання фізичної особи безвісти відсутньою, оголошення фізичної особи померлою та інші [4].

Сімейний кодекс України визначає підстави для надання судом права на шлюб, визнання його недійсним і неукладеним, зміни, розірвання та визнання недійсним шлюбного договору, розірвання шлюбу тощо [3].

Кодекс законів про працю України передбачає перелік підвідомчих суду трудових справ, правила відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди, підстави обмеження повороту виконання рішень у трудових спорах [2].

Серед законів можна виділити, наприклад, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р., що визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в нашій державі, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів тощо; Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999р., що обумовлює умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які відповідно до закону підлягають примусовому виконання у разі невиконання їх у добровільному порядку. Закон України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р., що встановлює основи організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус державних виконавців; Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005р., що визначає порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок; Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р., що закріплю норма, які регламентують участь прокурора в цивільному судочинстві; Закон України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 р. формулює правові, організаційні й фінансові основи судово-експертної діяльності з метою забезпечення правосуддя України незалежною, кваліфікованою і об'єктивною експертизою, орієнтованою на максимальне використання досягнень науки і техніки.

До системи цивільного процесуального законодавства також належать Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, інструкції міністерств і відомств тощо. Так, Інструкція про порядок фіксування судового процесу технічними засобами в загальних судах України, затверджена наказом Державної судової адміністрації України від 21 липня 2005 р. № 84, встановлює єдиний порядок фіксування судового процесу технічними засобами та вимоги до комплексів з фіксування судового процесу; Порядок оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом цивільних та господарських справ, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005р. №1258, визначає механізм здійснення оплати зазначених витрат [9].

Це, звичайно, неповний перелік актів, що складають дану систему, оскільки їх існує дуже велика кількість, крім того законодавство постійно змінюється: деякі закони втрачають чинність, приймаються нові.

Окреме місце в системі цивільного процесуального законодавства посідають міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Законодавець підкреслює їх пріоритетність перед нормативно правовими актами України, зауважуючи: у разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір [6].

До системи цивільного процесуального законодавства не входять постанови Пленуму Верховного Суду України, оскільки вони не мають нормативного характеру. Проте ці постанови містять роз'яснення, що мають важливе значення для судової практики і є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, які застосовують у своїй діяльності норми права, щодо яких зроблено такі роз'яснення.

За роки незалежності значну кількість змін, якими вирішувалися окремі проблеми цивільного судочинства, було внесено до Цивільного процесуального кодексу України 1963 р. Такі фрагментарні зміни положень цього Кодексу призвели до неузгодженості, розбалансованості його норм, що ускладнило їх застосування.

Кодекс містить деякі принципово нові положення, спрямовані на забезпечення швидкого і справедливого судочинства, дотримання прав учасників цивільного процесу. Водночас вдалося зберегти наступництво основних інститутів цивільного процесу, що, у свою чергу, сприяє доступності нового Кодексу для учасників цивільного судочинства.

Кодексом запроваджується спрощений порядок розгляду цивільних справ - наказне провадження. Такий порядок розгляду цивільних справ судом застосовується в багатьох країнах світу. Як відомо, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Ці справи розглядаються судом у порядку позовного, наказного та окремого провадження. Наказне провадження є спрощеною формою розгляду цивільної справи в суді. Судовий наказ є одночасно виконавчим документом і тому має бути оформлений відповідно до вимог, встановлених Законом України «Про виконавче провадження» до виконавчого документа. На відміну від позовного провадження, в якому особами, що беруть участь у справі, є сторони і треті особи та їх представники, за наказного провадження до осіб, що беруть участь у справі, належать із заявник та інші заінтересованих осіб, їхні представники. Кодексом визначено вимоги, за якими може бути видано судовий наказ. Так, судовий наказ може бути видано, якщо: заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочинні, вчиненому в письмовій формі; заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати; заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника, а також в інших випадках, встановлених законом. Заява про видання судового наказу подається у письмовій формі до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, визначеними Кодексом, і має містити найменування суду, в який подається заява; ім'я (найменування) заявника та боржника, а також ім'я (найменування) представника заявника, якщо заява подається представником, їхнє місце проживання або місцезнаходження; вимоги заявника й обставини, на яких вони ґрунтуються; вартість майна у разі його витребування; перелік документів, що додаються до заяви. У разі подання неналежно оформленої заяви суддя не розглядає заяву, про що постановляє ухвалу із зазначенням підстав такого рішення, і надає заявнику строк для усунення недоліків. Якщо заявник у встановлений строк виконає вимоги відповідно до ухвали суду, заява вважається поданою в день першого її подання, інакше заява вважається неподаною і повертається заявникові. Слід зазначити, що повернення заяви не є перешкодою для повторного звернення з такою самою заявою після усунення її недоліків. Суддя відмовляє у прийнятті заяви про видання судового наказу, якщо заявлено вимогу, що не передбачена Кодексом, або якщо із заяви і поданих документів вбачається спір про право, про що постановляє ухвалу. Відмова у прийнятті заяви унеможливлює повторне звернення з такою самою заявою. У цьому випадку заявник має право звернутися з тими самими вимогами у позовному порядку. За подання заяви про видання судового наказу сплачується судовий збір у розмірі 50 відсотків ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення в суд із позовом у порядку позовного провадження. Уразі відмови у видання судового наказу внесена сума судового збору стягувачу не повертається. У разі подання стягувачем позову до боржника у порядку позовного провадження ця сума зараховується до суми судового збору, встановленої за позовну заяву. Законодавством встановлено триденний строк для розгляду заяви та видання судового наказу по суті заявлених вимог. При цьому видання судового наказу проводиться без судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень.

Судовий наказ видається стягувачу після набрання ним законної сили. Так, після видання судового наказу суд невідкладно надсилає його копію боржникові разом із копіями заяви стягувача та доданих до неї документів. При цьому суддя роз'яснює боржнику право в разі заперечення проти вимог стягувача подати заяву про його скасування. Ця вимога має бути виконана протягом десяти днів із дня отримання судового наказу. Інакше, у разі ненадходження від боржника заяви про скасування судового наказу протягом трьох днів після закінчення строку її подання, за умови наявності даних про отримання боржником копії наказу, судовий наказ набирає законної сил и. І лише тоді суд видає його стягувачеві для пред'явлення до виконання [19].

Отже, Кодексом також передбачена можливість скасування судового наказу, якщо боржник проти нього заперечує. Відповідна заява розглядається судом протягом п'яти днів, про то постановляється ухвала, якою скасовується судовий наказ, у якій суд одночасно роз'яснює про можливість розгляду заявлених стягувачем вимог у позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо подання позову. Ухвали суду про відмову у прийнятті заяви про видання судового наказу або про відмову у скасуванні судового наказу можуть бути оскаржені в апеляційному порядку. Також судовий наказ може бути переглянутий у зв'язку з нововиявленими обставинами. Замість втраченого оригіналу судового наказу суд, який його видав, має право за заявою стягувача або поданням державного виконавця видати його дублікат.

Також слід зазначити, що заяви, які подані до набрання чинності цим Кодексом відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 1963 р. і містять вимоги, що можуть бути розглянуті за правилами наказного провадження, за клопотанням позивача розглядаються в порядку, встановленому розділом II Цивільного процесуального кодексу України 2004 р., якщо їх судовий розгляд не розпочався за правилами позовного провадження. Також з урахуванням положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Цивільного та Сімейного кодексів України та інших законів у Кодексі регламентуються питання порядку позовного провадження та окремого провадження. Зокрема, відповідно до зазначених законів викладені положення щодо усиновлення, визнання фізичної особи обмежено дієздатною чи недієздатною, надання неповнолітньому повної дієздатності тощо. З моменту проведення «малої судової реформи», якою запроваджено порядок апеляційного та касаційного оскарження рішень судів, виявлено низку недоліків у його практичному застосуванні. В новому Цивільному процесуальному кодексі України процедури такого оскарження вдосконалено, зокрема передбачено подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції, а апеляційної скарги - через суд першої інстанції, але для контролю в копії подається стороною до апеляційного суду, при цьому місцевий суд позбавлений права оцінювати скаргу на відповідність закону. Також введено невідомий раніше процесуальному законодавству України інститут оскарження судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами.

З метою належного забезпечення прав фізичних та юридичних осіб у Кодексі удосконалено питання відновлення втраченого судового провадження, що викладені в окремому розділі, зокрема, регламентовано порядок відновлення втраченого судового провадження, визначаються особи, які мають право звертатись до суду із заявою про відновлення провадження, зміст і підсудність цієї заяви, розгляд справи, рішення суду у справі про відновлення втраченого провадження. З урахуванням положень міжнародних договорів України у Кодексі викладені питання стосовно провадження у справах за участю іноземних осіб, а також питання подання позову до іноземної держави, виконання судових доручень іноземних судів і звернення судів України до іноземних судів, визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, застосування правил міжнародних договорів.

Прийняття нового Цивільного процесуального кодексу України дало змогу здійснити реформу цивільного судочинства в Україні, що сприяє підвищенню ефективності цивільного процесу, забезпеченню реалізації та захисту конституційних прав та інтересів сторін у цивільному процесі.

Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, Цивільного процесуального кодексу України та Закону України «Про міжнародне приватне право».

Джерела цивільного процесу як явища об'єктивного світу існують і функціонують у відомих межах: протягом відповідного часу, на певній території (у просторі) і поширюються на певне коло осіб.

Дія процесуальних норм у часі визначається правилом, відповідно до якого незалежно від часу порушення цивільної справи в суді при здійсненні процесуальних дій застосовується процесуальний закон, що діє на цей момент. Згідно з ч. З ст.2 ЦПК провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи [6].

Закон, який встановлює нові обов'язки, що скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Дія цивільних процесуальних норм у просторі визначає правило, відповідно до якого при розгляді цивільної справи, здійсненні окремих процесуальних дій і виконанні рішень суду діє процесуальний закон за місцем здійснення відповідної процесуальної дії.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені Цивільним процесуальним кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

У разі виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

У разі невідповідності правового акта закону України або міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу.

У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір.

Норми права інших держав суд застосовує у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі

Дія цивільного процесуального законодавства стосовно осіб полягає в тому, що відповідно до ст. 4 ЦПК України суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси. При цьому іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації також мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів [6]. Іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією України та Законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд зобов'язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу та здійснювати правосуддя на засадах їх рівності

Цивільні процесуальні норми мають обов'язкову силу для всіх громадян, державних підприємств, установ, організацій, громадських організацій і їхніх об'єднань. Цивільний процесуальний закон поширюється також на іноземців, іноземні підприємства й організації, що перебувають на території України.

Розглядаючи питання про дію цивільних процесуальних нормативних актів на іноземних громадян, необхідно мати на увазі особливості правового положення іноземних громадян, що володіють дипломатичним імунітетом [6].

Отже, цивільно-процесуальне законодавство - це сукупність нормативних актів, у яких містяться норми, що врегульовують порядок організації та здійснення правосуддя в цивільних справах.

Розділ 3. Проблеми накопичення та використання судової практики в цивільному судочинстві

Судова реформа в Україні останнім часом набула перманентного розвитку. Достатньо сказати, що після прийняття 7 липня 2010 р. Закону «Про судоустрій і статус суддів» до нього протягом 2010 р. чотири рази вносили зміни. Постійно змінюються процесуальні кодекси і, зокрема, Цивільний процесуальний кодекс України. Очевидним є намагання законодавця удосконалити законодавство, що регулює судоустрій, статус суддів, процесуальні форми застосування матеріального права тощо. Провідну роль у цьому процесі відіграє судова практика, як самостійний чинник у процесі правозастосування під час вирішення цивільних справ.

Вивчення судової практики свідчить не тільки про її неоднорідність, але й про відсутність єдиного розуміння механізмів застосування законодавства, інколи - про механічне застосування тощо. Причин тому багато. Аналіз деяких помилок правозастосування, при всій його корисності, не дав відповіді на запитання, чому такі негативні явища мають місце. Очевидними є два основних фактори: це недосконале законодавство та непрофесійна діяльність суду (стабільна наявність судових помилок). Науковці зазначають, що якість правозастосовної діяльності залежить від багатьох чинників. Серед них першість належить високій якості правової теорії, якою повинні володіти правозастосовувачі. У зв'язку з цим зростає актуальність установлення не тільки факторів, які впливають на якість правозастосування у цивільному судочинстві та їх співвідношення, а й механізмів (способів) їх подолання. Питання співвідношення правозастосування та судової практики досліджувалися лише в деяких випадках. Найпоширенішими є дослідження практики застосування окремих нормативних актів. Аналізуючи наукову літературу, можна також виокремити кілька груп дослідників, праці яких мають принципове значення для проблематики, що розглядається. Так, група науковців зосереджується на значенні прецеденту як самостійного правового явища. На думку деяких учених, прецедент з'явився та існує в праві пострадянських держав, зокрема в Російській Федерації (далі - РФ) та Україні. Іноді дослідження проводяться в порівняльному аспекті або з точки зору практики Європейського суду з прав людини та її впливу на правозастосування в країні. З урахуванням традиційного підходу до системи джерел права та змін, які відбулися в правому регулюванні суспільних відносин, підвищенні ролі суду у вирішенні правових спорів, інші дослідники аналізують судову практику, її значення та роль у сучасній правовій системі [13, c. 34].

Вивчаючи окремі форми судової практики, науковці порушують питання не тільки про форму, але й про значення судової практики та її вплив на правозастосування . Через особливу роль судової практики обговорювалось питання про її місце в системі джерел права, а окремі дослідники навіть торкалися проблематики визнання судового рішення джерелом права. Таким чином, більшість публікацій, присвячених судовій практиці та судовому прецеденту, вражає різноманітністю поглядів, проте не вирішує багатьох питань остаточно. Слід погодитися з В.Е. Беляневичем, що дискусія про місце і роль судової практики як правоутворюючого фактора завжди стає актуальнішою у періоди активізації законотворчої діяльності. Суду, котрий є вирішальним органом у механізмі застосування правових норм, забороняється відмовляти у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (ч. 4 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), ч. 7 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), ч. 8 ст. 8 ЦПК). Залежно від характеру та стадії розгляду спору, його учасників значення рішення суду може бути різним. Відповідно виникає необхідність визначення понять судової практики та її місця в механізмі правозастосування. Прийнято визнавати роль судової практики як фактора, що спрямований на вдосконалення норм законодавства. У Радянському Союзі всі дослідники наголошували на особливому значенні постанов Пленуму Верховного Суду СРСР , проте судову практику не визнавали джерелом цивільного права, підкреслювали відсутність правотворчої ролі суду та особливий механізм застосування загальних засад цивільного законодавства, відповідно до яких суд, вирішуючи спір, повинен був навіть у разі їх застосування вказати, що саме з формально закріплених норм права він застосовує. Разом з тим О.А. Красавчиков зазначив, що постанови Пленуму Верховного Суду СРСР можуть формулювати нову норму, яка безпосередньо в законі не встановлена, а судова практика - джерело права в гносеологічному сенсі. І вже в ті часи А.К. Юрченко пропонував визнати, що постанови Пленуму Верховного Суду СРСР є джерелом права.

Слід зауважити, що дискусії про визнання судової практики джерелом права цим не обмежується, оскільки в літературі немає єдиного визначення поняття «судова практика».

Логічним є те, що судова практика - це вид юридичної практики, яка є досвідом правової діяльності компетентних суб'єктів, що формується в результаті застосування права при вирішенні юридичних справ. За суб'єктами правозастосовної діяльності всю юридичну практику можна розділити на судову (арбітражну), прокурорську, слідчу, практику органів внутрішніх справ, нотаріальну та ін. У свою чергу юридичну практику слід розуміти разом із правозастосовною діяльністю як діяльність органів правотворчості й усіх учасників правових відносин. Найвагомішим і розвиненим видом юридичної практики, головною її складовою, поза сумнівом, є судова практика. Слід зазначити, що в юридичній літературі активно розробляються теорії юридичного процесу, який складається з правоутворюючого та правореалізуючого процесів.

На думку С.В. Вільнянского, судова практика - це правові положення, що склалися при вирішенні у судах одноманітних конкретних справ, які вироблені в результаті однакового та неодноразового застосування норм до правовідносин, які не врегульовані з вичерпною зрозумілістю або недостатньо врегульовані відповідним законом.

М.Д. Єгоров стверджує, що судову практику необхідно розуміти як багаторазове однакове вирішення у судах справ однієї категорії [14, c. 493].