Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Чорноморський державний університет імені Петра Могили

Реферат

На тему:«Організація судового процесу за Руською Правдою»

Виконала: студентка 152 групи

Приходько Олена

Викладач: ст. викладач Шведова Г.Л.

м. Миколаїв 2013

Зміст

Вступ

1. “Руська Правда” - найвідоміша пам'ятка давньоруського законодавства

2. Організація судового процесу за Руською Правдою

2.1 «Заклич»

2.2 «Звід»

2.3 «Гоніння сліду»

2.4 Система доказів

2.5 Судоговоріння

2.6 Винесення рішення

2.7 Покарання за Руською Правдою

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження полягає у детальному дослідження судового процесу за «Руською Правдою». Руська Правда - справжній пам'ятник права в історії російської та української культури. Знання історії права своєї країни допомагає зрозуміти як історичні події, що відбувалися в країні, так і витоки сучасного права. Проте не можна забувати, що в законі встановлювалася лише належна поведінка людей. Часом норми, закріплені в законі, і їх реальне втілення на практиці були вельми різними. Проте, зіставлення одного закону з іншим , з історичними джерелами, та і сам аналіз того або іншого закону, дозволяють з високою мірою достовірності відновити істинну картину суспільства.

Мета й завдання дослідження. Метою дослідження є детальний розгляд судового процесу за «Руською Правдою».

Завдання дослідження: розкрити принципи процедури судового процесу тих часів; з'ясувати основні закони та особливості, якими регулювалась процедура судового процесу

Об'єктом дослідження є кодекс законів «Руська Правда» .

"Руська правда" -- виключно світський пам'ятник феодального права. Всі її редакції виходили від князівської влади, мали офіційний держ. характер і не зачіпали церковну юрисдикцію, яка виникла після хрещення Русі й визначалася окремими князівськими статутами.

Руська правда зберігала свою чинність протягом кількох століть і набагато пережила Давньоруську державу, в якій вона виникла, її норми мали значний вплив на Литовські статути, російське Соборне Уложення 1649 p. та інші пам'ятки права України, Росії, Білорусії, Литви й деяких інших країн.

1. “Руська Правда” - найвідоміша пам'ятка давньоруського законодавства

“Руська правда” - це найбільш повний кодекс давньоруського феодального права. “Руська Правда” - найвідоміша пам'ятка давньоруського княжого законодавства, основне джерело пізнання суспільного ладу, держави і права Київської Русі. Мала величезне значення для подальшого розвитку українського, російського, білоруського, а почасти й литовського права. Відомо понад 100 списків "Руської правди", які прийнято поділяти на 3 редакції -- коротку, розширену та скорочену (окремі дослідники виділяють 5 і більше редакцій). Кожна з редакцій відбиває певний ступінь зрілості феодальних відносин [1, c. 49].

Вона є нетільки узагальненням попередніх правових кодексів (а саме: першого юридичного звіду - “Устав і закон руський”, який сформувався на основі звичаєвого права, яке існувало у східних слов'ян ще в додержавний період, “Уставу земляного” - кодексу законів, створених батьком Ярослава Мудрого - Володимиром), а й в більшості статей доповнений самим творцем - Ярославом Мудрим. У статтях руської правди говориться про встановлення права феодальної властності, не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно: коней, знаряддя праці та ін.

Першою редакцією руської правди є “Правда Ярослава” або “Устав Ярослава”. Він складається з 18 статей, які стали основою всього правового кодексу. Зокрема вона відбиває суспільні відносини ранньофеодального періоду. Предметом правового захисту в ній є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, а захист феодального землеволодіння ще не дістав належного оформлення [1, c. 50].

“Правда Ярославичів” - це доповнення до “Правди Ярослава”, яке належить його синам. У ній, на відміну від правди Ярослава, вже досить ясно відбито феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин.

Майже всі її норми спрямовано на захист княжого феодального маєтку, земляної власності князя тощо. Тут чітко виражено природу феодального права як права привілею.

В сумі ці два звіди та ще дві статті, походження яких невідоме - “Покон вірний” та “Урок мостникам” (про них поговоримо далі) утворюють повний звід давньоруського права - Руську правду.

В основному Руська правда підтримує ріст князівської влади і розширення князівського суду. І навпаки, на позбавлення певного ряду прав простого люду, холопів [2, c. 34 ].

2. Організація судового процесу за Руською Правдою

Серед судових органів Київської Русі необхідно виділити перш за все суд общини, як найбільш давній судовий орган. Община судила відповідно до звичаєвого права. Вищою мірою покарання при цьому було вигнання із общини.

Але зі зміцненням державності все більша кількість справ підлягала князівській юрисдикції. Вигнання із общини, як найбільше покарання, було включене в Руську правду, але тепер майно засуджених переходило не до общини, а йшло князю [3, c. 174].

989 р. Володимир здійснив судову реформу, її сутність полягала в розмежуванні світських і церковних судів. Великий князь судив або сам, або через посадників, тіунів, волостелів та їхніх помічників.

У "Руській Правді" міститься цілий ряд норм, що визначають правове положення окремих груп населення. З її тексту досить важко провести грань, що розділяє правовий статус правлячого шару й іншої маси населення [2, c. 58].

Ці юридичні привілеї поширювалися на суб'єктів, пойменованих у "Руській Правді" у такий спосіб: князі, бояри, князівські чоловіки, князівські тіуни, огнищани. У цьому переліку не всі особи можуть бути названі "феодалами", можна говорити лише про їхні привілеї, зв'язаних з особливим соціальним статусом, наближеністю до князівського двору і майновим положенням [7, c. 107].

Основна частина населення розділялася на вільних і залежних людей, існували також проміжні і перехідні категорії.

Юридично й економічно незалежними групами були посадні люди і смерди-общинники (вони сплачували податки і виконували повинності тільки на користь держави). Міське населення поділялося на ряд соціальних груп: боярство, духівництво, купецтво, "низи" (ремісники, дрібні торговці, робітники й ін.) [3, c. 176].

Крім вільних смердів існували й інші їхні категорії, про які "Руська Правда" згадує як про залежних людей. У літературі існує кілька точок зору на правове положення цієї групи населення, однак варто пам'ятати, що вона не була однорідною: поряд з вільними існували і залежні ("кріпаки") смерди, що знаходилися в кабалі і служінні у феодалів.

Вільний смерд - общинник мав визначене майно, що він міг заповідати дітям (землю - тільки синам). При відсутності спадкоємців його майно переходило громаді. Закон захищав особистість і майно смерда. За зроблені провини і злочини, а також по зобов'язаннях і договорам він ніс особисту і майнову відповідальність. У судовому процесі смерд виступав повноправним учасником.

Більш складною юридичною фігурою є закуп. Коротка редакція "Руської Правди" не згадує закупа, зате у Великій редакції поміщений спеціальний "Статут про закупів".

Закуп - людина, що працює в господарстві феодала за "купу", позику, у який могли включатися різні цінності: земля, худоба, зерно, гроші й ін. Цей борг належало відробити, причому не існувало встановлених нормативів і еквівалентів. Обсяг роботи визначався кредитором. Тому з наростанням відсотків на позику, кабальна залежність підсилювалася і могла продовжуватися довгий час [7, c. 108].

Перше юридичне врегулювання боргових відносин закупів із кредиторами було зроблено в "Статуті Володимира Мономаха" після повстання закупів у 1113 р. Були встановлені граничні розміри відсотків на борг [2, c. 53].

Закон охороняв особистість і майно закупа, забороняючи пану безпричинно карати і віднімати майно. Якщо сам закуп робив правопорушення, відповідальність була двоякою: пан сплачував за нього штраф потерпілому, але сам закуп міг бути "виданий головою", тобто перетворений у повного холопа. Його правовий статус різко змінювся. За спробу піти від пана, не розплатившись, закуп також звертався в холопа.

Як свідка в судовому процесі закуп міг виступати тільки в особливих випадках: по малозначних справах ("у малих позовах") чи у випадку відсутності інших свідків ("по нестатку").

Закуп був тією юридичною фігурою, у якій більш за все відбився процес "феодалізації", поневолювання, покріпачення колишніх вільних общинників. руський правда законодавство судоговоріння

Холоп - найбільш безправний суб'єкт права. Його майнове положення особливе: усі, чим він володів, було власністю пана. Усі наслідки, що випливають з договорів і зобов'язань, що укладав холоп (з відона хазяїна), також лягали на пана.

Особистість холопа як суб'єкта права фактично не захищалася законом. За його убивство стягувався штраф, як за знищення майна, або пану передавався як компенсацію інший холоп.

Самого холопа, що зробив злочин, потрібно було видати потерпілому (у більш ранній період його можна було просто убити на місці злочину). Штрафну відповідальність за холопа завжди ніс пан.

У судовому процесі холоп не міг виступати як сторона (позивач, відповідач, свідок). Посилаючись на його показання в суді, вільна людина повинна була обмовитися, що посилається на "слова холопа"[3, c. 179].

Велика кількість справ проходила через церковний суд, який розглядав всі правопорушення духовенства, а також багато справ простих людей, які були віднесені до юрисдикції церковного суду: всі злочини проти моралі, порушення церковних законів, розпуста, чародійство, родинні сварки і т. ін.

Судовий процес носив змагальний характер. Він починався з закличу -- публічного звернення потерпілого "на торгу" до людей про пропажу та її прикмети [4, c. 109].

2.1 «Заклич»

«Закличе» - оголошення про скоєний злочин. Проводився він в людному місці, «на торгу». Оголошувалося, наприклад, про пропажу речі, що володіла індивідуальними ознаками, яку можна було впізнати. Якщо пропажа виявлялася після закінчення 3-х днів з моменту закличе, той, у кого вона перебувала, вважався відповідачем (ст.32 та ст. 34 Великої Правди) [5].

2.2 «Звід»

Друга форма (стадія) процесу - "звід" (ст.35 - 39 ВП), нагадує очну ставку. Звід здійснювався або до заклику, або в термін до пройдення трьох днів після заклику. Особа, в якої знайшли зниклу річ, повинна була вказати, у кого ця річ була придбана. Звід продовжувався доти, поки не доходив до людини, не здатної дати пояснення, де вона придбав цю річ. Такий і визнавався татем. Якщо звід виходив за межі населеного пункту, де пропала річ, він продовжувався до третьої особи. На ту покладався обов'язок сплатити власнику вартість речі і право далі самому продовжувати звід [4, c. 110].

Якщо особа, у якої була знайдена чужа річ, оголошувала себе добросовісним набувачем, починався "звід".

З Руської Правди:

Про свод: Ст.27. Коли буде в одному місті, то позивач має бути до кінця сводів. Коли ж свод відбуватиметься по землях міста (округах), то позивач має іти до третього своду, а що буде наявним (з краденого), то тому третьому платити за наявне кунами, а з наявним іти до кінця (третього своду) або позивачу чекати на залишок, а коли провина ляже на третього, то тому все платити і продажі.

Ще про свод

Ст. 30. А із свого міста в чужу землю на свод не відправляють, але винуватець має дати свідків чи митника, які засвідчать, у кого купив; позивачу своє наявне взяти, а за втраченим тільки шкодувати, а винуватцю залишається жаліти за втраченими кунами [5].

2.3 «Гоніння сліду»

Гоніння сліду» - пошук доказів і злочинця (ст. 77 Великої Правди). Спеціальних розшукових органів та осіб не було, тому гоніння сліду здійснювали потерпілі, їхні близькі, члени громади і всі добровольці.

Пошуки злочинця могли проводитися і по залишених ним слідах ("гоніння сліду"). Якщо слід приводив до общини, вона або видавала злочинця, або платила штраф -- дику віру. Пошуки злочинця припиняли, якщо слід губився на великій дорозі або приводив до кордонів держави [6, c. 56].

2.4 Система доказів

Судовими доказами вважалися: свідчення видоків (очевидців правопорушення), послухів (свідків доброї чи недоброї слави підозрюваного), зовнішні прикмети, речові докази, власне зізнання. У випадках, коли не було інших доказів, могла застосовуватись присяга (рота), що супроводжувалася цілуванням хреста, а також суди божі (судовий поєдинок, ордалії -- випробування водою чи розпеченим залізом). При випробуванні водою підозрюваного кидали зв'язаним у воду, і якщо він тонув, то вважався невинним. При випробуванні розпеченим залізом, невинним визнавався той, у кого не залишалося слідів опіків [8, c. 170].

2.5 Судоговоріння

Це процедура розгляду справи. На судоговорінні сторони повинні були представити докази і свідків своєї правоти. Таким чином, судоговоріння по Руській Правді носило змагальний характер, а весь розгляд справи міг бути як гласним (на площі, в присутності всіх бажаючих), так і усним (ніяк хід розгляду не фіксувався)[8, c. 179].

Роля княжого суді на судовому процесі в багатьох точках не ясна, за браком відомостей. В рішенні справи брали участь поважні громадяни -- „старцї”, знавцї звичайового права, участь представників громади не мала якийсь орґанїзований і обовязковий характер. Бачимо, що процес був публічний, дїяв се „перед князем і перед людьми”: «І в дусі тогочасного житя сю присутність людей мусимо уважати не зовсїм пасивною -- вона мусїла, прошена чи не прошена, висловляти також свої гадки про шанси сторін й брати певну участь в рішенню», „винаходї права”, як характерно й називалося це в пізнїших віках [9, c. 201].

Окрім самого суді Руська Правда згадує ще низших судових аґентів. „Отроки” або „дїдські” висилалися на ґрунт, наприклад для поділу спадку (пізніше, в русько - литовських судах „дідський” стає урядником, що відповідав возному польського права), а при суді виконували ріжні обовязки -- наприклад при ордалїях.

„Мечників” в одній згадці висилають збирати продажі, в другій звістці вони разом з дідськими отримують докази ордаліями 12). І ті й інші помагали позивачу в виконанню засуду. Також вони мусили пильнувати порядок на судах, що не зовсім було легко: це видно за характеристикою пізнішої Псковської грамоти, де сторони ідуть у суд з купою приятелїв та силою лізуть до судового покою, б'ючи „подверників”. Неясне значення „ябетника”, звістного нам з одної лише згадки старшої Руської Правди -- дослідники уважають його професію аналогічною ролі нинішнього прокурора.

Hа суді, як при подорожах вирників, грав певну роль „метальник” або „писець”. Він протоколював судовий процес у судові книзі.

Усї такі низші судові аґенти були на службі у судді, належали до „боярської дружини” його, або обиралися з молодшої княжої дружини. Вони діставали на свою користь деякі спеціальні оплати від сторін за свої функції, а окрім того плату чи удержання, або від самого суді, коли були його дружиною, або з судових доходів, коли були княжими.

Суддями були урядники з юрисдикцією різних катеґорій, оплату отримували з певної частини судових оплат, дещо й від сторін - учасників процесу. Основна характеристика судді як учасника судового процесу -- це більша пасивність, далеко меньша роль судді в процесі взагалі, в порівнянні з теперішньою роллю судді.

Слідство проводила зацікавлена сторона сама, своїми силами: покривджений збирав свідків, сам шукав провинника або вкраденні речі, сам провадив такі правні процеси, як „заклич на торгу”, „гоніння сліду”, і „звід”. Урядові (судові) аґенти й громада повинні були тільки давати йому певну поміч: посадник був обовязаний дати своїх отроків у поміч господину, що „сочив” або „гнав” свого холопа - утікача, громада (верв) зобов'язана була допомагати у гонінні сліду, помагати гнати слїд на її території [9, c. 219].

2.6 Винесення рішення

Винесення рішення - це заключна стадія судочинства по Руській Правді, вона також ніяк не оформлялася, і рішення виносилось в усній формі. Вирок у кримінальних справах наводився у виконання негайно.

До виконання рішенняя суду залучалися спеціальні посадові особи (вірники, наприклад, збирали кримінальні штрафи за вбивство).

У цивільних справах на підставі рішення суду між сторонами повинно було бути укладено угоду про виконання вироку. Така угода укладалась терміном на 3-6 місяців. Якщо відповідач відмовлявся укласти цю угоду, то потерпілий мав право звернутися до суду і просити відповідача головою, тобто отримати відповідача в якості раба [11, c. 42].

2.7 Покарання за Руською Правдою

Система покарань по «Руській Правді» досить проста. Страта не згадується в кодексі, хоча на практиці вона безсумнівно мала місце. Умовчання може трактуватися двома обставинами: законодавець розуміє страту, як продовження кревної помсти, що він прагнути усунути. Іншою обставиною є вплив християнської церкви, що виступала проти страти в принципі.

Вищою мірою покарання по «Руській Правді» залишається "потік і розгарбування", призначуване тільки в трьох випадках: за убивство в розбої (ст.7 ВП), підпал (ст.83 ВП) і конокрадство (ст.35 ВП). Покарання включало конфіскацію майна і видачу злочинця (разом з родиною) "головою", тобто в рабство[6,c.55].

Наступним по вазі видом покарання була "вира", штраф, що призначався тільки за убивство. Вира могла бути одинарна (за убивство простої вільної людини) чи подвійна (80 гривень, за убивство привілейованої людини - ст.19, 22 КП,ст.3 ВП). Вира надходила в князівську скарбницю. Родичам потерпілого сплачувалося "головництво", рівне вирі[6, c. 56].

Існував особливий вид вири - "дика" чи "повальна" вира. Вона накладалася на всю громаду. Для застосування такого покарання необхідно, щоб зроблене убивство було простим, нерозбійним; громада або не видає свого підозрюваного в убивстві члена, або не може "відвести від себе слід", підозри; громада тільки в тому випадку платить за свого члена, якщо він раніше брав участь у вирових платежах за своїх сусідів. Інститут "дикої" вири виконував поліцейську функцію, зв'язуючи всіх членів громади круговою порукою.

За нанесення каліцтв, тяжких тілесних ушкоджень призначалися "напіввири" (20 гривень - ст.27, 88 ВП). Всі інші злочини (як проти особистості, так і майнові) каралися штрафом - "продажем", розмір якого диференціювався в залежності від ваги злочину (1, 3, 12 гривень). Продаж надходив у скарбницю, потерпілий одержував "урок" - грошове відшкодування за заподіяний йому збиток.

У «Руській Правді» ще зберігаються найдавніші елементи звичаю, зв'язані з принципом таліона ("око за око, зуб за зуб") - у випадках із кревною помстою. Але головною метою покарання стає відшкодування збитку (матеріального і морального). Особливий процес був у Божих судах. Він був жорстокий і ґрунтувався на вірі в Божу справедливість.

Зведення, про застосування страти правителем русів маються в арабських джерелах ІХ-Х ст. Застосовували варварські страти княгиня Ольга і князь Святослав (до 972 р.) в обложеному місті Доростоле. Згідно арабським свідченням існувала альтернатива життя: злочинця могли «вислати» на окраїни держави (варіант вигнання з громади) [6, c. 60].

Приблизно в X ст. страта поступилася місцем карним штрафам за злочини майнові і проти особистості. Наприкінці X ст. Володимир І через «розбої, що підсилилися» обговорював питання про введення за них страти, причому побоювався цього, «боячись гріха» [2, c. 130].

Отже, в обмеженні смертних вироків зіграло роль прийняття християнства. Але князівське оточення санкціонувало посилення репресій, оскільки князь зобов'язаний «боротися зі злом». Введені страти за розбої призвели до збідніння скарбниці, куди перестали надходити штрафи, і пішла заміна позбавлення життя штрафами [10]. Причому мова, як бачимо, йшла не тільки про розбої, а про широке коло зазіхань на власність і особистість.

У такому вигляді система карних штрафів ввійшла в Руську Правду в XI ст.

Страта стала прерогативою важливих повноважень князівської влади в державній неполітичній сфері і за звичайні злочини не застосовувалася довгий час. У той же час відсутність законодавчої регламентації способів страти приводило часом до неприборканої жорстокості князів. Наприклад, на рубежі ХІІ-ХІІІ ст. Галицкий князь Роман закапував непокірливих бояр живцем в землю, жорстоко четвертував: «Не роздавивши бджіл, меду не з'їсти»[12, c. 46].

Висновки

Правні приписи існували в Київський державі вже в часи Олега та Ігоря, як це видно з договорів з Візантією, але розвиток нових економічних і соціальних відносин вимагав нової кодифікації права. Нових приписів особливо вимагав зріст приватної власності княжих земель, в яких треба було устійнити права власника, обов'язки підданого населення та ін. “Руська Правда” має значення не тільки як пям'ятника законодавства Київської дежжави, але також як джерело до пізнання розвитку державної організації в господарства.

«Руська Правда» була добутком князівської законодавчої влади; але вона залишилася і приватним юридичним збірником, одержала обов'язкову дію як законодавчий звід в одній частині суспільства; саме в тій, на яку простиралася церковна юрисдикція по нецерковних справах, і в такому обов'язковому значенні визнана була самою князівською владою. Утім, можна подумати, що дія «Руської Правди» з часом перейшло за межі церковної юрисдикції.

До половини XI в. ще міцний древній звичай давав князівським судам можливість обходитися без письмового зводу законів. Але різні обставини, особливо поява християнської Церкви з далеким для Русі церковним і візантійським правом, з новими для неї юридичними поняттями і відносинами - усе це повинно було похитнути древній тубільний юридичний звичай і скаламутити юридичну пам'ять судді. Тепер судова практика на кожнім кроці задавала судді питання, на які він не знаходив відповіді в древньому тубільному звичаї відповідь на який можна було витягти з цього звичаю лише шляхом його напруженого тлумачення.Це повинно було викликати і серед князівських суддів потребу в письмовому викладі судового порядку, що діяв, пристосованому до положення справ, що змінилися. «Руська Правда» усувала частину цих судових перешкод: вона давала відповіді на багато з цих нових питань, намагалася застосуватися до нових понять і відносин. Можливо, з часом «Руська Правда», що мала обов'язкову дію тільки в сфері церковної юрисдикції, стала служити керівництвом і для князівських суддів, але навряд чи обов'язковим, скоріше, що мали значення юридичного посібника, як би сказати, довідкового тлумачення права, що діяло.

"Руська правда" - це перша система розгалужених правових норм, закрiплених у нотатках у виглядi законiв. Оскiльки право завжди пов`язане з суспільним життям людини i є юридичною основою для виникнення держави, то створення "Руської правди" свiдчить про: 1) перехiд суспiльства на iнший, державний рiвень; 2) про його розшарування, яке мало стати закрiплено у нормативному документi.

Отже, Судовий процес носив змагальний (обвинувальний) характер, сторони в ньому були рівноправними. Він починався із заклича -- публічної заяви потерпілого про пропажу та її прикмети. Хоча чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом не було, певні процесуальні дії могли застосовуватися тільки щодо кримінальних справ. Наприклад, гоніння сліду, -- тобто пошук злочинця за його слідами.

Право Київської Русі складалось й вдосконалювалось у процесі еволюції Давньоруської держави. Серед основних його джерел був звичай. На нормах звичаєвого права базувалися писані джерела права: міжнародні договори, князівське законодавство, церковні статути. Найважливішою пам'яткою давньоруського права є Руська Правда, де найповніше подано характерні для того часу правові норми. Право Київської Русі було правом привілеїв. Його норми охороняли власність і забезпечували привілейоване становище панівної феодальної верстви. Феодально залежне населення перебувало поза законом.

Список використаних джерел

1. Історія держави і права України. Підручник. -- У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, І А. Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка. -- Том 1. -- К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. -- 656 с.

2. Білецький Л. “Руська Правда” й історія її тексту.- Вінніпег,1993. - 166 с.

3. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. -- К., 2001. -- Том I. -- С.173-185.

4. Бочарников Д. Чи дійсно юридичне право було єдиним інструментом державного управління суспільством в Київській Русі // Право України.- 1997. - № 11.- C. 109 - 115.

5. Яременко В. [Электрон. ресурс]. - Режим доступа: http://www.nbuv.gov.ua/Asambleya/arh/pravda_rus.doc

6. Бочарников Д.І. Грушевський про історію створення та кримінальне право «Руської Правди» // Право України.- 1996ю- № 11.- С. 55 - 60

7. 3.Брайчевський М. Ю. “Руська правда” про втечі від феодального гніту // Укр. істор. журнал. - 1977. - № 11.- C. 107 - 108.

8. Грушевський М. Історія України - Русі. - К., 1994. - Т.1.- C. 162 - 213; C. 350 - 428.

9. Грушевський М. Історія України - Русі. - К., 1993. - Т.3.- C. 194 - 332.

10. Падох Я. Суди і судовий процес старої України. - Нью-Йорк-Львів, 1990.

11. Чубатий М. Огляд історії українського права: Історія джерел та державного права. - Мюнхен-Київ, 1994.- 224 c.

12. Юшков С.В. Руська Правда. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій. - К., 1935.- 193 c.

Размещено на Allbest.ru