Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МАУП

Спеціальність - правознавство

Курсова робота

з дисципліни: Конституційне право України

Тема

Конституція - Основний Закон України

Студентки Ненашевої Яни Леонідівни

II курс БП - 10-10, групи

Рецензент Журба А.В.

Доцент, ад'юнкт-професор



Зміст

Вступ

Розділ 1. Розвиток конституційної думки в Україні як історична передумова сучасної Конституції

1.1 Конституція Пилипа Орлика

1.2 Конституція Української Народної Республіки

1.3 Конституційні акти радянського періоду

Розділ 2. Конституція 1996 р. - Основний Закон сучасної Української держави

2.1 Прийняття та загальні засади сучасної Конституції

2.2 Конституційний статус людини і громадянина

2.3 Конституція України про систему органів державної влади

• Розділ 3. Конституція України і перспективи подальшої розбудови правової держави
• 3.1 Функції Конституції
• 3.2 Реалізація Конституції
• Висновок
• Перелік використаних джерел

• Вступ
• Дана курсова робота присвячена Конституції України як основному закону держави.
• Мета роботи - показати важливість Конституції як для громадян, так і розвитку демократичної, правової держави.
• Структура роботи складається з трьох основних розділів та підрозділів, кожен з яких відображає окрему підтему пов'язану з назвою роботи.
• Перший розділ розкриває історію українських Конституцій, а саме: першу - Конституцію Пилипа Орлика, Конституційні акти періоду Центральної Ради, Гетьманату та Української Народної Республіки, Конституційні акти радянського періоду, а також новітні Конституції та вплив цих нормативно-правових актів на розвиток держави.
• У другому розділі розглядається сучасна Конституція,процес прийняття, її зміст, загальні засади. Виділені також конституційний статус людини і громадянина та система органів влади в Україні.
• Третій розділ розповідає, яким є шлях до існування зразкової, правової та демократичної держави, яка захищатиме права і законні інтереси людей та громадян. Відмічені зміни у Конституції, які відбувалися у 2004 році та анулювання і повернення до старої Конституції у 2010 році. Відображені функції Конституції, її реалізація та найважливіші ідеї та потенціал у справі розбудови в нашій країні правової держави.

• Розділ 1. Розвиток конституційної думки в Україні як історична передумова сучасної Конституції
• 1.1 Конституція Пилипа Орлика

Iстоpiя укpаїнських конституцiй у часовому пpостоpi налiчує декiлька столiть. Бiля її джеpел лежать такi вiдомi науковому свiтовi пам'ятки вiтчизняної пpавової культуpи, як «Руська Пpавда», «Литовськi статути», акти пеpiоду козацької деpжави Богдана Хмельницького (зокpема «Беpезневi статтi») тощо.

Безпосеpеднiм початком історії українських конституцій вважають 5 квітня 1710 p., коли в м. Бендеpах (тепеpiшня територія pеспублiки Молдова) було затверджено «Правовий уклад та конституцiя вiдносно прав i вольностей вiйська запорозького», укладенi ясновельможним паном Пилипом Оpликом, новообpаним гетьманом Вiйська Запоpозького. Даний документ пеpедбачав ствоpення незалежної укpаїнської деpжави в межах етногpафiчної нацiональної теpитоpiї (деpжавнi коpдони описували теpитоpiю, визнану як теpитоpiю укpаїнської козацької деpжави Збоpiвською угодою 1649 p.), деpжави, в якiй деpжавну владу мали б будувати за пpинципом її подiлу на законодавчу (Генеpальна Рада), виконавчу (гетьман та його уpяд) i судову (Генеpальний Суд), деpжави, яка визнає пpаво мiст на самовpядування та деpжаву, певною мipою також i соцiальну, оскiльки були окpемi пpиписи щодо соцiального захисту малоiмущих (удiв, осиpотiлих дiтей тощо). Ця Конституцiя пiсля свого пpийняття дiяла декiлька pокiв на Пpавобеpежнiй Укpаїнi (до 1714 p.).

На думку як вiтчизняних, так i заpубiжних фахiвцiв, це була пеpша євpопейська конституцiя у сучасному її pозумiннi. I це спpавдi так. Адже в нiй уже на той час було закpiплено й pеалiзовано iдею подiлу деpжавної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Пpойшло майже тpиста pокiв i знову це положення вiдтвоpене у нашiй новiй Конституцiї.

1.2 Конституція Української Народної Республіки

Основний Закон Української Народної Республіки, що закріплював суспільний та державний устрій, основи її політики, основні права й обов'язки громадян, систему й принципи організації та діяльності державних органів. Прийнята Українською Центральною Радою 29 квітня 1918 р. Проект Основного закону був підготовлений спеціальною конституційною комісією на чолі з головою УЦР М. Грушевським, яка вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, насамперед найближчих сусідів України, що мали спільні або подібні з нею історичні, економічні та політичні умови розвитку.

Конституція мала підназву «Статут про державний устрій, права і вільності УНР». Складалася з 85 статей і 8 розділів: Загальні постанови, Права громадян України, Органи влади Української Народної Республіки, Всенародні Збори Української Народної Республіки, Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки, Суд Української Народної Республіки, Національні союзи, Про тимчасове припинення громад, свобод.

У документі констатується, що УНР є «державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною»; носієм державного суверенітету є увесь народ України, усі громадяни України, які проживають на її території; реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні Збори України (ст.3); територія України є єдиною і неподільною (ст.4). Не порушуючи «єдиної своєї влади, - говориться у ст.5, - УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування». Усім націям і національностям, які населяють Україну, надавалося право «на впорядкування своїх культурних прав у національних межах». Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину громадянства міг тільки суд республіки. Цивільно-правова, громадянська, і політична дієздатність наступала в УНР з 20-річного віку. У конституції стверджувалося, що всі громадяни рівні у своїх громадянських і політичних правах - незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Використання старих титулів і звань заборонялося. Охоронялася недоторканність особи, житла, таємниця листування. За положеннями Конституції ні громадяни України, ні іноземці не могли бути обмежені на території держави у свободі слова, друку, віросповідання, створенні організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не носили характеру кримінального злочину. Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання і пересування. На території УНР скасовувалася як вид покарання смертна кара, тілесні та ображаючі людську гідність і честь покарання. Скасовувалося як покарання і конфіскація майна. Виборче (активне і пасивне) право надавалось тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилось 20 років. Виборче право було загальним, рівним, таємним.

Також розділи Конституції врегульовували принципи організації і діяльності вищих органів державної влади, управління й судочинства. В основу побудови структури вищих органів держави покладено принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Найвища законодавча влада належала Всенародним Зборам, виконавча -- Раді Народних Міністрів (РНМ), судова - Генеральному Суду. Місцевими органами влади і управління ставали виборні Ради і управи -- у громадах (сільських і міських), волостях і землях. Всенародні Збори мали обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування на пропорційній системі виборів.

У документі не згадувалося про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої і зовнішньої політики, про порядок обрання місцевих органів влади і управління; органи прокуратури, судову систему та ін. Конституція, очевидно, будучи створеною на перехідний період становлення української державності, мала тимчасовий характер. Вона була доброю правовою базою для всього іншого законодавства України.



1.3 Конституційні акти радянського періоду

Радянська влада, що установлювалася на українських землях, хотіла юридично підтвердити свою прихильність до державної незалежності. З цією метою почалося обговорення української Конституції. Відповідно до постанов ІІІ з'їзду КП(б) У проект першої конституції Української РСР був розроблений Центральним виконавчим комітетом і Радою Народних Комісарів України та схвалений ЦК Компартії України. В основу проекту Конституції УСРР було покладено Конституцію РРФСР.

6 березня 1919 року у Харкові почав роботу ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад. На ранковому засіданні 10 березня було розглянуто і затверджено проект першої Конституції Радянської України. В обговоренні взяли участь представники трьох найбільших фракцій: більшовиків, боротьбистів та лівих есерів. Боротьбисти та ліві есери намагалися змінити характер Конституції в напрямку більшої демократичності: пропонували замінити статтю про диктатуру пролетаріату, де встановлювалося, що особи, які використовують найману працю з метою одержання прибутків, позбавляються виробничого права. Проте дані пропозиції були відхилені найбільшою на з'їзді більшовицькою фракцією. Слід відзначити, що позиції боротьбистів та лівих есерів щодо державного будівництва в Україні принципово не відрізнялися. Майже всі зауваження та пропозиції були відхилені більшовиками. Саме з ініціативи бюро комуністичної фракції ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад 10 березня 1919 року прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки. Остаточна її редакція прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919 року. Цей основний закон ґрунтувався на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому він був більшою мірою політичним, ніж правовим документом. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад, де вся повнота державної влади належить трудящим у формі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Це означало, що Республіка Рад проголошена класовою організацією. Конституція УСРР 1929 р. склалася на основі тих змін у державному будівництві, в політичному та економічному житті УСРР, які відбулися в період з 1919 по 1929 рр. на базі першої конституції - Конституції СРСР 1919 р., на відбитих в ній принципах пролетарського інтернаціоналізму і соціалістичного демократизму. Конституція 1929 р., як і всі прийняті раніше радянські конституції, породжена в одних і тих же історичних умовах перехідного від капіталізму до соціалізму періоду. Як перша, так і друга конституція СРСР являють собою конституції диктатури пролетаріату, конституції соціалістичного типу. В цьому і полягає причина наступності основних і вирішальних принципів, а також окремих положень у перших двох конституціях радянської України.

Конституція 1929 р., як і перша Конституція УСРР, законодавча закріпила принципи диктатури пролетаріату і республіку Рад як державну форму цієї диктатури. Конституція гласила: «Українська республіка є соціалістичною державою робітників і селян. Вся влада в межах Української Соціалістичної Радянської Республіки належить Радам робітничих, селянських і червоноармійських депутатів».

Конституція УСРР 1929 р. законодавчо закріпила створені за роки Радянської влади на Україні і безперервно зміцнювані основи нового економічного ладу, які були вирішальними передумовами для здійснення соціалістичної перебудови всього народного господарства на базі індустріалізації країни і колективізації сільського господарства. «Вся земля, надра, ліси і води, а також фабрики, заводи, банки, залізниці, водний і повітряний транспорт та засоби зв'язку є соціалістичною державною власністю на визначених законодавством Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Української Соціалістичної Радянської Республіки основах. Зовнішня торгівля визнається державною монополією».

Конституція УСРР 1929 р., як і перша радянська конституція, закріпила рівноправність громадян, незалежно від їх расової і національної належності, та проголосила суперечним основним законам Української Радянської Республіки встановлення або допущення будь-яких привілеїв чи переваг з причин расової або національної належності, а також і будь-яке обмеження рівноправності національних меншостей. Підкреслюючи один з найважливіших принципів Конституції УСРР - справжню рівноправність і дружбу народів, розкріпачених соціалістичною революцією від імперіалістичного іга, не можна не згадати про те, що національно-расова дискримінація є характерною невід'ємною рисою капіталістичного ладу, зокрема в епоху імперіалізму. Режим національно-расової дискримінації, як знаряддя забезпечення інтересів капіталістичних монополій, дійовій засіб систематичного гноблення та експлуатації народів колоніальних і залежних країн, всіляко перешкоджає їх господарському та культурному розвитку.

Конституція УСРР 1929 р. зберегла в силі і ряд інших найважливіших принципів Конституції 1919 р. Разом з тим у новій Конституції УСРР не викладені деякі застарілі положення Конституції 1919 р. (наприклад, про диктатуру пролетаріату і бідніше селянство, про відмирання держави та ін.).

Нові, особливо важливі положення Конституції УСРР 1929 р., що мали велике принципове значення у порівнянні з Конституцією 1919 р., знайшли своє відображення у Конституції, де було яскраво висвітлено змінене правове становище УСРР та законодавче закріплення основних принципів Радянської федерації і суверенітету Української РСР.

УРСР, як і інші союзні республіки, увійшла до складу СРСР цілком добровільно. Українська СРР на основі визнання за кожною нацією права на державне самовизначення, спираючись на вільно виражену волю українського народу, уклала спеціальний договір про утворення СРСР. Добровільність об'єднання радянських республік, в тому числі і Української СРР, обумовлювалась заінтересованістю самих республік в єдиній союзній державі, яка забезпечувала б їм ряд переваг у порівнянні з попереднім їх роздільним існуванням.

Об'єднання всіх радянських республік в єдиний державний союз створювало широкі можливості, по-перше, для тісного господарського співробітництва, об'єднання всіх економічних сил та ресурсів і створення міцного економічного союзу, спрямованого на побудову соціалізму і комунізму; по-друге, для організації міцної оборони, а також для створення зовнішньополітичного та військового союзу для захисту соціалістичної Батьківщини від зовнішніх ворогів; по-третє, для досягнення рівності і забезпечення всебічного розвитку всіх народів, що населяли колишню царську Росію, для створення дійсно братнього інтернаціонального об'єднання народів, що відповідає природі радянської влади.

Відповідно до Конституції СРСР, Конституція УСРР 1929 р. визначила численне коло питань, з яких Українська СРР здійснювала свою державну владу самостійно. Також Конституція УСРР 1929 р. залишила в силі всі ті гарантії свободи трудящих, які були встановлені Конституцією УСРР 1919 р.

Але Конституція Української СРР 1929 року мала й сумні наслідки. Надання великої влади місцевим органам призвело до перекручувань державної політики, а це виявилось в бездушне адміністрування (виселення і знищення найбільш працездатної частини селянства і інтелігенції). Конституція дала поштовх до занепаду сільськогосподарського виробництва в Україні, що призвело до голодомору 1932-1933рр.(всі кошти направлялись тільки на індустріалізацію, безжально вилучалось із сільськогосподарського виробництва). Ця Конституція закріпила диктатуру пролетаріату, що в подальшому зробило неможливим розвиток приватної власності і відкинуло Україну від магістралі Світового розвитку.

Після опублікування 12 червня 1936 року проекту нової Конституції СРСР Президія Центрального Виконавчого Комітету Української СРР 13 липня 1936 року утворила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції УСРР. До кінця 1936 року робота над підготовкою проекту Конституції УСРР була комісією остаточно завершена.

В постанові Президії ЦВК УРСР «Про конституцію Української Радянської Соціалістичної Республіки» було сказано: «Заслухавши доповідь конституційної комісії про проект Конституції УРСР, Президія Центрального Виконавчого Комітету УРСР постановляє: поданий Конституційною комісією Президії ЦВК УРСР проект Конституції УРСР схвалили і внесли на розгляд Надзвичайного XIV Всеукраїнського з'їзду Рад.

25 січня 1937 року в Києві відкрився Надзвичайний XIV з'їзд Рад. На порядку денному з'їзду було лише одне питання - «Про проект Конституції». Після триденного обговорення проекту Конституції, в якому взяло участь майже 40 делегатів, з'їзд 28 січня 1937 року прийняв рішення: «Заслухавши й обговоривши доповідь голови Конституційної комісії ЦВК УРСР про проект Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки Надзвичайний XIV Український з'їзд Рад постановляє поданий Конституційною комісією проект Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалити і прийняти за основу».

Конституція Української РСР 1937 року побудована на основі Конституції СРСР 1936 року і в цілковитій відповідності до неї. Принцип відповідності Конституції УРСР, як і конституцій всіх інших республік, основним положенням Конституції СРСР випливає з спільності і єдності економічних, політичних та ідеологічних основ розвитку всіх радянських республік у складі Радянської Союзної багатонаціональної держави. Разом з тим Конституція УРСР враховує національні особливості республіки.

Нова Конституція Української РСР законодавчо закріпила велику перемогу соціалізму, завойовану українським народом у дружній сім'ї всіх народів Радянської країни, у тяжкій і суворій боротьбі з внутрішніми та зовнішніми ворогами, героїчною і самовідданою працею, під мудрим керівництвом Комуністичної партії. Нова Конституція Української РСР, як і Конституція СРСР 1936 року, являє собою законодавче закріплення впроваджених у життя основних положень марксистко-ленінської теорії про принцип організації і розвитку першого в світі радянського соціалістичного суспільного і державного устрою. У цілковитій відповідності до об'єктивних законів розвитку суспільного життя Конституція УРСР в центрі уваги ставить питання суспільного устрою, тобто питання економічної і політичної основи, а також класової структури нашого суспільства, бо вони визначають природу державної влади.

Четверту Конституцію УРСР прийнято 20 червня 1978 року позачерговою сесією Верховної Ради республіки. Її текст розробила комісія на чолі з В.В. Щербицьким відповідно до Конституції СРСР 1977 року, «яка відобразила новий стан розвитку Радянської держави - побудову в СРСР розвинутого соціалістичного суспільства і стала політико-правовою основою конституцій усіх соціалістичних республік».

Україна є загальнонародна держава, яка виражає волю й інтереси робітників, селян та інтелігенції, трудящих республіки всіх національностей. Вся влада в Україні належить народові. Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів. Організація і діяльність держави будуються на засадах виборності всіх органів державної влади, підзвітності їх народові, відповідальності кожного державного органу і службової особи за доручену справу, обов'язковості рішень вищестоящих органів для нижче стоячих згідно з розподілом їх повноважень. Держава Україна, всі її органи діють на основі законності, забезпечують охорону правопорядку, інтересів суспільства, прав і свобод громадян. Державні і громадські організації, службові особи зобов'язані додержувати Конституції і законів України.

Перебуваючи у складі СРСР Україна послідовно мала чотири конституції, прийняті в 1919, 1929, 1937 та 1978 роках. Вони являли собою скоріше політичні, ніж юридичні документи. Формально наша країна була суверенною соціалістичною державою, але в дійсності перебувала під цілковитим контролем союзних органів.

конституційний громадянин влада держава україна



2. Конституція 1996 р. - Основний Закон сучасної Української держави

2.1 Прийняття та загальні засади сучасної Конституції

Перший важливий крок до реальної незалежності Україна зробила 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет УРСР. «Виходячи з невід'ємного права української нації на самовизначення, Декларація проголошувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки у межах її території, недоторканість і незмінність кордонів, право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством, самостійного створення банкової, цінової, фінансової, митної і податкової систем. Україна заявила про свої права на власні Збройні Сили, власні внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді».

Декларацію про суверенітет можна розглядати як початок новітнього періоду конституційного процесу в Україні. В даному періоді можна виділити три етапи:

1) 16 липня 1990 року - 26 жовтня 1993 року. На початку цього етапу була створена Конституційна комісія на чолі з тодішнім головою Української держави Л.М. Кравчуком. Ця комісія розробила Концепцію нової Конституції, в якій було сформульовано загальнометодологічні принципи майбутньої Конституції. Водночас до чинної Конституції УРСР вносилися зміни й доповнення з метою приведення її у відповідність до положень Декларації про суверенітет та Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. Проте конституційний процес був перерваний через загострення політичної ситуації та протистояння різних гілок влади, представники кожної з яких мали різні, ба навіть суперечливі, бачення майбутньої Конституції.

2) 10 листопада 1994 року - 8 червня 1995 року. Під час цього етапу паралельно з розробкою проекту нової Конституції розв'язувалася проблема створення тимчасового конституційного порядку. Завершенням цього етапу слід вважати укладення Конституційного Договору між Президентом України І Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Цей Договір забезпечив умови для пришвидшення конституційного процесу.

3) 8 червня 1995 року - 28 червня 1996 року. Саме на цьому етапі відбулися вирішальні події щодо прийняття сучасної Конституції:

24 листопада 1995 року Конституційна комісія створила на своєму засіданні нову Робочу групу з підготовки проекту Конституції;

Конституційна комісія схвалила проект, представлений Робочою групою, і передала його разом із зауваженнями і пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд Верховної Ради;

5 травня 1996 року Верховна Рада створила Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції;

Верховна Рада обговорила більшість статей Конституції і прийняла нову Конституцію переважною, кваліфікованою більшістю голосів;

28 червня 1996 року після завершального редагування тексту Конституції Верховна Рада остаточно прийняла Конституцію України, а 12 липня її урочисто підписали Президент України й Голова Верховної Ради України.

Будь-яка конституція покликана встановити певні правила, за якими мають будуватися найважливіші суспільні відносини. Приписи конституції встановлюють соціально-політичне обличчя держави, фіксують вихідні принципи їх функціонування й розвитку. В сучасній Конституції України цьому присвячено передовсім I розділ. Ст.1 Конституції України проголошує: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава» [1;3]

Ст.2 Конституції проголошує Україну унітарною державою. Це означає, що в її межах немає інших утворень з ознаками суверенітету і правами вступати у відносини з іншими державами або вийти зі складу України.

Ст.5 Конституції України проголошує республіканську форму правління в Україні. В цій статті також зазначено: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» [1;3].

Конституція України закріплює за народом виключне право визначати і змінювати конституційний лад. Інакше кажучи, тільки з волі народу, виявленої на всеукраїнському референдумі, можлива зміна принципів організації та функціонування механізму держави.

Розділ I Конституції закінчується описом державних символів. «Державні символи - це встановлені Конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки даної держави, в яких уособлюється її суверенітет, а в деяких випадках утілюється певний історичний або ідеологічний зміст. Конституція України встановлює такі символи нашої держави: Державний Прапор, великий і малий Державні Герби, Державний Гімн».

Основні засади взаємовідносин держави й особи викладено у статтях 3 та 4 нової Конституції. Людина, її здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою суспільною цінністю. Саме права і свободи людини та їх втілення в реальність визначають основний зміст і спрямованість нашої держави. У ст. 3 закріплено принцип відповідальності держави за свою діяльність перед людиною. Він підтверджує серйозність проголошеного курсу на побудову правової держави.

Ст.4 встановлює принцип єдиного українського громадянства. Підстави й порядок набуття й припинення громадянства визначені Законом [1; 3].

Ст.6 Конституції проголошує: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» [1; 3]. Реалізація цього принципу в практичній діяльності державного механізму покликана запобігти концентрації всієї влади в руках однієї особи чи одного органу, що, як свідчить історичний досвід, загрожує свавіллям у здійсненні керівництва державою. Важливою передумовою втілення в практику цього принципу є створення системи взаємних тримань і противаг між різними гілками влади. Для запобігання переваги однієї гілки влади над іншими необхідна чітко визначити компетенцію кожної з них та створити реальні можливості уникнути спроб будь-якої гілки влади виконувати непритаманні їй функції. У відповідності до даного принципу до складу парламенту не можуть обиратися працівники виконавчих органів, у т.ч. міністри. Не можуть бути депутатами й судді. Виконавчий апарат мусить бути підпорядкований законодавчим органам, а суд і прокуратура - незалежні від обох. Це елементарна основа організації правової держави.

У ст.8, 9 та 19 Конституції викладено основні засади побудови та функціонування національної правової системи. До таких засад належать наступні:

принцип верховенства права. «…Всі положення правових норм повинні неухильно втілюватись у життя. При цьому невиконання правових приписів не може бути виправдане будь-якими міркуваннями щодо їх політичної доцільності, своєчасності, справедливості тощо». І громадяни України, і державні установи повинні дотримуватися правила: якщо те чи інше положення зафіксоване в нормах нормативно-правовому акті, значить, воно безперечно є доцільним і справедливим;

принцип найвищої юридичної сили Конституції. Всі без винятку закони та інші нормативно-правові акти мають прийматися тільки на основі та в цілковитій відповідності з конституційними нормами. Якщо прийняті закони суперечать Конституції, вони визнаються недійсними і не підлягають виконанню;

наділення положень Конституції властивостями норм прямої дії. Це означає, що конкретні конституційні приписи повинні впливати на суспільні відносини безпосередньо, їх виконання не може відкладатись у зв'язку з відсутністю тих або інших роз'яснювальних актів. Велике значення має гарантованість судового захисту прав і свобод людини безпосередньо на підставі Конституції України;

обов'язкова відповідність змісту міжнародних договорів, укладених Україною, положенням її Конституції. У разі крайньої необхідності приєднання до міжнародної угоди, що суперечить Конституції можливе тільки за умови внесення відповідних змін до Основного Закону;

визнання ратифікованих міжнародних договорів частиною національного законодавства України. Реалізація положень таких міжнародних угод забезпечується відповідними правовими засобами нарівні з приписами законів України;

недопустимість примусу до виконання того, що прямо не передбачено законодавством. «…Тут йдеться не тільки про примусове здійснення тих або інших протиправних дій. Забороняється примушувати виконувати й такі дії, що не забороняються законом і спрямовані на досягнення позитивних результатів, але закон прямо не вимагає їх обов'язкового здійснення». Зокрема, таким, що суперечить Конституції буде визнано примусова вимога робити благочинні внески або вступати до громадської організації.

функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування виключно на підставі, в межах та в спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Ці органи можуть вирішувати тільки ті питання, які Конституція або закони прямо відносять до їхньої компетенції. Вони не можуть перевищувати свої повноваження, повинні здійснювати їх у цілковитій відповідності з процедурою, встановленою Конституцією чи законом. Такі норми спрямовані на запобігання свавілля в діяльності державних органів [1; 4-5].

Статті 10, 11 та 12 Конституції України регулюють основи національного розвитку та міжнаціональних відносин в Україні. Конституція визначила засади міжнаціональних відносин, закріпивши: принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо; основні напрями державної політики у сфері міжнаціональних відносин.

Згідно зі ст.11 Українська держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Статті 13, 14 та 16 закріплюють основні засади економічних відносин у нашому суспільстві. Нині економічна система України включає такі форми власності, як державна, колективна і індивідуальна власність. Конституція наголошує, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктом права власності українського народу[1;4].

Велику увагу приділяє Конституція питанням політичного розвитку українського суспільства, яке ґрунтується на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності. На відміну від Конституції УРСР 1978 року, нова Конституція принципово допускає діяльність у суспільстві різних політичних партій. Кожна з них в ході свого функціонуванні, при визначенні найближчих та перспективних завдань свого розвитку не може не виходити з певних ідеологічних, політичних або інших концепцій. Проте ці концепції «…не можуть проголошуватись державою обов'язковими для вивчення, сповідання і пропагування під загрозою тих чи інших санкцій. Кожна особа, кожне об'єднання добровільно й свідомо можуть обирати і дотримуватись тих ідеологічних настанов, які вони вважають переконливими для себе». Конституція України забороняє цензуру, тобто обмежувальні заходи щодо свободи друку.

Статті 17 та 18 Конституції України закріплюють основи забезпечення національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Конституція закріплює вихідні положення щодо захисту суверенітету, територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України, орієнтує зовнішню політику Україну на співробітництво з іншими країнами на засадах чинних норм і принципів міжнародного права [1; 5].

Окрема увага приділяється в Конституції захисту конституційного ладу України. Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність.

Екстраординарним засобом захисту конституційного ладу є режим надзвичайного стану, який може бути введений з метою нормалізації обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав органів влади та місцевого самоврядування та інших інститутів суспільства. Згідно Закону України «Про надзвичайний стан» від 26 червня 1992 року правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян у разі стихійного лиха, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства.

2.2 Конституційний статус людини і громадянина

Як говорить ст.3 Конституції: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю» [1; 3].

Конституція України приділяє особливу увагу питанню правового регулювання прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Нині визнання та практичне здійснення прав і свобод людини й громадянина стало основним критерієм міри демократичності тієї чи іншої держави, дедалі ефективніше включаються у процес захисту прав людини різноманітні міжнародні організації.

Всю сукупність прав і свобод людини, гарантованих Конституцією, можна поділити на три категорії: особисті права і свободи; політичні права і свободи; економічні, соціальні і культурні права.

Одним з найістотніших проявів демократії є право на свободу думки і слова (ст.34). Саме проти цього активно виступали тоталітарні режими, переслідуючи інакомислячих. За своєю природою свобода думки не може бути обмежена, проте заборонити можна висловлювання тих чи інших думок. Дана свобода є фундаментальним правом людини. Проте водночас Конституція України забороняє пропагувати антидержавні та насильницькі погляди.

Право на свободу світогляду і віросповідання (ст.35) також є невід'ємним правом особистості. Його визнанню передувала багатовікова боротьба з силами реакції. Ще й досі деінде точиться боротьба між представниками різних конфесій. Така боротьба суперечить конституційним настановам про свободу віросповідання. Дане право не є абсолютним, адже державні органи можуть обмежити його в інтересах громадського порядку, здоров'я й моральності населення. Такі обмеження виправдані, зокрема, поширенням в останні роки т.зв. тоталітарних сект, які запроваджують обряд, пов'язаний з насильством над особистістю.

Головна особливість політичних прав і свобод полягає в тому, що їх носіями є тільки громадяни України, а не всі особи, що мешкають на її землях [1; 7-8].

До економічних прав слід віднести також право на працю, гарантовану ст.43 Конституції України.

До кола соціальних прав людини належать права на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на достатній життєвий рівень, на охорону здоров'я, на безпечне довкілля, а також право на укладення шлюбу, ґрунтованого на вільній згоді жінки і чоловіка, та право на захист материнства, дитинства і сім'ї.

Соціальним і водночас культурним правом громадян є право на освіту (ст.53). Конституція передбачає обов'язковість загальної середньої освіти, існування розвинутої системи навчальних закладів. Держава зобов'язана забезпечити доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої та професійно-технічної освіти [1; 9-11].

Статті 55, 56, 57, 59 та 64 Конституції закріплюють конституційні гарантії прав людини, а саме: право на судовий захист; право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди; право громадянина на знання своїх прав і обов'язків; право на правову допомогу.

Правам, свободам та обов'язкам громадян присвячений другий розділ Конституції, а саме ст.21-68.

2.3 Конституція України про систему органів державної влади

Як вже зазначалося, побудова системи органів влади в Україні ґрунтується на принципі поділу влади на три гілки: законодавчу, виконавчу й судову. Порядку формування і діяльності даної системи присвячено переважну більшість розділів Конституції - розділи IV, V, VI, VII, VIII, XI. XII та, певною мірою, розділ III.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, що складається з 450 депутатів, обраних по виборчих округах на засадах загального виборчого права на 4 роки. Ст.85 Конституції містить перелік 36 повноважень Верховної Ради України. Одним з них є третє - прийняття законів. Верховна Рада скликається на сесії не менше двох разів на рік, обирає для керівництва своєю роботою Голову Верховної Ради, яким нині є В. Литвин.

Главою Української держави є, згідно Конституції, Президент, що обирається громадянами на 5 років. У ст.106 чітко розписані його повноваження. Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Крім того, Президент призначає багатьох вищих посадових осіб держави.

У відповідності до Конституції України Президент призначає за згодою Верховної Ради Прем'єр-міністра, який очолює Кабінет Міністрів України - вищий орган виконавчої влади. Членів Кабінету Міністрів також призначає Президент - за поданням Прем'єр-міністра. Ст.116 Конституції визначає повноваження Кабінету Міністрів України.

Іншими органами виконавчої влади є обласні, районні та міські (в Києві й Севастополі) державні адміністрації, Міністерство юстиції, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим.

Органами судової влади в Україні є Верховний Суд України, Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, спеціалізовані суди.

«Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом». Останній формується на паритетних засадах Президентом, Верховною Радою та з'їздом суддів України, кожен з яких призначає по 6 суддів Конституційного Суду на 9 років без права бути призначеним на другий строк.

Конституція України признає місцеве самоврядування правом територіальної громади - жителів села, об'єднання декількох сіл, селища, міста, а органами місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради, до складу яких входять депутати, обрані жителями села, селища, міста на 4 роки.



• Розділ 3. Конституція України і перспективи подальшої розбудови правової держави

3.1 Функції Конституції

Прийняття в 1996 році нової Конституції України заклало підвалини для розбудови в нашій Батьківщині правової держави. Разом з тим цей документ сам по собі не означає, що таку державу громадяни України вже мають. Її формування - це тривалий багатоплановий процес, на початку якого ми перебуваємо вже п'ятнадцять років.

Правова держава передбачає, поміж іншим, реальне дотримання прав людини всіма державними органами й посадовими особами. На заваді порушенню цих прав стоїть насамперед суд. Отже, “створення в Україні умов для суду, який міг би на високому професійному рівні ефективно захищати і поновлювати права людини, є одним з головних завдань сьогодення.

Процес подальшої розбудови правової держави означає, поміж іншим, відмову від усталених, але вже неприйнятних норм правовідносин, прийняття суспільством нових норм і процедур. Поняття «правова держава» набуває реального наповнення лише за умови досягнення волі кожним окремим її громадянином в межах цієї держави.

Поняття правової держави тісно пов'язано з іншою характеристикою сучасних високорозвинених суспільств - демократією, адже побудова демократичного суспільства передбачає насамперед наявність чіткої правової бази, покликаної регламентувати всі сторони суспільного буття, а також забезпечення можливості вільного вибору (в межах і у відповідності до норм чинного законодавства) для всіх громадян держави.

Разом з тим, прагнення до побудови правової держави не може означати відмови від можливості силового впливу на волю окремих осіб (примушування їх до виконання тих чи інших норм права), адже в протилежному випадку загроза для суспільства може з'явитися вже не з боку необмеженого всевладдя держави, а, навпаки, від свавілля певних громадян.

Отже, основними чинниками подальшої розбудови в Україні правової держави мають стати: щодо суспільства - дотримання норм Конституції та законів усіма без винятку членами суспільства; щодо права - наявність такої законодавчої та нормативної бази, яка здатна забезпечити правовий аспект демократичного суспільства; щодо держави - спроможність владних структур виробляти закони, здатні гарантувати дотримання норм права всіма членами суспільства, а насамперед самими урядовцями.

Сутність конституції в її функціях, які зумовлені її змістом, роллю щодо регулювання спільних відносин, задоволення соціальних потреб. Складність суспільних відносин зумовлює багатоплановість функції та її спрямованість. Одна група таких функцій «обслуговує» потреби конституції, інша - виходить далеко за межі конституції як політико-правового феномену. Конституція виступає як невід'ємний елемент всієї соціальної організації, як соціальне благо, ефективний регулятор і перетворювач суспільних відносин. Функції конституції відображають її вплив на суспільні відносини, зокрема напрями або способи цього впливу.

Функції конституції розкривають її сутність щодо тих завдань, які стоять перед суспільством на конкретному етапі його розвитку, причому часом одне і те саме завдання вирішується за допомогою кількох функцій. Вони поширюються на всі сфери суспільного життя, на ті суспільні відносини, які охоплюються дією конституції.

Функції конституції мають багато спільного з основними функціями права; більше того , вони базуються на них. За сферами впливу конституції на суспільні відносини насамперед розрізняють такі її функції, як політичну, економічну, соціальну, культурну, ідеологічну. При цьому функції конституції не вичерпуються регулюванням відносин у згаданих сферах. Конституції притаманні також установча, правотворча, системотворча, методологічна, прогностична та інші функції.

Таким чином, за місцем і роллю конституції в суспільному житті її основні функції поділяють на соціальні (об'єктивні) і нормативно-правові (технологічні). Соціальними функціями є: політична, економічна, соціальна, культурна та ін. Правові функції: регулятивна, установча, правотворча, інтеграційна та ін. Серед соціальних функцій домінуюча, акумулююча роль належить політичній функції, серед нормативно-правових - установчій, яка об'єднує усі правові функції.

Головне призначення конституції - закріплення й гарантування фундаментальних прав людини і громадянина, впорядкування й організація державної влади, утвердження загальнолюдських цінностей, на яких ґрунтується будь-яке суспільство. Її визначальні риси та принципи, як і вся конституційна матерія, що побудована на них, визначаються підвищеною стабільністю. Саме це визначає тривалість життя конституцій.

3.2 Реалізація Конституції

Конституція несе могутній заряд, який має бути переведений у площину конкретних дій різноманітних суб'єктів. Ось чому проблема дії конституції має неабияке теоретичне і практичне значення, тим більше, що можна говорити про: дію конституції в цілому; дію деяких конституційних інститутів; дію конкретних конституційних норм.

При цьому треба мати на увазі проблему набуття чинності конституції. Як правило, конституція вступає в дію з моменту, вказаного в її заключних положеннях чи в особливому законі, який супроводжує її прийняття. Згідно із ст. 160 Конституції України, остання набуває чинності від дня її прийняття.

Конституція поширює свій вплив на всі без винятку інституції суспільства і держави, причому всі державні та громадські органи, громадяни і будь-які особи, що перебувають на території країни, повинні поважати її, безперечно виконувати всі її приписи. В цьому полягає загальнообов'язковість конституцій, їх імперативно-владний характер.

Як єдиний правовий акт конституція діє в усіх її зв'язках і опосередковуваннях. Механізм такої дії надзвичайно складний та багатогранний, він включає різноманітні канали: політичний, економічний, соціальний, ідеологічний, юридичний, виховний, психологічний тощо. Як Основний Закон суспільства й держави конституція регулює найбільш високий рівень поведінки - спосіб життєдіяльності суспільства. Такий загально конституційний рівень зумовлює узгодженість основних інститутів конституцій, їх збалансованість і взаємодію.

Інститути - це блоки, які охоплюють ту чи іншу сферу конституційно-правових відносин: інститут конституційного ладу, прав і свобод громадян, територіальної організації країни, принципів діяльності державних органів тощо. Їм притаманний особливий механізм реалізації, де поряд із звичайними нормами конституції велику роль грають інші не типові приписи, практика, взаємозв'язки з іншими, в тому числі галузевими інститутами тощо. Тут інститути конституції переходять в інститути галузей - права трудового, цивільного, адміністративного тощо.

Принципове значення має питання про безпосередню дію конституційних норм, яке особливу вагу набуває в сучасних умовах розбудови української держави. Донедавна таке питання не мало предметного, практичного значення, оскільки «радянська» конституції була переважно декларацією, політико-правовим документом, який не у всіх відношеннях застосовувався. Між тим конституція не може не бути безпосереднім діючим правом, про що свідчать її численні статті.

Конституція України - акт всеохоплюючої дії. Вона поширює свій вплив на всі сфери життєдіяльності суспільства, причому цей вплив має ідейно-політичний, морально психологічний та юридичний характер. Це зумовлює зміст та особливості механізму здійснення Конституції, який складається з двох відносно самостійних частин: соціального та юридичного механізму. В соціальному механізмі втілено якості Конституції України як політичного документа, в юридичному - як особливого акта національної системи права.

Здійснення Конституції не можна зводити до окремих дій у межах конкретного юридичного процесу. Здійснення Конституції в єдності всіх її сторін забезпечує не тільки конкретні правові результати, бажану поведінку суб'єктів конституційно-правових відносин, а й досягнення цілей та інтересів конституційного регулювання. А такими соціальними інтересами є здійснення повновладдя українського народу, його консолідація, забезпечення вищого розвитку всіх етносів, що проживають на території республіки, реалізація різних економічних, соціальних, екологічних та інших програм, забезпечення прав і свобод громадян України тощо.

Для подолання гострої кризи 8 грудня 2004 року Верховна Рада ухвалила Закон України №2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» та (в пакеті до нього) про внесення змін до закону про вибори Президента (останні дозволили провести переголосування 2-го туру виборів Президента). Того ж дня Президент України Леонід Кучма підписав ці документи.

Закон на основі проекту Симоненка - Медведчука про зміни до Конституції (про політичну реформу) передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, подовження терміну повноважень Верховної Ради до 5 років. Згідно з прикінцевими та перехідними положеннями закону, він мав набрати чинності з 1 вересня 2005 року в разі, якби на той час були ухвалені зміни до Конституції стосовно реформування системи місцевого самоврядування. Позаяк до 1 січня 2006 року ці зміни не були ухвалені, то (згідно з прикінцевими та перехідними положеннями) закон набув чинності самостійно з 1 січня 2006 року.

Після приходу до влади Віктора Януковича і Партії Регіонів 1 жовтня 2010 року Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України, Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року №2222-IV у зв'язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття. Згідно з рішенням КС, відповідний закон втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом цього рішення. Конституційний Суд України поновив чинність Конституції 1996 року та звернувся до органів державної влади з вимогою невідкладно привести українське законодавство у відповідність до Основного Закону в редакції від 28 червня 1996 року.

30 вересня 2010 року Конституційний Суд України скасував дію конституційних реформ, що були прийняті в 2004 році. З цієї дати знову діє Конституція 1996 року.

1 лютого 2011 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 2952-VI «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», попередньо схвалений Верховною Радою України 19 листопада 2010 року. Закон набрав чинності 4 лютого 2011 року.

Таким чином, здійснення Конституції в цілому й її окремих норм - не що інше, як досягнення конституційних цілей та інтересів шляхом правомірної діяльності суб'єктів конституційного права. Реалізація конституційних норм, яка відбувається у чотирьох формах: застосування, дотримання, виконання, використання.

Реалізація - це перетворення, втілення конституційних норм у фактичній діяльності організацій, органів, посадових осіб і громадян.

Дотримання норм Конституції означає утримання від здійснення заборонених нею дій. Виконання - обов'язкове здійснення передбачених законом тих чи інших дій. Використання - здійснення учасниками конституційних відносин дозволених нормами права дій, здійснення ними своїх прав. Застосування - це своєрідна форма реалізації конституційних норм, що відрізняється від інших форм змістом, суб'єктами та актами, які вони приймають. Показово, що неоднорідність конституційних норм зумовлює різноманітність форм їх застосування. В одних випадках - це безпосереднє застосування, в інших - разом з нормами галузевого законодавства (опосередковане застосування).

Демократичний характер української держави означає, що вона має на меті створення сприятливих умов для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами. Характеризуючи державу як соціальну, Конституція передбачає орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної політики, виявом чого є забезпечення прав людини, формування доступних для різних верств систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, підтримки малозабезпечених прошарків.