Форма правління сучасної держави: теоретико-правові засади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет внутрішніх справ

УДК 340.12 : 342.5

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

ФОРМА ПРАВЛІННЯ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ

12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

БОСТАН Сергій Костянтинович

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, МВС України

Науковий консультант: доктор історичних наук, кандидат юридичних наук, професор Тимченко Сергій Михайлович, Запорізький національний університет, ректор, завідувач кафедри історії та теорії держави і права

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України Журавський Віталій Станіславович, Київська міська державна адміністрація, заступник голови;

доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АПрН України Заєць Анатолій Павлович, Державне агентство України з інвестицій та інновацій, перший заступник голови;

доктор юридичних наук, професор Шевченко Анатолій Євгенійович, Донецький юридичний інститут Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка, професор кафедри конституційного та міжнародного права.

Захист відбудеться 22 січня 2009 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.04 в Київському національному університеті внутрішніх справ за адресою:03680, Київ, пл. Солом'янська, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ за адресою: 03680, Київ, пл. Солом'янська, 1.

Автореферат розісланий “19” грудня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.Б. Горова

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження зумовлена насамперед її практичною значимістю для сучасного етапу державного будівництва України. Здобувши незалежність, Україна, як усі інші пострадянські республіки, постала перед необхідністю побудови оптимальної державної форми. Якщо для одних молодих держав найбільш складним було питання про форму політичного режиму, для інших - про форму державно-територіального устрою, то для України найактуальнішим стало питання про форму державного правління. Труднощі, пов'язані з пошуком відповіді на нього, для нашої країни не нові: вони традиційно поставали на усіх переламних етапах української політичної історії, не оминули й новітнього її періоду. Політичні події останніх років наочно свідчать про те, що і в державотворчому процесі сучасної України форма державного правління є однією з головних проблем.

Певною спробою її розв'язання стала конституційна реформа 2004 р. Зроблені в грудні цього року кроки щодо зміни моделі “президентсько-парламентської” республіки на “парламентсько-президентську” бажаних результатів не дали. Юридично й ще більше - політично незбалансована система компетенційних взаємовідносин між президентом, урядом та парламентом стала джерелом постійних владних конфліктів, які вказують на необхідність чергової зміни змісту форми правління української держави. Найраціональнішим у цих умовах було б відійти від прийнятої у нас практики суто політичного вирішення цієї проблеми і здійснити спробу її розв'язання на основі фундаментальних наукових досліджень, що відображають об'єктивні процеси “формалізації” державної влади. У руслі цього підготовлена дисертаційна робота, тема якої має насамперед практичне значення для обґрунтування майбутніх структурно-інституціональних перетворень в Україні.

На необхідність наукового осмислення теорії і практики форм організації державної влади вказує і стан розробки проблеми форми державного правління. Ії історіографічний аналіз свідчить про те, що досліджуване явище як невід'ємний компонент держави було предметом наукового інтересу з боку великої кількості науковців - дослідників феномену держави. Але вироблений ними в контексті такої широкої проблеми досить багатий і важливий державно-правовий науковий матеріал є розрізненим і потребує узагальнення в межах системного й комплексного дослідження.

Отже, вибір форми правління сучасної держави як теми дисертаційного дослідження зумовлений: по-перше, відсутністю у вітчизняній юридичній науці спеціальних монографічних досліджень, присвячених формі державного правління; по-друге, потребами соціальної практики початку ХХІ ст. у нових підходах щодо осмислення феномену держави та її форми; по-третє, практичною значимістю проблеми “оформлення” держави на сучасному етапі та необхідністю її розв'язання за допомогою системних теоретико-правових розробок; по-четверте, доцільністю вивчення сучасного світового досвіду організації державної влади та творчого його використання в державному будівництві України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження ґрунтується на основних положеннях державних та галузевих дослідницьких програм, пов'язаних із розробкою питань удосконалення організаційних, структурних та компетенційних взаємозв'язків між органами законодавчої й виконавчої влади у сучасному світі та Україні (теми: “Теоретичні проблеми реалізації Конституції України”, № д/р 0101U012890 та “Актуальні напрями реформування законодавства України у контексті європейської інтеграції”, № д/р 0104U004048); “Тематики пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та установ МВС України на період 2002-2005 рр.”, затвердженої наказом МВС України № 635 від 30 червня 2002 р. (тема: “Форма і функції держави і права”); планів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Запорізького юридичного інституту ДДУВС на 2006, 2007 та 2008 рр. (тема: “Форма та функції держави як складові державотворення в Україні”).

Мета й завдання дослідження. Мета полягає у визначенні теоретико-правових засад форми правління сучасної держави як історично зумовленої владної системи, що здійснює особливий вид політичного володарювання - державне правління.

Для досягнення мети дослідження поставлені такі дослідницькі завдання:

- розкрити сутність форми держави як соціального явища та категорії теоретико-правової науки;

- дослідити структуру форми держави та визначити місце й роль її системних елементів;

- встановити причинно-наслідковий зв'язок між державою і формою держави та визначити історичні типи зазначених державно-правових явищ;

- визначити історико-теоретичні засади поняття “форма державного правління”;

- показати сучасний стан розробки поняття “форма державного правління”;

- виявити проблеми понятійного визначення форми державного правління;

- диверсифікувати пізнавальні підходи щодо розуміння сутності форми державного правління в межах юридичної науки;

- здійснити типологізацію форми державного правління та визначити її історичні типи;

- визначити ознаки та сформулювати дефініцію типу форми правління сучасної держави;

- здійснити видову класифікацію сучасних форм державного правління; - узагальнити зарубіжний досвід побудови класичних форм державного правління (парламентської та президентської), визначити їх юридичні та політичні моделі;

- визначити особливості практичної реалізації класичних моделей форм державного правління в зарубіжних країнах;

- з'ясувати історико-правові засади становлення змішаної форми державного правління;

- узагальнити досвід побудови змішаних форм державного правління в зарубіжних країнах, визначити їх юридичний та політичний зміст;

- здійснити класифікацію змішаних форм державного правління;

- визначити зміст юридичної моделі форми правління української держави за Конституцією України 1996 р.;

- дослідити політичну практику конституційної моделі форми правління української держави й визначити проблеми її функціонування;

- визначити концептуальні засади вдосконалення форми правління сучасної української держави.

Об'єктом дослідження є форма держави як соціально-владне системне явище, що відображає істотні ознаки держави як політичної, структурно-інституціональної й територіальної організації суспільства.

Предметом дослідження визначено форму правління сучасної держави - одного з найважливіших соціально-політико-правових явищ, яке розкриває структурно-інституціональну організацію системи вищих органів державної влади в сучасному світі.

Методи дослідження. Розв'язання поставлених завдань здійснено за допомогою системи філософських, загальнонаукових та спеціальних методів, пізнавальний потенціал котрих був спрямований на досягнення мети дослідження. Діалектичний та метафізичний методи сприяли відтворенню динамічного процесу розвитку форми державного правління та визначенню притаманних для цілих історичних епох їх статичних характеристик; історичний підхід - виявленню більш конкретизованих проявів закономірностей виникнення й розвитку форми державного правління (підрозділ 2.1), аналіз та синтез - визначенню її ознак та формулюванню дефініції (підрозділи 2.3, 3.1, 4.1, 4.2, 5.1.). Значну пізнавальну роль у досягненні мети дослідження відіграла одна з форм аналізу - класифікація. З її допомогою визначені типи держави, типи форми держави та типи форми державного правління, а також похідні від історичних типів форм правління окремі їх види й підвиди (розділ 3). На основі дедуктивного методу побудована структурно-логічна схема дослідження (розділи 2-5), котра відображає шлях пізнання форми державного правління від загального (форма державного правління як явище державно-організованого суспільства) до особливого (форма правління сучасної держави в контексті зарубіжного державно-правового досвіду) і конкретного (форма правління сучасної української держави).

Застосування системного та структурно-інституціонального методів дало змогу проаналізувати форму державного правління як систему відповідних державно-правових інститутів, що виробляє особливий вид політичного володарювання - державне правління (підрозділи 2.1, 3.1, 4.1, 4.2, 5.1). За допомогою функціонального методу проаналізовано зарубіжний та вітчизняний політико-правовий досвід функціонування конституційних моделей форм державного правління, виявлено ступінь їх ефективності в безпосередній політичній практиці, визначено напрямки вдосконалення функціональних повноважень суб'єктів влади, що утворюють форму правління сучасної української держави (підрозділ 5.3). Використання формально-догматичного методу сприяло розкриттю змісту закріплених у законі юридичних конструкцій форми правління, виявленню прогалин та неузгодженостей у законодавстві, підготовки пропозиції щодо вдосконалення нормативної конструкції форми правління української держави (підрозділ 5.3.). Визначальним для акумуляції, систематизації й аналізу зарубіжного досвіду побудови форм державного правління в усіх регіонах світу, визначення характерних рис та особливостей їх розвитку був порівняльно-правовий метод (розділи 4-5). Застосований також соціологічний метод, який дав змогу розкрити суспільні умови функціонування форми правління сучасної української держави, визначити рівень розуміння представниками населення України суті здійснених перетворень у сфері організації верховної державної влади та напрямків політичної реформи (підрозділ 5.3). У процесі роботи використовувалися й інші методи, котрі разом із вищезгаданими склали теоретико-методологічні засади дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертаційна робота є першою спробою монографічного дослідження форми державного правління з позиції загальнотеоретичної юридичної науки. Одержані результати суттєво доповнюють теорію форми державного правління. Зокрема, у ньому:

вперше:

- обґрунтовано положення про те, що форма держави за своєю структурою є чотирьохелементною, а не двох- (форма правління та форма державного устрою) або трьохелементною (форма політичного режиму, форма правління та форма державного устрою), як це прийнято в сучасному державознавстві, і складається з форми соціально-політичного режиму, форми державно-політичного режиму, форми державного правління та форми державно-територіального устрою, серед яких провідним і таким, що визначає політичний зміст юридичних моделей інших елементів форми держави, є соціально-політичний режим;

- вироблено положення про структурні історичні типи форми держави та форми державного правління, запропоновано увести ці категоріально-понятійні конструкції, що відображають типові та притаманні саме для певної історичної епохи структурно-інституціональні, територіальні та функціональні властивості державної влади, у науковий обіг вітчизняної теорії держави і права, де сьогодні використовується тільки категорія “історичний тип держави”;

- визначено теоретико-методологічний підхід щодо визначення історичних типів держави, форми держави та форми державного правління не за традиційною (марксистсько-ленінською) типологізацією суспільства й держави, в основі якої лежить поняття суспільно-економічна формація (рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична), а за новою типологізаційною схемою, що ґрунтується на визнанні соціальних підвалин для такого поділу двох суспільних формацій (суспільств) - кастово-станової та громадянської;

- обґрунтовано, що історичним генетичним типом держави кастово-станового суспільства є “нереспубліка”, а держави громадянського суспільства - “республіка”; історичним структурним типом форми нереспубліканської держави є монократія, тобто система влади, що характеризується її концентрацією в руках однієї особи (форма правління), територіальною централізацією (форма державного устрою) та недемократичними способами її здійснення (політичний режим), а республіканської держави - полікратія, яка є такою владною системою, що базується на принципах розподілу влади по горизонталі (форма правління) і вертикалі (форма державного устрою) та демократизму за способами її здійснення;

- запропоновано нову типологізацію форми державного правління, в якій історичним типом форми правління нереспубліканської монократичної держави визначається, як це традиційно прийнято в державознавстві, монархія, а історичним типом форми правління республіканської полікратичної держави - поліархія, котрим пропонується замінити поняття “республіка”, яке у юридичній та політологічній науках використовується для позначення одного з основних видів форми державного правління;

- розкрито сутність поняття “поліархія”, яке являє собою засновану на принципах народовладдя й розподілу влади, соціально-політично-правову систему вищих органів законодавчої та виконавчої влади, мета функціонування якої полягає у задоволенні соціально-економічних, політичних та духовно-культурних потреб громадян;

удосконалено:

- класифікацію поліархічних форм державного правління; зокрема визначено, що їх видовий поділ залежить від принципів взаємовідносин інститутів глави держави, уряду та парламенту, зміст котрих зумовлений наявним у цій владній системі відповідним типом поділу владних повноважень: м'якого, жорсткого та змішаного (поміркованого, сегментарного); на основі цього замість таких традиційних видів форм правління, як “парламентська республіка”, “президентська республіка” та “змішана республіка” запропоновано увести в науковий обіг теорії держави і права такі види форм правління як “парламентська поліархія”, “президентська поліархія” та “змішана поліархія”;

- найбільш поширену в теорії держави і права дефініцію, котра визначає “форму правління як організацію верховної влади в державі, що характеризується її джерелом та принципами взаємовідносин органів влади між собою і з населенням”, шляхом конкретизації її змісту, посиленням акценту на тому, що досліджуване явище є: 1) не лише формою правління, а “формою державного правління” або ж “формою правління держави”; 2) історично зумовленою системою вищих органів державної влади, зміст котрої визначається джерелом їх формування та принципами взаємовідносин між ними;

- ознаки монархічної форми державного правління; зокрема визначено, що головною її ознакою є єдиновладдя, яка вказує на юридичне та політичне зосередження державної влади в руках глави держави, її неподільність на окремі гілки. Якщо такої ознаки немає, то інші (спадковість, яка необґрунтовано вважається головною, безвідповідальність та безстроковість влади глави держави) є недостатніми для визначення держави монархією;

- пізнавальні підходи до трактування суті форми державного правління юридичними науками. З метою усунення у відповідних їх тематичних розділах певної “понятійної” плутанини, коли і теоретики, і конституціоналісти однаково визначають поняття, що відображають сутність форми державного правління, запропоновані такі підходи до її розуміння: а) з позиції теорії держави і права форма державного правління - це спосіб існування та вираження тієї сторони змісту держави, котра зовнішньо відображається в історично зумовленій системі верховних органів влади, що здійснює особливий вид політичного володарювання - державне правління; б) з позиції ж конституційного права форма державного правління - це стійка, закріплена в конституційно-правових нормах інституціональна система влади, зміст якої визначається правовим статусом та принципами взаємовідносин вищих органів державної влади;

- класифікаційну схему парламентських форм державного правління за видовими та підвидовими ознаками; зокрема, обґрунтована недоцільність віднесення таких традиційних видів форм державного правління, як “парламентська монархія” та “парламентська республіка” до різних типів форм правління, оскільки за своїми сутнісними та головними юридичними ознаками вони відносяться до поліархічного типу форми державного правління, будучи такими підвидами парламентської поліархії, як “парламентська поліархія зі спадковим главою держави” та “парламентська поліархія з обраним главою держави”;

дістали подальшого розвитку положення про те, що:

- головною особливістю форми правління сучасної держави є наявність певного розриву між юридичною та політичною її складовими, який зумовлює виникнення та існування у її змісті двох моделей: “юридичної” та “політичної”; без урахування цього політико-правового дуалізму неможливо скласти комплексне уявлення про зміст форми правління сучасної держави;

- при запозиченні тієї чи іншої моделі класичної форми державного правління має бути врахований рівень соціально-економічного, політичного та культурного розвитку суспільства, котрий визначає сутність та форму держави. Базисним, безпосередньо пов'язаним із сутністю держави, серед елементів останньої є соціально-політичний режим, який визначальним чином впливає на політичний зміст інших елементів форми держави. Запозичені класичні моделі форм державного правління стануть ефективними в країнах з демократичним режимом, а у країнах зі змішаними (сегментарними) соціально-політичними режимами (серед котрих і Україна) найбільший ефект мають дати змішані форми державного правління;- процес становлення змішаного виду поліархічної форми державного правління пов'язаний з досвідом побудови державних форм у таких країнах Європи, як Фінляндія (1919 - теп. час), Німеччина (Веймарська республіка 1919-1932 рр.), Ірландія (1937 - теп. час) та Ісландія (1944 - теп. час.), який послужив певним орієнтиром для формування наприкінці 50-х рр. ХХ ст. прототипу змішаної поліархії на базі юридичної моделі форми правління “П'ятої республіки” (1958 р.) у Франції, з якої, за панівною в державознавчій літературі точкою зору, бере свій початок змішана форма державного правління;

- змішані форми поліархічного правління являють собою певну сукупність елементів класичних форм державного правління і залежно від різних її конфігурацій набувають різного змісту й відповідних класифікацій. З огляду на це обґрунтовано, що традиційна для вітчизняного державознавства класифікація змішаних поліархій на президентсько-парламентські та парламентсько-президентські є досить узагальненою й не відображає максимальною мірою того ступеня диференціації, який існує серед зарубіжних держав з такою формою правління. Запропоновано замість дволанкової класифікації змішаних поліархій, чотириланкову класифікаційну схему, котра поділяється на такі підвиди: президентсько-парламентська, напівпрезидентсько-напівпарламентська, напівпарламентсько-напівпрезидентська, парламентсько-президентська;

- проблеми, пов'язані з формою державного правління в Україні, є відображенням не лише наявних у політичному середовищі країни суб'єктивних суперечностей щодо майбутньої моделі організації верховної влади, а й об'єктивних потреб українського суспільства в конституціоналізації адекватної для себе форми державного правління. Запропонована концепція реформування форми правління сучасної української держави та внесені конкретні пропозиції щодо розмежування повноважень Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України і Президента України та оптимізації взаємовідносин між ними сприятимуть удосконаленню змісту форми правління української держави та підвищенню її ефективності.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертаційного дослідження сприятимуть розширенню межі наукового аналізу цієї теми, визначенню перспективних напрямків розв'язання найважливіших проблем, пов'язаних із побудовою оптимальних державних форм, подальшому розвитку таких галузей юридичної науки, як теорія держави і права та конституційне право. Незважаючи на теоретичний характер дисертаційної роботи відображені в ній окремі наукові результати можуть бути використані:

а) у правотворчій роботі - для уточнення чинних норм і внесення відповідних конституційних змін, спрямованих на удосконалення змісту форми правління української держави. Пропозиції щодо концепції реформування форми правління сучасної української держави прийняті до розгляду в Комітеті Верховної Ради України з правової політики (Офіційний лист Комітету Верховної Ради України з правової політики № 04-29/20-374 від 06.03.2008 р.);

б) у правозастосуванні - для оптимізації організаційних, структурно-інституціональних та функціональних зв'язків між органами законодавчої і виконавчої влади, забезпечення їх взаємодії та попередження конфліктів між ними;

в) у навчально-виховному процесі. Основні результати дослідження були впроваджені у навчальний процес Запорізького національного університету (Акт впровадження від 02.11.2006 р.), Гуманітарного університету “Запорізький інститут державного і муніципального управління” - нині Класичного приватного університету (Акт впровадження від 09.11.2006 р.), Кіровоградського юридичного інституту ХНУВС (Акт впровадження від 07.07.2007 р.), Запорізького юридичного інституту ДДУВС (Акт впровадження від 17.11.2006 р.) при викладанні таких навчальних курсів, як “Теорія держави та права”, “Актуальні проблеми теорії держави і права”, “Конституційне право України” “Державне право зарубіжних країн”. Також підтвердженням упровадження в навчальний процес наукових розробок дисертанта є написані ним у співавторстві навчальні видання з історії держави і права зарубіжних країн та державного права зарубіжних країн [31-33, рекомендовані Міністерством освіти і науки України як навчальні посібники для студентів вищих навчальних закладів (листи №№ 14/18.2.-2327 від 09.12.2002 р.; 14/18.2.-2041 від 01.12.2003 р.; 14/18.2.-2397 від 16.12.2002 р.], а також видання з актуальних проблем теорії держави і права [34], що використовуються в багатьох начальних юридичних закладах України.

Особистий внесок здобувача. З усіх публікацій, в яких відображені основні результати дисертаційного дослідження, у співавторстві написані згадані навчальні посібники з історії держави і права зарубіжних країн, державного права зарубіжних країн та актуальних проблем теорії держави і права. Конкретний особистий внесок дисертанта в підготовку вказаних двох історико-правових навчальних видань [31, 32] полягає в тому, що він написав розділи та параграфи, котрі відображають історію держави (в тому числі історію форм правління) у зарубіжних країнах [див.: 31, с.30-64, 93-150, 189-191, 199-206, 226-263, 299-320; 32, с.9-16, 28-69, 70-136, 178, 137-178, 362-410], у той час як співавтор, доцент Л. М. Бостан, написала розділи та параграфи, які висвітлюють історію права в зарубіжних країнах. У навчальному посібнику з державного права зарубіжних країн [33] здобувачем підготовлені теми №№ 1, 2, 3, 4.1-4.4, 5.1-5.3 (С.3-335), серед яких центральне місце посідає тема № 4.2. “Форми державного правління в зарубіжних країнах” [33, с.63-229], а співавтор, професор С. М. Тимченко - теми №№ 5.4, 6, 7 та 8 [33, с.336-397]. У виданому в 2007 р. колективом авторів (С. Тимченко, С. Бостан, С. Легуша, Н. Пархоменко, Т. Пікуля, Н. Пронюк) навчальному посібнику з актуальних проблем теорії держави і права дисертант написав: передмову, третій розділ, перший та другий підрозділи четвертого розділу, п'ятий розділ [34, с.5-7, 70-112, 113-140, 166-241]. Оскільки особистий внесок кожного з авторів зазначених навчальних посібників був досить чітко розмежований ще на підготовчій стадії їх написання, наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих праць, у дисертації не використовувалися.

Апробація результатів дисертації. Окремі положення досліджуваної проблеми виносилися для обговорення на:

а) міжнародних науково-практичних конференціях: присвяченій пам'яті професора К. Г. Федорова (2-4 червня 2001 р., м. Запоріжжя); “Україна: шляхами віків”, що була присвячена 175-річчю з дня народження Георгія Андрузького (лютий 2002 р., м. Київ, Академія праці і соціальних відносин Федерації профспілок України); XI Міжнародній історико-правовій конференції “Місцеві органи державної влади та самоврядування: історико-правовий аспект” (16-18 квітня 2004 р., м. Суми); XIV Міжнародній історико-правовій конференції “Міграційні процеси в Україні і світі: історико-юридичні аспекти (4-7 вересня 2005 р. м. Севастополь); І-ій Міжнародній науковій конференції: “Революції в Україні у ХХ - ХХІ століттях: співзвуччя епох” (18-19 листопада 2005 р., Одеса); Міжнародній науково-практичній конференції “Запорізькі правові читання” (18-19 травня 2006 р., м. Запоріжжя); XV Міжнародній історико-правовій конференції “Генеза держави і права: історико-теоретичні аспекти (2-4 червня 2006 р., м. Запоріжжя); І-ій Міжнародній науково-практичній конференції “Від громадянського суспільства до правової держави” (28 квітня 2006 р., м. Харків); IV-ій міжнародній конференції “Розвиток демократії та демократична освіта в Україні”(28-30 вересня 2006 р., м. Ялта); Міжнародній науково-практичній конференції “Запорізькі правові читання” (15-16 травня 2008 р., м. Запоріжжя).

б) республіканських науково-практичних конференціях: “Актуальні проблеми історіографії держави і права” (3-5 жовтня 2000 р., м. Сімферополь-Алушта); “Проблеми гуманітарізації, гуманізації освіти та впровадження новітніх педагогічних технологій у навчальних закладах МВС України” (22 листопада 2002 р., м. Запоріжжя); “Актуальні проблеми державотворення в умовах адміністративної реформи” (11-12 квітня 2003 р., м. Запоріжжя); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Влада і суспільство: проблеми взаємодії (18-19 листопада 2005 р., м. Запоріжжя);

в) регіональній науково-практичній конференції “Концепція формування законодавства в Україні” (12-13 лютого 1997 р., м. Запоріжжя); міжвузівського круглого столу “Інститут президентства в механізмі державної влади (29 вересня 2004 р., м. Дніпропетровськ).

г) методологічному семінарі викладачів кафедри теорії та історії держави і права Запорізького юридичного інституту ДДУВС, а також неодноразово на засіданнях цієї ж кафедри.

На монографію автора [1] опублікована рецензія: Калюжний Р. Актуальне дослідження з політико-правових проблем сучасності / Р. Калюжний, Н. Пархоменко // Право України. -- 2006. -- № 2. -- С.142--143.

Публікації. Основні результати дисертації відображені в одній індивідуальній монографії: Бостан С. К. Форма правління сучасної держави: проблеми історії, теорії, практики : [монографія] / С. К. Бостан. -- Запоріжжя : Юридичний ін-т; Дике поле, 2005. -- 540 с. (28,3 др. арк.), 29 наукових статтях (23 з них - у вітчизняних фахових виданнях), чотирьох навчальних посібниках, 13 матеріалах і тезах доповідей та повідомлень на наукових конференціях.

Структура дисертації. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, п'яти розділів, що об'єднують дванадцять підрозділів, висновків, додатків, алфавітних покажчиків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 490 сторінок, з них: основна частина - 368, додатки - 47, алфавітні покажчики - 7 та список використаних джерел - 68 сторінок (716 найменувань).

форма держава правління зарубіжний

???????? ?????

У вступі обґрунтована актуальність теми дисертації, показано її зв'язок із науковими планами, програмами та темами, визначено мету, завдання та методи дослідження, розкрито наукову новизну одержаних результатів та показано їх практичну значимість, вказано дані про особистий внесок здобувача в наукових розробках, опублікованих зі співавторами, подано відомості про апробацію основних положень дисертаційної роботи, її структуру та обсяг.

Розділ 1 “Історіографічні та теоретико-методологічні засади дослідження” складається з двох підрозділів. У них висвітлений поетапний стан розробки теми, з'ясована динаміка приросту знань про форму державного правління, визначені ті аспекти теми, котрі потребують більш глибокого вивчення, розкрито методологічний інструментарій, за допомогою котрого вирішені завдання дослідження.

У підрозділі 1.1 “Стан наукової розробки проблеми форми державного правління” визначено, що пізнавальний інтерес до форми державного правління виникає разом із першими спробами осмислення феномену держави, але предметом спеціального аналізу вона стає з середини ХІХ ст., коли почали формуватися окремі науки державного спрямування. За результатами аналізу стану наукової розробки досліджуваної проблеми у її історіографії виокремлено три основні етапи.

Перший етап охоплює другу половину ХІХ ст. та перші дві декади ХХ ст. (сер. ХІХ - 1917 р.). Характерною його рисою є наукова спеціалізація процесу дослідження державознавчих проблем, що була зумовлена відмежуванням від соціальної філософії таких наук як теорія держави і права, конституційне (державне) право, політологія, політична соціологія тощо. Будучи відображенням формальних властивостей держави як соціальної, політичної та правової організації суспільства, форма правління стає предметом вивчення представниками цих наук. Зосередившись на питаннях, пов'язаних з теоретичним осмисленням сутності держави, юристи-державознавці того часу (О. Алексєєв, Л. Гумплович, Ю. Гачек, А. Градовський, А. Дайсі, Л. Дюгі, Г. Єллінек, А. Есмен, Б. Кістяківський, Ф. Кокошкін, М. Коркунов, С. Котляревський, М. Палієнко, Б. Чичерін, Г. Шершеневич та ін.) не залишали поза увагою формальні властивості останньої. Пропоновані ними підходи до розуміння поняття форми державного правління, критерії поділу держав за формами правління та відповідні класифікаційні схеми стали суттєвим внеском у розробку теорії форми держави.

Соціально-політична практика ХХ ст., яка викликала об'єктивну потребу в нових теоретичних дослідженнях держави та її форми, зумовила новий, другий етап в історіографії досліджуваної проблеми (1917 - поч. 90-х рр. ХХ ст.). Головною його особливістю було те, що виникнення двох протилежних суспільно-політичних систем (капіталістичної та соціалістичної) позначилося й на змісті самої державознавчої науки, котра за ідеологічними і, відповідно, методологічними ознаками стала поділятися на “буржуазну” та “соціалістичну”.

Аналіз “соціалістичної літератури” цього періоду, яка переважно представлена розробками радянських юристів, свідчить, що вже в 20-ті рр. ХХ ст. суттєво змінюються акценти в дослідженні питань, пов'язаних із формою держави. Моністичний методологічний підхід, що спирався передусім на принципи партійності, зумовив посилення наукового інтересу до проблем соціально-класової сутності держави й послабленням цього інтересу до її форми. Лібералізація радянського режиму в післясталінські роки сприяла активізації пізнавального процесу в питаннях, пов'язаних із формою держави. У 60-80-х рр. у СРСР та інших соціалістичних країнах з'являється низка спеціальних наукових праць, присвячених проблемам співвідношення та взаємозв'язку форми держави з типом та її сутністю (А. Денисов, В. Петров та А. Хабібулин); формі соціалістичної держави (П. Лашин); перехідним державним формам та формам держави в окремих регіонах світу (В. Чиркін); формі держави взагалі (С. Попеску, Румунія) та стану розробки теорії форми держави в радянській юридичній науці (А. Єрмаков); формі правління і прав людини в буржуазних державах (Й. Благож, Чехословаччина). Розглядаючи форму державного правління як системний елемент соціального середовища, ці дослідники виробили досить струнку теорію залежності форми держави (і окремих її елементів) від сутнісних властивостей держави. Водночас панування принципу партійності в дослідницькому процесі не давало їм можливості повною мірою об'єктивно розкрити зміст та сутність форми державного правління, здійснити класифікацію окремих її видів, визначити перспективи їх розвитку.

Для зарубіжної державознавчої науки цього періоду, представленою в основному конституціоналістами та політологами (Ж. Бюрдо, Р. Даль, М. Дюверже, К. Доллінгер, К. Левенштейн, К. Лідс) було характерно з одного боку відтворення багатого й різноманітного матеріалу щодо форми державного правління, особливо її класифікації, а з іншого - нечітке розуміння форми правління, поняття котрої зазвичай ототожнювалося з політичним режимом, слабке уявлення про зв'язок змісту форми з сутнісними якостями аналізованого явища, певний еклектизм у питаннях про вибір критеріїв класифікації форм правління.

Початок нового, третього етапу в історіографії досліджуваної проблеми (поч. 90-х рр. ХХ ст. - по сьогоднішній день) зумовлений новими соціально-політичними подіями на європейському континенті. Розпад “соціалістичного табору” наприкінці 80-х - поч. 90-х рр. минулого століття і зумовлений цим крах панівної там класової ідеології призвели до відповідних змін і в науково-пізнавальній сфері. Відмова від монополії методологічного монізму колишніх часів у багатьох постсоціалістичних країнах сприяла процесові поступової ліквідації “наукових кордонів” і поширенню науково-дослідного простору. Свідченням тому є значна кількість перекладів зарубіжних робіт, виданих наприкінці ХХ - поч. ХХІ ст. як у Росії, так і в Україні. У контексті досліджуваної проблеми особливої уваги заслуговують праці таких учених, як Ф. Ардан, Ф. Бенетон, Р. Даль, Ж.-П. Жакке, М. Шугарт, Д. Кері, Дж. Сарторі та ін., у яких здійснено ґрунтовний аналіз сучасних політичних інститутів, виборчих систем, їх вплив на форму державного правління, недоліків та переваг президентських, парламентських та напівпрезидентських видів останньої, наведені деякі вдалі класифікаційні рішення, висвітлені “емпірика” та “динаміка” політичної влади.

В 90-х рр. ХХ ст. суттєво активізується науковий інтерес до питань, пов'язаних із формою держави взагалі та форми державного правління зокрема, і в постсоціалістичних країнах. Це було цілком закономірним, оскільки в умовах процесу побудови в них незалежної держави одним із найважливіших і значущих питань було питання про найбільш ефективну форму організації влади. На потреби практики найбільш “оперативно” відгукнулася державознавча наука у вищій школі, де згадана проблема відображена передусім в навчальних виданнях з теорії держави і права (С. Гусарєв, А. Заєць, О. Зайчук, Р. Калюжний, М. Кельман, М. Козюбра, А. Колодій, В. Котюк, В. Лемак, О. Мурашин, Н. Пархоменко, О. Петришин, Ю. Оборотов, Н. Онищенко, П. Рабінович, О. Скакун, О. Тихомиров, М. Цвік та ін. [Україна]; С. Алексєєв, А. Венгеров, Е. Григоніс, В. Лазарєв, О. Лейст, М. Марченко, Л. Морозова, Р. Мухаєв, В. Нерсесянц, В. Протасов, М. Рассолов, А. Черданцев та ін. [Росія], конституційного права України та конституційного права зарубіжних країн (А. Георгіца, В. Погорілко, В. Ріяка, В. Шаповал [Україна]; М. Баглай, А. Медушевський, А. Мішин, Б. Страшун, В. Чиркін [Росія], М. Чудаков [Білорусь]).

Водночас посилюється рівень спеціального вивчення питань, пов'язаних із вибором ефективних форм організації влади. Так, в Росії, упродовж останніх десяти років були захищені дисертаційні роботи, присвячені окремим аспектам форми держави та форми державного правління (М. Арзамаскін, А. Бердніков, Е. Гаджи-Заде, А. Гаянов, О. Зазнаєв, М. Головацька, М. Гукепшоков, В. Кайнов, М. Кульков, М. Лукашевич, В. Оглезнєв, Я. Опритов, А. Серьогін, Л. Симонішвілі), видані монографії, наукові статті та навчальні посібники з цих же проблем (І. Александров, В. Гребєнщиков, Ю. Дмитрієв, О. Зазнаєв, В. Лузін, А. Орлов, Н. Разуваєв, І. Степанов, Б. Стародубський, В. Чиркін, І. Хутінаєв).

В Україні розробка зазначених питань здійснювалася головним чином в межах більш загальних державно-правових досліджень. Окремі аспекти форми правління висвітлені в наукових працях з проблем громадянського суспільства і правової держави (А. Заєць, В. Сіренко, С. Тимченко, О. Тимощук), сучасного державотворення (В. Бабкін, В. Погорілко, Ю. Римаренко, В. Селіванов, В. Сіренко, В. Цвєтков, Ю. Шемшученко та ін.); державного ладу зарубіжних країн (В. Лемак, В. Федоренко, В. Шаповал); форми держави (С. Верстюк, В. Шаповал) та формі державного устрою України (С. Телешун), політичних та правових систем (В. Бабкін, В. Журавський, О. Зайчук, Л. Луць, Н. Онищенко та ін.); проблем побудови таких вищих інститутів державної влади як парламент, глава держави та уряд (В. Авер'янов, А. Георгіца, Г. Журавльова, Ю. Коломієць, А. Коваленко, Р. Павленко, В. Погорілко, Ю. Тодика, В. Шаповал та ін.), їх організаційних, структурних і компетенційних взаємозв'язків (І. Кресіна, Л. Кривенко, Н. Нижник, В. Корнієнко, Р. Павленко та ін.). Серед публікацій сер. 90-х рр. ХХ ст., в контексті досліджуваної теми особливо слід відзначити статтю В. Королька “Порівняльний аналіз форм державного правління і український тип демократії”.

Значно посилився науковий інтерес до аналізованої теми з проголошенням політичної реформи (серпень 2002 р.). Різні аспекти форми державного правління знайшли безпосереднє відображення в публікаціях О. Батанова, Ю. Воскресенсь-кого, М. Кармазіної, О. Клинченка, Р. Мартинюка, О. Машталера, М. Козюбри, О. Петришина, В. Протасової, С. Рябова, С. Серьогіної, В. Сухоноса, В. Чорноуса, В. Шаповала, а опосередковано, через дослідження проблем суперечностей та пріоритетів політичної реформи, її законодавчого забезпечення, пошуку оптимальних варіантів побудови досконалої системи вищих органів законодавчої та виконавчої влади - у працях В. Бакуменка, П. Добродумова, Н. Кабанця, І. Кресиної, Л. Кривенки, С. Перегуди, М. Оніщука, М. Орзіха, В. Погорілка, В. Ребкала, О. Скакун, В. Тихонова та інших.

Загальний стан розробки обраної теми показує, що вона відображена в багатому масиві джерельного матеріалу, створеному попередніми поколіннями державознавців. Але він є розрізненим, предметно різноманітним, фрагментарним і потребує узагальнення у межах спеціального комплексного теоретичного дослідження, яке б відповідало сучасному стану розвитку юриспруденції та потребам соціальної практики початку ХХІ ст. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити проблеми, пов'язані з: теоретичним осмисленням форми державного правління через призму пізнання її сутнісних якостей та закономірностей виникнення і розвитку; вдосконаленням понятійно-категоріального апарату та деяких класифікаційних схем теорії держави і права, що мають безпосереднє або ж опосередковане відношення до форми правління; врахуванням принципу єдності теорії і практики при упровадженні одержаного теоретичного знання в конкретну соціально-політичну практику.

У підрозділі 1.2 “Теоретико-методологічні засади дослідження” здійснено понятійний аналіз методології в загальнонауковому та правознавчому аспектах, розкрито її структуру, показано роль окремих її компонентів у дослідженні тих чи інших аспектів теми.

На основі ідей та підходів, зазначених у наукових розробках таких методологів державо- і правознавства, як В. Бабкін, О. Бигич, А. Бризгалов, С. Гусарєв, Д. Керимов, М. Козюбра, М. Марченко, П. Рабінович, В. Селіванов, В. Тацій, Ю. Оборотов, О. Тихомиров, Ю. Тихомиров та інших, сформульовано власне бачення теоретико-методологічних засад дослідження. Вони являють собою систему наукових принципів пізнання, парадигм пізнання державно-правових явищ, певної сукупності філософських і предметно-теоретичних знань, методів та підходів, за допомогою котрих здійснено пізнання форми правління сучасної держави.

Із сукупності наукових принципів пізнання використані: принцип об'єктивності, на основі якого здійснено глибоке і всебічне вивчення сукупності фактів і явищ, зроблено спробу відтворення об'єктивного процесу виникнення та розвитку форми державного правління, пізнання її сутності; принцип усебічності дослідження сприяв пізнанню якомога більшої кількості властивостей форми державного правління на основі її взаємозв'язків з іншими суспільними явищами; принцип історизму дозволив розглянути форму державного правління як динамічне явище, зміст та сутність котрого змінювалися залежно від умов та обставин конкретно-історичного процесу; аксіологічний принцип соціального гуманізму дав можливість оцінювати сутнісну природу, юридичну конструкцію та політичні прояви форми державного правління не з позиції інтересів окремих соціально-класових сил, а з позиції їх відповідності загальнолюдським цінностям; принцип наступності сприяв творчому використанню утверджених і апробованих практикою минулих часів наукових результатів дослідження форми державного правління, відповідних пізнавальних засобів тощо.

Наукова парадигма дослідження представлена системою відповідних теорій держави (матеріалістичної та органічної теорій, теорії поліархії Р. Даля, теорії соціальної, демократичної та правової держави), підходів (формаційного, цивілізаційного), методологічних установок, на основі котрих визначена концептуальна модель пізнання держави та її форми на початку ХХІ ст.

Одним із найважливіших структурних елементів методології дослідження є методи й підходи, що складають певну ієрархічну систему пізнавальних засобів. Вищу сходинку в цій ієрархії займають філософські методи, методологічний потенціал котрих дав змогу вирішити насамперед загальнотеоретичні проблеми дослідження. Важливу роль у цьому відіграли такі системи філософських знань, як позитивізм, герменевтика, філософія глобальних проблем, окремі “фрагменти” теоретичних знань про державу та її форму (вироблені такими видатними філософами, як Платон, Арістотель, Полібій, Цицерон, Ж. Боден, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Кант, Г. Гегель) і власне філософські методи, серед котрих центральне місце займає діалектика. Закони, принципи та категорії діалектики сприяли виявленню закономірностей і тенденцій розвитку форми державного правління як соціального явища, встановленню його зв'язків з іншими системними елементами держави та суспільства, проникненню в суть розглядуваного явища. В необхідних випадках, на началах додатковості, використаний і альтернативний діалектиці метод - метафізичний, за допомогою якого держава та її форми досліджувалися в певному стані спокою і нерухомості, визначалися загальний (незмінний) в межах цілої історичної епохи тип держави та історичні типи її форми, створювався загальний понятійний “образ” форми державного правління.

З переліку загальнонаукових методів і підходів передусім використані історичний та логічний підходи, єдність котрих зумовлена необхідністю теоретичного осмислення сучасних явищ, властивості котрих формувалися в ході тривалого історичного процесу. Історичний підхід дав можливість пізнати форму державного правління крізь призму тих історичних умов та обставин, що призвели до набуття нею відповідних якостей та конфігурацій на сучасному етапі. Логічний підхід відіграв вирішальну роль у пізнанні внутрішньої “конструкції” форми державного правління: визначенні її ознак, змісту поняття, формулюванні дефініцій, побудови класифікаційних схем тощо. На основі системного методу досліджувалася форма державного правління як одна з найважливіших державно-правових систем сучасності. Складність і багатогранність останньої зумовили застосування як суміжних із системним методом структурного, інституціонального та функціонального методів, які сприяли з'ясуванню суті форми правління як соціально-владного та правового інститутів, визначенню структурних елементів її системи, дослідженню останньої не тільки у статиці, а й у динаміці.

З методів власне самої юриспруденції - спеціальних методів - використано теоретико-юридичний, який базується на створеному загальною теорією держави і права власному понятійно-категоріальному апараті. Серед інших спеціальних методів особливого значення набули порівняльно-правовий та формально-догматичний методи. Порівняльно-правовий метод сприяв вивченню практичного досвіду побудови державних форм у багатьох зарубіжних країнах, кращому розумінню обсягів та характеру “зовнішнього” правового впливу, масштабів й форм використання цього досвіду при розв'язанні конкретних завдань державного будівництва в нашій країні. Застосування формально-догматичного методу було спрямовано насамперед на пізнання закріплених у законі юридичних конструкцій форм правління. Разом з методами “біхевіористичного” та емпіричного характеру стало можливим дослідити не тільки статичні (юридичні), але й динамічні (політичні) характеристики окремих видів сучасних форм правління, визначити проблеми практичної реалізації їх юридичних конструкцій або ж, навпаки, юридизації політико-практичних моделей.

На завершення підкреслено, що наведена для наочності статична ієрархія відповідних компонентів методології дослідження в ході пізнання являє собою органічно цілісну систему, спрямовану на вирішення теоретичних та практичних проблем форми правління сучасної держави. Конкретні результати цього пізнавального процесу наведені в наступних розділах дисертації.

Розділ 2 “Поняття “форма державного правління” складається з трьох підрозділів, у яких досліджено системне середовище форми державного правління - форму держави, розкриті закономірності виникнення й розвитку такого її елементу, як форма державного правління, сформульоване її поняття та визначені різні підходи до розуміння його суті.

У підрозділі 2.1 “Форма держави як соціальне явище та категорія теоретико-правової науки” доведено, що форма держави - це структурно-упорядкована владна система, котра відображає суттєві властивості держави як політичної, територіальної та інституціональної організації суспільства. На противагу наявним точкам зору про двох- (форма правління та форма державного устрою) або трьохелементну (форма політичного режиму, форма правління та форма державного устрою) структуру форми держави обґрунтовано думку про те, що форма держави складається з чотирьох елементів: форми соціально-політичного режиму, форми державно-політичного режиму, форми державного правління та форми державно-територіального устрою. З'ясування місця й ролі кожного з цих елементів у системі форми держави здійснено на основі філософського положення про наявність в останньої своєї “внутрішньої” форми та “зовнішньої” форми. Зроблено акцент на тому, що “внутрішня форма”, яка проявляється через форму соціально-політичного режиму, є стійким, об'єктивно зумовленим явищем; “зовнішня” ж форма, зміст якої залежить і від суб'єктивних чинників, більш самостійна у своїх проявах. Остання, реалізуючи себе через форму державно-політичного режиму, форму державного правління та форму державно-територіального устрою, може, залежно від тих чи інших умов, обставин або дій відповідних суб'єктів, набувати різної конфігурації, поєднувати в собі елементи старих і нових зовнішніх форм, “експортуватися” з одного ґрунту на інший, але рано чи пізно вона має набути історично зумовленого змісту, тобто такого, який адекватно відповідає “внутрішній формі” держави.

Аналіз системних зв'язків форми державного правління з іншими елементами форми держави ще раз підтвердив висновок про, те що форма державного правління, як і будь-яке інше соціально-політичне явище, - історично зумовлений наслідок розвитку державно-організованого суспільства. Головною закономірністю цього розвитку є нерозривний зв'язок сутності явища та його форми, який виявляється у взаємозумовленості сутнісних та формальних якостей держави. Сутність держави визначається її соціальним призначенням і знаходить свій вираз у відповідному історичному генетичному типі держави. На основі нових підходів щодо типологізації суспільств (О. Лейст) замість традиційної, формаційної, чотиричленної типологізаційної схеми суспільства і держави (рабовласницька, феодальна, буржуазна та соціалістична), запропоновано двочленну, згідно з якою державно-організоване суспільство має своїми історичними типами два типи суспільств (соціальних формацій): кастово-станове та громадянське, кожне з котрих, у свою чергу, породжує відповідний їм історичний генетичний тип держави. Історичний генетичний тип держави зумовлює структурний тип держави, котрий є відображенням зовні сутнісних властивостей держави. Виявлення причинно-наслідкового зв'язку між генетичними та структурними типами держави, дало можливість обґрунтувати положення про те, що кастово-станове суспільство зумовлює нереспубліканський історичний тип держави, а останній - монократичну форму держави (монократію); держава громадянського суспільства має своїм історичним типом республіку, а структурним - полікратію.

У підрозділі 2.2 “Історико-теоретичні засади поняття “форма державного правління” досліджено історичний процес формування доктринального уявлення про форму державного правління. Зокрема зазначено, що воно сформувалось у процесі суспільно-політичного розвитку й було відображене в результатах пізнавальної діяльності багатьох поколінь державознавців. Спроби проникнути в суть форми державного правління здійснювали ще мислителі давніх часів (Арістотель, Платон, Полібій, Цицерон), але до понятійного відображення змісту цього явища тоді не було загального підходу. Більш чітким він стає завдяки зусиллям наступних поколінь мислителів (Б. Спіноза, Дж. Локк, Дж. Мільтон, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін.), творами яких закладено відповідну базу для сприйняття її як системи верховної влади, форма котрої визначається насамперед кількістю правлячих. Суттєвий внесок у теоретичне осмислення форми державного правління зробили юристи-державознавці другої половини ХІХ - початку ХХ ст. (О. Алексєєв, Л. Гумплович, Г. Єллінек, М. Коркунов, Б. Чичерін, Г. Шершеневич та ін.), які, беручи за основу юридичне становище носіїв верховної влади, розширили межі розуміння форми правління як системи верховної влади, зміст котрої визначається порядком формування верховних органів держави (виборний - спадкоємний), принципами їх організації й діяльності (колегіальний - єдиновладний) та їх відповідальністю (відповідальний - невідповідальний). На цій базі здійснювався подальший розвиток доктринального розуміння форми державного правління, результати котрого відображені насамперед у радянській юридичній літературі 60-х - поч. 80-х рр. ХХ ст. Такі юристи-державознавці, як Й. Благож, А. Денисов, Є. Кучера, А. Мішин, А. Орлов, В. Петров та інші пропонували різні підходи до розуміння форми правління (вузький, широкий). Серед них найбільшу підтримку теоретиків і конституціоналістів одержав підхід В. Петрова, котрий, синтезуючи вузький (А. Мішин) та широкий (Й. Благож) підходи, визначив форму правління як організацію верховної влади в державі, що характеризується її джерелом та принципами взаємовідносин органів влади між собою і з населенням.