Кримінально-правова характеристика примушування давати показання

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.08 - кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

УДК 343.364

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА

ПРИМУШУВАННЯ ДАВАТИ ПОКАЗАННЯ

Вакулик Ольга Олексіївна

Київ 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Київському національному університеті внутрішніх справ,

Міністерство внутрішніх справ України

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Вартилецька Інна Анатоліївна Київський національний університет внутрішніх справ, професор кафедри кримінального права.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор Дудоров Олександр Олексійович Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка, професор кафедри кримінального права

кандидат юридичних наук, доцент Михайленко Володимир Петрович Київський національний університет культури і мистецтв, доцент кафедри кримінального права та процесу

Захист відбудеться «20» квітня 2011 р. об 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.730.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) юридичних наук у Національній академії прокуратури України за адресою: 04050, м. Київ, вул. Мельникова, 81-б.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної академії прокуратури України за адресою: 04050, м. Київ, вул. Мельникова, 81-б.

Автореферат розісланий «18» березня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Н.В. Лісова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

примушування показання кримінальний

Актуальність теми. Нині, у часи розбудови України як демократичної правової держави, утвердження в ній принципів дотримання прав і свобод людини, орієнтації на європейські стандарти в усіх сферах соціального життя, створення ефективної національної системи правосуддя є одним із основних завдань, які постали перед нашим суспільством.

Водночас у сучасній Україні під час досудового розслідування у кримінальних справах відбувається чимало порушень: недотримання законності, неповага до гідності особи, неповнота й однобічність розслідування тощо. Усе це сприяє виникненню й поширенню багатьох негативних явищ, зокрема злочинів проти правосуддя.

Одним із найбільш небезпечних таких злочинів є примушування давати показання, під час вчинення якого посадові особи правоохоронних органів, наділені державою певними процесуальними повноваженнями, опиняються перед вибором між доцільністю й законністю, вважаючи, що остання може порушуватися в інтересах розкриття злочину й викриття особи, яка його вчинила.

Ст. 62 Конституції України проголошує, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. Наявність норми, яка передбачає кримінальну відповідальність за примушування давати показання, становить кримінально-правову гарантію, покликану забезпечувати, з одного боку, захист особи від протиправних методів провадження дізнання і досудового слідства, а з іншого боку, - об'єктивне дослідження всіх обставин справи.

Проблема дотримання законності в діяльності правоохоронних органів є завжди актуальною не тільки для України, а й для всієї світової спільноти. Підтвердженням цьому є наявність таких документів, як Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.), Європейська конвенція про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (1987 р.), Конвенція ООН проти катування та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження чи покарання (1988 р.), у яких звертається увага на існуючі проблеми при здійсненні правосуддя.

Аналіз статистичних даних, що характеризують діяльність правоохоронних органів, пов'язану з виявленням і розкриттям злочинів, практика Європейського суду із захисту прав людини, щорічні доповіді Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, а також матеріали ЗМІ свідчать про те, що хоч випадки катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, які принижують гідність людини, видів ставлення є непоодинокими, кількість порушених за цими фактами кримінальних справ надзвичайно мала, а число осіб, притягнутих за їх вчинення до кримінальної відповідальності, - мізерне.

Так, відповідно до статистичних даних МВС України у період 2002 - 2009 років і впродовж першого кварталу 2010 року було порушено 13 кримінальних справ за ст. 373 КК (2002 р. - 3; 2003 р. -0; 2004 р. - 3; 2005 р. - 2; 2006 р. - 2; 2007 р. - 1; 2008 р. - 1; 2009 р. - 1; 2010 р. - 0). При цьому, відповідно до офіційних даних Державної судової адміністрації України, за зазначений період були винесені лише 2 обвинувальних вироки за фактами вчинення примушування давати показання. З'ясована невідповідність між реаліями життя і практикою застосування ст. 373 КК України актуалізує пошук шляхів підвищення ефективності цієї кримінально-правової заборони.

Значну кількість випадків примушування давати показання правоохоронні органи не фіксують. Відсутність судової практики за ст. 373 КК України не може бути пояснена тим, що правозастосувач, дотримуючись всіх нормативних приписів, в реальному житті не припускається примушування давати показання. Цей злочин характеризується високим рівнем латентності, приховується від безпосереднього спостереження науковців, статистичного обліку, а отже, - і від виваженої оцінки, яка базується на достовірній інформації, з боку держави та громадськості. Про це свідчать і результати проведеного анкетування серед працівників органів юстиції, адвокатури та громадян України (75 % з опитаних 180 респондентів указали, що їм відомі відповідні факти).

Питання кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя і, зокрема, за примушування давати показання розглядали українські й зарубіжні науковці та правозахисники, а саме: М.І. Бажанов, А.М. Бойко, І.Ю. Бунєва, В.М. Бурдін, А.П. Бущенко, І.С. Власов, А.В. Галахова, М.О. Гараніна, Л.Д. Гаухман, М.М. Голоднюк, О.С. Горелик, А.Т. Гужин, І.В. Дворянсков, С.А. Денисов, Г.О. Калашнікова, О.О. Кваша, Ю.І. Кулєшов, Я.М. Кульберг, Л.В. Лобанова, Р.І. Мельник, В.І. Осадчий, А.А. Піонтковський, М.А. Попов, Ю.П. Попова, Ш.С. Рашковська, О.Б. Сахаров, М.В. Сийплокі, С.І. Тихенко, І.М. Тяжкова, О.Ю. Хлопцева, І.М. Черних, О.А. Чуваков, О.І. Чучаєв та інші. Деякі питання кримінально-правової характеристики примушування давати показання були предметом дисертаційного дослідження В.В. Кончаковської (“Примушування давати показання: кримінально-правові та кримінологічні аспекти”, м. Київ, 2010 р.). Однак у цій комплексній роботі основну увагу приділено кримінологічним питанням зазначеного злочину, тоді як його кримінально-правова характеристика подається лише в загальних рисах.

Окрім робіт згаданих авторів, теоретичним підґрунтям дисертаційної роботи стали також праці українських і зарубіжних учених, зокрема: Ю.В. Александрова, П.П. Андрушка, А.Я. Асніса, Ю.В. Бауліна, І.Г. Богатирьова, В.К. Весельського, В.К. Глістіна, П.І. Гришаєва, В.К. Грищука, О.О. Дудорова, В.П. Ємельянова, Б.В. Здравомислова, В.В. Іванова, М.Й. Коржанського, Г.А. Кригєра, В.В. Кудрявцева, В.В. Кузнецова, Є.В Лащука, В.Т. Маляренка, О.А Мартиненка, П.С. Матишевського, М.І. Мельника, А.А. Музики, В.В. Мульченка, В.О. Навроцького, А.В. Наумова, М.І. Панова, Р.А. Сабітова, О.Я. Свєтлова, В.В. Сташиса, Є.Л. Стрельцова, В.Я. Тація, С.І. Тихенка, В.П. Тихого, А.М. Трайніна, В.І. Тютюгіна, В.С. Устінова, П.Л. Фріса, М.І. Хавронюка, В.І. Шакуна, М.Д. Шаргородського, Н.М. Ярмиш, О.Н. Ярмиша.

Поза сумнівом, роботи цих науковців становлять значну наукову й практичну цінність. Проте й досі залишається чимало невирішених дискусійних питань, пов'язаних із реалізацією кримінальної відповідальності за примушування давати показання. Немає єдиних підходів до кваліфікації досліджуваного злочину, що зумовлено, зокрема, відсутністю самостійного комплексного дослідження кримінально-правової характеристики примушування давати показання в Україні. Окрім того, про необхідність досліджень за обраною проблематикою свідчать і результати проведеного анкетування серед 270 працівників правоохоронних органів (58,1 % опитаних осіб зазначили, що ст. 373 КК недосконала і потребує внесення законодавчих змін).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дисертаційного дослідження обумовлюється положеннями: Пріоритетних напрямків фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 2004-2009 рр. (наказ МВС України від 5 липня 2004 р. № 755); Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 рр. (Постанова Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 р. № 1767); Основних напрямів наукових досліджень Київського національного університету внутрішніх справ (КНУВС) на 2008-2010 рр. (п. 3.3.4).

Тема дисертації передбачена планами проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт у Київському національному університеті внутрішніх справ на 2009 р. (п. 142), внесена до Переліку тем дисертаційних досліджень з проблем держави і права (2007 р.) і схвалена Національною Академією правових наук України (реєстр. № 574 за 2007 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є всебічне дослідження кримінально-правової характеристики примушування давати показання, а також формулювання на цій основі пропозицій щодо вдосконалення кримінального законодавства і практики його застосування.

Мета дослідження зумовила постановку й вирішення наступних завдань:

– провести історико-правове дослідження кримінально-правової заборони примушування давати показання;

– здійснити порівняльно-правовий аналіз національного та зарубіжного законодавства про відповідальність за примушування давати показання;

– визначити об'єкт і предмет примушування давати показання, а також потерпілого від цього злочину;

– проаналізувати й розкрити зміст об'єктивної сторони зазначеного злочину;

– встановити й дослідити суб'єктивні ознаки складу примушування давати показання;

– дослідити кваліфікуючі ознаки примушування давати показання;

– здійснити відмежування примушування давати показання від суміжних складів злочинів;

– сформулювати пропозиції щодо вдосконалення національного кримінального законодавства про відповідальність за примушування давати показання і практику його застосування.

Об'єктом дослідження є кримінально-правове забезпечення прав і свобод особи під час досудового розслідування.

Предметом дослідження є кримінально-правова характеристика примушування давати показання.

Методи дослідження. за допомогою історико-правового методу проаналізовано етапи становлення й розвитку норм, що передбачали відповідальність за примушування давати показання (підрозділ 1.1); порівняльно-правовий застосовувався при аналізі й порівнянні національного та зарубіжного законодавства щодо відповідальності за примушування давати показання (підрозділ 1.2); догматичний (формально-юридичний) метод - при аналізі юридичної конструкції складу злочину, передбаченого ст. 373 КК, а також при визначенні юридичних термінів, що в ній вживаються (розділ 2); системно-структурний - для поглибленого дослідження нормативних положень, які встановлюють відповідальність за примушування давати показання, співставлення їх з іншими положеннями чинного КК України (розділи 2, 3); системного аналізу - при характеристиці елементів і ознак складів злочинів, передбачених ст.ст. 127, 314, 365, 371, 374 КК (розділи 2, 3); метод опитування - при проведенні опитування серед працівників правоохоронних органів, адвокатів, працівників органів юстиції (розділи 2, 3); статистичний метод забезпечив обґрунтування, аналіз й узагальнення емпіричної інформації, що стосується досліджуваної теми (розділи 1, 2, 3); метод моделювання - для побудови проекту диспозиції статті КК України про відповідальність за примушування давати показання.

Емпіричною основою дисертаційного дослідження є дані статистичної звітності й аналітичні документи МВС України та узагальнення матеріалів судової та слідчої практики за період 2009-2010 рр. та перший квартал 2010 року; статистична звітність Державної судової адміністрації України (2002-2010 роки); зведені дані вивчення 21 кримінальної справи, порушеної за ст. 373 КК України, які розслідувалися протягом 2001-2010 рр. Проведено анкетування 270 працівників правоохоронних органів: прокурорів, помічників прокурорів, слідчих (прокуратури і ОВС), дізнавачів, працівників органів дізнання. Проанкетовано 180 працівників юстиції, адвокатури і пересічних громадян.

Наукова новизна одержаних результатів дисертації полягає в тому, що вона є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням питань кримінально-правової характеристики примушування давати показання. Особистий внесок дисертанта полягає у формулюванні та обґрунтуванні низки нових теоретичних положень, уточненні змісту окремих термінів та понять, що мають значення для науки, правозастосовчої практики та вдосконалення кримінального законодавства. Найбільш важливими теоретичними висновками і практичними положеннями, які відображають її новизну, є такі:

вперше:

- запропоновано під “незаконними діями”, що входять до складу злочинного діяння при примушуванні давати показання, розуміти використання прийомів, які принижують людську гідність, створюють небезпеку для життя і здоров'я людини, а також пов'язані з використанням непередбаченого кримінально-процесуальним законодавством психічного насильства;

- обґрунтовано доцільність заміни у диспозиції ч. 1 ст. 373 КК України формулювання “шляхом незаконних дій” зворотом “шляхом погроз або іншого незаконного психологічного впливу”;

- аргументовано положення про необхідність розширення обстановки вчинення злочину, передбаченого ст. 373 КК України, у зв'язку з чим запропоновано виключити з цієї норми КК згадування про допит;

- висувається та обґрунтовується пропозиція про доповнення ст. 373 КК України такою кваліфікуючою ознакою, як учинення злочину групою осіб;

- доведено, що законодавець при конструюванні ч. 1 ст. 373 КК припустився лексичної неточності, передбачивши в диспозиції цієї норми “особу, яка проводить дізнання або досудове слідство”. Оскільки кримінально-процесуальне законодавство при визначенні повноважень органів дізнання та досудового слідства вказує на “провадження кримінальної справи”, у ч. 1 ст. 373 КК слово “проводити” запропоновано замінити словом “провадити”;

удосконалено:

- визначення основного, безпосереднього, додаткового, обов'язкового і додаткового, факультативного, безпосереднього об'єктів примушування давати показання;

- поняття предмета складу злочину, передбаченого ст. 373 КК України, як інформації, що відображається в процесуальних документах у вигляді показань;

- зміст “насильства” як кваліфікуючої ознаки примушування давати показання. Наведено аргументи на користь її уточнення, а саме вказівки у ч. 2 ст. 373 КК на “фізичне насильство”. Під останнім запропоновано розуміти вплив на фізичну недоторканність і здоров'я потерпілого, тобто не лише дію за допомогою рухів тіла із застосуванням фізичної сили на зовнішні і внутрішні тканини, а й вплив (біологічний, хімічний) на внутрішні органи або фізіологічні функції без порушення анатомічної цілісності;

- критерії, за якими має здійснюватися відмежування примушування давати показання від суміжних складів злочинів, зокрема передбачених ст.ст. 127, 365, 371 КК України;

набули подальшого розвитку:

- визначення видового об'єкта групи злочинів, передбачених ст.ст. 373, 383-386 КК України. Під ним пропонується розуміти суспільні відносини, які виникають з приводу забезпечення всебічного, повного, об'єктивного й неупередженого розслідування кримінальної справи;

- обґрунтування необхідності виключення із диспозиції ч. 2 ст. 373 КК вказівки на “знущання над особою” як на кваліфікуючу ознаку;

- аргументація щодо необхідності розширення кола суб'єктів досліджуваного злочину шляхом включення до нього особи, яка відповідно до ст.ст. 114, 118 КПК України уповноважена на проведення слідчих дій;

- визначення неправомірного примушування, що полягає у незаконному впливі на психіку особи, внаслідок якого остання обмежується у можливості чинити відповідно до своєї волі й вимушена обрати ту поведінку, яку їй нав'язують і яка суперечить її бажанням;

- пропозиція класифікувати погрози за формою їх вираження на: а) погрози жестами; б) демонстративні погрози, що включають у себе демонстрацію зброї, інших засобів впливу на організм особи, певних компрометуючих чи підроблених документів тощо; в) словесні погрози.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки, рекомендації та пропозиції дисертації можуть бути використані у законодавчій сфері (акт впровадження у законодавчий процес Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України від 2 червня 2010 р. № 04-19/14-1247), у навчальному процесі (акт впровадження у навчальний процес Київського національного університету внутрішніх справ від 19.05.2010 р.) і практичній діяльності правозастосовчої органів (акти впровадження прокуратури м. Чернігова від 25.02.2010 р. і прокуратури Ленінського району м. Кіровограда від 12.02.2009 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації, теоретичні та практичні висновки і рекомендації оприлюднено на конференціях: ІІІ Міжнародній науково-практичній інтернет-конференції “Розвиток України в ХХІ столітті: економічні, соціальні, екологічні, гуманітарні та правові проблеми” (м. Тернопіль, 2008 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Современные проблемы и пути их решения в науке, транспорте, производстве и образовании 2008” (г. Одесса, 2008 г.); ІІ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Філософські, методологічні та психологічні проблеми права” (м. Київ, 2009 р.); Науково-практичній конференції “Криміналістика у протидії злочинності”, присвяченій 45-річчю кафедри криміналістики КНУВС (м. Київ, 2009 р.); Міжнародній науково-практичній інтернет-конференції “Державно-правовий розвиток України в умовах політичних змін” (м. Тернопіль, 2010 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Верховенство права та права людини” (м. Запоріжжя, 2010 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладено в трьох статтях, опублікованих у фахових наукових ВАК України, а також у шести тезах повідомлень на наукових конференціях, у тому числі міжнародних.

Структура дисертації визначається темою, завданнями та метою дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, що об'єднують вісім підрозділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 256 сторінок, з них основний текст - 172 сторінки, додатки - 37 сторінок (12 додатків) та список використаних джерел - 41 сторінку (396 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, вказується на зв'язок дослідження з науковими планами та програмами, визначається мета, завдання, об'єкт, предмет та методологічні засади дослідження, його емпірична база, формулюється наукова новизна, розкривається наукове та практичне значення отриманих результатів.

Розділ 1 “Розвиток законодавства про примушування давати показання: історико-правовий та порівняльно-правовий аналіз” складається з двох підрозділів і містить висвітлення історичного та порівняльно-правового аспектів дослідження кримінальної відповідальності за примушування давати показання.

У підрозділі 1.1. “Історико-правовий аналіз становлення та розвитку норм про відповідальність за примушування давати показання” проаналізовано історичні джерела законодавства про кримінальну відповідальність, які були чинними на території України і стосувалися питань застосування досліджуваної заборони, починаючи з Х ст. Автор дійшов висновку, що з часів Київської Русі і до середини ХVІІІ ст. тортури на законодавчому рівні закріплювалися як спосіб отримання доказів у кримінальній справі, що використовувався в порядку досудового слідства. З XVIII ст. і до середини ХІХ ст. застосування катувань поступово обмежувалося, дозволялося лише у виняткових випадках (при підозрі у вчиненні тяжкого злочину). Проте незважаючи на “засудження та відмову” держави від таких засобів, кримінально-караним діянням примушування давати показання у цей період не визнавалося.

Дисертант вказує, що норма, яку можна розглядати як зразок положення про відповідальність за примушування давати показання, з'являється в Уложенні “Про покарання кримінальні і виправні” 1845 р. Подальше законодавство (зокрема, кримінальні кодекси УРСР 1922 р., 1927 р.) передбачало в розділі “Посадові злочини” норму за незаконне затримання, привід, примушення до дачі показань при допиті шляхом застосування незаконних заходів, а також за взяття під варту як запобіжний захід з особистих чи корисливих спонукань. При цьому покарання за аналізоване діяння порівняно з іншими посадовими злочинами було значно м'якшим.

Спеціальна норма, яка передбачає відповідальність за примушування давати показання, з'являється у КК УРСР 1960 року (ст. 175). У чинному КК 2001 р. ця норма була відтворена в незмінному вигляді. На підставі Закону України “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуальних кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності” від 15.04.2008 р. ч. 2 ст. 373 КК була доповнена вказівкою на таку негативну ознаку, як “за відсутності ознак катування”.

У підрозділі 1.2. “Кримінально-правова характеристика примушування давати показання за законодавством окремих зарубіжних країн” автором досліджено аналогічні ст. 373 КК України норми, які містять відповідальність за примушування давати показання, у законодавстві окремих зарубіжних країн (Азербайджан, Австрія, Білорусь, Вірменія, Грузія, Данія, Іспанія, Казахстан, Киргизія, КНР, Молдова, Польща, РФ, Таджикистан, Узбекистан, Франція, ФРН).

Аналіз зарубіжного законодавства дозволив дисертанту встановити низку фактів: 1) більшість із країн, законодавство яких вивчалося, у своїх КК передбачають спеціальну норму за примушування давати показання (аналізовані країни - учасниці СНД, Польща, Іспанія, КНР і ФРН); 2) сучасне вітчизняне законодавство порівняно із законодавством зазначених зарубіжних країн має деякі відмінності щодо відповідальності за примушування давати показання, які полягають: в об'єкті злочину; у визначенні кола осіб, які підлягають відповідальності; у способі вчинення злочину; у визначенні його кваліфікуючих ознак.

Позитивним і таким, що заслуговує на впровадження до КК України, автором визнано: диференціацію у диспозиції норми змісту та ознак злочинних діянь (у КК Узбекистану визначаються межі діянь від погроз до завдання середньої тяжкості тілесних ушкоджень); передбачення у кримінально-правовій нормі як особливо кваліфікуючої ознаки тяжких наслідків (КК Киргизії, КК Вірменії, КК Узбекистан, КК Таджикистан).

Розділ 2 “Кримінально-правова характеристика примушування давати показання” складається з чотирьох підрозділів, у яких розкривається зміст об'єктивних і суб'єктивних ознак аналізованого злочину.

У підрозділі 2.1. “Об'єкт примушування давати показання” досліджено основні концепції визначення об'єкта злочину. Дисертант дотримується поширеної в теорії кримінального права точки зору, згідно з якою об'єктом злочину є суспільні відносини, які перебувають під охороною закону про кримінальну відповідальність і на які посягає злочин. У цьому контексті автор визначає, що родовим об'єктом примушування давати показання як злочину проти правосуддя є суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення правосуддя в державі, тобто здійснення в межах і відповідно до законодавства діяльності правоохоронними органами та судом задля досягнення мети й завдань правосуддя. Для більш чіткого відображення природи та сутності об'єкта примушування давати показання дисертант пропонує виділити видовий об'єкт, визначаючи його як суспільні відносини, які виникають з приводу забезпечення всебічного, повного, об'єктивного й неупередженого розслідування кримінальної справи. До групи таких однорідних злочинів, що також посягають на зазначений видовий об'єкт, автор відносить злочини, передбачені ст.ст. 383, 384, 385, 386 КК України.

На підставі даних, отриманих унаслідок ретельного вивчення змісту диспозиції ст. 373 КК України, автор стверджує, що основним безпосереднім об'єктом злочину є суспільні відносини, які виникають з приводу забезпечення врегульованого нормативно-правовими актами процесуального порядку збирання й отримання достовірних доказів, що сприяють прийняттю законного рішення у кримінальній справі. Додатковим обов'язковим безпосереднім об'єктом досліджуваного злочину є здоров'я, честь, гідність, воля, особиста недоторканність, свобода думки і слова особи, вільне вираження своїх поглядів і переконань. Додатковим факультативним безпосереднім об'єктом примушування давати показання виступає життя, свобода, право власності, а також конституційне право особи на те, що обвинувачення стосовно неї не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом.

Проаналізувавши чинне законодавство та наукову літературу, дисертант доходить висновку, що предметом складу злочину, передбаченого ст. 373 КК України, виступає інформація, яка відображається в процесуальних документах у вигляді показань. Потерпілим від примушування давати показання є особа, яка згідно з кримінально-процесуальним законодавством може давати показання при допиті під час дізнання чи досудового слідства, а саме: потерпілий, свідок, підозрюваний, обвинувачений та експерт.

У підрозділі 2.2. “Зміст об'єктивної сторони примушування давати показання” розглядаються й аналізуються особливості об'єктивної сторони примушування давати показання. Дисертант вважає, що аналізований основний склад злочину за своєю конструкцією є формальним, оскільки суспільно небезпечні наслідки, які можуть настати в разі вчинення цього злочину, винесені законодавцем за межі складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 373 КК.

Дисертант вказує, що неправомірне примушування полягає у незаконному впливі на психіку особи, внаслідок якого остання обмежується у можливості діяти відповідно до своєї волі і вимушена обрати ту поведінку, яку їй нав'язують і яка суперечить її бажанням. У свою чергу, під правомірним примушуванням потрібно розуміти застосування відповідно до закону сукупності передбачених кримінально-процесуальним законодавством засобів уповноваженими на те органами та їх посадовими особами.

Автор акцентує увагу на тому, що не можуть вважатися способом вчинення злочину заходи процесуального примусу, які містяться у вичерпному переліку, закріпленому в КПК України, і застосовуються тільки на підставах, зазначених в законодавстві.

Характеризуючи спосіб вчинення примушування давати показання, автором запропоновано тлумачення “незаконних дій”, під якими пропонується розуміти примушування давати показання з використанням прийомів, які принижують людську гідність, створюють небезпеку для життя і здоров'я людини, а також пов'язані з використанням непередбаченого кримінально-процесуальним законодавством психічного насильства (психологічного впливу на психіку особи).

Автор вважає, що законодавець сформулював диспозицію статті 373 КК таким чином, що “незаконні дії” виступають способом примушування, а це є якісна його характеристика. У зв'язку з цим замість оціночного поняття “незаконні дії” запропоновано передбачити у нормі КК відповідальність за погрозу або інший незаконний психологічний вплив. При цьому дисертант пропонує погрози класифікувати за формою їх вираження на: погрози жестами; демонстративні погрози, що включають в себе демонстрацію зброї, інших засобів впливу на організм особи, певних компрометуючих чи підроблених документів тощо; словесні погрози. Інший психологічний вплив може полягати у застосуванні гіпнозу чи іншому впливі, який обмежує потерпілого у праві вибору.

У роботі звертається увага на те, що підкуп і обман як форми прояву “незаконних дій” не відповідають обов'язковій ознаці примушування (у потерпілого залишається можливість вільного вибору поведінки, особа добровільно приймає рішення, яким чином себе поводити в ситуації, що склалася) і тому не можуть складати об'єктивну сторону аналізованого складу злочину.

Аналіз законодавчих норм та результати емпіричного дослідження показали, що примушування давати показання фактично вчиняється (може вчинятися) і в тій обстановці, яка не вказана у диспозиції ст. 373 КК України, а саме при очній ставці, пред'явленні для впізнання й відтворенні обстановки та обставин події. Примушування давати показання в зазначеній обстановці має той же ступінь суспільної небезпеки, що й при допиті, а показання, отримані під час проведення зазначених слідчих дій, є рівнозначними за їх інформаційною цінністю і можливістю подальшого використання в процесі доказування вчиненого злочину. У зв'язку з цим, запропоновано розширити ознаки складу злочину, передбаченого ст. 373 КК України, що характеризують його обстановку, шляхом вилучення з тексту статті слова “допит”, залишивши при цьому посилання лише на “показання”.

Підрозділ 2.3. “Суб'єкт примушування давати показання” присвячений характеристиці ознак суб'єктів злочинів, передбачених ст. 373 КК України.

У роботі зазначено, що суб'єкт цього виду злочину є спеціальним. Ним може бути визнана лише особа, яка провадить дізнання або досудове слідство. Тобто коло таких службових осіб обмежено рамками тієї процесуальної діяльності, що складає зміст допиту як слідчої дії. Дисертантом обґрунтовано той факт, що особа, яка провадить дізнання, є офіційною особою, яка уповноважена начальником органу дізнання на провадження розслідування тієї чи іншої кримінальної справи, - дізнавачем. Особа ж, яка провадить досудове слідство, - це слідчий (прокуратури, органів внутрішніх справ, органів безпеки, податкової міліції), начальник слідчого відділення, прокурор.

Аналіз теоретичних положень кримінального права та судової практики засвідчив необхідність розширення кола суб'єктів злочину, передбаченого ст. 373 КК України, включивши до їх числа особу, яка згідно зі ст. ст. 114, 118 КПК України виконує доручення (окреме доручення) слідчого. У зв'язку з цим, запропоновано доповнити диспозицію ч. 1 ст. 373 КК наступним зворотом: “чи уповноважена на провадження за спеціальним дорученням”.

Окрім того, з огляду на семантичне тлумачення, аналіз законодавчих норм, досвід зарубіжних країн і теоретичні розробки вітчизняних науковців, автором запропоновано в диспозиції ч. 1 ст. 373 КК України термін “проводить” замінити на “провадить”.

Доведено, що при співучасті у вчиненні злочину, передбаченого ст. 373 КК України, загального суб'єкта, його дії слід кваліфікувати за ч. 3-5 ст. 27 КК і відповідною частиною ст. 373 КК України.

Підрозділ 2.4. “Характеристика суб'єктивної сторони примушування давати показання” присвячений аналізу ознак суб'єктивної сторони досліджуваного злочину. Дисертантом визначено, що суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 373 КК України, характеризується лише прямим умислом до діяння, тобто примушуючи особу давати показання, винний усвідомлює явну незаконність своїх дій і, незважаючи на це, бажає їх вчинити. Беручи до уваги усвідомлення особою, яка провадить дізнання або досудове слідство, протиправності своїх дій, що вчиняються всупереч вимогам кримінально-процесуального законодавства, яке у свою чергу ґрунтується на обізнаності таких осіб у процедурних питаннях, автор з впевненістю стверджує, що зазначені особи цілком усвідомлюють не тільки суспільну небезпечність, а й протиправність вчинених ними злочинних дій.

Здобувач констатує, що злочин, передбачений ст. 373 КК України, має таку обовязкову ознаку суб'єктивної сторони, як мета - отримання показання, що є рушійним спонуканням до вчинення саме цього злочину. При цьому для кваліфікації не має значення, які показання (правдиві чи ні) примушують давати потерпілого. Зазначається, що наявність цієї мети дозволяє відмежовувати досліджуваний злочин від перевищення влади або службових повноважень та інших суміжних злочинів.

Автор доводить, що мотив не має значення для кваліфікації злочину, передбаченого ст. 373 КК, однак враховується при вирішенні питання про визначення виду та міри покарання. Мотивами для вчинення аналізованого злочину можуть бути корисливі спонукання, особисті почуття, бажання розкрити злочин, покращання показників, самоствердження, помста, ревнощі тощо.

Розділ 3 “Кваліфікуючі ознаки та відмежування примушування давати показання від суміжних складів злочинів” складається з двох підрозділів, де розглядаються кваліфікуючі ознаки і питання відмежування злочину, передбаченого ст. 373 КК, від суміжних злочинів.

У підрозділі 3.1 “Кваліфікуючі ознаки примушування давати показання” детально розглянуто основні проблеми, що зустрічаються при з'ясуванні кваліфікуючих ознак примушування давати показання, надано пропозиції для їх врегулювання.

Автором зауважено, що під “примушуванням давати показання, поєднаним із застосуванням насильства” як кваліфікуючою ознакою відповідного складу злочину слід розуміти саме застосування фізичного насильства. Останнє визначається як вплив на фізичну недоторканність і здоров'я потерпілого, тобто не лише як вплив за допомогою рухів тіла із застосуванням фізичної сили на зовнішні і внутрішні тканини, а й як вплив (біологічний, хімічний) на внутрішні органи або фізіологічні функції без порушення анатомічної цілісності. Вплив на внутрішні органи або фізіологічні функції без порушення анатомічної цілісності - це вплив на організм людини шляхом застосування (введення) проти волі та бажання потерпілого різних речовин (газів), що дає можливість безперешкодного отримання в допитуваного необхідної інформації у кримінальній справі (шляхом розсіювання уваги, запаморочення, доведення до безпорадного стану).

Ґрунтуючись на проведеному аналізі, автор пропонує визначати “знущання над особою” через фізичне і (або) моральне страждання. Оскільки моральне страждання - оціночне поняття, тобто індивідуальне для кожного, а фізичне страждання є пов'язаним із фізичним насильством, пропонується виключити таку кваліфікуючу ознаку, як “знущання над особою” з диспозиції аналізованої статті КК.

Проаналізувавши судову та слідчу практику (71,4 % кримінальних справ порушено відносно двох і більше осіб за ст. 373 КК), результати проведеного анкетування (62,2 % респондентів відзначили, що у відомих їм випадках насильство застосовувалося двома і більше працівниками правоохоронних органів), дисертант вказує на необхідність розширення кваліфікованого складу злочину за рахунок такої ознаки, як учинення злочину “групою осіб”. Дії кожного з учасників примушування давати показання є взаємопов'язаними й взаємообумовленими. При цьому співучасть у такій формі, як співвиконавство полягає у спільних діях спеціальних суб'єктів (особи, яка провадить дізнання чи досудове слідство), які наділені функціональними повноваженнями щодо процесуального проведення або супроводження процедури отримання показань.

Автором досліджено, що для інкримінування нової кваліфікуючої ознаки не вимагатиметься попередньої домовленості між виконавцями злочину, оскільки узгодженість дій співвиконавців може виникнути безпосередньо в процесі допиту. Утім, якщо попередня домовленість учасників усе ж мала місце, їх дії варто буде кваліфікувати як вчинені групою осіб.

Крім того, на основі аналізу законодавства зарубіжних країн та дослідження емпіричних даних автор акцентує увагу на необхідності включення такої особливо кваліфікуючої ознаки злочину, передбаченого ст. 373 КК, як “тяжкі наслідки”. При цьому для розкриття змісту цієї ознаки запропоновано посилатися на ч. 3 ст. 365 КК України, відповідно до якої тяжкими наслідками визнаватимуться необережне заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень або смерті, доведення його до самогубства.

У підрозділі 3.2. “Відмежування примушування давати показання від суміжних складів злочинів” визначено, що суміжними злочинами щодо примушування давати показання є діяння, які передбачені у ст. 127, 365, 371 КК України.

Дисертант зазначає, що відмежування примушування давати показання від перевищення влади або службових повноважень потрібно здійснювати за такими ознаками складу злочину, передбаченого ст. 373 КК, як: наявність конкретно визначеного предмета цього злочину - інформації; обстановка (проведення допиту); час (певний його проміжок, в межах якого проводиться слідча дія); спосіб (незаконні дії); суб'єкт (у ст. 373 КК він є спеціально-конкретним); суб'єктивна сторона (ст. 373 КК передбачає мету - отримання показань). Для кваліфікації перевищення влади або службових повноважень перелічені ознаки значення не мають.

Автор обґрунтовує правильність твердження про те, що питання розмежування примушування давати показання і перевищення влади або службових повноважень вирішується за правилом кваліфікації при конкуренції загальної (ст. 365 КК) та спеціальної (ст. 373 КК) норми.

Дисертантом запропоновано проводити розмежування кваліфікованого складу примушування давати показання і катування за: а) об'єктом посягання: безпосереднім об'єктом катування є здоров'я, а додатковим обов'язковим - воля, честь і гідність особи, тоді як для примушування давати показання здоров'я, воля, честь та гідність є додатковим обов'язковим об'єктом; б) характерним для примушування давати показання предметом злочину - інформацією; в) суб'єктом злочину: при катуванні - загальним суб'єктом, при примушуванні давати показання - спеціальним. Аналіз об'єктивної сторони кваліфікованих складів зазначених злочинів показав, що вони майже збігаються через вживання у ч. 2 ст. 373 КК родового поняття “насильство”.

Автор доводить, що утворену внаслідок законодавчих змін 2008 року колізію між правовими нормами (ч. 2 ст. 127 КК і ч. 2 ст. 373 КК) можна подолати шляхом усунення з диспозиції останньої звороту “за відсутності ознак катування”.

Проведений аналіз показав, що відмежовувати злочини, передбачені ст.ст. 371, 373 КК України, слід: 1) за об'єктом (різний основний безпосередній об'єкт), наявністю предмета злочину (характерний для злочину, передбаченого ст. 373 КК); 2) за об'єктивною стороною - проявом вчиненого діяння (у ст. 371 КК передбачено караність незаконного приводу, затримання, арешту та тримання під вартою, тоді як у 373 КК - примушування давати показання ); за наявністю способу, обстановки та часу вчинення злочину, які є необхідними ознаками для кваліфікації діяння, передбаченого ст. 373 КК, і необов'язковими для злочину, караного за ст. 371 КК; 3) за суб'єктивною стороною (для злочину, передбаченого ст. 373 КК, обов'язковою ознакою є мета - отримання показання, тоді як для діяння, зазначеного у ст. 371 КК, мета значення не має).

ВИСНОВКИ

У висновках на основі проведеного комплексного системного дослідження кримінально-правової характеристики примушування давати показання сформульовано низку теоретичних положень та рекомендацій, що відповідають вимогам наукової новизни.

1. Ретроспективний аналіз становлення та розвитку кримінальної відповідальності за примушування давати показання свідчить, що протягом тривалого періоду історії вітчизняної законотворчості та правозастосування практика використання насильства, тортур, знущання над особою виступала невід'ємним елементом у механізмі правового регулювання й засобом забезпечення суспільних відносин у кримінальному судочинстві. Протягом багатьох століть у законодавстві були відсутні норми про кримінальну відповідальність за застосування будь-яких незаконних методів впливу на особу під час ведення досудового та судового слідства.

2. У результаті вивчення зарубіжного досвіду щодо примушування давати показання було встановлено істотні відмінності від чинного закону України про кримінальну відповідальність в цій частині. Зазначені відмінності полягають у визначенні обстановки вчинення злочину, суб'єкті злочину, кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознаках.

3. Родовим об'єктом примушування давати показання як злочину проти правосуддя є суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення правосуддя в державі, тобто здійснення в межах та відповідно до законодавства діяльності правоохоронними органами та судом задля досягнення мети та завдань правосуддя. Видовим об'єктом групи злочинів, передбачених ст.ст. 373, 383-386 КК України, є суспільні відносини, які виникають при забезпеченні всебічного, повного, об'єктивного й неупередженого розслідування кримінальної справи.

Основним безпосереднім об'єктом примушування давати показання виступають суспільні відносини, які виникають з приводу забезпечення врегульованого нормативно-правовими актами процесуального порядку збирання й отримання достовірних доказів, що сприяють прийняттю законного рішення у кримінальній справі.

Додатковим обов'язковим об'єктом злочину, передбаченого ст. 373 КК, виступають здоров'я, честь, гідність, воля, особиста недоторканність, свобода думки і слова особи, вільне вираження своїх поглядів і переконань. Додатковим факультативним безпосереднім об'єктом примушування давати показання є життя, свобода, право власності, а також конституційне право особи на те, що обвинувачення стосовно неї не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом.

Предметом злочину, передбаченого ст. 373 КК, є “інформація”, що у процесуальних діях відображається у формі показань.

4. Неправомірне примушування полягає в незаконному впливі на психіку особи, внаслідок якого остання обмежується у можливості чинити відповідно до своєї волі і вимушена обрати ту поведінку, яку їй нав'язують і яка суперечить її бажанням. Не можуть вважатися способом вчинення досліджуваного злочину заходи процесуального примусу, які містяться у вичерпному переліку, закріпленому в КПК України, і застосовуються тільки на підставах, указаних в законодавстві.

Під “незаконними діями” слід розуміти примушування давати показання з використанням прийомів, які принижують людську гідність, створюють небезпеку для життя і здоров'я людини, а також пов'язані з використанням непередбаченого кримінально-процесуальним законодавством психічного насильства (психологічного впливу на психіку особи).

Підкуп і обман як форми прояву “незаконних дій” не відповідають обов'язковій ознаці примушування (у потерпілого залишається можливість вільного вибору поведінки, особа добровільно приймає рішення, яким чином себе поводити в ситуації, що склалася) і тому не можуть утворювати об'єктивну сторону аналізованого злочину.

Запропоновано розширити ознаки складу злочину, передбаченого ст. 373 КК України, що характеризують його обстановку, шляхом вилучення з тексту зазначеної статті слова “допит”, залишивши при цьому посилання лише на “показання”.

Склад злочину примушування давати показання за конструкцією об'єктивної сторони є формальним і визнається закінченим з моменту застосування незаконних дій до допитуваного.

5. Коло осіб, які можуть нести відповідальність за досліджуваний злочин, тобто бути його суб'єктом, обмежене рамками провадження слідчих дій у кримінальній справі, а саме - допиту. За своїм становищем ці особи зобов'язані забезпечувати охорону конституційних прав і інтересів людей в державі, а також здійснювати всебічне повне й об'єктивне дослідження обставин у кримінальній справі на стадії досудового розслідування. Саме наявність такого статусу створює ознаки спеціального суб'єкта злочину, передбаченого ст. 373 КК України: особа, яка провадить дізнання (дізнавач, начальник органу дізнання), і особа, яка провадить досудове слідство (слідчий, відповідно до ст. 102 КПК України, начальник слідчого відділення, прокурор).

Запропоновано розширити коло суб'єктів злочину, включивши до їх числа особу, яка згідно зі ст. ст. 114, 118 КПК України виконує доручення (окреме доручення) слідчого.

6. Передбачена в диспозиції ч. 2 ст. 373 КК України кваліфікуюча ознака “насильство” виражається у формі фізичного насильства. Вказівку на “знущання над особою” як на оціночне й індивідуальне для кожного поняття, а також таке, що охоплюється поняттям “насильство”, пропонується виключити з диспозиції досліджуваної норми КК.

На основі емпіричних даних дослідження аргументовано необхідність передбачити у ч. 2 ст. 373 КК України таку кваліфікуючу ознаку, як учинення злочину групою осіб.

З огляду на позитивний досвід Вірменії, Киргизії, Узбекистану і Таджикистану, запропоновано передбачити як кваліфікуючу ознаку злочину в ч. 3 ст. 373 КК України спричинення тяжких наслідків під час примушування давати показання. При цьому пропонується визнавати тяжкими наслідками необережне заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень або смерті, доведення його до самогубства.

З урахуванням всіх сформульованих пропозицій щодо вдосконалення законодавства про кримінальну відповідальність, яке передбачає відповідальність за примушування давати показання, запропоновано нову редакцію диспозицій ст. 373 КК України:

“Стаття 373. Примушування давати показання

1. Примушування давати показання шляхом погрози або іншого незаконного психологічного впливу з боку особи, яка провадить дізнання або досудове слідство, чи уповноважена на провадження за спеціальним дорученням, - карається…

2. Ті самі дії, поєднані із застосуванням фізичного насильства або вчинені групою осіб, - караються…

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, - караються…”

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Вакулик О. О. Кримінальна відповідальність за примушування давати показання: історія розвитку норми / О. О. Вакулик // Адвокат. - Київ, 2008. - № 12 (99). - С. 19-22

2. Вакулик О. О. Проблеми протидії примушуванню давати показання в Україні та інших державах / О. О. Вакулик // Юридична Україна. - Київ, 2009. - № 4 (76). - С. 90-93

3. Вакулик О. О. Незаконні дії як спосіб примушування давати показання / О. О. Вакулик // Митна справа: науково-аналітичний журнал. - Львів, 2009. - № 5, ч. 2. - С. 228-234

4. Вакулик О. О. Генезис відповідальності за примушування давати показання в історії вітчизняного кримінального права / О. О. Вакулик // “Розвиток України в ХХІ столітті: економічні, соціальні, екологічні, гуманітарні та правові проблеми: збірник тез доповідей ІІІ Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції (м. Тернопіль, 15 жовтня 2008 року). - Тернопіль: “П.П. Созанський А.М.”, 2008. - С. 37-40

5. Вакулик О. О. Об'єктивна сторона примушування давати показання за законодавством зарубіжних країн / О. О. Вакулик // “Современные проблемы и пути их решения в науке, транспорте, производстве и образовании'2008”: сборник научных трудов по материалам международной научно-практической конференции (г. Одесса, 15-25 декабря 2008 года). - Одесса: “Черноморье”, 2008. - Т. 14. - С. 66-69

6. Вакулик О. О. Концепції соціально-правової зумовленості кримінальної відповідальності за примушування давати показання / О. О. Вакулик // Філософські, методологічні та психологічні проблеми права: матеріали ІІ Всеукраїнської науково-теоретичної конференції (м. Київ, 31 січня 2009 року). - Київ: КНУВС, 2009. - С. 242-244.

7. Вакулик О. О. Нетрадиційні методи допиту / О. О. Вакулик // Криміналістика у протидії злочинності: тези доповідей та повідомлень науково-практичної конференції (м. Київ, 16 жовтня 2009 року). - Київ: “Хай-Тек Пресс”, 2009. - С. 279-281.

8. Вакулик О. О. Суб'єкт злочину, передбачений ст. 373 КК України “Примушування давати показання” / О. О. Вакулик // Державно-правовий розвиток України в умовах політичних змін: матеріали міжнародної науково-практичної інтернет-конференції (м. Тернопіль, 9 квітня 2010 року). Частина ІІ. - Тернопіль: ФО-П Шпак В.Б., 2010. - С. 5-7.

9. Вакулик О. О. Насильство як кваліфікуюча ознака примушування давати показання (ст. 373 КК України) / О. О. Вакулик // Верховенство права та права людини: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (м. Запоріжжя, 11-12 серпня 2010 року). - Запоріжжя: Запорізька міська громадська організація “Істина”, 2010. - С. 87-88.

АНОТАЦІЯ

Вакулик О. О. Кримінально-правова характеристика примушування давати показання. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 - кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. - Національна академія прокуратури України. - Київ, 2011.

Дисертація є першим вітчизняним комплексним монографічним дослідженням кримінально-правової характеристики примушування давати показання. Проаналізовано історичний розвиток українського й зарубіжного законодавства про кримінальну відповідальність у частині примушування давати показання. Досліджено проблемні питання об'єктивних, суб'єктивних і кваліфікуючих ознак примушування давати показання. Здійснено відмежування злочину, передбаченого ст. 373 КК України, від суміжних складів злочинів. Виявлено певні вади чинного КК України в частині регламентації відповідальності за примушування давати показання й сформульовано пропозиції з удосконалення відповідних положень національного законодавства про кримінальну відповідальність, а також правозастосовчої практики.

Ключові слова: примушування, показання, допит, насильство, знущання, дізнання, досудове слідство, правосуддя.