Аналіз здійснення конституційного контролю в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Поняття "конституційний контроль"

2. Види конституційного контролю

3. Органи конституційного контролю (порівняльний аспект)

4. Конституційний Суд України як орган конституційного контролю

5. Акти Конституційного Суду України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Для демократичних європейських країн характерною є підвищена увага наукових і політичних кіл до проблем вдосконалення і зміцнення конституційного контролю. Це зумовлено тим, що конституційний контроль - одна з найбільших цінностей демократичної форми організації суспільства. Його значення полягає в наступному.

По-перше, конституційний контроль - невід'ємний елемент правової держави, важливий гарант верховенства Конституції, суттєва перепона на шляху до узурпації влади, умова і показник функціонування політико-правового режиму в межах Конституції.

По-друге, конституційний контроль - обов'язковий компонент механізму поділу влади, призначений для підтримання рівноваги; арбітр у конфліктах між гілками влади - законодавчою, виконавчою і судовою, що забезпечує необхідний баланс між владними структурами.

По-третє, конституційний контроль є інструментом подолання і згладжування федеративних суперечностей, а також неузгодженостей між державою і територіями з місцевим самоврядуванням.

По-четверте, конституційний контроль виконує роль найбільш ефективного механізму захисту особи від влади, є засобом забезпечення основних (конституційних) прав і свобод людини і громадянина, фактором перетворення Конституції на чинне право.

По-п'яте, інститут конституційного контролю, особливо після Другої світової війни, - це спроба подолати суперечності між позитивним і природним правом, поєднати юстицію, яка застосовує закон, з юстицією, яка ґрунтується на нормах права справедливості, а також створити нову стабільну конституційну основу влади. З таких позицій очевидною є важливість ретельного аналізу здобутків, досягнутих конституційною наукою і державно-правовою практикою зарубіжних країн у справі правового регулювання форм організації та діяльності конституційного контролю.

Отже, теоретична і практична потреба дослідження конституційного контролю та його вдосконалення в Україні є цілком очевидною.

Повноваження органів конституційного контролю за своїм обсягом різні в окремих країнах. Це залежить як від виду даних органів, так і від об'єктів конституційного контролю, визначених законодавством конкретних країн. Спільним для всіх органів конституційного є розгляд справ про відповідність законів та інших актів парламенту, актів президента, уряду, міністрів і деяких інших керівників центральних органів виконавчої влади, місцевих державних органів і місцевого самоврядування конституції та конституційним законом. При цьому слід зважити на те, що нормативні акти, видані навіть одним органом, теж можуть мати свою ієрархію.

Наприклад, закони, що приймаються парламентом, поділяють за юридичною силою на конституційні, органічні та звичайні. Тому органи конституційного контролю перевіряють відповідність звичайних законів не тільки конституції, а й органічним і конституційним законам. Звичайно не підлягають конституційному контролю закони, прийняті шляхом референдуму, адже вони являють собою безпосередній прояв народного суверенітету. Конституційний контроль містить не тільки розгляд питань конституційності законів та актів, а й перевірку на відповідність конституції і законам дій державних органів і посадових осіб.

Зрозуміло, що це, насамперед, стосується вищих посадових осіб держави - президента, глави і членів уряду, суддів Верховного Суду та ін. Рішення про неконституційність дій посадових осіб, як правило, спричинює їх усунення від посади за процедурою імпічменту. При цьому треба мати на увазі, що в одних країнах порушення конституції не вважається підставою для імпічменту (наприклад, США, Франція, Російська Федерація), а в інших - вважається (Німеччина, Румунія, Болгарія).

Різноманітним науковим підходам щодо визначення поняття "конституційний контроль" і його основних складових присвячені праці багатьох вчених, зокрема таких, як М. Баймуратов, О. Батанов, В. Кампо, М. Орзіх, В. Погорілко, І. Словська, П. Стецюк, В. Шаповал, Ю. Шемшученко та інші. Зарубіжна конституційна доктрина значно більшу увагу приділяє питанню конституційного контролю: праці С. Авак'яна, М. Баглая, Є. Венізелоса, Б. Ебзєєва, Д. Цацоса, С. Флогаітіса, Є. Маганаріса, Д. Фельдмана, Т. Хабрієвої, К. Хессе, В. Зорькіна, Р. Ромашова, Ю. Тихомирова, В. Чиркіна та ін.

Метою даної курсової роботи є розгляд особливостей здійснення конституційного контролю в Україні.

Згідно поставленої мети в курсовій роботі будуть виконані наступні завдання:

- розкрити поняття "конституційний контроль";

- описати види конституційного контролю;

- дослідити діяльність органів конституційного контролю (порівняльний аспект);

- розглянути Конституційний Суд України як орган конституційного контролю;

- дослідити особливості дії актів Конституційного Суду України.

Об'єкт дослідження - конституційний контроль в Україні.

Предметом дослідження являється розгляд особливостей здійснення конституційного контролю в Україні.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків по темі, списку використаних джерел інформації.

Інформаційна база. При написанні курсової роботи було використано низку нормативно-правових актів чинного законодавства України, наукові праці вітчизняних і закордонних фахівців, навчальні посібники та підручники, періодичні видання.

Методи дослідження. Методологічною основою даної роботи є загальні закони наукового пізнання, фундаментальні положення теорії держави і права, конституційного права.

1. Поняття "конституційний контроль"

Навряд чи у когось може викликати сумнів, що однією з найважливіших умов розбудови в Україні правової демократичної держави є забезпечення в щоденній політико-правовій практиці державного життя принципів верховенства конституції та конституційної законності, які поширюються на всю територію держави, на всіх громадян та на всі органи державної влади. Відтак не можна залишити поза увагою питання щодо порушення конституційних норм тими чи іншими органами державної влади, а також тих механізмів, які покликані забезпечувати охорону дії принципу верховенства конституції та пріоритету прав людини і громадянина. В цьому сенсі важко не погодитися з думкою В.Лазарева, що конституція є реальною, а не формальною лише тоді, коли вона діє, а її норми охороняються і дотримуються всіма суб'єктами правовідносин [2, с. 176].

У сучасній правовій практиці можна відзначити наявність існування низки специфічних правових засобів охорони конституції - адже навіть у вузькому розумінні цього терміна, під правовою охороною конституції розуміється сукупність контрольно-наглядових повноважень та заходів з боку державних органів, які мають право перевіряти зміст нормативних актів та дій учасників правовідносин щодо їхньої відповідності Основному закону. Особливу увагу треба звернути на те, що правова охорона конституції аж ніяк не обмежується винятково діями компетентних органів стосовно перевірки відповідності тих чи інших законодавчих та інших нормативно-правових актів конституції, оскільки до комплексу охоронних заходів належать також дії щодо підготовки внесення поправок до конституції чи вдосконалення конституційних норм, розвиток галузевого законодавства, яке покликано забезпечити реальні умови запровадження конституційних принципів, заходи відповідальності, які застосовуються до тих, хто порушує конституцію. Як приклад дії інституту конституційної відповідальності є імпічмент глави держави, який передбачено практично всіма конституціями сучасних демократичних держав. У Конституції України цей механізм усунення президента з поста врегульовано ст. 111, в якій визначається порядок:

- ініціювання питання про імпічмент;

- утворення та діяльності спеціальної слідчої комісії;

- прийняття рішення про звинувачення президента [3, с. 101].

Проте, важливо проаналізувати такий специфічний інститут забезпечення верховенства конституції в системі нормативних актів та її прямої дії як конституційний контроль. По суті, в сучасній юридичній науці можна виділити наявність два головних підходи до визначення цього поняття. З одного боку, це його широке тлумачення, коли під конституційним контролем розуміють будь-яку форму перевірки на відповідність конституції актів та дій органів публічної влади, суспільних об'єднань, які виконують публічні функції чи створюються з метою участі у здійсненні державної влади. З іншого боку - це вузька інтерпретація конституційного контролю, коли зазначеним поняттям окреслюється діяльність конкретних компетентних органів державної влади - суб'єктів конституційного контролю: глава держави, парламент, уряд, спеціалізовані органи судового контролю, судові органи - щодо забезпечення верховенства конституції в системі нормативних актів. Однак інколи конституційний контроль розглядається навіть як окрема гілка державної влади. Наприклад, конституційний контроль - це "відособлена, автономна гілка влади,… яка має ознаки, властиві кожній з гілок державної влади і реалізується в таких же самих організаційно-правових формах, тобто через нормотворчість, правозастосування, шляхом тлумачення та через правоохоронні форми".

При цьому як у першому, так і другому випадках, застосовуючи поняття "відповідності" нормативного акта конституції, мається на увазі його юридична несуперечливість конституції. Варто особливо наголосити на цьому положенні, оскільки останнім часом деякими політиками, прихильниками, так би мовити, "розширення" змісту Конституції України, вносяться пропозиції стосовно збільшення обсягу конституційного регулювання за рахунок конкретизації конституційних норм та збільшення їхньої кількості. На перший погляд, їхня аргументація видається досить переконливою, проте, на жаль, в реальності їй бракує чіткого усвідомлення того, що може бути визначено поняттям "юридичної техніки". Насправді, в Конституції України міститься чимало статей, в яких трапляються такі словосполучення: "крім випадків, визначених законом", "у випадках, передбачених законом", "визначаються законом", та ін. Однак факт сполучення конституційного та простого законодавчого регулювання з правового погляду є цілком нормальним і прийнятним явищем практично для всіх правових систем світу, оскільки жодна конституція не може визначити всі сфери суспільного життя, які підлягають правовому чи, принаймні, законодавчому регулюванню [4, с. 117].

Разом з тим, окреслюючи стан та характер здійснення функцій конституційного контролю органами державної влади в Україні, на нашу думку, було б методологічно некоректно намагатися встановити, який саме науково-теоретичний підхід у тлумаченні сутності і змісту конституційного контролю є більш адекватним сучасним реаліям українського державотворення. Адже дві наведені позиції насправді не суперечать, а, швидше, навпаки, доповнюють одна одну, хоч, як відомо, це не означає й того, що в процесі здійснення функцій конституційного контролю в діях різних органів державної влади не існує своєї, властивої лише їм, специфіки.

Зокрема, конституційний контроль з боку глави держави та органів виконавчої влади найбільш пов'язаний з політичними процесами. Саме тому в юридичній літературі його досить часто ще визначають як загальнополітичний конституційний контроль. Здійснення цієї форми конституційного контролю, як правило, передбачає створення допоміжних органів та інститутів. Для прикладу, до таких органів можна віднести хоча б Законодавчу раду, формування якої передбачається параграфом 18гл.8 Конституції Швеції. Цей орган державної влади було утворено з метою формулювання висновків щодо законопроектів. Причому оцінка Законодавчої ради стосується лише чітко визначеного кола питань, а саме:

- наскільки законопроект відповідає основним законам та правопорядку в цілому;

- чи відповідають приписи законопроекту іншим законам;

- чи відповідає законопроект правоохоронним цілям;

- чи має законопроект таку форму, яка б дозволила забезпечити виконання ним своєї мети;

- які проблеми можуть виникнути під час застосування закону [5, с. 144].

Однак, разом із допоміжними органами загального конституційного контролю можуть існувати та функціонувати ще й спеціалізовані органи. Одним з таких спеціалізованих органів є інститут уповноваженого з прав людини (омбудсмена). В Конституції України утворення цього органу передбачено ст. 101, в якій вказується, що "парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини". Проте крім Конституції діяльність інституту омбудсмена в Україні законодавчо регулюється ще й Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 року. Зокрема, основними завданнями цієї форми контролю, як зазначається в ст. 3 закону є:

- захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

- додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими і службовими особами;

- запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;

- сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

- поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

- запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

- сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу [6, с. 10].

Однак подібна класифікація органів конституційного контролю на допоміжні та спеціальні, очевидно, далеко не вичерпує всього їх розмаїття та всіх форм їхньої діяльності. Тому як альтернативну модель деякі дослідники пропонують розподіляти всі органи конституційного контролю на: парламентські, судові, громадські,спеціалізовані та адміністративні. Відповідно до іншого підходу, який виходить з пріоритету саме парламентської форми конституційного контролю, всі його органи розподіляються на парламентські та позапарламентські. Протилежною щойно наведеній позиції є теорія, згідно з якою основною формою конституційного контролю є судова діяльність, яка може здійснюватися чи судами загальної юрисдикції (США, Данія, Мексика), чи спеціалізованими судами. Причому, такий обов'язок держави забезпечити ефективний судовий захист прав і свобод людини та громадянина випливає не лише з норм національного законодавства тієї чи іншої держави, але й з міжнародного права, зокрема, із ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Яскравим прикладом здійснення функцій конституційного контролю загальними судами є правова система США. Фактично зазначені повноваження щодо тлумачення положень Конституції США та оголошення недійсними законів виданих Конгресом та легіслатурами штатів, і будь-яких актів виконавчої влади, якщо вони суперечать конституції, були закріплені за Верховним Судом США та іншими федеральними судами прецедентом 1803 року. Такими ж повноваженнями позбавляти будь-який закон чи підзаконний акт юридичної сили з огляду на його неконституційність отримав e ході судової реформи 1995 року і Верховний Суд Республіки Мексика. На сьогодні в юридичній науці висувається чимало аргументів стосовно того, що закріплення функцій конституційного контролю, як потужного механізму впливу на політичне та правове життя держави, за судами загальної юрисдикції призводить до надмірного посилення судової влади, і тим самим до дисбалансу в системі розподілу влад. Багато з цих аргументів є справедливими, однак, як свідчить досвід тих же США, саме повноваження конституційного контролю зробили американську судову владу "насправді владою, яка стоїть на одному рівні з іншими гілками влади" [7, с. 139].

Проте, говорячи про відправлення функцій конституційного контролю судами загальної юрисдикції, необхідно висвітлити таке питання. Справа в тому, що досить часто фахівці в галузі конституційного права пропонують виділяти в межах цієї групи дві підгрупи. З одного боку, це ті судові системи, в яких функції конституційного контролю належать усім без винятку судовим інстанціям - від вищих до нижчих у випадках, вищерозглянутих; з іншого - ті, в яких повноваження конституційного контролю закріплено лише за Верховними судами. Прикладом другої підгрупи можуть бути судові системи Індії, Ірландії, Австралії. Так у судовій системі Ірландії право вирішувати питання щодо відповідності законів конституції має лише Верховний суд. При цьому Верховний суд виконує функції як превентивного конституційного контролю, так і репресивного конституційного контролю (ст.34). Подібна система конституційного контролю діє в Індії. Не зважаючи на те, що в цій країні право здійснювати функції конституційного контролю закріплено як за Високими судами штатів, так і за Верховним судом, але остаточне рішення щодо відповідності закону конституції завжди виносить лише Верховний суд, який має повноваження тлумачення законів та перевірки їхньої конституційності.

На відміну від конституційного контролю, здійснюваного загальними судами, специфіка спеціального судового контролю полягає в тому, що органи, які його здійснюють, мають спеціальну юрисдикцію, яка реалізується в процесі конституційного судочинства і не передбачає додаткового винесення рішення парламенту щодо неконституційності того чи іншого закону, якщо його було визнано неконституційним органом конституційної юстиції. Однак у законодавстві тих чи інших країн норми, що регламентують діяльність цих спеціалізованих судів, є досить відмінними. Наприклад, відповідно до ст.100 Конституції Греції передбачається створення Вищого спеціального суду, до компетенції якого входить: розгляд справ щодо порядку проведення парламентських виборів; перевірка авторитетності та результатів референдуму; винесення рішення про несумісність функцій депутата з іншими функціями та позбавлення депутатського мандату; вирішення спорів між судами та адміністративною владою, між Контрольною радою та судами, між Державною радою та цивільними і кримінальними судами; вирішення сумнівів щодо антиконституційності закону; вирішення сумнівів щодо визначення норм міжнародного права.

Значно ширші повноваження закріплюються за Конституційним судом Португальської Республіки, до компетенції якого, згідно з ст. 225 Конституції Португалії, входить: нагляд за конституційністю та законністю; нагляд за конституційністю та законністю референдумів; підтвердження законності конституювання політичних партій, а також винесення рішення про їхній розпуск; виконання судового рішення як суду останньої інстанції щодо правильності та дійсності актів виборчого процесу; засвідчення втрати президентом своєї посади; затвердження смерті, заяви про недієздатність або про припинення повноважень президентом; засвідчення смерті або заяви про недієздатність кандидата на посаду президента; інші функції, віднесені до його компетенції законами [8, с. 151].

Таке ж саме широке поле компетенції встановлюється для діяльності Конституційного суду і ст.160 Конституції Іспанії, в якій вказується, що конституційний суд має повноваження для: розгляду заяв про неконституційність законів та нормативних актів, що мають силу закону (це виключне право Конституційного суду, оскільки суди загальної юрисдикції, навіть у випадку виявлення невідповідності норми того чи іншого закону конституції, все одно не мають права зупиняти дію цього закону чи цієї норми, а повинні звертатися до Конституційного суду у порядку, передбаченому органічним законом); прийняття рішень про захист конституційних прав і свобод громадян; вирішення спорів про розмежування повноважень між державою та автономними спільнотами чи автономних спільноти між собою; розгляду інших справ, передбачених конституцією та органічними законами.

Але порівняно зі всіма іншими європейськими країнами чи не найширші повноваження закріплюються за Федеральним конституційним судом ФРН, - до кола його компетенції входять такі питання: тлумачення Основного закону; винесення рішення щодо відповідності федерального права чи права земель Основному закону; вирішення справ щодо відповідності федеральних законів нормі забезпечення збереження правової та економічної єдності держави; вирішення розбіжностей між правами та обов'язками федерації та земель, а також інших публічно-правових спорів між федерацією та землями; розв'язання скарг общин на дії державних органів щодо порушення прав місцевого самоврядування; розгляд скарг будь-яких осіб щодо порушення конституційних прав і свобод.

Проте, незважаючи на специфіку форм спеціального судового контролю у різних країнах, коло повноважень цих судових органів, порядок розгляду справ, спосіб формування та склад зазначених органів - можна дійти висновку, що визначальна риса цього різновиду конституційного контролю полягає в тому, що визнання закону неконституційним фактично означає припинення його дії чи його скасування. По суті, інститут конституційного судочинства на сьогодні діє у більшості європейських країн і, як свідчить юридична практика, майже завжди його рішення сприяли та сприяють впровадженню в життя найдемократичніших конституційних положень [9, с. 22].

Однак, ознайомившись з функціями спеціального судового контролю і визначивши його місце в загальній системі конституційного контролю, важливо звернути увагу на таку його властивість як порядок розгляду та вирішення справ у процесі конституційного судочинства. Адже конституційне судочинство, - одне з різновидів процесу реалізації судової влади, і тому йому властиві загальні риси процесу здійснення правосуддя, а саме: воно здійснюється лише судом, лише на підставі закону і лише у передбаченому процесуальному порядку. Разом з тим, має значну кількість таких рис, які виділяють його від кримінального, цивільного, арбітражного чи адміністративного процесу. Так у конституційному судочинстві завжди застосовують спеціальні, властиві лише йому, процедури. До них відносять чітке визначення кола осіб, які наділяються правом ініціювати розгляд конституційним судом тієї чи іншої категорії справ, визначення правових наслідків різних рішень конституційного суду тощо.

Для підтвердження цього вдамося до аналізу такої процедури спеціального конституційного контролю як перевірка конституційності законів. Найперше привертає увагу те, що майже у всіх конституціях чітко визначається коло уповноважених органів, які можуть звертатися до конституційного суду з приводу перевірки конституційності законів. Наприклад, у ст.140 Конституції Австрії зазначено, що Конституційний суд розглядає справи про антиконституційність законів Федерації чи земель за поданням Адміністративного суду, Верховного суду чи суду, який є уповноваженим розглядати справи як суду другої інстанції, а у випадках, коли цей закон підлягає застосуванню при розгляді правового спору Конституційним судом - за власною ініціативою [10, с. 17].

З цього приводу до конституційного суду може також звернутися Федеральний уряд щодо антиконституційності федеральних законів, уряд землі, одна третина Національної ради, а у деяких випадках, якщо це передбачено конституційним законом землі - одна третина членів Ландтагу. В ст.281 Конституції Португалії до суб'єктів конституційного запиту щодо неконституційності нормативно-правових актів віднесено: Президента Республіки, Прем'єр-міністра, голову Асамблеї Республіки, Блюстителя справедливості, Генерального прокурора Республіки, одну десяту депутатів Асамблеї Республіки, міністрів Республіки, обласні законодавчі асамблеї. В Конституції Іспанії коло цих суб'єктів визначається ч.1 ст. 162: "глава уряду, Захисник народу, 50депутатів, 50сенаторів, виконавчі колегіальні органи автономних спільнот та їхнім зборам".

Така ж норма, яка встановлює чітке коло суб'єктів подання до Конституційного суду щодо неконституційності, міститься і в ст.40 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 16жовтня 1996року, де вказується, що cуб'єктами права на конституційне подання з питань прийняття рішень Конституційним Судом України у випадках, передбачених пунктом 1 ст. 13 Закону, тобто щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим є Президент України, не менш як 45 народних депутатів України причому підпис депутата не відкликається, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 39, у конституційному поданні зазначаються:

- повне найменування органу, посадової особи, які направляють конституційне подання згідно з наданим їм правом;

- відомості про представника за законом або уповноваженого за дорученням;

- повне найменування, номер, дата прийняття, джерело опублікування у разі публікації правового акта, конституційність якого або окремих його положень оскаржується;

- правове обґрунтування тверджень щодо неконституційності правового акта або його окремих положень;

- дані щодо інших документів і матеріалів, на які посилаються суб'єкти конституційного подання;

- перелік матеріалів та документів, що додаються [11, с. 114].

Отже, досліджуючи процеси реалізації конституційного контролю слід обов'язково звернути увагу й на те, що крім наявності цілої низки суб'єктів конституційного контролю, а ними можуть бути, зокрема, парламентські, судові органи, вкажемо й на неоднорідність його об'єктів, якими виступають: закони, нормативно-правові акти органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, міжнародні договори, акти судових органів, організація і проведення виборів та референдумів, діяльність політичних партій та інших громадських об'єднань, дії посадових осіб в порядку їх конституційної відповідальності та ін. Відповідно до цього, а також зважаючи на характер та механізм винесення рішень органами конституційного контролю, можна виділити декілька видів цієї діяльності.

2. Види конституційного контролю

Явище конституційного контролю вважається центральним (основним) елементом системи правового захисту конституції. Конституційний контроль фактично був і історично першим реальним засобом забезпечення верховенства та стабільності конституції. Завжди на органи конституційного контролю покладався обов'язок не тільки звертати увагу на неконституційність дій та актів різних суб'єктів, а й безпосередньо втручатися у їх діяльність з метою недопущення появи неконституційних актів та призупинення неконституційних діянь.

Звідси, конституційно-правова практика в частині забезпечення недопущення появи неконституційних актів виробила два основні варіанти дій:

- призупинення дії неконституційного акту;

- відміна неконституційного акту.

У першому випадку (йдеться про застосування варіанту "призупинення дії неконституційного акту") орган конституційного контролю призупиняє на певний час дію неконституційного акту і дає можливість суб'єкту, який прийняв цей акт, привести його у відповідність до положень Конституції. У другому випадку (використання варіанту "відміни неконституційного акту") орган конституційного контролю, визнавши той чи інший акт неконституційним, просто відміняє його, оголошує його не чинним.

У науці конституційного права з початку становлення інституту правової охорони Конституції дискутують на тему "Хто повинен здійснювати конституційний контроль в державі?" [12, с. 199].

Іншими словами, який саме орган держави (орган законодавчої, виконавчої, судової влади) повинен здійснювати цю функцію - функцію конституційного контролю чи конституційного нагляду. З цього приводу є різні міркування, відповідно і різні моделі практичної реалізації механізму правової охорони Конституції.

З прийняттям у липні 1992 року Верховною Радою України Закону "Про Конституційний Суд України" в Україні однозначно було вибрано шлях на становлення системи конституційного контролю. Того ж року було обрано першого Голову Конституційного Суду України, яким став тодішній професор Київського університету імені Тараса Шевченка Леонід Петрович Юзьков. Він очолював робочу групу з підготовки проекту Конституції України. Через політичні розбіжності серед народних депутатів України, Верховна Рада України в 1992-94 роках так і не спромоглася обрати жодного члена Конституційного Суду України.

16 жовтня 1996 року Верховна Рада України прийняла у новій редакції Закон "Про Конституційний Суд України" і незабаром разом з іншими суб'єктами формування складу Конституційного Суду України, приступила до його формування.

Сьогодні сформувались дві основні моделі (системи) конституційного контролю:

- американська модель;

- європейська модель (інша назва - австрійська або кельзенівська) модель.

Історично (за часом виникнення) першою була американська модель конституційного контролю. Назва походить від назви держави - США (Америка), де ця модель виникла і застосовується сьогодні.

Зміст американської моделі конституційного контролю полягає в тому, що функцію останнього виконують звичайні суди (суди загальної юрисдикції). Американська модель конституційного контролю має декілька різновидів пов'язаних з тим, кому все-таки надано право визначення конституційності нормативних актів, а саме:

- коли таке право мають усі суди (американська дифузна модель);

- коли таке право має тільки Верховний Суд;

- коли таке право має спеціальна палата Верховного Суду.

Зміст європейської моделі конституційного контролю полягає в тому, що функцію конституційного контролю виконує спеціально створений судовий орган або інший (не судовий) орган держави [13, с. 112].

Інша назва цієї моделі конституційного контролю (австрійська або кельзенівська) походить від того, що її ідеологом був відомий європейський вчений-конституціоналіст ХХ століття Ганс Кельзен, який її обґрунтував. Після Першої світової війни вона з успіхом була впроваджена в австрійській конституційній системі міжвоєнного періоду.

Конституційно-правова практика знає сьогодні дві основні процедурні форми здійснення конституційного контролю:

- попередній конституційний контроль;

- наступний конституційний контроль.

Попередній конституційний контроль здійснюється на стадіях парламентського розгляду законопроекту, ще до його промульгації главою держави.

Наступний конституційний контроль - щодо законів уже прийнятих парламентом і введених в дію.

За природою ініціювання здійснення конституційного контролю його умовно поділяють теж на дві групи: обов'язковий і факультативний.

Обов'язковим конституційним контролем є такий контроль, який робиться за спеціальним (постійним) приписом, іншими словами, коли є визначено державою як обов'язок в тих чи інших випадках здійснювати конституційний контроль.

Факультативний конституційний контроль здійснюється з ініціативи встановлених органів (може здійснюватись, а може і не здійснюватись. Для першого необхідна активна дія - проявлена ініціатива).

Конституційний контроль класифікується за різними підставами. Так, за часом здійснення розрізняють попередній і подальший конституційний контроль. За попереднього контролю акт перевіряється щодо відповідності конституції до набрання ним сили (Швеція, Фінляндія, Франція), а подальший контроль стосується офіційно опублікованих чинних актів (США, Італія, Німеччина) [14, с. 105].

За характером правових наслідків конституційний контроль може бути консультативним або ухвальним. Рішення органу конституційного контролю, прийняте у порядку консультативного контролю, не набирає юридичної сили й має рекомендаційний характер, його виконання ґрунтується на авторитеті органу конституційного контролю.

За ухвального контролю рішення є загальнообов'язковими як у разі визнання акта відповідним конституції, так і в разі оголошення акта неконституційним, тобто таким, що не має юридичної сили.

За обов'язковістю проведення конституційний контроль може бути обов'язковим або факультативним. Обов'язковий контроль проводиться у тих випадках, коли це передбачено законом. Наприклад, у Російській Федерації для залучення Президента до відповідальності обов'язково повинен бути висновок Конституційного Суду про дотримання установленого порядку висування обвинувачення Президента Російської Федерації у державній зраді або вчиненні іншого тяжкого злочину. Факультативний контроль здійснюється тільки у разі виявлення ініціативи уповноваженого суб'єкта конституційного контролю.

За формою конституційний контроль може бути абстрактним або конкретним. Абстрактний контроль здійснюється при перевірці конституційного акта чи його частини поза зв'язком з будь-якою конкретною справою. Попередній контроль завжди є абстрактним. Конкретний контроль, навпаки, здійснюється тільки у зв'язку з якоюсь, найчастіше судовою, справою, при вирішенні якої підлягає застосуванню конкретний акт чи норма, оспорювані з точки зору їх конституційності. Тому конкретний контроль завжди є подальшим [15, с. 147].

За змістом конституційний контроль може бути формальним або матеріальним. При формальному контролі перевірці підлягає дотримання конституційних умов і вимог, які належать до видання акта. При цьому визначається, чи входить видання акта до компетенції даного органу, чи дотримуються процесуальні норми та форма акта. Матеріальний контроль означає перевірку відповідності змісту акта приписам конституції [15, с. 148].

3. Органи конституційного контролю (порівняльний аспект)

Створення органу конституційної юрисдикції - КСУ - тісно пов'язане з прийняттям Конституції. Власного досвіду в створенні подібних конституційних органів в Україні не було, тому на початку 90-х років теорія і практика звернулася до досвіду закордонних країн щодо питань організації конституційного контролю в державі.

Інститут конституційного контролю було започатковано в США, і виник він на основі судових прецедентів, а не конституції. Основні положення конституційного контролю були сформульовані суддею Верховного суду США Джоном Маршаллом у рішенні 1803 р. Він акцентував, що саме судова влада має право і зобов'язана сказати, що є закон. У результаті розгляду справи Марбері проти Едісона виник прецедент, який послужив основою американської моделі конституційного правосуддя. Конституційний контроль здійснювався судами загальної юрисдикції.

Майже через століття виникала європейська модель конституційного контролю її було запропоновано у 1918-1920 рр. австрійським вченим Г.К. Кельзеном і К. Ейзенманом. На відміну від американської моделі конституційного правосуддя, європейське здійснюється не загальними судами, а спеціальним судом - конституційним. Ця модель була запроваджена у Греції, Італії, Іспанії, Монголії, Португалії, Німеччині, Росії. Після розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 р. була прийнята Конституція 1920 р., яка стала важливою пам'яткою світового конституціоналізму. Саме Конституцією вперше у світі було запроваджено конституційний суд і проголошено, що міжнародне право є складовою частиною національної правової системи [16, с. 210].

В Україні питання про створення спеціального контрольно-наглядового органу за дотриманням норм Конституції піднімалося у середині 80-х років. Результатом законотворчих процесів, що відбулися в державі, на підставі ст. 112 Конституції УРСР було створення Комітету конституційного нагляду УРСР. Він повинен був обиратися Верховною Радою терміном на 10 років із числа фахівців в галузі політики і права у складі Голови, заступника і 7 членів Комітету.

До повноважень Комітету конституційного нагляду УРСР законодавством було віднесене: надавання Верховній Раді висновків про відповідність Конституції проектів законів; здійснення нагляду за відповідністю Конституції і законам постанов і розпоряджень Ради Міністрів УРСР; надання висновків про відповідність Конституції актів місцевих органів Рад народних депутатів і інших громадських організацій. Однак на практиці положення ст. 112 Конституції УРСР не були реалізовані, і Комітет створений не був. На той час вважалось недоцільним створювати Комітети у кожній республіці окремо, разом з тим, що діяв у СРСР.

І тільки у 90-х роках була доведена необхідність створення спеціального державного органу, що здійснюватиме конституційний контроль. У Декларації про державний суверенітет України зазначалося, що з метою побудови правової держави, забезпечення верховенства законів і Конституції слід створити спеціальний державний орган.

Ідея створення Конституційного Суду як державного органу конституційної юрисдикції на практиці була реалізована після внесення змін до Конституції УРСР 1978 р. (до ст. ст. 97, 103, 108, 110, 112, 114-6, 114-9). У цих нормах передбачалося створення конституційного органу в складі: Голови, заступників і 23 членів суду. Проте кількість членів була занадто великою. Адже, наприклад, Конституційний Суд Австрії налічує 20 суддів, Бразилії -11, Греції - 13, Іспанії - 12, Ірану - 12, Італії - 15, Марокко - 9, Молдови - 6, Монголії - 9, Німеччини - 16, Туреччини - 15, Росії - 19, Хорватії - 11, Чехії - 15 суддів. Недоліком було і дублювання повноважень Конституційного Суду іншими державними органами [17, с. 152].

Більш повно структура і повноваження Конституційного Суду визначалися Законом України від 3 червня 1992 р. "Про Конституційний Суд України". Цей Закон не передбачав регулювання процедурних питань здійснення судочинства, відсилаючи до спеціальних законів, що повинні бути прийняті з цього приводу ("Про конституційне судочинство", Регламент Конституційного Суду України). Склад Конституційного Суду передбачався в кількості 15 суддів, голови і двох заступників, що обираються Верховною Радою терміном на 10 років. Першим Головою Конституційного Суду України став професор Леонід Петрович Юзьков.

Загальновизнаним у всіх країнах є те, що конституції мають вищу юридичну силу щодо інших джерел права. З цього випливає принцип конституційної законності, з огляду на який нормо-установча діяльність має здійснюватися згідно з конституцією та при неухильному її дотриманні. Кожна правова норма, видана будь-яким державним органом, набирає юридичної сили тільки тоді, коли правила поведінки, що містяться в ній, не суперечать приписам конституції. У разі прийняття будь-яким державним органом закону чи іншого нормативного акта, що суперечить конституційним нормам, він може бути визнаний юридично зовсім незначуща. Ця функція покладається на інститут конституційного контролю (нагляду) [18, с. 316].

Розглядаючи поняття "конституційний контроль" (нагляд), слід мати на увазі, що у конституціях зарубіжних країн використовуються різні найменування цієї державної функції: конституційний контроль, конституційний нагляд, конституційна юрисдикція, охорона конституції тощо.

Взагалі, під конституційним контролем треба розуміти будь-яку форму перевірки на відповідність конституції, тобто несуперечливість їй актів і дій органів публічної влади, а також громадських об'єднань, які виконують публічні функції або беруть участь у здійсненні публічної влади.

Поняття конституційного контролю має кілька тлумачень. Іноді конституційний контроль" визначають широко: як діяльність парламенту, глави держави, судів або інших органів, пов'язану з вирішенням питання відповідності конституції різних нормативно-правових або тільки законодавчих актів.

У деяких випадках йдеться про здійснення конституційного контролю самим народом шляхом референдуму.

Найбільш прийнятим є вузьке трактування конституційного контролю, за яким він сприймається насамперед як оцінка судами загальної або спеціальної юрисдикції нормативно-правових актів на предмет їхньої відповідності конституції. Від такої оцінки залежать можливості застосування цих актів або навіть їх існування.

У багатьох країнах поняття конституційного контролю позначає не тільки функцію загального або спеціального суду, а й окремий інститут, який ототожнюється з відповідними органами і з сукупністю правових норм, що регламентують їхню організацію та діяльність.

Модель організації конституційного контролю, за якою відповідні питання вирішуються практично всіма судами загальної юрисдикції, називається також децентралізованою або "дифузивною" моделлю. Її характеризує тлумачення конституційного контролю як суто правової функції. В теорії це означає відмову від розгляду судами політичних питань, пов'язаних із змістом законів та їх застосуванням. Формально все звичайно зводиться до юридичної експертизи того чи іншого закону, здійснюваної судами у зв'язку з розглядом конкретної цивільної або кримінальної справи [19, с. 140].

Іншою моделлю організації конституційного контролю є так звана європейська або австрійська модель. її характеризує наявність у державному механізмі спеціалізованого судового органу, відокремленого від судів загальної юрисдикції. Головним завданням цього органу - конституційного суду - є оцінка конституційності законодавчих актів, хоча він наділений і рядом інших повноважень. Поряд з конституційним судом можуть існувати й інші спеціалізовані суди, але саме він має найбільший авторитет.

Об'єктом конституційного контролю є акти та дії громадських організацій, які відповідно до закону мають певні владні повноваження. Найчастіше конституційний контроль поширюється на створення та діяльність політичних партій.

Конституція України (ст. 147) визначає Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Відповідно до ст. 2 Закону "Про Конституційний Суд України", завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції як Основного Закону на всій території України. Конституційний Суд України є судовим органом держави, адже віднесені до його компетенції питання він вирішує в порядку судової процедури.

Лише Конституційний Суд України здійснює офіційне і загальнообов`язкове тлумачення Конституції і законів України. Цим самим Конституційний Суд України формує конституційно-правову доктрину, визначає напрямки розвитку законодавства, заповнює прогалини в праві, а отже - до певної міри і у відповідних межах Конституційний Суд України творить право.

Особлива роль належить Конституційному Суду України в системі стримувань і противаг. Необхідність здійснення в Україні державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову закріплено в ст. 6 Конституції України. Це - один із найбільш важливих принципів організації державної влади. Отже всі три гілки влади є самостійними, кожна з них діє в межах своєї компетенції, визначеної Конституцією та законами України. Важливим фактором узгодження їх діяльності є відповідні засоби стримувань і противаг, які мають урівноважувати усі три гілки державної влади. Одним із таких засобів є діяльність Конституційного Суду України. Вирішуючи суперечки між органами державної влади Конституційний Суд виступає як орган примирення і компромісу, як гарант політичного миру і стабільності у суспільстві і державі, як охоронець конституційного ладу держави [20, с. 76].

Рішення Конституційного Суду України виносяться від імені України, діють на всій її території, мають загальнообов`язкову юридичну силу і можуть бути подолані лише шляхом прийняття нової Конституції чи внесення змін до існуючої. Тим самим юридична сила рішень органу конституційної юстиції прирівняна до юридичної сили конституції. За чинним законодавством (ст. 4 Закону), діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах: верховенства права, незалежності, а також колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень. Принципом організації і функціонування Конституційного Суду України є його незалежність. Вона випливає з загального принципу поділу влади і полягає у створенні таких умов діяльності Суду, які б виключили сторонній вплив на нього, забезпечили його самостійність у здійсненні визначених законодавством повноважень, а також не підзвітність і не підконтрольність будь-яким суспільним чи державним інститутам.

Складовими незалежності Конституційного Суду виділяють організаційну, кадрову і фінансову незалежність. Таким чином, говорячи про місце Конституційного Суду України у механізмі держави необхідно відзначити, що він посідає особливе місце у системі поділу влади, що закріплена в Конституції України. Будучи органом судової влади, Конституційний Суд України за своїм статусом належить до системи вищих органів державної влади, знаходиться на рівні таких інститутів державної влади, як глава держави, парламент, уряд. За певними ж ознаками Конституційний Суд України стоїть вище цих органів, адже через здійснення конституційного правосуддя він може впливати на їх діяльність шляхом вирішення справ про конституційність виданих ними актів, офіційного і загальнообов`язкового тлумачення Конституції і законів України.

Виносячи рішення у справі, орган конституційного контролю може визнати суперечливим конституції або весь закон, або окремі його положення. конституційний контроль влада суд

За загальним правилом рішення органу конституційного контролю є остаточним і може бути переглянуте тільки ним самим.

Правовим наслідком визнання закону або іншого акта неконституційним є те, що він повністю чи частково втрачає юридичну силу і не застосовується судами. Це стосується тих країн, де конституційний контроль передбачається конституціями і в яких застосовується подальший конституційний контроль. У решті країн опротестований закон чи інший акт формально не скасовується (це повноваження парламенту), але він не застосовується судами [21, с. 133].

Найчастіше закон чи інший акт, визнаний органом конституційного контролю неконституційним, вважається недійсним з моменту винесення рішення про це. Але, якщо застосування даного закону або іншого акта призвело до серйозних порушень прав, накладення необґрунтованих чи надмірних санкцій завдало істотних збитків, то опротестований закон чи інший акт визнається недійсним з того моменту, коли він набрав сили [22, с. 188].

Таким чином, органи конституційного контролю покликані забезпечувати на конституційному рівні, з одного боку, відповідність законодавчих та інших нормативних актів конституції та конституційним законам, а з іншого - верховенство права в усій юридичній практиці та правозастосовній діяльності органів виконавчої влади, у тому числі й дотримання прав громадян.

4. Конституційний Суд України як орган конституційного контролю

Конституційний Суд України посідає особливе, відокремлене від інших органів держави, місце. Це обґрунтовується наступним:

- незважаючи на те, що про Конституційний Суд України йдеться у розділі VIII Основного Закону України, він не є складовою, а ні загальних, а ні спеціалізованих апеляційних судів;

- саме тому його правовий статус визначено в окремому розділі XII "Конституційний Суд України";

- цей розділ міститься не відразу за розділом VIII "Правосуддя", а перед розділом XIII "Внесення змін до Конституції України", що є досить логічним;

- система судів загальної юрисдикції і спеціалізованих судів відрізняється від Конституційного Суду України тим, що: останній не має власної системи; порядок призначення суддів загальної і спеціальної юрисдикції докорінним чином відрізняється від порядку формування Конституційного Суду; вимоги, які пред'являються до суддів Конституційного Суду відрізняються від вимог щодо суддів загальної і спеціальної юрисдикції; основні принципи судочинства останніх докорінно відрізняються від засад Конституційного Суду; на діяльність Конституційного Суду України не поширюються норми процесуальних кодексів України; Конституційний Суд України має власну, притаманну лише йому, процедуру розгляду питань своєї компетенції; специфічні і властиві лише Конституційному Суду України акти, які він приймає; до суддів цього Суду пред'являються підвищені вимоги щодо стажу роботи, вікового цензу та місця проживання в Україні; акти цього органу не підлягають спеціальному та касаційному оскарженню; на відміну від строків повноважень суддів загальної і спеціальної компетенції, судді Конституційного Суду призначаються на суворо визначений строк; судді Конституційного Суду не входять до складу Вищої ради юстиції [23, с. 190].

Все це дає можливість зробити висновок про те, що Конституційний Суд України є особливим судовим органом конституційного контролю.

Така природа Конституційного Суду пояснюється тим, що останніми роками у світі дедалі більше обґрунтовується думка про те, що поряд із законодавчою, виконавчою і судовою владою має існувати четверта влада - контрольна.

Контрольна влада згідно з однією з теорій у науці конституційного права - влада, яка посідає самостійне місце в системі розподілу державної влади поряд з законодавчою, виконавчою і судовою. У більшості держав контрольна влада представлена вищими органами держави особливого роду (конституційні суди, рахункові палати, державні контролери, суперінтенданти, омбудсмени). На відміну від відомчого, адміністративного контролю, інститути контрольної влади посідають самостійне місце, вони організаційно відокремлені від інших гілок влади.

Специфіка діяльності органів контрольної влади полягає в тому, що вони не встановлюють загальних правил поведінки, як це робить законодавча влада, не займаються державним управлінням, яке притаманне відповідній владі, не розглядають конкретних кримінальних, цивільних, трудових та інших справ, що становить сферу діяльності судової влади. Органи контролю, і зокрема Конституційний Суд України, займаються лише розслідуванням, перевіркою, вивченням стану справ і не мають права втручатися в оперативну діяльність установ і підприємств. Звичайно, вони доповідають про результати перевірок іншим органам держави, які і застосовують відповідні заходи до порушників. Самі ж органи контролю, у тому числі і Конституційний Суд України, як правило, ніяких покарань призначати не можуть.

Конституційно-правовий статус Конституційного Суду визначається розділом XII Конституції та Законом України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 p.

Стаття 147 Конституції України визначає сутність Конституційного Суду України та його призначення.

Конституційний Суд України визначається як єдиний орган конституційної юрисдикції [24, с. 187].

Призначення цього органу:

- вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України;