Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Головне управління освіти і науки Київської ОДА

Богуславський гуманітарний коледж

ім. І. С. Нечуя-Левицького

КУРСОВА РОБОТА

з предмету цивільне та сімейне право України

на тему: «Поняття та засоби захисту права власності»

Студента 31 групи

Пилипенка Олександра

Миколайовича

Керівник курсової роботи:

Кулікова О. Є.

м. Богуслав - 2012 рік

• Зміст

Вступ

Розділ 1. Розвиток права власності в Україні

1.1 Право власності Київської Русі

1.2 Особливості права власності України у складі СРСР

Розділ 2. Засоби захисту права власності

2.1 Основні речово-правові засоби цивільно-правового захисту

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми захист права власності має велике значення вже тому, що власність в її різних формах є основою економічного розвитку суспільства. Дане право - одне з найважливіших невід'ємних прав людини, і його забезпечення - важливе завдання всіх органів правової держави.

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави. Принцип охорони власності закріплений в Україні конституційно. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Практика правовідносин у сучасному суспільстві пов'язана з постійним зіткненням його членів з відносинами власності. Це вимагає від держави брати на себе захист права власності, в тому числі й цивільно-правовими засобами.

Адже та чи інша поведінка певних осіб може спричинити певну загрозу праву власності для інших осіб тому інститут захисту права власності є важливим для нашого суспільства і держави в цілому. Тому проблема захисту права власності є особливо актуальною в зв'язку з багатоманіттям форм власності в Україні.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.[1;ст.13] Це означає що для України як держави всі форми власності є рівними між собою і тому вона забезпечує захист усих форм власності. Захист права власності здійснюється не лише за допомогою цивільно - правових норм, хоча серед галузей які захищають право власності цивільне право безсумнівно має особливу роль, адже саме норми цивільного права забезпечують правове регулювання і охорону відносин власності. Захист права власності здійснюється і за допомогою інших галузей права, адже окремі види протиправної поведінки, що загрожує порушенню права власності, розглядаються кримінальним правом як злочини і передбачають застосування відповідних санкцій з боку правоохоронних органів, також положення основного закону України, тобто Конституції про охорону права власності знайшло свій розвиток і в інших галузях законодавства - в адміністративному, фінансовому, господарському праві.

Але якщо мета кримінального чи адміністративного захисту права власності полягає насамперед в покаранні порушника за вчинене протиправне діяння, то головна мета цивільно-правового захисту -- відновлення порушеного права, попереднього майнового стану особи, права якої були порушені.[7;125] В даній курсовій роботі об'єктом дослідження є суспільні відносини які виникають під час реалізації права осіб на захист свого права власності. Метою дослідження є дослідити розвиток інститутів права власності та захисту права власності в Українській державі.

Завданнями дослідження є:

· визначити поняття цивільно - правового захисту;

· визначити проблеми захисту права власності в Україні та шляхи їх вирішення

· дослідити основні та спеціальні засоби захисту права власності, зокрема, буде розглянуто такі способи цивільно правового захисту як витребування майна власником з чужого незаконного володіння (віндикація), Захист права власності від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння (негаторний позов).

Об'єктом дослідження є суспільні відносини які виникають при захисті права власності.

Предметом дослідження є цивільне законодавство та інші спеціальні нормативно-правові акти, також акти Пленуму Верховного Суду України та акти Пленуму Вищого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ які регулюють порядок захисту права власності. В основу роботи покладено такі нормативні акти як Конституція України, Цивільний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, , також для більш повнішого розкриття проблеми курсової роботи в ході її виконання будуть розглянуті деякі рішення Вищого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, а також акти пленумів цього ж суду, а також Верховного суду України.

Розділ 1. Розвиток права власності в Україні

1.1 Право власності Київської Русі

В умовах первіснообщинного ладу у східних слов'ян існували звичаї, що регулювали поведінку людей. Згадку про такі звичаї до утворення Давньоруської держави можна знайти у літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. Звичайно, розвиток звичаєвого права був органічно пов'язаний з державою, що формувалася. Право було системою правових норм, що складалися з санкціонованих, тобто визнаних державою, звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання і захищала від порушень. Значна частина звичаїв у сфері права власності, які існували в період Київської Русі на землях сучасної України, були згодом кодифіковані в одному із найдревніших пам'ятників власне українського звичаєвого права, а саме у «Руській Правді» Ярослава Мудрого. На них покладався захист феодальної приватної власності і соціальної нерівності. Феодальний тип права у східних слов'ян став, за своєю суттю, історично першим типом правової організації класового суспільства. Зміст права власності в Київський Русі залежав від того, хто був суб'єктом і що розглядалось як об'єкт права власності. З огляду на низький техніко-юридичний рівень ще не було створено спеціального терміна для позначення права власності [8; 38]. Щоправда "Руська правда" розрізняє право власності - власність князя, бояр, церкви на борт, рільничі межі тощо і право володіння - фактичне користування якоюсь річчю. У роді суб'єкта права власності та володіння виступають фізичні (князь, боярин, тіун, смерд) та юридичні (монастирі, верви, роди, єпископства) особи. Тобто можна говорити як про індивідуальне, так і громадське право власності. Об'єктом права власності були одяг, прикраси, земля, будинки, борт, раби (їхні діти, майно і продукти праці), човни, худоба та птиця, речі (зброя, знаряддя праці) тощо. Земля вважалася власністю держави (князя), а всі землевласники фактично були землекористувачами на різних умовах. Серед форм земельної власності переважали князівський домен, боярське й монастирське землеволодіння, земля селянських общин. Феодальна власність на землю існувала у вигляді княжого домену (уділу) боярських вотчин, монастирських угідь. Джерелами набуття права власності на землю вважалися: освоєння пустищ явочним порядком, позика, захоплення силою в общин, одержання за службу у вигляді феоду.[6;55] Розширена редакція Руської правди визнавала право вотчинників на захоплення лісів, мисливських угідь тощо. Власник рухомого майна користувався, володів та розпоряджався ним на свій розсуд, йому гарантувався судовий захист права власності (повернення речі, відшкодування пошкодження, збитку). Приватна власність охоронялася штрафними санкціями, розмір яких залежав від виду і кількості украденого, місця вчинення злочину (в полі чи в оцарку). Право власності успадковувалося за заповітом і за законом. Успадкувати могли лише сини померлого (двір обов'язково діставався молодшому за принципом мінорату), а за їх відсутності - брати. Лише боярська власність могла дістатися донькам (право - привілей). Якщо діти у померлого неповнолітні, - ними та їхньою приватною власністю порядкували опікуни: мати, близькі родичі, добрі люди, церква, які повертали майно при досягненні повноліття. За правом зобов'язань власність можна було купувати, продавати, давати в позику, оренду, заставу, найм, поклажу тощо. Водночас статті 13, 14 Короткої Правди дають можливість стверджувати, що Руська Правда розрізняла право власності і право володіння, оскільки вони визначали порядок відібрання речі, котра перебувала у володінні іншої особи. Пізніше законодавець, по суті, говорить про неправомочне володіння (ст. 44 Поширеної Правди), вимагаючи від власника не тільки повернення речі справжньому власникові, а й виплати компенсації за користування нею. Охорона приватної власності -- одне із призначень Руської Правди. Так, згідно зі ст. 71 Поширеної П.равдиза знищення знака власності на бортних деревах накладався високий штраф - 12 гривень.[ 8; 56] Це означало передусім захист самого принципу приватної власності, на який посягав порушник. У Руській Правді відбито процес посилення охорони приватної власності. Так, якщо в Короткій Правді розмір штрафу залежав від виду і кількості украденого (скажімо, худоби), то в Поширеній Правді (статті 41, 42) він визначався також місцем учинення злочину (украдено худобу із закритого приміщення чи з поля). Основу феодального ладу становила феодальна приватна власність на землю.

У Руській Правді відбито процес посилення охорони приватної власності. Так, якщо в Короткій Правді розмір штрафу залежав від виду і кількості украденого (скажімо, худоби), то в Поширеній Правді (статті 41, 42) він визначався також місцем учинення злочину (украдено худобу із закритого приміщення чи з поля). Основу феодального ладу становила феодальна приватна власність на землю. Тому Руська Правда досить багато уваги приділяла саме закріпленню й захисту феодальної власності на землю. Взагалі статті Руської Правди пронизані ідеєю охорони насамперед господарства феодалів-вотчинників, хоча вони певною мірою захищали й окремі інтереси селян від грубих форм феодального свавілля, яке могло спровокувати селянські виступи проти феодалів. Закріплення і посилення захисту права феодальної власності на землю відбито в найдавнішій Короткій редакції Руської Правди. Стаття 24 говорить про зростання князівських заорювань і залучення з цією метою значної кількості залежних людей, над якими були поставлені князівські старости. Стаття 34 встановлює високий штраф за заорювання межі і знищення знака межі; в ст. 32 йдеться про охорону князівської власності, встановлюється штраф за по­шкодження князівської борті. Ще далі в розвитку правил охорони феодальної власності на землю йде Поширена Правда, їй притаманна більша диференціація можливих випадків порушення межі, що дає підставу стверджувати про подальший розвиток феодального господарства, зростання випадків порушення права приватної власності в умовах соціальної нерівності та загострення класових суперечностей. Як зазначалося, феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її придбання спочатку були позика, освоєння вільних земель працею холопів і феодально залежних селян. Чим пізніша редакція Руської Правди, тим більше в ній повідомлень про розвиток феодальних вотчин, які включали в себе хороми власника, житло його слуг, приміщення для челяді і залежних селян, господарського інвентаря. Вотчинники присвоювали ліси, встановлювали бортні заповідники, захоплювали мисливські угіддя й промислові ділянки збирання меду. Отже з наведеного вище можна побачити що в Київській Русі право власності на рухоме майно, включно з кіньми, рабами і т. д., базувалося на фактичному посіданні. Земельна власність не була виразно визначена, але деякі права власності, наприклад, посідання вуликів (борті) давало власникові право і на землю, так звані бортні землі.

1.2 Особливості права власності України у складі СРСР

Найбільш помітно радянська цивільно-правова доктрина в Україні знайшла прояв у відмові від визнання поділу права на приватне і публічне, а відтак -- у відмові від самого приватного права. Це знайшло помітне відображення і в історії розробки та прийняття цивільних кодексів. Боротьба різних підходів, стара і нова цивілістична концепції, зокрема, позначилися на принципах і змісті Цивільного Кодексу УСРР 1922 р. і розвитку цивілістичної думки подальших років. Підготовка проекту ЦК УСРР 1922 р. відбувалася в умовах і на засадах, загальних для більшості тодішніх радянських республік. Тому, природно, що вказівки і зауваження В.І. Леніна відносно ЦК РРФСР слугували орієнтиром і для розробників проекту ЦК УСРР. Принципово важливим було положення про зосередження в руках радянської держави основних знарядь і засобів виробництва, встановлення жорсткого державного контролю над торговим обігом тощо, зрештою -- відмова від основних принципів приватного права. Відповідно до цього кодексу суб'єктами цивільного права були фізичні та юридичні особи. Об'єктами цивільних прав могло бути лише майно, не вилучене з цивільного обігу, при цьму список речей вилучених з цивільного обороту був доволі об'ємним. Відповідно до статті 52 ЦК УСРР визнавалися такі форми власності: державна ( націоналізована та муніципалізована), кооперативна та приватна. Переважала державна, а кооперативна і приватна існували у межах чинних законодавчих актів на момент виникнення цивільно-правових відносин.

Предметом приватної власності могло бути будь-яке майно не вилучене з цивільного обороту. Зазначалося, що предметом приватної власності можуть бути ненаціоналізовані будівлі, підприємства торгівлі, промисловості з обмеженою відповідними законами кількістю осіб, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета й іноземна валюта; предмети хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та будь-яке майно, не вилучене з цивільного обороту. Для захисту права власності передбачався віндикаційний позов при цьому діяло виключення із загального правила: колишні власники, майно яких було експропрійоване на основі революційного права або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24 серпня 1922 р., не мали права вимагати повернення цього майна. Таким чином, незалежно від наявності "правових" основ позбавлення майна в перші роки радянської влади, колишні власники не мали шансів повернути його. Натомість для захисту права державної власності застосовувалася нічим не обмежена віндикація. При цьому необмежена віндикація (для обмеженого кола суб'єктів) обґрунтовувалася сентенцією знехтуваного римського права -- "де я (власник) знаходжу свою річ, там я її віндикую (відбираю)" [9; 36]. Цивільне законодавство спрямовувалося передусім на зміцнення права державної власності.

Норми цивільного права продовжували захищати державну власність, охороняли інститут соціалістичної власності. Але в умовах війни виникла необхідність законодавчого захисту приватної власності громадян: житла, худоби, майна, які захоплювали сторонні особи. Директивою "Про повернення власникам худоби та іншого майна" врегульовувалося вирішення цих проблем, які превалювали у судах. Відповідно до Закону 1957 р. про кодифікацію галузей права, українська кодифікаційна комісія у 1962 р. завершила роботу над новими цивільними кодексами і 18 червня 1963 р. Верховна Рада затвердила Цивільний кодекс УРСР. Саме цей кодекс діяв в Україні до набрання чинності нового ЦК Україн з 1 січня 2004 року. Суб'єктами цивільних правовідносин Кодекс визнає фізичних осіб і організації -- юридичні особи. Держава не згадується спеціально як суб'єкт цивільно-правових відносин, але такий її статус випливає зі змісту окремих норм (наприклад, про право власності, про спадкування та ін.). ЦК 1963 р. повніше і точніше, ніж попередній Кодекс, визначив поняття юридичної особи. Кодекс не містить норм, спеціально присвячених визначенню об'єктів права. "Право власності" за цим кодексом як зазначає Харитонов характерне для "законодавства країни, що побудувала соціалізм і що перейшла до поступового будівництва комуністичного суспільства"[16; 41]. Для захисту права власності передбачено, насамперед, віндикаційний позов. Кодекс визначав 4 типи власності: державну, кооперативну, громадських організацій і приватну. У розділі, присвяченому праву власності, підкреслювалося, що Радянська держава є власником всього державного майна. За конкретними державними підприємствами закріплювалася тільки частина цього майна, що надходив в їх оперативне управління. Як можна побачити з наведеного вище, цивільне законодавство України за період її перебування у СРСР, а саме інститут права власності пройшов певний розвиток. Але незмінним залишалось те що за весь цей період державна власність мала більше значення для законодавця ніж приватна чи кооперативна, на відміну від сучасного законодавця для якого всі форми власності є рівними.

1.3 Сучасний етап розвитку права власності України

Право власності -- центральний інститут будь-якої цивільно-правової системи, оскільки саме існування суспільства неможливе без виробництва матеріальних благ. Саме його норми так чи інакше впливають на зобов'язальне, сімейне та спадкове право. Як економічна категорія власність властива суспільству протягом всієї історії його розвитку. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб [2;ст. 316]. Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні. Право власності в об'єктивному значенні -- це сукупність норм, які регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і реалізації права власності, що належить певному суб'єкту. Право власності в суб'єктивному значенні - це право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю своєю владою і у власному інтересі. Право власності в об'єктивному розумінні -- це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження матеріальними благами, що існують в суспільстві. Право власності в суб'єктивному розумінні становлять такі правомочності -- право володіння, користування і розпорядження.[11;ст.316] Право володіння означає можливість власника мати майно у своєму віданні, у своєму господарстві. Право користування -- це можливість використання майна та вилучення з нього корисних властивостей. Право розпорядження -- це можливість власника самостійно визначати юридичну і фактичну долю речі (продати, викинути, знищити). Відповідно до цивільного кодексу законодавець визначає таких суб'єктів права власності:

• Український народ, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави, фізичні та юридичні особи та інші суб'єкти публічного права.

Законодавець зазначає що всі суб'єкти права власності є рівними у своїх правах перед законом. На даному етапі розвитку права власності визначені такі його форми:

• Право власності українського народу - об'єктом такого права власності є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континент-тального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конститицією України.

• Право приватної власності - суб'єктом такого права власності є фізичні та юридичні особи, а об'єктом є будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмежена.

• Право державної власності - суб'єктом такого права власності звичайно ж може бути лише держава в особі державних органів та організацій, а об'єктами є кошти державної скарбниці, майно, яке закріплене за юридичними особами, створеними державою. Від імені та в інтересах держави України право власності здійснюють відповідно органи державної влади

• Право комунальної власності - суб'єктами цієї форми є територіальні громади села, селища, міста, а відповідно об'єктами є майно, у тому числі грошові кошти, які належать територіальній громаді. Свої повноваження власника територіальна громада здійснює або безпосередньо, або опосередковано через утворені нею органи місцевого самоврядування

Підстави набуття права власності -- це передбачені законом юридичні факти, за наявності яких особа набуває майно, стає його власником. Підстави набуття права власності в науці цивільного права традиційно поділяють на первісні і похідні. Первісними підставами є такі, за яких право власності на річ виникає у суб'єкта вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ. До первісних способів набуття права власності належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво); переробка речі (специфікація); привласнення загальнодоступних дарів природи; знахідка; скарб; бездоглядні домашні тварини; набуття права власності на річ за набувальною давністю, тобто по закінченні певного часу, особою, яка відкрито, добросовісно і безперервно володіла чужою річчю. Похідними підставами набуття права власності вважаються такі, за яких право власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника (купівля-продаж, поставка, контрактація, дарування, міна та інші договори із передачі майна у власність, а також спадкування за заповітом). Особливим способом набуття права власності є приватизація державного майна. Підстави припинення права власності можуть бути поділені на дві групи. До першої належать випадки, коли припинення права власності у однієї особи передбачає водночас виникнення права власності у іншої, тобто виникає правонаступництво (наприклад, при продажу речі права продавця на річ переходять до покупця). До другої групи можна віднести випадки, коли право на річ припиняється внаслідок того, що річ знищена чи використана власником. Відповідно до ст. 346 ЦК право власності припиняється у разі: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу пам'яток історії та культури; 6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; 7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; 8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; 9) реквізиції; 10) конфіскації; 11) припинення юридичної особи чи смерті власника. Цей перелік не є невичерпним. Підстави припинення права власності можуть бути поділені на: а) такі, що залежать від волі власника; б) такі, що не залежать від волі власника. До першої групи можна віднести правочини, укладені власником щодо відчуження свого майна (продаж, дарування, міна), відмову власника від своєї власності, знищення майна власником та ін. Відповідно до статті 355 ЦКУ законодавець визначає також і право спільної власності, яке передбачає, що на у майна може бути не один власник, а кілька. Законодавець передбачає два види спільної власності: 1) спільну сумісну; 2) спільну часткову[7; 100]. У спільній сумісній власності частки у праві власності на майно співвласників не визначені. Право кожного з них по-ширюється на все майно. Частки співвласників визначаються у разі припинення правовідносин (поділу, виділу). Спільна сумісна власність виникає в силу закону. Виходячи зі змісту ст. 368 ЦК, можна виокремити два види спільної сумісної власності за ознакою суб'єктного складу: а) спільна сумісна власність подружжя; б) спільна сумісна власність членів сім'ї. У спільній частковій власності кожен із співвласників має чітко визначену частку в праві власності на майно. Розмір часток може бути рівним або нерівним. Відповідно до ст. 357 ЦК розмір часток у праві спільної часткової власності вважається рівним, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласни¬ків або законом. Частка учасника спільної часткової власності (співвласника) у праві власності визначається у відсотках або у вигляді дробу (1/2; 1/4; 1/6 та ін.). Таку частку називають "ідеальною". Ідеальна частка має відповідати реальній частці. Реальна частка -- це частка майна в натурі. Співвласники здійснюють право спільної часткової власності за згодою між ними. Вони вправі домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Право приватної власності - це передбачене і гарантоване законом право власника - фізичної чи юридичної особи здійснювати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи [2; ст.325]. Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати [2;ст.325]. Як випливає із змісту ст.13 Конституції України не можуть перебувати у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Державна власність - це є особлива суспільна форма привласнення матеріальних благ в інтересах суспільства. Відповідно до ст.326 ЦК У у державній власності є майно, у тому числі кошти, що належать державі Україна. Від імені та в інтересах держави право власності здійснюють відповідні органи державної влади. Суб'єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України. Держава здійснює свої повноваження власника через спеціальні органи. Об'єкти: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток; інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами. У наведеному переліку об'єктів права державної власності можна виділити дві категорії майна, а саме: а) майно, яке взагалі не може бути у власності інших суб'єктів права власності (наприклад, оборонні об'єкти); б) майно, яке у принципі може бути у власності інших суб'єктів, але в даному випадку за своїм функціональним призначенням покликане забезпечувати загальнодержавні інтереси. Державною власністю має вважатися також майно, що забезпечує діяльність Президента України, Кабінету Міністрів України та утворюваних ними органів.

Комунальна власність - це власність адміністративно-територіальних одиниць. Суб'єктами є територіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через утворенні ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності. Об'єктами - рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, підприємства, установи та організації, банки, страхові товариства, пенсійні фонди, частка у майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, кошти, отримані від їх відчуження.[11;ст.327] Комунальна власність створюється за рахунок державного майна, переданого у власність територіальній громаді, майна, створеного комунальними підприємствами, податкових платежів та за іншими підставами, не забороненими законом.

Розділ 2. Засоби захисту права власності

2.1 Основні речово-правові засоби цивільно-правового захисту

Основними речово-правовими засобами захисту права власності є: віндикаційний позов, тобто витребування майна власником з чужого незаконного володіння та негаторний позов або захист права власності від порушень, не поєднаним з позбавленням володіння. Віндикаційний позов є найважливішим цивільно-правовим засобом захисту права власності. Віндикаційним є позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння. У ст. 387 ЦКУ віндикаційний позов визначено такою формулою: "Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним". Цей позов був відомий ще римському цивільному праву {vindico -- вимагати, actio sei vindicatio -- віндикаційний позов).[7;127] Позивачем у віндикаційному позові може бути власник майна (фізична та юридична особа, а також інші суб'єкти права власності, визначені ст. 2 ЦК України), який на момент подання позову не володіє цим майном. Крім власника, позивачем у віндикаційному позові може бути й особа, яка хоч і не є власником майна, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, на підставі договору (наприклад, оренди, схову, комісії) або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором. Відповідачем за віндикаційним позовом є особа, яка незаконно володіє майном (незалежно від того, чи заволоділа вона майном незаконно сама, чи придбала його в особи, яка не мала права його відчужувати), тобто володіє ним без відповідної правової підстави або коли такі підстави раніше були, а потім відпали (наприклад, після закінчення строку договору найму або схову).[16;309] Незаконність володіння майном відповідачем має бути доведена позивачем у судовому процесі, оскільки чинне законодавство презюмує добросовісне (правомірне) володіння чужим майном, якщо інше не випливає із закону або не встановлено судом. Віндикаційний позов, поданий до особи, у незаконному володінні якої це майно раніше перебувало, але у якої воно на момент розгляду справи в суді відсутнє, не може бути задоволений, що, однак, не виключає можливості стягнення з цієї особи шкоди, заподіяної нею майну під час перебування останнього в її незаконному володінні. власність захист негаторний позов

Об'єкт віндикаційного позову - індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на момент подання позову. Витребуване майно може належати і до категорії речей, що визначаються родовими ознаками (числом, мірою, вагою), але в такому разі воно має бути певним чином індивідуалізоване (наприклад, мука, цукор, цемент у мішках за певними цифровими або іншими характерними позначками).[17;309] У разі загибелі індивідуально визначеного майна віндикаційний позов не може бути пред'явлений за відсутністю об'єкта позову. Предмет віндикаційного позову - за загальним правилом предметом позову в судовому процесі є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої суд має винести рішення. Предметом віндикаційного позову є вимога позивача до відповідача про повернення майна з чужого незаконного володіння.

Матеріально-правова вимога позивача у віндикаційному позові повинна мати відповідні підстави, що тягнуть за собою визначені законом правові наслідки. Можливість витребування майна за віндикаційним позовом залежить від того, чи є набувач майна добросовісним або недобросовісним та від того, чи придбане майно відплатно або безвідплатно. Набувач майна визнається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що особа, яка відчужила йому майно, не мала на це права (наприклад, придбання набувачем речі у магазині або на прилюдних торгах). У свою чергу, набувач, який, придбаючи майно, знав або повинен був знати, що особа, яка здійснювала відчуження майна, не мала на це право, є недобросовісним набувачем (наприклад, придбання майна у неповнолітнього або придбання майна вночі на вулиці у випадкової особи). У недобросовісного набувача майно може бути витребуване в судовому порядку у всякому разі. Можливість витребування майна від добросовісного набувача залежить від того, як придбане ним майно -- відплатно чи безвідплатно. Майно, набуте безвідплатно (наприклад, за договором дарування) в особи, яка не мала права його відчужувати, може бути витребуване у добросовісного набувача у всіх випадках. Якщо майно було придбане за відплатним договором добросовісним набувачем, можливість його витребування залежить від того, яким чином майно вибуло з володіння позивача: за його волею чи поза нею. Позивач має право витребувати майно у будь-якого набувача, в тому числі добросовісного, який відплатно придбав його, якщо майно:

1) було загублене власником або іншою особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згадана норма закону не містить вичерпного переліку випадків вибуття майна з володіння поза волею володільця: вказівку на втрату майна чи його викрадення слід розглядати як окремі приклади, наведені законом. Отже, власник має право вимагати майно у будь-якого набувача й у випадку, коли воно вибуло з володіння особи, якій власник надав його у володіння (наприклад, майно було втрачене перевізником або вкрадено в орендаря). Водночас, якщо майно вибуло з володіння власника за його волею (наприклад, передане іншій особі у зберігання) і в подальшому відплатно продане зберігачем добросовісному набувачу, витребування від останнього майна не допускається. Останнє не позбавляє власника можливості вимагати від особи, яка здійснила незаконний продаж майна, відшкодування завданих йому збитків. Закон містить і деякі винятки щодо можливості витребування власником майна з незаконного володіння. Так, не підлягає віндикації майно, що було продане добросовісному набувачу в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Добросовісний набувач, який відплатно придбав майно в зазначеному порядку, не може бути позбавлений цього майна, незалежно від того, чи вибуло воно з володіння за волею чи поза волею власника або особи, якою воно було передане власником у володіння. Не можуть бути витребувані у добросовісного набувача гроші і цінні папери на пред'явника. Неможливість витребування їх від добросовісного набувача не ставиться законом у залежність від того, як останній набув їх: відплатно чи безвідплатно, або від того, чи вибули вони з володіння власника за його волею, чи поза нею (наприклад, втрачені, вкрадені та ін.). Законом в Україні встановлено загальну трирічну позовну давність щодо вимог про повернення майна з чужого незаконного володіння, що відповідає загальному строку позовної давності, встановленому статею 257 ЦК України.

Негаторним є позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користуватися та розпоряджатися своїм майном [2; ст. 391 ]. Негаторний позов пред'являється власником за умови, що він має майно у своєму володінні, однак протиправна поведінка інших осіб перешкоджає йому здійснювати права користування та розпорядження ним. При негаторному позові власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні.[7;131] Об'єктом негаторного позову є усунення триваючого правопорушення, що збереглося до моменту по¬дання позову до суду. Сторони негаторного позову. Позивачем у негаторному позові є власник майна або особа, яка володіє майном на підставі інших прав на майно. У разі порушення третьою особою права користування і розпорядження майном і власник, і володілець цього майна набувають права на подання негаторного позову. Відповідачем у негаторному позові є особа, яка власними протиправними діями перешкоджає позивачу здійснювати правомочність щодо користування чи розпорядження майном. Предметом негаторного позову є вимога позивача про усунення з боку відповідача будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Підставою негаторного позову є обставини, що підтверджують право позивача на користування і розпорядження майном, вчинення відповідачем дій, що перешкоджають позивачу використовувати належні йому права, позадоговірний характер наявних між сторонами правовідносин.[16;312] Якщо на момент подання позову правопорушення, що є об'єктом негаторного позову, припинилося, то підстав для задоволення позову у суду немає. Прикладами негаторного позову про усунення перешкод у здійсненні користування майном є: позов власника до відповідача, який без належних правових підстав використовує нерухому будівлю власника для зберігання свого майна; позов власника про виселення фізичних осіб з неправомірно зайнятих ними житлових приміщень; позов власника гаража до власника сусіднього гаража, який розмістив біля воріт його гаража будматеріали, що перешкоджають виїзду його машини та інше.

Умови задоволення негаторного позову. Умовою задоволення негаторного позову позивача є встановлення судом факту протиправності дій відповідача, задоволення позовних вимог позивача не залежить від наявності вини відповідача. Захист прав і охоронюваних законом інтересів позивачів за негаторним позовом надається судом у формі припинення дій, що порушують право, або відновлення становища, яке існувало до порушення права. Позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. Негаторний позов характеризується такими ознаками:

1) на відміну від віндикаційного позову, власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає найчастіше в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди в користуванні належним йому майном (будинком, автомобілем, земельною ділянкою тощо), або внаслідок певних обставин власник не може фактично розпоряджатися належним йому за законом майном, маючи це майно у своєму володінні.

2) суттю вимог за негаторним позовом є усунення порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом. Тому на негаторний позов не поширюються вимоги щодо строків позовної давності, оскільки з негаторним позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує правопорушення.

3) власник має право вимагати усунення порушення його прав, якщо дії третіх осіб мають неправомірний характер. Так, власник може вимагати від сусіда прибрати будівельні матеріали, якщо вони заважають користуватися автомобілем (неможливо виїхати з гаража).

Негаторний позов не може бути пред'явлено, якщо дії відповідача ґрунтуються на відповідному чинному законі чи на договорі. З вимогами про усунення порушень у користуванні майном у більшості випадків звертаються громадяни. Це пояснюється тим, що, як правило, перешкоди, які створюють треті особи, підпадають під категорію адміністративних чи кримінальних діянь (самоуправство, самовільне будівництво, зловживання владою чи посадовим становищем). Негаторний позов як засіб захисту права власності застосовується, якщо сторони не перебувають у договірних відносинах. За наявності договору порушення права власності захищається нормами зобов'язального права.

2.2 Спеціальні засоби захисту права власності

До спеціальних засобів цивільно-правового захисту відносяться: 1) позови про визнання правочину недійсним; 2) способи захисту права власності померлих осіб та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими; 3) способи захисту прав власників від неправомірного чи правомірного втручання державних органів, визнання незаконним правового акта, що порушує право власності.

Цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України, Сімейним кодексом, Земельним кодексом, Законом України «про захист прав споживачів», «про оренду землі» та іншими актами законодавства. При розгляді справ про недійсність тих чи інших правочинів суд залежно від предмета та підстав позову керується саме тими нормами матеріального права, якими регулюються відповідні відносини і на підставі саме цих норм виносить рішення. Суд при розгляді справи про визнання недійсним правочину повинен визначити відповідність його змісту вимогам чинного законодавства України, а саме вимогам цивільного кодексу, міжнародним договорам, які були ратифіковані Верховною Радою України, актам Президента, постановам Кабінету Міністрів, актам інших органів державної влади у випадках і межах встановлених Конституцією України. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства оцінюється судом відповідно до законодавства яке діяло на момент вчинення правочину.[3;ст. 2] Рішення про тлумачення правочину може бути ухвалене судом лише на вимогу однієї чи обох сторін, або їх правонаступників в порядку позовного провадження. Відповідно до статті 215 ЦК суди розмежовують такі види недійсності правочинів:

1) Нікчемні правочини - їх недійсність встановлена законом (відповідно до частини першої статті 219 ЦКУ у разі недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним)[16;203]

2) Оспорювані правочини - їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах встановлених законом ( наприклад частина друга статті 222 ЦКУ зазначає, що правочин вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків чи осіб що їх замінюють, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи).[17;204]

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом, а оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним тільки за рішенням суду.[3;ст. 4] Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочину недійсним обчислюється не з моменту вчинення правочину , а з моменту коли особа довідалася чи могла довідатися про порушення свого права або про особу яка його порушила.

Безвісна відсутність - засвідчений у судовому порядку факт довготривалої відсутності фізичної особи в місці свого проживання, якщо не вдалося встановити місце її перебування. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою спричинює певні правові наслідки, але не відображається на її правоздатності та дієздатності.[11;ст. 43] Особа, яка жива, не перестає бути суб'єктом права. Згідно зі статею 44 ЦКУ на підставі рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім її місцем проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. Цей захід не означає обмеження майнових прав даної особи, а навпаки сприяє охороні її інтересів. Водночас він є гарантом задоволення майнових прав осіб, з якими відсутня особа мала певні зобов'язальні відносини. За заявою заінтересованих осіб опіка може бути встановлена нотаріусом над майном і до ухвалення судом рішення про визнання особи безвісно відсутньою. Опікун над майном особи яка безвісно відсутня зобов'язується виконати певні дії, які повинна була виконати відсутня особа - забезпечити за рахунок цього майна утримання осіб, яких вона повинна була утримувати, а також задовольнити вимоги щодо сплати її боргів. Окрім встановлення опіки над майном безвісно відсутньої особи законодавством передбачена можливість укладення договору передачі майна в управління.

Визнання незаконним правового акта, що порушує право власності. На підставі статті 393 ЦК У правовий акт державного органу чи органу місцевого самоврядування, невідповідний закону чи іншим правовим актам і що порушують цивільні права і охоронювані законом інтереси громадянина чи юридичної особи, може бути визнаний судом незаконним та скасовується, у результаті чого порушене право підлягає відновленню. Відповідачем за даним позовом виступає не держава, як рівноправний учасник цивільних відносин, а держава як посідач владних прерогатив, наділений законодавчою ініціативою, що дає їй можливість впливати на розвиток цивільних правовідносин власності. Тому необхідність захисту інтересів осіб, які здійснюють право власності, від перевищення повноважень державних органів наділених правом представляти державні інтереси і виступати від імені держави має важливе значення. Цим цілям служать позови до органів державної влади і управління про визнання недійсним акта державного органу чи органу місцевого самоврядування що порушує право власності. Причому оскаржені можуть бути як акти індивідуального так і загально нормативного характеру у результаті яких або порушені права власника або створені перешкоди для здійснення власником його прав. Підставами визнання недійсними зазначених актів є протиріччя їх закону та іншим правовим актам.[12;ст. 393] Разом з вимогою визнати незаконним акт, який порушує право власності, особа, право якої порушено має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на повне відшкодування заподіяних збитків та відшкодування моральної шкоди. Подібні позови можна віднести до негаторних, якщо майно не вибуло з володіння власника. Збитки завдані власнику в результаті видання акта державного органу чи органу місцевого самоврядування, що не відповідає закону чи іншому правовому акту, підлягають відшкодуванню державою та муніципальним утворенням у повному обсязі включаючи прямі доходи, реальний збиток і упущену вигоду.[11;ст. 393]

Розділ 3. Поняття та основні проблеми захисту права власності

Цивільно-правовий захист - це сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, які застосовуються у зв'язку зі зробленими проти цих прав порушеннями і спрямованих на відновлення чи захист майнових інтересів їхніх власників.[7;125] З поданого вище визначення можна зробити такі умовиводи, що засоби цивільно-правового захисту:

· по-перше - гарантують нормальне використання майна - тобто вони забезпечують захист відносин власності від незаконного втручання в них сторонніх осіб;

· по-друге - застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, тобто для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню чи для відшкодування збитків заподіяних власнику сторонніми особами.

Норми цивільного права спрямовані, насамперед, на відновлення того майнового положення, яке мало місце до порушення. Тим самим ці норми покликані відновити порушене право власності, а також ліквідувати збиток, заподіяний інтересам власника. Основним принципом у сфері захисту права власності є положення про те, що держава забезпечує рівний захист всіх суб'єктів права власності[12; ст386]

Багато проблем, пов'язаних з правом на мирне володіння своїм майном, які були актуальними і минулого року, і позаминулого, і декілька років тому залишаються такими до сьогодні, що свідчить про досить неефективну діяльність державних органів щодо їхнього вирішення. До того ж, з'являється велика кількість нових викликів, вирішення яких буде дуже непростим завданням для держави. На перше місце серед порушень права власності поставлено невиконання рішень судів щодо захисту права власності, оскільки проблема невиконання рішення судів в Україні загалом є досить значною, і для відносин власності - вона не виняток. Держава не справляється з узятими на себе зобов'язаннями щодо гарантування громадянам примусового виконання рішень судів. Це спричиняє неможливість володіння, користування або розпорядження своїм майном навіть після рішення суду свою користь.[15] На даний час залишається невирішеною проблема неефективності діяльності виконавчої служби, яка в багатьох випадках не здатна виконати рішення суду. В той же час стадія виконання рішення суду, яке набрало законної сили, не менш важлива, ніж факт винесення такого рішення, оскільки кінцевим і головним результатом будь-якого судового процесу є поновлення порушених прав і свобод або відшкодування отриманої шкоди. Коли виконання рішень суду становить лише чверть усіх рішень, то про будь-яку справедливу сатисфакцію говорити дуже складно.[13;ст.2п.1] Як результат неефективності роботи цієї служби, до Європейського суду з прав людини надходять тисячі скарг від громадян України, пов'язаних з невиконанням або несвоєчасним виконанням рішень українських судів. Лише за минулий рік Європейським судом з прав людини було прийнято 172 рішення проти України, які вже набули чинності, й велика частина цих рішень пов'язана з незабезпеченням права на мирне володіння своїм майном в частині невиконання рішень судів. Значною мірою цій проблемі сприяє законодавство, зокрема, яке встановлює особливий порядок примусової реалізації майна підприємств з державною часткою власності. Біля половини загальної кількості скарг у Європейський Суд стосуються невиконання судових рішень. Чому треба скаржитися в Страсбург, якщо судове рішення не виконується в нашій країні? Виходить, не працює система виконання судових рішень. І виходить, законодавці повинні запропонувати механізм, щоб ця система запрацювала.

Такі ж законодавчі зміни повинні відбутися й у виконавчому провадженні. Тому завдання України - як держави, що являється однією з лідируючих на сьогоднішній день країн по кількості поданих позовів, - приділяти максимальну увагу вдосконаленню внутрішнього законодавства, національної судової системи, для перенесення основного тягаря захисту прав наших громадян на національні органи, що природним і в жодному разі не форсованим способом приведе до зниження потоку скарг у Страсбург. Завдання в першу чергу національних судових і правоохоронних органів - захищати права людини з використанням внутрішніх (національних) механізмів.[14]

Отже, дана проблема полягає в основному в тому що на даний час в нашій країні не досить ефективно працює система виконання судових рішень. На мою думку для вирішення цієї проблеми законодавцю насамперед потрібно переглянути та вдосконалити законодавчу базу, яка стосується даного питання. Також потрібно, якщо не створювати нову, то хоча б вдосконалити роботу нинішньої системи державної виконавчої служби, зробити її більш ефективною залучивши до цього кваліфікованих спеціалістів.