Види і підстави недійсності правочинів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Види і підстави недійсності правочинів

План

1. Поняття недійсних правочинів

2. Види і підстави недійсності правочинів

3. Момент і наслідки недійсності правочину

4. Загальні та спеціальні наслідки визнання правочинів недійсними

Висновок

Список використаної літератури

1. Поняття недійсних правочинів

Недійсний правочин -- це правочин, що не відповідає вимогам закону. Він породжує не ті права і обов'язки, яких бажали його учасники, а правові наслідки, котрі прямо передбачені у законі. (ст. 215)

Для того щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати низці вимог, які називають умовами дійсності правочину. Такі вимоги встановлені ст. 203 ЦК, яка передбачає, що:

1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2) особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Порушення будь-якої з перелічених умов (крім умови, передбаченої пунктом 4 -- дотримання форми правочину, встановленої законом), тягне за собою недійсність правочину.

Недійсним може бути визнано лише правочин, що відбувся.

Ступінь недійсності правочину може бути різним. Зокрема, правочини можуть бути абсолютно недійсними, або нікчемними. Це такі правочини, недійсність яких визначено, передусім, безпосередньо у правовій нормі. Вони є недійсними з моменту їх укладення, незалежно від пред'явлення подання позову та рішення суду (іноді такі правочини називають "мертвонародженими").

Існує й інший вид недійсних правочинів -- оспорювані правочини. На відміну від нікчемних, оспорювані правочини є дійсними, породжують права та обов'язки, але їх дійсність може бути оспорена стороною або іншою зацікавленою особою у судовому порядку. Безпосередньо правовою нормою їхня недійсність не передбачається, але, разом з тим, існує норма, яка надає сторонам або зацікавленим особам можливість звернутися до суду для визнання такого правочину недійсним.

Недійсними оспорювані правочини можуть вважаться лише за умови доведеності фактів, що свідчать про порочність даного правочину.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, -- відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Правочин за своїм змістом може бути у різному співвідношенні з вимогами закону. Так деякі з умов правочину можуть відповідати вимогам закону, інші -- ні. У зв'язку з цим можливі два варіанти вирішення питання про юридичну долю правочину. Якщо вимогам закону суперечать істотні умови правочину, то він є або має бути визнаний судом недійсним у цілому. У тих випадках, коли закону суперечать неістотні умови правочину, без яких він міг би існувати, то він є частково дійсним (у тій частині, яка відповідає закону).

2. Види і підстави недійсності правочинів

Розрізняються два види недійсних правочинів: нікчемні та оспорювані.

Якщо недійсність правочину прямо встановлена законом, він є нікчемним правочином. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

Приклади нікчемних правочинів:

1. правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки;

2. відмова від права на звернення до суду;

3. відмова від права вийти з повного товариства;

4. у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору;

5. правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, і не схвалений у подальшому її батьками (усиновлювачами) або опікуном;

6. правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (у випадках, коли такий дозвіл необхідний);

7. правочин, який порушує публічний порядок;

8. правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;

9. правочини, спрямовані на знищення,пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним;

10. довіреність, у якій не вказана дата її вчинення;

11. відмова від скасування довіреності;

12. правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми;

13. правочин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно;

14. правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання;

15. доручення на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного;

16. у разі недодержання письмової форми договору страхування, кредитного договору, договору банківського вкладу, договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, договору комерційної концесії;

17. заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Цей перелік не є вичерпним.

Законом також встановлюються підстави нікчемності окремих умов (частин) правочинів, які в цілому можуть залишатися дійсними: наприклад, умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною (ч. 3 ст. 1056¹ ЦК).

З іншого боку, оспорюваним правочином є той, недійсність якого прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Приклади оспорюваних правочинів:

· правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;

· правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії);

· правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;

· правочин, який вчинено під впливом помилки;

· правочин, який вчинено під впливом обману;

· правочин, який вчинено під впливом насильства;

· правочин, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною;

· правочин, який вчинено під впливом тяжкої обставини;

· фіктивний правочин;

· удаваний правочин.

Цей перелік не є вичерпним.

Таким чином, один і той же правочин не може бути одночасно і нікчемним, і оспорюваним.

В науці класифікують підстави недійсності правочинів у наступний спосіб:

1. дефекти суб'єктного складу (укладення правочину особою, що не має необхідного обсягу дієздатності -- правочиноздатності);

2. дефекти волі (невідповідність волі та волевиявлення);

3. дефекти форми (недотримання форми);

4. дефекти змісту (незаконність і/або аморальність) .

3. Момент і наслідки недійсності правочину

Будь-який недійсний правочин є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (ст. 236 ЦК).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення -- відшкодувати вартість того, що одержано. Часто вживають термін «двостороння реституція», який підкреслює те, що обидві сторони повертають одержане ними за недійсним правочином одна одній.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Особливі правові наслідки недійсності правочинів можуть бути передбачені для окремих випадків: наприклад, якщо правочин було вчинено під впливом насильства чи обману, сторона, яка застосовувала обман або насильство, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі.

Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК).

4. Загальні та спеціальні наслідки визнання правочинів недійсними

У разі, коли сторони, вчинивши правочин, ще не приступили до його виконання, правочин лише визнається недійсним у порядку, визначеному законом. Однак у разі, якщо хоча б одна зі сторін правочину виконала його повністю або частково, правові наслідки має і сам факт визнання правочину недійсним, оскільки воно пов'язане з усуненням майнових наслідків, що виникли внаслідок його виконання. Згідно із законом недійсний правочин не спричиняє юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Аналіз норм Цивільного Кодексу України дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину: двостороння реституція, як загальний наслідок і відшкодування збитків та моральної шкоди, як спеціальні наслідки.

Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, відповідно з чим у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Наприклад, у випадку визнання недійснм договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний повернути продавцеві придбане за договором майно, а продавець повернути покупцеві отримані за майно кошти.

Двостороння реституція є загальним правилом майнових наслідків недійсного правочину, що застосовується завжди, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсності правочинів. Прикладом майнових наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції є правочини з дефектами суб'єктного складу (наприклад статті 221, 222, 226 ЦК України), правочини з дефектами форми (статті 218, 219, 220 ЦК України), правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права (ст.227 ЦК України), правочини, вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК України), правочини вчинені під впливом тяжких обставин (ст. 223 ЦК України). Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у недійсності правочину.

На відміну від норм ЦК УРСР 1963 р, та цивільного законодавства колишнього СРСР, наприклад, Росії, чинний ЦК України не встановлює наслідків недійсності правочинів у вигляді спеціальних штрафних санкцій, а саме:

* односторонньої реституції, яка передбачає повернення тільки однієї сторони правочину у той майновий стан, в якому вона перебувала до його вчинення, та стягнення всього, що отримала або повинна була отримати інша сторона, на користь держави;

* заборони реституції, яка встановлювалася як наслідок недійсності угод, що були укладені з метою суперечності інтересам держави і суспільства або всупереч цілям юридичної особи за наявності умислу обох сторін, та передбачала у випадку виконання угоди стягнення всього отриманого сторонами за угодою на користь держави, а в разі виконання угоди однією стороною - стягнення на користь держави всього отриманого нею і всього належного з неї першій стороні на відшкодування одержаного.

Чи будуть працювати норми чинного ЦК України покаже судова практика, а зараз звернемося до судової практики за ЦК УРСР, яка виявляла його недоліки.

Визнання угод недійсними належить до виключної компетенції суду. Позови з такими вимогами подають переважно податкові органи з метою відвернення можливих операцій з відшкодування ПДВ за цими угодами так званим "фіктивним фірмам". Проте, в зв'язку зі зміною законодавчої бази (застосування наслідків, передбачених ст. 49 ЦК УРСР), визнання господарськими судами України недійсними угод за позовами податкових органів є сьогодні надзвичайно актуальною проблемою для підприємців.

Про це красномовно свідчить статистика: з 1 січня 2002 р. по 18 листопада 2002 р. колегія господарського суду Донецької області з розгляду справ про стягнення податків, зборів (обов'язкових платежів) задовольнила 93 з 131 позовних заяв ДПІ про визнання угод недійсними на підставі ст. 49 ЦК УРСР, в доход бюджету стягнено грошових коштів на суму 26562592 грн.

Історія проблеми бере свій початок у квітні 2002 р. (до того часу визнання угоди недійсною із застосуванням наслідків, передбачених ст. 49 ЦК УРСР, було скоріш винятком, аніж правилом), коли з'явилося роз'яснення президії Вищого господарського суду України "Про внесення змін і доповнень до роз'яснення президії Вищого господарського суду від 12 березня 1999 р. № 02-5/111" від 26 квітня 2002 р. № 04-5/491, п. 7.1 якого містить таке положення: " . у разі визнання у встановленому порядку недійсними установчих документів суб'єкта підприємницької діяіьності або скасування його державної реєстрації у зв 'язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документа, що посвідчує особу, або на підставну особу - засновника суб 'єкта підприємницької діяльності, укладені таким суб'єктом підприємницької діяльності угоди мають визнаватися недійсними згідно із ст. 49 Цивільного кодексу незалежно від часу їх укладення ".

Редакція ст. 49 ЦК УРСР визначала: "Якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам . держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання угоди обома сторонами - в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою має бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави".

На виконання припису президії ВГСУ переважна більшість позовних заяв податкових органів Донецької області задовольняється із застосуванням санкцій, передбачених ст. 49 ЦК УРСР. Так, типовим є приклад, який викладено нижче.

Державна податкова інспекція в Кіровському районі м. Донецька звернулася до господарського суду Донецької області з позовом до ПП "Л" та ПП"М" про визнання угоди купівлі-продажу недійсною відповідно до ст. 49 ЦК УРСР- ДПІ посилалася на рішення Калінінського суду м, Донецька, який установчі документи приватного підприємства "П" визнав недійсними. Також; встановлено, що так зване "фіктивне" підприємство було зареєстроване "на підставну особу", яка фактично не займалася підприємницькою діяльністю від імені підприємства, а його печатку й реквізити використовували "невстановлені особи". При цьому позивач наполягав на тому, що умисел даного підприємства має розглядатися як умисел посадових осіб, які уклали від його імені угоду.

Враховуючи вимоги вказаних вище норм матеріального права, а також ст. 35 ГПК України, дана угода має бути визнана недійсною, а "фіктивне " підприємство має повернути все отримане за угодою на користь добросовісного підприємства приватного підприємства "М", з якого все отримане ним за угодою стягується в доход бюджету.

На перший погляд проблема відсутня: реституція захищає інтереси добросовісного підприємства. Однак, це далеко не так. У випадку задоволення позовних вимог з урахуванням ст. 49 ЦК УРСР здійснити стягнення отриманого за угодою "фіктивним" підприємством практично неможливо: грошові кошти на розрахунковому рахункувідсутні, майно також. Проте, ця ситуація була очевидною ще на стадії визнання установчих документів недійсними. Тобто компенсувати стягнення з добросовісного підприємства неможливо. Складається абсолютно абсурдна ситуація, в якій підприємству доводиться платити двічі: "і за себе, і за іншого". В іншому випадку, якщо суворо дотримуватися порядку, викладеного в ст. 49 ЦК УРСР (спочатку реституція, й тільки потім - стягнення з добросовісної сторони), таке рішення принципово неможливо виконати.

Таким чином, на сьогодні подібні судові рішення не вирішують проблеми справедливого покарання "фіктивних" підприємств, а лише поглиблюють її. Крім того, багато добросовісних підприємств, маючи одне чи декілька подібних судових рішень, можуть не пережити (в фінансовому сенсі) їх одностороннього виконання. В результаті, разом зі спробами поповнення бюджету матимемо зубожілі або "тіньові" підприємства.

В ряді випадків господарський суд здійснює спроби не розглядати по суті позовні вимоги податкових органів, а залишати їх без розгляду або припиняти провадження в справі. Позовні вимоги залишаються без розгляду у випадках, коли позивачі без поважних причин не надають витребувані судом матеріали, необхідні для вирішення спору (на підставі п. 5 ст. 81 ПІК України), зокрема докази наявності умислу у відповідачів. Припинення провадження в справі (відповідно до п. 1-1 ст. 80 ГПК України) можливе в тих випадках, коли відсутній предмет спору за даною категорією справ -власне оскаржувана угода. Така ситуація є можливою, якщо існують підстави визнати угоду неукладеною, тобто такою, за якою контрагенти не досягли згоди за всіма умовами, істотним для даного виду угод, як цього вимагає ст. 153 ЦК України. Так, у згадуваній вище справі про визнання недійсною угоди кушвлі-продажу за позовом ДПІ в Кіровському районі м. Донецька до ПП 'П та ПП "М" суд припинив провадження з цих підстав. Однак таке завершення справи є скоріше винятком, аніж правилом.

Виходом з ситуації, що склалася, багато хто з практиків називає реформування законодавчої бази, адже необхідно боротися з причиною, а не з її наслідками. Йдеться навіть не стільки про зміну редакції роз'яснення президії Вищого господарського суду України від 26 квітня 2002 р. № 04-5/491, а про нормативні акти, які допускають виникнення й функціонування так званих "фіктивних" підприємств. Це і податкове законодавство, і нормативно-правові акти, що регулюють порядок державної реєстрації підприємств. Адже навіть після винесення рішення загального суду про визнання установчих документів недійсними або рішення господарського суду про скасування державної реєстрації підприємство не виключається з державного реєстру й зберігає статус юридичної особи, оскільки в існуючих державних органів немає повноважень це робити. Ці самі "невстановлені" особи від імені "фіктивного" підприємства продовжують вести господарську діяльність, і своїми діями завдають шкоди як державі, так і добросовісним контрагентам.

У ситуації, що склалася, добросовісним підприємцям залишається лише більш ретельно перевіряти майбутніх та існуючих контрагентів за угодами -відмова надати повну інформацію або її відсутність може бути непрямим підтвердженням недобросовісних намірів. Звичайно, ретельний підхід до укладення угод може суттєво вплинути на підприємницьку активність і, відповідно, - на прибуток підприємства, а також викликати підозри в контрагентів, які підтримують тривалі господарські відносини. Але це -справедлива плата за безпеку бізнесу в майбутньому.

Висновок

Правочин є найбільш розповсюдженою підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. За своєю правовою природою він є юридичним фактом (ст. 11 ЦК України), що являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Тобто недійсний правочин не в змозі викликати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не бажали.

Правова ціль правочину має бути досяжною та законною. Правочин, ціль якого не відповідає цим вимогам, є недійсним. Він є дійсним, якщо він відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для його чинності. До вказаних умов можна віднести: законність змісту правочину; здатність суб'єктів правочину на його вчинення; вільне волевиявлення учасника правочину та його відповідність внутрішній волі; відповідність форми вчинення правочину вимогам закону; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними; захист інтересів малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ст. 203 ЦК України). Недодержання стороною (сторонами) вимог чинності правочину в момент його вчинення є підставою недійсності правочину. Правочин може бути визнаний недійсним повністю або в окремій частині, однак недійсність окремої частини не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК України).

Беручи до уваги те, що дійсність правочину залежить від елементів, які його складають, та взявши за критерій порушення вимог щодо дійсності правочину, серед конкретних підстав визнання правочину недійсним можна визначити: дефекти суб'єктного складу; дефекти форми правочину, що стосується виключно письмової форми; дефекти змісту правочину; дефекти волі.

Залежно від характеру порушення закону при вчиненні правочинів та правових наслідків, вчинення таких правочинів останні поділяються на нікчемні та заперечні.

Щодо правових наслідків, то аналіз норм ЦК України дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину: двостороння реституція і відшкодування збитків та моральної шкоди. Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, а у разі неможливості такого повернення то відшкодування вартості того, що одержано. Відшкодування збитків та моральної шкоди підлягає відшкодуванню винною стороною, а у деяких випадках передбачених законом, відшкодуванню у подвійному розмірі.

Отже можна визначити те, що всі недійсні правочини, незалежно від особливостей їхнього конкретного виду, об'єднує одна спільна риса - вони суперечать правовим нормам. ЦК України завжди стає на захист порядного і добросовісного учасника правочину і сприяє здійсненню його майнових інтересів.

Розглянувши дану тему я можу сказати, що чинне законодавство закріпило практично усі можливі підстави визнання правочинів недійсними, внаслідок їх шкідливості інтересам тих чи інших осіб, а також держави. Проте не деталізувало в багатьох випадках власне правові наслідки, крім визнання правочину недійсним, порядок звернення осіб, чиє право порушено, порядок визнання самого правочину недійсним. Усе це може спричинити труднощі при розгляді певних категорій справ.

закон цивільний недійсний правочин

Список використаної літератури

1) Цивільне право України;

2) Цивільне право України: Підручник : У 2-х кн. / Д. В. Боброва та ін., за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової.- К.: Юрінком Інтер - 2000.- 864с.

3) Цивільне право України: Підручник : У 2-х кн./ О. В. Дзера, Д.В. Боброва, А. С. Довгерт; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 720 с.

Размещено на Allbest.ru