Ознаки держави як специфічної організації суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Підходи до визначення ознак держави

Загальні основні ознаки держави дозволяють перш за все розкрити відмінності будь-якої державної організації суспільства від його недержавних об'єднань, від інших частин політичної системи суспільства. Такі ознаки являють собою "визначений, відносно незмінний каркас державної організації людського суспільства, який у міру суспільного розвитку наповнюється новим змістом, втрачає віджилі і набуває нові структури і функції". держава суспільство суверенітет цивілізований

Марксистський погляд на ознаки держави, що відрізняють друге від організації суспільної влади в родовому ладі, викладений Енгельсом у праці "Походження сім'ї, приватної власності і держави". У розділі "Варварство і цивілізація" автор виділяє загальні ознаки, які притаманні цивілізованому суспільству:

1) Поділ підданих держави по територіальних одиницях;

2) Установа особливої публічної влади, яка вже не співпадає безпосередньо з населенням;

3) Справляння податків з населення й одержання від нього позик для утримання апарату державної влади.

Якщо визначати держава з точки зору соціології, то виділяють наступні ознаки держави:

1) Сукупність людей - народ;

2) Пануюча над ними владу;

3) Територія - як межа дії цієї влади.

Всі представники різних наукових напрямків формально не суперечать один одному. Проте, держава в реальній дійсності - це держава на певному щаблі суспільного розвитку, що відрізняється від держав, які знаходяться на більш ранніх ступенях розвитку, тому доцільно виділити ті ознаки держави, які мають місце в наш час.

Передова суспільна думка прийшла до висновку, що держава, на відміну від додержавної організації влади, характеризується єдиною територією, що проживають на ній населенням, владою, яка поширюється на населення, яке проживає на даній території. У той же час, як відзначає В.В. Кокошкін2, кожен з характерних ознак держави представляє сам складне поняття і вимагає самостійного дослідження. Тому обмежуся лише перерахуванням і коротким описом основних ознак держави, прийнятих в реальній дійсності.

Ознаками держави є:

1. Наявність особливої публічної влади, яка, втілюючись в державних органах, виступає як державна влада. Її здійснює особливий шар людей, що виконує функції управління і примусу, який є сукупністю державних органів. Найважливішими державними органами є законодавчі, виконавчі, судові і каральні - армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи.

2. Територіальна організація населення. Державна влада здійснюється в рамках певної території і поширюється на всіх людей, які проживають на цій території. Між членами суспільства існує новий соціальний інститут - громадянство чи підданство. Здійснення влади по територіальному принципу веде до встановлення його просторових меж - державних кордонів, які відділяють одну державу від іншої.

3. Державний суверенітет, тобто "Верховенство і незалежність державної влади від будь-якої іншої влади всередині країни і зовні при строгому дотриманні загальновизнаних норм міжнародного права". Державний суверенітет, що дає право державі самостійно і вільно вирішувати свої справи, відрізняє державу поряд з іншими його ознаками від інших організацій суспільства (наприклад, політичних партій). Незалежність державної влади конкретно виражається в наступному:

- В універсальності - тільки рішення державної влади поширюються на все на селище і громадські організації даної країни;

- В прерогативи - можливості скасування і визнання незначним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади;

- В наявності спеціальних засобів впливу, яких немає ні в яких інших організацій.

4. Держава організує громадське життя на правових засадах. Діяльність усіх державних органів заснована на нормах права. Держава - єдина організація, яка здійснює правотворчість, тобто видає закони та інші правові акти, обов'язкові для всього населення.

5. Державна організація з необхідністю передбачає збір податків з населення, що стягуються в примусовому порядку.

Такими є найбільш загальні ознаки держави як специфічної організації суспільства. Самі по собі, вони не дають повного уявлення про сутність і соціальне призначення держави в його історичному розвитку. Але з удосконаленням суспільства, самої людини змінюється і держава, його загальні ознаки наповнюються новим, що перегукується зі старим, але більш раціональним змістом.

2. Суверенітет

Суверенітет держави -- політико-юридична властивість державної влади, яка означає її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і рівноправність ззовні.

Відрізняють дві сторони державного суверенітету:

внутрішню: виражає верховенство і повноту державної влади відносно до усіх інших організацій у політичній системі суспільства, її монопольне право на законодавство, управління і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної території;

зовнішню: виражає незалежність і рівноправність держави як суб'єкта міжнародного права у взаємовідносинах з іншими державами, недопустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні.

Внутрішній суверенітет називають ще законодавчим суверенітетом, оскільки він припускає право законодавчої влади видавати закони.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. зазначені такі ознаки державного суверенітету України:

1) верховенство (інакше: прерогатива влади) - відсутність іншої більш високої суспільної влади на території країни: державна влада може скасувати, визнати недійсним будь-який прояв усякої іншої суспільної влади;

2) самостійність -- можливість самостійно приймати рішення усередині країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права;

3) повнота (інакше: універсальність) -- поширення державної влади на всі сфери державного життя, на все населення і громадські організації країни;

4) неподільність влади держави в межах її території -- одноособовість влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здійснення владних велінь по їх каналах;

5) незалежність у зовнішніх відносинах -- можливість самостійно приймати рішення ззовні країни за дотримання норм міжнародного права і поважання суверенітету інших країн;

6) рівноправність у зовнішніх відносинах -- наявність у міжнародних відносинах таких прав і обов'язків, як й у інших країн.

До зазначених ознак суверенітету слід додати:

7) невідчужуваність -- неможливість довільної відчуженості легітимної та легальної влади, лише наявність закріпленої законом можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в унітарній державі), суб'єктам федерації та органам місцевого самоврядування (у федеративній державі).

У Конституції України проголошується: «Суверенітет України поширюється на всю її територію» (ст. 2).

Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від розміру їх території, кількості населення, форми правління і устрою. Суверенітет держави є основним принципом міжнародного права. Він знайшов своє вираження у Статуті ООН та інших міжнародних-правових документах.

Держава має суверенні права:

право війни і миру;

право видавати закони;

право формувати державні органи;

право визначати свою атрибутику (символіку та ін.);

право встановлювати податки;

право призначати своїх представників в інших державах і міжнародних організаціях;

право вступати до міждержавних союзів та ін.

3. Сутність держави та її соціальне призначення

Сутність держави -- це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це -- засоби транспорту і зв'язку, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.

Соціальне призначення держави.

Сутність держави як суспільного явища являє собою "багатогранний стрижень, який складається з безлічі взаємозалежних внутрішніх і зовнішніх сторін, що надають йому якісну визначеність універсальної керуючої системи".

Держава виникає як класова організація політичної влади. Це положення прямо або побічно доведено світовою наукою і історичною практикою. Аналіз певних економічних і соціальних закономірностей виникнення і функціонування держави переважно з класових позицій дозволив дати "універсальне" визначення сутності держави - держава є "лише організація, яку створює собі буржуазне суспільство для охорони загальних зовнішніх умов капіталістичного способу виробництва" 2. Проте, якісні зміни в житті суспільства призвели до зміни сутності держави. Виникнення радянської держави, а потім ряду інших держав після другої світової війни вже не вкладалося в вищенаведену формулювання. Це дозволило зробити висновок, що "розвиток держави - складний діалектико-логічний процес. Він характеризується багатьма суперечливими тенденціями, серед яких в кінцевому рахунку починають переважати прогресивні".

Особливість історичних типів держав, що передують сучасності, полягає в тому, що вони в основному виражали економічні інтереси меншини (рабовласників, феодалів, капіталістів). Однак у міру вдосконалення суспільства, в процесі його гуманізації, політичного і морального "дорослішання" людини "економічна і соціальна база держави розширюється, примусовий же елемент його влади звужується".

Таким чином, в силу об'єктивних причин держава перетворюється переважно в організуючу силу суспільства, яка виражає і охороняє особисті та спільні інтереси його членів.

У міру вдосконалення суспільного життя стають різноманітнішими і форми власності, в тому числі і приватної. Власність меншини поступово перетворюється на власність більшості. У результаті революційних і еволюційних перетворень відносин власності змінюється і соціально-економічна сутність держави, його цілі і завдання. З формуванням державної, колективної, акціонерної, кооперативної, фермерської, індивідуальної та інших форм власності почала набувати нові якісні риси і приватна власність, тобто власність індивіда.

Ще А. Сміт обстоював індивідуальну свободу кожної людини у сфері господарської діяльності, регульовану конкуренціей.1 Він вважав, що всюди, особливо в економічній області, якщо людина користується свободою вибору, то він обирає найбільш вигідні шляхи.

У сучасній державі приватна власність стає не стільки державним, скільки суспільним інститутом, який перебуває під державним захистом. Держава стимулює і охороняє ту власність індивідів, яка органічно включається в загальну, економічну систему суспільства і забезпечує його матеріальне і духовне благополуччя; всеосяжна державна власність, яка тривалий час була фактично єдиною формою власності в соціалістичнихкраїнах, не витримала випробування часом.

Зі зміною умов життя суспільства сталося, з одного боку, "звуження сутності держави як організації класового панування, з іншого - розширення і збагачення тих об'єктивних його властивостей, які характеризують державу як організацію всього суспільства. Під впливом процесів прогресивного суспільного розвитку скорочується "відрив" держави від народу, відбувається наближень його до корінним інтересам і потребам суспільства і особистості "2. Таким чином, з органу, який стоїть над суспільством, держава перетворюється на орган, службовець суспільству.

У кожному конкретному державі є спільне, характерне дня всіх держав, особливе, що виражає відмітні ознаки спорідненої групи держав, і одиничне,властиве тільки даному конкретному державі. На всіх щаблях свого історичного розвитку держава зберігає свої загальні суттєві риси і в той же час змінюється у своїй конкретній сутності в силу мінливих умов суспільного життя.

Соціальне призначення держави випливає з його суті. Можна говорити про соціальне призначення держави взагалі, відволікаючись від тих історично минущих завдань, які воно вирішувало на тому чи іншому етапі розвитку суспільства. Спроби визначити соціальне призначення держави на всю його історичну перспективу робилися мислителями різних епох і різних наукових напрямків

4. Типологія держав

Типологія -- це теорія про типи тих чи інших вищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер, на групи, класи -- типи. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували держави, об'єднані в даний тип.

Тип держави -- сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

Тип держави характеризується:

* елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;

* системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується;

* системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності;

* реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві;

* рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.

Є два підходи до типології держав:

формаційний

цивілізаційний

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис -- тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній -- феодальний, буржуазній -- буржуазний. Формація -- це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом.

Інший підхід -- цивілізаційний -- покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація», її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойн-бі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку. Англійський історик А.Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої спільності усім державам, що живуть в її межах.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:

* первинні;

* вторинні.

До первинних цивілізацій віднесені держави -- давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних -- держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.

Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).

Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і все-проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринкововласницького устрою, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість європейських держав.

Відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в можливості розкриття сутності будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у даний період уявлень кожної особи про характер громадського життя, про цінності та мету її власної діяльності. Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування експлуататорів над експлуатованими, але й найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства.

Таким чином, відповідно до цивілізаційного підходу:

(1) сутність держави визначається як співвідношенням соціальних сил, так і накопиченням, спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки;

(2) політика держави -- не стільки продукт гри соціальних сил, скільки результат впливу світогляду суспільства, його моралі, ціннісної орієнтації;

(3) розмаїття національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх типи.

Размещено на Allbest.ru