Представництво в цивільному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

АКАДЕМІЯ ПРАВОВИХ НАУК УКРАЇНИ

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ ПРИВАТНОГО ПРАВА І ПІДПРИЄМНИЦТВА

УДК 347.44

ПРЕДСТАВНИЦТВО В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

Спеціальність 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

ШАПОВАЛ Леся Іванівна

Київ 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі цивільного права і процесу Київського національного університету внутрішніх справ, Міністерства внутрішніх справ України

Науковий керівник кандидат юридичних наук, професор БІРЮКОВ Іван Андрійович, юридичний факультет Київського національного університету внутрішніх справ, професор кафедри цивільно-правових дисциплін

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, старший науковий співробітник Кучеренко Ірина Миколаївна, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, провідний науковий співробітник;

кандидат юридичних наук Карпенко Ольга Іванівна, юридичний факультет Київського національного університету культури і мистецтв, в.о. завідувача кафедри цивільно-правових дисциплін

Провідна установа Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра цивільного права, м. Київ

Захист відбудеться “ 22 ” лютого 2007 р. о “12” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.500.01 Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України за адресою: 01042, м. Київ, вул. Раєвського, 23-А

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України за адресою: 01042, м. Київ, вул. Раєвського, 23-А

Автореферат розісланий “20”січня 2007 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В. Безух

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Інтереси України як самостійної незалежної демократичної держави вимагають створення чітко визначеної законодавчої бази, яка дасть можливість нашій державі інтегруватись у європейський та світовий простір.

На сучасному етапі розбудови української державності, проведення системних правових реформ, одним з головних завдань є така організація громадського життя, при якій усіляко полегшуються і розширюються можливості набуття, здійснення та захисту суб'єктивних прав і виконання обов'язків. Ефективним засобом такого розвитку суспільства є цивільно-правовий інститут представництва.

Значення цього інституту в суспільному житті зумовлено тим, що за допомогою інституту представництва створюються додаткові можливості для здійснення прав і виконання обов'язків учасниками цивільних правовідносин, забезпечується більш повний захист їхніх суб'єктивних прав, підвищується ефективність встановлення економічних зв'язків між суб'єктами господарювання.

Громадяни нерідко звертаються до представництва, вчиняючи правочини, здійснюючи свої права (при отриманні заробітної плати, поштового переказу і т.п.), а також виконуючи обов'язки батьків (усиновлювачів) та опікунів відносно малолітніх чи недієздатних осіб.

Цивільно-правовий інститут представництва об'єднує різноманітні за своїм змістом відносини з участю фізичних та юридичних осіб, державних та громадських організацій. Сфера застосування представництва охоплює всі галузі економіки нашої держави. Саме тому інтерес до дослідження проблем, пов'язаних з розкриттям правової природи представництва, його змісту, видів та інших питань проявляють як науковці, так і практики.

Дослідженню окремих питань представництва та довіреності присвячено низку праць таких відомих українських та російських вчених-цивілістів дореволюційного, радянського і сучасного періодів, як: М. М. Агарков, В. К. Андрєєв, А. Г. Басистов, І. А. Бірюков, Д. В. Боброва, С. М. Братусь, А. Г. Власова, М. В. Гордон, А. Г. Домбругова, Ю. О. Заіка, В. М. Зубар, О. С. Йоффе, Л. О. Казанцев, О. О. Красавчиков, П. А. Крупко, С. О. Крилов, І. М. Кучеренко, О. Л. Невзгодіна, Н. О. Нєрсєсов, А. І. Пергамент, О. А. Підопригора, З. В. Ромовська, В. О. Рясенцев, Ю. К. Толстой, С. Я. Фурса, Р. О. Халфіна, Є. О. Харитонов, Б. Б. Черепахін, Я. М. Шевченко, І. В. Шерешевський та ін.

Варто зазначити, що останніми роками в Україні на монографічному рівні питання цивільно-правового представництва досліджувались в дисертаційних роботах Н. В. Федорченко, І.О. Гелецької, С. Г. Керимова, але, незважаючи на певні досягнення в цьому напрямку, залишилась спірними низка теоретичних положень, пов'язаних з представництвом у цивільному праві. Мають місце протиріччя в системі законодавчих актів, норми яких регулюють суспільні відносини щодо представництва. Залишається недостатньо визначеною роль держави в захисті прав малолітніх та недієздатних осіб, які постраждали від протиправної діяльності опікунів, чи інших осіб, причетних до представництва щодо них.

Саме тому проблеми правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з представництвом у цивільному праві, набувають все більшого значення. Їх вирішення слугуватиме захисту прав особи в державі - все це і визначило вибір теми та вказує на актуальність даної дисертаційної роботи, її теоретичне і практичне значення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження затверджена вченою радою Національної академії внутрішніх справ України (протокол від 27 травня 2003 р. № 5). Роботу виконано відповідно до планів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України у межах тематики пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на період 2002-2005 рр., затвердженої Наказом МВС України від 30 червня 2002 р. № 635 “Про заходи щодо організації проведення науково-дослідних робіт та впровадження їх результатів у практичну діяльність органів внутрішніх справ України”.

Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є комплексне наукове опрацювання основних закономірностей розвитку механізму здійснення цивільно-правового представництва України з наступними висновками і науково обґрунтованими пропозиціями щодо удосконалення законодавства України по здійсненню представництва.

Для досягнення мети дисертаційного дослідження поставлено такі основні завдання:

- здійснити загально-теоретичний аналіз теоретичних джерел щодо визначення правової природи представництва, його суб'єктного складу та змісту;

- визначити види представництва та їх правову характеристику і розкрити зміст кожного з них;

- визначити сутність і правову природу довіреності в цивільному праві України;

- специфіку кожного з видів довіреності;

- проаналізувати підстави припинення представництва за довіреністю, скасування довіреності;

- визначити шляхи удосконалення представництва;

- сформулювати пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства в сфері регулювання відносин, що виникають із представництва.

Об'єктом дисертаційного дослідження є комплекс правовідносин, що виникають при здійсненні представництва.

Предметом дослідження є нормативно-правові акти, які регулюють механізм здійснення представництва в цивільному праві України, вітчизняна та зарубіжна наукова література, а також судова практика з питань здійснення представництва як однієї з найважливіших гарантій здійснення цивільних прав та обов'язків. представництво довіреність цивільний право

Методи дисертаційного дослідження. Підґрунтям методології дослідження дисертаційної роботи є загальнонаукові та спеціальні методи пізнання. Зокрема, системний метод дав змогу дослідити структуру представництва в цивільному праві України. За допомогою діалектичного та історичного методів виявлено загальні закономірності функціонування та розвитку інституту представництва в цивільному праві та його взаємозв'язок з іншими правовими інститутами. Формально-логічний метод наукового пізнання допоміг встановити сутність та зміст окремих правових конструкцій представництва в цивільному праві, зокрема, дослідити його зміст у суб'єктивному розумінні та визначитись з пріоритетними напрямами удосконалення представництва в цивільному праві України. Порівняльно-правовий метод використовувався у процесі встановлення загального і особливого у правовому регулюванні представництва в цивільному праві України та іноземних державах. Метод юридичного аналізу дав змогу дати характеристику окремим статтям Цивільного та Сімейного кодексів України (далі ЦК України та СК України). Метод моделювання уможливив не лише уявити типові випадки, за яких найчастіше відбувається порушення прав особи при здійсненні представництва, й запропонувати оптимальні шляхи їх розв'язання.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у нових наукових положеннях, запропонованих автором особисто, найважливішими з яких є такі:

1. Вперше зроблено висновок про те, що особа, від імені якої діяв представник, не може відмовлятися і не схвалювати частину правочину, що була вчинена без перевищення повноважень представника, якщо можливе самостійне існування цієї частини і вона не доведе зловмисної домовленості представника з іншою стороною. Запропоновано закріпити цей висновок у ст. 241 ЦК України.

2. Вперше обґрунтовано висновок про те, що у представництві, як правило, особа, яку представляють, висловлює власне волевиявлення представнику, а той реалізує його у відносинах з третіми особами. Волевиявлення малолітніх дітей, недієздатних осіб, які перебувають під опікою, не має юридичного значення, але у зв'язку з тим, що ці особи є правоздатними і мають значний обсяг прав і обов'язків, то опікуни для наступного підтвердження законності своїх дій зобов'язані добросовісно, справедливо і розумно здійснювати права і виконувати обов'язки підопічних.

3. На основі порівняльного та наукового аналізу теоретичних джерел, норм цивільного законодавства, актів інших галузей права доведено, що поділ представництва на договірне (добровільне) і законне (обов'язкове) не зовсім відповідає сучасним основним цивільно-правовим положенням щодо представництва. В цю систему важко вписати представництво батьків по відношенню до своїх малолітніх дітей. У зв'язку з цим вперше запропоновано поділяти цивільно-правове представництво за підставами виникнення на договірне і недоговірне.

4. На підставі попереднього висновку та аналізу положень цивільного і сімейного законодавства, з урахуванням того, що батьки управляють майном своїх малолітніх дітей, в тому числі укладають правочини щодо цього майна без спеціального на те повноваження, вперше запропоновано закріпити на законодавчому рівні обов'язок нотаріуса при посвідченні правочинів, що укладаються батьками щодо майна їх малолітніх дітей, перевіряти не повноваження батьків, а з'ясовувати, що особи, які вчиняють правочини щодо майна малолітніх дітей, є його батьками.

5. Аргументовано висновок про те, що встановлене ст. 154 СК України право батьків бути законними представниками без спеціального на те повноваження щодо захисту прав та інтересів їх повнолітніх непрацездатних сина, дочки є процесуальним представництвом, але не в нотаріальному процесі. З огляду на це, доведено, що дієздатні, але непрацездатні дочка, син можуть здійснювати свої суб'єктивні майнові права і виконувати обов'язки, в тому числі укладати правочини самостійно або з допомогою представників. Представниками можуть виступати і їх батьки, але за умови належного оформлення довіреності, оскільки у нотаріальному процесі в основному здійснюється не захист прав, а фіксація волевиявлення конкретної особи.

6. Доведено, що за підставами виникнення опікунство є недоговірним представництвом, оскільки на відміну від представництва батьків щодо своїх малолітніх дітей, яке виникає з моменту народження дитини і діє без спеціальних на те повноважень до досягнення дитиною чотирнадцяти років, представництво опікунів виникає на підставі рішення суду про призначення особи опікуном, а повноваження опікуна визначаються законом.

7. На підставі аналізу законодавчих актів, матеріалів практики вперше внесено пропозицію про покладання на державу обов'язку відшкодувати майнову шкоду, завдану малолітній чи недієздатній особі з вини її неплатоспроможного опікуна, і запропоновано текст відповідних доповнень до ЦК України.

8. Вперше на основі порівняльного аналізу актів цивільного законодавства, ст. 5 Закону України “Про електронні документи та електронний документообіг”, п. 152 “Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України” внесено пропозицію про необхідність доповнення ЦК України нормою про порядок одночасної передачі повноважень за довіреністю представнику та третім особам. Запропоновано доповнити ст. 244 ЦК України частиною четвертою такого змісту: “Передання повноважень за довіреностями може здійснюватися одночасно представнику та третім особам”.

9. Вперше обґрунтовано необхідність встановлення обов'язку нотаріуса при виконанні нотаріальних дій, в тому числі пов'язаних із представництвом перевіряти не тільки дієздатність фізичної особи, а й її волездатність, тобто можливість особи керувати своїми діями та (або) розуміти їх. Запропоновано текст відповідних доповнень до Закону України “Про нотаріат”, які б регламентували діяльність нотаріуса щодо встановлення дійсних намірів сторін (представника) до вчинення правочину.

10. Доведено, що видача довіреності на керування автомобілем не відповідає змісту представництва. Користувач чужим автомобілем не виступає представником власника автомобіля. Користування автомобілем може відбуватися на підставі договорів майнового найму (оренди) чи договору позички. Запропоновано проект законодавчого вирішення цієї проблеми.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в дисертації пропозиції та висновки використані в науково-дослідних цілях - для подальшої теоретичної розробки й удосконалення інституту представництва в цивільному праві України; у законотворчій діяльності - для удосконалення національного законодавства, зокрема, Цивільного й Сімейного кодексів України; у навчальному процесі - при підготовці підручників, навчальних посібників та навчально-методичних матеріалів із цивільного та сімейного права.

Апробація результатів дисертації. Головні положення і висновки дисертаційного дослідження обговорювались на кафедрі цивільного права і процесу Київського національного університету внутрішніх справ. Теоретичні аспекти роботи використовувались автором у процесі викладання навчальних курсів “Цивільне право”, “Цивільний процес” та “Сімейне право”. Окремі положення дисертаційного дослідження отримали апробацію у виступах автора на:

1. Міжнародній науковій конференції молодих вчених “Другі осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 14-15 листопада 2003 р.).

2. Науково-практичній конференції курсантів, студентів та молодих науковців “Науковий потенціал майбутнього України на шляху до Європейської інтеграції” (м. Дніпропетровськ, 26 березня 2004 р.).

3. VІ науково-практичній конференції “Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи” (м. Тернопіль, 16 квітня 2004 р.).

4. Першій міжнародній Інтернет-конференції (для студентів та аспірантів) “Цивільне та Сімейне законодавство: теорія та практика застосування” (м. Київ, 22-23 квітня 2004 р.).

5. Загальноакадемічній підсумковій науково-теоретичній конференції, присвяченої Дню науки “Входження України в Європейський простір” (м. Київ, 14-15 травня 2004 р.).

6. Міжнародній науковій конференції молодих вчених “Треті осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 5-6 листопада 2004 р.).

7. Круглому столі “Наукові засади та практика застосування нового Сімейного кодексу України” (м. Київ, 25 травня 2006 р.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження знайшли відображення у дев'яти публікаціях, з яких сім - опубліковано у збірниках, що належать до переліку наукових фахових видань ВАК України, а дві у збірниках матеріалів конференцій.

Структура дисертації. Відповідно до мети та завдань дисертація структурно складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 197 сторінок друкованого тексту, у тому числі 17 сторінок списку використаних джерел, який охоплює 225 найменувань.

Основний зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається об'єкт, предмет та завдання дослідження, висвітлюється методологічна основа дослідження, його науково-теоретична основа, формулюється наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, розкривається теоретичне та практичне значення отриманих результатів роботи, наводяться відомості про апробацію, структуру та обсяг роботи, вказуються публікації за темою дисертації.

Перший розділ “Поняття та правова природа цивільно-правового представництва” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню сутності цивільно-правового представництва, визначенню його місця в системі цивільно-правових інститутів, встановленню юридичної природи повноважень представника.

У підрозділі 1.1 “Поняття представництва як інституту цивільного права” досліджуються інститути різних галузей права, тим чи іншим чином, пов'язаних з представництвом. Внаслідок проведеного аналізу зроблено висновок про те, що представництво хоч і застосовується в багатьох правових галузях (цивільному, сімейному, трудовому, земельному, цивільному, адміністративному і кримінальному процесі тощо) його можна класифікувати як представництво у сфері матеріально-правових і процесуально-правових відносин.

Основою матеріально-правового представництва є цивільно-правові норми, що регулюють відносини, пов'язані з представництвом, довіреністю, договором доручення.

Процесуальне представництво засновано на нотаріально-, адміністративно-, цивільно- чи кримінально-процесуальних нормах, які регулюють суспільні відносини, що виникають при розгляді справ у судах, або при вчиненні нотаріальних дій нотаріусами.. У процесуальному представництві застосовуються цивільно-правові норми щодо довіреності, повноважень тощо.

Приєднуючись до думки деяких авторів, дисертант зазначає, що хоча у загальній теорії права і використовується термін “представництво”, але відсутнє загальнотеоретичне його поняття. Відсутність загальнотеоретичного поняття представництва і легального визначення сутнісних ознак представництва в окремих галузях права, крім права цивільного, з одного боку, багатозначність цього слова в його повсякденному слововживанні - з іншого, обумовили ту обставину, що в різних галузях права поняття “представництво”, володіючи зазначеними загальними ознаками, у той же час має неоднаковий зміст.

Погоджуючись з авторами, на думку яких представництво у цивільному праві можна розглядати як правову категорію і як інститут права, автор виходить з того, що представництво як правова категорія виступає у вигляді суб'єктивних цивільних прав і знаходить прояв у правовідношенні, а правовий інститут - це представництво в об'єктивному розумінні у вигляді сукупності правових норм.

У зв'язку з тим, що норми ЦК України поширюються тільки на представництво, на підставі якого мають вчинятися правочини, то у разі вчинення пов'язаних з представництвом правочинів, що випливають з відносин, урегульованих іншими галузями права, до таких правочинів повинні застосовуватись загальні положення ЦК України про представництво.

Дисертант до підстав представництва відносить:

а) правочин;

б) видачу наказу про призначення (прийняття) на посаду, виконання якої вимагає здійснення юридичних дій від імені іншої особи (наприклад, на посаду призначається продавець, практикант тощо);

в) рішення суду (наприклад, згідно з ч. 1 ст. 60 ЦК України суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування);

г) адміністративний акт, який надає можливість особі діяти в якості представника іншої особи для вчинення одного або декількох правочинів;

д) народження дитини, а також усиновлення, з якими закон пов'язує виникнення повноважень у батьків (усиновителів) для представництва від імені своїх дітей (усиновлених у віці до 14 років) перед третіми особами.

Дана класифікація підстав представництва, побудована залежно від того, чи представництво виникає з договору, чи з інших, передбачених законом, підстав.

Наявні в літературі висловлювання відносно юридичної природи представництва підрозділяються на дві основні концепції: концепцію “дії” і концепцію “правовідношення”.

На думку автора, різноманітність напрямків визначення представництва можна пояснити тим, що ЦК УРСР не містив визначення поняття представництва.

Дослідивши теоретичні доробки щодо цивільно-правового представництва, автор дотримується думки, що концепція “дії” не розкриває належним чином юридичну сутність представництва, представництво це - правовідношення, яке виникає у разі вчинення представником правочинів між особою, яку представляють і третьою особою.

У підрозділі 1.2 “Представництво в системі цивільно-правових інститутів” проводиться дослідження інституту представництва у порівнянні з діяльністю органа юридичної особи, посередництвом, діяльністю посильного, договором на користь третьої особи, договором комісії, інститутом управління майном, договором поруки, комерційною концесією, покладанням виконання зобов'язання на третю особу. Внаслідок проведеного аналізу автор дійшов висновку, що названі правові категорії хоч і мають деякі спільні риси з представництвом, але їх не можна віднести до представництва.

Звертається увага на те, що специфікою правового становища осіб, яких представляють, є те, що в одних випадках вони самі обирають представника, в інших - представник призначається, а в установлених законом випадках представник здійснює представницькі функції на підставі батьківства (материнства).

Представником може бути як фізична, так і юридична особа.

Зазначається, що для юридичних осіб представництво може бути їх основною (наприклад, для колегії адвокатів) чи допоміжною діяльністю.

У підрозділі 1.3 “Повноваження представника” автором обґрунтовується, що в цивілістичній літературі питання про юридичну природу повноваження є досить спірним. Відсутність єдиної думки пояснюється недостатністю розробки поняття юридичної дії, різницею поглядів на поняття правоздатності.

Дисертант звертає увагу на те, що закон не встановлює спеціальних правил щодо форми викладу повноваження, але повноваження представника повинно бути певним чином виражено, а також сформульоване так, щоб з ним могли ознайомитися і сприйняти треті особи, які вступають у правовідносини з особою, яку представник представляє. При визначенні поняття повноваження варто враховувати багатозначність вживання цього терміна. Необхідно чітко розмежовувати повноваження як волевиявлення особи, яку представляє представник, і як здатність представника вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє.

На думку автора, правильною є концепція, згідно з якою повноваження - це суб'єктивне право, яке надає представнику можливість вчиняти певні юридичні дії з правовим результатом для особи, яку він представляє.

В роботі проводиться аналіз юридичної долі правочинів, вчинених з перевищенням повноважень, але в інтересах довірителя.

Дисертант пропонує при виникненні проблеми визначення меж і обсягу повноважень представника при представництві за договором вирішувати її, виходячи, передусім, з вказівок, інструкцій особи, яку представляють, прямо виражених у договорі доручення чи іншому договорі, яким передбачено вчинення представницьких дій, відображених у виданій довірителем довіреності, а також тих прав представника, що безпосередньо випливають із змісту законодавчих норм.

Автор зазначає, що у встановлених законом випадках може мати місце представництво без спеціального на те повноваження, прикладом якого є представництво батьків щодо майна своїх малолітніх дітей (ст. 177 СК України). На думку дисертанта, таке законодавче рішення виникло на підставі існуючих в ЦК і СК України норм, спрямованих на забезпечення природного існування фізичної особи.

Другий розділ “Види представництва” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню загальних положень про диференціацію представництва, договірного та недоговірного представництва.

У підрозділі 2.1 “Загальні положення про диференціацію представництва” розглядаються теоретичні та законодавчі джерела, матеріали нотаріальної практики, пов'язані з видами представництва. Дослідивши низку теоретичних і законодавчих джерел, автор дійшов висновку, що поділ представництва на договірне (добровільне) та законне (обов'язкове) не повною мірою відповідає сучасним засадам цивільного законодавства. До такої системи важко віднести представництво батьків щодо своїх малолітніх дітей. Однозначно можна стверджувати, що таке представництво не є договірним. Віднести його до законного теж не можна, бо батьки виконують свої представницькі функції без спеціальних на те повноважень. Іншими словами, законом такі повноваження не визначаються, а відтак представництво батьків не підпадає під ознаки законного представництва. У зв'язку з тим, що батьки здійснюють свої представницькі дії без законодавчого примусу, добровільно, таке представництво не можна назвати й обов'язковим представництвом.

Внаслідок проведеного аналізу автор дійшов висновку, що найдоцільніше класифікувати представництво за підставами виникнення як договірне і недоговірне. Перевага такої класифікації представництва в тому, що, назвавши представництво недоговірним, в його систему можна включати низку представницьких відносин, які виникають не на підставі договору.

У підрозділі 2.2 “Договірне представництво” розглядається представництво, засноване на договорі. У результаті дослідження змісту правовідносин, пов'язаних з цивільно-правовим представництвом, автор дійшов висновку, що договірне представництво ґрунтується на договірних засадах. В основі договірного представництва лежать: договір доручення, трудовий договір, патронатний договір, договір про створення прийомної сім'ї, договір про створення будинку сімейного типу. До договірного представництва автор відносить також комерційне представництво.

В даний час у науковій і навчальній літературі досить чітко розмежовуються доручення і довіреність, що, безумовно, водночас пов'язано з включенням до чинного законодавства норм про довіреність до Загальної частини Цивільного кодексу. Однак відголоси змішування, що раніше допускалися, ще трапляються й у законодавстві, і в літературі, і в практиці. Так, у Законі України “Про нотаріат” на сьогоднішній день існує лише термін “доручення”, терміна “довіреність” не існує.

Відповідно, в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 3 березня 2004 р. № 20/5 вже існує термін “довіреність”.

З зазначеного можна зробити висновок, що для уникнення розбіжностей між термінами “доручення” та “довіреність” Закон України “Про нотаріат” слід узгодити з Цивільним кодексом України. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України з ЦК України вже узгоджена.

На думку деяких авторів, “внутрішня сторона в представництві за договором грунтується іноді не на договорі, а на актах адміністративного права (припис начальника, службова інструкція і т. п.), і тоді воно здійснюється в порядку виконання представником його службових обов'язків”. Але у такому випадку взаємовідносини сторін також виникають на підставі договору (трудового). Коли особа влаштовується на роботу для виконання певних трудових функцій, вона тим самим автоматично дає згоду на подальші дії керівника стосовно неї при виконанні своїх посадових обов'язків.

Зазначається, що у випадку представництва на підставі акта органу юридичної особи окрім наявності зустрічного волевиявлення майбутнього представника присутній також і обов'язок діяти певним чином у зв'язку з виконанням цією особою службових обов'язків та приписів, які вказано в акті органу юридичної особи.

Приєднуючись до думки деяких авторів, автор дотримується тієї позиції, що даний вид представництва все-таки має йменуватися саме договірним, бо договір - це один із способів добровільного волевиявлення.

Глава 20 СК України “Патронат над дітьми” не містить вимог щодо особи патронатного вихователя та переліку осіб, які не можуть бути стороною в договорі. На думку деяких авторів, ця прогалина може бути заповнена за допомогою аналогії закону. Але, на думку дисертанта, спеціальна норма більшою мірою доцільна та зручніша для практики, аніж аналогія закону, тому пропонується ст. 252 СК України доповнити ч. 2 та ч. 3, в яких зазначити, що патронатними вихователями можуть бути повнолітні дієздатні особи, а також договір про патронат не може бути укладений і дитина не може бути передана у сім'ю, членом (членами) якої є особа (особи), зазначені у ч. 3 ст. 256-2 цього Кодексу.

У літературі запропоновано три види патронатних договорів. Всі вони класифікуються за джерелом здійснення утримання дитини, що певним чином впливає на роль органу опіки і піклування при посвідченні такого договору.

Автори пропонують три варіанти договору залежно від того, за чий рахунок буде здійснюватись утримання, а це, в свою чергу, впливатиме на роль органу опіки і піклування при посвідченні такого договору. “1. За рахунок майна дитини - орган опіки і піклування діятиме від її імені як законний представник дитини.

2. За рахунок державного бюджету - орган опіки і піклування діятиме в інтересах держави. 3. За рахунок місцевого бюджету - як представник органу місцевого самоврядування - територіальної громади”. Дисертант погоджується з цією класифікацією, але важко погодитись з думкою про те, що у разі укладання органом опіки і піклування договору за рахунок державного бюджету він діятиме тільки в інтересах держави. На думку дисертанта, орган опіки і піклування повинен виступати завжди в інтересах дитини.

Таким чином, за підставами виникнення, джерелом фінансування, патронатний договір теж можна віднести до договірного представництва.

СК України відніс прийомних батьків та батьків-вихователів до законних представників прийомних дітей, але, на думку дисертанта, враховуючи те, що для здійснення виховання та утримання цими особами прийомних дітей потрібно укладення договору між ними та органом опіки і піклування, їх теж можна віднести швидше до договірного представництва, ніж до законного.

До договірного представництва дисертант відносить також і помічника, якого має право собі обрати дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки.

Приєднуючись до думки деяких авторів, дисертант зазначив, що значення комерційних представників полягає у вчиненні від імені комерсантів правочинів, які через специфічні особливості не можуть бути вчинені без врахування певної інформації, якою володіють комерційні представники. Деякі правочини мають право вчиняти лише фахівці й особи, які володіють ліцензією на той або інший вид діяльності.

У підрозділі 2.3 “Недоговірне представництво” досліджуються особливості представництва, заснованого не на договорі, а на інших підставах. Внаслідок дослідження автор дійшов висновку, що підставами недоговірного представництва можуть бути як події, так і дії.

Дисертант звертає увагу на те, що в деяких випадках здійснювати права і виконувати обов'язки одними особами за інших виникає не з чітко визначених законом повноважень, а з настанням певної події і проявляється у вигляді права, що є набагато ширшим за представництво, що випливає з закону.

Подією, як підставою виникнення недоговірного представництва, є народження дитини. З фактом народження дитини пов'язано виникнення у її батьків прав і обов'язків, у тому числі пов'язаних з представництвом щодо дитини, а у зв'язку з тим, що дитина є правоздатною особою, батьки зобов'язані втілювати права дитини, що входять в обсяг її правоздатності.

Представницькі функції батьків по відношенню до своїх малолітніх дітей підтверджені нотаріальною і судовою практикою. Але з аналізу сімейного законодавства вбачається, що представницькі функції батьків по відношенню до своїх малолітніх дітей засновані не на наданих ним повноваженнях, а на їх природних правах щодо виховання і утримання дітей.

Найбільш типовою схемою відносин між батьками й дітьми в нашій країні є матеріальна і правова залежність останніх від волі батьків, які мають право та зобов'язані піклуватися про своїх дітей. У той же час, існують непоодинокі випадки, коли матеріальний стан дитини потребує охорони і управління її майном, що повинно ставати підставою для додаткової відповідальності батьків за охорону і захист прав дитини.

У процесі виховання батьки забезпечують функціонування не тільки природних прав дитини на життя, здоров'я, сім'ю, безпечне для життя і здоров'я довкілля, а й здійснюють свої суб'єктивні цивільні права і обов'язки щодо дитини. Здійснення цих прав і виконання обов'язків відбувається на підставі того, що вони є батьками.

Тому, виходячи з викладеного, пропонується внести зміни до ст. 44 “Перевірка дієздатності громадян та правоздатності юридичних осіб, які беруть участь в правочинах” Закону України “Про нотаріат” та зазначити, що у разі вчинення правочинів представником - перевіряються його повноваження, а у разі вчинення правочинів батьками - з'ясовується, що особи, які вчиняють правочини щодо майна малолітнього, є його батьками.

Автор дійшов висновку, що позиція тих авторів, які виключають із прав і обов'язків батьків по відношенню до дітей їх представницькі функції, є недостатньо обґрунтованою. Перш за все необхідно врахувати положення ст. 242 ЦК України, у частині першій якої зазначено, що батьки є представниками своїх малолітніх дітей.

На думку дисертанта, друга половина ч. 2 ст. 154 СК України потребує перегляду та доопрацювання. Адже непрацездатний син чи дочка є дієздатними, вони здатні виявляти свою волю та можуть усвідомлювати свої вчинки. Таким чином, непрацездатна особа має право на вільне волевиявлення, тобто для захисту своїх прав та інтересів вона має право сама звертатися до вищезазначених органів, а також може укласти договір з іншою особою (договір доручення) про захист своїх прав. Батьки ж, на відміну від повіреного, здійснюють захист прав своїх повнолітніх непрацездатних дочки і сина не на підставі виданої довіреності. Тому автором запропоновано ч. 2 ст. 154 СК України викласти в такому вигляді: “Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини,
а також дієздатних сина, дочки без спеціальних на те повноважень. Дієздатні непрацездатні син, дочка можуть доручити захист своїх прав іншим особам, оформивши належним чином повноваження цих осіб.”

До дій, як підстав виникнення недоговірного представництва, автор відносить рішення суду (усиновлення, призначення опікуна); адміністративний акт (створення представництва юридичної особи).

У процесі аналізу особливостей недоговірного представництва автор критично поставився до позицій окремих дослідників, пов'язаних з тим, що опікун здійснює права або інтереси недієздатної особи. Дисертант обґрунтував висновок, що інтерес це не правова категорія, інтерес може визначати тільки особа, здатна проявляти волю, а так як недієздатна особа неспроможна на волевиявлення, то опікун зобов'язаний здійснювати та захищати суб'єктивні права цієї особи та виконувати її обов'язки.

Автор обґрунтував також пропозицію про покладання на державу обов'язку відшкодувати майнову шкоду потерпілому, завдану йому з вини його опікуна, за умови, що опікун виявиться неплатоспроможним боржником. Сформульовано конкретні пропозиції щодо удосконалення цивільного законодавства з цього питання.

До інших осіб, які можуть бути законними представниками у випадках, визначених законом, дисертант, погоджуючись з думкою деяких авторів, відносить учасника повного товариства або простого товариства, який має право діяти від імені товариства, якщо інше не встановлено засновницьким договором або договором простого товариства.

Третій розділ “Довіреність” складається з трьох підрозділів та присвячений дослідженню правової сутності довіреності та визначенню її місця у представництві, виявленню ознак, за якими довіреності поділяються на види, характеристиці кожного з видів довіреності, встановленню підстав припинення довіреності.

У підрозділі 3.1 “Поняття довіреності та її місце у представництві” досліджуються питання, пов'язані з підставами і порядком видачі довіреності, формою та строком її дії. Внаслідок аналізу теоретичних джерел, законодавчих норм, нотаріальної практики автор дійшов висновку, що повноваження представника не мають зобов'язального характеру, вони повинні виконуватись добровільно і добросовісно лише при видачі довіреності.

На думку дисертанта, при посвідченні довіреності чи іншого правочину нотаріус повинен не тільки з'ясовувати дієздатність фізичної особи, а й перевіряти її здатність виявляти волю. Перевірка волездатності громадян буде мати значення в тих випадках, коли в нотаріуса відсутнє рішення суду про визнання особи недієздатною або обмежено дієздатною. Якщо фізична особа під впливом вживання нею алкогольних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо або через хворобу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, то нотаріус повинен відмовити у посвідченні правочину з участю такої особи.

Такий висновок випливає з природи правочинів. Головним у вирішенні питання про вчинення правочину є вияв волі на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Саме у спрямованості дій полягає сутність правочину. У Німецькому цивільному уложенні нормативний матеріал, аналогічний тому, який поміщено у гл. 16 ЦК України, виокремлений у главу, яка називається “Волевиявлення”.

Запропоновано закріпити в Законі України “Про нотаріат” норму, яка б регламентувала діяльність нотаріуса щодо встановлення дійсних намірів сторін (представника) до вчинення правочину. Запропоновано проект доповнень до Закону України “Про нотаріат”.

Автором обґрунтовується пропозиція щодо способів одночасної передачі повноважень представнику та третім особам з допомогою новітніх засобів передачі інформації. З цього питання розроблено проект доповнень до ЦК України та інших законодавчих актів.

У підрозділі 3.2 “Види довіреності” робиться аналіз загальної (генеральної), спеціальної та разової довіреності. В результаті проведеного дослідження автор дійшов висновку, що довіреність на користування автомобілем або іншими речами не відповідає вимогам цивільного законодавства щодо представництва. Користувач чужою річчю не виступає представником власника речі. Користування автомобілем має відбуватися на підставі договорів майнового найму (оренди) чи договору позички. За діючим законодавством договір найму чи позички транспортного засобу з участю фізичних осіб повинен бути нотаріально посвідченим. На думку дисертанта, для спрощеної передачі автомобіля в користування за договором позички достатньо було б укладання такого договору в простій письмовій формі з передачею автомобіля і документів на нього. У зв'язку з проведеним дослідженням автором запропоновано проект доповнень до ЦК України.

У підрозділі 3.3 “Припинення довіреності” проводиться дослідження підстав припинення довіреності. Внаслідок проведеного аналізу доведено, що підстави припинення довіреності поділяються на загальні і спеціальні.

Автор дійшов висновку, що загальною підставою припинення довіреності є досягнення мети, заради якої видавалась довіреність.

Спеціальними будуть всі ті підстави, з настанням яких припиняється дія довіреності незалежно від досягнення мети, заради якої вона видавалась. На думку дисертанта, всі, передбачені ст. 248 ЦК України підстави припинення представництва за довіреністю відносяться до спеціальних підстав. Автор вважає, що при видачі однієї загальної довіреності декільком представникам смерть одного з них припиняє довіреність лише у випадку неподільності передбаченої нею дії і наявності обов'язку спільної участі.

Зроблено висновок, що при посвідченні довіреності на ім'я декількох представників необхідно зазначити в її тексті як доручається вчиняти значущі дії представникам: спільно чи кожному окремо. Розроблено відповідний проект доповнень до ЦК України.

Висновки

У дисертаційному дослідженні в контексті реформи законодавства в сфері представництва в цивільному праві України розв'язано нову актуальну проблему. Дослідження представництва в цивільному праві України дало змогу сформулювати низку нових положень. Основні висновки, одержані в результаті проведеного дисертаційного дослідження, крім тих, які виносяться на захист, зводяться до таких:

1. Положення Цивільного кодексу України поширюється тільки на представництво, на підставі якого мають вчинятися правочини.

Цивільно-правове представництво не поширюється на представництво, яке здійснюється в судах, на діяльність посадових осіб правоохоронних органів при здійсненні службових обов'язків, на випадки, коли одна особа від імені іншої діє в порядку здійснення майнових прав останньої, наприклад, в органах виконавчої влади чи місцевого самоврядування, оскільки при цьому не вчиняються правочини.

2. Між представництвом, здійснюваним в цивільному праві, і представництвом у цивільному процесі існують суттєві відмінності, які дають підстави для розмежування інституту представництва в цивільному процесі від інституту представництва в цивільному праві і визнання їх самостійними.

Представництво хоч і застосовується в багатьох правових галузях, його можна класифікувати як представництво у сфері матеріально-правових і процесуально-правових відносин.

Основою матеріально-правового представництва є цивільно-правові норми, що регулюють відносини, пов'язані з представництвом, довіреністю, договором доручення. Процесуальне представництво засновано на нотаріально-, адміністративно-, цивільно- чи кримінально-процесуальних нормах, які регулюють суспільні відносини, що виникають при розгляді справ у судах або при вчиненні нотаріальних дій нотаріусами. У процесуальному представництві застосовуються цивільно-правові норми щодо довіреності, повноважень тощо.

3. Хоча законом не встановлюються спеціальні правила щодо форми викладення повноважень, але повноваження представника повинно бути певним чином виражено, а також сформульовано так, щоб з ним могли ознайомитися і сприйняти треті особи, які вступають у правовідносини з особою, яку представник представляє.

При визначенні поняття повноваження треба чітко розмежовувати повноваження як волевиявлення особи, яку представляє представник, і як здатність представника вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє.

4. За змістом ст. 241 ЦК України несхвалення правочину, вчиненого з перевищенням повноважень, тягне за собою його повну недійсність. Однак при цьому необхідно враховувати положення ст. 217 ЦК України, відповідно до якої недійсність частини правочину не спричиняє недійсності інших його частин. У зв'язку з цим запропоновано внести відповідне доповнення до ст. 241 ЦК України.

5. За підставами виникнення, джерелом фінансування, патронатний договір, договір про створення прийомної сім'ї та договір про створення будинку сімейного типу можна віднести до договірного представництва.

6. У зв'язку з тим, що інтереси батьків при вчиненні правочинів щодо майна своїх малолітніх дітей часто співпадають з інтересами цих дітей, бо у більшості випадків визначаються батьками, можна вести мову про наявність інтересу у недоговірному представництві.

7. Представницькі функції батьків по відношенню до своїх малолітніх дітей підтверджені нотаріальною і судовою практикою. Але з аналізу сімейного законодавства вбачається, що представницькі функції батьків по відношенню до своїх малолітніх дітей засновані не на наданих їм повноваженнях, а на природних правах щодо виховання і утримання дітей.

8. Договірне представництво найбільш відповідає сутності цивільно-правового представництва. В його основі лежить погоджене волевиявлення представника і особи, яку він представляє.

При відсутності договору про представництво виникають відносини, подібні до представництва, що дає підставу застосовувати до них законодавчі положення про представництво.

9. Норми СК України не містять вимог щодо особи патронатного вихователя та переліку осіб, які не можуть бути стороною в договорі. Спеціальна норма більшою мірою доцільна для практики, аніж аналогія закону, тому пропонується внести відповідні доповнення до ст. 252 СК України.

10. Повноваження представника не мають зобов'язального характеру, вони повинні виконуватись добровільно і добросовісно лише у випадках видачі довіреності.

11. Підстави припинення довіреності доцільно класифікувати на загальні і спеціальні. Загальною підставою буде досягнення мети, заради якої видавалась довіреність. Спеціальними будуть всі ті підстави, з настанням яких припиняється дія довіреності незалежно від досягнення зазначеної в ній мети.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Шаповал Л. І. Проблеми вираження волі учасників правочину, укладеного представником // Бюлетень Міністерства юстиції України. 2004. № 4. С. 108-113.

2. Шаповал Л. І. Представництво за довіреністю у цивільному праві // Бюлетень Міністерства юстиції України. 2004. № 7. С. 111-117.

3. Шаповал Л. І. Правова природа представництва в цивільному праві // Бюлетень Міністерства юстиції України. 2004. № 9. С. 99-104.

4. Шаповал Л. І. Правова природа правочину, спрямованого на користування автомобілем // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. 2004. № 6. С. 291-295.

5. Шаповал Л. І. Правова природа представництва за законом // Бюлетень Міністерства юстиції України. 2005. № 2. С. 87-92.

6. Шаповал Л. І. Правова природа патронату над дітьми у цивільному праві // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. 2005. № 2. С. 105-109.

7. Шаповал Л. І. Недійсність правочину, вчиненого з перевищенням повноважень // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. 2005. № 3. С. 69-77.

8. Шаповал Л. І. Види представництва в цивільному праві // Матеріали наукової конференції курсантів, студентів та молодих науковців “Науковий потенціал майбутнього України на шляху до європейської інтеграції”. Дніпропетровськ: Академія митної служби України, 2004. С. 214-217.

9. Шаповал Л. І. Довіреність на користування автомобілем // Молодь у юридичній науці: збірник тез доповідей Міжнародної наукової конференції молодих вчених “Треті осінні юридичні читання”. Хмельницький: В-во ХУУП, 2004. С. 276-277.

Анотація

Шаповал Л. І. Представництво в цивільному праві. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. - Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва АПрН України, Київ, 2007.

Дисертацію присвячено комплексному дослідженню представництва в цивільному праві. В роботі розглянуто поняття та правова природа представництва. Здійснено загально-теоретичний аналіз суб'єктів представницьких правовідносин, дано їх правову характеристику. Розкрито зміст представництва. Сутність представництва як правового інституту розкривається через поняття повноваження. Розглянуто особливості договірного та недоговірного представництва. З'ясовано відмінність вчинення правочинів представниками від імені дієздатних осіб від правочинів, які вчиняються представниками від імені недієздатних осіб. Проаналізовано специфіку комерційного представництва.

Розглядається поняття довіреності і її правова характеристика. Звертається увага на відсутність у Цивільному кодексі України норми, яка б передбачала одночасну передачу повноважень за довіреністю представнику і третім особам. Запропоновано текст відповідних доповнень до ЦК України.

При розгляді видів довіреності особлива увага приділяється одному з найбільш відомих видів спеціальної довіреності - довіреності на користування автомобілем.

Окремо розглядаються підстави припинення та скасування довіреності.

На підставі аналізу наукової літератури, нормативно-правової бази і судової практики щодо представництва в цивільному праві сформульовано та внесено конкретні пропозиції, спрямовані на вдосконалення чинного цивільного законодавства.

Ключові слова: представництво, підстави виникнення представництва, правочин, суб'єкти представництва, повноваження, законне представництво, договірне представництво, комерційне представництво, довіреність.