Джерела трудового права як основа формування і розвитку трудового права як галузі права та галузі законодавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

63

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття джерел трудового права України, їх класифікація

2. Конституція України як основне джерело трудового права

3. Кодекс законів про працю України та інші законодавчі акти України, що регулюють трудові відносини

4. Підзаконні акти, що регулюють трудові відносини

5. Локальні правові норми

6. Значення керівних роз'яснень Верховного Суду України для однакового застосування судами

7. Міжнародні правові акти про працю

Висновок

Список використаних джерел

ВСТУП

Нормами трудового права регулюються усі види трудових відносин, що виникають між роботодавцями та працюючими. Ці відносини - один з найважливіших видів відносин, які зачіпають такі питання, як право на працю, працевлаштування, тривалість робочого часу і часу відпочинку, внутрішній трудовий розпорядок, безпека праці та ін., що виникають із застосуванням здатності до праці.

Проблемою та актуальністю даного дослідження є правові питання становлення і розвитку трудових правовідносин в умовах формування ринкової економіки. Це обумовлено тим, що чинне трудове право України складалось у період, коли панувала ідея національної економіки як єдиного, керованого з одного центру, державного підприємства. Тому немає жодних сумнівів, що воно не відповідає економічній дійсності, яка почала формуватися внаслідок відмови від єдиного державного синдикату. В теперішніх умовах виявилось наочним, що у цих умовах потрібно створення нової моделі трудового права, яке принципово відрізняється від чинного. Вимоги ринкових перетворень знайшли закріплення у проекті Трудового кодексу України, що повинен регулювати нові трудові правовідносини, у тому числі й трудову дисципліну.

Аналіз наукових досліджень і публікацій свідчить, що питання джерел трудового права ні у юридичній літературі соціалістичної епохи, ні у вітчизняній літературі спеціально не розглядалося. Окремі питання цієї проблеми аналізувалися у працях вчених-юристів, зокрема, спеціалістів з трудового права: О.Барабаша, М.Данченка, А.Мацюка, Є.Монастирського, О.Процевського, О.П'ятакова та інших. В умовах незалежної України питання джерел трудового права висвітлювались у наукових працях В.Венедиктова, а також у навчальній літературі.

Відсутність детального аналізу зв'язку джерел трудового права з трудовими правовідносинами й обумовили нагальну потребу проведення такого правового аналізу. Метою цієї роботи є те, що наведене вище спонукало розглянути питання трудової дисципліни у системі елементів трудових правовідносин у зв'язку з формуванням ринкової економіки.

Розвиток трудового права на сучасному етапі визначається потребами правового опосередкування суспільних відносин, пов'язаних із використанням праці, а також інших відносин, які мають із ними зв'язок.

Об'єктом курсової роботи виступають суспільні відносини, що складаються з приводу застосування трудового законодавства, реалізації джерел трудового права у життя.

Предметом курсової роботи є джерела трудового права як основа формування і розвитку трудового права як галузі права та галузі законодавства.

Під час написання курсової роботи поставлена мета розкрити та всебічно дослідити основні джерела трудового права. Для розкриття заданої мети необхідно виконати такі завдання:

1. Надати поняття джерел трудового права та розкрити їх класифікацію.

2. Охарактеризувати Конституцію України в якості основного джерела трудового права.

3. Розкрити зміст та порядок формування Кодексу законів про працю України та інших законодавчих актів, що приймаються в доповнення до нього, приділивши особливу увагу проекту нового Трудового кодексу.

4. Надати характеристику підзаконним актам, локальним правовим актам, що регулюють трудові відносини.

5. Розкрити значення керівних роз'яснень Верховного Суду України для однакового застосування судами.

6. Визначити місце та роль міжнародних правових актів про працю серед інших джерел трудового права.

Під час написання курсової роботи використано такі методи наукового дослідження, як порівняльний, історичний, сходження від простого до складного, логічно-послідовний.

1. ПОНЯТТЯ ДЖЕРЕЛ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ, ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ

В юридичній літературі немає одностайного визначення поняття джерел права. Упродовж тривалої історії існування права як соціального інституту розвивалися та змінювались погляди на джерело (форму) права. Не розглядаючи різні точки зору детально, можна визначити кілька підходів щодо визначення поняття «джерело права». Під джерелом права розуміють джерело виникнення права як соціальної категорії. Його розуміють як силу, що творить право. З цієї точки зору джерело права можна розуміти як волю народу, правосвідомість, ідею справедливості, державну владу. Тобто джерело права розуміють як умови формування права, фактори правотворчості та загальнолюдські цінності, які безпосередньо впливають на процес формування та функціонування права.

Під джерелами права розуміють також певний вид діяльності державної влади - правотворча діяльність, що полягає у встановленні юридичних норм або у визначенні юридичними інших соціальних норм (безпосереднє джерело правових норм). Джерелами права також називають матеріали, покладені в основу того чи іншого законодавства. Наприклад, римське право стало основою для німецького цивільного кодексу, Литовський статут - для Уложення Олексія Михайловича в Росії.[15, C.43]

У цілому в юридичній літературі термін "джерело права" застосовується у двох значеннях - у значенні матеріального джерела права (джерела права у матеріальному сенсі) і у значенні формального джерела права (джерела права у формальному сенсі). Під матеріальним джерелом права розуміють причини утворення права, тобто все те, що згідно з відповідним підходом породжує (формує) позитивне право: ті чи інші матеріальні або духовні фактори, суспільні відносини, природа людини, природа речей, божественний або людський розум тощо (Нерсесянс В.С. Общая теория права и государства: Учеб. для юрид. вузов и фак-тов. - М.: Изд. группа "ИНФРА-М - НОРМА", 1999. - С. 400). У матеріальному аспекті джерелом правових норм виступають реальні суспільні відносини. Сучасні економічні умови здійснюють суттєвий вплив на формування права. Фактично ми спостерігаємо створення нової загальної моделі правового регулювання трудових відносин. Змінюються не лише межі правового регулювання, але й внутрішня структура трудового права, про що йшлося при висвітленні питання про систему трудового права.[22, C. 61]

Іноді під джерелом права розуміють деякі матеріали, документи, за допомогою яких можна знайомитися зі змістом права. У цьому значенні термін «джерело права» означає джерело відомостей, джерело знань про право. Але, звичайно, такі джерела не належать до чинників, що зумовлюють виникнення правових норм.[19, C. 29 ]

Суспільні відносини, що виникають при використанні праці, потребують правового регулювання, яке здійснюється прийняттям відповідних юридичних норм, що знаходять вираз у формі державних актів органів законодавчої влади, актів вищих органів державного управління, уповноважених видавати такі акти в межах їх компетенції, актів управління конкретних підприємств, установ, організацій за погодженням з трудовими колективами або їх представницькими органами, актів застосування чинного законодавства.

Конкретні форми виразу права залежать від ступеня важливості суспільних відносин, що ними регулюються, галузевої незалежності, компетенції органу, що здійснює правотворчість. Це можуть бути закони, укази, постанови, інструкції, накази, інші нормативно-правові акти (такі, як положення, наприклад, про преміювання), правила (такі, як правила внутрішнього трудового розпорядку) тощо.[20, C.58]

У теорії трудового права на відміну від загальної теорії права питання джерел трудового права тривалий час не розроблялися. В окремих підручниках навіть взагалі пробували відмовлятися від зазначеного терміна або дуже коротко визначали їх як форму вираження волі народу в правових нормах, що регулюють працю робітників і службовців.[15, C.44]

Термін «джерело права» має двояке значення. По-перше, це ті матеріальні умови, що існують у суспільстві за наявних матеріальних і виробничих відносин. По-друге, це ті конкретні форми виразу правових приписів, що виходять від органів державної влади, які видають нормативні акти в межах своєї компетенції, на підставі і на виконання чинного законодавства, за допомогою яких тому чи іншому правилу поведінки надається обов'язкова сила. [20, C.58]

На відміну від попередніх визначень поняття «джерело трудового права», В.І. Смолярчук у своєму визначенні враховує особливості саме джерел трудового права, в ньому окреслюється і коло відносин, що регламентується трудовим правом, і суб'єктів локальної нормотворчості: «Під джерелами радянського трудового права розуміють способи вираження норм права, які приймаються компетентними на те державними органами за активної участі профспілок і призначаються для регулювання умов праці робітників і службовців, в галузі державного соціального страхування, а також відносини між державними органами і профспілками в процесі регулювання умов праці».

Пізніше деякі вчені визначали джерела трудового права як офіційні акти нормотворчості компетентних органів держави, що спрямовані на встановлення, зміну та відміну юридично обов'язкових приписів і містять правові норми, закріплені у письмовій формі, з регулювання трудових відносин. Але поза увагою вчених залишились особливості джерел трудового права, оскільки органи держави не є єдиними компетентними органами щодо нормотворчості.

В останніх наукових дослідженнях щодо визначення джерел трудового права заслуговує на увагу поняття, яке дає П.Д. Пилипенко , визначаючи джерела трудового права як зовнішні форми вираження правових норм, що встановлені нормативно-правовими актами, нормативно-правовими договорами (угодами), в тому числі ратифікованими міжнародними договорами, а також актами вищих судових інстанцій, за допомогою яких забезпечується правове регулювання трудових і тісно пов'язаних з ними суспільних відносин на підприємствах, в установах, організаціях чи у фізичних осіб, які використовують найману працю.[15, C.44-45]

Трудове право, що регулює суспільні трудові відносини, має соціальний характер. Як соціальне право воно є сукупністю правил суспільного захисту людей, що визначається матеріальними умовами життя даного суспільства.

З врахуванням сказаного, на думку Прокопенка, джерела трудового права України можна визначити як спосіб вираження норм права, що приймаються компетентними на те органами держави і призначені регулювати трудові відносини в процесі застосування праці і суспільного захисту людей праці.[20, C.58-59]

Розглядаючи поняття джерел трудового права, слід враховувати, що:

- джерела трудового права - це зовнішні форми виразу правових норм;

- такі форми приймаються компетентними на те органами, тобто уповноваженими на їх прийняття, включаючи як органи законодавчої, виконавчої, судової влади, посадових осіб (президент), роботодавців та робітників або їх представницькі органи, які є суб'єктами локальної нормотворчості. Останні уповноважені в узгоджувально-договірному порядку регулювати відносини, що складаються в процесі застосування найманої праці. Таким чином, джерела трудового права - це зовнішні форми вираження правових приписів компетентних на те органів, що видають у межах своєї компетенції акти, яким надається обов'язкова сила та за допомогою забезпечується правове регулювання трудових і тісно пов'язаних з ними інших суспільних відносин [15, C. 45-46].

Право і законодавство співвідносяться як ціле і частина. Разом вони є явищем об'єктивного характеру. Законодавчі Джерела мають такі ознаки:

- зовнішню об'єктивізацію;

- державне санкціонування;

- гарантованість державою. [20, C. 62]

Джерела трудового права складаються з норм права. Під нормою права слід розуміти загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, якими регулюються суспільні відносини чи одна з сторін таких відносин. У трудовому праві правові норми виражають поведінку, яка є обов'язковою для всіх суб'єктів трудових відносин. Ними визначаються права та обов'язки учасників трудових відносин, забезпечується реалізація конституційного права на працю. Об'єднання певних норм трудового права в тісно пов'язані між собою групи, які регулюють однорідні суспільні відносини, становлять правові інститути (трудовий договір, трудові спори тощо).[15, C.46]

Норми трудового права як галузі єдиного права України регулюють відносини, які виникають між роботодавцями - власниками підприємств, установ, організацій або їх уповноваженими органами та працівниками (ст. 21 КЗпП). Сферу норм трудового права складають такі питання як: прийняття на роботу і звільнення з роботи, організація праці і її оплата, робочий час і час відпочинку, укладення колективного договору, соціальне страхування тощо. Практично правове регулювання цих питань здійснюється нормами трудового права, об'єднаних в окремі галузеві правові інститути. Наприклад, трудовий договір, робочий час, оплата праці, дисципліна праці тощо.[28, C.96]

Джерела трудового права - явище не ізольоване, оскільки вони взаємодіють між собою та знаходяться під впливом соціальних, економічних і правових факторів. Тому джерела трудового права слід розглядати як системне правове явище, яке складають акти трудового законодавства України й акти про працю колишнього Радянського Союзу.[15, C.51]

Система юридичних джерел побудована на принципах ієрархії. Вона являє собою порядок розміщення джерел права та законодавства в системі залежно від їх юридичної сили і зводиться до таких принципів:

- відмінності конституційного і законодавчого регулювання;

- пріоритет актів законодавчої влади перед актами виконавчої та судової влади;

- перевага актів вищих органів у порівнянні з нижчими органами;

- наявність первинних і вторинних актів;

- відповідність локальних актів державно-правовим актам;

- можливість зупинення і скасування неправомірних актів.[20, C. 62]

Джерела трудового права, що охоплюються системою, можна класифікувати на підставі різних критеріїв. До них належить, зокрема: суб'єкт нормотворчості, форма правового закріплення, порядок прийняття, юридична сила.

Серед найбільш важливих принципів формування системи джерел трудового права є принцип юридичної сили. Трудове законодавство будь-якої держави виникає не на пустому місці. Воно базується на принципах, які визначаються характером державної влади, економічними і політичними процесами в країні і які закріплені в її основному законі. Для України таким є її Конституція. [18, C.17]

Так, у Преамбулі зазначається, що Конституція є Основним Законом України, який має найвищу юридичну силу.

Як уже зазначалось, праця, трудовий процес (сутність і зміст зв'язку між роботодавцем і найманим працівником) і супровідні йому трудові та похідні від них відносини регулюються правовими нормами. Ці правові норми відображені в законодавчих нормативних актах з трудового права. Останні й складають законодавство про працю, або трудове законодавство. [18, C.17]

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. В ній визначається статус міжнародних договорів, законів, підзаконних актів, юридична сила останніх зумовлена тим, що вони приймаються в розвиток законів і повинні їм відповідати. Наступне місце в системі джерел права посідають акти органів місцевого самоврядування, локальні нормативно-правові акти.[15, C.51]

Ієрархія законодавчих джерел базується на підпорядкованості органів, що приймають акти. Саме місце органу в ієрархії державних органів влади й управління визначає місце того чи іншого джерела в системі джерел права.

Державно-правові акти - це акти, які приймаються органами законодавчої, виконавчої та судової влади і мають правове значення. Тому джерела трудового права прийнято класифікувати (поділяти) на закони, підзаконні акти, локальні правові акти і практику застосування чинного законодавства.[20, C. 62]

Нормативні акти з питань регулювання суспільних трудових відносин видаються вищими органами державної законодавчої і виконавчої влади - Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів; органами державного управління - міністерствами і відомствами; органами місцевого самоврядування; безпосередньо підприємствами, установами, організаціями і цим пояснюється ієрархічний принцип, на якому базується система трудового законодавства.[18, C.18]

Найвищу юридичну силу має Конституція України, норми якої є нормами прямої дії. Закони та інші правові акти не повинні суперечити Конституції та конституційним законам України.

Законодавство у вузькому розумінні - це результат нормотворчості представницької та безпосередньої демократії як на державному, так і на регіональному рівні. Акти представницьких органів влади і структурних підрозділів їх апарату носять колегіальний нормативний характер.

До законодавства відносяться також рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим і рішення обласних та місцевих державних адміністрацій у межах їх компетенції, оскільки вони приймаються державними виконавчими органами влади. Ці рішення містять обов'язкові правила, можуть зупиняти застосування відомчих актів, скасовувати акти нижчих адміністрацій та локальні акти, що приймаються на підприємствах, в установах, організаціях.[20, C.62]

За характером прийняття джерела трудового права можна поділити на акти, що приймаються органами держави (закони, укази, постанови тощо), та акти, що приймаються за угодою сторін між працівниками і власниками або уповноваженими ними органами (угоди, колективні договори та інші), також акти, що приймаються органами міжнародно-правового регулювання праці (конвенції, рекомендації МОП).

За критерієм «форма правового акта» джерела трудового права поділяють на закони, укази, декрети, постанови, розпорядження, накази.

До системи джерел трудового права необхідно також віднести акти колишнього Союзу РСР, які застосовуються до трудових відносин, не врегульовані актами України.[15, C.51-52]

Законодавство України про працю спрямоване на встановлення високого рівня умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників.[18, C.17]

Місце і роль нормативного акта в системі законодавства, його беззаперечна обов'язковість чи підпорядкованість іншим нормативним актам, його юридична сила визначаються правовим статусом нормотворчого органу, який його видав. Виходячи з цього, закономірним виглядає пріоритет актів законодавчої влади перед нормативними актами виконавчої влади, актів вищестоящих органів порівняно з нормативними актами нижчестоячих органів. Звідси випливають і вимоги стосовно відповідності змісту нормативних актів нижчого рівня нормам, встановленим в законодавчих та підзаконних актах вищого рівня, і сфера їх дії, і їх повноваження щодо призупинення чи скасування неправомірних актів.

Юридичну силу нормативного акта, який входить в систему трудового законодавства, виражає його назва.

Закон - це законодавчий правовий акт, що видається вищим органом державної законодавчої влади або приймається референдумом і тому має вищу юридичну силу. Стосовно трудового законодавства таким є Конституція - основоположне джерело трудового права і закони України. Звід багатьох з них - Кодекс законів про працю (КЗпП) - єдиний систематизований законодавчий акт, яким комплексно регулюються трудові відносини/

Закони поділяються на комплексні (включають норми не лише трудового, а й інших галузей права) і функціональні (містять норми окремого інституту трудового права, наприклад Закон України «Про зайнятість населення»).

Меншою юридичною силою характеризуються підзаконні нормативні акти, які видаються і приймаються центральними та місцевими органами. Серед них найбільшу юридичну силу мають укази і розпорядження Президента України з питань регулювання праці; далі йдуть постанови і розпорядження Кабінету Міністрів, нормативні акти міністерств і відомств. Всі вони видаються на виконання і в рамках закону і покликані усунути прогалини в правовому регулюванні трудових відносин. Обов'язковою вимогою до підзаконних нормативних актів є їх відповідність змісту законодавчих актів та узгодженість з ними.

Нормативні акти місцевої влади не посідають помітного місця серед джерел трудового права.

Що ж до рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, то сфера їх дії поширюється на всю територію республіки, але обов'язковою вимогою до них є те, що вони не повинні суперечити трудовому законодавству України.

Найнижчий щабель в ієрархії нормативних актів з трудового права займають локальні, але вони складають найбільшу частину в системі трудового законодавства України. Суть їх у тому, що вони розвивають, уточнюють загальні законодавчі норми, конкретизуючи їх з врахуванням реальних можливостей і умов окремого підприємства, установи чи організації. Врахування реальних можливостей і умов означає встановлення в локальних нормативних актах додаткових порівняно з законодавством трудових і соціально-побутових пільг для працівників за рахунок власних коштів, матеріальне заохочення працівників, які обслуговують трудовий колектив і не входять до його складу. Тому юридична сила локальних нормативних актів обмежується тільки підприємством, на якому вони прийняті.

До колективних договорів включаються інші види локальних нормативних актів: положення про форми, системи та розміри оплати праці працівників, конкретні розміри тарифних ставок і окладів, положення про преміювання і виплату винагороди за підсумками роботи за рік, правила внутрішнього трудового розпорядку, план заходів щодо охорони праці. Як видно, локальні нормативні акти приймаються з питань практично всіх інститутів трудового права. Більш детально кожен із них буде розглянуто у відповідних главах особливої частини підручника.

Характеризуючи систему трудового законодавства, слід обов'язково вказати на дво- і багатосторонні договори і угоди України з іншими державами. Визнання того, що вони є частиною національного трудового законодавства України, містить ст. 9 Конституції. Вони є результатом спільної нормотворчості двох чи більше держав, зацікавлених у взаємному врегулюванні питань трудового законодавства. Практика такої діяльності підтверджена багатосторонніми угодами в рамках Співдружності Незалежних Держав за участю України. Крім того, Україна підписала низку угод з іншими країнами світу, наприклад з Соціалістичною Республікою В'єтнам про взаємне працевлаштування громадян. Співвідношення міжнародних договорів про працю і законодавства України з цього питання визначається статтею 8-1 КЗпП України. В ній сказано, що якщо міжнародним договором або угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди.

В систему нормативних актів про працю не входить судова практика, оскільки вона не створює нових правових норм, а лише виносить рішення з приводу правильності тлумачення нормативних актів, правильності їх застосування, їх відповідності конституційним нормам. Однак, виконуючи цю функцію, вона суттєво впливає на регулювання суспільних трудових відносин. І в цьому плані дуже важливими є керівні роз'яснення Верховного Суду України. Вони є результатом аналізу і узагальнення практики застосування правових норм. З одного боку, вони направлені на запобігання недолікам і помилкам при вирішенні аналогічних справ, в основі яких лежить неправильне чи неповне розуміння органами судочинства правових норм, і тим самим сприяють удосконаленню судочинства. З іншого, пояснюючи, як треба розуміти ту чи іншу норму, сприяють її правильному застосуванню.[18, C.18-21]

2. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ЯК ОСНОВНЕ ДЖЕРЕЛО ТРУДОВОГО ПРАВА

Основним законом кожної держави є конституція. Вона дає наукове осмислення політичних та економічних процесів у країні, закріплює ідею розподілу і організації державної влади, її співвідношення з демократичними інституціями суспільства, визначає права та свободи громадян і створює умови для їх реалізації. Вона є надійною базою для діяльності передбачених нею державних органів і політичних інститутів, інтенсифікації поточного законодавства, створення значної кількості кодифікованих правових актів, оскільки сучасний масив законодавства України - це велика кількість законів, указів, постанов, інструкцій, правил та інших актів, частина яких прийнята ще в старі часи.[20, C.63]

Найважливіший закон нашої держави - це Конституція, яку ще називають Основним Законом. Вона має найвищу юридичну силу, і її норми є нормами прямої дії.

Всі закони і правові акти, застосовувані в Україні, приймаються на основі Конституції і не повинні суперечити їй. Тому природно, що Конституція є основним джерелом трудового права України і навколо її положень розробляються правові норми трудового законодавства.[18, C.21-22]

Україна прагне йти шляхом створення громадянського суспільства, забезпечення принципів верховенства права, пріоритету прав і свобод людини, утвердження необхідних гарантій розвитку національних меншин. Тому ст. 1 Конституції України найвищою соціальною цінністю визнає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку.

Соціальні аспекти життя людей регулюються саме нормами трудового права, і тому йому повинна належати провідна роль у реальному забезпеченні соціальних прав громадян.[20, C.66]

Найважливішим розділом нової Конституції України, що визначає її демократичні засади, є розділ II "Права і свободи людини і громадянина". Невипадково конституційному закріпленню прав, свобод і гарантій приділяється така велика увага, адже в ст. З передбачається, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

У Конституції України 1996 року не тільки збережено встановлені колишньою Конституцією УРСР права і свободи громадян, а й значно розширено їх перелік, передусім за рахунок включення прав і свобод, закріплених в міжнародно-правових актах про права людини. Деякі формулювання Загальної декларації прав людини і Міжнародних пактів про громадянські й політичні, економічні, соціальні й культурні права людини буквально відтворені в тексті Основного Закону. Уперше закріплені право на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом, право працюючих на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, право на належні, безпечні й здорові умови праці, право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, право на соціальний захист у разі безробіття з незалежних від громадянина обставин і цілий ряд інших. Посилено конституційні гарантії прав і свобод, конкретизовані умови їх здійснення.[22, C.63]

Конституція України проголосила, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними, вони не є вичерпними. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний та всебічний розвиток її особистості.

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Кожний має право на повагу до його гідності, на свободу та особисту недоторканність.

Громадянам України належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, що не заборонена законом, право на працю, яку вони вільно обирають або на яку вільно погоджуються, право на відпочинок, право на соціальний захист, право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування та ін.

Проголошувані Конституцією права можна назвати позитивними правами, які у власному розумінні цього поняття Не є правами, оскільки їм не кореспондуються певні обов'язки, вони не гарантуються і не можуть гарантуватись у повному обсязі, наприклад, за допомогою судового захисту.

На сьогодні жодна країна в світі не може створити належних гарантій реалізації і захисту економічних, соціальних та культурних прав своїм громадянам. Відсутність же судового захисту, який є найефективнішою формою правових гарантій, перетворює названі права на декларацію і тим самим дискредитує саму ідею прав людини.

У той же час право на працю, право на освіту, право на житло, право на охорону здоров'я є найважливішими економічними, соціальними та культурними правами. В сучасних умовах вони можуть бути лише соціальними намірами держави, що засвідчують її гуманістичну мету.

Важливим надбанням Конституції є те, що вона закріпила національний суверенітет, недоторканність території України, забезпечила права людини, визначила співвідношення законодавчої, виконавчої та судової влади, розв'язала економічні та інші важливі для держави питання.

Народ України прагне побудувати правову державу, в якій Конституція має стати визначальним регулятором суспільних відносин. Головним пріоритетом діяльності держави повинна бути людина як найвища соціальна цінність. Громадяни повинні здійснювати свої права за принципом «дозволено те, що не заборонено законом». Права і свободи людини мають бути першоосновою існування і поступового розвитку суспільства, ідеалом якого є гуманізм. Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи повинні здійснювати свої повноваження за принципом «дозволено лише те, що визначено законом».[20, C. 64-66]

Конституцію як джерело трудового права характеризують такі обставини.

Конституція визначає статус держави і є нормативною основою права. Вона має вищу юридичну силу, складаючи підґрунтя всієї системи нормативно-правових актів. Всі існуючі в державі закони та підзаконні нормативні акти мають прийматися на основі Конституції, тобто не повинні суперечити її положенням і регулювати ті відносини, які отримали конституційне закріплення. На виконання Конституції, з метою конкретизації її загальних положень та їх реалізації здійснюється діяльність всіх суб'єктів права. Згідно з конституційними принципами забезпечується єдність законодавства і системи права в цілому.[15, C.52]

Ще одним доказом того, що основним джерелом трудового права є Конституція України від 28 червня 1996 р., що закріплює найважливіші трудові права людини і громадянина та гарантії їх реалізації. Ці положення відображені в статтях 3, 8, 19, 21, 22, 23, 24, 36, 43, 44, 45, 46, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 64, 68 і деяких інших.[22, C.62-63]

Конституція регулює найважливіші суспільні відносини, виходячи з інтересів особи, суспільства і держави. Здійснюючи правове регулювання основних прав і свобод людини, повноважень державної влади і місцевого самоврядування, Конституція сприяє їх ефективному функціонуванню, розвитку та закріплює гарантії захисту.

Конституція України як джерело трудового права закріпила основні соціально-економічні права особи. Права і свободи об'єктивно визначаються досягнутим рівнем економічного, політичного, культурного і духовного розвитку суспільства і держави.

Зазначені права та свободи були сформульовані з урахуванням положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, прийнятого Генеральною асамблеєю ООН 19 грудня 1966 р. Конституційні соціально-економічні права в своїй сукупності є передумовою реалізації проголошеного в Основному Законі принципу визнання людини як найвищої соціальної цінності, а утвердження і забезпечення її прав та свобод - головним обов'язком держави.

До соціальних прав належать: право на працю (ст. 43), на страйк (ст. 44), на відпочинок (ст. 45), на соціальний захист (ст. 46), на житло (ст. 47), на достатній життєвий рівень (ст. 48), на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування (ст. 49).

Пріоритетним соціальним правом є право на працю. Стаття 43 Основного Закону проголошує, що будь-яка особа, що перебуває на законних підставах на території України, може скористатися правом на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується. Це означає, що тільки самій особі належить виняткове право розпоряджатися своїми здібностями до творчої продуктивної праці. Особа може працювати за наймом на підставі трудового договору (за контрактом) або ж самостійно забезпечувати себе роботою, наприклад як підприємець. Право вільно розпоряджатися своїми здібностями означає і право людини взагалі не працювати. Незайнятість особи не є підставою для притягнення до будь-якої відповідальності. Встановлюється заборона використання примусової праці. Конституція закріплює й інші, пов'язані з правом на працю, трудові права, які є необхідною умовою для його реалізації, а саме: право на безпечні та здорові умови праці, право на відпуски, на страйк. Вони є похідні від права на працю, оскільки їх реалізація можлива тільки після набуття особою статусу суб'єкта трудових правовідносин.[15, C.52-54]

Конституція України (ст. 43) проголошує: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Відповідно до п. 2 цієї статті держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Особливо важливою у аспекті нашого дослідження є норма ч. 2 ст. 43 Конституції, оскільки вона передбачає обов'язок держави зі створення умов для повного здійснення громадянами права на працю. Отже, вже Основний Закон держави проголошує право кожного на працю та гарантує створення останньою умов для повного його здійснення. [29, C.86]

Тобто, кожен громадянин має конституційне право на працю. Але щоб воно було реалізоване, треба діяти - заробляти собі на життя своєю працею, в умовах вільного обрання роботи чи погодження на пропоновану роботу. Для повного здійснення цього права держава створює умови і гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

Це означає, що на усіх громадян, які застосовують працю в однаковій мірі, розповсюджується законодавство про працю. А тому норми трудового права, які містяться в інших нормативно-правових актах, мають відповідати змісту норми КЗпП.[28, C.97]

Закріплене в ч. 1 ст. 43 право на працю сформульоване відповідно до ст. 23 Загальної декларації прав людини. Кожен має "можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується". Людина самостійно розпоряджається своїми здібностями до праці й обирає той або інший вид діяльності, рід занять, а може не займатися трудовою діяльністю. Не можна погодитися з тими, хто вважає, що нова Конституція звузила зміст права на працю і не закріпила гарантії цього права. Як слушно зазначає О. Процевський, "право на працю - це природне і об'єктивне право людини, яке виявляє її особисті можливості, здібності до праці" (Процевський О. Новий зміст права на працю - основа реформування трудового законодавства України // Право України. - 1999. - №6. - С. 101). У цьому розумінні змісту права на працю не можна стверджувати про його звуження.

Особливу увагу приділено забезпеченню економічних і соціальних прав. Посилені гарантії прав у разі безробіття, а також у зв'язку з незаконним звільненням. Так, в ч. 2 ст. 43 передбачений обов'язок держави щодо створення умов для повного здійснення громадянами права на працю, гарантування рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.[22, C.63-64]

Основні положення щодо реалізації закріпленого в Основному Законі права громадян на належні, безпечні і здорові умови праці в процесі трудової діяльності визначаються КЗпП України, зокрема ст. 153-173, Законом України «Про охорону праці» в редакції від 21 листопада 2002 р. Відносини, що виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом, з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища регулюються зазначеними актами. Право на заробітну плату, не нижче встановленої законом, закріплюється Законом України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р., яким передбачається мінімальна заробітна плата, що є соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності, а також обмеженням відрахувань із заробітної плати та іншими гарантіями.

Конституційні положення щодо праці жінок та неповнолітніх відтворюються у ст. 174-190 КЗпП України. А саме: заборона застосування праці жінок, а також осіб молодше 18 років на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, окрім деяких підземних робіт для жінок, заборона залучення зазначених осіб до перенесення речей, маса яких перевищує встановлені граничні норми. Чинним законодавством передбачається судовий захист порушених трудових прав громадян, зокрема, від незаконного звільнення. Спори працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати та формулювання причин звільнення, оплату за час вимушеного прогулу, за винятком спорів для деяких категорій працівників, розглядаються безпосередньо в судах.[15, C.54-55]

У ст. 44 Конституції вперше закріплене право працюючих на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, що відповідає ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права.[22, C.64]

Порядок здійснення цього права встановлюється законом з урахуванням необхідності гарантування національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших громадян. Право на страйк - це відтворення у національному законодавстві міжнародної норми, а саме ст. 8 Пакту про економічні, соціальні і культурні права.

Норми, що регламентують порядок реалізації передбаченого Конституцією права на страйк, містяться у Законі України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р.

Страйк - це тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов'язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Страйк застосовується як крайній засіб (коли всі інші можливості вичерпано) вирішення колективного трудового спору (конфлікту) в зв'язку з відмовою власника або уповноваженого ним органу задовольнити вимоги найманих працівників або уповноваженого ними органу, профспілки, об'єднання профспілок чи уповноваженого нею (ними) органу.

Умови та порядок проведення страйку, а також заборона проведення страйку визначаються вказаним вище законом. Рішення про участь у страйку приймає кожний працівник самостійно і добровільно. За примушення до участі або неучасті у страйку винні особи несуть відповідальність у передбаченому законом порядку. Рішення про визнання страйку незаконним приймається судом. На підставі такого рішення учасники страйку повинні прийняти рішення про припинення або скасування оголошення страйку, а працівники повинні розпочати роботу не пізніше наступного дня після вручення копії рішення суду особі (органу), що очолює страйк.[15, C.55-56]

Відповідно до ч. З ст. 36 Конституції громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їхньої професійної діяльності.[22, C.64]

Не менш принципове значення має закріплене Конституцією право на соціальний захист, яке, відповідно до ст. 46 Конституції України, включає право громадян на забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від нього обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Необхідно зазначити, що в юридичній науці щодо тлумачення поняття «соціальний захист» та «соціальне забезпечення» існують різні точки зору. Так, І. М. Сирота вважає, що за змістом ст. 46 Конституції соціальний захист включає і термін «соціальне забезпечення», тобто соціальний захист значно ширше поняття і містить елементи, що не входять до поняття соціальне забезпечення. Розкриваючи поняття «соціальний захист», В.Л. Костюк звертається до положень чинного законодавства і робить висновок про те, що цей термін вживається в кількох значеннях. Так, ст. 11 Закону України «Про зайнятість населення» передбачає, що громадяни мають право на соціальний захист у сфері зайнятості згідно із законодавством України про зайнятість. Тобто під ним автор розуміє комплекс гарантій і пільг, які надаються громадянам у сфері зайнятості. В такому контексті поняття «соціальний захист» досить близько наближається до поняття «соціальне забезпечення». Разом з тим, із аналізу положень ч. 2 ст. 4 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів», п.1 ст. 22 Закону України «Про зайнятість населення» стає очевидним, що під «соціальним захистом» розуміється діяльність держави, яка спрямована на забезпечення та реалізацію громадянами права на соціальне забезпечення. Далі автор робить висновок, що «хоча Конституція не дає чіткого визначення терміна «соціальний захист», за своєю суттю він дуже наближений до терміна «соціальне забезпечення». Цю важливу функцію у системі органів державної виконавчої влади виконують Міністерство праці та соціальної політики, Пенсійний фонд України.

Громадяни України можуть розраховувати на такі форми соціального забезпечення: пенсійне, забезпечення матеріальною допомогою, надання пільг, догляд. Крім того, Конституція встановлює юридичні факти, з якими пов'язано виникнення права на той чи інший вид забезпечення: повна, часткова або тимчасова втрата працездатності; втрата годувальника; безробіття; старість та інші, а також народження дитини, смерть громадянина, факт роботи на певних посадах чи за певних умов, утримання трьох і більше дітей, наявність неповної сім'ї, статус особи. Під умовами надання конкретного виду забезпечення мають на увазі юридичні факти, які визначають якісні характеристики того чи іншого виду та впливають на його розмір. Наприклад, для пенсійного забезпечення має значення стаж трудової діяльності, заробіток заявника, група інвалідності, сімейний стан тощо. Крім констатації права на соціальний захист, Основний Закон передбачає гарантії та механізм його реалізації: пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, повинні забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законодавством (ч.3 ст. 46).

Поряд з визначенням суті права на соціальний захист Конституція передбачає правові та економічно-фінансові механізми його забезпечення. Це право гарантується системою загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також мережею державних, комунальних та приватних закладів для догляду за непрацездатними. Принципи, а також правові, фінансові та організаційні основи загальнообов'язкового державного соціального страхування визначені в Основах законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року.[15, C.56-58]

Норма, що міститься в ч. З ст. 43 про заборону примусової праці, відповідає ст. 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. У зв'язку з цим змінено порядок переведення на іншу роботу: нині переведення на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, може здійснюватися тільки за згодою працівника за винятком тимчасового переведення на іншу роботу згідно із ч. 2 ст. 33 КЗпП (у ред. Закону України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України" від 24 грудня 1999 р. №1356-ХІХ // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - №6 - 7. - Ст. 41) (про поняття примусової праці - див. Жернаков В. Поняття примусової праці за законодавством України // Право України. - 1997. - №10. - С. 35).[22, C.64]

Серед соціальних прав громадян треба відзначити право громадян на відпочинок (ст. 45). Воно забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпуски, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.[15, C.58]

Це право проголошене ст. 24 Загальної декларації прав людини і випливає з вимог ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права.

Детальна регламентація використання громадянином права на відпочинок, максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку, порядок надання та тривалість відпустки, її види, встановлення вихідних та святкових днів тощо міститься у нормах діючого трудового законодавства, а саме КЗпП України, Законі України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р.

Таким чином, розглянуті вище соціально-економічні права громадян, закріплені в Конституції України, знаходять подальше втілення та розвиток в інших нормативних актах трудового права. їх можна розглядати як принципи формування інших джерел трудового права. Конституційні права є також важливою передумовою, на підставі якої формуються та розвиваються трудові відносини.[15, C.59]

Найважливішою юридичною гарантією прав і свобод є судовий захист. У ст. 55 Конституції закріплено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Оскільки вказані права в цей час є конституційними, то змінюється механізм захисту цих прав у разі їх порушення. Конституція надає можливість безпосереднього звернення до суду з питань про захист трудових прав у разі їх порушення. Раніше майже всі індивідуальні трудові спори (за винятком спорів, зазначених у статтях 222, 232 КЗпП) спочатку розглядалися в комісіях з трудових спорів. Ці та інші положення Конституції мають першорядне значення для правового регулювання суспільних відносин у сфері праці. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. До джерел трудового права належать ті з них, що містять норми трудового права.[22, C.65]

Все вищесказане є підтвердженням того, що Конституція України є основним джерелом трудового права, звідки беруть витоки всі основоположні норми трудового законодавства.

Нині діюча Конституція прийнята в складних умовах економічної нестабільності і політичного протистояння різних політичних рухів та партій щодо підходів до розбудови Української держави. Тому деякі її норми, що стосуються і вищезгаданих тут прав громадян, носять декларативний характер і поки що не завжди забезпечуються державою. І все ж Конституція України слугує основою для розробки і створення власного законодавства України, яке охоплюватиме всі сфери суспільних відносин (в тому числі і трудову) і сприятиме виходу України із складного економічного становища, становленню незалежної держави, покращенню життя всіх її громадян.[18, C.23]

3. КОДЕКС ЗАКОНІВ ПРО ПРАЦЮ УКРАЇНИ ТА ІНШІ ЗАКОНОДАВЧІ АКТИ УКРАЇНИ, ЩО РЕГУЛЮЮТЬ ТРУДОВІ ВІДНОСИНИ

Якщо Конституція України є основним джерелом, базою і підґрунтям для створення і розробки національного трудового законодавства, принципи якого основуються на правах і свободах, проголошених в ній, то Кодекс законів про працю є найважливішим документом, що регламентує трудові відносини, встановлює права, обов'язки та відповідальність їх сторін. В ньому кодифіковано багато законодавчих та інших нормативних актів, які були прийняті у різні роки, витримали перевірку часом і метою яких було встановлення високого рівня умов праці, всемірна охорона трудових прав працівників.[18, C.25]

Кодекс - це систематизований законодавчий акт, що регламентує однорідну сферу суспільних відносин, які становлять предмет трудового права. В ньому зосереджено найбільш принципові положення, які стосуються правового регулювання трудових відносин.[15, C.59]

Кодекс законів про працю в Україні вперше було прийнято наприкінці 1922 р. Фактично він був розроблений в Росії і як проект одержаний Україною в червні 1922 р. Відразу ж розпочалася робота щодо його розгляду, хоча значних змін до нього внесено не було. Навіть нумерація статей залишилася такою ж.

Але в Росії не могли допустити, щоб навіть розроблений в ній проект був затверджений в Україні раніше, ніж це відбудеться в Росії. Ця практика знайшла своє правове закріплення в Радянському Союзі, коли для «єдності» законодавства стали розроблятися Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік, які мали бути дослівно відображені в кодексах союзних республік.

Так, чинний КЗпП повністю відтворив Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю, що були затверджені Верховною Радою СРСР 15 липня 1970 р. й уведені в дію зі січня 1971 р. На підставі цих Основ в союзних республіках були розроблені і прийняті нові кодекси: в Росії - 9 грудня 1971 р., в Україні і Азербайджані - 10 грудня 1971 р., в Узбекистані -- 17 грудня 1971 р., в інших республіках - вже в 1972 р.[20, C.66]

В ньому спочатку нараховувалось 18 глав, які включали 265 статей. У структурі Кодексу такі глави: Загальні положення; Колективний договір; Трудовий договір; Робочий час; Час відпочинку; Нормування праці; Заробітна плата; Гарантії і компенсації; Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації; Трудова дисципліна; Охорона праці; Праця жінок; Праця молоді; Пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням; Індивідуальні трудові спори; Професійні спілки. Участь працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями; Державне соціальне страхування; Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю.

Повний перелік глав Кодексу наведено тут для того, щоб продемонструвати комплекс питань, які він охоплює.[18, C.26]

Зі значними змінами КЗпП України зберігає чинність і донині й складається з 20 глав та 265 статей.

До основних рис, що характеризують КЗпП України як джерело трудового права, належать такі:

- це кодифікований загальнодержавний акт, що об'єднує важливі норми трудового права;

- закріплено юридичні гарантії реалізації права на працю; принципи єдності та диференціації регулювання трудових відносин;

- встановлено пріоритет дії міжнародно-правових норм над національними (ст. 8і КЗпП України);

- містяться правові норми, які в сукупності становлять найважливіші інститути та підінститути права (трудовий договір, колективний договір тощо).