Размещено на http://www.allbest.ru/

Новомосковський кооперативний коледж економіки та права

ім. С. В. Литвиненка

Дніпропетровської облспоживспілки

циклова комісія юридичних дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Цивільне та сімейне право»

на тему: «Фізична особа як суб'єкт цивільного права»

Студентки 4 курсу групи Ю-41

напряму підготовки: 0304 «Право»

спеціальності 5. 03040101 «Правознавство»

Карлаш Анни Олександрівни

Керівник: Децюра Ю. В

м. Новомосковськ 2013

План

Вступ

Розділ 1. Загальні положення про фізичну особу. Її правоздатність та дієздатність

1.1 Ім'я фізичної особи

1.2 Місце проживання фізичної особи

1.3 Поняття фізичної особи у цивільному праві зарубіжних країн і джерела її цивільно-правового статусу

Розділ 2. Обмеження дієздатності фізичної особи, визнання її недієздатною, безвісно відсутньою і оголошення померлою

2.2 Акти цивільного стану

2.2 Поняття та зміст дієздатності в різних цивільно-правових системах. Обмеження дієздатності фізичної особи

Розділ 3. Фізична особа-підприємець

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

фізична особа правоздатність дієздатність

Актуальність теми дослідження. Фізичною особою визнається людина. При цьому з правової точки зору фізичними особами є не тільки громадяни України, а й іноземні громадяни, особи без громадянства.

З народженням людини в неї виникають різного роду права й обов'язки. Однак для виникнення у людини прав і обов'язків недостатньо факту її народження. Необхідно враховувати, що фізична особа-це людина, яка має правоздатність.

Цивільна правоздатність - це здатність мати цивільні права й обов'язки (ч. 1 ст. 25 ЦК), яка визнається за всіма фізичними особами. Вона виникає з моменту народження людини, і припиняється її смертю. У зв'язку з цим деякі автори висловлюють думку,що правоздатність - це природна властивість людини (З.В. Ромовська, Т.С. Шкрум). Проте інші автори (В.М. Хвостов, С.М. Братусь, С.М. Корнєєв, О.А. Пушкін, Ю.С. Червоний) трактують правоздатність,як визнану об'єктивним правом здатність мати суб'єктивні права та обов'язки, наголошуючи на тому, що, хоча правоздатність нерозривно пов'язана з життям людини, вона є суспільно-юридичною властивістю.

Кожному суспільству властиві свій характер і зміст правоздатності. Зміст цивільної правоздатності фізичної особи нині ширший,ніж у радянський період. Так, у ст. 42 КУ, передбачене право кожної особи на заняття підприємницькою діяльністю, не забороненої законом. Ст. 41 КУ, передбачає можливість придбання права приватної власності. Ст. 54 КУ, передбачає право на заняття літературною, художньою,науковою, технічною творчістю, захист інтелектуальної власності. Фізичної особи можуть самостійно чи разом з іншими фізичними чи юридичними особами створювати підприємства і господарські товариства.

Існування правоздатності означає наявність певного правового зв'язку між державою і особою (держава визнає за собою правоздатність і гарантує її). Разом з тим,правоздатність слід відрізняти від суб'єктивного права. Правоздатність-загальна передумова,на підставі якої в особи,за наявності певних юридичних фактів,виникає конкретне суб'єктивне право. Вона є можливістю мати зазначені в законі права й обов'язки,тоді як суб'єктивне право-вже існуюче конкретне право, що належить визначеній особі.

Кожна фізична особа має безліч різноманітних ознак. Однією з найважливіших ознак фізичної особи, яка її індивідуалізує, є її ім'я. При здійсненні окремих прав фізична особа відповідно до закону,може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) (ч. 2 ст. 28ЦК) Право на ім'я,як і інші немайнові права ,невідчужуване. Згідно глави 22 ЦК,право на ім'я є одним з особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Ст. 294 ЦК передбачає право кожної особи на ім'я і право на транскрипційний запис свого прізвища й імені,відповідно до національної традиції. У разі,якщо ім'я фізичної особи було перекручено,воно має бути обов'язково виправлене. Наприклад, якщо перекручування імені було допущено в документі,такий документ підлягає заміні;перекручування імені було допущено в засобах масової інформації, воно повинно бути виправлене в тому ж засобі масової інформації.

Таким чином, викладений вище матеріал зумовлює актуальність дослідження даної курсової роботи.

Об'єктом роботи є цивільне законодавство України.

Предметом дослідження фізична особа, як суб'єкт цивільного права

Метою курсової роботи є дослідження основних ознак фізичної особи, як суб'єкта цивільного права.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

- дослідити поняття фізичної особи у цивільному праві України;

- охарактеризувати цивільну правоздатність і дієздатність фізичної особи;

- висвітлити основні ознаки фізичної особи-підприємця. Структура курсової роботи дана робота складається з вступу, трьох розділів, п'яти підрозділів, висновку, списку використаної літератури, та додатків.

Розділ 1. Загальні положення про фізичну особу. Її правоздатність та дієздатність

У радянському цивільному праві термін” фізична особа” не використовувався, оскільки ця категорія вважалася суто “буржуазною” і піддавалася відповідній критиці. Натомість у цивільному законодавстві колишнього СРСР та республік,що входили до його складу,використовувалося поняття ”громадянин”, котре розглядалося як таке,що більше відповідає суті відносин у цій галузі у соціалістичному суспільстві.

Однак після зменшення напруги ідеологічної боротьби ставлення до цивілістичної термінології змінилося,що і зумовило повернення до категорії “фізична особа”, яка вживається в усіх європейських правових системах.

У зв'язку з цим слід підкреслити,що йдеться не просто про зміну терміна,а про формування нового підходу. Якщо раніше в центрі уваги знаходилася характеристика людини як громадянина,і тим самим підкреслювалося значення її взаємин з державою,тепер увага загострюється на цінності і правовому статусі людини у приватно-правових (цивільно-правових)відносинах.

Згідно з ЦК фізична особа - це людина,що виступає як учасник цивільних відносин (ст. 24).

Поняття “фізична особа” і “людина” взаємопов'язані, але не тотожні. Фізична особа-це завжди і тільки людина. Проте людина може бути,а може і не бути учасником цивільних відносин. Крім того,людина може розглядатися як суб'єкт права,а може бути предметом наукового дослідження або розглядатися як об'єкт впливу у іншій системі суспільних зв'язків.

Отже поняття фізичної особи у цивілістиці може не співпадати з поняттям людини, як істоти біологічної: іноді ці поняття тотожні, а іноді-поняття “фізична особа” вужче за поняття “людина”.

Правоздатність фізичної особи - це здатність людини мати цивільні права і обов'язки.

Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнення цивільних прав та обов'язків. Отже,правоздатність - це лише загальна,абстрактна можливість мати права чи обов'язки. Натомість конкретні права й обов'язки виникають з підстав, передбачених законом - юридичних фактів. Тому за рівної правоздатності всіх людей конкретні цивільні права фізичної особи різняться залежно від її віку,майнового становища,стану здоров'я тощо.

Згідно зі ст. 26 ЦК усі фізичні особи є рівними у здатності мати особисті немайнові та майнові цивільні права та обов'язки,які встановлені КУ та цим Кодексом,а так само інші цивільні права,якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст. ст. 21-24 КУ цивільна правоздатність ґрунтується на принципах рівноправності і соціальної справедливості. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної,расової,національної,мовної чи релігійної приналежності. Певні обмеження правоздатності іноземних громадян і осіб без громадянства встановлюються законом з метою забезпечення державної безпеки або як міра-відповідь для громадян тих держав,котрі встановили обмеження для українців.

За загальним правилом правоздатність не залежить також від віку, стану здоров'я, можливості здійснення прав і обов'язків, життєздатності людини.

Отже, характерними ознаками правоздатності є:

– її рівність для всіх фізичних осіб;

– невідчужуваність її на користь інших фізичних осіб;

– неможливість її обмеження актами суб'єктів приватного чи суб'єктів публічного права окрім випадків, прямо встановлених законом;

існування як природної невід'ємної властивості фізичної особи.

Правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняється у момент її смерті (ст. 25 ЦК).

За усієї, здавалося б, “прозорості” цього положення, при визначенні початку і кінця цивільної правоздатності виникає низка дискусійних питань.

Так, потребує додаткового тлумачення положення ч. 2 ст. 25 ЦК про те, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Зокрема, виникає питання, чи може тут йтися про правоздатність дитини, яка ще не народилася? Про необхідність пошуку відповіді на це питання свідчить і та обставина, що ст. 1222 ЦК серед спадкоємців називає осіб, ”які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини”.

Для того, щоб усунути видимість колізії наведених норм, доцільно провести розмежування понять “правоздатність” і “охорона прав фізичної особи”. Тоді все стає на свої місця : правоздатність виникає тільки з моменту народження. До моменту можливого народження дитини, зачатої за життя спадкодавця, що помер, закон передбачає лише охорону прав такої дитини. Саме у такому сенсі і сформульоване згадане вище правило ст. 25 ЦК. Народження живої дитини визначається медичними показниками за певними ознаками (вага, здатність до самостійного дихання тощо). Проте не вимагається, щоб дитина була народжена життєздатною. Якщо вона прожила хоча б деякий час, то вона визнається суб'єктом права. Це має значення, зокрема, для спадкових правовідносин, оскільки у цьому випадку така дитина може успадкувати майно і, у свою чергу, після неї можливе спадкування за законом (ст. ст. 1222, 1258, 1268 тощо ЦК).

Існують також суперечки щодо значення для припинення правоздатності рішення суду про визнання фізичної особи померлою.

Оскільки ст. 47ЦК вказує, що правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які наступають у разі смерті, виникає питання, чи припиняється у цьому випадку правоздатність?

Треба виходити з того, що оголошення фізичної особи померлою не припиняє її правоздатності, а лише створює презумпцію її смерті у місці проживання фізичної особи.

Передусім, такий висновок ґрунтується на тлумаченні правоздатності, як природної властивості людини, якої вона не може бути позбавлена рішенням суду або іншого суб'єкта публічного права.

Такий висновок має основою також тлумачення ст. 25 ЦК, де згадується лише смерть як підстава припинення правоздатності фізичної особи.

Отже, визнання фізичної особи померлою у місці її проживання не позбавляє людину можливості, якщо вона жива, бути учасником цивільних відносин у тому місці, де вона реально після цього знаходиться. Зміст цивільної правоздатності фізичної особи -- це сукупність (загальний обсяг) тих цивільних прав і обов'язків, які вона може мати.

Згідно зі ст. 26 ЦК фізична особа має всі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК, а також здатна мати усі майнові права, встановлені ЦК та іншими законами. Крім того, фізична особа може мати будь-які інші цивільні права, не передбачені законодавством, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Отже, обсяг прав, які становлять зміст цивільної правоздатності, законодавством не обмежений. Фізична особа може мати практично будь-які права. Існує лише одне обмеження: володіння ними не повинне суперечити закону та моральним засадам суспільства.

Таким чином, зміст цивільної правоздатності фізичних осіб становить у сукупності систему їх соціальних, економічних, культурних та інших прав, визначених і гарантованих Конституцією, ЦК, іншими актами законодавства. При цьому враховуються права, забезпечені міжнародними актами, зокрема: Загальною декларацією прав людини; Європейською конвенцією "Про захист прав людини та основних свобод"; Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 р. ; Конвенцією про права дитини 1989 р. Держави-учасниці міжнародних актів взяли на себе зобов'язання забезпечувати рівність правоздатності всім особам, що перебувають на їх території; не позбавляти осіб свободи на тій підставі, що вони не можуть виконати яке-небудь договірне зобов'язання; надавати право вільного пересування і вибору місця проживання всім громадянам та визнавати їх правосуб'єктність; не допускати незаконного втручання в особисте і сімейне життя; не посягати на недоторканність житла тощо.

Слід зазначити, що новий ЦК істотно розширив (порівняно з раніше чинним цивільним законодавством і, зокрема, ЦК 1963 р. ) правоздатність фізичних осіб, визначивши її обсяг відповідно до принципу приватного права: "Дозволяється все, що прямо не заборонено законом".

На забезпечення реалізації цього принципу спрямоване правило ст. 27 ЦК, згідно з яким правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним, а правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є незаконним.

Згідно зі ст. ст. 24, 64 Конституції обмеження прав людини і громадянина можливо лише на підставі закону і тільки у тій мірі, у якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моралі, здоров'я, прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.

У встановлених законом випадках і лише за рішенням суду фізична особа може бути обмежена у здатності мати деякі права. До таких обмежень, зокрема, належать заходи кримінального покарання. Так, ст. 51 Кримінального кодексу (КК) України передбачає такі заходи, як: арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічно, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю тощо.

Для того, щоб мати можливість самостійно створювати для себе цивільні права і обов'язки, фізична особа має бути не лише правоздатною, алу й дієздатною.

У найбільш простому вигляді дієздатності як правова категорія може бути визначена як здатність особи своїми діями набувати права і створювати обов'язки. Вона може бути визначена й інакше - як здатність особи вчиняти дії з правовими наслідками. У кожному разі наголошується на тому, що дієздатна особа сама для себе своїми власними діями набуває права і обов'язки, у результаті власних дій стає учасником правовідносин

Дієздатність фізичної особи - це її здатність своїми власними діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. 30 ЦК).

Наведене визначення дієздатності фізичної особи достатньо повно характеризує цю правову категорію. Разом з тим, воно не містить вказівок на особливості дієздатності саме фізичної особи, не зазначає ті риси, котрі відрізняють її від тлумачення дієздатності юридичної особи (котра, однак, згідно із концепцією ЦК, не співпадає з поняттям дієздатності фізичної особи - див. ст. 92ЦК).

Елементами змісту дієздатності фізичної особи є:

1. можливість самостійного вчинення правочинів (правочиноздатність);

2. можливість нести самостійну майнову відповідальність (деліктоздатність);

3. можливість складати заповіт та бути спадкоємцем (тестаментоздатність);

4. можливість обирати собі представника та самому виступати як представник (трансдієздатність);

5. можливість займатися підприємницькою діяльністю (бізнес дієздатність). Доцільність виокремлення такого елементу дієздатності зумовлена тим, що цей елемент загального поняття дієздатності не обмежується лише загальним правом вчиняти правочини, але й пов'язаний із вчиненням дій щодо державної реєстрації громадянина як підприємця, з одного боку, регулюванням діяльності фізичних осіб - підприємців правилами нормативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб (ст. ст. 50-54 ЦК) з іншого.

На перший погляд, виокремлення окремих елементів дієздатності не має практичного значення, а швидше знаходиться у площині теоретичних дискусій. Проте, це враження хибне.

ЦК, даючи у ст. 30 загальне визначення дієздатності, разом з тим у подальших нормах диференційовано підходить до виникнення окремих елементів дієздатності. Так, якщо правочиноздатність виникає у особи, що досягла 14 років (за умови, що батьки, усиновлювачі чи піклувальники не заперечують проти правочину - ст. ст. 32, 221 , 222), то виникнення деліктоздатності ЦК пов'язує з наявністю додаткових умов (зокрема, з наявністю майна, достатнього для відшкодування - ст. 33). Якщо часткова правочиноздатність є навіть у особи, яка не досягла 14 років(ст. 31), то трансдієздатність, як випливає зі ст. 242 ЦК, настає лише з досягненням повноліття. Хоча заповіт є одностороннім правочином, але право на заповіт (тестаментоздатність)виникає лише у осіб з повною цивільною дієздатністю і до того ж (на відміну від інших правочинів)не може реалізовуватися через представника (ст. 1234 ЦК). Така сама вимога щодо повної дієздатності як загальне правило висунута в ст. 50 ЦК щодо фізичної особи, яка хотіла б займатися підприємницькою діяльністю. Виняток з цього правила встановлений ст. 35 ЦК, але й тут є особливості - віковою межею є “нетиповий” для норм ЦК вік-16 років. Тому слід визнати, що розрізняння вказаних елементів дієздатності є доцільним і з практичної точки зору, оскільки дає змогу диференційовано підходити (що робить і ЦК) до визначення вимог стосовно надання особі того чи іншого виду дієздатності.

На відміну від правоздатності дієздатність пов'язана зі здійсненням громадянином вольових дій, що припускає досягнення певного рівня психічної зрілості. Критеріями є вік, а також стан психічного здоров'я.

З урахуванням цих критеріїв можна виокремити декілька видів дієздатності фізичних осіб:

1) повну дієздатність;

2) часткову дієздатність;

3) неповну дієздатність.

Повна дієздатність визнається за повнолітніми фізичними особами, тобто тими, хто досяг 18 років (ст. 34 ЦК).

Вказаний віковий ценз може бути зниженим у двох випадках :

a) реєстрації шлюбу особою, що не досягла 18 років (ч. 2 ст. 34 ЦК);

b) надання повної цивільної дієздатності за рішенням органу опіки та піклування неповнолітній особі (ст. 35 ЦК).

Шлюбний вік встановлений для чоловіків - 18 і жінок - 17 років (ст. 22 СК). Ст. 23 СК допускає також за виняткових обставин можливість реєстрації шлюбу особами до досягнення ними 14 років.

На зниження шлюбного віку згода батьків чи інших законних представників не потрібна, але їхня думка при цьому враховується. Реєстрація шлюбу осіб, яким був знижений шлюбний вік, здійснюється в загальному порядку.

Після реєстрації шлюбу неповнолітні фізичні особи набувають дієздатність у повному обсязі.

Надання повної цивільної дієздатності (емансипація) згідно зі ст. 35 ЦК можливе:

– фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором;

– фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю;

– щодо неповнолітньої фізичної особи, яка записана матір'ю або батьком дитини.

Підстави і порядок емансипації визначаються по-різному:

- тому , хто працює за трудовим договором, надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди - за рішенням суду;

- тому, хто бажає займатися підприємницькою діяльністю і досяг 16 років, спочатку необхідно отримати письмову згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. За наявності вказаної згоди така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту її державної реєстрації як підприємця;

-для надання повної цивільної дієздатності неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини, необхідний факт державної реєстрації народження дитини, одним з батьків якої є неповнолітній. У цьому випадку згоди батьків неповнолітнього, органів опіки та піклування тощо на емансипацію неповнолітньої особи не потрібно.

Ст. 35 ЦК не згадує про значення членства у виробничому кооперативі, однак, очевидно, таке членство особи, яка досягла 16 років, за аналогією з трудовим договором може бути підставою надання повної цивільної дієздатності.

У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності, батьківства надана неповнолітній особі повна цивільна дієздатність зберігається.

Часткову цивільну дієздатність мають особи, які не досягли 14 років (ст. 31 ЦК іменує їх також “малолітніми особами”). Їхня дієздатність обмежується можливостями самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (тобто, правочини, що задовольняють побутові потреби особи, відповідають рівню її фізичного, духовного чи соціального розвитку та стосуються предмета, який має невисоку вартість), а також здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Всі інші правочини, вчинені малолітніми до досягнення ними 14 років, нікчемні і не породжують для них правових наслідків. Однак такий правочин може бути в інтересах малолітньої особи на вимогу її батьків, усиновлювача або опікуна визнаний судом дійсним, якщо він вчинений на користь такої особи (ст. 221 ЦК).

Малолітня особа не несе цивільно-правової відповідальності за завдану нею шкоду. Це пояснюється тим, що малолітні особи ще не можуть повною мірою оцінювати свої дії і керувати ними, а тому не можуть визнаватися винними і нести відповідальність за правопорушення. Відповідальність за дії малолітніх покладається на їхніх батьків, усиновлювачів, опікунів, винних у нездійсненні належного нагляду за діями малолітнього чи неналежному вихованні дітей. Батьки, усиновлювачі, опікуни малолітніх можуть бути звільнені від відповідальності, якщо доведуть, що зобов'язання було порушене чи шкода заподіяна не з їхньої вини (ст. ст. 33, 1178 ЦК).

Неповну цивільну дієздатність мають неповнолітні особи, тобто особи у віці від 14 до 18 років (ст. 32 ЦК).

Крім правочинів, передбачених ст. 31 ЦК, вони можуть :

– самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

– самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

– бути учасниками (засновниками)юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

– самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку)та розпоряджатися вкладом, внесеним такими особами на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Проте, якщо грошові кошти внесені у фінансову установу на її ім'я іншими особами, то неповнолітня особа може розпоряджатися ними за згодою органу опіки та піклування та батьків (усиновлювачів)або піклувальника.

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою будь-кого з батьків (усиновлювачів)або піклувальників та органу опіки та піклування. Згода може бути замінена наступним схваленням у письмовій формі правочину, вчиненого зазначеними особами. У разі заперечення правочину того з батьків (усиновлювачів), з ким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна має бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів)або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування.

1.1 Ім'я фізичної особи

При реалізації правоздатності, набутті і захисті суб'єктивних прав істотне значення має ім'я фізичної особи, під яким вона набуває прав та обов'язків і здійснює їх, а також місце проживання фізичної особи. Наприклад, місце проживання враховується при визнанні особи безвісно відсутньою, оголошення її померлою, визначенні місця розгляду позову тощо.

Право на ім'я належить до особистих невідчужуваних прав громадян. Ст. 28 ЦК передбачає, що фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, яке надається їй відповідно до закону. Разом з тим, при здійсненні окремих цивільних прав фізична особа може використовувати псевдонім (вигадане ім'я)або діяти без зазначення імені. Наприклад, автори творів науки, літератури, мистецтва і суміжних прав можуть використовувати для індивідуалізації псевдонім, що не повторює ім'я іншої особи.

Відповідно до Конвенції про права дитини, дитина набуває право на ім'я з моменту народження.

Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Саме ці ознаки індивідуалізують фізичну особу, як учасника цивільних відносин.

Згідно зі ст. ст. 145 - 148 Сімейного кодексу України, ім'я дитини обирається за згодою батьків, по батькові дається за іменем батька, якщо інше не передбачено законами України чи не ґрунтується на національних звичаях. Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, а коли вони мають різні прізвища - за згодою між ними. Спори між батьками з приводу імені чи прізвища дитини вирішується органами опіки та піклування.

Якщо дитина народилася у батьків, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, і батько дитини не встановлений у визначеному законом порядку, ім'я дитині дається за вказівкою матері, по батькові - за іменем особи, записаної у свідоцтві про народження дитини як її батько, а прізвище - за прізвищем матері.

Ім'я, по батькові і прізвище реєструється в органах РАЦС (ст. 144 СК).

Фізична особа має право змінити прізвище та ім'я, у разі укладання шлюбу, розірвання шлюбу, визнання його недійсним, усиновлення, встановлення батьківства (ст. ст. 35, 45, 46, 113, 231 СК).

Крім того, фізична особа, якій виповнилося 16 років, може змінити своє прізвище та ім'я за власним бажанням. Особа, що досягла 14 років, може зробити це зі згоди батьків або того з них, з ким вона проживає, або піклувальника, але за умови, що це відповідає її інтересам. Порядок зміни прізвища, імені і по батькові громадян України визначається Указом Президента України, від 31 грудня 1991 р. № 23 “Про порядок переміни громадянами прізвищ, імен та по батькові” і “Положення про порядок розгляду клопотань, про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові ”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України, від 27 березня 1993 р. № 233.

До досягнення дитиною 16-річного віку органи опіки і піклування, за спільною заявою батьків мають право, враховуючи інтереси дитини, змінити її ім'я, а також прізвище іншого з батьків. Таке прохання може бути викликане невдалим сполученням імені і по батькові, бажанням врахувати національні традиції тощо. Після досягнення дитиною 7-річного віку, на таку зміну імені та прізвища необхідна її згода. При роздільному проживанні батьків той з них, з ким дитина проживає постійно, має право клопотатися про надання дитині його прізвища. Питання вирішується органами опіки і піклування, виходячи з інтересів дитини і з її згоди, якщо вона досягла 7-річного віку.

При зміні імені відомості про це вносяться до актового запису про народження та інших документів. Паспорт підлягає заміні. Усі цивільні права й обов'язки, набуті фізичною особою з колишнім ім'ям, зберігають чинність. Разом з тим, про зміну імені фізична особа має повідомити своїх кредиторів та боржників цивільного законодавство не передбачає спеціальних санкцій за невиконання цього інформаційного обов'язку. Однак його невиконання може розглядатися як зловживання цивільним правом, а відтак, тягнути наслідки, встановлені ст. ст. 13, 15-23 ЦК.

1.2 Місце проживання фізичної особи

Місце проживання має істотне значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стабільності цивільних відносин. Так, місце проживання боржника або кредитора може мати значення для встановлення місця виконання зобов'язань, якщо воно не передбачено законом чи договором (ст. 532 ЦК), місця відкриття спадщини (ст. 1221 ЦК), для визнання особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою (ст. ст. 43, 46 ЦК).

Тому ст. 29 ЦК спеціально присвячена цьому питанню. Згідно з цією нормою місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Слід зазначити, що ця норма цк ґрунтується на положенні ст. 33 КУ, згідно з якою кожний, хто законно знаходиться на території України, має право вільно пересуватися, обирати місце перебування і проживання.

Ст. 33 КУ розрізняє місце перебування громадянина і місце його проживання.

Місце перебування фізичної особи - це те місце, де вона знаходиться тимчасово (готель, санаторій, притулок тощо).

Місце проживання фізичної особи-це місце, де громадянин постійно чи переважно проживає (як власник будинку чи квартири ; як наймач чи піднаймач житла ; як член сім'ї власника, наймача, або на іншій підставі, встановленій законодавством, будинку-інтернаті для інвалідів, громадян похилого віку тощо).

Фізична особа може проживати постійно у якомусь одному місці. Але вона може мати кілька місць проживання (ч. 6 ст. 29 ЦК). У такому випадку правове значення має встановлення тієї обставини, у якому з цих місць проживання вона вчинила юридично значиму дію (склала заповіт, уклала договір тощо), щодо наслідків якої виник спір.

З метою забезпечення умов для стабільності цивільних відносин та виконання фізичними особами обов'язків щодо інших суб'єктів права, встановлена їхня реєстрація за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування.

Реєстрацію фізичних осіб за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування слід відрізняти від прописки. Якщо прописка ґрунтувалася на так званій “дозвільній системі” і мала за мету певні обмеження вибору місця проживання, переміщення громадян тощо, то призначення реєстрації-фіксувати знаходження фізичної особи у вільно обраному нею місці проживання чи перебування .

Оскільки нормативні акти про прописку є такими, що суперечать КУ, громадяни, прописані за місцем проживання, вважаються такими, що пройшли реєстрацію. Відмова у реєстрації (яка не має конститутивного значення, але зберігає значення доказу при встановленні місця проживання) може бути оскаржена у судовому порядку.

Можливість обрання місця проживання залежить від віку та стану психічного здоров'я фізичної особи. Самостійно реалізувати це право може фізична особа, яка досягла 14 років, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ч. 2 ст. 29 ЦК).

Спостерігаються певні розбіжності у підходах до вирішення цього питання у ЦК та СК, який взагалі не передбачає можливості роздільного проживання неповнолітніх з їхніми батьками, усиновлювачами, опікунами. Проте, перевагу мають норми ЦК як головного закону, що визначає цивільний статус фізичної особи.

Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років, визнається місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визначається органом опіки та піклування або судом. Батьки, що проживають роздільно, визначають, з ким із них буде проживати дитина, шляхом угоди між ними. У випадку спору, він вирішується судом, виходячи з інтересів та з урахуванням думки дітей (ст. 161 СК).

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна, або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

1. 3 Поняття фізичної особи в цивільному праві зарубіжних країн і джерела її цивільно-правового статусу

Фізичною особою в цивільному праві зарубіжних країн є людина, окремий громадянин (даної чи іншої держави) або особа без громадянства. Визнаючи кожного суб'єктом права, та чи інша держава встановлює його правовий статус, положення стосовно держави, її органів, інших фізичних та юридичних осіб. Цивільно-правовий статус (цивільна правосуб'єктність) фізичної особи визначається її здатністю мати цивільні права та обов'язки (правоздатність), своїми діями набувати та здійснювати їх (дієздатність). У Німецькому законодавстві використовуються три терміни: правоздатність, дієздатність і деліктоздатність. Деліктоздатність розглядається як здатність громадянина нести цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну його протиправними діями. У Франції закон не розрізняє окремих категорій правоздатності й дієздатності, застосовується єдиний термін «capacite» (у значенні право- та дієздатності); будь-який громадянин з досягненням повноліття стає здатним до всіх актів цивільного життя. Однак судова практика й теорія розрізняють правоздатність і дієздатність. У праві Англії та США правоздатність і дієздатність визначаються єдиним терміном «правова здатність». Судова практика виділяє «пасивну правову здатність», яка за змістом відповідає правоздатності, і «активну правову здатність» та «здатність до вчинення правового акту», що відповідають за змістом поняттю дієздатності. Правовий статус фізичних осіб у всіх країнах, що розглядаються, врегульовано законами. У країнах з кодифікованим цивільним правом цьому питанню відводяться окремі розділи (чи глави, параграфи та ін. ) в цивільних кодексах. У Франції -- це книга I ФЦК «Про особи». У Німеччині -- глава «Фізичні особи» розділу І «Особи» та глава «Дієздатність» розділу 3 «Угоди» у книзі І НЦК «Загальна частина», а також книга IV НЦК -- «Сімейне право». У країнах прецедентного права норми про фізичну особу закріплено в законах, однак єдиного акта з цього питання не існує. У Англії діють спеціальні закони, в яких містяться норми про правове положення фізичних осіб: про шлюб та сім'ю, про правову допомогу неповнолітнім та ін. У США такі закони знаходяться в компетенції окремих штатів, єдиного закону федерації немає. Правові норми щодо статусу фізичних осіб реалізують у праві зарубіжних країн принципи свободи та рівності. Свобода в цивільному праві виявляється в тому, що фізичні особи визнаються самим фактом свого існування як особистості, носії персоніфікованих (суб'єктивних) прав й індивідуальних можливостей захисту, користуються свободою діяльності, основу якої утворює свобода договору та яка передбачає свободу набувати й передавати будь-які майнові блага, а також можуть бути захищені від інших осіб. Рівність у цивільному праві означає, що людина має персоніфіковані (суб'єктивні) права та правові позиції, які розуміються як сукупність юридичних можливостей і захищаються за однакових передумов з іншими; вона керується тими самими нормами та однаковими обмеженнями, правовий захист гарантується всім однаковою мірою. Практично це виявляється в презумпції рівності прав усіх осіб. Ознайомившись з даною інформацією ми бачимо, що фізична особа зарубіжних країн, яка наділена цивільними правами та обов'язками дуже подібна до фізичної особи України. Суть правоздатності та дієздатності є однаковою, але кожне законодавство(країна) трактує їх по-своєму

Розділ 2. Обмеження дієздатності фізичної особи, визнання її недієздатною, безвісно відсутньою і оголошення померлою

За наявності достатніх підстав за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування згідно з ч. 5 ст. 32 ЦК суд може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права, тобто застосувати обмеження дієздатності фізичної особи.

Підставою такого обмеження зазвичай слугують явно нерозважливе розпорядження коштами, використання їх, наприклад, на спиртні напої, азартні ігри тощо. Після обмеження можливості самостійно розпоряджатися доходами неповнолітня особа може вчиняти правочини за згодою законних представників, а при позбавленні його права самостійного розпорядження заробітком, стипендією чи іншими доходами відповідні правочини за нього вчиняють законні представники. Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які слугували підставою для його прийняття.

Неповнолітня особа самостійно несе відповідальність як за порушення укладеного нею договору, так і за заподіяння шкоди за відсутності договору (ст. ст. 33, 1179 ЦК).

Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, за порушення договору, укладеного за згодою батьків, усиновлювачів, піклувальника, додаткову (субсидіарну) відповідальність несуть батьки такої фізичної особи. Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, додатково брати участь у відшкодуванні шкоди, що виникла внаслідок невиконання договору або завдання шкоди неповнолітнім, припиняється після досягнення фізичною особою повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

Обмежену цивільну дієздатність має також фізична особа, котру суд обмежив у дієздатності через те, що вона страждає на психічний розлад, що істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, а також фізична особа, котру суд обмежив у дієздатності через те, що вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ст. 36 ЦК).

Без згоди піклувальника фізична особа, обмежена у дієздатності, не може:

a) продавати, дарувати, заповідати, обмінювати, купувати майно, а також вчиняти інші правочини щодо розпорядження майном, за винятком дрібних побутових (ст 37 ЦК);

b) самостійно одержувати заробітну плату, пенсію та інші види доходів. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпорядження ними здійснюються піклувальником.

Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними. Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.

Піклувальники не можуть брати участь у правовідносинах, що пов'язані з особою підопічного. Вони контролюють лише правочини, котрі мають майновий характер. При цьому закон забороняє піклувальнику давати згоду на здійснення підопічним дій, пов'язаних з безоплатним відчужуванням майна. Піклувальник також не має права укладати з підопічним правочини відносно себе особисто або відносно членів своєї родини.

Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

Якщо обставини, що послужили підставою обмеження дієздатності особи (видужання фізичної особи, поліпшення її психічного стану, припинення зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо) відпали, суд поновлює її цивільну дієздатність. Рішення суду про поновлення цивільної дієздатності є підставою припинення піклування, встановленого над фізичною особою (ст. 38 ЦК).

Факт психічного одужання фізичної особи підтверджується відповідним фаховим медичним висновком, якщо особа знаходилась в спеціальному медичному закладі на лікуванні.

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Справа може бути порушена за заявою членів родини особи, громадських організацій, прокурора, органа опіки та піклування, психіатричної лікувальної установи в суді за місцем проживання громадянина чи за місцем перебування лікувальної установи, де він перебуває. Суддя в порядку підготовки справи до судового засідання призначає судово-психіатричну експертизу. У судовому засіданні беруть участь громадянин, якщо це можливо за станом його здоров'я, члени його родини, прокурор, представник органу опіки і піклування.

Законом передбачені певні гарантії від необґрунтованого звернення до суду із заявою про визнання особи недієздатною. Зокрема, якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що ця вимога була заявлена недобросовісно, фізична особа, якій було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування (ст. 39 ЦК).

Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішення суду. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною (ст. 40 ЦК).

Рішення суду про недієздатність громадянина є підставою для призначення йому опікуна, який є його законним представником (ст. 41 ЦК).

Опікун захищає права фізичної особи, визнаної недієздатною, вчиняє у її інтересах та від її імені правочини, несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.

Оскільки визнання фізичної особи недієздатною тлумачиться як тимчасовий засіб, котрий може застосовуватися лише на період існування психічного захворювання, ст. 42 ЦК передбачає можливість поновлення дієздатності фізичної особи. Таке поновлення проводиться судом за позовом опікуна або органу опіки та піклування, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення психічного стану фізичної особи у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Факт психічного одужання фізичної особи підтверджується відповідним медичним висновком, якщо особа знаходиться в спеціальному медичному закладі на лікуванні.

Цим же рішенням суду припиняється опіка, оскільки необхідність у ній відпадає. Надалі фізична особа, цивільну дієздатність якої поновлено, виступає як повноправний учасник цивільного обігу.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою слугує, передусім, захисту майнових інтересів відсутньої особи та інтересів осіб, з якими вона перебуває у цивільних відносинах.

Гарантією від необґрунтованого визнання особи безвісно відсутньою є те, що відповідне рішення приймає лише суд. До того ж ст. 43 ЦК максимально точно встановлює умови, за яких фізична особа може бути визнана безвісно відсутньою, передбачаючи, що для цього необхідно, щоб протягом одного року в місці її постійного проживання (ст. 20 ЦК)не було відомостей про місце її перебування.

У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року.

Порядок визнання особи безвісно відсутньою визначений ЦПК України. Заява подається заінтересованою особою до суду за місцем її проживання. Суд розглядає справу у порядку особливого провадження з обов'язковою участю прокурора.

Слід звернути увагу на те, що закон розрізняє поняття :“ фізична особа, місце перебування якої невідоме” та“ фізична особа, яка визнана безвісно відсутньою” (ст. 44 ЦК).

Різниця між ними полягає в тому, що безвісно відсутньою фізична особа вважається лише з моменту набрання чинності рішення суду про визнання її такою. До цього особа вважається такою, місце перебування якої невідоме.

На перший погляд, може здатися, що фізична особа має вважатися такою, місце перебування якої невідоме, вже з моменту отримання останніх відомостей від або про неї. Проте такий висновок суперечить ч. 2 ст. 44 ЦК, котра пов'язує правові наслідки із заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування до нотаріуса.

Над майном фізичної особи, яка визнана судом безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідоме, після того, як нотаріус за останнім місцем проживання такої особи опише належне їй майно, встановлюється опіка.

Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах.

За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати, погашає зобов'язання, термін виконання яких настав, тощо.

За необхідності постійного управління майном воно передається за рішенням суду в довічне утримання (ст. 1032 ЦК). Управитель вправі відповідно до цього договору вчиняти будь-які дії в інтересах відсутнього власника. При цьому правочини управитель укладає від свого імені, вказуючи, що діє як управитель майном. Також він має право на винагороду, передбачену договором, і право на відшкодування необхідних витрат за рахунок доходів від використання майна, але, у свою чергу, несе відповідальність за неналежну дбайливість у ставленні до майна (ст. ст. 1042-1043 ЦК).

Закон передбачає також інші наслідки визнання громадянина безвісно відсутнім : припиняється дія виданої їм довіреності (ст. 248 ЦК) ;шлюб з особою яка визнана безвісно відсутньою, розривається в органах РАЦС (ст. 107 СК) та ін.

Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.

Для цього необхідним є дотримання таких умов :

1) фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася або було одержано відомості, про місце її перебування ;

2) є заява цієї особи або іншої заінтересованої особи ;

3) скасування судом рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою (ст. ст. 44, 45 ЦК).

Аналогічні умови мають бути дотримані у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим (крім скасування судом рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, оскільки такого рішення у цьому випадку не було).

Скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також поява фізичної особи, місце перебування якої було невідомим, є також підставою для припинення договору про довічне утримання майна. Якщо шлюб був розірваний, то він може бути поновлений органом РАЦС за спільною заявою подружжя за умови, що жоден з них не уклав новий шлюб (ст. 118 СК).

Якщо особа, котра визнана безвісно відсутньою, або місце знаходження якої невідоме, не з'явилася і не подає про себе відомостей, наступним кроком є оголошення фізичної особи померлою.

Згідно зі ст. 46 ЦК, фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом 3 років, а якщо вона зникла безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом 6 місяців. Особа, яка зникла безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу 2 років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи, суд може оголосити фізичну особу померлою і до закінчення цього строку, але не раніше спливу 6 місяців.

Фізична особа оголошується померлою з дня набрання законної сили рішення суду про це. Особа, яка зникла безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку, або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

Оголошення особи такою , що померла, проводиться в аналогічному порядку, як визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

При цьому слід враховувати те, що підставою для оголошення особи померлою є не факти, які напевне підтверджують її загибель, а обставини, що дають підставу припускати смерть такої особи. Тому оголошення фізичної особи судом померлою, необхідно відрізняти від встановлення судом факту смерті особи у певний час і за певних обставин у разі відмови органів РАЦС зареєструвати смерть, якщо від цього факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних або юридичних осіб.