Правове регулювання часу відпочинку в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

ВСП ВАСИЛІВСЬКИЙ КОЛЕДЖ ТДАТУ

Циклова комісія юридичних дисциплін

Контрольна робота

Правове регулювання часу відпочинку в Україні

з дисципліни: Трудове право

Виконала:

Семенова Ілона

2012 рік



ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Поняття і види часу відпочинку

Розділ 2. Порядок залучення працівників до роботи у вихідні, святкові і неробочі дні

Розділ 3. Міжнародні стандарти часу відпочинку

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Законодавство про працю не дає визначення часу відпочинку. Наукою трудового права традиційно під часом відпочинку розуміється час, протягом якого працівник є вільним від виконання трудових обов'язків і вправі використовувати його на власний розсуд.

Тобто у трудовому праві право працівника на відпочинок тісно пов'язане не з тривалістю робочого часу, а скоріше з його обмеженням. Цей зв'язок яскраво виявився у конституційній нормі. Згідно зі статтею 44 Конституції України: "Кожен, хто працює має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови: здійснення цього права визначаються законом". Отже, у законодавстві встановлюються мінімальні державні стандарти і гарантії щодо забезпечення права працівника на відпочинок.

Ці стандарти мають бути дотримані роботодавцем на підприємствах усіх форм власності.

Водночас відповідно до статті 9-1 КЗпП України підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно із законодавством трудові та соціально-побутові пільги. Однією з таких пільг може бути встановлення більш тривалої щорічної відпустки, додаткових відпусток, скороченої тривалості робочого дня. Такі норми є локальними, вони встановлюються роботодавцем разом з виборним органом первинної профспілкової організації, що діє на підприємстві (п. 4 ст. 38 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (в редакції Закону від 13 грудня 2001 р.).

Тому метою даної роботи є дослідження особливостей правового регулювання часу відпочинку в Україні. При написанні роботи були поставлені такі завдання:

- розкрити поняття і види часу відпочинку;

- визначити порядок залучення працівників до роботи у вихідні, святкові і неробочі дні;

- висвітлити міжнародні стандарти часу відпочинку.

Об'єктом дослідження є трудові відносини, які виникають при реалізації права громадян на відпочинок.

Предметом дослідження є інститут забезпечення права на відпочинок як прояв галузевого принципу встановлення державних гарантій забезпечення трудових прав працівників.

Методологічну основу роботи складає діалектичний метод пізнання суспільних явищ і процесів. У роботі використовуються також загальноприйняті в юридичній науці методи наукового пізнання: формально-юридичний, системно-структурний, порівняльно-правовий, та інші загальнонаукові методи.

При написанні роботи використано максимально законодавчу базу з питань правового регулювання відпочинку, наукова література, монографії, статті та публікації.



Розділ 1. Поняття і види часу відпочинку

Час відпочинку - це час, протягом якого працівник е вільним від виконання трудових обов'язків і вправі використовувати його на власний розсуд.

Законодавством встановлені такі види часу відпочинку:

- перерви протягом робочого дня (зміни);

- щоденний відпочинок (міжзмінна перерва);

- вихідні дні (щотижневий відпочинок);

- святкові й неробочі дні;

- відпустки.

Відповідно до ст. 66 КЗпП перерва для відпочинку і харчування надається тривалістю не більше 2 годин. Така перерва повинна надаватись, як правило, через 4 години після початку роботи. Час початку і закінчення перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи. На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникам повинна бути надана можливість приймання їжі протягом робочого часу. Перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі встановлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації. Перерви для відпочинку і харчування не включаються в робочий час і не оплачуються.

Законодавством також передбачені спеціальні перерви. При роботі на відкритому повітрі в холодну пору року за рішенням роботодавця встановлюються перерви для обігрівання. При цьому власник або уповноважений ним орган узгоджує з профспілковим комітетом кількість і тривалість таких перерв, а також обладнання місць обігрівання. Перерви для обігрівання включаються в робочий час. Правила про умови праці вантажників при вантажно-розвантажувальних роботах, затверджені НКП СРСР 20 вересня 1931 р., передбачають, крім обідньої перерви, спеціальні перерви для відпочинку, що входять до робочого часу. Тривалість і порядок надання таких перерв визначаються правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Жінкам, котрі мають дітей віком до 1,5 року, крім загальної для всіх працівників перерви для відпочинку і харчування, надаються додаткові перерви для годування дитини. Ці перерви надаються не рідше ніж через 3 години після початку роботи тривалістю не менше ЗО хвилин кожна. За наявності двох і більше грудних дітей тривалість такої перерви має бути не менше години. Строки і порядок надання перерв встановлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації і з урахуванням бажання матері. Перерви для годування дитини включаються до робочого часу та оплачуються за середнім заробітком (ст. 183 КЗпП). Правом на перерву для годування дитини користуються жінки, які працюють неповний робочий час. За бажанням жінки, що має дітей, і залежно від тривалості її робочого дня (зміни) допускається: приєднання перерви для годування дитини до перерви для відпочинку і харчування; перенесення 1 або в сумарному вигляді 2 перерв для годування дитини на кінець робочого дня, з відповідним його скороченням.

Щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні) - його тривалість повинна бути не менш як 42 години (ст. 70 КЗпП). При 5-денному робочому тижні працівникам надається 2 вихідних дні на тиждень, як правило, підряд - у суботу і неділю. При режимі 6-денного робочого тижня працівникам надається 1 вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при 5-денному робочому тижні, якщо його не встановлено законодавством, визначається графіком роботи підприємства, погодженим з профспілковим комітетом і, як правило, має надаватися підряд із загальним вихідним днем. На підприємствах, в установах, організаціях, де робота не може бути припинена в загальний вихідний день у зв'язку з необхідністю обслуговування населення (магазини, підприємства побутового обслуговування, театри, музеї та ін.), вихідні дні встановлюються місцевими радами (ст. 68 КЗпП). Відповідно до ст. 69 КЗпП на підприємствах, зупинення роботи яких неможливе з виробничо-технічних умов або у зв'язку з необхідністю безперервного обслуговування населення, а також на навантажувально-розвантажувальних роботах, пов'язаних з роботою транспорту, вихідні дні надаються в різні дні тижня по черзі кожній групі працівників згідно з графіком змінності, що затверджується власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом.

В історичному аспекті цікаво нагадати, що у Декреті 1917 р., "Про 8-годинний робочий день" поряд із встановленням загальної тривалості робочого дня 8 годин і 6 годин в суботу, встановлювався один вихідний день на тиждень. При цьому не було вказано, що це має бути саме неділя. Рішення про це мала приймати місцева влада разом з профспілками. Два вихідних дні було встановлено постановою ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС від 7 травня 1967 р.

На працівника, який перебуває у відрядженні, поширюється режим робочого часу того підприємства, до якого він відряджений. Замість днів відпочинку, не використаних за час відрядження, інші дні відпочинку після повернення з відрядження не надаються. Якщо працівник спеціально відряджений для роботи у вихідні або святкові й неробочі дні, компенсація за роботу в ці дні виплачується відповідно до чинного законодавства. У разі, коли працівник відбуває у відрядження у вихідний день, йому після повернення з відрядження в установленому порядку надається інший день відпочинку.

Відповідно до ст. 71 КЗпП робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи в ці дні допускається з дозволу профспілкового комітету в таких виняткових випадках:

1) для відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

2) для відвернення нещасних випадків, загибелі або псування державного чи громадського майна;

3) для виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у подальшому нормальна робота підприємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів;

4) для виконання невідкладних навантажувально-розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.

У таких ситуаціях залучення до роботи у вихідний день провадиться за письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу.

Робота у вихідний день компенсується за згодою працівника і власника наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі (ст. 72 КЗпП). До робіт у вихідні дні забороняється залучати працівників, яким не виповнилось 18 років (ст. 192 КЗпП), вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до З років (ст. 176 КЗпП).

Правило про неприпустимість залучення до роботи в дні щотижневого відпочинку не застосовується до працівників безперервно діючих підприємств, а також тих підприємств, установ, які повинні обов'язково працювати саме в загальновстановлений день відпочинку (наприклад, музеї, театри та ін.) На таких підприємствах щотижневий відпочинок надається або відповідно до графіків змінності, або в один загальний день тижня, що не збігається із загальновстановленим (неділя) днем відпочинку.

Законодавством України про працю передбачені такі святкові дні, робота в які не проводиться:

- 1 січня - Новий рік;

- 7 січня - Різдво Христове;

- 8 березня - Міжнародний жіночий день;

- 1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих;

- 9 травня - День Перемоги;

- 28 червня - День Конституції України;

- 24 серпня - День незалежності України.

Законом України "Про внесення змін до статті 73 Кодексу законів про працю України" від 1 лютого 2000 р., №1421-ХІУ з переліку святкових днів виключено 7 та 8 листопада - річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Робота також не провадиться в дні релігійних свят; такі дні згідно зі ст. 73 КЗпП називаються "неробочими", чим підкреслюється їх недержавний характер. Проте держава, шануючи релігійні традиції переважної більшості населення, закріпила це положення у законі.

- 7 січня - Різдво Христове;

- один день (неділя) - Пасха (Великдень);

- один день (неділя) - Трійця.

За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, особам, які сповідують відповідні релігії, надається до 3 днів відпочинку протягом року для святкування їхніх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

У зазначені вище дні допускаються роботи, припинення яких неможливе через виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства, установи, організації), роботи, викликані необхідністю обслуговування населення, а також невідкладні ремонтні й навантажувально-розвантажувальні роботи (ст. 73 КЗпП).

Згідно зі ст. 67 КЗпП, у випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого.

Очевидно, перелік святкових днів має бути встановлений у Конституції України, а не лише у КЗпП, оскільки тим самим обмежується дія державних святкових днів.

Робота у святкові й неробочі дні компенсується згідно зі ст. 107 КЗпП України у подвійному розмірі:

1) відрядникам - за подвійними відрядними розцінками;

2) працівникам, праця яких оплачується за годинними або денними ставками, - у розмірі подвійної погодинної або денної ставки;

3) працівникам, які одержують місячний оклад, у розмірі одинарної погодинної або денної ставки понад оклад, якщо робота у святковий і неробочий день провадилася в межах місячної норми робочого часу, і в розмірі подвійної погодинної або денної ставки понад оклад, якщо робота провадилася понад місячну норму.

Оплата в зазначеному розмірі провадиться за години, фактично відпрацьовані у святковий і неробочий день.

На бажання працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку.

Законом України „Про відпустки” передбачені наступні види відпусток:

1) щорічні відпустки: основна відпустка, додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці, додаткова відпустка за особливий характер праці, інші додаткові відпустки, передбачені законодавством;

2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням;

3) творча відпустка;

4) соціальні відпустки: відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами, відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку, додаткова відпустка працівникам, які мають дітей;

5) відпуски без збереження заробітної плати.

Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

Підсумовуючи викладене, треба зазначити, що час відпочинку, це проміжок часу, протягом якого працівник не виконує свої трудові функції і має право використовувати його за своїм розсудом, у тому числі для відновлення свого фізичного і трудового потенціалу. Законодавством до часу відпочинку віднесено:

- перерви протягом робочого дня (зміни);

- перерий між робочими днями (змінами);

- відпочинок між робочими тижнями;

- святкові і неробочі дні;

- щорічні відпустки.

Розділ 2. Порядок залучення працівників до роботи у вихідні, святкові і неробочі дні

Коли в законодавстві про працю говориться про вихідні дні, то маються на увазі насамперед вихідні дні працівника. Вихідні дні за календарем (неділя) далеко не завжди є вихідними днями працівників, хоча частина друга ст. 67 КЗпП і називає неділю загальним вихідним днем. Таке найменування неділі означає, що вона, як правило, є вихідним днем для працівника (якщо інше не передбачено у встановленому законодавством порядку).

Вихідні дні підприємства також можуть не збігатися з вихідними днями працівника. Досить звернути увагу на ту обставину, що в період, коли підприємство не працює, є працівники, які здійснюють охорону підприємства і виконують інші невідкладні роботи.

За загальним правилом, кількість (один чи два) вихідних днів встановлюється в розрахунку на календарний тиждень. Тільки при режимі підсумованого обліку робочого часу за рахунок продовження тривалості роботи протягом дня (зміни) вихідні дні можуть чергуватися з робочими днями (через один, два, три чи інше число днів).

Загальні правила про вихідні дні встановлюються на підприємствах, в установах, організаціях відповідно до законодавства правилами внутрішнього трудового розпорядку, що затверджуються трудовими колективами. Ними визначається насамперед тривалість робочого тижня. Вона може складати п'ять чи шість робочих днів. Відповідно працівникам надається один чи два вихідні дні. Загальним вихідним днем є неділя. Один вихідний день (при п'ятиденному робочому тижні) має надаватися, як правило, підряд з загальним вихідним днем. Він визначається графіком змінності (виходу на роботу), що затверджується власником за погодженням із профспілковим комітетом підприємства, установи. Найчастіше це - субота, однак може бути і понеділок або інший день.

На підприємствах, в установах, організаціях, де робота не може бути перервана в загальний вихідний день у зв'язку з необхідністю обслуговування населення (магазини, підприємства побутового обслуговування, театри, музеї і інші), вихідні дні встановлюється місцевими радами депутатів.

Правило про встановлення місцевими радами вихідних днів на підприємствах, в установах і організаціях, де робота не може бути перервана в загальний вихідний день у зв'язку з необхідністю обслуговування населення, діє в частині, яка не суперечить ст. 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Участь сільських, селищних, міських рад у визначенні вихідних днів у театрах, музеях, інших подібних установах цим Законом не передбачено. Вихідні дні підприємств сфери обслуговування, незалежно від форми власності встановлюються виконавчими органами сільських, селищних міських рад за погодженням з власниками. Вихідні дні підприємств комунального господарства, торгівлі та громадського харчування, що є в комунальній власності територіальних громад, виконавчі органи сільських, селищних міських рад встановлюють самостійно.

На підприємствах, в установах, організаціях, зупинення роботи яких неможливе з виробничо-технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування населення, а також на вантажно-розвантажувальних роботах, пов'язаних з роботою транспорту, вихідні дні надаються в різні дні тижня почергово кожній групі працівників згідно з графіком змінності, що затверджується власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації.

Ст. 69 КЗпП передбачає порядок надання працівникам вихідних днів на підприємствах, що працюють без вихідних днів. Цей порядок поширюється на такі категорії підприємств:

1) підприємства, на яких зупинення роботи неможливе з виробничо-технічних умов (підприємства з безперервним процесом виробництва);

2) підприємства комунального обслуговування населення (водо-, газо-, теплопостачання тощо);

3) підприємства, зазначені в ст. 68 КЗпП, якщо у встановленому Порядку прийняте рішення про їх роботу без вихідних;

4) підприємства (дільниці), що виконують вантажно-розвантажувальні роботи, пов'язані з роботою транспорту.

На перелічених вище підприємствах вихідні дні працівникам надаються згідно з графіками роботи (змінності) таким чином, щоб працівники могли щотижня використовувати, як правило, два вихідних дні. При цьому не обов'язково, щоб один з них припадав на загальний вихідний день (неділю).

Власник зобов'язаний погодити з сільською, селищною, міською радою (її виконкомом) питання встановлення для працівників п'яти чи шестиденного робочого тижня (частина третя ст. 52 КЗпП).

Виконавши цей обов'язок, він вправі, за погодженням із профкомом, встановлювати для працівників вихідні дні в графіку змінності (графіку виходу на роботу).

Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається тільки з дозволу профспілкового комітету підприємства, установи, організації і лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством.

Залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається в таких виняткових випадках:

1) для відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

2) для відвернення нещасних випадків, загибелі або псування державного чи громадського майна;

3) для виконання невідкладних, наперед не передбачуваних робіт, від негайного виконання яких залежить у подальшому нормальна робота підприємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів;

4) для виконання невідкладних вантажно-розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.

Залучення працівників до роботи у вихідні дні провадиться за письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу.

Залучати працівників до роботи у вихідний день, відповідно до місцевих правил внутрішнього трудового розпорядку, графіком роботи підприємства, установи, організації (ст. 67 КЗпП), графіком змінності (виходу на роботу), як правило, заборонено. Спід підкреслити, що заборона залучати до роботи у вихідний день стосується не загального вихідного дня - неділі,а вихідного дня працівника, як він визначений відповідно до викладених вище правил. Правило про заборону залучати працівників до роботи у вихідні дні поширюється і на вихідні дні, надані працівнику графіком при режимі підсумованого обліку робочого часу.

Залучення працівників до роботи у вихідні дні допускає тільки з дозволу профспілкового комітету підприємства, установи, організації. Варто звернути увагу на таку деталь. Якщо ст. 64 КЗпП передбачає необхідність одержання дозволу профкому на проведення надурочних робіт, то ст. 71 КЗпП допускає залучення до роботи у вихідний день з дозволу профкому окремих працівників. У запиті власника на одержання згоди на залучення працівників до роботи у вихідний день працівники повинні бути перелічені. Тим більше необхідно зазначити перелік працівників, що залучаються до роботи у вихідний день, у наказі (розпорядженні) який видається з цього приводу.

При додержанні власником правил, які визначають порядок залучення працівників до роботи у вихідний день працівник зобов'язаний виконати відповідний наказ власника. Його невиконання є порушенням трудової дисципліни. Водночас працівник не може бути залучений у вихідний день до роботи, яка не відповідає трудовому договору, незалежно від наявності підстав для залучення працівників до роботи у вихідний день і додержання встановленого порядку, якщо він не згоден на це, а тому не може бути притягнений у такому випадку до дисциплінарної відповідальності.

Важливо, також враховувати, що залучення працівників до роботи у вихідні дні регулюється імперативними нормами, які виключають можливість такого залучення при відсутності підстав або з порушенням встановленого порядку, хоча б і була згода працівника на роботу у вихідний день.

Правило ст. 71 КЗпП не поширюється на випадки виконання робіт у порядку відпрацьовування днів відпочинку, наданих працівникам відповідно до частини третьої ст. 73 КЗпП.

Дещо інший порядок залучення до роботи у вихідні, святкові і неробочі дні встановлено для державних службовців. Згідно ст. 20 Закону України "Про державну службу" для виконання невідкладної і наперед не передбаченої роботи державні службовці зобов'язані за розпорядженням керівника органу, в якому вони працюють, з'явитися на службу у вихідні, святкові і неробочі дні, робота в які компенсується відповідно до чинного трудового законодавства. Отже, згоди профспілкового органу на їх роботу в зазначені дні не потрібно.

Робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розміри.

Спосіб компенсації за роботу у вихідний день визначається за згодою сторін. Якщо такої згоди досягти не вдасться, спосіб компенсації повинен бути визначений органом, який вирішує трудовий спір. Для цього органу прийняття рішення також не буде простим у зв'язку з відсутністю визначеного нормативного положення. Однак він не може залишити спір невирішеним.

При визначенні за згодою сторін або органом по вирішенню трудових спорів конкретного дня відпочинку, який повинен бути наданий у порядку компенсації за роботу у вихідний день, варто враховувати, що законодавчо це питання не вирішене. За логікою речей, оскільки мова йде про відступ від правил про мінімальну тривалість щотижневого безперервного відпочинку (ст. 70 КЗпП), день відпочинку в порядку компенсації за роботу у вихідний день повинен надаватися по можливості через найкоротший проміжок часу після залучення працівника до роботи у вихідний день. Однак сторони не позбавлені права домовитися про надання іншого дня відпочинку, приурочивши його, наприклад, до початку або закінчення відпустки.

Інший день відпочинку для кожного працівника доцільно було б визначати вже в наказі про залучення окремих працівників до роботи у вихідний день. Однак якщо це не зроблено, працівник не має права самовільно визначати інший день відпочинку. Пленум Верховного Суду України роз'яснює, що самовільне використання відгулу надає право власникові на звільнення працівника за вчинення прогулу (п. 24 постанови "Про практику ляду судами трудових спорів").

Законом України "Про внесення змін до статті 73 Кодексу законів про працю України" від 1 лютого 2000 р., №1421-ХІУ з переліку святкових днів виключено 7 та 8 листопада - річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Робота також не провадиться в дні релігійних свят; такі дні згідно зі ст. 73 КЗпП називаються "неробочими", чим підкреслюється їх недержавний характер. Проте держава, шануючи релігійні традиції переважної більшості населення, закріпила це положення у законі.

- 7 січня - Різдво Христове;

- один день (неділя) - Пасха (Великдень);

- один день (неділя) - Трійця.

За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, особам, які сповідують відповідні релігії, надається до 3 днів відпочинку протягом року для святкування їхніх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

У зазначені вище дні допускаються роботи, припинення яких неможливе через виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства, установи, організації), роботи, викликані необхідністю обслуговування населення, а також невідкладні ремонтні й навантажувально-розвантажувальні роботи (ст. 73 КЗпП).

Згідно зі ст. 67 КЗпП, у випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого.

Очевидно, перелік святкових днів має бути встановлений у Конституції України, а не лише у КЗпП, оскільки тим самим обмежується дія державних святкових днів.

Робота у святкові й неробочі дні компенсується згідно зі ст. 107 КЗпП України у подвійному розмірі:

1) відрядникам - за подвійними відрядними розцінками;

2) працівникам, праця яких оплачується за годинними або денними ставками, у розмірі подвійної погодинної або денної ставки;

3) працівникам, які одержують місячний оклад, у розмірі одинарної погодинної або денної ставки понад оклад, якщо робота у святковий і неробочий день провадилася в межах місячної норми робочого часу, і в розмірі подвійної погодинної або денної ставки понад оклад, якщо робота провадилася понад місячну норму.

Оплата в зазначеному розмірі провадиться за години, фактично відпрацьовані у святковий і неробочий день.

На бажання працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку.

У святкові та неробочі дні провадиться звичайна робота відповідно до графіку роботи підприємства, установи, організації або графіку змінності (виходу на роботу), якщо припинення роботи неможливе з причин виробничо-технічних умов (безперервно діючі підприємства, установи, організації), специфіки роботи (наприклад, охорона підприємства, установи, організації), необхідності обслуговування населення. Крім того, можливе залучення до роботи у святкові та неробочі дні для виконання невідкладних ремонтних і вантажно-розвантажувальних робіт. Закон не встановлює будь-яких вимог до порядку залучення до роботи у святкові та неробочі дні. Застосовувати в цьому випадку за аналогією правила, встановлені ст. 71 КЗпП для залучення працівників до роботи у вихідні дні (це стосується і дозволу профспілкового органу на проведення робіт), підстав немає.

Залучення до роботи у вихідні та неробочі дні повинне оформлятися наказом лише в тому випадку, якщо вихід працівників на роботу не передбачений графіком змінності (графіком виходу на роботу).

Не слід думати, що у святкові і вихідні дні взагалі неможливе виконання робіт, пов'язаних, наприклад, із стихійним лихом, виробничими аваріями тощо. Це неможливо в силу суб'єктивного права, яке належить власникові. Однак власник може домовитися з працівниками про укладення на ці дні для виконання зазначених термінових робіт цивільно-правового договору.

Розділ 3. Міжнародні стандарти часу відпочинку

Прагнучи стати рівноправним членом європейського співтовариства, наша країна взяла на себе зобов'язання щодо вдосконалення національного трудового законодавства з метою приведення його у відповідність до міжнародних стандартів у сфері праці.

Юридичним виразом міжнародно-правового регулювання праці є стандарти (норми) праці, які закріплені в актах, прийнятих міжнародними організаціями, двосторонніх договорах та угодах, укладених між окремими державами. На державному рівні розроблено програми щодо впровадження цих стандартів у внутрішнє законодавство. Так, указами Президента України затверджено Стратегію й Програму інтеграції України в ЄС. Визначені короткострокові, середньострокові та довгострокові пріоритети адаптації національного законодавства до нормативно-правової бази ЄС. Прийнято два закони: «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» та «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу». Україна стала незалежною і повинна мати своє законодавство, яке б відповідало істотним потребам суспільства та правовим принципам існування розвиненої цивілізованої держави.

Впровадження міжнародного досвіду має відбуватися з його адаптацією до українського законодавства, з обов'язковим урахуванням особливостей, якими відрізняються правові системи різних країн. Далеко не всі іноземні ідеї та норми оцінюються прогресивно навіть західними дослідниками, і більшість з них не можуть бути перенесені до нашого законодавства внаслідок національних особливостей. Останні пов'язані з історичними традиціями, державним устроєм, менталітетом населення, станом економіки, розвитком законодавства тощо.

У числі проголошених ООН основних прав людини - трудові права, які знайшли своє закріплення в основному в двох актах: Загальній декларації прав людини, схваленій Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, схваленому Генеральною асамблеєю ООН в 1966 році. В Декларації закладено і сформульовано основні права й свободи людини. Причому комплекс трудових прав сформульований і виділений як основні невід'ємні і невідчужувані трудові права людини:

- право на працю;

- право на вільний вибір роботи;

- право на захист від безробіття;

- право на справедливі і сприятливі умови праці;

- право на рівну оплату за рівну працю без будь-якої дискримінації;

- право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне існування людини для неї самої та її сім'ї;

- право створювати професійні спілки і вступати до них для захисту своїх інтересів;

- право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня і на оплачувану періодичну відпустку.

Необхідно зазначити, що Загальна декларація прав людини на момент її прийняття не була обов'язковою. Вона мала більше програмний характер і була політичним документом.

Що ж стосується Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.) як джерела права, то за своєю природою це багатосторонній міжнародний договір, який ратифікований великою кількістю держав. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 року №2148-VIII і є обов'язковим для виконання Україною як правонаступницею Української РСР.

Серед соціальних, економічних і культурних прав трудові права посідають чільне місце, оскільки в Пакті закріплено такі основні трудові права, як:

- право на працю; право на справедливі і безпечні умови праці, включаючи право на справедливу заробітну плату без дискримінації;

- право на відпочинок; право на профспілкову організацію;

- право на страйк та інші.

У Конвенції МОП №132 «Про оплачувані відпустки» 1970 р. (набрала чинності 30 червня 1973 р.) змінено і доповнено положення, закріплені в Конвенції №52 1936 р. Вона застосовується до всіх осіб, які працюють за наймом, за винятком моряків. Відповідно до її ст. 3 кожна особа, до якої застосовується дана Конвенція, має право на щорічну оплачувану відпустку встановленої мінімальної тривалості. Остання не повинна бути меншою трьох робочих тижнів за один рік роботи. Таким чином, тривалість відпустки в Україні порівняно з Конвенцією №52 збільшена.

У ст. 5 Конвенції №132 встановлюється мінімальний період роботи, який не повинен перевищувати шести місяців. На відміну від раніше чинного законодавства Закон «Про відпустки» передбачає, що стаж роботи, який дає право на відпустку, повинен бути не менше шести місяців. Таким чином, норма Закону України «Про відпустки» відповідає Конвенції.

Звідси, Конвенція №132 до визначення поняття щорічної відпустки вносить такі елементи:

1) це певний безперервний проміжок часу роботи протягом року (ст. 4 визначає «рік» як календарний рік або інший період такої ж тривалості, що встановлюється компетентними органами влади або іншими відповідними органами кожної країни);

2) тривалість названої відпустки не може бути зменшена у разі хвороби працівника, нещасного випадку або відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами;

3) за особою, яка скористалася правом на відпустку, зберігається нормальна або середня заробітна плата (ст. 7). Важливим пунктом є те, що безперервна частина оплачуваної відпустки повинна бути використана не пізніше, ніж протягом одного року, а залишок є можливість використати не пізніше вісімнадцяти місяців з кінця того року, за який вона була надана. Тобто сутність цієї норми в тому, що відпустка повинна використовуватись щороку для того, щоб відпочити від виконання трудових обов'язків з метою відновлення працездатності та втрачених фізичних і розумових сил.

Питання регулювання відпусток МОП не обмежується однією конвенцією.

Прийнято й інші, які регулювали відпустки в певній галузі господарства чи для окремих категорій працівників (Конвенція №146 від 13 жовтня 1976 р., про оплачувані відпустки морякам та Конвенція №101 від 4 червня 1952 р., про названі відпустки в сільському господарстві).



Висновки

Конституція України проголошує, що кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45). Необхідно звернути увагу на те, що Конституція закріплює право на відпочинок для всіх, хто працює, а не лише працюючих за наймом. Людина, яка працює в Україні, має певні права, зокрема, право на відпочинок. Але в нинішній соціально-економічній ситуації важливо не тільки мати право на відпочинок, закріплене у Конституції та нормативних актах, а мати реальну можливість його реалізувати.

Вступаючи в трудові правовідносини працівник одержує можливість вимагати від конкретного роботодавця звільнення від роботи на певну кількість днів для відпочинку й поновлення працездатності.

Як зазначалося в курсовій роботі, проголошене у ст. 24 Загальної декларації прав людини та ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, право на відпочинок закріплено ст. 45 Конституції України, відповідно до якої кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Трудове законодавство України закріпило нормальну тривалість робочого часу - 40 годин на тиждень. Для окремих категорій працівників, які працюють у шкідливих для здоров'я умовах, встановлено скорочену тривалість робочого часу. Крім того, законодавство України про працю надає працівникам вільний від роботи час відпочинку для відновлення витрачених сил, підвищення культурного та освітнього рівня і забезпечення таким чином всебічного розвитку особистості. Це, зокрема:

- перерви протягом робочого дня (зміни);

- щоденний відпочинок (перерви між змінами);

- вихідні дні (щотижневий відпочинок);

- святкові та неробочі дні; відпустка.

За останні роки захист трудових прав громадян погіршився. Тому виникла нагальна потреба приведення норм трудового законодавства у відповідність з існуючими соціально-економічними умовами, прийняття нового Кодексу про працю, а також здійснення активніших заходів, пов'язаних з підготовкою до ратифікації Конвенцій МОП №150 про регулювання питань праці, №140 про оплачувані учбові відпустки, №132 про оплачувані відпустки. трудовий держава законодавчий

Зокрема, слід внести зміни до чинного Закону «Про відпустки», а саме закріпити дефінітивні норми. Відповідно до Конвенції МОП №140 поняття учбової відпустки визначити як відпустку, яка надається протягом певного календарного періоду протягом робочого часу з метою одержання освіти із збереженням заробітної плати.

Автор роботи підтримує точку зору, що велика соціальна цінність конституційних принципів обумовлена тим, що вони акумулюють, узагальнюють найважливіші, соціальне значущі явища і процеси матеріального та духовного життя суспільства, дають їм оцінку і вводять їх у межі прийнятих в державі нормативів.



Список використаних джерел

1. Конституція України від 28 червня 1996 р., №254к/ВР-96. (зі змін. і доп.).

2. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 р., №322-VIII. (зі змін. і доп.).

3. Закон України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р., №504/96-ВР. (зі змін. і доп.).

4. Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р., №1045-ХІV(зі змін. і доп.).

5. Конвенція МОП №14 про щотижневий відпочинок на промислових підприємствах, 1921 р.

6. Конвенція МОП №14 про щотижневий відпочинок в торгівлі та установах, 1957 р.

7. Стичинський Б.С., Зуб І.В., Ротань В.Г. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю. - К.: А.С.К, 2003.

8. КЗпП з постатейними матеріалами. - К.: Юрінком Інтер, 2004.

Размещено на Allbest.ru