Судове провадження у справах за скаргами військовослужбовців на неправомірні дії і рішення органів військового управління та військових посадових осіб

Визначення загального правового статусу військовослужбовців та меж прав людини цієї категорії громадян. Питання захисту суб`єктивних прав військовослужбовців у сфері управлінської діяльності, місця серед них судового способу захисту суб'єктивного права.

Рубрика Государство и право
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 29.08.2013
Размер файла 30,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Судове провадження у справах за скаргами військовослужбовців на неправомірні дії і рішення органів військового управління та військових посадових осіб

Спеціальність 20.02.03

Військове право; військові аспекти міжнародного права

Хмельницький - 1999

Загальна характеристика роботи

Українська держава після здобуття незалежності проголосила прагнення до побудови соціальної і правової держави, в якій людина, її права і свободи визнаються найвищою соціальною цінністю. У такій державі забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина визначають зміст і спрямованість її діяльності. Цей принцип втілюється в чинне законодавство і знайшов своє закріплення в Конституції України 28 червня 1996 року.

Громадяни наділені цілою низкою прав і свобод, для реалізації яких їм необхідно звертатися до державних органів, тобто вступати в адміністративно-правові відносини. Адміністративно-правові відносини можуть виникати також з ініціативи державних органів. І у цьому найвищою свободою людини є свобода бути незалежною від свавілля окремого державного органу чи посадової особи та підпорядковуватися лише вимогам чинних у державі правових норм. Для реалізації цієї свободи сучасна демократична держава повинна всіма можливими і допустимими засобами сприяти захисту прав, свобод та законних інтересів людини й громадянина, і насамперед в управлінській сфері.

Актуальність теми

Конституція України закріпила обов'язок держави дбати про захист прав військовослужбовців (стаття 17), проте зважаючи на тривалу мілітаризацію суспільства в минулому, коли значна частка інтелектуального і промислового потенціалу були спрямовані на потреби оборони, недосконалість законодавства, відсутність теоретичного і практичного обгрунтування цих питань, набуває актуальності захист прав військовослужбовців, котрий здійснюється ще не на належному рівні.

Збройні сили, Служба безпеки, Прикордонні війська, Національна гвардія та інші військові формування, створені відповідно до законодавства України (далі - державні військові формування) є частиною суспільства і тому всі складні соціально-економічні процеси, які відбуваються в ньому, відповідно впливають на життєдіяльність цього елемента державного механізму.

Право на судове оскарження неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів військового управління та військових посадових осіб зовсім недавно закріплене в чинному законодавстві України, що зумовило виявлення низки проблем теоретичного і практичного характеру.

Питання судового захисту прав громадян у відносинах з органами державної влади розглядалися в юридичній науці, зокрема у дисертаційних роботах В.А. Кройтора, Г.М. Гук, Г.В.Єрьоменко, Є.І. Чесовського, а також у роботах представників науки цивільного процесуального права О.Т. Боннера, О.А. Добровольського, М.А. Гурвіча, І.А. Жеруоліса, С.О.Іванової, О.В.Іванова, О.Н. Кожухара, В.В. Комарова, А.О. Мельникова, Е.М. Мурадян, Т.Л. Осокіної, Є.Г. Пушкара, М.К. Треушнікова, Д.М. Чечота, В.І. Шишкіна, М.Й. Штефана, Б.М. Юркова, науки адміністративного права О.П. Альохіна, Д.М. Бахраха, М.В. Карасьової, Л.В. Коваля, Ю.М. Козлова, Л.А.Ніколаєвої, В.І. Ремньова, Н.Ю. Хаманєвої. Проте відтоді сталися значні зміни в законодавстві, зокрема була прийнята нова Конституція України.

Питання ж судового захисту прав військовослужбовців у сфері військового управління майже не досліджувалися. Лише деякі аспекти цієї проблеми розглядалися у роботах В.М.Бєлоконєва, А.І. Муранова, М.В. Артамонова, В.В. Чумака.

Наведеними чинниками і зумовлений вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Обраний напрям дисертаційної роботи є складовою частиною плану наукової роботи Академії Прикордонних військ України. Робота виконана в рамках НДР №299-1702І «Цивільний процес», відповідає Перспективному плану дисертаційних досліджень в Прикордонних військах України в 1998-2005 рр, пов`язана із програмами проведення військово-правової та судово-правової реформи в Україні.

Мета і завдання дослідження

Метою дослідження є вироблення теоретичних і практичних рекомендацій щодо вдосконалення чинного законодавства та практики його застосування щодо судового способу захисту прав військовослужбовців.

Для досягнення поставленої мети в роботі вирішуються завдання:

- визначення загального правового статусу військовослужбовців та меж прав людини цієї категорії громадян;

- уточнення поняття військової управлінської діяльності, її видів і характерних ознак;

- з`ясування питання захисту суб`єктивних прав військовослужбовців у сфері військової управлінської діяльності, а також його способів, місця серед них судового способу захисту суб'єктивного права;

- визначення передумов права військовослужбовців на звернення до суду у цій категорії справ та процесуального порядку його реалізації;

- з`ясування особливостей судового розгляду справ за скаргами військовослужбовців, предмета судового дослідження, процесуальних засобів встановлення обставин справи, постанов (рішень і ухвал) суду та вимоги до них, специфіки виконання постановлених судових рішень у справах за скаргами військовослужбовців на неправомірні дії і рішення органів військового управління та військових посадових осіб.

Наукова новизна одержаних результатів

Дисертаційна робота є першим комплексним дослідженням проблем судового захисту прав військовослужбовців від неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів військового та військових посадових осіб.

Наукова новизна визначається і тим, що за результатами дослідження:

- виведено поняття, ознаки і класифікацію військової управлінської діяльності як сфери державного управління і сфери реалізації деяких суб`єктивних прав військовослужбовців;

- визначено способи захисту прав військовослужбовців у сфері військового управління, а також місце серед них судового захисту;

- подано рекомендації щодо визначення судової підвідомчості у військових управлінських правовідносинах, щодо яких існують найбільші труднощі у судовій практиці;

- визначено коло обставин справи, які необхідно встановити під час судового засідання;

- розроблено пропозиції по застосуванню законодавства щодо тягаря доказування в цій категорії справ;

- уточнено особливості постановлення судового рішення та його виконання у справах за скаргами військовослужбовців на рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів військового управління.

Наведені положення розроблені здобувачем особисто і є новими. Також у роботі дістали подальший розвиток загальнотеоретичні положення, що стосуються суб`єктивного права та його структури, способів захисту права, визначення системи судоустрою України, окремих інститутів цивільного процесуального права.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані у процесі вдосконалення чинного цивільного процесуального законодавства, а також при розробці проекту Закону про судоустрій, статуту внутрішньої служби і дисциплінарного статуту Збройних сил України, конкретні рекомендації можуть бути враховані при розгляді військовими судами справ за скаргами військовослужбовців на неправомірні рішення, дії чи бездіяльність органів військового управління, а також у практичній діяльності посадових осіб органів військового управління, у правовиховній роботі, а також у процесі викладання дисциплін цивільного та адміністративного процесу, адміністративного, кримінального та цивільного права, інших юридичних дисциплін.

Результати дослідження використані в навчальному процесі Академії Прикордонних військ України, при підготовці навчального посібника з цивільного процесу, а також в діяльності Державного комітету у справах охорони державного кордону України, що підтверджено відповідними актами реалізації.

Особистим внеском здобувача у науковій публікації, виконаній у співавторстві з О.І. Угриновською, є визначення передумови права на звернення до суду у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин - спору про право адміністративне.

Апробація результатів дисертації

Основні положення роботи доповідалися на міжнародній науковій конференції «Правовий статус особи: проблеми і перспективи» (грудень 1998 р., Київ), міжнародній науково-практичній конференції «Права і свободи людини та сучасний суспільний прогрес» (лютий 1999 р., Ужгород), науковій конференції молодих учених «Проблеми державотворення і законотворення в Україні» (травень 1998 р., Львів), а також обговорювалися на науково-практичних семінарах молодих учених та ад`юнктів юридичних кафедр Академії Прикордонних військ України.

Публікації

За результатами роботи опубліковано п`ять наукових статей, в тому числі одна у співавторстві.

Структура дисертації визначається її завданнями та метою і складається із вступу, трьох розділів, висновку, списку використаних джерел та двох додатків.

Обсяг дисертації - 163 сторінки. Два додатки містяться на 16 сторінках.

Список використаних джерел включає 306 найменувань на 28 сторінках.

військовослужбовець захист управлінський судовий

Основний зміст роботи

У вступі обгрунтовується актуальність теми, визначається мета і завдання дослідження, формулюється теоретичне і практичне значення його результатів, наукова новизна, апробація результатів дисертації, кількість публікацій, в яких містяться основні положення дисертації.

Перший розділ «Право військовослужбовців на судовий захист у сфері військової управлінської діяльності» присвячений теоретичним і практичним проблемам суті, виникнення і реалізації права військовослужбовців на судовий захист від неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів військового управління та військових посадових осіб і складається з двох підрозділів: «Поняття військової управлінської діяльності» та «Суб`єктивні права військовослужбовців у військовій управлінській сфері та способи їх захисту».

У першому підрозділі на підставі визначення місця державних військових формувань, в загальних рисах окреслюється правовий статус військовослужбовців в Україні, розкривається зміст прав і свобод людини та їхні межі щодо застосування їх військовослужбовцями з використанням всесвітніх і регіональних міжнародно-правових документів. На підставі дослідженого матеріалу підкреслюється, що такі обмеження повинні бути мінімальними і зумовлюватися лише специфікою військової служби, забезпеченням обороноздатності і державної безпеки, при цьому закріплюватися на законодавчому рівні, що в чинному законодавстві відображено недостатньо.

Підкреслюється, що велику частину суб`єктивних прав військовослужбовця не можна реалізувати без вступу у правовідносини з державними органами, зокрема органами військового управління. Також можуть мати місце негативні наслідки управлінської діяльності у формі порушення прав і свобод військовослужбовців. У зв`язку з цим подаються характеристика, ознаки, види, співвідношення з державним управлінням, поняття військової управлінської діяльності.

Військова управлінська діяльність визначається як вид державної управлінської діяльності, яка здійснюється спеціально уповноваженими на те державними органами та посадовими особами, спрямована на зміцнення національної безпеки, забезпечення готовності в будь-який момент захистити українську державність, територіальну цілісність і недоторканість кордонів держави. Розглядаються види військового управління за різними критеріями (організаційно-розпорядче та адміністративно-господарське, внутрішнє і зовнішнє тощо), які впливають на визначення порядку захисту суб`єктивного права.

Забезпечення реалізації суб`єктивних прав військовослужбовців тісно пов`язане із законністю (військовим правопорядком, військовою дисципліною) в діяльності державних військових формувань, і ці поняття не можуть протиставлятися, вони взаємопов`язані.

У другому підрозділі для з`ясування прав військовослужбовців у сфері військового управління розглядаються загальнотеоретичні питання про поняття та елементи суб`єктивного права. Наводяться дві домінуючі позиції, згідно з однією - суб`єктивне право включає в себе право на власні позитивні дії, а також право вимагати від інших (конкретних чи абстрактних учасників правовідносин) вчинення чи утримання від вчинення певних дій. Прихильники ж другої вважають, що третім елементом суб'єктивного права є право на захист. Дотримуючись другої позиції, автор вказує на необхідність тлумачення права на захист не тільки як «права на домагання» (Л.С. Явіч, В.О. Котюк), «права на дії держави» (П.М. Рабінович), що хоча і правильно визначає його суть, але вказує на процесуальну сторону чи на те, хто може цей захист здійснити, а як можливості поновлення порушеного чи оспореного права чи охоронюваного законом інтересу.

Розглядається проблема співвідношення понять «охорона» і «захист», які слід розрізняти. Навівши міркування різних авторів, робиться висновок, що поява цієї проблеми зумовлена деякою неточністю норм законодавства, зокрема суперечливістю цивільного (стаття 6 Цивільного кодексу УРСР) і цивільного процесуального (стаття 2 Цивільного процесуального кодексу (надалі - ЦПК) України) законодавства. Зазначається, що поняття «охорона права» є ширшим, ніж поняття «захист права».

Існують різні способи захисту суб`єктивних прав. На підставі чинного законодавства і досягнень юридичної науки подається характеристика переваг та недоліків кожного з цих способів та специфіка їх реалізації в умовах військової служби. У зв`язку з цим визнається, що за військовослужбовцем повинно залишатися право вибору способу захисту свого порушеного чи оспореного права з урахуванням конкретних обставин.

Також підкреслюється необхідність активізації адміністративного способу захисту прав військовослужбовців, зміни ставлення військового командування до скарг військовослужбовців та членів їхніх сімей, сприйняття військовослужбовця не як особи, яка вимагає власної вигоди, а такої, яка в передбаченому законом порядку ставить вимогу про захист порушеного суб'єктивного права.

І, звичайно, виходячи з духу правової держави, у військових, як і у всіх суспільних відносинах, велику значущість починає набувати суд, діяльність якого повинна надавати найдієвіші, найрезультативніші, найоб`єктивніші гарантії реалізації та захисту прав людини і громадянина.

У дослідженні розглядається історичний аспект становлення інституту судового оскарження неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів військового управління, етапи розвитку судового способу захисту прав громадян у сфері державного управління.

Акцентується увага і на інших способах захисту прав військовослужбовців, зокрема міжнародно-правових, а також на діяльності державних і громадських органів, які, хоч і не здійснюють безпосередній захист, але сприяють цьому (прокуратура, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини).

На підставі висновків юридичної теорії та на виконання статті 60 Конституції України теоретично обгрунтовується необхідність закріплення права військовослужбовців на невиконання наказів командирів (начальників), спрямованих на вчинення злочину чи виданих всупереч інтересам служби, яке розглядається як окремий неюрисдикційний спосіб захисту - так званий самозахист у публічних (в тому числі військових) правовідносинах. При цьому підкреслюється необхідність чіткого законодавчого визначення поняття «інтереси служби» і процедури реалізації цього права.

На підставі вищенаведеного сформульовано право військовослужбовців на судовий захист у сфері військової управлінської діяльності як закріпленої і гарантованої Конституцією і цивільним процесуальним законодавством України можливості військовослужбовців за допомогою діяльності суду поновити свої порушені права чи усунути перешкоди в їх реалізації. Це право є складовою частиною права громадян на судовий захист у сфері публічної управлінської діяльності і всезагального права на судовий захист прав, свобод і охоронюваних інтересів людини і громадянина.

Другий розділ «Порушення справ за скаргами військовослужбовців у сфері військового управлінської діяльності» присвячений розгляду питань передумов права на звернення до суду та процесуального порядку його реалізації у справах за скаргами військовослужбовців на діяльність військового командування.

У першому підрозділі, розглядаючи право на судовий захист прав військовослужбовців у сфері військової управлінської діяльності як можливість примусового забезпечення їх здійснення за допомогою суду, підкреслюється, що право на звернення до суду - це можливість звернення до суду з метою порушити цивільний процес з приводу захисту цих публічних прав. Аналіз передумов здійснений таким чином, що основна увага зосереджена на тих, які мають певну специфіку у зв`язку з особливостями військових управлінських відносин.

Так, цивільною процесуальною правоздатністю на звернення до суду за захистом своїх прав в управлінській сфері військовослужбовці стали наділені лише з 1991 року і тепер наділені нею незалежно від військового звання і займаної посади.

У зв`язку зі змінами сучасного законодавства підкреслюється трансформування інституту судової підвідомчості, оскільки, згідно зі статтею 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини в державі. Розглянуто спеціалізовану судову підвідомчість у порядку окремих глав і розділів ЦПК України. Підкреслено, що правила глави 31-А цього Кодексу мають характер загальної норми щодо захисту прав військовослужбовців у сфері військового управління. Тому охарактеризовано окремі категорії справ, які розглядаються у спеціальному порядку (у випадку необхідності визначення конституційності деяких актів, оскільки і Верховна Рада, і Президент, і Кабінет Міністрів України наділені повноваженнями щодо військового управління; оспорення діяльності військових суб`єктів по виконанню функцій органів дізнання і посадової особи, яка має право вчиняти нотаріальні дії).

Визначаючи розмежування судової підвідомчості щодо скарг на вчинення чи відмову у вчиненні нотаріальних дій відповідними посадовими особами, розглядається питання правової природи цього виду провадження і автор доходить висновку, що незважаючи на пропозиції визнати цей вид таким, що належать до провадження у справах, які виникають з адміністративних правовідносин, природу цього провадження слід визначати виходячи не з організаційної структури органів нотаріату, а з призначення їх діяльності, яка переважно полягає у сприянні реалізації суб'єктивних прав громадян не у публічній, а в приватно-правовій сфері, однак погоджується з тим, що це провадження є спірним.

Відзначається також те, що норма цивільного процесуального законодавства про непідвідомчість суду скарг на акти, що стосуються забезпечення обороноздатності держави, державної безпеки, зовнішньополітичної діяльності, збереження державної, військової та службової таємниці, не відповідає нормам Конституції України, адже вона суттєво обмежує права військовослужбовців на оскарження неправомірної військової управлінської діяльності.

Труднощі в судовій практиці виникають з визначенням підвідомчості справ, які стосуються житлових правовідносин, а також справ, пов'язаних із невиконанням чи неналежним виконанням умов контракту про проходження військової служби, оспоренням правомірності звільнення з військової служби.

Визначаючи підвідомчість житлових спорів, слід розрізняти два види житлових правовідносин: відносини, які виникають на підставі договору житлового найму; і відносини, які складаються на стадії надання житла (у тому числі питання обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов). Вид правовідносин (відповідно цивільно-правові та адміністративні) визначає і порядок захисту прав.

На стадії забезпечення військовослужбовців житлом виникають відповідні правовідносини, суб`єктами яких є військовослужбовець та члени його сім`ї, командир військової частини і житлова комісія, створена з метою правильного обліку військовослужбовців, які потребують поліпшення житлових умов. Саме ці правовідносини є адміністративними і можуть бути предметом судового оскарження.

Визнаючи, як специфічну передумову, наявність спору про право адміністративне, проводиться порівняння зі спором про право цивільне у позовному провадженні, на підставі чого визнається їх значна подібність. З`ясування цієї проблеми має істотне значення для вирішення питання про порядок судового захисту, насамперед, визначення судової підвідомчості у справах, які стосуються невиконання чи неналежного виконання військовим командуванням умов контракту про проходження військової служби.

На підставі порівняння ознак контракту про проходження військової служби з ознаками адміністративного і трудового договору, доходимо висновку, що його слід визнати специфічним трудовим договором, незважаючи на значну частину імперативних норм у ньому. Таке визначення сприятиме об`єктивному судовому розгляду справ про порушення умов контракту, а також справ про звільнення з військової служби, більш ефективному захисту прав та інтересів військовослужбовців і держави, адже у цьому випадку можуть застосовуватися всі інститути позовного провадження.

Інші ж передумови права на звернення до суду не мають істотного значення для означеної категорії справ, а деякі з них взагалі не можуть застосовуватися у цій категорії справ через особливості публічних правовідносин.

Від передумов права на звернення до суду потрібно відрізняти порядок його реалізації, під яким слід розуміти дотримання низки вимог цивільного процесуального законодавства щодо процедури звернення до суду.

При аналізі порядку реалізації права військовослужбовців на звернення до суду розкриваються окремі його складові, які мають істотне значення щодо категорії справ, яка розглядається (наявність повноважень на ведення справи, наявність цивільної процесуальної дієздатності, дотримання правил підсудності і форми звернення, сплату державного мита та ін.).

Обгрунтовується необхідність визнати такими, що наділені цивільною процесуальною дієздатністю на ведення справи цієї категорії, курсантів військових навчальних закладів і до досягнення ними повноліття.

Дотримання правил підсудності є складовою порядку реалізації права на звернення до суду і у цьому зв`язку розглядаються питання проведення судово-правової реформи щодо спеціалізації судів, які б здійснювали захист прав військовослужбовців у сфері військового управління. З можливості поділу судової системи держави на окремі підсистеми виходить Конституція України. Отож, постає питання про необхідність існування таких спеціалізованих судів, як адміністративний і військовий.

Відзначаючи позитивні (професіоналізм, вузька матеріальна спеціалізація) та негативні (можливість виникнення спорів про підвідомчість між різними гілками і, як наслідок, утруднення захисту суб'єктивних прав) моменти спеціалізації судів, у роботі підкреслюється, що враховуючи конкретні обставини, які склалися в Україні (кризовий соціально-економічний стан, відсутність традицій судового захисту прав, посттоталітарний період розвитку суспільства, в якому незалежна судова система тільки починає формуватися), необхідно зміцнювати судову владу шляхом її концентрації, а не подрібнення, яке створює умови для виникнення спорів всередині неї самої.

Потреба у спеціалізованих судах повинна назріти у суспільстві, адже творення нових правових норм без відповідної соціальної основи, грунтовного теоретичного дослідження є безцільним витрачанням часу, енергії, грошових засобів і, взагалі, може призвести до небажаних наслідків.

У дослідженні вказується на необхідність скасування так званої «інстанційної» підсудності, при якій остання визначається залежно від правового статусу суб`єкта військової управлінської діяльності. Визнається, що регламентоване чинним цивільним процесуальним законодавством правило про підсудність справ означеної категорії необхідно змінити, вводячи альтернативну підсудність - за місцем знаходження суб`єкта управлінської діяльності або місцем проживання громадянина (військовослужбовця).

Розглядаються в роботі також конкретні випадки визначення підсудності справ в залежності від суб`єктного складу спірного правовідношення і його предмета.

До процесуального порядку реалізації права військовослужбовців до суду слід також віднести додержання процесуальної форми вираження скарги, а також оплата скарги державним митом.

У третьому розділі «Особливості окремих стадій судового провадження у справах за скаргами військовослужбовців» розглядаються «Обставини, які необхідно встановити у судовому засіданні, та процесуальні засоби їх встановлення» та «Постанови суду у справах за скаргами військовослужбовців та особливості їх виконання».

У першому підрозділі розглядаються особливості судового дослідження обставин справи, до яких входять:

- обставини, які характеризують правовий статус суб'єкта військового управління, діяльність якого оспорюється, та можливість притягнення його до участі у справі;

- обставини, які підтверджують відповідність законодавству рішень, дій чи бездіяльності органу військового управління (військової посадової особи);

- обставини, які вказують на порушення суб'єктивних прав військовослужбовців та членів їхніх сімей;

- обставини, які підтверджують зв'язок між об'єктивованим результатом військової управлінської діяльності і порушенням прав військовослужбовців.

У роботі вказується на неточність вживання у цивільному процесуальному законодавстві терміна «суб'єкт оскарження», яким, по суті, позначають суб`єкт управлінської діяльності, але суб`єкт і в філософських, і в правових науках виступає активним учасником відносин, носієм діяльності, а, отже, ним слід визнати лише громадянина (у тому числі військовослужбовця), який звертається до суду.

Проаналізувавши правовий статус житлових комісій, можна зробити висновок, що оскільки багато їхніх рішень набувають чинності лише з моменту їх затвердження командиром військової частини, гарнізону, у кожному конкретному випадку суд повинен встановити, який орган (посадова особа) є суб`єктом управлінської діяльності, тобто прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність правового характеру, чим порушив права військовослужбовця. Слід виходити з наступного: якщо вона (комісія) прийняла остаточне рішення, яке не вимагає подальшого затвердження для набуття ним чинності, її діяльність може бути оскаржена до суду, в іншому випадку слід притягувати як сторону у справі той орган чи особу, які прийняли остаточне рішення і тим самим порушили суб'єктивні права військовослужбовців.

При характеристиці понять «орган військового управління» і «військова посадова особа», які в силу специфіки військової організації (дія принципу єдиноначальності), як правило, збігаються в одній особі, звертається увага на те, що поняття «посадова особа» в різних галузях права визначається по-різному. Різнобій виникає ще й через те, що цивільне процесуальне законодавство вживає термін «службова особа», законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців - «посадова особа», а Конституція України - обидва терміни.

На підставі дослідженого матеріалу і виходячи з духу закону, із суті виконуваних завдань і функцій, доречніше застосовувати поняття «військова посадова особа», під яким слід розуміти всіх військових начальників (за посадою і за військовим званням), а також інших осіб, які постійно або тимчасово здійснюють організаційно-розпорядчі, адміністративно-господарські функції в державних військових формуваннях.

Результатом управлінської діяльності, який може бути предметом судового дослідження, слід визнавати рішення, дії чи бездіяльність військових органів, при чому зазначається, що рішення є поняттям частковим щодо поняття дій, а оскарження бездіяльності військової влади також може бути предметом судового розгляду, адже невжиття певних заходів з боку військового командування можуть суттєво порушувати суб'єктивні права військовослужбовців.

У роботі розглянуто також питання оскарження створення перешкод для реалізації конституційних прав і свобод, яке, по суті, є окремим випадком порушення суб`єктивних прав, а також можливість оскарження притягнення до відповідальності, яку не передбачено законом, яка може трактуватися як покладення на громадянина обов`язку, не передбаченого законом або в порушення порядку встановленого для його накладення.

Розглядаючи принцип змагальності в цивільному процесі, який останнім часом зазнав значних змін, та підкреслюючи особливість правового статусу учасників адміністративних, зокрема військових, правовідносин, а звідси і певні труднощі щодо збору доказового матеріалу, розроблено рекомендації щодо розподілу тягаря доказування в цій категорії справ, згідно з якими військово-управлінський орган зобов`язаний доводити відповідність вимогам закону діяльності, яка оскаржується, а на військовослужбовця повинен покладатися обов'язок довести порушення свого суб'єктивного права і те, що воно порушене саме оскаржуваною військово-управлінською діяльністю.

Розглядаються також особливості застосування процесуальних засобів встановлення обставин справи (пояснення сторін спірного правовідношення, показань свідків, письмові, речові докази, висновки експертів), при чому акцентується увага на ролі письмових доказів у цій категорії справ, а зважаючи на особливість військового управління, де велику роль відіграє усний наказ, і показань свідків.

У другому підрозділі розглядаються питання закріплення всього процесу у справі - винесення судового рішення, а також інших постанов суду.

Безпосередній захист порушених суб'єктивних прав військовослужбовців неможливий без визнання неправомірною управлінської діяльності. Так, неправомірними слід визнавати такі рішення, дії чи бездіяльність, які суперечать вимогам закону і порушують права, свободи та охоронювані законом інтереси військовослужбовців у публічно-правовій, зокрема військовій, сфері.

Автор не погоджується з тим, що можна визнавати незаконними результати управлінської діяльності для конкретного випадку чи стосовно певної особи, адже це порушує загальні правові принципи (рівності громадян перед законом, дії закону в часі, просторі і за колом осіб тощо).

Дискусійним залишається питання про межі втручання суду в діяльність адміністративних, у тому числі військових, органів. Визнається, що суд не повинен вирішувати питання, які становлять виключну компетенцію управлінських органів (адміністративний розсуд, доцільність), наприклад, про дострокове присвоєння військового звання, надання додаткових пільг тощо. Хоча слід визнати взаємопов'язаність питань адміністративного розсуду (доцільності) із законністю, оскільки перше може реалізовуватися лише в межах другої.

У судовому рішенні також вирішується питання про розподіл судових витрат. Стверджується, що норма про покладення витрат, пов`язаних з розглядом справи, включаючи й витрати, пов`язані з наданням юридичної допомоги, поїздками, на орган військового управління (військову посадову особу) покликана гарантувати повніший захист суб`єктивних прав військовослужбовців у сфері управлінської діяльності. Однак така ж можливість покладення фінансових витрат на військовослужбовця у випадку постановлення рішення про відмову в задоволенні його скарги може стримувати громадян від звернення до суду у випадку недостатності доказового матеріалу, низької правової освіти. У цьому плані, слід виходити з того, що держава повинна бути зацікавленою в тому, щоб громадяни відстоювали, у тому числі і в суді, надані їм права та свободи, і щоб такі звернення не були для них обтяжливими.

Підкреслюється, що судові органи повинні звертати увагу на порушення вимог законності з боку військового командування, а також належним чином реагувати у формі окремих ухвал (що майже не застосовується у судовій практиці), а, у разі необхідності, за наявності достатніх підстав та приводів, й порушувати кримінальні справи.

Особливий акцент робиться на підвищенні ефективності правосуддя, що виявляється на кінцевій стадії цивільного процесу - виконанні, і окремо варто підкреслити, що справи за скаргами військовослужбовців повинні перебувати завжди під контролем суду (необхідне оперативне реагування суду на невиконання чи неналежне виконання судових рішень). Зважаючи на специфіку управлінських правовідносин загалом, та військових - зокрема, яка полягає в тому, що виконання судового рішення у справах означеної категорії полягає, як правило, у вчиненні певних дій, які в ньому вказані, такі рішення виконуються в особливому порядку.

Висновки

В результаті проведеного дослідження можна зробити висновок, що в роботі вирішено наукове завдання стосовно вдосконалення чинного законодавства про порядок розгляду судами справ за скаргами військовослужбовців на рішення, дії чи бездіяльність органів військового управління та військових посадових осіб та практики його застосування.

Сформульовано ряд висновків, найважливішими серед них є:

- правовий статус військовослужбовців повинен бути законодавчо закріплений і обмеження прав та свобод військовослужбовців повинно здійснюватися, виходячи з принципу його доцільності, зумовлюватися лише особливостями військової служби;

- правильне визначення виду військової управлінської діяльності та її суб`єктів впливає на форму захисту права і визначення органу, який такий захист здійснює;

- обгрунтування закріплення права військовослужбовців на невиконання наказу командира (начальника), спрямованого на вчинення злочину чи відданого всупереч інтересам служби, а також процедури реалізації цього права;

- правила визначення судової підвідомчості у військово-управлінських правовідносинах, щодо яких існують найбільші трудноші у судовій практиці (житлові правовідносини, правовідносини, які виникають у зв`язку з невиконанням чи неналежним виконанням умов контракту про проходження військової служби, при звільненні з військової служби, дій і рішень військових командирів (начальників) щодо здійснення ними функцій органу дізнання чи посадової особи, яка уповноважена вчиняти нотаріальні дії);

- недоцільність впровадження спеціалізації судових органів, які б вирішували адміністративні спори, зокрема спори між військовослужбовцями і військовим командуванням;

- обставинами справи, які становлять предмет доказування (судового дослідження) по цій категорії справ, є: питання з`ясування правового статусу суб`єкта військової управлінської діяльності, відповідності об`єктивованого виразу цієї управлінської діяльності вимогам закону, факт порушення суб`єктивних прав військовослужбовців та причинний зв`язок між протиправною діяльністю військових органів і негативними наслідками (порушення прав і свобод);

- поділ тягаря доказування визначається таким чином, що суб`єкт військового управління повинен довести відповідність своєї діяльності вимогам правових норм, а військовослужбовець - факт порушення свого суб`єктивного права і що саме оскарженою управлінською діяльністю воно порушене;

- суд, вирішуючи справу по суті і виносячи рішення, не вправі втручатися в оперативну діяльність суб`єктів військового управління (доцільність в управлінській сфері). Він перевіряє лише законність та обгрунтованість військової управлінської діяльності.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.