Конституційно-правові проблеми організації публічної влади в України

Розділ ІІІ “Актуальні проблеми реформування публічної влади в Україні” присвячено розгляду методологічних засад, аналізу необхідності та напрямів реформування інститутів публічної влади в Україні на сучасному етапі.

У підрозділі 3.1 “Методологічні засади реформування публічної влади в Україні” підкреслюється, що вироблення науково обґрунтованої методології реформування публічної влади не є проблемою лише нашої країни. Ця тема, зазначається в літературі, впродовж 80 - 90-х років не зникає з порядку денного міжнародних форумів. Центральним залишається питання взаємодії економічних реформ і державної політики, участі держави у вирішенні соціальних проблем, охорони природи, підвищення ефективності державного апарату, переведення його функціонування на нові інформаційні технології, здійснення інших іновацій у владних структурах. На відміну від факторів, що визначають взаємодію громадянського суспільства з державою, внутрішньосистемні фактори визначають форму самої державної організації, узгодженості її частин і методів діяльності. Йдеться про вибір форми державного устрою, реалізацію принципу поділу влади, принципів правової держави у певній державній структурі. Держава і властивості державності можуть бути реалізовані повною мірою за умови, що це єдиний і цілісний механізм організації вирішення своїх власних справ (внутрішньоорганізаційних) і справ суспільства, котре й утворює державу.

Відштовхуючись від сформованого у першому розділі розуміння публічної влади, у цьому підрозділі формулюються принципові методологічні положення. Зокрема, методологічно важливий аспект забезпечення єдності публічної влади та її реформування полягає в тому, що за умов конституційного закріплення принципу політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності посилюється необхідність у формуванні та здійсненні єдиної державної політики. Останнє забезпечується відповідним устроєм публічної влади. Водночас, пропонуючи нові реформаційні кроки, пов'язані зі змінами чинної Конституції, зокрема щодо організації публічної влади, слід враховувати, наскільки повно і як втілені в життя відповідні її положення. Лише спираючись на науково обґрунтовану методологію вдосконалення публічної влади, слід формувати основні напрями й способи реформування окремих її інститутів та форми їх взаємодії.

Підрозділ 3.2 “Основні напрями реформування інститутів публічної влади в Україні” містить аналіз розмаїття підходів до здійснення реформи інститутів публічної влади, яке, на думку автора, зумовлюється, зокрема, відсутністю системних досліджень цієї проблематики. Дедалі очевиднішою для більшості дослідників стає проблема забезпечення взаємодії “гілок” влади в Україні та проблема відповідальності держави, усіх її органів і посадових осіб за свою діяльність. Проте визначенню пріоритетних напрямів і шляхів вирішення цих проблем у теорії бракує системності та методологічної послідовності. Одні автори відстоюють ідеї розвитку парламентаризму, провідну роль Верховної Ради України в механізмі державної влади; інші, навпаки, пропонують обмежити законодавчі повноваження парламенту на користь безпосередньої демократії, зокрема всеукраїнського референдуму. Декотрі вбачають проблему реформування публічної влади в посиленні статусу та ролі глави держави в системі розподілу влад, надання йому функцій арбітра у відносинах “гілок” влади; деякі автори наполягають на посиленні ролі судової влади, визначенні Конституційного Суду України як арбітра у забезпеченні взаємодії владних структур. Немає єдності теоретиків і практиків навіть у загальних підходах до здійснення реформ. Одні пропонують політичну реформу, інші - конституційну, треті наголошують на необхідності адміністративної реформи тощо. На думку одних авторів, вихідним пунктом реформування державної влади мають стати її вищі структури; інші, навпаки, пропонують розпочинати реформи знизу, з управління на рівні нижчої ланки - державного підприємства. Одні пов'язують реформи з принциповими змінами чинної Конституції, інші відстоюють її незмінність тощо. Таке розмаїття підходів значною мірою можна пояснити відсутністю чіткого розуміння понять “взаємодія” владних структур та “єдність” публічної влади, а також недостатнім усвідомленням такого поняття, як “необхідність” взагалі і поняття необхідності реформи, яке звичайно ототожнюється з поняттям “потреби реформування”.

При визначенні необхідності реформ публічної влади автор виходить з того, що ця необхідність має розглядатися з точки зору її загальних моментів, особливого в ній та індивідуальних ознак для сучасної ситуації в Україні, тобто має бути визначена як конкретна необхідність певної реформи. Необхідною є лише та реформа, яка може бути реально здійснена в конкретних умовах даної країни. Ідею реформи визначають не лише об'єктивні чинники, а й суб'єктивне ставлення до неї існуючої державної влади. Після ухвалення змін до Конституції України необхідність реформування публічної влади набула нових ознак, проте залишається нереалізованою значна кількість її положень, зокрема стосовно організації та функціонування публічної влади. Це зумовлює потребу у глибшому осмисленні політичних процесів, більш чіткого визначення необхідних напрямів реформ.

Стратегічний напрям здійснення реформи публічної влади зумовлюється потребою розв'язання суперечності між демократичною формою та соціальним змістом у розвитку української держави; він полягає у розвитку справжньої демократії, утвердженні самоуправління народу, в якому реалізуються життєві інтереси усіх членів суспільства. Зважаючи на це, завданням реформування публічної влади в Україні стає вироблення такого “установчого механізму”, який би належним чином опосередковував волевиявлення народу. Тому реформування виборчої системи, інших інститутів безпосередньої демократії, удосконалення функціонування у політичній системі впливових політичних партій становлять найважливіші напрями політико-правової реформи в Україні. Формуючи цей “установчий механізм”, необхідно враховувати системний характер організації та функціонування публічної влади.

Важливим напрямом здійснення реформи публічної влади є розвиток правової системи. Такий напрям політико-правової реформи є пріоритетним, передбачає здійснення парламентської реформи, створення ефективної системи законотворчості, здатної забезпечити реалізацію інших напрямів реформування державної влади. Водночас законодавче забезпечення політико-правових реформ потребує дієздатного політичного суб'єкта, спроможного створити таке забезпечення і підтримувати його відповідний рівень. Відтак на перше місце виходить політична реформа, що має сформувати зазначеного єдиного суб'єкта реформ, стаючи самостійним напрямом реформування публічної влади в Україні. Найбільш прийнятним способом реалізації ідей політичної реформи є відповідна діяльність політичних партій, які реально впливають на політико-правові процеси в державі. Це потребує формування належної політичної і правової культури суспільства, яке стає важливим чинником розвитку України як демократичної, соціальної і правової держави. У зв'язку з цим зростає практичне значення суспільних наук, особливо юридичної науки, стає нагальною потребою ефективне теоретичне забезпечення політико-правової реформи, вироблення науково обґрунтованої методології реформування публічної влади.

У висновках сформульовані найбільш важливі результати дисертаційного дослідження, що включають теоретичні узагальнення, нове вирішення наукового завдання та пропозиції щодо удосконалення організації публічної влади в Україні. Загальні висновки за результатами дослідження полягають у наступному:

Суспільна влада з моменту її виникнення виступає як необхідний спосіб реалізації власності. З виникненням відносин приватної власності суспільна влада набуває політичного характеру, її суб'єктом стає панівна верства або суспільний клас, який реалізує свою владу через ряд відповідних організацій (носіїв політичної влади), головною з яких виступає держава.

Політична влада завжди прагне набути публічної форми для виконання “загальних справ”, зумовлених загальносуспільними інтересами; однак останні реалізуються публічною владою лише тією мірою, якою вони збігаються з інтересами суб'єкта політичної влади. Основними формами публічної влади в демократичних суспільствах стають державна влада та місцеве самоврядування.

Громадянське суспільство і держава в єдиному процесі управління суспільством виступають як дві сторони, що передбачають два протилежні механізми консолідації населення: приватні інтереси та примус. Водночас реальний вплив суспільства на державну владу є основою демократичного політичного режиму, в якому визначальним для здійснення публічної влади має бути загальний інтерес народу як цілісності, а не реалізація особливих інтересів через примус.

Конституювання в Україні економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності передбачає існування в суспільстві широкого спектра різних приватних інтересів, що істотно ускладнює процес формування загальнонародних інтересів і утвердження народу як єдиного джерела влади. У процесі розбудови демократичної держави виникають внутрішні протиріччя, зняття яких потребує наявності інтегруючих елементів конституційного ладу; такими елементами є передусім єдине право власності Українського народу та народне волевиявлення через різні форми безпосередньої демократії.

В умовах соціальної диференціації суспільства народне волевиявлення є неоднорідним, що створює можливість його викривленого вираження інститутами публічної влади; у зв'язку з цим виникає потреба у виробленні механізму для належного опосередкування волевиявлення Українського народу. Такий механізм утворюють відповідна виборча система, інші інститути безпосередньої демократії, а також функціонування в політичній системі впливових політичних партій.

Можливість виникнення суперечностей між народним волевиявленням і його реалізацією публічною владою зумовлює необхідність у розвитку демократії, утвердженні реального народовладдя. Як опосередковуючий фактор у розв'язанні цих суперечностей виступає право, що стає суттєвим моментом реалізації публічної влади, втілюючись у конституюванні України як правової держави. При цьому визначення демократичної, соціальної та правової держави перебувають у складному зв'язку змісту й форми, виступаючи як необхідне одне щодо одного, утворюючи органічну єдність.

Конституція України побудована на поєднанні доктрин розподілу влад в організаційно-правовому аспекті та єдності влади в контексті суверенітету народу; однак конституційне закріплення принципу розподілу влад на сучасних теоретико-правових засадах не доповнено юридичним закріпленням принципу взаємодії “гілок” влади, що не дає змоги забезпечити єдність державної влади, її реалізацію в інтересах народу. Визнання принципу системності в організації публічної влади означає, що влада має діяти як єдина цілісність, підпорядкована меті утвердження прав людини. При цьому необхідно враховувати специфіку конкретно-історичного виявлення загальних закономірностей функціонування влади в Україні, якими, на думку автора, є концентрація публічної влади та спеціалізація державного управління суспільством.

В основі єдності влади повинно бути формування та здійснення єдиної державної політики, що забезпечується відповідним устроєм публічної влади. Юридичною формою спрямування державних рішень в русло єдиної політики є повноваження Верховної Ради України визначати засади внутрішньої і зовнішньої політики. Натомість відсутність єдиної державної політики зумовлюється недосконалою моделлю організації публічної влади, неоптимальним поділом владних повноважень та відсутністю належної взаємодії структур державного механізму на вищих щаблях влади та місцевому рівні з органами місцевого самоврядування.

Конституційне визначення місцевого самоврядування в Україні не повною мірою відповідає природі цього інституту в його традиційному розумінні. Воно має бути задіяне в єдиний з державою політичний механізм управління суспільством. Принциповою теоретичною передумовою вирішення проблеми єдності в цілому публічної влади в Україні є розгляд відношення місцевого самоврядування і державної влади через механізм реалізації інтересів людини.

Необхідність вироблення в процесі реформування публічної влади в Україні “установчого механізму”, який би належним чином опосередковував волевиявлення Українського народу, враховував системний характер публічної влади, передбачає наявність політичного суб'єкта, спроможного створити необхідне державно-правове забезпечення реформ. Зважаючи на це, необхідною передумовою реформи публічної влади повинна стати політична реформа, що має сформувати такого єдиного суб'єкта державно-правової та інших реформ в Україні.

Актуальною для сучасної України є проблема вироблення науково обґрунтованої методології здійснення реформ. Найважливіша методологічна вимога полягає в тому, що проблеми організації публічної влади слід розглядати передусім у контексті відносин громадянського суспільства з владою, крізь призму реалізації народного суверенітету, на шляхах децентралізації публічної влади, утвердження самоорганізації народу, створення належних умов для реалізації життєвих інтересів усіх членів суспільства.

Необхідним способом реалізації ідей політичної та правової реформ в Україні повинна стати конструктивна діяльність авторитетних політичних партій, їх реальний вплив на політико-правові процеси в державі на наукових засадах, а також зростання політичної і правової культури суспільства, що стають важливими чинниками розвитку України як демократичної, соціальної і правової держави, утвердження дієвого місцевого самоврядування. Зважаючи на це, в роботі підкреслено практичне значення суспільних наук, насамперед юридичної науки, необхідність визначення науково обґрунтованих методологічних засад реформи інститутів публічної влади.

Список опублікованих праць за темою дисертації

публічний влада право конституційний

1. Теплюк М.О. Деякі проблеми законодавчого регулювання місцевого самоврядування в Україні / М.О. Теплюк // Проблеми державно - правової реформи в Україні : зб. наук. праць - К.: Ін-т зак-ва Верховної Ради України,1997. - Вип.3. - С. 189-198.

2. Теплюк М.О. Парламент України: деякі питання вдосконалення конституційного статусу / М.О. Теплюк // Парламентська реформа: теорія та практика : зб. наук. праць. - К.: Ін-т зак-ва Верховної Ради України, 2001. - Вип. 6 - С. 250-265.

3. Теплюк М.О. Правові проблеми змінення Конституції України / М.О. Теплюк, О.І. Ющик // Право України. - 2007. - № 12. - С. 3-7.

4. Теплюк М.О. Конституційний лад в Україні: поняття та деякі питання порядку його визначення і зміни / М.О. Теплюк // Віче. - 2008. - №12. - С. 24-26.

5. Теплюк М.О. Правове забезпечення муніципальної реформи в Україні / М.О. Теплюк: матеріали наук.-практ. конф. [”Державно-правова реформа в Україні”], (лист. 1997р.). - К.: Ін-т зак-ва Верховної Ради України, 1997. - С. 403-409.

6. Теплюк М.О. Парламентський контроль - одна з основних функцій парламенту України / М.О. Теплюк : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. [”Парламентаризм в Україні: теорія та практика ”], (26 червн. 2001р.). - К.: Ін-т зак-ва Верховної Ради України, 2001. - С. 463-468.

7. Теплюк М.О. Конституція України та деякі питання місцевого сомоврядування / М.О. Теплюк // Конституційні засади державотворення і право творення в Україні: проблеми теорії і практики: До 10-річчя Конституції України та 15-ї річниці незалежності України : зб. наук. статей / [за ред. Ю.С. Шемшученка; упор.: І.О. Кресіна, В.П. Загребельний, Н.М. Пархоменко]. -- К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - С. 116-121.

8. Теплюк М.О. Принцип поділу державної влади і проблеми забезпечення єдності влади / М.О. Теплюк // Віче. - 2007. - № 12. - Т. 1. - С. 9-10.

9. Теплюк М.О. Система місцевого самоврядування / М.О. Теплюк // Основи муніципального права України: навч. посібник / [М.І. Корнієнко, М.О. Теплюк та ін.; за ред. проф. М.І. Корнієнка]. - К.: Товариство «ЗНАННЯ», 2000. - С. 33-52.

10. Теплюк М.О. Поняття, види і система органів державної влади / М.О. Теплюк // Конституційне право України: академ. курс у двох томах / [за заг. ред. академіка НАН України Ю.С. Шемшученка]. - К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2006-2008. - Т. 2. - 2008. - С. 277-288.

Размещено на Allbest.ru