Забуті імена київської школи кримінального права (М.Г. Білоусов, О.Д. Щербак, М.М. Абрашкевич, М.В. Литовченко, С.К. Лібіна)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАБУТІ ІМЕНА КИЇВСЬКОЇ ШКОЛИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА (М.Г. БІЛОУСОВ, О.Д. ЩЕРБАК, М.М. АБРАШКЕВИЧ, М.В. ЛИТОВЧЕНКО, С.К. ЛІБІНА)

П. Берзін

київський школа кримінальний право

З того моменту як у 2008 р. вийшла друком монографія про Київську школу кримінального права періоду 1834-1960 років [1], мною були продовжені пошуки про всіх її представників. До їх числа входили й М.Г. Білоусов, О.Д. Щербак, М.М. Абрашкевич, М.В. Литовченко та С.К. Лібіна [2; 3]. В процесі цих пошуків вдалося знайти нові, переважно маловідомі факти із життя і наукової діяльності названих людей, які не увійшли до змісту книги, і таким чином зрозуміти їх внесок у розбудову Київської школи кримінального права.

Оскільки останнім часом на юридичному факультеті Київського університету В межах цієї праці під поняттям "Київський університет" ро-зуміється "узагальнююча" назва навчального закладу, який з моменту свого заснування й до сьогоднішнього дня кілька разів змінював офіційну назву: "Імператорський Університет Святого Володимира", "Університет Святого Володимира", "Київський університет", "Київський вищий інститут народної освіти ім. Драгоманова", "Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка", "Київський ордена Леніна і ордена Жовтне-вої революції університет ім. Т.Г. Шевченка", "Київський Орде-на Леніна і Трудового Червоного прапору державний універси-тет ім. Т.Г. Шевченка", "Київський університет імені Тараса Шевченка" та "Київський національний університет імені Тара-са Шевченка". Обираючи назву цього підрозділу автор статті керувався передусім тим, що за всіх часів зазначений універ-ситет узагальнено називався "Київським". Зокрема, в багатьох офіційних документах саме назва "Київський університет" за-значалася як неофіційна (або скорочена). інтенсифікувались дослідження по висвітленню становлення і розвитку його юридичних шкіл, доцільно згадати праці І.С. Гриценка й В.А. Короткого [4] та О.М. Ковальчука [5]. Водночас будь-які дані про О.Д. Щербака, М.М. Абрашкевича, М.В. Литовченка та С.К. Лібіну як представників кримінально-правової науки в стінах Київського університету в цих працях відсутні, у зв'язку з чим дізнаватись про доволі непросту долю цих людей доводилось із архівних матеріалів, матеріалів, опублікованих у наукових виданнях дорадянського періоду, а також у сучасних історіографічних українських та російських джерелах.

Мета цієї статті полягає в тому, щоб на основі проведених автором пошуків життя і наукової діяльності названих представників Київської школи кримінального права розкрити їх внесок у її становлення і розвиток. При цьому автор спробує продемонструвати, що відсутність постійного зв'язку цих людей з Київським університетом не впливає на визнання останнього в певний період часу так би мовити осередком названої наукової школи.

Ім'я Миколи Григоровича Білоусова відомо передусім завдяки його викладацькій діяльності в Ніжинському ліцеї (згодом ліцей іменується як Ніжинський вищий навчальний заклад імені князя Безбородька) у роки навчання у ньому М.В. Гоголя. Тут він викладав курси римського і природного права, а також історії римського права, і, за свідченнями сучасників, вплинув на майбутнього письменника, викликавши в нього намір присвятити себе державній службі.

Народився М.Г. Білоусов 24 квітня 1799 р. в Києві. Закінчивши у 1814 р. Київську духовну академію, Микола Білоусов вступає до Харківського університету, де навчається на етико-філологічному відділенні філософського факультету і на юридичному факультеті. 21 січня 1820 р. він призначається вчителем руської словесності в Київській губернській гімназії, а в травні 1825 р. приймає запрошення директора Ніжинського ліцею, обійнявши у цьому закладі посаду молодшого професора юридичних наук, і викладаючи курси римського права та історії римського права. З наступного 1826-1827 навчального року він починає викладати курс природного права (тривалість курсу близько двох місяців), а ще через рік обіймає посаду інспектора ліцею.

Г.С. Фельдштейн називає М.Г. Білоусова обдарованим викладачем, який у своїх лекціях в Ніжинському вищому навчальному закладі імені князя Безбородька трактував кримінально-правові питання в дусі природного права, поклавши в основу свого викладання праці К.А. Мартіні, І. Канта та Й.-Б. Шада. Проте в розквіт своєї наукової діяльності М.Г. Білоусов був відсторонений від викладання за вільнодумство. Г.С. Фельдштейн згадує, що антагоніст М.Г. Білоусова М.В. Білевич доносив у рапорті з приводу його викладання начальству: "помітив в деяких вченнях деякі підстави вільнодумства, що виникли в результаті помилки щодо підстав природного права, яке всупереч вимозі попечителя читається Білоусо- вим не за системою Мартіні, а за основами філософа Канта і Шада" [6] (цей рапорт датований 7 травня 1827 р.). Крім цього, "вільнодумство", у якому звинувачували Білоусова, полягало в читанні ним курсу природного права не за підручником, а за своїми нотатками. Це зрештою сприяло власному трактуванню природного права, що в ті часи було неприпустимим. Адже це були часи переслідування будь-яких слідів вільнодумства, прогресивно налаштованих викладачів, зумовлене повстанням декабристів на Сенатській площі в Петербурзі, а також повстанням Чернігівського полку в Україні.

Восени 1827 р. розпочались допити ліцеїстів - слухачів лекцій опального професора (до їх числа входив і М.В. Гоголь, який дав пояснення на користь викладача). Тривало розслідування до жовтня 1830 р. і закінчилось звільненням винуватих, серед яких був і М.Г. Білоусов.

Оселившись в Києві, через деякий час Микола Григорович був виправданий, у зв'язку з чим у квітні 1835 р. йому було Височайше дозволено знов вступити на державну службу. Її М.Г. Білоусов продовжив спочатку на посадах секретаря Київського попечительного комітету про тюрми (1835), помічника секретаря (1835-1836) і секретаря (1836-1837) "по судной части" в Канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора 1.1. Фундук лея, а згодом обійняв посаду начальника відділення у Капітулі Російських Імператорських і царських орденів в Санки-Петербурзі, у якому прослужив (як дійсний статський радник) до своєї смерті 14 серпня 1854 р. Був автором "Нотаток про Імператорські і царські ордени", а за складання поіменних списків кавалерів цих орденів був нагороджений орденом.

Починаючи з 1913-14 й до кінця 1917-18 навчальних років практичні заняття з особливої частини кримінального права (зверх навчального плану) на юридичному факультеті Київського університету проводив Олександр Дмитрович Щербак (13.01.1870 - після 1934), допущений радою цього університету до викладацької діяльності як приват-доцент.

Продовжуючи після виходу в світ першого видання названої вище монографії відшукувати відомості про О.Д. Щербака, я спробував дізнатися про життя і діяльність цієї людини в університетських джерелах. І такий пошук дав неочікувані результати. Зокрема, стало відомо про те, що сьогодні в стінах Київського університету працює онук Олександра Дмитровича - Микола Григорович Щербак - доктор історичних наук, професор, завідуючий кафедрою архівознавства та спеціальних галузей історичної науки історичного факультету. Утім, хоч особисте знайомство з М.Г. Щербаком і виявилось воістину знаковим для мене передусім з огляду на продовження викладацької діяльності в Київському університеті, але багато від нього про життя діда дізнатись не довелось. У спогадах Миколи Григоровича залишилось те як у дитинстві його бабуся розповідала про приїзд на батьківщину із Києва на Пасху високопоставленого діда, коли місцеві жителі під час церковного богослужіння здивовано розглядали чиновничий мундир з великою кількістю державних нагород. Водночас вдалося знайти і деякі архівні документи, що підтверджували неординарність особистості О.Д. Щербака.

Народився О.Д. Щербак в Києві у дворянській родині (як дворянин був записаний у родословній книзі Пирятинського повіту Полтавської губернії, де був родовий маєток). Навчався Олександр Дмитрович на юридичному факультеті Київського університету, який закінчив у 1892 р. з дипломом 1-го ступеню. У період навчання "вельми задовільно витримав" 1890 р. напівкурсовий іспит і піддавався іспиту в юридичній випробувальній комісії при цьому ж університеті у квітні й травні 1892 р., після чого і був удостоєний названого диплома. По закінченні навчання наказом Старшого голови Київської Судової палати від 22 січня 1893 р. № 403, згідно з проханням, О.Д. Щербак був прийнятий на службу молодшим кандидатом на судові посади при цій Судовій палаті з відрядженням його для занять в її Другому цивільному Департаменті. Згодом він обіймав посади члена і Товариша голови Київського окружного суду.

Сумлінність і працездатність О.Д. Щербака у практичній діяльності була відмічена на державному рівні. Так, 1 січня 1903 р. він був нагороджений орденом Святої Анни ІІІ ступеню, а 10 січня 1910 р. - орденом Святої Анни ІІ ступеню. 20 листопада 1914 р. Олександр Дмитрович одержав чин дійсного статського радника, а Височайшим наказом по цивільному відомству від 29 лютого 1916 р. № 15 його було призначено членом Київської Судової палати.

О.Д. Щербак був одружений з Катериною Іванівною Биковою - дворянкою Стародубського повіту Чернігівської губернії (народилася вона 31 грудня 1879 р. у с. Струговська Буда Стародубського повіту названої губернії). В Києві родина Щербаків мала власний будинок [7].

Що саме змусило О.Д. Щербака поєднати практичну діяльність з викладацькою, здогадатись не важко. Зіграло вирішальну роль відчуття потреби поділитися набутим на практичній ниві досвідом з майбутніми колегами по судовому відомству.

Посаду приват-доцента по кафедрі кримінального права і кримінального судоустрою та судочинства Київського університету О.Д. Щербак обіймав протягом 1913-1918 рр., проводячи в "осінніх і весняних півріччях" зверх навчального плану зі студентами юридичного факультету практичні заняття з особливої частини кримінального права. Ці заняття відбувались у формі написання рефератів, вирішення казусів і розгляду кримінальних справ [8; 9; 10] та мали необов'язковий характер (оскільки проведення таких занять здійснювалось зверх начального плану, їх студенти відвідували за власним бажанням). Одночасно з 1916 р. по 1920 р.

О.Д. Щербак обіймав посаду приват-доцента й на судово-нотаріальному і торгово-промисловому (економічному) відділеннях, а також на суспільно-юридичному факультеті Київського юридичного інституту.

По остаточному приходу до Києва радянської влади Олександр Дмитрович, не дивлячись на своє соціальне походження і специфіку службової діяльності, не залишив рідного міста. Після реорганізації Київського університету з 1928 р. по лютий 1934 р. він працював на посаді наукового співробітника секції кримінального права Комісії для виучування радянського права Всеукраїнської Академії наук (далі - ВУАН). Разом з тим, відомості про його подальше життя і наукову діяльність у радянській державі поки що залишаються невідомими. Не вдалось встановити і точну дату смерті О.Д. Щербака. Можна лише з впевненістю сказати, що він був живий у лютому 1934 р., коли відбулась ліквідація зазначеної Комісії ВУАН. У списку співробітників секції кримінального права цієї Комісії, опублікованому І.Б. Усе- нком [11], згадується й ім'я О.Д. Щербака.

Проте повернемось у 1913-1914 навчальний рік, коли на юридичному факультеті Київського університету незалежно від практичних занять О.Д. Щербака всі студенти 3-го і 4-го курсів зобов'язані були виконувати практичні роботи із загальної частини кримінального права під керівництвом Г.В. Демченка. Так, лише у 1913 р. студентами було надано біля 150 рефератів, які обговорювались в окремих групах. Усього таких груп було створено 13 при 260 студентах, які попередньо записались для участі у вирішенні тих чи інших питань або задач. В середньому кожна група складалася із 20 учасників. Тим студентам, які безпосередньої участі у такому вирішенні не брали, було надано право робити свої зауваження та запитувати з тем, що обговорювалися.

Невідомими поки що залишаються долі інших викладачів кафедри, які працювали в університеті в 1917 та 1918-19 навчальних роках, викладаючи дисципліни кримінально-правового циклу або проводячи практичні заняття зі студентами: М.М. Абрашкевича, М.В. Литовченка та О.Д. Щербака [10].

Постать Михайла Михайловича Абрашкевича (1875 - ?) є найменш вивченою у науці кримінального права. Випускник юридичного факультету Імператорського Новоросійського університету, який захистив магістерську дисертацію, він до 1908(?) р. мешкав у Одесі й одночасно обіймав дві посади: приват-доцента названого вище університету та посаду прокурора Одеського окружного суду. У цей час опублікував низку наукових праць з кримінального права [12; 13; 14]. Очевидно з 1908 р. обіймає посаду товариша прокурора Санкт-Петербурзького окружного суду, про що збереглися відповідні згадки на шпальтах газети "Русское слово" за 1908 р. [15; 16] Цікавим є те, що у випуску цієї газети за 23 квітня 1908 р. була надрукована замітка такого змісту: "Вчора рано вранці на Єлагіному острові відбулася дуель між членом петербурзького окружного суду П. і товаришем прокурора того ж суду А. Дистанція була 20 кроків. Обидва зробили по два постріли. Дуель закінчилась цілком благополучно. Приводом для дуелі стала книга, написана п. П. (П.С. Пороховщиков), під назвою "Кримінальний захист. Практичні нотатки". П.А. (М.М. Абрашкевич) написав у відповідь різку критику. Ця полеміка викликала серйозний спір між пп. П. і А. та закінчилась викликом на дуель (Влас. кор.)". Очевидно, ця "різка критика" мала вигляд підготовленої у 1908 р. М.М. Абрашкевичем невеличкої за обсягом книжки під назвою "Новий катехізис кримінального захисту: (критичні нотатки)" [17].

Зацікавившись особистістю П.С. Пороховщикова, було отримано цікаві результати. Зокрема, вдалося з'ясувати, що в ті часи Петро Сергійович Пороховщиков був знаним судовим діячем, визнаним класиком ораторського мистецтва. Маючи творчий псевдонім "П. Сергеич", він був автором загальновідомого видання "Мистецтво промови на суді" (ця книга витримала кілька перевидань і нині належить до класики судового ораторського мистецтва [18; 19; 20]).

Проте аналіз подальших відомостей про М.М. Абрашкевича продемонстрував, що ця дуель серйозно не вплинула на його просування по службі, адже через кілька місяців у цій же газеті з'явилась згадка про участь Михайла Михайловича як товарища прокурора і обвинувача у справі редактора газети "Речь" Б.Й. Харитона і співробітника цієї ж газети С.В. Яблоновського (останні звинувачувались у лайці на шпальтах вказаної газети "Речь" на адресу члена Державної Думи Ф.Ф. Тимошкіна) [16]. Наскільки ж були задоволені амбіції учасників цієї дуелі може свідчити принаймні той факт, що 1913 р. П.С. Пороховщиков під псевдонімом "П. Сергеич" опублікував друге видання своїх практичних нотаток з кримінального захисту [21].

Протягом 1912-13 навчального року М.М. Абрашкевич читає в Санкт-Петербурзькому Олександрівському інституті курс законознавства, про що друкує відповідну книгу [22]. Після лютневих подій 1917 р. Михайло Михайлович переїжджає із охопленого революцією Петрограду до більш спокійного Києва. Тут в Київському університеті він протягом 1917-18 навчального року і обіймає на кафедрі кримінального права і кримінального судоустрою та судочинства посаду приват-доцента. Наскільки тривалою була викладацька діяльність Абрашкевича у стінах цього навчального закладу з достовірністю поки що встановити не вдалося. Невідомими залишаються і подальші життєві події вченого.

Не менш завуальованим залишається те, на яких підставах фахівець з цивільного права, яким був М.В. Литовченко, обіймав протягом 1918-19 навчального року посаду приват-доцента по кафедрі кримінального права і кримінального судоустрою та судочинства Київського університету (нагадаю, що ще у 1887 р. він опублікував наукову працю під назвою "Гроші в цивільному праві" [23]). За спогадами останнього ректора Університету Святого Володимира - Євгенія Васильовича Спекторського, - М.В. Литовченко був сенатором, який влітку 1918 р. брав участь у засіданні Київського юридичного товариства [24].

Починаючи з 1916-17 навчального року, "професорським стипендіатом" по кафедрі кримінального права і кримінального судоустрою та судочинства юридичного факультету Київського університету була Софія Ксе- нофонтівна Лібіна (15.09.1887 - після 5 квітня 1927). Дані про її ім'я в українських джерелах вкрай скупі, і пов'язуються переважно з тим, що вона після 1916 р. поповнила когорту професорських стипендіаток на юридичному факультеті Київського університету [25; 26]. Тому лише звернення до російських фахівців з генеалогії дозволило встановити, що С.К. Лібіна проходила з родини калузького державного службовця. Її батько - Ксенофонт Йосипович (Осипович) - дослужився в Калузі до статського радника, обійнявши посаду старшого ревізора Контрольної палати. У відставку вийшов з посади управляючого Вітебською контрольною палатою.

В родині Лібіних у Ксенофонта Йосиповича та його дружини Катерини Миколаївни крім Софії було ще четверо дітей (Йосип, Микола, Марія та Сергій). Софія була наймолодшою. Вона народилася 15 вересня 1887 р.

У 1910 р. вступила на юридичне відділення Київських вищих жіночих курсів. За даними К.А. Кобченко, Софія Лібіна навесні 1915 р. склала іспити в державній екзаменаційній комісії при Київському університеті, отримавши диплом першого ступеня, а з наступного року обійняла посаду асистентки на юридичному факультеті Київських вищих жіночих курсів [27]. В подальшому С.К. Лібіна була залишена на кафедрі кримінального права і кримінального судоустрою та судочинства юридичного факультету Київського університету для "приготування до професорського звання".

Після подій 1917 р. Софія Ксенофонтівна переїжджає до Петрограду, де служить в губернському відділенні Народної просвіти спочатку в театральному відділенні (21 жовтня 1918 - 1 грудня 1920), а згодом - в секторі соціального виховання (1 травня 1921 - 1 лютого 1922). Поряд з цим з грудня 1919 по березень 1921 р. як позаштатний лектор працює у відділенні з громадсько-політичних питань на Балтійському флоті. 13 листопада 1920 р. подає заяву про зарахування на політико-юридичне відділення факультету суспільних наук Петроградського університету і через кілька днів (17 листопада) зараховується. Проте 15 квітня 1921 р. подає заяву про звільнення із університету у зв'язку з від'їздом до Києва. 26 липня 1922 р. подала заяву про поновлення в університеті, але 22 жовтня того ж року на заяві була зроблена резолюція: "відхилити". Дата смерті

С.К. Лібіної достовірно невідома, проте вважається, що вона настала не раніше 5 квітня 1927 р. [28; 29].

Література

1. Берзін П.С. Київська школа кримінального права (1834 - 1960 рр.): історико-правове дослідження: Монографія. - К.: КНТ, 2008. - 436 с.

2. Берзін П. Специфіка викладання кримінального права в Київському університеті періоду 1834-1960 років (методологічні аспекти) // Про українське право: Часопис кафедри теорії та історії держави і права Київ. нац. ун-ту імені Тараса Шевченка / За ред. І. Безклубого. - К.: Грамота, 2009. - Чис. ІУ. - С. 165-171.

3. Берзін П.С. Реконструкція стану Київської школи кримінального права в період Громадянської війни (1918-1920 рр.) // Вісник Чернігівського державного інституту права, соціальних технологій та праці (серія Право. Економіка. Соціальна робота. Гуманітарні науки): щоквартальний науковий збірник. - 2008 - № 1. - Чернігів, 2008. - С. 75-79.

4. Гриценко І.С., Короткий В.А. Юридичний факультет Університету Святого Володимира, 1834-1920. - К.: Либідь, 2009. - 256 с.

5. Ковальчук О.М. Теорія права у працях вчених Київського університету (ХІХ - початок ХХ століття): монографія. - К.: Юрінком Інтер, 2009. - 192 с.

6. Фельдштейн Г.С. Главные течения в истории науки уголовного права в России / Под редакцией и с предисловием В.А. Томсинова. - М.: Издательство "Зерцало", 2003. - С. 372.

7. Формулярный список о службе Члена Киевской Судебной Палаты Александра Дмитриевича Щербака. Составлен февраля 5/18 дня 1918 года. Копия // Державний архів м. Києва, ф. 318, оп. 4, спр. 3, арк. 6-10.

8. Обозрение преподавания на Юридическом факультете в 1913-1914 акад. году // Университетские известия. Год пятьдесят третий. - 1913. - № 10. - Октябрь (Часть І - Официальная). - Киев: Типография Императорского университета Св. Владимира, 1913. - С. 3, 8-9.

9. Обозрение преподавания на Юридическом факультете в 19141915 акад. году // Университетские известия. Год пятьдесят четвертый. 1914. - № 10. - Октябрь (Часть І - Официальная). - Киев: Типография Императорского университета Св. Владимира, 1914. - С. 5.

10. Личный состав юридического факультета Университета Св. Владимира к 1-му января 1918 года // У кн.: ALMA MATER: Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції. 1917-1920. Матеріали, документи, спогади: У 3 кн. / Упоряд. В.А. Короткий, В.І. Ульяновський. - Кн. 2: Університет св. Володимира за доби Української Центральної Ради та Гетьманату Павла Скоропадського. - К.: Прайм, 2001. - С. 181.

11. Усенко І.Б. Комісія для виучування радянського права ВУАН // У кн.: Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. - К.: Видавництво "Українська енциклопедія" імені М.П. Бажана, 1998. - Т. 3: К-М. - 2001. - С. 175.

12. Абрашкевич М.М. Эволюция идеи о преступлении и наказании: Публичная лекция. - Одесса: "Экономическая" типография, 1903. - 48 с.

13. Абрашкевич М.М. Прелюбодеяние с точки зрения уголовного права: Историко-догматическое исследование. - Одесса: "Экономическая" типография, 1904. - 666 с.

14. В Юридический факультет императорского Новороссийского университета приват-доцент М.М. Абрашкевича представление: [Отзыв о дис. прив.-доц. г. Тимофеева "История телесных наказаний в рус. праве"]. - Одесса: "Экономическая" типография, 1905. - 8 с.

15. Поединок // Русское слово. - 1908 (23 апреля).

16. Дело Тимошкина и "Речи" // Русское слово. - 1908 (27 июня).

17. Абрашкевич М.М. Новый катехизис уголовной защиты: (критические заметки). - СПб.: Типография М. Меркушева, 1908. - 24 с.

18. Сергеич П. Искусство речи на суде. - СПб.: Сенатская типография, 1910. - С. 1-390, І-ІІ.

19. Сергеич П. Искусство речи на суде. - М.: Юридическая литература, 1988. - 384 с.

20. Сергеич П. Искусство речи на суде. - М.: Юрайт, 2008- 395 с.

21. Сергеич П. (П. П-в). Уголовная защита. Практические заметки. Издание второе, переработанное и дополненное. - СПБ.: Сенатская типография, 1913. - С. I-IV, 1-243.

22. Абрашкевич М.М. Курс законоведения, читанный в С.-Петербургском Александровском институте в 1912-1913 учебном году. - СПб.: Литография Кровицкого, 1913. - 315 с.

23. Деньги в гражданском праве. М.В. Литовченко. M. Litovchenko. - Киев: Типо-Литография И.Н. Кушнерева и Ко, Елисаветинская ул., д. Михельсона, 1887. - 55 с.

24. Спекторский Е. Столетие Киевского университета св. Владимира // У кн.: ALMA MATER: Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції. 1917-1920. Матеріали, документи, спогади: У 3 кн. / Упоряд. В.А. Короткий, В.І. Ульяновський. - Кн. 1: Університет св. Володимира між двома революціями. - К.: Прайм, 2000. - С. 36.

25. Кобченко К. Жінки в Університеті Св. Володимира // Київський університет. - 2009. - С. 4.

26. Кобченко К. "Жіночий університет Святої Ольги": історія Київських вищих жіночих курсів. - К.: "МП Леся", 2007. - С. 155.

27. Там само. - С. 151.

28. Бовкало А.А. Калужский род Либиных // Вопросы археологии, истории, культуры и природы Верхнего Поочья. Материалы ХІ Всероссийской научной конференции 5-7 апреля 2005 г. - Калуга, 2005. С. 120-122.

29. Либины. [Електронний ресурс] / Петербургский Генеалогический Портал, 2001-2009 / Проект "Сайт Александра Александровича Бовкало". - Режим доступу: http://www.petergen.com/bovkalo/kalugagen/ libin.html, вільний. - Заголовок з екрану. - Мова російська.

київський школа кримінальний право