Демократизація вищої освіти в дискурсі формування соціальної держави в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Демократизація вищої освіти в дискурсі формування соціальної держави в Україні

Якісне оновлення українського суспільства, формування демократичного середовища, розбудова соціальної держави вимагає реконструкції усіх соціальних інститутів. На перший план виходить потреба реформування інституту освіти, зокрема вищої школи, відповідно до потреб суспільства і освітніх тенденцій у сучасному світі, до контексту інтеграції в європейський і світовий освітній простір.

Держава та нація без сучасної освітянської системи нездатні до відтворення культурних цінностей, забезпечення конкурентоспроможності на світовому ринку економічних та інтелектуальних ресурсів, відновлення і збереження демократичних інститутів. Слушно зауважує відомий педагог проф. О. Вишневський. що «всяка добра організація освіти мусить орієнтуватися на чітко окреслений зміст соціального замовлення, яке випливає з тих процесів, що переживає народ, а відтак і на їх прогноз» [3, с. 90-91]. Таким чином, слід усвідомлювати, що сучасні освітянські реформи - це імператив часу, оскільки для сучасної України освіта стає умовою і гарантом забезпечення історичного переходу нації до нового демократичного суспільства, створення соціальної держави. Саме тому, проблема реформування і модернізації вищої освіти в дискурсі формування соціальних рис держави виступає предметом уваги багатьох вчених і дослідників в сфері філософії освіти. Виходячи з цього, метою філософського аналізу є визначення ціннісних пріоритетів і принципів демократизації вищої освіти як чинника формування соціальної держави.

Так, функції інституту освіти в державотворенні, формуванні соціальної держави, розбудові правової і демократичної держави досліджують такі вчені, як В. Андрущенко, В. Бех, Н. Гендіна, Б. Гершунський, Дж. Дьюї, Д. Дзвінчук, В. Журавський, В. Заблоцький, М. Квієк, С. Клепко, К. Корсак, Б. Майєр, В. Огнев'юк, Н. Пелагеша, А. Прокопенко, Г. Стасюк та інші.

Проблемам концептуального осмислення демократизаційких процесів у сфері освіти присвячена значна кількість праць, зокрема Л. Губерського,

О. Вишневського, В. Розіна, В. Скотного, Е. Турчанінова та інших, позаяк поки що не сформовано досконалої системи сучасної філософії освіти, яка відповідає інтересам суспільства, викликам науково-технічного прогресу, глобалізаційних тенденцій та інформаційної цивілізації.

Реформи вищої освіти знайшли наукове осмислення у дослідженнях В. Андрущенка, О. Навроцького, Л. Сокурянської, Т. Троїцької, Ю. Чернецького та ін. Управлінські механізми забезпечення якості освіти стають предметом спеціальних досліджень як вітчизняних учених (В. Астахова, В, Бакіров, В. Вікторов, В. Заболотний, В. Кремень А. Одерій та ін.), так і зарубіжних (А. Вронстайн, Б. Вульфсон, В. Кальней, Г. Келс, Ю. Колер, С Набойченко, С. Шишов та інші).

Інтеграції в європейський освітній простір і впровадженню в систему вищої освіти в Україні Болонського процесу присвячені праці В. Андрущенка, В. Беха, К. Богомаз, Я. Болюбаша, В. Бондар, В. Воронкової, О. Гавриленко, М. Згуровського, І. Каленюка, К. Корсака, В. Кременя, В. Нечаєва, М. Степко та інших.

Формування демократичного суспільства визначило необхідність переосмислення і зміни ролі, місця, функцій, мети і завдань освіти як соціального інституту. Інакше соціальне середовище вимагає інакшої освіти (не кращої чи гіршої, а інакшої). Якщо суспільство визначило курс руху до громадянського устрою, до демократії, то освіта має бути спрямована на формування нового типу людини, яка могла б нести тягар свободи і самовідповідальності, оскільки демократія - це не лише свобода, а й вміння людини доцільно користуватися нею.

Відхід суспільства та його інститутів від тоталітаризму і їх «входження у демократію» завжди в історії започатковується процесом лібералізації. Цей етап практично завжди супроводжується хаосом, що характерно і для українського соціуму. Освітній простір сучасного суспільства нагадує хаотичну суміш різних освітніх систем, структур, які не упорядковані і через це не можуть забезпечувати необхідної якості освіти.

Освітні системи є джерелом культурного та суспільного капіталу і мають допомогти навчанню демократії та справедливості. Такі цінності як рівність можливостей, відповідальна свобода, шанування інших та інакших, захист слабших, визнання різноманітності відповідають сучасному розумінню демократичного ідеалу. Тому якість і рівність в освіті - це два пріоритети освітньої політики початку ХХІ століття. Вони декларуються педагогічними філософіями та ідеологіями і так чи інакше знаходять втілення в освітній політиці усіх демократичних країн. Ці дві вимоги є невід'ємними складовими головного напряму вдосконалення освіти в країнах молодої демократії, який має загальну назву - демократизація. Поняття демократизації освіти широке та неоднозначне. Демократичність повинна характеризувати як процес навчання та викладання, так і весь уклад повсякденного життя учнів і студентів. Не менше значення має присутність демократії в організації системи освіти в суспільстві в цілому (йдеться, насамперед, про автономність навчальних закладів). Але в усіх країнах, які хочуть вважати себе демократичними, сучасними і впорядкованими, освіта ґрунтується на певних, спільних для усіх чи більшості країн засадах, розгляд яких становить зміст даної статті.

Розглянемо основні ціннісні пріоритети і принципи демократизації вищої освіти.

Демократизація є сьогодні ключовою проблемою освітніх реформ та механізмів забезпечення якісної освіти. Усі зміни, які ми спостерігаємо сьогодні у вітчизняному освітньому просторі, підпорядковані єдиній меті - підвищенню якості освіти. Означена проблема ніколи не знімалася з порядку денного, однак у сучасних умовах вона постала надзвичайно гостро. Якість - це основний результативний чинник освіти, «міра досягнення поставлених в освіті цілей та завдань, а також міра задоволеності очікувань різних учасників процесу освіти від наданих освітніми установами освітніх послуг» [10,0.171-172]. Розглядаючи якість освіти як одну з найбільш актуальних проблем сучасної української вищої школи, що визначає відповідний рівень підготовки майбутніх фахівців, можна розуміти її як «сукупність формальних і змістових характеристик, що забезпечують ефективне використання її основних функцій - навчання, виховання, розвитку і соціалізації особистості з наступним оволодінням нею професією, спеціальністю, кваліфікацією» [4, с. 109]. При чому, як зазначає В. Андрущенко, вища освіта ХХІ століття має бути побудована за принципами організації науково-дослідницької діяльності, набути практично-прагматичної спрямованості. Він зауважує, що конкурентоспроможним буде фахівець, підготовлений за умовою, коли його навчання здійснюється на основі фундаментальних досягнень науки, освоєних власними дослідницькими зусиллями, й поєднується з практичною участю в системі сучасного виробництва. Тобто, підкреслюється переорієнтація вищої освіти на підготовку фахівці у відповідності з вимогами ринкового суспільства є тією провідною тенденцією, яка визначить контури вищої освіти в найближчі десятиріччя [7].

Наступним провідним принципом демократизації вищої освіти є егалітарність освіти, яка виражається в ідеї рівності освітніх можливостей, що трактується як обов'язкова складова демократичного і справедливого ладу, і є спільним надбанням і загальновизнаною цінністю європейської цивілізації. Схвалена в усьому демократичному світі, егалітарна ідея стверджує, що кожна дитина, незалежно від її вроджених здібностей, сімейних і суспільних обставин, має право на загальну освіту. В останні роки ця ідея одержує переконливу підтримку в двох її видозмінах: по-перше, як вимога доступності освіти; по-друге, як рівність можливостей [6].

Окрім охарактеризованих вимог якості і рівності, демократична освіта має відповідати й низці інших принципів. Назвемо ще декілька з них.

Принцип «більше свободи і відповідальності для самих учнів». Саме цей принцип втілений в думці Алексіса де Токвіля про те, що в демократичному суспільстві освіта є «навчанням свободи» [2]. Одним із перших цей принцип обґрунтував і впровадив в життя англійський педагог

А.С.Ніл (1883-1973), засновник експериментальної школи у Саммерхіллі (Велика Британія, 1937 р.), що стала символом руху вільних шкіл. Його книга «Саммерхілл - виховання свободою» знайомить з принципами побудови демократичної самоврядної школи. Цей принцип відображає ліберальну трактовку особистості та її свободи, за якою будь-які ідентичності повинні бути наслідком власного вибору й самовизначення людини, проекцією власної концепції «Я» на соціальний світ. Тому, як вважає

В.П. Заблоцький, власне освітою для особистості може бути тільки те, що триває протягом усього життя, що складається з низки власних досвідів і практик особистісного становлення на основі свободи і відповідального вибору [6, с. 88].

Важливим принципом демократизації вищої школи є університетська автономія, яка передбачає фінансову і управлінську децентралізацію освітньої системи, яка передбачає органічне поєднання централізованого та самоврядного управління галуззю з широким залученням недержавних організацій; можливість ВНЗ самостійно визначати зміст навчання і структуру своїх навчальних програм, створювати передумови для більш відповідального і вмотивованого ставлення студентів до своєї освіти, на власний розсуд запроваджувати інноваційні спеціальності тощо.

Демократизм у відносинах викладачів і студентів. Упровадження реальної університетської автономії щільно переплітається з демократизацією навчального процесу, стосунків викладачів і студентів. Демократична школа повинна формувати істинних демократів. Будь-які прояви авторитаризму загрожують вихованням покірливості або, навпаки, прагнень до бунту. Демократизм у відносинах викладачів і студентів (учнів) сприяє формуванню солідаризму і толерантності, у стосунках між людьми, крос - культурному спілкуванню на засадах поваги і відповідальності.

Об'єктивність знань і відсутність ідеологічного диктату. Мова йде не про моральний нігілізм чи відсутність виховання суспільних цінностей, а про те, що змістом освіти повинні насамперед бути не погляди чи переконання, а справді наукові відомості, які мінімально піддаються суб'єктивному деформуванню. Зрозуміло, що вони повинні подаватися у зв'язку із загальнолюдськими цінностями та моральними принципами, без яких життя в суспільстві є неможливим. Демократичне суспільство усуває небезпеку індоктринації освітнього процесу, дозволивши кожному громадянину самому вирішувати, у чому полягає сенс його життя [6].

Прагнення до максимальної тривалості загальної освіти для всіх також належить до засад сучасної освітньої демократії і відображається в понятті «ціложиттєвого навчання» як формування особистості, здатної ефективно набувати нових кваліфікацій та компетенцій в будь-який момент свого життя та професійного зростання. Це поняття передбачає, що індивід, аби рухатися в такт із своєю добою, має вчитися впродовж усього свого життя, набувати нові знання та компетенції, опановувати нові технології, розуміти нову літературу та нове інформаційне довкілля. Водночас, поняття «ціложиттєвого навчання» передбачає, що суспільство, і передусім його освітні та професійні інституції, надають індивідові можливість такого навчання [6]. У цьому сенсі університет має надавати певну систему знань, фактів, теорій, текстів, імен, що формують особистість професійно. Однак окрім «готових» знань, фактів, теорій та текстів, університет має запропонувати молодій людині ще здатність здобувати та аналізувати інформацію. Іншими словами, університет має не лише чомусь «навчити» людину, але й навчити її вчитися. Він має дати їй горизонт для подальшого навчання, до подальшої швидкої орієнтації на «території» нових текстів, феноменів, тенденцій, викликів та спеціальностей. Від здатності до постійного розширення і постійної модифікації своїх знань та вмінь залежатиме і масштаб особистості, і її готовність до дедалі новіших викликів сучасного життя.

Громадянська освіта. Складовою освітнього процесу в сучасних демократичних країнах є громадянська освіта. Демократія може бути стійкою, а демократичні зміни - успішними лише за умови, якщо громадяни мають необхідні для громадянської участі знання, уміння і бажання їх застосовувати на практиці. Саме ці знання, уміння й установки визначають структуру громадянської компетентності, яку повинна формувати громадянська освіта. Термін «громадянська освіта» вживається для позначення інтегративної педагогічної технології формування громадянських чеснот населення, передусім молоді. Громадянська освіта є визнаним засобом політичної соціалізації, формою заохочення громадян до активної і відповідальної участі в ухваленні спільних рішень. Навчаючи молодь мирних способів політичної поведінки, прийомів розв'язання соціальних проблем і конфліктів, впливу на владу тощо, громадянська освіта сприяє подоланню політичної апатії, анемії, допомагає кожному визначитись щодо своїх політичних інтересів та способів їх задоволення.

Громадянська освіта як освітній проект і як певна громадсько-педагогічна технологія має глибоку історію і тісний зв'язок із демократичною теорією і практикою освіти, передусім у США. У працях теоретиків громадянської освіти досить ґрунтовно опрацьовані питання про сутність громадянської освіти та її структуру, визначено обсяг необхідних «громадянських знань», досліджено зв'язок між громадянською освітою та формуванням особистості, сформульовано стратегічну мету і завдання розвитку громадянської освіти [6]. Аналогічні проблеми вирішують і українські автори, однак втілення їхніх концепцій у життя поки що наштовхується на брак досвіду та технологічного забезпечення.

Ще одним важливим аспектом аналізу є співвідношення демократизації вищої освіти і впливу глобального ринку на формування соціальних рис держави. На сьогодні, розбудова соціальної держави в Україні відбувається в дискурсі глобалізації як в економічній, так і в інформаційно-освітній сферах. Саме в цьому аспекті полягає складність формування рис соціальності для України: з одного боку - відбудова суверенної нації-держави, з іншого - відповідати на виклики перед тиском глобальної ринкової економіки, бути конкурентоспроможною державою в Європі і світі, інтегруватися в Європейський і світовий економічний і освітній простір, що вимагає урахування чинників змін в Європі і світі, до яких належать інтернаціоналізація навчання і дослідження у вищій освіті та поширення корпоративно-бізнесової установки в академічний світ в орієнтованому на ринок глобальному середовищі. Ці тенденції мають суперечливий вплив на систему вищої освіти в Україні: з одного боку негативно впливають на її якість, а з другого сприяють зростанню кількості приватних навчальних закладів і пошуку альтернативних ресурсів. Але, така ситуація свідчить про те, що модернізація і реформування освіти в сучасному світі глобалізаційних тенденцій не можливі без урахування механізмів ринкової економіки, поєднання виробництва, освітніх закладів і науково-дослідних установ.

Отже, демократизація освіти проявляється через проникнення принципів демократії в усі складові системи освіти:

- структуру навчальних закладів - структура мережі навчальних закладів інтенсивно модернізується, швидкими темпами формується альтернативний (приватний) сектор надання освітніх послуг - від дошкільних установ до закладів післядипломної освіти, урізноманітнення яких повинно розширити можливість вибору особою навчального закладу, який відповідає її можливостям та запитам;

- управління, через децентралізацію, розширення прав навчальних закладів з одночасним посиленням громадського нагляду за ними, зростання автономії університетів;

- зміст едукації - освіта повинна акцентуватися не на засвоєнні інформації, а на інтелектуалізації особи, її функціональності (не більше знати, а більше вміти), впровадження ідеї ціложиттєвого навчання як формування особистості, здатної ефективно набувати нових кваліфікацій та компетен - цій в будь-який момент свого життя та професійного зростання;

- процес навчання - у формі партнерства, гуманізації освіти, формування суб'єкт - суб'єктних стосунків, демократизації відносин викладачів і студентів;

- сферу засобів едукації - переорієнтація на засоби індивідуального призначення, які оптимізують самостійну роботу, сприяють розвитку особистості; впровадження громадянської освіти;

- сферу контролю - важливою є відкритість, прозорість і публічність контролю за участю різних суб'єктів освітнього процесу;

- сферу ринкових відносин - впровадження системи «освіта-наука - виробництво».

освіта школа інтеграція державотворення

Список використаних джерел

1. Бех В.П. Философия социального мира.-Запорожье: Тандем-У, 1999. - 284 с.

2. Бренсон М. Освіта для демократичної громади: завдання на майбутнє // Вісник програм шкільних обмінів. - 2002. - №14 // Режим доступу до журн. (або сайту): http://visnyk.iatp.org.ua/ [Посилання дійсне на 6.02.2010 р.]

3. Вишневський О. На шляху реформ: Актуальні питання сучасної української освіти та змісту виховання. - Дрогобич: Коло, 2005. - 176 с.

4. Воронкова В.Г. Філософія глобалізації: соціоантропологічні, соціоеконо - мічні та соціокультурні виміри. Монографія. - Запоріжжя: Видавництво ЗДІА, 2010. - 272 с.

5. Зборовский Г.У., Шуклина У.Ф. Образование как ресурс информационного общества // Социс. - 2005. - №7. - С. 107-113.

6. Клепко С.Ф. Філософія освіти в європейському контексті - Полтава: ПОІППО, 2006. - 328 с.

7. Наука і вища освіта в Україні: міра інтеграції / Ред.: В. Андрущенко; Ін-т вищ. освіти АПН України. - К.: 2009. - 308 с.

8. Троїцька Т.С. Філософська методологія як чинник модернізації професійної підготовки педагога: Монографія. - Сімферополь: Таврія, 2006. - 268 с.

9. Ціложиттєве навчання в Україні - світ, повний вічних студентів // Освітній портал [Електронний ресурс] - Режим доступу до журн. (або сайту): http://www. osvita.org.ua/articles/433.html [Посилання дійсне на 6.02.2010 р.]

Размещено на Allbest.ru