Феномен невизнаних держав у контексті теорії держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Обґрунтування вибору теми та її актуальність. Для написання курсової роботи я обрав тему «Феномен невизнаних держав у контексті теорії держави».

Це зумовлено тим, що ця тема є надзвичайно важливою в сучасних умовах, адже останні роки значно посилились випадки, коли нації, національні меншини, регіони, борються за право на самовизначення, тобто право мати власну державу. В деяких випадках це породжує збройні конфлікти між ними та країнами, складовими яких вони є, створює загрозу сусіднім країнам, міжнародні суперечки у врегулюванні цих конфліктів. Крім того, у випадках довгої кровопролитної боротьби, це часто обертається для мирного населення трагедією.

Актуальність даної теми полягає в тому, що саме тепер, коли нещодавні конфлікти Придністров'ї, Грузії ще не знайшли свого остаточного вирішення, Українська сторона опинилася в неоднозначному становищі : яку ж саме позицію зайняти, щоб не зумовити порушення національного інтересу та не спровокувати дипломатичних непорозумінь, адже, географічно Україна розташована саме між осередками таких конфліктів, та в безпосередній близькості до них.

Мета та задачі роботи. Метою роботи є дослідження всіх правових аспектів, що стосуються проблематики невизнаних держав, наслідків невизнання та феноменів існування фактично невизнаних держав.

Для досягнення поставленої мети визначено такі основні задачі роботи:

- визначення поняття «держава»;

- визначення ознак і сутності держави;

- аналіз інституту визнання з точки зору міжнародного права ;

- визначення процедур визнання міжнародною спільнотою нових держав;

- дослідження наслідків невизнання держав, народів, що борються за право на самовизначення;

- визначення феноменів, проблем невизнаних держав;

- аналіз та підсумування викладеного матеріалу.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у матеріальній сфері невизнаних держав, незалежних держав та міжнародних спільнот як наслідок реалізації суб'єктами своїх національних інтересів.

Предметом дослідження є зобов'язальні правовідносини, які виникають на підставі визнання міжнародними спільнотами нових держав.

Методи дослідження. Для проведення дослідження я керувався сукупністю загальнонаукових та теоретико-методологічних засобів та прийомів пізнання суспільних та правових явищ і процесів. Зокрема, в ході дослідження було використано діалектичний метод пізнання економічних і правових явищ. Правові та теоретичні аспекти невизнаних держав розглянуто з урахуванням динаміки цих відносин у часі, що свідчить про використання історичного методу. У роботі використано формально-логічний метод, за допомогою якого досліджувалися теоретичні дані та міжнародні норми, що закріплюють інститут визнання, визначалися основні поняття та категорії. Порівняльно-правовий метод, у тому числі у поєднанні з іншими методами, дав можливість порівняти приклади різних невизнаних держав, наслідки невизнання тих чи інших держав на міжнародній арені. Висновки про можливість застосування певних засобів в деяких випадках до врегулювання конфліктів, що виникають внаслідок прагнення держав до визнання, були одержані з використанням методу моделювання. У ході вивчення міжнародної практики, збору і аналізу спірних ситуацій та їх подальшого узагальнення застосовувалися соціологічний та емпіричний методи дослідження. Сформульовані висновки і пропозиції стали результатом системно-структурного аналізу.

Аналіз джерел та літератури. В процесі підготовки роботи я використовував перш за все міжнародні норми, такі як Статут організації американських держав, Декларація про надання незалежності колоніальним країнам, Женевська конвенція по захисту цивільного населення і військових осіб під час війни, Віденська конвенція про дипломатичні зносини, Конвенція Монтевідео про права і обов'язки держав, та інші.

Також в ході написання курсової роботи я користувався підручниками та посібниками з теорії держави і права таких авторів як О.Ф. Скакун, Цвік М.В., Ткаченко В.Д., Богачова Л.Л. , та міжнародного права Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. та публікації журналів таких авторів, як Колісник В., Сенюшкіна Т., Яхно О.

Обґрунтування структури роботи. Виходячи з мети та основних задач роботи, враховуючи логіку дослідження курсова робота складається з вступу, трьох глав, які об'єднують шість підрозділів, висновків, списку використаних джерел.

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної теми, визначається її зв'язок з науковими програмами, планами, визначаються мета і завдання, об'єкт і предмет наукового дослідження, методи дослідження, висвітлюється наукова новизна та практичне значення одержаних результатів.

Глава 1. «Поняття держави» присвячена характеристиці різних підходів до визначення держави, поняттю держави, її основних ознак, сутності.

Глава 2. «Інститут визнання» містить два підрозділи, у яких я розкривав загальні положення визнання, та особливості форм та видів визнання в міжнародному праві.

Глава 3. «Феномен невизнаних держав» розкриває суть та специфіку кожної з країн, що на дано мий момент входять до переліку країн, що є невизнаними іншими країнами. Також ця глава містить розмежування за видами невизнаних держав як таких, що можуть бути : частково визнані держави, які фактично контролюють власну територію; невизнані держави, які фактично контролюють власну територію; невизнані держави, які контролюють частину власною території; частково визнані держави, здебільшого ті, що знаходяться під військовою окупацією; частково визнані держави, які знаходяться під міжнародним керуванням; частково невизнані держави, в тому числі держави з невизначеним статусом та залежні держави.

1.Поняття держави

1.1 Підходи до визначення поняття «держава»

Держава, як продукт суспільного розвитку, є складним соціальним явищем, тісно пов'язаним і багато у чому залежним від економічного, політичного і культурного розвитку суспільства. Держава -- це знаряддя, інструмент політичної влади (яка, проте, здійснюється не тільки за допомогою держави). У суспільстві діють політичні партії, союзи, релігійні організації тощо. Держава, займаючи особливе місце, має характерні ознаки, що відрізняють її від інших політичних інститутів влади. Вона виникає на певному етапі розвитку людського суспільства і зберігається до цього часу. Держава на історичному шляху свого розвитку є особливою організацією і силою, яку жодна інша політична організація не здатна замінити. [4;16]

Багато мислителів намагалися зрозуміти, що являє собою держава, чому вона виникає і необхідна людству, якою є природа держави, що відрізняє її від інших організацій, створених людьми. На ці питання існує багато різних відповідей. Деякі дещо збігалися, інші виглядали абсолютно незалежними, оскільки були принципово протилежними одна одній тощо. Різноманіття поглядів на державу обумовлене тим, що держава -- це надзвичайно складне, історично мінливе явище. Пізнання якостей і ознак держави є складним, оскільки залежить від постійної зміни економічних, соціальних, класових, духовних, релігійних, національних, та інших факторів, що визначають її сутність та зміст.

Науковість цих поглядів на державу визначається ступенями зрілості людської думки у той чи інший період розвитку суспільства. Досить часто поняття про державу базувалося не на історичній дійсності, а на деякому ідеальному уявленні. Замість того, щоб визначити, що таке «держава», часто лише йдеться про те, якою вона повинна бути.

Значення знань щодо різноманітного розуміння поняття, походження і сутності держави в історії державно-правової думки зумовлюються тим, що вони повинні бути неодмінною складовою світогляду студентів. Адже зараз у світі не існує жодного суспільства, в якому не було б держави і права.
Розуміння держави в історії державно-правової думки можна пов'язувати з поглядами софістів, Сократа, Платона, Аристотеля, Цицерона, Гроція, Канта, Гегеля та інших філософів. Розрізняють два покоління софістів у Стародавній Греції; старші (Протагор, Горгій, Гіпій та ін.) і молодші (Фрасимах, Калікл, Лікофрон та ін.).[23;13]

Аристотель вбачав у ній зосередження всіх розумових і моральних інтересів громадян (держава -- це зосередження, що забезпечує політичне життя народу). Протагор вважав, що демократичний устрій суспільства є правомірним і справедливим, визнавав принцип рівності всіх людей. Закликав усіх державних діячів бути справедливими, розсудливими та благочестивими. Цицерон визначав державу як союз людей, об'єднаних загальними основами права і загальної користі. Фрасимах уперше сформулював три дуже важливі висновки: про роль насилля в діяльності держави; щодо авторитарного характеру політики і законів; відносно того, що у сфері моралі панують уявлення тих, у кого сила і державна влада. Сократ був принциповим критиком софістів. Він відкидав суб'єктивізм софістів, їхню апеляцію до звільненої від моральних засад сили; умотивовував об'єктивний характер моральних оцінок природи, держави і права; розрізняв природне і позитивне право, обстоював законність; обґрунтовував тезу, що керувати суспільством повинні професіонали; критикував тиранію; намагався сформулювати морально-розумні засади сутності держави.

Для періоду буржуазної науки про державу і право характерні думки і погляди на державу голландського правознавця Гуго Гроція, який розглядав співвідношення війни і права, виступав проти права сили;
обґрунтовував патріархальну теорію виникнення держави (батьки сімейств об'єднуються в єдиний народ); розглядав державу як досконалий союз вільних людей, які уклали угоду заради додержання права та загальної користі; вперше з прогресивних позицій розробив положення про міжнародне спілкування; запропонував два основні напрямки пізнання державності розумо-споглядальний і досвідний.

Представником буржуазного лібералізму у поглядах на державу був Кант. Його вчення зводиться до таких постулатів: людина - це абсолютна цінність; право має гарантувати соціальний простір моралі, бути загальнообов'язковим і забезпеченим силою держави.

Походження держави філософ виводив із суспільного договору. Він розрізняв три гілки влади (законодавчу, виконавчу, судову) і три форми правління (автократію чи абсолютизм, аристократію, демократію);
виступав проти повстання й застосування сили, обґрунтовував пасивний опір владі через вимоги реформ; засуджував загарбницькі війни і закликав до вічного миру.

Німецький мислитель-діалектик Г.Гегель розрізняв громадянське суспільство і правову державу (причому перше передбачає наявність другої); державу бачив як конституційну монархію з принципом поділу влади; вважав, що держава повинна мати ідеальний суверенітет. Подальші погляди на державу розвивались у працях Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка, О. Радищева, Б. Констана, І. Бентама та ін. [23;12]

З часом характеристики держави поглиблюються, стають ширшими і точнішими. Відомий російський юрист М. Коркунов вважає, що держава -- це громадянський союз, де вчиняється примус над вільними людьми. Близьким є визначення держави російського юриста В. Хвостова: держава -- це одна з форм людського спілкування, один з видів громадянських союзів; держава -- це союз вільних людей, що живуть на певній території і підкоряються примусовій і самостійній владі. Своє визначення держави запропонував Б. Кістяківський : держава є правовою організацією народу, що володіє у всій повноті своєю власною, самостійною і первинною, тобто ні від кого не залежною, владою. У цьому визначенні є деякі засади народного суверенітету, думки про правову державу, що для того часу було прогресивним кроком у розумінні держави.

Після Жовтневої революції у радянській юридичній літературі на довгі роки утвердився однобічний підхід до даного питання. Держава визначалася тільки як політична організація економічно пануючого класу, що має такий апарат примусу, як класова диктатура, апарат класового насильства. Така характеристика походила з ленінського положення про державу як машину для підтримання панування одного класу над іншим. Це визначення на довгі роки стає для юридичної науки радянського періоду керівним і спрямовуючим. [12;16]

Уже в 60-і pp. XX ст. радянським політикам і юристам стає зрозумілим, що необхідні нові підходи до розуміння і визначення держави. В СРСР з'являється і обґрунтовується ідея загальнонародної держави, яку ніяк не можна було вважати «машиною для підтримання панування». Було вирішено, що характеристика держави як «машини» належить лише до експлуататорських держав і частково до держави диктатури пролетаріату.

Нові можливості для всебічного аналізу в усвідомленні дійсного змісту державної організації суспільства і розуміння держави з'являються у 90-і pp. Поряд з класовим підходом до визначення держави (який є слушним для визначення типів держав), пропонується загально-концептуальний підхід, що обумовлює можливість ширшої і загальнішої характеристики суспільних ознак держави. У цій частині українська юридична наука поділяє загальнолюдське розуміння держави.

Отож, державу розглядають під різним кутом зору. Як офіційний представник суспільства держава повинна робити все від неї залежне для поліпшення життя людей.

1.2 Поняття держави

У спеціальній літературі розробляється чимало визначень! поняття держави, котрі відбивають такі його аспекти:

- держава як організація політичної влади;

- держава як апарат влади;

- держава як політична організація всього суспільства.

Кожний із зазначених аспектів заслуговує на увагу. Дійсно,
розуміння держави як організації політичної влади підкреслює, що серед інших суб'єктів політичної системи вона виділяється особливими якостями, є офіційною формою організації влади, причому одноособовою організацією політичної влади, яка управляє усім суспільством. Водночас політична влада -- одна із ознак держави. Тому недоцільно зводити до неї поняття держави.

Із зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення влади і управління суспільством, як апарат влади. Розгляд держави через безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів -- також не розкриває повністю її поняття. У разі такого розгляду не враховується діяльність системи органів місцевого самоврядування та інших.
Держава є особливою політичною реальністю. Розкриваючи зміст поняття держави, слід підвести її під таке родове поняття, як політична організація. Якщо державу до середини XIX ст. можна визначати як політичну організацію панівного класу, то пізніша, й особливо сучасна, держава -- це політична організація всього суспільства. Держава стає не просто владою, що спирається на примус, а цілісною організацією суспільства, яка виражає і охороняє індивідуальні, групові і суспільні інтереси, забезпечує організованість у країні на підґрунті економічних і духовних чинників, реалізує головне, що надає людям цивілізація, -- народовладдя, економічну свободу, свободу автономної особи.[28;12]

Досить природно виглядає більш широке визначення держави, а саме, як особливої організації публічної влади одного класу, блоку класових сил, соціальної групи, всього народу, що має спеціальний апарат управління та примусу, є офіційним представником суспільства і забезпечує його інтеграцію. Державний апарат, проте, відокремлений від суспільства і не збігається з ним, у певній ситуації є антиподом суспільству, що може породжувати серйозні протиріччя між суспільством і владою. У інших обставинах суспільство є системою, у яку державний апарат вписується досить природно, діє адекватно суспільним потребам й інтересам. Це суспільство вважається сильним громадянським суспільством, а держава -- правовою. На жаль, прикладів такої взаємодії ще небагато.

В наведених визначеннях увага звертається на таку важливу якість держави як її загально-соціальна визначеність, що, безумовно, робить їх більш змістовними і точними: керівництво й інтеграція суспільства у першому визначенні і забезпечення нормальної життєдіяльності суспільства -- у другому. Те, що багато років у визначеннях держави цей її якісний момент був відсутній, а наголос робився лише на класовому характері держави (що не зовсім вірно, оскільки була збіднілою істинна цінність держави та її природа), сутність і соціальне призначення характеризувалися однобічно і, з наукової точки зору, перекручувалися.

Аналізуючи попереднє визначення держави, не можна не висловити заперечень проти визначень, у яких відсутня така її якісна ознака, як наявність апарату управління і примусу. Як би не хотілося мати гуманну державу, що відповідає інтересам усіх, вона не може існувати без апарату управління і примусу, без цієї іманентної якості державної влади. Баланс між управлінням і примусом у тій чи іншій державі може бути різним. У певних історичних умовах посилюється елемент керівництва, управління без активного використання примусових ресурсів, у інших -- навпаки. Термін «держава» в юридичній та іншій науковій літературі тлумачать по-різному. Його розглядають в субстанціональному, атрибутивному, інституціональному і міжнародному значенні.

У субстанціональному значенні держава - організоване в певні корпорації населення, що функціонує в просторі й часі.

В атрибутивному значенні - це устрій певних суспільних відносин, офіційний устрій певного суспільства.

В інституціональному значенні - це апарат публічної влади, державно-правові органи, що здійснюють державну владу.

У міжнародному значенні державу розглядають-як суб'єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення і суспільної влади.

Отож, держава - це суверенна політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціальна неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами.

1.3 Ознаки держави

Держава -- це суверенна політико-територіальна організація публічної влади, певних соціальних сил ( класів, груп, всього народу ), що має апарат управління і примусу, робить свої веління загальнообов'язковими та вирішує як класові, так і загальносоціальні завдання. Держава має ряд ознак, що властиві їй як особливій організації політичної влади.

1). Держава охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія -- матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство -- юридичний зв'язок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов'язках. Громадянин держави набуває: а) обов'язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави.

2). Має спеціальний апарат управління -- систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління.

3). Має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи).

4). В особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень.

5). Має єдину грошову систему.

6). Має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю.

7). Має суверенітет. Суверенітет -- виключне право здійснювати верховну владу у певній державі (рідше -- на окремій території, над окремою групою осіб) незалежно від будь-кого (відповідно суверенітет почасти тлумачиться як «повна незалежність»).[2;17]

Проявляється у властивості державної влади самостійно видавати загальнообов'язкові для всіх членів суспільства правила поведінки, визначаючи і забезпечуючи єдиний правопорядок, права і обов'язки громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських організацій і органів.

Існує повний, формальний і частково обмежений суверенітет. Формальний суверенітет юридично і політично проголошений, а фактично, в силу поширення на нього впливу інших держав, які диктують свою волю, не здійснюється.

Частково обмежений суверенітет може бути добровільним і примусовим. Змушене обмеження може мати місце щодо переможених у війні держав з боку держави-переможниці. Добровільне обмеження суверенітету може допускатися самою державою за взаємною згодою з іншими державами заради досягнення певних цілей. Поряд із суверенітетом держави існує суверенітет народу і нації. Перший означає верховенство народу у вирішенні корінних питань організації свого життя. Другий визначає повновладдя нації, її можливість і придатність визначати характер свого життя, здійснювати своє право на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійної держави.

Найчастіше суверенітет розглядається відносно держав як основний принцип міжнародних правовідносин та істотна ознака сучасної держави в міжнародному праві і визначається як «повнота влади», незалежність держави від інших держав чи міжнародних об'єднань, що виявляється у праві вільно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без стороннього втручання.

Джерелом і носієм суверенних прав -- сувереном -- може бути абсолютний монарх чи диктатор (наприклад, за абсолютизму), а в демократичних країнах -- народ (так званий, народний Суверенітет).

8). Має формальні реквізити -- офіційні символи: прапор, герб, гімн.

1.4 Сутність держави

Щоб розкрити поняття держави, необхідно проникнути до її сутності.
Сутність держави -- це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загально-соціальних і вузько-класових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загально-соціальні завдання («спільні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це -- засоби транспорту і зв'язку, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.

Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:

* класовий аспект -- захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу;

* загально-соціальний аспект -- захист інтересів усього суспільства, забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших загально-соціальних справ. Загально-соціальний аспект сутності держави особливо яскраво проявляється в її зіставленні з громадянським суспільством.

Співвідношення вузькокласових (групових) інтересів пануючої верхівки (еліти) і інтересів усього суспільства за різних історичних часів не однаково. До середини XIX ст. у більшості країн перевага була на боці організованого примусу, захисту інтересів економічно пануючого класу. Поступово у ряді цивілізованих держав Заходу в зв'язку із розвитком громадянського суспільства усе більшого значення набувають загально-соціальний аспект державної діяльності, завдання забезпечення суспільного блага. У наші дні цей аспект відіграє істотну роль у неокапіталістичних і неосоціалістичних державах, у тому числі в Україні.

Перевага загально-соціального аспекту сутності держави відбулася завдяки зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних цивілізованих державах не стало чітко виражених класів, соціальні суперечності втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий рівень населення.

Зміст діяльності держави набув нових якостей:

-- держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не шляхом насильства і придушення, а за допомогою досягнення громадського компромісу, толерантності, створення умов для розвитку громадянського суспільства;

-- держава у своїй діяльності широко використовує такі загальнодемократичні ідеї та інститути, як поділ влади, плюралізм думок, висока роль суду, гласність та ін.;

-- держава застосовує засоби захисту людини праці, соціальної захищеності всіх громадян;

-- на міжнародній арені держава проводить політику, що
потребує взаємних поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами.

Така держава в сучасних Західних теоріях трактується як надкласова, що представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Сутність й цієї держави не позбавлена класового аспекту, проте він не настільки виражений, як в експлуататорських державах -- рабовласницьких, феодальних, буржуазних.

2.Поняття визнання

2.1 Визнання в міжнародному праві

Поява кожного нового суб'єкта міжнародного права пов'язується із вступанням його в міжнародне співтовариство. Це не означає його прийняття в міжнародне товариство, оскільки виникнення нового суб'єкта є об'єктивною реальністю, яка не залежить від будь-чиєї волі. Але особливість міжнародного права полягає в тому, що право- та дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими і залежать, таким чином, від їхнього бажання прийняти його в міжнародне товариство, визнати його існування або не визнавати.

З проблемою міжнародної правосуб'єктності тісно пов'язані питання визнання. Як відзначав Ф.Ф. Мартене, міжнародне право «не може визнати, що дане суспільство існує, якщо воно не визнано державним законом, або прийняти його за самостійний політичний механізм, якщо воно не є таким у початках державного права». Отже, відзначав він, у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право як визнання з боку всіх цивілізованих держав законності свого існування.[8;16]

Визнання -- це односторонній добровільний акт держави, у якому вона прямо чи побічно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або про те, що вважає владу, що затвердилася не конституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї держави або населення відповідної території.

Проблема визнання держави виникала у разі її утворення на колишній залежній території в результаті деколонізації. В даний час вона виникає частіше усього при територіальних змінах: при об'єднанні двох і більше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливо актуальне визнання при здобутті незалежності, при соціальних революціях, а також при нелегітимних засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави -- наприклад, «Турецької Республіки Північного Кіпру»).

У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання:
-- конститутивна;

-- декларативна.

Відповідно до конститутивної теорії тільки визнання надає дестинатору (адресату) відповідну конституюючу (правостворюючу) якість: державі -- міжнародну правосуб'єктність, уряду -- здатність представляти суб'єкта міжнародного права в міждержавних відносинах. Як уявляється, найбільш вразливий бік цієї теорії полягає в наступному: по-перше, неясно, якої кількості визнань необхідно для надання дестинатору згаданої якості; по-друге, як показує практика, держави можуть існувати і вступати в ті або інші контакти з іншими державами, а уряди, що прийшли до влади неконституційним шляхом, ефективно представляти суб'єкта міжнародного права і без офіційного визнання.

Відповідно до декларативної теорії визнання не надає дестинатору відповідної якості, а лише констатує його появу і служить засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить декларативний (явочний) характер і спрямоване на встановлення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб'єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої держави, але не створює її. Ф.Ф. Мартене писав, що «держава виникає й існує самостійно. Визнанням її лише констатується її народження». Декларативна теорія знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах: Статут Організації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності.[9;9]

У сучасних умовах посилення дезінтеграційних процесів актуалізується значення конститутивної теорії -- у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб'єктів міжнародного права, по суті, виключає нового суб'єкта з міжнародного співтовариства (Придніпровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія, Нагірний Карабах). Але коли суб'єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнародного співтовариства, це не може виключити його із сім'ї народів, і тоді починає превалювати і втілюватися в життя декларативна теорія.

Надання визнання новим державам все частіше пов'язують чи вдовольняють ці держави сучасним вимогам міжнародного права. Такими вимогами є: населення, територія, політично утворена влада.

16 грудня 1991 року ЄС ухвалила Декларацію «Керівні принципи визнання нових держав у східній Європі та СРСР». [3;17]

Якщо під час боротьби за незалежність нація створює органи національного опору то вони можуть бути визнані ( під час ІІ св. війни - визнання польського комітету національного визволення), проте особливого поширення ця практика набула в період деколонізації у 70-80 роках. Міжнародні організації надавали цим органам національного опору статусу спостерігачів але визнання надавалося не нації або народу а саме органам національного опору. Органи національного опору - це невеликі за кількістю членів організації, які претендували на репрезентаціє всієї нації. (зараз таке визнання має організація визволення Палестини). Наслідки - статус законного представника із певним обсягом міжнародної правосуб'єктності - тобто вони могли брати участь у міжнародних договорах, конференціях. Але зараз ця теорія є дуже актуальною. На сьогодні існує 200 сепаратистських рухів і організацій які претендують на міжнародне визнання (Тигри даліли лама). В Шрі-Ланці - таніли знаходяться в етнічній та політичній опозиції.

В сучасному міжнародному праві визнання в якості воюючої сторони можливо за таких умов:

- в межах однієї держави починаються явні і чітко виражені військові сутички між регулярними збройними силами та іншими озброєними угроповуваннями;

- озброєні угруповання контролюють істотну частину території;

- озброєні угруповання або воююча сторона складається з організованих груп, які здійснюють військові дії під відповідальним керівництвом командування згідно норм гуманітарного права;

- наявність об'єктивних обставин, які фактично змушують державу, що визнає визнати своє ставлення до воюючих сторін.

Якщо конфлікт не торкається інтересів третьої держави визнання може визнаватися державами світу як заохочення повстанців або втручання у внутрішні справи.

Правові наслідки визнання:

1. поширення на обидві воюючі сторони законів війни, поширення статусу комбатантів для членів цих угруповань. Це є виключенням їх несення відповідальності за бандитизм та тероризм;

2. визнання в якості воюючої сторони звільняє законний уряд за відповідальність за дії, що провадилися воюючою стороною.

Коли це визнання не відбулося за відсутності 4 ознак, але їх також не визнають як злочинців, застосовується термін «повстала сторона», яка не має вимог. Прикладів немає. Тут ішлося про індивідуальне бажання держав мати з цими повстанцями якісь відносини. В разі визначення статусу в якості воюючої чи повсталої сторони не йдеться про надання їм статусу суб'єктів міжнародного права.

Загальна тенденція в сучасному міжнародному праві не визнає такі визнання, розглядає це як втручання у внутрішні справи країни. Але закріпила захист Хертів на міжнародний збройний конфлікт. В Женевській конвенції визначення озброєних організованих угруповань та антиурядових збройних сил - це закріплено у протоколі №3 визначає це і містить вимоги, яким вони мають відповідати на території держави де діє законний уряд. Додатковий протокол №2 - збройні конфлікти не міжнародного рівня - це з одного боку уряд, з іншого - повстала сторона. Ст. 3 підкреслює, що застосування в цьому положенні і перебування у ньому не буде торкатися юридичного статусу сторін, які знаходяться у конфлікті.[3;7]

2.2 Види та форми визнання

Види визнання розрізняють у залежності від дестинаторів визнання. Можна виділити традиційні види визнання (держав і урядів) і попередні або проміжні (визнання націй, сторони, що повстала або воює, організації опору й урядів в еміграції, вигнанні).

Визнання держав має місце, коли на міжнародну арену виходить нова незалежна держава, що виникла в результаті революції, війни, об'єднання або поділу держав і т.д. Основним критерієм визнання в даному випадку виступає незалежність визнаної держави і самостійність у здійсненні ефективної державної влади. Крім того, до таких критеріїв слід віднести і легітимність державної влади, що встановилася у визнаній державі. Відповідно до сформованої міжнародної практики у визнанні повинно бути відмовлено знову створеній державі або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, встановлюють режим апартеїду, або вони створені в порушення принципу самовизначення.

Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, тому що акт визнання безпосередньо адресується йому.
Визнання уряду, за своєю суттю, означає визнання його здатності здійснювати ефективну владу в державі.

Визнання уряду у вигнанні (визнання емігрантського уряду) є особливим видом визнання урядів. Така практика була широко поширена під час Другої світової війни і слугувала насамперед меті підкреслити незаконний характер фашистської окупації ряду європейських країн і позбавлення їхньої державності. Це стосувалося урядів Польщі, Франції, Чехії та деяких інших, що були вигнані з території своїх держав і знайшли захисток в інших країнах, або в цих країнах були сформовані (Польський емігрантський уряд на чолі з Миколайчиком у Великобританії, Французький Комітет національного визволення, що очолювався генералом Де Голлем, в Алжирі, Чехословацький уряд на чолі з президентом Е. Бенешом у Великобританії).

Під визнанням воюючої сторони розуміють визнання учасника міжнародно-правових відносин, що регулюються законами і звичаями війни і виникають у зв'язку з її початком. Характерною рисою такого суб'єкта міжнародного права є те, що тут він сам приймає на себе статус воюючої сторони, вступивши в збройний міжнародний конфлікт з іншим таким суб'єктом (має місце при агресії однієї держави проти іншої, у процесі самовизначення націй і народів). Проте в будь-якому випадку воююча сторона повинна дотримуватися законів і звичаїв війни, порушення яких буде вважатися міжнародним злочином. В даний час визнання в якості воюючої сторони фактично трансформувалося в міжнародно-правовий інститут визнання органів і організацій національно-визвольного руху.

У міжнародному праві існують такі форми визнання:
-- de facto;

-- de jure;

-- ad hoc.

Визнання de facto -- це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de facto є практичне визнання, що включає в себе економічні і культурні контакти, при відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), у відношенні якої відбулося визнання de facto, вступає в міжнародні відносини як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав de facto Тимчасовий уряд Алжирської Республіки. Як правило, через якийсь час визнання de facto трансформується у визнання de jure.

Визнання de jure -- повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure здатне спричинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, і т.п. Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застереженнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великобританією Союзу РСР у 1924 році) або про відношення до міжнародних зобов'язань (роблена Великобританією при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 році). Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку говорять про визнання ad hoc (у даній ситуації, у конкретній справі). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у В'єтнамі (СІЛА і три в'єтнамські сторони) підписали в 1973 році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких випадках не повинна відбиватися на юридичній чинності договору.

Засоби та типи визнання закріплює Конвенція в Монтевідео 1931 року - визнання може бути наочно засвідченим або мовчазним. До найбільш поширених мовчазних належать: формальне налагоджування дипломатичних стосунків; поздоровлення; декларація про нейтралітет при визнанні стану війни між державами; надання екзикваторію; довгострокова двостороння угода.

Якщо держава голосує за визнання іншої держави при вступі ООН - це є конклюдентне визнання. Зумовлене визнання - коли ставиться умова, яка повинна бути виконана для визнання. Передчасне і спізніле визнання не мають юридичного підґрунтя. Передчасне визнання - це до виконання міжнародно-правових вимог, воно визначається як втручання у внутрішні справи держави-попередниці (передчасне визнання 15 січня 1992 року Хорватії). Спізніле визнання (Пакистан визнав Бангладеш в 1974 році, а Йорданія визнала Ізраїль в 1995 році, але цьому передували політичні обставини). Колективне визнання - це є прийом до міжнародної організації. Обговорювався з моменту створення ООН і членство в ООН є наявним засвідченням державності.

Відкликання визнання є суперечливим питанням. Повне і остаточне визнання де юре не може бути відкликане чи скасоване. Воно припиняє свою чинність лише у випадку остаточного зникнення одного з істотних елементів, які зумовили визнання. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року передбачає, що такі дії не означають скасування визнання. Припинення дипломатичних стосунків не впливає на визнання і не скасовує його.[45;5]

Інститут визнання нових держав і урядів є важливим, але не кодифікованим і регулюється нормами звичаєвого права, існують різні протилежні думки і як загальна практика держав вони далекі від одноманітності. Це ускладнює пошук звичаїв. І важливо що певні проблеми визнання виникають на рівні двосторонніх угод партикулярного характеру з політичних позицій держав.

3.Феномен невизнаних держав

3.1 Невизнані держави

Невизнані держави -- світові геополітичні утворення, які не мають загального міжнародного визнання, але фактично більшою чи меншою мірою є суверенними країнами.

Більшість таких держав являють собою субнаціональні регіони, які відокремились від своїх держав. Деякі з них користуються військовою, економічною, політичною та часто неформальною дипломатичною підтримкою третіх країн, зацікавлених у їх існуванні.

1. Частково визнані держави, які фактично контролюють власну територію :

- Китайська Республіка контролює Тайвань та кілька інших дрібних островів з часу своєї поразки у громадянській війні в Китаї у 1949-1971рр. і втратила своє місце в ООН на користь Китайської Народної Республіки. Зараз визнана 24 країнами та Ватиканом.

- Турецька Республіка Північного Кіпру була запроваджена на північній половині острову Кіпр після її окупації турецькими військами у 1974. Республіка проголосила незалежність у 1983 та була визнана тільки Туреччиною. У 2004 її територія була юридично прийнята до ЄС як частина Республіки Кіпр, хоча фактично вона залишається за межами ЄС.

- Абхазія Функціонує як самопроголошена незалежна країна, не визнана жодною державою світу. Розташована між Кавказом та Чорним морем, визнана як провінція Грузії. Після окупації незалежної Грузії Радянською Росією у 1921 під час громадянської війни, Абхазія була на короткий час формально відокремлена від Грузії, у 1931 Абхазія була знов об`єднана з Грузією на правах автономної республіки. Абхазія проголосила незалежність від Грузії у 1992, після чого розпочалась війна. Із червня 1994 триває угода про припинення вогню, Абхазія залишається поза контролем Тбілісі. Після Російсько-грузинської війни Абхазію визнали Росія та Нікарагуа.

- Південна Осетія Частина Грузії. Самопроголошена та більш-менш функціонуюча держава, не визнана жодною країною світу. Після окупації незалежної Грузії Радянською Росією у 1921 під час громадянської війни, було створено Південноосетинську автономну область у межах радянської Грузії. Незалежність проголошено у 1991, припинення вогню відбулось у 1992. Після Російсько-грузинської війни Південну Осетію визнали Росія та Нікарагуа.

Після воєнних конфліктів, що сталися влітку 2008р. між Південною Осетією та Грузією, Осетія і Абхазія як і раніше залишаються вогнищами нестабільності. У даній ситуації важко уявити яке-небудь інше рішення з боку Росії і автономій, окрім як надання статусу незалежних республік. Проте, тепер, крім існуючих конфліктів, можуть додатися і нові - наприклад, вже між Південною Осетією і Абхазією. І це буде проблемою, в першу чергу Росії, яка їх легітимує.

2. Невизнані держави, які фактично контролюють власну територію :

- Сомаліленд Південно-західна частина Сомалі. У травні 1991 північні клани проголосили незалежну Республіку Сомаліленд, яка зараз включає в себе п`ять з вісімнадцяти адміністративних регіонів Сомалі.

- Придністров'я або Трансністрія Частина Молдови на схід від ріки Дністер. З 1990 самопроголошена та більш-менш функціонуюча держава, не визнана жодною країною світу.

- Нагірний Карабах За міжнародним визнанням є частиною території Азербайджану, але більшість населення становлять етнічні вірмени. З 1991 самопроголошена та більш-менш функціонуюча держава, не визнана жодною країною світу, в тому числі і Вірменією.

3. Невизнані держави, які контролюють частину власною території :

- Вазірістан Розташований у Північно-західній прикордонній провінції Пакистану. Самопроголошена та більш-менш функціонуюча держава, не визнана жодною країною світу.

- Таміл Ілам На Шрі-Ланці, самопроголошена та більш-менш функціонуюча держава, не визнана жодною країною світу.

4. Частково визнані держави, здебільшого ті, що знаходяться під військовою окупацією :

- Західна Сахара Знаходиться під адміністрацією Марокко з 1976, коли Іспанія полишила її територію. Частину Західної Сахари контролює Арабська Демократична Республіка Сахраві, яка була проголошена у 1976 Фронтом Полісаріо, визнана 48 країнами світу та є повноправним членом Африканського Союзу. Питання про суверенний статус Західної Сахари лишається невирішеним. Кероване ООН припинення вогню діє з вересня 1991. Західна Сахара міститься також у виданому ООН переліку територій, які знаходяться під зовнішнім керуванням.

- Палестинська держава Була проголошена у 1988 та визнана низкою арабських та мусульманських країн.

5.Частково визнані держави, які знаходяться під міжнародним керуванням:

- Косово Офіційно - автономна провінція Сербії, фактично функціонує незалежно від неї під керуванням адміністрації ООН з 1999. З 17 лютого 2008 року - незалежна держава, визнана 52 країнами світу.

6. Частково невизнані держави (перелічені країни визнані більшістю держав світу. Всі вони, окрім Святого Престолу, є членами ООН. Вони підтримують дипломатичні зв`язки з більшістю світових держав, однак офіційно не визнані декотрими країнами):

- Китайська Народна Республіка З 1971 року визнана 168 світовими державами. Тим не менше, 24 держави по теперішній час вважають Китайську Республіку єдиним легітимним урядом Китаю.

- Ізраїль Не визнаний більшістю арабських та мусульманських держав (24, стосунки ще з 4 призупинено), хоча визнаний Єгиптом, Йорданією, Туреччиною та іншими. Загалом підтримує стосунки з 161 державою і є членом ООН та багатьох інших міжнародних організацій.

- Святий Престол Єпископальний престол католицької церкви, вважається незалежним з часів середньовіччя. Офіційно визнаний 174 країнами. Розташований на території міста Ватикан та має римського папу за свого керівника. Китайська Народна Республіка не визнає Святий Престол через його підтримку Китайської Республіки.

До територій з невизначеним статусом можна віднести три країни: Палестина (частково окупована Ізраїлем), Західна Сахара (окупована Марокко), Сіленд (територія офіційно не визнається частиною якої-небудь держави у тому числі Великобританії)

Стандартне пояснення феномена «невизнання» таке : по-перше, поширилась практика «подвійних» стандартів: одним народам дозволяють реалізувати своє право на самовизначення, а іншим у цьому відмовляють; по-друге, існуючи поза правовим полем і практично ніким не визнані офіційно, квазідержавні утворення майже неминуче криміналізуются внутрішньо, вони обростають не цілком легальними зовнішніми зв'язками і «сірою економікою», стають каталізатором суперечностей і конфліктів між втягнутими у ці зв'язки державами; по-третє, і це особливо тривожить політиків, приклади вже існуючих квазідержавних утворень створюють певний небезпечний прецедент, надихаючи нових претендентів на самовизначення.

У результаті виникає загроза появи рівнобіжної системи невизнаних держав, причому в умовах поглиблення кризи міжнародно-правової системи. Ще зовсім недавно перелік невизнаних держав вичерпувався Тайванем і Північним Кіпром. Сьогодні до нього входять уже набагато більше країн, і не відомо, скільки їх може стати в найближчому майбутньому. Досвід кривавої Чечні показує, якою трагедією може обернутися недооцінка феномена невизнаних чи самопроголошених держав.

Невизнані держави стали сьогодні невід'ємною частиною глобалізації світо-економіки. Деякі автори вважають, що сьогодні нові держави - це здебільшого «сірі» зони торгівлі, вогнища найдохідніших операцій і лише засіб для зменшення трансакцій. Саме вони є форпостами трофейної економіки чи факторіями для піратського освоєння і поглинання нині Великих просторів, у тому числі і простору Євразії. Історичний досвід показує, що державність невизнаних територіальних утворень може бути віднайдена лише завдяки союзові нових «самозакріпачених» еліт з масами, що взаємно відчувають історичну відповідальність за свою територію і розуміють усю непоправність утрати держави.

Грузино-осетинський конфлікт свідчить про недосконалість існуючої міжнародно-правової системи. Ми стали свідками ще одного прикладу прояву на практиці суперечності двох принципів міжнародного права - права націй на самовизначення і непорушності кордонів. Звідси проблема невизнаних держав. А разом з наявністю у багатьох країн спірних територій - ще й подвійних стандартів при спробах їх вирішення. [2;15]

Косовська проблема на сьогодні є джерелом м'яких загроз та регіональної нестабільності. В Косово сформувалася специфічна політична ситуація - формально край належить суверенній Сербії при фактичному міжнародному протектораті, підтриманому міжнародним миротворчим військово-поліцейським контингентом, участь в якому бере Україна. Це створює передумови для перетворення Косова на офшорну зону та джерело контрабанди регіонального масштабу. Політичні наслідки такої подвійності викликають серйозні проблеми всередині сербського суспільства. Різне ставлення до сторін косовського конфлікту є додатковим подразником у відносинах двох членів НАТО - Греції та Туреччини. Ставлення до способів вирішення проблеми є елементом розбіжностей між США та ЄС, з одного боку, і РФ та Китаю - з іншого. Питання статусу Косова найбільше впливає на ситуацію в Македонії та в Боснії і Герцеговині. Боснія та Герцеговина сьогодні є під фактичним протекторатом ЄС, у сербській частині дедалі потужнішим стає рух за проведення референдуму про приєднання до Сербії. Натомість, США та їх європейські партнери таку ідею відкидають. Надання незалежності Косову дасть змогу сербам Боснії та Герцеговини та Сербії ставити питання про свої права. Це саме стосується й албанських меншин у сусідній Македонії, де близько 25% її двохмільйонного населення становлять албанці, які знайшли тут притулок під час конфлікту в Косово 1999 р. і повітряної війни НАТО проти СРЮ. Очевидно, що визнання незалежності Косова дасть потужний імпульс тим політичним силам, які представляють албанську громаду в Македонії.

Здається невиправданим поширене використання прикметника «самопроголошена», коли йдеться про територію, яка прагне до незалежності. Невиправданим тому, що уявити собі інший (крім самопроголошення) спосіб отримати незалежність, просто не існує. Інша справа - механізм отримання незалежності.

Висновки

Отже, написавши курсову роботу, можна зробити висновки, що будь-яка трансформація системи міжнародних відносин призводить до зміни базових принципів її організації. Очевидний розрив між нормами міжнародного права і новими реаліями. Спотворення загальновизнаних раніше принципів законності, тлумачення їх залежно від того, на чию користь складається ситуація в конкретному конфліктному регіоні, примушує по-різному оцінювати співвідношення таких міжнародно-правових положень, як право народів на самовизначення і непорушність державних кордонів. Проблеми невизнаних держав в 2000-х роках існують у контексті тих доктрин і норм міжнародного права, що вже досить давно склалися і постійно опиняються в колізії з вельми суперечливою сучасною політичною практикою. З одного боку, лякає перспектива зламу норм, з іншого - виникають стимули шукати правові шляхи вирішення нових, сучасних проблем, керуючись політичними інтересами поточного моменту. Можна констатувати, що в умовах становлення нової світової системи міжнародних відносин принцип дотримання територіальної цілісності держав втрачає своє значення, а спроби дотриматись його будь-якою ціною часто призводять до збройних конфліктів і врешті-решт - до насильства над волею народу. Міжнародне співтовариство тривалий час вважало проблему невизнаних держав скороминущим явищем і похідною від збігу кон'юнктурних обставин, частиною гри світових гравців, побічним продуктом регіональної боротьби за перерозподіл сфер впливу. Основна теза учасників дискусій навколо невизнаних держав полягає в неприпустимості виникнення збройних конфліктів. Право невизнаних держав на самовизначення дедалі більше претендує на роль базового принципу сучасної світобудови, а принцип непорушності кордонів залишається, швидше, договірним, ситуативним. Однак ситуативність за своєю суттю є прояв «подвійних» стандартів: одним народам (на не завжди зрозумілих підставах) дозволяють реалізувати право на самовизначення, а іншим - у цьому відмовляють. Спосіб вирішення косовської проблеми матиме безпосередній вплив на внутрішні процеси та зовнішню політику багатьох держав - Російської Федерації, США, Китаю, Іспанії, Туреччини, Македонії, безумовно Сербії, та інших.